Вступ

1. Діяльність юристів
2. Римська правова думка
3. Юриспруденціяі юристи

        Список використаної літератури

        Висновок

Вступ

    Визначальним фактором римського праворозвитку в другій половині періоду республіки стає світська юриспруденція. Не володіючи ні законодавчою, ні едиктальною владою, римські юристи своїми тлумаченнями і роз'ясненнями значною мірою сприяли розвиткові та вдосконаленню права.

   Як уже відомо, з опублікуванням juscivileFlavianumв галузі правознавства було підірване необмежене панування понтифіків і, отже, відкривався шлях до утворення світської юриспруденції. Легенда повідомляє, що перший понтифік із плебеїв Тіберій Корункалій (235 р. до н. е.) почав давати свої поради особам, які вирішували спори в суді, консультував усіх, хто хотів ознайомитися з правом.

     У Римі всі громадяни брали участь у політичному житті, весь народ закликався до обговорення і вирішення законодавчих питань, тому не дивно, що елементарна юридична освіта була частиною загальної освіти. Ціцерон повідомляє, що Закони XIIтаблиць діти вивчали напам'ять, а знання права були поширені в народі. Усе це підготувало грунт для бурхливого розвитку юриспруденції. І справді, вже в другій половині періоду республіки з'явився численний професійний загін юристів.

     Діяльність римських юристів, за Ціцероном (І ст. до н. е.), виявлялася у трьох формах:

а)  respondere— консультаційна робота: відповіді на запити приватних і службових осіб з питань, які викликали в них сумнів;

б)  cavere— вироблення найчіткіших формул для різних юридичних актів (договорів, заповітів тощо), тобто допомагали приватним особам під час укладення договорів.

 Юрист часто сам писав формуляр договору, тому цей вид діяльності називається ще scribere(лат. scribe— писець);

в) agere— поради стосовно постановки позовів та процесуального ведення справи. Справа в тому, що в період республіки процесуальне представництво в Римі не допускалося.

Водночас з розвитком юриспруденції та активізацією римських юристів постає потреба в юридичному навчанні, яке зводилося головним чином до навчання за допомогою практики. Той, хто бажав вивчати право, міг бути присутнім під час надання консультацій якого-небудь юриста. Зрозуміло, що при цьому учням давали необхідні пояснення. З ускладненням законодавства виникає потреба і в деяких загальних поняттях цивільного права. Усе це стосується практичної і навчальної сторони справи.

1.  Діяльність юристів

     Вивчення, коментування, розробка права вважалися справою, гідною всілякої поваги. Нею споконвіку займалися люди найбільш високого становища, зокрема великі понтифіки. Власне, римська суспільна думка зневажливо ставилася до багатьох шанованих нині творчих професій — педагогічної, акторської, письменницької, поетичної, драматургічної — це була царина рабів (переважно греків) та вільновідпущеників. Навпаки, достойними римської еліти вважалися лише два роди інтелектуальної діяльності — написання історії (в першу чергу — історії самого Риму) та юриспруденція — як теоретична, так і практична.

 Юрист Помпоній, який написав, як уже згадувалось, коротку історію римського права («Енхірідіон»), включену в Дигести, серед правознавців періоду Республіки називає П. Папірія, який збирав закони царів (legesregiac— близько 500 p. до її. е.), Аппія Клавдія, який писав про позови (deactionibus), Сціпіона Назіку, Кв. Муція, Тиб. Карунканія, П. Муція, перу якого належать 18 книг з цивільного права, Катона, Аквілія Га.лла, Сервія Сульпіція — людей помітних, політичних діячів, консулів, сенаторів. У часи Імперії найбільш відомі Альфен Вар, Офілій, Лабєон, Требатій, Касцелій, Волусій Тубе-рои, Мазурій, Сабіи, Прокул, Яволси, Сальвій Юліан (D. J. 2. 35-53). У //-/// ст. н. є., крім самого Помпонія, славилися Цельс, Сцевола, Папініан, Гай, Павел, Ульпіан, Модєстін. Багато з них займали вищі магістратури, входили в раду імператора, а з кін. II— в IIIст., н. е. призначалися на посаду префекта Преторія, який вважався другою після імператора особою в державі.

2.  Римська правова думка

     Коли ми говоримо про вплив філософських ідей на правотворення у Римі, то, звичайно, не йдеться про їх пряме втілення у правових нормах (таку можливість мав хіба що Марк Аврелій, та й то її не могло бути втілено у дійсність). Для цього вони повинні пройти ще одну «інстанцію» — їх мали сприйняти ті, хто творив право класичного періоду, визначав його засади і в кінцевому підсумку — сутність, тобто правники.

    Їхня роль у цьому процесі була настільки значною, що зумовлює необхідність окремого розгляду значення юриспруденції для формування римського права.

    Спочатку кілька загальних зауважень. Завдяки Дигестам Юстиніана (Д. 1.2) та деяким іншим джерелам збереглося досить багато імен правників, які зробили значний внесок у розробку теорії права та практику його застосування.

    Вважається, що розвиток правознавства у Римі починається з Тиберія Корункарія.

    Починаючи з кінця республіки і протягом принципату римські правники поділялися на дві правові школи: сабініанців (засновник Гай Атей Капіто, найбільш видатний представник — Масурій Сабін) та прокуліанців (засновник Антістій Лабео). Сабініанці були більш консервативними і тяжіли до звичних норм та правил. Прокуліанці підтримували нові ідеї, чим сприяли подоланню консерватизму та надмірної формальності juscivile.

     Правознавці II—IIIст. н. е. отримали назву «класичних». Саме вони сформулювали більшість засад та ідей, що склали основу римського права, як вищого досягнення античної цивілізації. Найбільш відомими серед них є Масурій Сабін (провідник школи сабініанців), Цельс Філій, котрий написав багато праць, Октавій Юліан Емілій, який створив за завданням імператора Юліана «Постійний преторський едикт», Секст Помпоній, що коротко виклав історію римського права. Правознавцю IIст. Гаю належить неперевершений підручник з римського права (Інституції). Вершиною класичної юриспруденції вважають праці Емілія Папініана, котрий був неперевершеним казуїстом і створив «Питання» у 37 книгах, «Консультації» у 19 книгах і «Дефініції» у 2 книгах.

   Загалом можна визначити такі основні напрями наукової та науково-прикладної діяльності правознавців доби класичної юриспруденції:

а)        твори, присвячені розробці цивільного права (Сабіна, Павла, Ульпіана та ін.);

б)        коментарі до преторського права (Лабеона, Гая, Павла, Ульпіана та ін.);

в)         збірники творів юристів (дигести), що об'єднували цивільне і преторське право;

г)         підручники з права — інституції (найвідоміші Інституції Гая — IIст.), а також збірники правил (regulae), міркувань, висновків (sententiae);

д)        збірники казусів «Питання» (Цельза, Помпонія та ін.) або «Відповіді» (Папініана та ін.).

    Науково-практичних творів римських юристів до нас дійшло надзвичайно мало.

     Значення практичної діяльності юристів також зростає у «класичну добу» римського права. У цей період вона здійснюється у різноманітних формах: cavere— складання ділових паперів, формулярів угод тощо; agere— поради щодо подання позову і ведення його у суді; respondere— консультації, відповіді на запитання, що надходять від приватних осіб. При цьому формою правотворчості стають висловлювання правознавців, які мають jusrespondendi — право офіційних консультацій, що надається з часів Августа принцепсами знаним юристам, висновок яких стає обов'язковим для суду.

    У добу пізньої Імперії (домінату) римська юриспруденція переживає занепад. Тогочасним правознавцям jusrespondendiімператори вже не надають. Натомість у «Законі про цитування», виданому у Vст. Імператором Валентініаном III, вже покійні тоді юристи «класичної доби» Гай, Папініан, Юлій Павло, Доміцій Ульпіан та Гереній Модестін вказані як правознавці, чиї висловлювання є нормою права для суду.

   Оцінюючи доробок римської юриспруденції у створенні теорії права, слід, насамперед, враховувати, що визначальним тут був принцип, за яким перевага у дослідженнях надавалась аналізу конкретних ситуацій, а не дефініціям або абстрактним узагальненням. Цей принцип, зокрема, знайшов відображення у відомій сентенції Яволена: «У juscivileбудь-яка дефініція небезпечна, адже обмаль випадків, коли вона не може бути викривлена» (Д. 50.17).

    Тому розвідки щодо засад приватного чи публічного (що траплялося рідше) права, зазвичай, проводились на конкретних прикладах, життєвих казусах і, як правило, не мали характеру загальних розмірковувань. Це, звичайно, не означає, що теорія права займала взагалі другорядне місце, але теоретичні побудови були кінцевим результатом досить довгого ланцюжка аналізу реальних (а пізніше й спеціально змодельованих) судових спорів. Хоча й при цьому відчувалась специфіка методології римської юриспруденції: перевагу частіше надавали не складним дефініціям, а класифікаціям, що супроводжу вались необхідними визначеннями, поясненнями, тлумаченням тощо.

    Щодо визначення (розуміння) юристами доби принципату, а також їхніми послідовниками поняття права, то з нього випливає ключове значення категорій «justitia», «bonae», «aequitas». Додавши сюди пов'язане з останніми поняття «fideis», отримаємо перелік практично всіх визначальних категорій права. Тому саме на прикладі еволюції їх трактування можемо розглянути формування концепції римського права.

     «Jusnaturale» було предметом аналізу для римських правників, головним чином, на двох рівнях — теоретичному — як чинник формування приватного права взагалі; цивільно-прикладному — як підстава для обґрунтування змісту норм права. Насамперед, воно в їхньому трактуванні під впливом стоїцизму виглядає як ідеальне право, що встановлене природним розумом (вищим розумом), а тому є завше справедливим та незмінним і загальним для всіх людей. Зокрема, на це звертали увагу Ульпіан (Д. 1.1.1.3; Д. 50.17.32), Павло (Д. 1.1.11), Гай (Д. 4.5.8).

   Таке розуміння природного права дало можливість обґрунтувати низку змін у цивільному праві, погоджуючи зміст норм позитивного права зі змістом ідеального права.

Застосовуючи такий підхід, Ульпіан, наприклад, пропонує рішення, що докорінно змінює межі визначення суб'єктів права: «Раб не може бути з погляду цивільного права стороною у договірному зобов'язанні, однак у природно-правовому аспекті він може і зобов'язувати, і зобов'язуватись»(Д. 44.7.14).

  Варто звернути увагу на ще один аспект використання римською юриспруденцією ідей природного права: усвідомлення того, що будь-яке право становить певну цілісність, пронизану загальними принципами. У зв'язку з цим виникла тенденція, характерна для юриспруденції доби принципату, — звести все чинне право у струнку систему інститутів, що перебувають між собою у логічній єдності. При цьому практична спрямованість правників полягала в тому, що саме приведення права до системи цікавило їх лише тією мірою, наскільки це було необхідно з практичних міркувань.

      З інтерпретацією римськими правниками ідей стоїцизму щодо стану окремої особи як такого, що випливає з положень природного права, пов'язане також їхнє розуміння, тлумачення ними категорій «justitia» та «aequitas».

      Тут варто визначити ставлення до позиції, згідно з якою «aequitas», як конкретизація та вираження природноправової справедливості «justitia», слугувала у Римі доби принципату масштабом для коригування та оцінки права; була орієнтиром у правотворчості; максимою при тлумаченні та застосуванні права. «Aequilas», етимологічна позначаючи рівне й рівномірне, у своєму застосуванні до правових явищ у римській юриспруденції набула значення «справедливості» у своєму спеціальному значенні-конкретизації поняття «justilia».

    Саме так фігурує це поняття у висловах багатьох видатних правників. Зокрема, Павло зазначав: «У справах, особливо юридичних, слід пам'ятати про справедливість» (Д. 50.17.90). «Це бажано з міркувань справедливості, хоча право й не приписує» (Д. 39.3.2.5). Марцел наводить таке положення імператора Антоніна: «Хоча й важко змінювати встановлений порядок, але там, де цього вимагає явна справедливість, необхідно надавати допомогу» (Д. 4.1.7рг).

     Однак також слід звернути увагу й на те, що ці поняття, крім того, пов'язані у розробках римських правників ще й з такими етичними категоріями як «bonа» та «bonafides». Власне, самостійне значення має лише друге з цих понять. Що ж стосується першого, то, будучи спочатку синонімом слова «patrirnonium», що означало — «все майно», «добро окремої особи», він з часом став складовою частиною тих понять, де вимагалось підкреслити етичну виправданість, справедливість рішення, що не має достатньої опори у цивільному праві, або заповнює прогалину в ньому, або коригує положення застарілих норм, таких, наприклад, як «bonorumemptor», «bonorumpossessio» тощо. Генетичний зв'язок цього терміна з категоріями стоїчної етики добре помітний у специфічному римсько-правовому понятті «bonusvir» — абстрактний зразок порядної поведінки та способу дій.

     Натомість категорія «bonafides», куди слово «добрий» спочатку увійшло як прикметник, поступово набула самостійності, існувала як поняття, приблизно тотожне нашому «добросовісність, совісність, сумлінність». Значення її особливо зросло наприкінці доби республіки, коли під впливом грецької культури, філософії тощо, розширення світогляду римських правознавців, починає втрачати провідну роль формальний момент права. Відбувається падіння культу слова, в якому вже вбачають не саму думку, а лише засіб її зовнішнього вияву.

    Такий підхід означав відмову від вимог суворої формальності, властивих для juscivile, протиставлення «actiostrict! juris» та «actiobonafide», визначення юридичної сили за неформальними (точніше, за «недоконано-формальними») угодами, появу реальних, консенсуальних та інномінальних контрактів і, врешті-решт, формування засад контрактного права та системи захисту цивільних прав, що є неперевершеними й досі.

     Варто звернути увагу на те, що вказані етичні категорії найбільше підґрунтя у Стародавньому Римі мали в еклектичних теоріях на базі стоїцизму.

     Разом з тим, на формування низки поглядів римських правників вплинуло епікурейство. Насамперед, це стосується поглядів на суверенітет вільної особи, формування принципу рівності прав суб'єктів приватноправових відносин.

      Та найяскравіше вплив епікурейства на правничу думку виявився у процесі формування права приватної власності.

3.  Юриспруденціяі юристи

    Оскільки останнім часом у літературі ставлять під сумнів наявність у римській юриспруденції уявлень, адекватних сучасному праву власності (Є. О. Суханов, В. О. Савєльєв), для з'ясування істини варто звернутися до висловлювань Ціцерона щодо трансформацій власності на речі: «…перше завдання справедливості — у тому, щоб нікому не заподіювати шкоди, якщо тебе на це не викликали протизаконним; затим -у тому, щоб користуватись громадською (власністю) як громадською, а приватною — як своєю. Адже приватної власності не буває від природи. Вона виникає або на підставі колишньої окупації, наприклад, якщо люди колись прийшли на вільні землі, або внаслідок перемоги, наприклад, якщо землею заволоділи після війни, або на підставі закону, угоди, умови, жереба. Таким чином, Арпінська область називається такою, що належить арпінатам, Тускульська -такою, що належить тускуланцям, щось подібне відбувається і при розподілі приватних володінь. Внаслідок цього, — позаяк приватна власність кожного з нас утворюється з того, що від природи було спільним, — нехай кожен володіє тим, що йому припало; якщо хто-небудь інший зазіхне на щось із цього, він порушить права людської громади» (Про обов'язки. I.VIL20—21).

    У цьому висловлюванні сконцентровано чи не всі концептуальні питання розуміння права приватної власності та його значення у Римі: розмежовано суспільну та приватну власність, вказано на примат першої в давньоримському суспільстві, названо джерела походження приватної власності, а також обґрунтовано справедливість її існування та більш високий ступінь порівняно з власністю громадською.

     Слід також мати на увазі, що відсутність загального визначення права приватної власності, а тим більше адекватного сучасним уявленням про неї, є цілком логічним для римських правових конструкцій, орієнтованих на розробку конкретних питань, а не на абстрактні визначення. Про цю особливість римської теорії права вже йшлося, і тут знову маємо справу з тією самою специфікою.

     Попри нелюбов римських правників до узагальнень та абстракцій, накопичення уявлень про окремі інститути обумовило необхідність визначення системи права взагалі та місця в ній приватного й публічного права, а також окремих інститутів цих галузей.

     У цілому система права за Ульпіаном виглядала таким чином: усе право поділяється на право публічне та право приватне. Джерела останнього: jusnaturale, jusgentium, juscivile. При цьому перевага надається природному праву, що охоплювало собою і jusgentium.    Отже, природне право та jusgentiumпевним чином протистоять juscivileяк такому, що обмежене у дії за колом суб'єктів, формами правотворення тощо.

     Як згадувалося, у трактуванні Гая (1.1.1) їх співвідношення має виглядати як «часткове накладення кіл» — «усі народи користуються частково своїм власним правом, частково загальним правом усіх людей». Іноді вважають, що Гай ототожнює jusgentiumз природним правом. Однак такий підхід суперечить розумінню природного права римськими правниками. Тут слід згадати сентенції Ульпіана (Д. 1.1.1.3), Павла (Д. 1.1.11) та ін., присвячені визначенню природного права, які дозволяють зробити висновок, що юриспруденція того часу розглядала природне право як підґрунтя, насамперед, приватного права, тоді як juscivileта jusgentiumбули юридичним матеріалом для формування останнього.

    Оскільки деякі римські правники, наприклад Павло (Д. 1.1.11.), серед інших значень слова jusзгадують його розуміння як jushonorarium, необхідно з'ясувати їх ставлення до визначення місця та ролі останнього у загальній системі права.

   Іноді jushonorarium(«преторське право») розглядають як складову частину приватного права. Проте це не зовсім відповідає тому, як його розуміли римські правники.

    Характерно, що у висловлюванні Ульпіана щодо визначення складових частин приватного права (Д. 1Л.1.2) преторське право не згадується. Його визначення дає Папініан: «Преторське право — це те, яке запровадили претори для сприяння juscivileабо для його доповнення чи виправлення у цілях, корисних для громади; воно називається також на честь преторів «jushonorarium» {Д. 1.1.7).

    Сутність преторського права, точніше, діяльності претора, змалювали Ціцерон та Марціан, які визначали його як «закон, що говорить) (Ціцерон. Про закони. ІІІ.1.2), як «живий голос цивільного права» (Д. 1.1.8). Якщо додамо сюди ще сентенцію Павла про те, що претор висловлює право (рішення), навіть якщо вирішує несправедливо, але йому належить діяти справедливо (Д. 1.1.II), то отримуємо досить чітку картину.     Очевидно, преторське право римські правник оцінювали саме як той інструмент, що забезпечував створення нового права, формування його головних засад на підґрунті природного права, втіленні у життя ідей та положень останнього.

   У кінцевому підсумку, право в розумінні римської філософії та юриспруденції останніх років республіки і початку принципату — це мистецтво добра й рівності (адекватності). А вже в свою чергу рівність за природою є передумовою справедливості, що у римському праві була виражена формулою «suumcuique».

    Тому правильним буде розуміння «aequitas» як принципу рівності всіх перед законом, що у свою чергу є складовою загальної вимоги справедливості.

    Через це здається не дуже вдалим переклад відомої сентенції Ульпіана: «Justitiaestconstansetperpetuavoluntasjussuumcuiquetribuendi» (Д. І.І.ІОрг) — «Правосуддя eнезмінна та постійна воля надавати кожному його право». Адже у цьому разі загальний принцип підміняється характеристикою лише судочинства.

     Якщо ж ми виходитимемо з того, що «справедливість полягає у постійному та вічному прагненні наділяти (забезпечувати) кожного його правом», то, власне, і маємо той основний принцип природного права, як його тлумачили не тільки римські правники, а й їхні попередники та наступні прихильники природноправової доктрини, який без перебільшення є, мабуть, харизмою права та стрижнем його рецепцій.

      Враховуючи ту обставину, що внаслідок надання Октавіаном Августом jusrespondendiвидатним правникам, сентенції останніх набули значення форми творення права, а також те, що багато хто з цих правників обіймав ті чи інші офіційні посади, можна дійти висновку, що їхні філософсько-правові погляди послідовно втілювались у життя й істотно вплинули на характер і зміст норм римського права.

   Важливо зазначити, що практична діяльність римських юристів належить до найдавніших часів Римської держави, бо вже в середині республіканського періоду юриспруденція виходить за межі суто практичної діяльності.

  Відомо, що після Законів XIIтаблиць деякий час цивільне право розвивалося шляхом тлумачення законів. Такі тлумачення набували нового змісту й відповідно до змін, які відбувалися в суспільстві, необхідного напряму. Завдяки авторитету юристів Цим тлумаченням надавали загальнообов'язкового характеру і вони ставали своєрідним джерелом права.

    У період принципату претура як демократичний інститут рабовласницького Риму не вписувалася в рамки цієї форми правління і поступово втрачає свою силу й авторитет. Центр правотворчої діяльності переміщається від преторів до юристів. Саме в І —IIIст. римська юриспруденція досягла найвищого розвитку. Це був період класичної юриспруденції.

 Римські імператори з огляду на великий авторитет юристів намагалися схилити їх на свій бік. З цією метою найвідомішим юристам було дозволено давати загальнообов'язкові консультації. Маючи таке право, римські юристи влаштовували консультації від імені принцепсів, що надавало їм офіційного характеру, і судді у своїх рішеннях керувалися їхніми порадами.

    Тісний союз між юристами і принцепсами зумовлювався обопільною заінтересованістю: принцепси вбачали в юристах свою опору, провідників своєї політики, а юристи своїм привілейованим становищем завдячували принцепсам. Водночас держава надавала широкий простір для правотворчості, в чому юристи були заінтересовані як професіонали.

    Практика надання окремим юристам права офіційного тлумачення законів тривала до початку Vст. н. е. із встановленням абсолютної монархії правотворча діяльність юристів занепадає. У 426 р. був прийнятий закон «Про цитування юристів», за яким у судових рішеннях можна було посилатися лише на праці п'яти видатних юристів: Папіана, Павла, Ульпіана, Гая і Модестина, а також на праці тих юристів, на яких посилалися ці  юристи.

Висновок

     Отже, ми розглянули тему „Діяльність юристів та їх роль у формуванні та розвитку римського приватного права” і можемо зробити наступні висновки.

      Значення римської юриспруденції для формування права у Стародавньому Римі можна оцінювати з двох позицій. По-перше, з погляду на участь правників (знавців права) у формуванні розуміння права, його ідей та засад. По-друге, з урахуванням їх участі безпосередньо у правотворчості, зокрема, через такі форми останньої, як едикти магістратів та офіційні консультації.

Швидкому розвиткові світської юриспруденції сприяли такі фактори:

1. у середині республіканського періоду швидкими темпами зростає торговий оборот, розвивається й ускладнюється господарське життя;
2. суворий формалізм цивільного права вимагав виняткової
   обережності під час укладення договорів, чіткості формулювання
   позовів, додержання інших формальностей, що в свою чергу
   зумовлювало появу висококваліфікованих спеціалістів — юристів, які б могли дати необхідні поради громадянам;
3. сама будова римських магістратур і римського суду сприяла поширенню юридичних знань у народі. Оскільки кожний громадянин міг стати магістратом, а тим більше суддею, для виконання посадових обов'язків потрібні були знання права. Разом з тим чимало з магістратів після завершення державної служби,
   користуючись набутими знаннями, давали поради приватним
   особам;
4. увесь устрій римського життя потребував загального ознайомлення громадян з елементарними положеннями права.

Список використаної літератури

1. Підопригора О.А., Харитонов Є.О. Римське право. Підручник. – К.:  Юрінком Інтер, 2003. – 511 с.
2. Орач Є.М., Тищик Б.Й. Основи римського приватного права. Курс лекцій. – К.: Юрінком Інтер, 2000. – 269 с.
3. Макарчук В.С. Основи римського приватного права. Навчальний посібник. – К.: Атака, 2003. – 254 с.
4. Римське право. Інституції. – Харків „Одіссей”, 2003. – 287 с.
5. Римское частное право: Учебник/ Под. ред. И.Б.Новицкого и И.С.Перетерского. -М.: Юриспруденция, 1999. -508 с.
6. Покровский И.А.История римского права; Вступ. ст., пер. с лат., ред. и коммент. А.Д.Рудокваса. -СПб.: Летний сад: Журнал "Нева", 1999. -531 с.