Відповідно до Конституції Україна є правовою державою, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в  межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відтак функціонування розвиненої системи ефективного захисту національних інтересів, своєчасного попередження, виявлення та нейтралізації загроз національній безпеці має ґрунтуватися на належній правовій основі.

Загалом така система створена протягом попередніх років. До її ключових складових слід віднести закони України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» [3], «Про основи національної безпеки України», «Про організацію оборонного планування», «Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами держави» [2], «Про Раду національної безпеки і оборони України» та деякі інші. Водночас як правова основа національної безпеки в цілому, так і окремі закони мають суттєві недоліки [78, с. 126].

Насамперед ідеться про недостатність законодавчого визначення системи забезпечення національної безпеки як певного цілого. Понад те, донині відсутні відповідні правові норми щодо сектору безпеки і оборони України, взаємодія між окремими органами  якого недостатньо врегульована на законодавчому рівні. Певні проблемні моменти наявні і  щодо окремих законів.

Зокрема Закон «Про основи національної безпеки України» характеризується низкою  недоліків, що негативно відбиваються на функціонуванні системи управління національною  безпекою. Так, відповідно до наведеного у Законі визначення загрози національній безпеці – це наявні та потенційно можливі явища  та чинники, що створюють небезпеку життєво  важливим національним інтересам України.

Закон містить деталізований перелік таких  загроз, що не враховує їх мінливість у часі та ускладнює їх визначення на нормативно-правовому рівні. Більш обґрунтованим підходом стало б визначення Законом не загроз, а негативних наслідків їх дії, на відвернення яких має бути спрямована державна політика з питань національної безпеки. Актуальні ж загрози національній безпеці мають визначатися Стратегією національної безпеки.

Законодавча база розробки Стратегії національної безпеки також є суперечливою.

Визначення Стратегії міститься у непрофільному Законі – «Про організацію оборонного планування». Згідно з цим визначенням Стратегія – узгоджена за метою, завданнями, умовами і засобами довгострокова комплексна програма практичних дій щодо забезпечення захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства і держави від зовнішніх і внутрішніх загроз. Виходячи з цього визначення, Стратегія мала б містити деталізований перелік відповідних заходів та необхідне для їх реалізації фінансування, що без урахування у Державному та місцевих бюджетах на практиці унеможливило б її виконання [78, с. 127].

Відповідно до цього ж Закону складовою Стратегії національної безпеки України, яка визначає напрями запобігання та нейтралізації реальних і потенційних загроз національній безпеці України у воєнній сфері, є Стратегія воєнної безпеки. Водночас Закон України «Про основи національної безпеки України» передбачає розроблення і затвердження відповідно до цього Закону Воєнної доктрини, визначення якої у Законі «Про організацію оборонного планування» відсутнє. Це вносить плутанину в ієрархію державних документів, що визначають оборонну політику держави та стратегію розвитку її Воєнної організації.

Значна термінологічна та понятійна невизначеність, внутрішня неузгодженість, відсутність механізмів, що визначають оцінку дотримання правових норм, ефективності діяльності органів управління та їх відповідальність, є характерними у цілому для законодавства з питань національної безпеки, функціонування сектору безпеки і оборони та його окремих органів. Законодавством навіть не визначене саме поняття «сектор безпеки і оборони».

Статус, функції та принципи діяльності більшості силових інститутів в Україні регулюються окремими законами, що робить їх достатньо автономними у рамках міністерств і відомств. Додатково спеціальними законами та нормативно-правовими актами нижчого рівня регламентується діяльність окремих  підрозділів різного підпорядкування та інших безпекових структур, що робить цю діяльність непрозорою та ускладнює її координацію.

Низка основних законодавчих актів, що регламентують діяльність ключових органів сектору безпеки і оборони, прийняті в перші роки незалежності України або навіть до її проголошення (закон «Про міліцію» [5] – ще у 1990 р.,  закони «Про оборону України», «Про Збройні  Сили України», «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» –  у 1991 р., «Про внутрішні війська Міністерства  внутрішніх справ України», «Про Службу безпеки України», « Про оперативно-розшукову  діяльність» – у 1992 р., «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю», «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» – у 1993 р.  тощо). Низка змін, що вносилися до цих та  інших законів у наступні роки поза будь-якою  стратегією розвитку сектору безпеки і оборони, обумовила системну незбалансованість і  некомплексність законодавства у даній сфері,  його невідповідність сучасним вимогам і викликам часу, що має негативні наслідки для  національної безпеки України.

Наприклад, закладений у законодавстві  «дуалізм» управління внутрішніми військами

Міністерства внутрішніх справ, які мають виконувати накази Верховного головнокомандувача, але водночас підпорядковуються МВС,  став причиною однієї з гострих криз управління сектором безпеки і оборони під час дії змін  до Конституції, внесених у 2004 р.

Певна «роздвоєність» системи управління  сектором безпеки і оборони взагалі є ознакою нинішньої системи організації державної влади в Україні, яка існує з моменту проголошення незалежності і є небезпечним явищем, позаяк створює перешкоди реформуванню даного сектору та ускладнює ефективне використання його сил і засобів під час криз, надзвичайних ситуацій та воєнного стану [78, с. 128].

Конституційна реформа, що призвела до зміни форми правління протягом 2005–2009 рр., позбавила Президента України більшості загальних управлінських функцій, але залишила за ним спеціальні, що спричинило кризу управління національною безпекою. Конституція у редакції 1996 року наділяє Президента України широкими повноваженнями стосовно виконавчої влади, і якби вони були підкріплені відповідними механізмами, визначеними на законодавчому рівні, проблема «роздвоєності» управління сектором безпеки і оборони втратила б актуальність. Тому питання належного законодавчого врегулювання визначених Конституцією повноважень Президента щодо керівництва у сфері національної безпеки та оборони є нагальним. Термін «керівництво» використовується у тексті Конституції України всього три рази: щодо здійснення Президентом керівництва зовнішньополітичною діяльністю (пункт 3 частини першої статті 106); щодо здійснення Президентом України керівництва у сферах  національної безпеки та оборони держави  (пункт 17 частини першої статті 106); щодо  керівництва Прем’єр-міністром України роботою Кабінету Міністрів України (частина  п’ята статті 114). Таким чином, термін «керівництво» стосовно сфер національної безпеки і оборони повинен мати той же зміст, що  і стосовно зовнішньополітичної діяльності та  роботи Кабінету Міністрів. Тобто Президент відповідно до Конституції має повноваження безпосередньо здійснювати керівництво у  сферах національної безпеки та оборони держави так само, як Прем’єр-міністр України  повноважний керувати роботою Кабінету  Міністрів. Однак на рівні законів і підзаконних актів зміст терміна «керівництво» не розкривається [78, с. 129].

Певна невизначеність існує і довкола функцій Президента як Верховного головнокомандувача Збройних сил України. Буквальне розуміння цієї норми Конституції не дозволяє  розповсюдити її на «інші військові формування». Натомість закони України здебільшого дозволяють розповсюджувати функції

Президента як Верховного головнокомандувача Збройних сил України на всі військові формування, що сукупно утворюють Воєнну організацію держави. Власне, право командування всіма військовими структурами України разом із правом призначати їх вище командування і становить основний зміст повноважень щодо керівництва у сфері національної безпеки і оборони, якими Конституція наділяє Президента.

Розробники Конституції України 1996 р. передбачали, що існуючі проблеми невизначеності повноважень щодо сектору безпеки і оборони вирішуватимуться через спеціальний конституційний орган – Раду національної безпеки і оборони України, яка очолюється Президентом і включає до свого складу вищих керівників держави, що мають відношення до питань забезпечення національної безпеки і оборони. Натомість Закон України «Про Раду національної безпеки і оборони України» не конкретизує форми виконання координаційної та контрольної функцій цього органу, через що на практиці принцип його діяльності є здебільшого консультативно-дорадчим, комунікативна роль РНБОУ – другорядною, а контролююча – послабленою. Не визначає конкретні механізми здійснення Президентом України та РНБОУ контролю за діяльністю органів виконавчої влади у  сфері національної безпеки і оборони й Закон України «Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами держави» [2].

Відтак на законодавчому рівні мають бути узгоджені процедури управління та контролю за сектором безпеки і оборони з боку Президента та Ради національної безпеки і оборони України як у мирний час, так і у випадку криз, надзвичайних ситуацій та в разі оголошення воєнного стану.

На оперативному рівні управління визначальною є можливість узгодженого застосування сил і засобів сектору безпеки і оборони для реагування і відбиття сучасних загроз, що за своєю природою мають комплексний характер. Адже відсутність координації та взаємодії між силовими інститутами спричиняє неузгодженість дій і неможливість виробляти та реалізовувати ефективну політику національної безпеки, оскільки особи навіть вищих ланок управління, які приймають рішення, не мають вичерпної інформації про діяльність органів даного сектору.

Важливим питанням, що потребує законодавчого врегулювання, є розмежування політичних і адміністративних (кар’єрних) посад у секторі безпеки і оборони. Цей сектор має бути деполітизованим, тобто знаходитися поза політичною боротьбою. Принцип деполітизації передбачає заборону використання силових інститутів держави для досягнення політичних інтересів окремими політичними силами, партіями, рухами, угрупованнями чи особами.

При цьому деполітизація сектору безпеки не повинна заважати реалізації працівниками силових структур їх законних політичних прав, водночас і не може бути ширмою для безвідповідальності при реалізації завдань державної політики безпеки і оборони, визначеної законодавством України.

Ключовим завданням деполітизації сектору безпеки є впровадження ефективних механізмів взаємодії політичної та фахової ланок управління силовими інститутами. Стратегією національної безпеки було поставлено завдання щодо вдосконалення законодавства з питань національної безпеки, зокрема шляхом:

– приведення законодавства з питань національної безпеки і оборони у відповідність із Конституцією України, гармонізації його з відповідним європейським законодавством;

– законодавчого уточнення завдань і функцій суб’єктів забезпечення національної безпеки, у тому числі в умовах особливого періоду та кризових ситуацій, що загрожують національній безпеці України;

– розвитку правових засад управління національною безпекою через розробку відповідних законів, концепцій, доктрин, стратегій і програм, зокрема антикорупційного законодавства, Національної програми протидії тероризму та екстремізму, Концепції розвитку Воєнної організації держави, Концепції розвитку національної інноваційної системи, Національної стратегії формування інформаційного суспільства, Доктрини інноваційного та науково-технологічного розвитку тощо;

– розробки та прийняття нових редакцій Кримінального кодексу, закону України, Службу безпеки України, інші органи сектору безпеки, нових законів «Про профілактику злочинності», «Про перехоплення телекомунікацій» тощо, внесення змін і доповнень до Кодексу про адміністративні правопорушення;

– усунення наявних протиріч, неузгодженостей і прогалин у чинних законах та інших нормативно-правових актах з питань національної безпеки і оборони;

– розробки та впровадження національних стандартів і технічних регламентів застосування інформаційно-комунікаційних технологій, гармонізованих з відповідними європейськими стандартами, у тому числі згідно з вимогами ратифікованої Верховною Радою України Конвенції про кіберзлочинність;

– приведення законодавства з питань охорони державної таємниці до європейських  стандартів;

– удосконалення законодавства з питань соціального забезпечення військовослужбовців, співробітників правоохоронних і розвідувальних органів та членів їхніх сімей з метою підвищення рівня соціального захисту цих категорій громадян [78, с. 130].

Проте реформування системи управління національною безпекою у попередні роки не стало пріоритетним для органів державної влади, через що поставлені завдання здебільшого виконані не були.

У зв’язку з цим і враховуючи незадовільний стан системи управління національною безпекою, сектором безпеки і оборони та його органами, необхідно забезпечити системне вдосконалення законодавства з питань національної безпеки:

– його приведення у відповідність із Конституцією України, узгодження норм між собою з урахуванням європейських принципів і стандартів;

– розробку узгоджених документів щодо формування і реалізації державної політики в окремих сферах національної безпеки;

– уточнення завдань, функцій і процедур діяльності суб’єктів забезпечення національної безпеки, зокрема в умовах кризових ситуацій, що загрожують національній безпеці;

– удосконалення законодавства з питань соціального забезпечення військовослужбовців, начальницького і рядового складу правоохоронних органів, прирівняних до них осіб, членів їхніх сімей для підвищення мотивації до праці та рівня соціального захисту цих категорій громадян [78, с. 131].

На першому етапі роботи щодо вдосконалення законодавства у даній сфері на розгляд Верховної Ради доцільно внести проекти Закону України «Про основи національної безпеки України» (нова редакція) та Закону України «Про внесення змін до деяких законів України з питань національної безпеки і оборони» («Про організацію оборонного планування», «Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами держави» [2], «Про Раду національної безпеки і оборони України», «Про оборону України» тощо), передбачивши внесення змін до законодавства з питань національної безпеки і оборони щодо:

– уточнення визначення національної безпеки як захищеності національних інтересів

від зовнішніх і внутрішніх загроз;

– уточнення визначення Стратегії національної безпеки України як документа, в якому викладені принципи захисту життєво важливих інтересів особи, суспільства і держави,

погляди керівництва держави на безпекове середовище та актуальні загрози національній безпеці, стратегічні цілі, ключові завдання та механізми реалізації політики національної безпеки у середньостроковій перспективі;

– визначення сектору безпеки і оборони як системи органів, які відповідають за забезпечення безпеки і оборони держави;

– застосування терміна «Збройні сили України та інші військові формування» замість терміна «Воєнна організація держави»;

– уточнення процедури розробки і коригування Стратегії національної безпеки;

– усунення надмірної деталізації загроз національній безпеці, які визначаються чинною редакцією Закону «Про основи національної безпеки України»;

– актуалізації сфер національної безпеки та приведення їх у відповідність до Конституції України (зовнішньополітична безпека; внутрішньополітична безпека; воєнна безпека;

– прикордонна безпека; економічна безпека;

– енергетична безпека; соціальна безпека; екологічна безпека; інформаційна безпека; державна безпека);

– вилучення із Закону України «Про основи національної безпеки України» деталізованого переліку основних напрямів політики національної безпеки, який має визначатися Стратегією національної безпеки;

– уточнення повноважень Президента України як суб’єкта забезпечення національної безпеки з урахуванням вищезазначених конституційних норм;

– відмови від розроблення Стратегії воєнної безпеки як документа, який здебільшого дублює Воєнну доктрину України й досі не розроблювався; уточнення визначення Воєнної доктрини, процедури її розроблення й прийняття з урахуванням положень Стратегії національної безпеки;

– уточнення функцій і порядку діяльності Ради національної безпеки і оборони України тощо.

Вказані законопроекти розроблені у Національному інституті стратегічних досліджень разом із проектом уточненої Стратегії національної безпеки.

На другому етапі зазначеної роботи мають бути переглянуті та приведені у відповідність до Конституції та сучасних вимог окремі закони з питань організації діяльності сектору безпеки і оборони та його органів, інші документи з питань національної безпеки і оборони.

Отже, треба зазначити, що поняття координації в діяльності суб’єктів забезпечення національної безпеки як форму реалізації управлінської функції, виконання якої забезпечує встановлення взаємозв’язку напрямів реалізації державної політики з питань національної безпеки відповідно до компетенції кожного з органів виконавчої влади, що до цього долучено, з метою погодження дій і приведення їх у відповідність до поставленої мети.

Найбільш актуальним завданням українського суспільства і держа­ви у сфері національної безпеки і оборони є послідовна реформа сектору системи забез­печення національної безпеки України. Ця реформа повинна віддзеркалювати реалії су­спільного життя та державного будівництва, повинна передбачати головні напрями, принципи, завдання, структуру, права та обов’язки, форми і методи, відповідальність конкретних органів та інститутів, що опіку­ються національною безпекою і обороною в Україні. Все це потребує злагодженої роботи всіх органів державної влади та інститутів громадянського суспільства.

Відносно реорганізація системи управління національною безпекою в України слід відмітити, що на першому етапі роботи щодо вдосконалення законодавства у даній сфері на розгляд Верховної Ради доцільно внести проекти Закону України «Про основи національної безпеки України» (нова редакція) та Закону України «Про внесення змін до деяких законів України з питань національної безпеки і оборони» («Про організацію оборонного планування», «Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами держави», «Про Раду національної безпеки і оборони України», «Про оборону України» тощо), передбачивши внесення змін до законодавства з питань національної безпеки і оборони. На другому етапі зазначеної роботи мають бути переглянуті та приведені у відповідність до Конституції та сучасних вимог окремі закони з питань організації діяльності сектору безпеки і оборони та його органів, інші документи з питань національної безпеки і оборони.

ВИСНОВКИ

Таким чином, слід відмітити, що національна безпека включає в себе безпеку особи, суспільства і держави, а тому вона  повинна забезпечити  безпеку  і  баланс інтересів  особи,  суспільства  та держави залежно від національних інтересів та спільного блага, заперечувати штучне протиставлення цих інтересів один одному. Баланс інтересів, особи і держави означає, що безпека одного чинника цієї тріади не може бути забезпечена за рахунок обох інших. Національну безпеку недопустимо ототожнювати з державною чи суспільною безпекою, або протиставляти національній безпеці державну безпеку чи суспільну безпеку. Одночасно національна безпека є складовою міжнародної регіональної та глобальної безпеки, що передбачає узгодження власних національних інтересів із національними інтересам інших країн, у контексті глобального історичного процесу в ході еволюційного процесу біосфери Землі. Це означає недопущення національного егоїзму,  протиставлення  національних  інтересів  інтересам  людства.  Без  цього неможливо говорити на сьогодні про виживання людської цивілізації та людства загалом.

Щоб удосконалювати систему управління з використанням комп’ютерної техніки, організаційне проектування необхідно доводити до такого рівня, при якому забезпечується чіткість розподілу обов’язків керівників і виконавців. Необхідно закріпити персональну відповідальність керівників і виконавців. При проектуванні системи управління потрібно чітко фіксувати, хто і що робить у системі управління, хто за що відповідає. Необхідне інформаційне опрацьовування системи на рівні управлінських рішень. Дослідження і проектування системи управління мають бути безперервним процесом. У системі управління необхідно передбачати відділ або групу співробітників, які повинні постійно опрацьовувати технологію підготовки нових рішень, створення нової організаційної структури, обумовлених новими цілями (зміна пріоритетів внутрішньої та зовнішньої політики, коригування національних інтересів).

Має існувати чітка система ієрархічних нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини в сфері управління національно безпекою. Одним з рівнів даної системи є Положення про конкретні відділи, конкретні посадові інструкції, в яких закріплена персональна відповідальність при ухваленні управлінських рішень.

Нормативно-правове забезпечення становить собою складний і багатошаровий процес, отже постає необхідність у виокремленні певних його завдань, до яких належать:

— забезпечення точного розподілу функцій між суб’єктами системи забезпечення національної безпеки, їхніх прав і обов’язків, налагодження системи взаємодії;

— розподіл функцій щодо збирання, оброблення інформації та надсилання результатів аналізу на відповідні управлінські рівні системи забезпечення національної безпеки;

— раціональна побудова системи прийняття управлінських рішень із закріпленням персональної відповідальності за їх виконання.

Таким чином, необхідно розпо­чати розробку нового Закону «Про національну без­пеку України», що конкретизуватиме положен­ня Конституції щодо управління національною безпекою. Робота над цим документом має здійснюватися паралельно з конституційним процесом з максимальним залученням фахівців цієї сфери, які представляють різні політичні сили. Такий підхід до розбудови ефективної системи управління національною безпекою, по-перше, сприятиме пошуку компромісу між політичними силами щодо повноважень гілок влади в Україні, оскільки дозволить винести питання управління національною безпекою поза межі конституційного процесу. По-друге, початок роботи над Законом України «Про національну безпеку України» дозволить надати нового імпульсу і максимально вико­ристати напрацювання Комплексного огляду сектору безпеки України. Така робота цілком відповідатиме існуючим досягненням у сфері розбудови Збройних сил України і вже затвер­дженим планам реформування правоохоронної системи України.

На основі аналізу існуючих і потенційних механізмів реалізації права людини на розвиток у системі економічної безпеки держави можна зробити такі висновки:

1. На нормативному рівні  реалізація  права  людини  на  розвиток  повинна розглядатись  як  функція законодавчого  механізму  і  квінтесенція базової  програми політики безпеки держави.
2. Підхід до формування безпеки держави, який базується на правах людини, повинен включати два важливих компоненти: по-перше, державні програми і процедури виконання урядом зобов’язань у сфері реалізації економічних, соціальних і культурних прав; по-друге, ініціативи громадянського суспільства, спрямовані на інституціональне включення населення у формування політики безпеки; запровадження демократичного контролю у секторі безпеки.

3.Найбільш суттєвими перешкодами для реалізації в Україні права людини на розвиток є слабкість інститутів держави, низька легітимність державної влади.

Таким чином, виходячи з важливості військово-технічного співробітництва України для забезпечення обороноздатності держави, а саме для переозброєння української армії, підтримання і розвитку науково-технічного та виробничо технологічного потенціалу на оборонних підприємствах, відновлення та розвитку міжнародної кооперації оборонних галузей промисловості, потрібно невідкладно визначити пріоритети трансформації ВТС та вдосконалити механізм державного втручання для реалізації цілей на короткостроковий період. Визначення стратегічних напрямів розвитку ВТС України з іноземними державами має базуватися на результатах науково прогнозного аналізу щодо поточного стану світового ринку озброєнь, основних факторів і умов, які на нього впливають, та тенденцій їхніх змін. Мають бути чітко визначені: цілі ВТС України з іноземними державами, принципи державної політики у зазначеній сфері, система державного управління ВТС, включаючи систему моніторингу за визначеними показниками для оцінки ефективності діяльності ВТС; суб’єкти сфери ВТС, їхні повноваження та порядок взаємодії; основні заходи щодо удосконалення законодавчої та нормативно-правової бази сфери ВТС, а також щодо фінансової, інформаційної, інвестиційної державної підтримки, полегшення податкового, митного та валютного регулювання; заходи з підвищення ефективності виставкової діяльності та підготовки кадрів.

Ураховуючи вищевикладене, можна визначити поняття координації в діяльності суб’єктів забезпечення національної безпеки як форму реалізації управлінської функції, виконання якої забезпечує встановлення взаємозв’язку напрямів реалізації державної політики з питань національної безпеки відповідно до компетенції кожного з органів виконавчої влади, що до цього долучено, з метою погодження дій і приведення їх у відповідність до поставленої мети.

Найбільш актуальним завданням українського суспільства і держа­ви у сфері національної безпеки і оборони є послідовна реформа сектору системи забез­печення національної безпеки України. Ця реформа повинна віддзеркалювати реалії су­спільного життя та державного будівництва, повинна передбачати головні напрями, принципи, завдання, структуру, права та обов’язки, форми і методи, відповідальність конкретних органів та інститутів, що опіку­ються національною безпекою і обороною в Україні. Все це потребує злагодженої роботи всіх органів державної влади та інститутів громадянського суспільства.

На першому етапі роботи щодо вдосконалення законодавства у даній сфері на розгляд Верховної Ради доцільно внести проекти Закону України «Про основи національної безпеки України» (нова редакція) та Закону України «Про внесення змін до деяких законів України з питань національної безпеки і оборони» («Про організацію оборонного планування», «Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами держави», «Про Раду національної безпеки і оборони України», «Про оборону України» тощо), передбачивши внесення змін до законодавства з питань національної безпеки і оборони.

На другому етапі зазначеної роботи мають бути переглянуті та приведені у відповідність до Конституції та сучасних вимог окремі закони з питань організації діяльності сектору безпеки і оборони та його органів, інші документи з питань національної безпеки і оборони.