Зміст

Вступ

1. Творення світу

2. Проблема існування релігії

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Протягом всієї історії людство цікавилося питаннями: що таке світ і матерія? звідкіля все це взялося? що таке сама людина та її походження? Вони актуальні і сьогодні та з кожним днем привертають до себе більшу увагу. Протягом століть багато вчених різних галузей науки висували свої тези та цілі теорії з цього приводу.Майже всі віровчення визнають акт творення, правда трактують його по-своєму. Ми розглянемо християнське бачення, оскільки воно є найпоширенішим та найоригінальнішим. Матеріальний світ, що простягається в безмежність простору та вражає нас своєю красою, різноманітністю й гармонією, набув свого теперішнього вигляду не зненацька і не відразу.

Одним із догматичних положень християнського віросповідання, яке чітко зафіксоване в Священному Писанні, є вчення про твoрення світу й людини Богом (Бут. Гл.1 2,1 Ів. 1,3). Християнський символ віри як один з найголовнiших догматів у першому стиху говорить про Творця і творення так: „Вірую в Єдиного Бога… Творця неба і землі, всього видимого й невидимого”. Підсумовуючи вчення Божественного Одкровення, його можна звести до наступного. Світ не самобутній, а став результатом особливого творчого акту Божого. „На початку створив Бог небо та землю” (Бут. 1,1). „І промовив Бог, створімо людину на образ і подобу нашу” (Бут. 1,26). (Потрібно зауважити, що Біблія нам подає шість днів твoріння і саме людина була створена аж шостого дня – як вінець і найбільша досконалість усього створеного).

1. Творення світу

До середини XIX ст. питання становлення Всесвіту і людини історія вирішувала через панкреатичний універсум, тобто людство розглядалося як результат творчого акту. Саме цей період став своєрідною межею. Що ж сталося? А сталося те, що вийшла в світ праця Ч. Дарвіна "Походження видів", яка дала поштовх поширенню ідей природного розвитку через боротьбу видів людської природи. І, відповідно, зазнав трансформації креаціоністичний погляд, і особливо на початку XX ст., коли було зроблено багато нових відкриттів. Тоді для багатьох дослідників стало зрозуміло, що сама історія Всесвіту і людства не вкладається в єдиний цикл творіння, викладений у Біблії, тому потрібно надати нового тлумачення всій біблійній космогонії та антропології.

Можливо, теорія Ч. Дарвіна не знайшла б такої сильної підтримки. Але саме на цей час припадає і зародження марксистської ідеології, яка заперечувала творення з нічого щось і твердила про вічність матерії. Окрім того, цю тезу підтримав і відомий антрополог, член ордену єзуїтів, Марі-Жозеф П’єр Тейяр де Шарден. Він намагався довести, що шлях до пізнання Бога лежить через еволюцію поглядів, тобто те, що старше за християнство. Адже світові релігійні системи (даосизм, буддизм) у своїх космогенетичних уявленнях більше опиралися не на сам акт творіння світу, а на панкреатичний універсум, за яким Бог є "Все" і виходить це "Все" з певних елементів буття.

І тільки згодом людство доходить розуміння того, що сама людина уособлює в собі Божественну подобу . Це дало підстави Шарденові твердити, що як релігійні системи мали певний розвиток, так і саме людство після поштовху (акту творення) має певну еволюцію щодо своїх форм буття. Сам Шарден після відкриття пітекантропа знайшов наступний еволюційний елемент — сенантроп. Отже, для нього цей ряд ранніх форм людського життя був побудований на видозмінах з наступним перетворенням останнього в неандертальця. Так Шарден замкнув еволюційний ряд.Проте питання суті в антропогенезі розглядалося протягом XX ст. Його розв’язанню великою мірою сприяв погляд антрополога Бориса Поршньова. Для нього стало очевидним те, що еволюційний ряд доісторичної людини, запропонований Шарденом, має декілька суперечностей, які не можна пояснити еволюційною теорією.

Суперечності полягали в тому, що первісні форми видів трагмотидів за залишками не набували повною мірою людської подоби.Так, Сергій Головін у своїй праці "Эволюция мифа" зазначає, що "застосування сучасних медичних методів комп’ютерного сканування черепа дало змогу встановити принципову різницю між кістяками мавпи і людини. Внутрішнє вухо людини містить точний механізм у вигляді лабіринта, заповненого рідиною… Саме цей механізм дозволяє людині впевнено пересуватися на двох кінцівках, постійно контролюючи рух свого тіла. У всіх людей — як сучасних, так i найдавніших решток — вражає схожість і досконалість конструкції вушних каналів. Водночас в австралопітеків форма каналів внутрішнього вуха така ж, як у сучасних горили чи шимпанзе, які переважно переміщуються на чотирьох кінцівках. І ніякої проміжної, перехідної з викопних форм цього органу не знайдено. Люди — це люди, і завжди ними були, мавпи ж — всього лиш мавпи” .

Потрібно було шукати вихід. І його було знайдено. Він полягає у ''стрибку": коли людина ще не отримала мислення та мови, вона не є людиною. Це дає нам змогу починати історію людства з акту творення, і Біблія дає нам опис цього через розрив з минулою передісторією людства.Отже, розповідь про допотопну епоху стає описом передлюдства і від Ноя починається дійсна історія, яка торкається суто Ноmо sаріеns. І з цим не можна не погодитись. Адже, так чи інакше, Священний письменник в 1-6-й главах книги Буття подає процес творення світу, гріхопадіння Адама та Єви, вигнання їх з раю, гріх Каїна та родовід від пралюдини до Ноя і більше ніякої інформації. Хоча Біблія — книга не наукового характеру, але не можна погодитись з тим, що протягом такого довгого часу (майже дві тисячі років) не було більше подій, окрім перелічених.Якщо визнати все це, будь-які розбіжності між Біблійною та науковою космогонією й антропологією втрачають свою силу. Як зазначає св. Йоан Золотоустий, “не лише велич і краса, але й сам вид створіння вказує на Вседержителя Бога” .

2. Проблема існування релігії

Проблема існування релігії непокоїть людство від давніх часів. Передусім, що – ж являє собою релігія та духовність? Релігія та філософія – види ментальної оболонки людини, через котру вона сприймає світ, але сприймання об’єктивної реальності можливе лише за умов відсутності будь – якої ментальної оболонки, чим і є реалізм. До речі, окрім релігії й філософії існують ще й забобони, котрі являють собою цілісну релігійну систему, засновану на магії та на поклонінні духам, тож усі віруючі, належні до будь – якої релігії, котрі вірять у забобони, насправді є поклонниками у двох релігіях одночасно.Ментальна оболонка – це ідеологія світосприйняття, фільтр, через котрий людина бачить світ таким, яким він їй представляється згідно з її переконаннями. Метальна оболонка може як полегшувати життя (позитивні релігійні переконання та позитивістська філософія), так і погіршувати (скептицизм).

Це немов – б погляд на навколишній світ через забарвлене скло: Людина бачить лише ті предмети, котрі мають колір, відмінний від кольору скла. Скажімо, скептики майже завжди настроєні песимістично, оскільки вбачають у всіх світових подіях погане, зосереджуючись на ньому, а позитивісти – майже лиш усе хороше. Також усі ментальні оболонки (ідеології) мають вельми негативну рису: Усі вони сприяють розділенню людей на „позитивних” та „негативних”. Ментальні оболонки існують у людей ще від світанку історії, оскільки ці оболонки – невід’ємна частина людської свідомості, і лише небагатьом вдається цілковито реалістично дивитись на світ.

Духовність – це внутрішній світ людини, її думки, її переконання, її наміри, тощо. Усі люди підсвідомо прагнуть отримати як кінцевий закономірний наслідок власного способу життя відчуття щастя, котре можливе лише за умов домінування цілковитої гармонії у житті – як у духовному, так і у фізичному. Щастя – це особливе почуття, вища насолода, екстаз від життя, й воно з’являється лише тоді, коли людина стає на підсвідомому рівні цілковито упевненою у злагодженості власного життя. Відчуття щастя – це своєрідний індикатор злагодженості та стабільності життя. Усе – ж у більшості випадків опісля досягнення злагодженості у житті, унаслідок підсвідомої оцінки потенціальної можливості підвищення досягнутого рівня злагодженості, рівень суб’єктивного світосприйняття людини підвищується до нової граничної межі, унаслідок чого людина намагається його досягти, і цей процес триває до тих пір, аж поки об’єктивна злагодженість життя не буде відповідати абсолютній суб’єктивній граничній межі потенційної злагодженості у можливості на підсвідомому рівні.

Релігійна ментальна оболонка дозволяє людині досягнення абсолютної злагодженості у житті й відповідно отримання відчуття щастя поза залежністю від об’єктивного рівня злагодженості життя, оскільки релігія передусім сприяє появі ілюзорного, абстрактного відчуття гармонії та щастя, передусім тому, що релігійна людина фактично є вивернутим навиворіт індивідуумом, котрий більше живе у суб’єктивному, ілюзорному світі, аніж у реальному, оскільки досягти ілюзорної злагодженості куди легше, аніж об’єктивної, реалістичної злагодженості, й саме через це релігія має повсюдне поширення, оскільки релігійна людина попри те, що вона є старим, безнадійно хворим злидарем, котрий знаходиться за межею убогості, може бути цілком щасливою та задоволеною життям, вважаючи, що її життя є цілком злагодженим, і при цьому нічого не робить заради підвищення свого об’єктивного добробуту, у той час коли реалісти та люди з помірною ментальною оболонкою роблять усе можливе задля підвищення реального добробуту свого життя, оскільки правдиве щастя можливе лише за умов існування прийнятних, об’єктивних умов для життя.

Таким чином виходить, що релігійні люди знаходяться у полоні самообману, оскільки керувати людьми легше за все, спрямовуючи їхній релігійний світогляд у потрібному напрямку. Наприклад, релігійні війни є найзапеклішими, й усі інші справи, що вчинюються у ім’я релігії, є майже цілковито позбавленими хоч якогось розсудливого обґрунтовування. Приміром тому є зібрання мільйонів мусульман у місті Мекка задля віддання пошани чорному каменю – одній з святинь мусульман.

Хрестові походи – ще один яскравий приклад того, що можуть вчинити релігійні люди, оскільки де релігія – там мракобісся, а де мракобісся – там немає місця розважливості та об’єктивному світосприйняттю.Існування потойбічних істот – одна з найскладніших проблем у дослідженні релігії. Практика свідчить, що потойбічних істот у об’єктивній реальності не існує (уже античні грецькі філософи доводили, що боги – це обожнені люди прадавніх часів), але оскільки майже усі релігійні люди ймуть віри у них, доводиться визнавати, що вони – таки існують, але їхнє існування обмежується суб’єктивною реальністю релігійних людей, що, зокрема, призводить до однозначного висновку щодо того, що релігійні люди є або психічно недорозвинені, або релігійність – це ознака психічних зрушень. Усі релігії, поза залежністю від того, якими вони є „добрими”, пригнічують індивідуальність людини, що перешкоджає становленню парафіян як повноцінних індивідів, і тому – то боротьба з релігійністю є першим кроком з тих, котрі сприяють розвитку особистісного індивідуалізму та становленню людини як повноцінного індивідуума.

Релігії не визнають віруючих людей як особистостей – для них вони не більше, аніж частинки „сірої народної маси”, чи, як кажуть деякі релігійні провідники, „наповнювачі релігійної громади”. Здебільшого таке зневажливе ставлення до віруючих людей, більшість з котрих є надто наївними, оскільки майже зовсім не застосовують власний розум у релігії, сліпо ймучи віру у все мовлене з трибуни, з плином часу призводить до виникнення усе нових та нових сект, відгалужень від вже існуючих релігій та появі нових релігій, оскільки наївна релігійність людей дозволяє їхнім релігійним провідникам цілковито безжально викачувати з цієї „сірої, тупої народної маси” гроші, видаючи пожертви як одну з найвищих чеснот. Релігійні люди є безвідповідальними, передусім наївними та здебільшого неосвіченими у достатній мірі людьми. Найбільше злочинів вчинюється саме релігійними людьми, а зухвалість вчинених злочинів є майже пропорційною силі релігійності злочинця.

На відміну від реалістів, котрі добре зважують існуючі обставини та наслідки кожного прийнятого ними рішення, задля уникнення усіх можливих помилок й відповідно картання сумління, котре є закономірним наслідком вчинення нерозсудливого вчинку, релігійні люди здебільшого діють хаотично, покладаючись на свавілля долі та на підтримку у житті зі сторони їхнього об’єкту поклоніння, наївно ймучи віри у недосконалість та гріховність усіх людей від самого народження, що дозволяє їм „списувати” майже усі свої помилки на „недосконалість”, надіючись на можливість „замолити” будь – який гріх, вважаючи, що їм буде надано прощення за будь – який злочин, хоча розум підказує, що потрібно докладати свідомих вольових зусиль задля уникнення будь – яких помилок, розвиваючи власну моральну відповідальність перед об’єктивним світом.

Головним суддею для кожної людини має бути передусім її власне сумління, оскільки коли людина готується до якогось учинку, про котрий її сумління підказує, що його чинити не слід, слід прислухатись до цього голосу, хоч би які мотиви у нас були – б задля виправдання запланованого учинку, навіть релігійні переконання, оскільки усяка релігія заглушає голос сумління, що дозволяє у ім’я релігії вчиняти навіть найжахливіші злочини, залишаючись при цьому з ілюзорним відчуттям вчиненої справедливості й з чистим сумлінням (лише у тому разі, коли релігійність затьмарює розум).Величезна кількість релігійних та філософських течій існує унаслідок індивідуалістичного розмаїття поглядів та смаків на світогляд, й існуюче релігійно – філософське розмаїття дозволяє будь – якій людині знайти саме ту філософську систему чи релігію (ментальну оболонку), котра найбільш йому пасуватиме та за допомогою якої він буде контролювати свою поведінку.

Існування релігій є виправданим пропорційно висоті моральних норм, котрих притримуються усі її носії (віруючі згідно з уставами цієї релігії).Головним стимулом з тих, що спонукують релігійних людей до доброчесного життя без антисоціальних схильностей, є поняття гріха та недосконалості людей. Фактично майже усі неправильні дії людини (передусім порушення чітко визначеного канону) у релігії вважаються гріхом. Гріх (з грецького: Αμαρτία) є синонімом виразу: „Схибити, стріляючи у ціль”, алегорично – схибити, прямуючи стежкою життя.

Поняття гріха є сугубо відносним й переважно суб’єктивним, оскільки воно різниться у різних релігіях, й подекуди буває навіть так, що у одній релігії певна дія є надзвичайно серйозним гріхом, у той час коли у іншій релігії ця – ж дія є однією з найвищих чеснот. Отже, гріх – це дрібниця, „іграшка для дорослих”: Якщо для когось щось є гріхом, нехай утримується від цього, а якщо для когось щось не є гріхом, нехай чинить це та не зважає на картання сумління, лиш би не приносив шкоду людям.

Підґрунтям християнського вчення про людську недосконалість є віра у те, що перші люди були створені досконалими та у результаті гріхопадіння цих перших людей ми усі успадкували від них як від своїх предків недосконалість та схильність до неправильних учинків. Усе – ж існують релігії, котрі не визнають ані гріха, ані досконалості чи недосконалості людей, й саме завдяки цьому такі релігії більш гранично межують з об’єктивною дійсністю.

Урешті – решт приходимо до висновку, що більшість тверджень у релігійних доктринах є здебільшого антинауковими й відповідають дійсності пропорційно силі наївності віри у їхню правдивість; релігійні люди – по суті „дорослі діти”, котрі з шаленством зайняті абсолютно нікому не потрібними ахінеями, які ще ніколи не приносили, не приносять й не будуть приносити ніякої відчутної загальносуспільної користі, але навпроти – релігія на протязі усієї історії людства була чи не найголовнішим фактором розпалювання війн, котрі, до речі, велися з особливою завзятістю; причиною більшості військових та інших конфліктів, расових чищень (геноцидів) та інших навмисних масових убивств цілковито невинних людей (якщо дивитися з боку реалізму, то яких – б „неординарних” переконань людина не трималась – б, вона усе одно є невинною), різних незгод, поділень та ворожнеч, тож цілком справедливою відплатою релігії буде її цілковите й безпощадне викорінення з розумів усіх людей.

Усі релігії праві, коли твердять, що вони неправі, й, відповідно, усі релігії є неправі, коли твердять, що вони праві. Усі духовні успіхи – це жахливий самообман, й релігія, якою – б вона не здавалася – б розсудливою, усе одно є оманою, тому – то усіх релігійних провідників потрібно засуджувати як шарлатанів й каналій, оскільки, навчаючи відступу від об’єктивного світосприйняття (реалізму) за допомогою релігії (що у об’єктивному світосприйнятті є єрессю), вони уводять людей у оману. Релігійних провідників також потрібно засуджувати й як державних зрадників, оскільки вони, розхитуючи устої об’єктивізму, розхитують тим самим соціальні устої. Вони повинні бути ізгоями розсудливого суспільства, оскільки релігія за сумісництвом сприяє розвитку зневажливого ставлення до реального життя, „готуючи” людей до потойбічного життя, що є справжнісінькою оманою, оскільки об’єктивна дійсність не визнає існування ані потойбічних світів, ані гріха, ані досконалості чи недосконалості, приймаючи лише цілком об’єктивним та реальним у дійсності винятково існуюче життя.

Сила релігійної віри є пропорційна безглуздості її положень з точки зору здорового глузду. Це твердження у частково завуальованій формі було висловлене дійсно мудрим античним християнином з Карфагену на ім’я Квінт Тертуліан (орієнтовно сто шістдесятий – двісті двадцятий роки нашої ери).

Він мовив: „Божий Син був розіп’ятий; не ганьбимося цього, хоча це й ганебно; Божий Син помер, – цілком ймемо віру у це, оскільки це безглуздо. Й похований воскрес; це певно, оскільки це неможливо”. Усі види релігій ґрунтуються на сподіванні у тому, чого у дійсності не існує чи не може бути доведено наукою. Однією з головних цілей існування релігії є позбавлення людини від невпевненості у собі, у власному майбутньому та від страху перед смертю, але оскільки релігія здебільшого закабаляє людину, нав’язуючи їй численні обов’язки та позбавляючи її у певній мірі індивідуальності, можна сказати, що шукати порятунку від остраху перед майбутнім та від страху перед смертю у релігії є справою, м’яко кажучи: „Сім верст пішки за шматок кишки”, оскільки набагато ліпше шукати відповідей на світоглядні питання у реалізмі, котрий ґрунтовно надає відповіді на будь – які запитання, не зв’язуючи при цьому людину будь – якими обов’язками чи утискуючи її індивідуальність.Усі існуючі дотепер релігії можна з чистим сумлінням замінити єдиним чітким кодексом високих моральних норм.

Більшість моральних норм, котрих тримаються релігійні люди, випливають передусім з основоположень кожної окремо узятої релігії, у той час коли кодекс моральних норм, котрих обов’язково мусить дотримуватись кожна людина, має бути вироблений спеціально скликаною колегією вчених. Цей кодекс потрібно буде прийняти як міжнародний стандарт, а також увести у кримінальні кодекси усіх країн статтю, по котрій за порушення норм, викладених у цьому кодексі, засуджували – б на короткий термін ув’язнення (приміром на тиждень). Релігійність є одним з компенсаторних механізмів вищої інстанції сумління, оскільки у випадку відсутності розсудливості у людини виникає потяг до релігії, тому що людський розум майже на підсвідомому рівні осягає потребу у системі контролю учинків.Ця підсвідома потреба з’являється передусім завдяки надходженню імпульсу від інстинкту самозбереження, й тому – то потреба у релігії усвідомлюється людьми переважно тоді, коли перед людиною повстає низка серйозних життєвих проблем й ймовірність цього усвідомлення є пропорційною загальній складності усієї низки проблем та величині відсотку у ній майже цілковито нерозв’язних проблем, але у реалістів, у котрих система моралі ґрунтується на розсудливості, такого потягу до релігії не виникне майже ніколи.

Вірність цієї закономірності можна простежити у тому, що здебільшого зухвалі люди, переважно почвари та недолюдки, потрапляючи у вкрай небезпечні для життя, майже цілком безвихідні ситуації, умить перевтілюються у найсмирніших з людей та палко моляться до Бога, подеколи навіть уголос, подекуди виголошуючи при цьому низки обіцянь та клятв Богу, про котрі потім забувають й нерідко навіть відверто зрікаються їх, коли небезпека їх життю минає. Релігія утримує людину від здійснення антисоціальних, ганебних й іншого роду учинків (здебільшого у релігіях окрім заборони на здійснення антисоціальних учинків накладається ціла низка заборон переважно безглуздого характеру, скажімо, існує заборона на природні статеві стосунки між закоханими хлопцем та дівчиною, котрі ще не є одруженими) здебільшого шляхом залякування покараннями, котрі походять від потойбічних істот. Окрім заборон релігії здебільшого накладають на своїх віруючи численні обов’язки, передусім пов’язаних з виконанням ритуалів та обов’язки, пов’язані з релігійною службою.

Вже саме слово: „Релігія” викликає у розсудливих людей справедливу відразу. На жаль, справжніх людей – реалістів, котрі мають сталеву силу волі та твердий, немов алмаз, життєвий дух, у світі є небагато й релігійні люди зневажливо ставляться до них, рахуючи їх людьми, уведеними у оману, хоча у дійсності усе є якраз навпаки.Існування релігії підтримується невіглаством у відношенні віри у існування потойбічних світів й живучих у них чудакуватих істот, існуванням віри у об’єктивність надприродних явищ та усього іншого, що рішуче відхиляє реалізм й об’єктивна дійсність. Зі щезненням невігластва та утвердженням реалізму як єдиного домінуючого світогляду щезне й релігія. У ті часи запанує мир та благоденство; запанує єдність та дружба між усіма людьми; убогість, війни, ненависть, голод, етнічна ворожнеча, класове розділення людей та безліч інших проблем – реалій сьогодення, назавжди стануть лише надбанням історії, оскільки за часу панування реалізму та розсудливості як його головного базису, усі люди будуть суворо дотримуватись високих моральних норм, й, відповідно, будуть мати гідну самоповагу та повагу до оточуючих разом з щирою любов’ю до інших.Виникнення релігії є скоріш за все заслугою первісних філософів.

Релігія виникла передусім як одна з універсальних систем надання відповідей на світоглядні питання. Релігія виникла, скоріш за все, у період вже достатньо розвиненого державного устою. Єдиної, задовольняючої відповіді на питання: „Як виникла релігія?” немає, але на цей рахунок існує чимало припущень. Найбільш вірогідним є те, що релігія – це оформлені у цілісну систему філософські припущення найдавніших часів. Для людини є природнім вірити у те, у що вона бажає вірити, навіть якщо об’єкт її віри є цілковито позбавленим будь – якого глузду. Скажімо, смертельно хвора людина, котрій залишилось жити усього декілька днів, усе – ж, якщо вже й не свідомо, але десь у підсвідомості продовжує вірити у можливість зцілення може й не медичним (оскільки об’єктивна дійсність чітко показує, що медицина є безсилою), але вже надприродним способом, й ця наївна підсвідома віра не залишає хворого аж до останньої секунди життя.

Така віра є у людини поза залежністю від її рівня розумового розвитку, оскільки вона виникає й у невігласів, зовсім не знайомих з наукою, й у „ходячих енциклопедій”, професорів філософії (у випадку смертельної хвороби така віра виникає навіть й у професорів медицини). Таку віру можна знайти й у атеїстів, і в агностиків, оскільки навіть затяті атеїсти у деякій мірі, знаходячись у вельми скрутній ситуації, нерідко починають вірити у різні прикмети, намагаючись вбачити у них ознаки перемоги над об’єктивною нерозв’язною ситуацією.

Втім, коли людина опиняється у цілковито безвихідній, вкрай небезпечній для власного життя ситуації, поза залежністю від її світогляду й способу життя, вона автоматично у мить ока прокручує усе своє життя, згадує усі свої помилки та марність власного життя й, усвідомлюючи безвихідність (що, до речі, умить утихомирює навіть зухвалих недолюдків), коли серце скажено калатається у грудях, дихання стає надмірно прискореним, а на долонях рук й на лобі виступає холодний липкий піт, людина у надзвичайному острахові звертається до Бога, часом навіть уголос, благаючи Його про помилування й прощення усіх помилок, каючись у них, смиренно просячи визволити з цієї небезпеки для життя, часом навіть надаючи численні обіцянки, навіть клянучись у їхньому виконанні. Часом так чинять навіть й ті, хто уперто, на протязі усього свого життя був відомий своїм запеклим атеїзмом.У більшості випадків люди розглядають релігію як систему, де можна знайти розраду від проблем сьогодення, й ця розрада передусім полягає у „виливанні душі” перед Богом у молитві зі сподіванням, що ця молитва буде почута й Бог вирішить цю проблему. Здебільшого для людей немає різниці, до кого звертати свій монолог (будь – яка молитва є монологом, оскільки об’єктивна дійсність здебільшого спростовує можливість отримання відповідей на молитви), їм головне, щоб виговоритись перед кимсь, поза залежністю від того, чи буде хтось їх слухати чи ні, лиш – б надана під час відвертої молитви певна конфіденційна інформація не була розповсюджена серед недругів.

Найчастіше до „виливання душі” вдаються жінки й занадто емоційні чоловіки. Деякі занадто збентежені люди навіть практикують розмову зі своїми хатніми тваринами, нерідко при цьому кажучи до свого улюбленця: „Ти єдиний, хто мене розуміє”. Розглядаючи релігію як цілісну систему світогляду, можна навіть провести паралелі з державою.Скажімо, у жертвоприношеннях, проханнях про прощення та піднесеннях подяки можна упізнати сплату штрафів й податків; у вченні про покарання у потойбічному світі можна побачити вкрай гіперболізовану державну систему покарань; у вченні про рай – алегоричну гіперболу насиченого, законослухняного життя, тощо. Оскільки теорія еволюції виявилась беззаперечно антинауковою, потрібно визнати, що навіть у прадавні часи люди мали той самий рівень інтелекту, що й ми з вами сьогодні. Як відомо, з плином часу у природі усе, що має потенційну слабкість, урешті – решт зазнає поразки, тож твердження, що немовби по законами природи виживає найсильніший, є невідповідним об’єктивній дійсності.Базисом усіх релігій є зводи правил, переважно морально – побутової й світоглядної сфер життя, обґрунтовування усіх положень й базис спонуки, котрий змушує триматись цих світоглядних положень, причому ознакою майже будь – якої релігії є обов’язкова наявність антинаукових світоглядних положень, скажімо, вірування у потойбічне життя, у існування у людини субстанціональної нематеріальної душі як сутності людини, тощо. За базисом спонуки релігії поділяються на теологічні й софістичні. Теологічні релігії ґрунтуються на вченні про надприродного Бога, софістичні ж – на „сухих” вченнях, без обов’язкової віри у Бога. Більшість релігій є теологічними.

До софістичних релігій належить, приміром, буддизм, класичне конфуціанство, тощо. У теологічних релігіях ідеологічний базис зводиться як похідний від надприродного Бога, у софістичних – як похідний від ідеалістичних роздумів про світ, приміром, конфуціанство було світоглядною системою (ментальною оболонкою), котра складалася з правил поведінки без релігійної бази, але усе – ж з плином часу обросла релігійними нашаруваннями, котрі урешті – решт спотворили конфуціанство до невпізнанності. У теологічних релігіях спонукливим базисом є переважно майже звіриний острах перед покаранням з боку Бога у разі порушення віруючими будь – яких норм моралі чи інших правил, визначених тим чи іншим катехізисом (зводом релігійних положень), але усе – ж у більшості релігій є ще й „оборотна сторона медалі” – винагорода з боку Бога за сумлінне поводження. Тобто, м’яко кажучи, у теологічних релігіях діє „метод огудиння й медяника”.

Утеологічних релігіях є набагато більше нісенітниці, аніж є її в усіх софістичних релігіях разом узятих, скажімо, численні безглузді обряди й ритуали, літургійні молитви, тощо (до речі, літургійні молитви не можуть бути більш, аніж безглуздям, оскільки молитва – це звернення до Бога як до особистості, отже, повторювання одних й тих – ж самих слів фактично є однією з форм безумства), котрі здебільшого не властиві софістичним релігіям, у котрих базисом є наївне вірування у беззаперечність їхніх положень, скажімо, буддисти вірять, що мета життя людини – відчуття щастя, й що для його досягнення людині не потрібно більш нічого, окрім власного розуму; атеїсти – ж, подібно їм, палко вірять у будь – які заперечення існування Бога й приймають за достовірну лише ту інформацію, що походить виключно від атеїстів, оскільки атеїсти перестають вірити вченим, коли довідуються, що той чи інший учений є віруючим. Таким чином атеїзм беззаперечно є однією з форм релігії, оскільки віра у існування Бога дорівнює вірі у те, що Бога не існує.

Також релігією є й патріотизм, оскільки віддання пошани державному прапору, співання гімну й шанобливе ставлення до нього, як й потяг до служіння державі, не мають під собою жодного раціоналістичного підґрунтя й більш того – вони нагадують невід’ємні атрибути релігії: Прапор – ідол, гімн – літургійні молитви, бажання від усього серця служити державі – бажання від усього серця служити Богові, тощо.

Якщо дивитись у першопричину, релігія виникла передусім як базис спонуки задля благочестивого життя, оскільки у прадавні часи був помічений закон причини та наслідку, котрий проглядався у вигляді закономірності між настроєм й поведінкою людини та об’єктивними наслідками поведінки. З плином часу були складені зводи правил, котрих необхідно було дотримуватись у житті задля запобігання поганих наслідків, але за умов відсутності базису спонуки усі ці зводи правил були не більш, аніж безглуздям, отже, виникла потреба у створенні єдиного універсального базису спонуки, наслідком чого стало виникнення релігії.Загальна релігійність людей росте, переважно пропорційно до погіршення обставин у світі. Усе більшу кількість людей притягує містика, таємничість, казкова наукова фантастика, спілкування з істотами з потойбічних світів (спіритизм), тощо. Хоча розсуд й підказує, що у певний момент часу за агонією настане смерть, тобто цілковите й безповоротне викорінення релігії з розумів людей, усе – ж релігія поки що може використовуватись як система утримання людей від антисоціальних учинків. Ця наукова праця має протверезити усіх, хто дивиться на світ упереджено, оскільки у ній цілком об’єктивно викладено усе, що пов’язане з релігією. Втім, кожна людина наділена свободою волі, й тому – то кожен має право на вибір ментальної оболонки чи навіть на відмову від неї у вигляді прийняття реалізму як цілісної системи світогляду.

Висновки

Питання створення світу і людини так чи інакше пов’язане з вирішенням проблеми креаціоністичного (ідеалістичного) або еволюціоністичного світосприйняття. Проте слід зауважити, що кожне релігійне вчення витлумачує цей процес по-своєму. Але ми будемо розглядати тільки біблійне вчення, оскільки Біблія – Тора – є Священною книгою іудеїв, вона також лягла в основу Корану – Священної книги мусульман, а у всій своїй повноті вона є Священною книгою християн, тобто усіх трьох монотеїстичних релігійних віросповідань.

Світ не уявлений Богом з вічно існуючої матерії, але саме створений, тобто і сама матерія, і космос покликані з небуття до буття єдиним твoрчим словом Божим. „Спoконвіку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог було Слово. Воно в Бога було споконвіку. Усе через нього постало, і ніщо , що постало, не постало без Нього” (Ів. 1,1-3).Твoрення світу відбувалося не раптово, спонтанно, а поступово, від простого до складного (саме такий порядок ми бачимо у шестидневі). Поряд зі світом видимим, тобто доступним сприйняттю нашого чуття, створений і світ невидимий, надчуттєвий – ангельський.Це вчення без будь-яких заперечень існувало до середини XIX ст. Адже філософські системи Декарта та Ньютона не отримали поштовху для розгляду початків доісторичного часу на засадах суто еволюціоністичного розвитку.

Список використаної літератури

1. Бутинова М. С. Как возникла религия. — М, 1977.
2. Дулуман Є. К. Релігія як соціально-історичний феномен. — К., 1974.
3. Злиаде Мирча. Священнне тексти народов мира. — М., 1998.
4. Енгельс Ф. Анти-Дюрінг // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. — Т. 20.
5. Косуха ЇЇ. І, Наука про походження релігії. — К., 1976.
6. Ленін В. /. Соціалізм і релігія // Повне зібр. творів. — Т. 12.
7. Лобовик Б. А. Религия как социальное явление. — К., 1982.
8. Маркс К. До критики гегелівської філософії права. — Вступ // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. — Т. 1.