Вступ.

1. Релігія й церква як суб'єкти політики.

2. Релігійно-клерикальні доктрини сучасності.

3. Особливості міжконфесійних відносин в Україні.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Корінні зміни, що відбуваються сьогодні у світі, важко собі уявити без участі релігії, зокрема без її впливу на поглиблення тенденції політизації народів. Звичайно ж, масштабність і глибина прояву цієї тенденції в кожній країні має свої особливості, оскільки відомо, що загальне діалектично відтворюється через особливе і навпаки. Такий підхід дає змогу краще розібратися в тих процесах, що відбуваються як у релігійному, так і в церковному житті, глибше з'ясувати взаємовплив політики і релігії.

Важливість з'ясування того, чому релігія і церква є суб'єктами політики, зумовлена підвищенням ролі цих двох соціальних явищ у формуванні політичної свідомості, узагалі політичної культури. Кожна з існуючих сьогодні у світі релігій має своїх носіїв, які й виступають суб'єктами політичного організації, секти, що вірують, і т.п. Для кожного з цих суб’єктів процесу: церкви, мечеті, конфесії, релігійні громади, релігійні об'єктів політичного процесу характерна така риса, як політична суб'єктність. Остання виявляється в тому, що релігійні організації не тільки безпосередньо беруть участь у політичному житті, а й широко залучають до виконання соціально-політичних завдань світські організації (політичні партії, профспілки, молодіжні організації і т. ін.), і навіть створюють їх.

1. Релігія й церква як суб'єкти політики

Загалом політична суб'єктність релігійних організацій обумовлена двома обставинами: перша пов'язана з виконанням релігією однієї з найважливіших своїх функцій — зберігання і підтримування встановлених у суспільстві цінностей, друга — з необхідністю посилювати ідеологічний вплив віруючих на політичні процеси, що відбуваються в державі, ширше залучати людей суспільства у свою релігію і в активну релігійну діяльність.

Оскільки сьогодні вплив релігії на суспільну свідомість небезпідставно прирівнюється до засобів масової інформації, то стає зрозуміло, чому політики завжди ведуть безкомпромісну боротьбу за віруючих у всіх країнах світу, у тому числі й в Україні. В історії людства ідеал Бога — головна і самоцінна ідея релігійної віри, оскільки для основної маси віруючих вона пов'язується з проблемою сутності людського життя, з природним бажанням людини бути завжди щасливою, а отже, і політично незалежною. Тому ідею Бога навіть і сьогодні важко замінити якоюсь іншою, привабливішою і глибшою. Є підстави стверджувати, що релігійна свідомість була однієї з перших форм суспільної свідомості і пов'язувалася, насамперед, з інстинктом самозбереження людини, духовним очищенням її. Тому майже завжди й у всіх відомих культурах релігія була в епіцентрі соціальних і політичних подій, господарських процесів, а отже, і справляла визначальний вплив на духовну ситуацію часу.

Є немало підстав стверджувати, що з самого початку зародження релігійних вірувань взаємопроникнення релігійних і політичних засад було ще вагомішим, оскільки релігійні і політичні функції в ранніх суспільствах не були розділені. У таких суспільствах політичний аспект їхнього життя виявлявся в контролі і підтримці відповідної соціальної, у тому числі й релігійної, поведінки членів роду. Контроль і примус здійснювався шляхом регуляції звичок, звичаїв і за допомогою таких методів, як колективний осуд злочинця, позбавлення родинної підтримки, вигнання з родин і т. ін. За своїм основним змістом такі засоби впливу на людину були ритуальними, більшою мірою релігійними, оскільки реалізація їх супроводилася широким використанням релігійних обрядів, символів тощо.

Згодом релігійні і політичні інститути, що були, по суті, об'єднані в єдине ціле, трохи усамостійнилися. Саме в цей період релігія і політика як дві самостійні сфери соціальної дійсності розробляють свої системи цінностей і вірувань (ритуали, звичаї, основоположення), формують свій професійний прошарок — релігійну і політичну еліти. Формівна політична система функціонує в руслі тих, у тому числі і релігійних, цінностей, що традиційно склалися в суспільстві. Більше того, для утвердження політичної системи політична еліта залучає релігійну еліту для того, щоб легітимувати встановлений політичний лад. Релігія освячує порядок від імені Бога, а нерідко і сама виступає основою державної влади. На цьому ґрунті виникають довготермінові зв'язки релігійної і політичної еліт, які, хоч і у видозміненому вигляді, зберігаються й сьогодні.

Політична історія зберегла чимало прикладів, коли той чи інший правитель ( цар чи князь) виступає як представник Бога на землі, син Бога, втілення Бога чи пророка і т. ін. Іноді релігійні культи ставали основою створення державних структур, а ці, у свою чергу, брали на утримання релігійних діячів. Усе це вказує на те, що жодна політично значуща подія не відбувалася без участі релігії. Однак це не означало, що релігія домінувала над політикою. Практично ні антична Греція, ні античний Рим не зіштовхувалися із загрозою узурпації політичної влади релігійною елітою.

Помітна зміна усталених взаємин політичних і релігійних систем відбулася в період виникнення світових релігій — буддизму, християнства і, до певної міри, ісламу (див. схему 9). За своїм основним змістом ці релігійні течії є універсальними, оскільки їхні віровчення ґрунтуються не тільки на багатовікових суто релігійних, а й на політичних традиціях народів різних регіонів світу. Нижче проведений аналіз виникнення світових релігійних течій є наочним тому підтвердженням.

Найстарішою серед релігійних течій є буддизм (6 ст. н. є.). Ця релігійна течія виникла в Стародавній Індії. Сьогодні ж основна маса буддистів зосереджена в країнах Центральної, Південної і Південно-Східної Азії. У буддизмі відправляння культів досить просте, оскільки миряни не беруть участі в богослужіннях. Культ відправляють ченці, які читають буддійський канонічний текст із релігійно-філософського збірника Стародавньої Індії — із Сутри. Буддизм має дві гілки: хінаяна і махаяна. Хінаяністи вшановують Будду не як божество, а як людину — великого вчителя. Махаяністи, навпаки, вважають Будду своїм Богом. Одним із найвпливовіших відгалужень махаяністів є ламаїзм, що виник у Тибеті у 12—14 ст., а потім поширився серед монголів, бурятів і калмиків. Найхарактернішою соціально-політичною рисою ламаїстів є беззаперечне підкорення духовній і світській владі. Таке підкорення передбачено самим вченням буддизму, оскільки виходить із того, що будь-які зв'язки, у тому числі і соціальні — це зло. Звичайно, є немало віруючих, які беруть активну участь у громадсько-політичному житті.

А християнська віра пов'язується з іменем Бога-людини — Ісуса Христа (І ст. н. є.). За своєю чисельністю сьогодні християнство є найбільшою світовою релігією, вона має своїх послідовників у багатьох країнах світу.

Світоглядні засади християнства визначено у головній книзі — Біблії. Ця книга складається з двох частин: Старого і Нового заповітів. Іудейська релігія визнає тільки Старий заповіт, а християнська вважає всі із 77 книг Біблії священними, тому всі віруючі повинні дотримуватися їхнього змісту. Християнська віра ґрунтується на положенні, що Біблія є головною книгою, книгою книг, у якій кожна людина може знайти відповіді на багато (а то й на всі!) питань, що її хвилюють.

Соціально-етичні засади християнства сприяли його перетворенню на світову релігію, а церкви, що презентували це вчення, проявили неабияку здатність пристосовуватися до різних соціально-політичних систем. Так, у 4 ст. християнство було державною релігією Римської імперії, в середні віки християнська церква освячувала феодальний лад, у 19 ст. пристосувалася до умов капіталізму і підтримала буржуазію, а в каш час намагається (і не без успіху!) модернізувати свої догмати відповідно до змін, які сталися в світі. І це за умов розколу християнства на кілька течій, найбільшими серед яких є католицизм, православ'я та протестантизм. Основою появи кожної з цих течій були не релігійні відмінності між гілками християнства, а політичні мотиви, пов'язані, насамперед, з бажанням окремих духовних пастирів мати вищу церковну посаду, а отже, і відповідну владу. Це є ще одним свідченням того, що ні православна, ні католицька, ні протестантська церкви ніколи не були й об'єктивно не можуть бути поза політикою.

Поява ісламської віри пов'язується з іменем Мухаммеда (6 ст. н. є.), якого було проголошено найвеличнішим пророком, посланцем Аллаха. Сьогодні іслам поширений у країнах Близького Сходу та в африканських країнах і відіграє політичну роль у їхньому суспільно-політичному житті. Головною святою книгою мусульман є Коран. Мусульманське вчення захищає приватну власність, майнову і соціальну нерівність, рабство, приниження жінки тощо. Життя мусульман регулюється законами шаріату.

Ісламську віру поділено на дві головні течії: сунізм і шиїзм. Якщо сунізм може допускати вільне тлумачення Корану, то шиїзм будь-яку довільність у цьому плані категорично забороняє.

Історія виникнення всіх світових релігій свідчить, що, незважаючи на нерідко дуже жорстку внутрішню боротьбу всередині кожної із цих релігій, конфлікти між церковною і світською владами не призводили до тривалих непорозумінь, навпаки, кожна із них використовувала іншу у своїх інтересах.

Світська влада нерідко використовувала релігійні гасла, під якими здійснювалися значні соціально-політичні зрушення і навіть національно-визвольні революції, завойовницькі війни і політичні перевороти. У свою чергу релігійні діячі нерідко не без допомоги світських правителів ставали загальновизнаними народними ватажками, реформаторами, державотворцями і політиками. Усе це створювало передумови для налагодження всередині країн тісних політичних взаємозв'язків світських і релігійних систем з пріоритетом перших. Але історія християнства зафіксувала випадок, коли релігія намагалась утвердити свою першість. Це було в епоху Середньовіччя, коли, з одного боку, спостерігався сильний вплив релігійно-церковної організації влади в суспільстві, а з іншого — відбувалися розпад Римської імперії й становлення національно-територіальних держав.

Піпін, який став у 751 р. королем франків, при сходженні на трон для обґрунтування своєї влади прийняв так зване церковне помазання. Цей крок на довгий період (до 16 ст.) змінив взаємини між християнством і державою, на чолі якої відтепер стояв "помазаник Божий". Приймаючи благословення на владу і підтримку з рук церкви, спираючись на духовну легітимацію, монарх відмовився від" принципу першості світської влади. Ця подія, хоч і мала величезне значення, була все-таки особливим випадком, а не загальним правилом.

І нині залишається актуальною проблема взаємовідносин політики і релігії, зокрема, при визначенні місця і ролі релігії в політичній системі суспільства (див. схему 1). У різних політичних системах релігія та її організаційні інститути відіграють неоднакову роль. У деяких країнах релігія виступає як самостійний суб'єкт не тільки духовного, а й політичного життя. Найхарактерніший приклад цього надає католицька церква. У столиці Італії Римі є невелике місто-держава Ватикан, яка не тільки має своє самостійне політичне управління, а й є світовим центром католицизму. Вся повнота влади у цій державі і церкві зосереджена в руках папи римського, який шанується католиками як намісник Христа на землі і наступник апостола Петра. Католицька церква традиційно претендує на особливий статус у політичних системах країн, де живуть віруючі-католики. У середні віки служителі католицької церкви роздавали корони і боролися за владу як духовним, так і світським мечем; у 19 ст. організовували хрестові походи проти лібералізму і соціалізму, а у 20 ст. — проти комунізму. З цією метою вони ініціювали створення християнських політичних партій і громадських організацій. Католицизм підтримує програмні настанови консервативних партій, а в Німеччині керується настановою К. Аденауера — робити політику за допомогою релігії.

У сучасних умовах католицизм запропонував нову модель розбудови взаємовідносин з політичною системою. В основу цієї моделі покладено тезу про необхідність подолати "політичний клерикалізм", тобто домогтися деполітизації церковного життя.

Реалізація цього надзавдання передбачає:

— ретельне дотримання положення про відокремлення церковної влади від політичної, загалом від соціальної суспільної системи;

— відмову від будь-яких державних привілеїв і використання у власних цілях державної влади;

— широке використання принципів плюралізму;

— визнання права на альтернативу при розв'язанні основних політичних і соціально-економічних проблем.

У більшості країн сьогодні церква і релігія тісно взаємодіють з органами державної влади, а іноді вони є складниками політичної системи суспільства. Такий статус ставить їх у ранг державних релігій. Приклад такої подає англійська церква. В Ісландії, Данії, Швеції та Норвегії державний статус має лютеранська євангелістська церква.

У мусульманських країнах державний статус має іслам. У таких державах інші конфесії та релігійні групи не користуються державною підтримкою.

Політична історія знає немало таких країн, у яких релігія і церква конституційно відокремлені від держави, однак тісно взаємодіють між собою, зокрема й у сфері політики. Такі релігії, а відповідно і церкви, мають статус громадських організацій і діють відповідно до визначених їм меж. Так звані громадські релігії створюються переважно у державах, які надають громадянам право на свободу вибору тієї чи іншої віри при одночасному захисті права невіруючих громадян. Такі релігії звичайно відіграють важливу роль у політичному житті своїх держав, активно включаються у виборчий процес, у політичне структурування суспільства, відкрито висловлюють своє ставлення до уряду і тим самим впливають на політичну поведінку людини.

Подібні взаємовідносини релігійних і політичних структур характерні для таких держав, як США, Німеччина, Франція, Україна та ін.

Специфічними є взаємовідносини релігії і церкви, з одного боку, і політичної системи — з іншого, у державах з теократичними і тоталітарними режимами.

Згідно з теократичною моделлю світська влада або об'єднується з релігійною, або ж навіть усувається від управління державою, а тоталітарна модель, навпаки, передбачає не тільки відсторонення релігійної влади від управління державними справами, а й своє втручання у діяльність церкви. Характерною рисою обох цих моделей є радикалізм.

Звичайно ж, в основі взаємопідтримки державної і церковної влади покладені певні, і насамперед політичні, інтереси. Оскільки ці інтереси постійно перетинаються, то така взаємопідтримка і взаємодія є очевидною. Тому встановлення конструктивної співпраці між релігійною і державною владами є однією з важливих передумов зміцнення державності і збереження міжконфесійного миру й міжнаціональної злагоди в будь-якій багатонаціональній за складом свого населення країні. З'ясування діалектики стосунків держави і церкви вкрай необхідне, оскільки воно дає змогу краще зрозуміти ті політико-релігійні процеси, що відбуваються нині в Україні, — релігізацію політиків і політизацію священнослужителів церков.

2. Релігійно-клерикальні доктрини сучасності

Поряд з такими суспільно-політичними доктринами, як консерватизм, лібералізм, соціал-демократизм, марксизм і націоналізм, існує і клерикалізм (від лат. dericalis — церковний).

У різні історичні періоди, залежно від місця та ролі, що визначали становище релігії і церкви в суспільстві, клерикалізм поставав у різних формах — від участі духівництва у здійсненні державної влади в коаліції з іншими політичними силами до претензій на домінуючу роль релігії, церкви і кліру в державі. Що стосується останнього, клерикалізм виступає у своїй теократичній формі, притаманній переважно рабовласницьким і феодальним суспільствам.

У сучасному розумінні клерикалізм як суспільна течія склався в 19 ст. Його поява пов'язується з Великою французькою революцією, яка завдала відчутного удару по економічній могутності католицької церкви і по її впливу на суспільство. Довгий час церква відкрито протидіяла цьому, однак врешті-решт змушена була змиритися зі своїм новим статусом і почати співробітництво зі світською владою. Ідеологічні засади такого співробітництва було визначено в енцикліці римського папи Лева ХІД "Про нові речі" (1891).

У цьому документі визначається модель соціального устрою держави, яка повинна ґрунтуватися на ідеалах християнської демократії. Остання передбачає співробітництво між класами й народами; ліквідацію суперечностей між працею і капіталом і т. ін. В енцикліці папи церква представлена як захисник інтересів усіх людей — як багатих, так і бідних, нерівність визнається як природний закон, а тому треба з нею змиритися і припинити будь-яку взаємну боротьбу.

У 1991 p., тобто через 100 років після виходу енцикліки Лева XIII, папа Іоанн Павло II випустив нову, ювілейну енцикліку "Сотий рік", у якій проголосив дальший розвиток доктринальних підходів Ватикану, доповнивши їх необхідністю активнішої участі католицької церкви в захисті прав і свобод людини, у зміцненні й поглибленні християнської демократії. В енцикліці модернізується ставлення церкви до загальнолюдських проблем, зокрема, визначається необхідність зміцнювати солідарність між усіма народами, між віруючими й атеїстами в ім'я збереження миру на Землі, засуджуються війни, використання зброї масового знищення. Енцикліка надає католицькій церкві більші права при встановленні контактів з іншими релігіями та віросповіданнями. Отже, хоча католицька церква продовжує визнавати істинно християнським лише своє вчення, вона може встановлювати дійове співробітництво з іншими християнськими віросповіданнями і релігіями. Сьогодні, як і в минулому, справедливим залишається твердження, згідно з яким папські енцикліки є не тільки ідеологічними документами Ватикану, а й основним ідеологічним джерелом християнської демократії — однієї з найвпливовіших політичних течій сучасності. Саме на основі християнської демократії переважно формуються політичні партії клерикального спрямування.

Процес клерикалізації суспільного життя — явище не суто християнське. Клерикалізуються і представники інших вірувань. Особливо активно клерикалізуються окремі послідовники ісламу, які живуть у 52 країнах світу. У деяких країнах Азії і Африки ісламська віра проголошена ідеологічною основою функціонування держав. І це незважаючи на те, що колена з цих країн має свою політичну орієнтацію: Саудівська Аравія — абсолютистсько-теократичну, Йорданія, Марокко, Малайзія — конституційну монархію, Лівія, Пакистан — республіканську форму правління і т. ін. Небачених раніше масштабів політизація релігійного життя серед мусульман набрала після перемоги "ісламської революції" в Ірані. У країнах мусульманського Сходу стали масово відзначати релігійні свята, відвідувати святі місця, активізували свою діяльність ісламські політичні партії і рухи, що виступають за повернення до "ісламських цінностей" у політиці, економіці та культурі. Духовні і політичні лідери широко використовують іслам для впливу на віруючих. "Оновлений" ісламський соціальний порядок пропагується як "третій" шлях розвитку. За цим порядком передбачається надати державі роль стримувальної сили, міцного бар'єра на шляху проникнення західного і східного впливів ідей та культур, з якими мусульманські народи пов'язують свої біди, зростання злиденності й безправ'я.

Безсумнівно, що при визначенні соціально-політичних проблем кожна релігія виходить із своїх релігійних догматів, отже, кожна із них має свої особливості і по-своєму розставляє акценти при розв'язанні їх. Проте це не виключає наявності загальних, характерних для всіх релігій ознак. Практично всі конфесії доводять примат релігійного над мирським, відмежовуються від участі в політиці. На цьому, зокрема, наголошується в багатьох енцикліках папи римського. Подібне стверджують і православні теологи, керуючись тим, що розробляти соціально-політичні програми не входить в обов'язки церкви і навіть суперечить євангеліям. Іслам також виходить із того, що земні порядки є вічними і незмінними, тому недоцільно втручатися в політику.

Спільною рисою для всіх сучасних конфесій є і те, що всі вони намагаються доповнити свої релігійні доктрини відповідно до існуючих реалій суспільного життя. З цього приводу папа Іоанн Павло II зауважив, що зростання потреб нашої епохи та еволюція суспільства поставили перед римо-католицькою церквою "небезпечні питання", розв'язання яких треба знайти у світовому масштабі, на всіх рівнях: соціальному, політичному, ідеологічному і релігійному.

На II Ватиканському соборі (1962—1965) папа римський визначив нову політику католицької церкви — "аджорнаменте". Ця політика передбачає оновлення наявних у католицизмі соціально-політичних доктринальних підходів при розв'язанні актуальних проблем суспільного життя.

Сучасний католицизм критикує капіталістичну систему господарювання за нерозв'язаність проблем, пов'язаних з якістю життя людей, за зловживання і егоїзм власників засобів виробництва і т. ін. Позитивно оцінюючи роль підприємництва, ринку і приватної власності, нова соціально-політична доктрина католицизму одночасно виступає за можливість і легальність існування "різних форм власності". Політично важливим пунктом соціальної доктрини "аджорнаменте" є ідея асоціації праці і капіталу, забезпечення широкої участі працівників у здійсненні керівництва підприємствами. Визнаючи соціальні конфлікти неминучими, сучасний католицизм одночасно засуджує їх, рівно як і форми боротьби, які виключають розумний компроміс. Найприйнятнішою формою прогресивних перетворень у суспільстві сучасні католики вважають реформи. Політика "аджорнаменте" пропонує нові підходи до визначення місця і ролі людини в суспільному прогресі, до визначення загальнолюдських цінностей тощо. Зокрема, конкретизуються підходи щодо визначання понять "війна" і "мир". За умов наявності зброї масового знищення "справедливої війни" як засобу розв'язання суперечок між державами взагалі не може бути, тому така війна недопустима, а справжній мир не може бути результатом військової перемоги.

Перспективним уявляється положення програми політики "аджорнаменте", яке передбачає дальшу модернізацію діяльності низових католицьких громад на ідеалах первісного християнства. Про серйозність намірів ідеологів католицизму реалізувати поставлену мету говорить концепція, яка одержала назву "теологія звільнення", яку вони розробляють. Великого поширення ця концепція набула в Латинській Америці. Згідно з концепцією "теології звільнення" всі справжні християни повинні вести боротьбу з соціальним злом і несправедливістю, з неоколоніалізмом та імперіалізмом. Причому цю боротьбу треба вести на трьох рівнях: соціально-політичному, історико-антропологічному і релігійному, або сакральному.

Аналіз соціально-політичних доктринальних підходів католицизму показує, що всі нововведення католицької церкви покликані зміцнити її позиції в християнстві, щоб мати більше своїх прихильників у всіх регіонах світу.

Оскільки православна і протестантська гілки християнства не мають єдиних центрів, які б розробляли соціально-політичні доктрини, то провести системний аналіз їх, визначити рівень їхнього впливу на політичні процеси суспільств не уявляється можливим. Обидві ці гілки християнства і церкви, які їх представляють, широко включені в політичні процеси відповідно до "місцевих" доктринальних соціально-політичних підходів. А спільною характерною рисою соціально-політичних доктринальних підходів як для православ'я, так і для протестантизму є орієнтація обох цих гілок християнства на загальнолюдські цінності при розв'язуванні внутрішніх і міжнародних проблем суспільного розвитку.

В основі соціально-політичної доктрини ісламу покладено ідею незмінності і вічності земних порядків. При цьому кожна з гілок ісламу тлумачить цю ідею по-своєму. Так, традиціоналісти, або ортодокси, активно захищають незмінність ісламських ідей; модерністи, або реформатори, навпаки, намагаються пристосувати мусульманські догмати до потреб сучасного розвитку. А фундаменталісти наголошують на особливому значенні для мусульманського світу ідей раннього ісламу.

Визначальною рисою ісламу все ще залишається консерватизм. Однак останнім часом у мусульманських країнах активізувався модерністський соціально-політичний напрям. У його основі покладено політичний іслам, тобто не просто релігію, а концепцію ісламу як політичної, ідеологічної і навіть економічної основи суспільного устрою. Йдеться про адаптацію ісламу до сучасних політичних процесів, про активне використання ісламом войовничого настрою в політичній боротьбі. Зокрема, стверджується, що активізацію ісламу при закріпленні його позицій як релігії в усіх сферах суспільного життя треба здійснювати не шляхом воєн, нападів і завоювань, а вишуканими засобами, під прапором "виняткової вірності ісламові" як релігії, що найточніше і найповніше відображає сподівання людей і може врятувати їх від злиденності і пригнічення та принести їм щастя.

Особливе місце в суспільно-політичній доктрині ісламу займає ісламський фундаменталізм. Перебільшуючи значення порівняльних принципів у житті мусульман часів пророка Мухаммеда, прихильники цього напряму вбачають у ранніх громадах ідеальне об'єднання віруючих на засадах рівності і справедливості.

Останнім часом великого поширення набув екуменістичний рух, який об'єднує християнські церкви. Організаційно цей рух представляє Всесвітня Рада церков (ВРЦ). Екуменістичний рух прагне до подолання розбіжностей у трактуванні віровчення гілками християнства, хоч і не ставить завдання створити єдину церкву. ВРЦ розробляє програми боротьби з голодом, зубожінням, несправедливістю й расизмом, захисту довкілля тощо.

Одним із головних завдань релігійних соціально-політичних доктрин сучасності є пристосування своїх віровчень до тих змін, що відбуваються у світі з урахуванням специфіки соціально-економічного, політичного і духовного розвитку своїх країн.

3. Особливості міжконфесійних відносин в Україні

Україна — багатоконфесійна держава. Головним її віровизначенням є християнство — одна з найпоширеніших релігійних течій сучасного світу. За церковними даними, до християнства належить близько 1 млрд, із них близько 580 млн — католики, 344 млн — протестанти і 74 млн — православні. Іслам віро-сповідують 592 млн, буддизм — 256 млн. Решта людства сповідує інші релігії.

Загалом в Україні сьогодні функціонують дев'ять православних церков. Окрім двох названих вище, українське православ'я представляють: Українська Автокефальна Православна церква 1 (УАПЦ-1); Українська Автокефальна Православна церква 2 (УАПЦ-2); Руська Православна старообрядницька церква (Білокриницька згода); Руська Православна апокаліптична церква; Руська православна безпопівська церква; Російська вільна православна церква; Російська істинно Православна церква. Втім, серед семи названих вище православних церков переважна більшість мирян підтримують УАПЦ-1 і УАПЦ-2. Причому поділ автокефальної церкви на 1 і 2, як, втім, багато в чому і поділ УПЦ-МП і УПЦ-КП, для більшості мирян асоціюється не з релігійними відмінностями, а з політикою. Кожна із цих трьох православних церков (УПЦ-МП, УПЦ-КП і УАПЦ) претендує на особливу роль у становленні Єдиної Помісної Православної церкви, і через це вони перебувають у взаємному конфлікті, який негативно позначається на політичних завданнях творення української державності та на іміджі України у світі. Окрім того, в Україні діють ще дві самостійні християнські Греко- і Римо-католицька церкви (УГКЦ і РКЦ) та понад 20 протестантських громад. Активно йде процес формування їхніх усереднених структур. Уже створено близько 200 духовних центрів і управлінь, понад 80 вищих і середніх духовних закладів.

Таким чином, більше ніж половину всіх релігійних громад України створили православні — 12 011. Найпотужнішою є УПЦ-МП, число громад якої становить 8951, далі йдуть УГКЦ (3268); УПЦ-КП (2760); УАПЦ (1013); РКЦ (798).

З року в рік в Україні збільшується кількість громад прихильників протестантизму. Загалом же за станом на початок 2006 року в Україні діяло понад 6 тис. громад протестантів. Хоч і повільно, все ж в Україні поширюються такі східні культи, як кришнаїзм та буддизм. Сьогодні діють відповідно 34 та 29 їхніх громад.

В умовах незалежності України національні меншини також активно включилися у творення національних релігійних громад. Останнім часом створено німецьку, шведську євангелійсько-лютеранську, Закарпатську реформаторську церкви, релігійні громади караїмів і кримчаків. Активно утверджується в зоні свого історичного існування іслам, основна увага якого спрямована на відродження духовності, культури і традицій народів, які сповідують це віровчення.

Релігійні громади нетрадиційних культів, що діють в Україні, істотно не змінюють загальну релігійну ситуацію. Проте вплив неокультів на суспільне життя вимірюється не лише кількістю цих угруповань. Нововведення, що привносить діяльність неорелігій в українську ментальність, викликають у суспільстві неоднозначну реакцію: від повного заперечення до підтримки нетрадиційних способів мислення. Нерідко релігійні практики деяких нетрадиційних культів порушують гарантовані Конституцією України права людини, адже їхні вірні добровільно виконують настанови лідерів цих формувань. Клімат же для поширення неорелігій в Україні надзвичайно сприятливий. Це пояснюється нинішньою суспільно-психологічною й соціокультурною атмосферою; відстороненістю адептів нових релігій від традиції, що знаходиться в царині ортодоксальних церков; виключною активністю іноземних місій та їхніми фінансовими можливостями, які значно перевищують ті, що ними оперують традиційні церкви. Загалом же, новітні релігії — постійний феномен релігійної карти світу і, на думку багатьох фахівців, являють собою "суто антропологічний протест проти мінливої дійсності".

Основними пріоритетами державної політики щодо релігії та церкви є:

• забезпечення конституційного положення про відокремлення церкви від держави і школи від церкви, рівноправності всіх офіційно діючих в Україні релігій та права громадян на свободу совісті;

• сприяння релігійним організаціям у виконанні їхніх статутних завдань, участі церков у служінні, що має неабияке соціальне значення, оскільки це сприяє зміцненню моральних підвалин суспільства, розвиткові милосердницької, доброчинної діяльності тощо;

• подолання дестабілізувальних впливів церкви на суспільство, блокування спроб окремих політичних партій, рухів та інших політичних формувань використовувати релігійно-інституційні структури під час виборчих кампаній і т. п.

• сприяння розвиткові релігійної самобутності корінних народів і національних меншин, їхніх стосунків з одновірцями за кордоном.

• сприяння у створенні передумов для стабілізації релігійної ситуації, а зрештою — й утвердження громадянського миру та злагоди в суспільстві.

Неупереджений аналіз релігійної ситуації в Україні свідчить, що за наявності доброї волі церков і політичної волі державної влади негативні тенденції церковно-релігійних процесів можна подолати, і церква в Україні буде відігравати притаманну їй роль потужної інституції громадянського суспільства.

Висновки

Сьогодні релігія перетворилася з об'єднувальної сили суспільства на одну із сфер його життя. Релігія існує поряд з політикою, наукою і мистецтвом. Вона залучається до політичного життя більше як мотивація поведінки індивідів та груп людей, які є віруючими, або релігійних організацій. Тінь релігійного завжди накинута на політичний організм влади. Не можна забувати, що людська свідомість базується на великій різноманітності досвіду, вміщуючи і досвід релігійний. У цьому контексті об'єктивно релігія виступає як суб'єкт політики, як одна з форм організації людей, поряд з національними, класовими, місцевими об'єднаннями, кожне з яких спроможне прискорити або загальмувати процес розвитку суспільства. Глибше пізнати діяльність релігійних організацій як суб'єктів політики можна шляхом визначення функцій і розкриття їхнього змісту.

Жодна політична система не може існувати, якщо не забезпечена легітимована дія, якщо її діяльністю можна довільно варіювати. Необхідно додержуватися певних узаконених зразків поведінки. При цьому йдеться не просто про нормативний порядок У суспільстві (це — функція правової системи), а про легітимацію, тобто обґрунтування й узаконення існування самого нормативного порядку. Йдеться не про дотримання якогось закону, а про ставлення до закону в принципі, тобто про те, чи існує і чи треба брати до уваги якесь визначення у вигляді закону, яке обмежує людину.

Список використаної літератури

1. Абрамович С. Релігієзнавство : Підручник/ С. Абрамович, М. Тілло, М. Чікарькова. -К.: Дакор, 2006. -509 с.

2. Кислюк К. Релігієзнавство: Навчальний посібник для студентів вузів/ Костянтин Кислюк, Олег Кучер,; Нар. укр. акад.. -3-є вид., перероб. і доп.. -К.: Кондор, 2004. -643 с.:

3. Лубський В.Релігієзнавство: Підручник для студ. вуз./ Володимир Лубський, Василь Теремко, Марія Лубська,. -К.: Академвидав, 2002,2003. -431 с.

4. Релігієзнавство : Курс лекцій/ А. Г. Баканурський, Г. Л. Баканурський, Н. І. Ко-вальова та ін.; Під наук. ред. Г. Є. Краснокутського, В. Г. Спринсяна; М-во освіти і науки України, Одеський нац. політех. ін-т. -2-ге вид.. -К.: ВД "Професіонал, 2006. -301 с.

5. Титов В. Релігієзнавство : Підручник для студ. вузів/ Во-лодимир Титов, Світлана Качурова, Олег Барабаш,; За ред. В.Д. Титова; М-во освіти і науки України, Нац. юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. -Х.: Право, 2004. -269 с.

6. Яроцький П. Релігієзнавство : Навчальний посібник для студентів вузів/ Петро Яроцький,; КУТЕП. -К.: Кондор, 2004. -305 с.