Вступ.

1. Структура релігії

а) Релігійна свідомість

б) Релігійна діяльність.

в) Релігійні відносини.

г) Релігійні організації

2. Виникнення й еволюція релігії

3. Становлення християнської церкви як соціальної організації.

Висновок.

Список використовуваної літератури.

Вступ

Ще яких-небудь десять років тому, одержуючи знання й виховання з матеріалістичних позицій, ми припускали, що такі специфічні інститути, як релігія і її організації перестають бути факторами національного громадського життя, втрачають свої позиції в наданні впливу на світогляд людей.

Аналіз реальності наших днів показав помилковість і поспішність висновків даного роду. Сьогодні навіть непрофесійним поглядом обивателя можна помітити, що відбувається помітна активізація релігійних установ, які безпосередньо намагаються брати участь у рішенні цілого ряду актуальних проблем сучасності. Це можна спостерігати в різних регіонах, у країнах з різним рівнем економічного розвитку, де поширені різні віросповідання. Не обійшло явище активізації релігійної діяльності й Росію, а неясний час так званих реформ ще більшою мірою сприяло посиленню цієї діяльності.

У чому полягає цінність релігії для людства, які її соціальні функції? На ці й інші питання необхідно відповісти в процесі соціологічного аналізу релігії як соціального інституту.

Перш ніж розглядати релігію із цього погляду, необхідно розглянути, що являє собою поняття “соціальний інститут”.

Соціальні інститути- це організовані об'єднання людей, що виконують певні соціально значимі функції, що забезпечують спільне досягнення цілей на основі виконуваних членами своїх соціальних ролей, що задають соціальними цінностями, нормами й зразками поводження. А процес упорядкування, формалізації й стандартизації суспільних зв'язків і відносин називається інституалізацією.

Із середини минулого століття в соціології й релігіознавстві складається й потім одержує великий розвиток самостійний напрямок за назвою “соціологія релігії”. Дослідженню релігії як соціального інституту присвятили свої роботи Э. Дюркгейм, М. Вебер й інші відомі вчені, і суспільні діячі, у т.ч. і К. Маркс.

Відповідно до теорії Маркса релігія як соціальний феномен являє собою об'єктивний фактор, зовнішнім і примусовим образом діючий на людей подібно будь-якому іншому суспільному інституту. Маркс заклав, таким чином, основу функціонального методу дослідження релігії. Релігія, відповідно до Маркса, обумовлюва більше суспільними відносинами, ніж зумовлюючий їхній фактор. Її суспільна функція полягає в інтерпретації, а не продукування існуючих відносин. Соціальна функція релігії — функція ідеологічна: вона або виправдує й тим самим узаконює існуючі порядки, або засуджує їх, відмовляючи їм у праві на існування. Релігія може виконувати функцію інтеграції суспільства, але також може діяти і як дезінтегруючий суспільство фактор, коли виникають конфлікти на релігійному ґрунті.

У другій половині XIX століття положення міняється. У цей період промислової революції гостро встає проблема соціальної організації, соціальних зв'язків. У цих умовах про позитивну роль релігії заговорили вчені самі далекі від релігійної віри. На першому плані в соціології релігії — новий напрямок, інтеграційне. Найбільш показова щодо цього концепція Э. Дюркгейма, якого по праву вважають основоположником соціології релігії як наукової дисципліни. Релігію він розглядав як основу єдності суспільства, як фактор соціальної інтеграції.

Поряд з Дюркгеймом, основоположником соціології вважається німецький учений Макс Вебер. Він досліджував місце й значення релігії в суспільстві, що змінюється, вплив її на розвиток економіки, політики, родини. Вебер віддавав перевагу головним чином, світовим религіям й їхньому впливу на хід історії. Зокрема, робота “Протестантська етика й дух капіталізму”, де він досліджує вплив християнства на історію Заходу, зробила його знаменитим. І ще одна важлива частина веберовскої соціології релігії — вивчення типів релігійних організацій, що приводить до розгляду системи “церква-секта”.

Роботи названих основоположників соціології релігії визначили всі її наступний розвиток, основні напрямки досліджень, проблематику, методологію. До кінця XIX — початку XX в. соціологія релігії складається як самостійна дисципліна.

1. Структура релігії

У структурному плані релігія являє собою цілісну єдність:

• релігійної свідомості;
• релігійної діяльності;
• релігійних відносин;
• релігійних інститутів й організацій.

а) Релігійна свідомість.

Релігійній свідомості властиві почуттєва наочність, створені уявою образи, релігійна віра, язикове вираження за допомогою релігійної лексики й інших спеціальних знаків. Всі ці властивості тісно взаємозалежні й взаємодіють один з одним. Релігійна віра — це интегративна риса релігійної свідомості. Це особливий психологічний стан упевненості в досягненні мети, настанні події, у передбачуваному поводженні людини, в істинності ідей при недостачі достовірної інформації. У ній утримується очікування здійснення бажаного. Віра виступає важливим фактором інтеграції особистості, групи, маси, стимулом рішучості й активності людей.

Релігійна свідомість має два рівні — повсякденний і концептуальний. Повсякденна релігійна свідомість з'являється у вигляді образів, подань, ілюзій, настроїв і почуттів, звичок і традицій, які є безпосереднім відбиттям умов буття людей. На цьому рівні релігія завжди безпосередньо пов'язана з індивідом, завжди виступає в особистій формі.

Релігійна свідомість концептуального рівня — це спеціально розроблювальна, систематизована сукупність понять, ідей, принципів, концепцій. У її склад включаються:

• навчання про Бога, світ, природу, суспільстві, людині, спеціально розроблювальні на релігійній основі (теологія, богослов'я, символи віри);
• здійснювана відповідно до принципів релігійного світогляду інтерпретація економіки, політики, суспільних явищ, тобто релігійно-політичні, релігійно-економічні, релігійно-правові й інші концепції;
• релігійна філософія.

б) Релігійна діяльність

Релігійна діяльність займає своєрідне місце в системі суспільної діяльності. Існує два основних види релігійної діяльності: внекультова й культова.

Внекультова здійснюється в духовній і практичній сферах. Деякі різновиди внекультової діяльності: виробництво засобів культу, викладання в релігійних навчальних закладах, а також викладання богослов'я в нерелігійних навчальних закладах, участь у місіях, у роботі соборів, пропаганда релігійних поглядів у засобах масової інформації. Внекультова діяльність тісно переплітається з культової.

Культ — найважливіший вид релігійної діяльності, зміст якого визначається відповідними релігійними поданнями, ідеями, догмами.

Предметом культової діяльності стають різні об'єкти й сили, втілені в деякі релігійні образи (наприклад: предмети, тварини, рослини, Сонце, Місяць, а також ритуальні дії — танцю, співу, богослужіння, релігійні свята).

Суб'єктом культу можуть бути як релігійна група віруючих, так й одиночний віруючий індивід.

До засобів культу відносять безпосередньо будинки, де відбуваються релігійні обряди (храми, молитовні), релігійне мистецтво (живопис, архітектура, музика), культові предмети (церковне начиння, священникові одягання). Сукупність засобів культу відіграє найважливішу роль для створення відповідної атмосфери, необхідної при здійсненні культових дій.

Результатом культової діяльності є, насамперед, задоволення релігійних потреб, пожвавлення релігійної свідомості. Культ може стати фактором динаміки психологічних станів віруючих: відбувається перехід від стану пригніченості, занепокоєння, скорботи, туги до стану полегшення, умиротворення, спокою й гармонії, припливу сил. У культовій діяльності відбувається реальне спілкування віруючих один з одним, задовольняються эстетичні потреби, тому що оздоблення храмів, ікони, фрески мають безперечну художню вартість, одягання священиків, музика, спів виконані в художньому стилі й можуть доставляти эстетичну насолоду.

в) Релігійні відносини

Релігійні відносини являють собою вид відносин у духовній сфері, що складаються відповідно до релігійної свідомості, що реалізуються за допомогою релігійної діяльності.

Також як і релігійна діяльність, релігійні відносини розділяються на культові й позакультові. Позакультовв виникають у внекультовой діяльності. Це безпосередні дійсні відносини між індивідами, організаціями (у духовному училищі — “вчитель-учень”, у місіонерській діяльності — “місіонер — індивіди” і т.д.).

Аналогічно, культові відносини формуються в процесі культової діяльності. Наприклад, обряд вінчання втягує нареченого й наречену у взаємні відносини, прийняті в церкві; хрещення встановлює зв'язок між “хресним сином (дочкою)” й “хрещеними батьками”.

Релігійні відносини можуть мати різний характер — солідарності, терпимості, нейтралітету, а також конфлікту й боротьби (релігійний фанатизм). Однак, навіть при мирному співіснуванні, звичайно є подання про перевагу даного напрямку релігії над всіма іншими.

г) Релігійні організації

Релігійні організації створюються для впорядкування релігійної діяльності й релігійних відносин. Вони також складаються з культові й позакультові. Позакультові покликані управляти позакультовою діяльністю (церковні ради, ректорати духовних навчальних закладів, департаменти релігійної преси й ін.), культові — у культовій діяльності (причт, клір, диаконат, єпископат).

У міру розвитку суспільного ладу, поділу праці, сталі виникати певні релігійні стани (жерці), а разом з ними й релігійні організації. Релігія розділилася на віросповідання, послідовники певного віросповідання склали релігійну спільність, а існування й функціонування спільності забезпечувалося організацією.

Спільність із усіма своїми організаційними елементами являє собою релігійне об'єднання. У християнстві, наприклад, виділяється кілька видів релігійних об'єднань: церква, секта, деномінація, установлена секта, містерія й т.д. Але найбільше поширення й реальну силу одержала, звичайно, церква. Вона являє собою порівняно широке об'єднання, приналежність до якого визначається, як правило, не вільним вибором індивіда, а, скоріше, традицією.

2. Виникнення й еволюція релігії

Під часом виникнення релігійних вірувань варто мати на увазі період дуже великої тимчасової довжини, що зайняв десятки або, можливо, сотні тисяч років. Це був процес, що відбувався протягом життя сотень поколінь. Можна затверджувати, що первісні релігійні подання — досить неясн і невизначені — стали з'являтися в період середнього палеоліту, а в пізньому вужеві існували більш-менш оформлені вірування й пов'язані з ними магічні ритуали.

Сама поява релігійних вірувань і культів мало об'єктивні й суб'єктивні причини. На якомусь етапі розвитку первісного суспільства в поводженні й свідомості суспільної людини поряд з діяльністю, в основі якої лежать усе більше усвідомлені закономірності об'єктивного миру, з'являються дії, що базуються на фантастичних поданнях про надприродних істот й явища. Релігійна практика співіснує й переплітається з реальною практикою.

На виникнення у свідомості первісної людини релігійних примар повинні були впливати, насамперед негативні емоції: страх, внутрішня пригніченість, відчуття безсилля, іноді — розпач. У цих умовах людин відчуває потребу в розраді. Його свідомість підказує йому такі можливості варіанти розвитку подій, які здатні дати ця розрада. Потреба людини, його бажання вкривають і захищають ілюзорне подання, що обіцяє рятівний вихід з гаданого безвихідним положення або якесь полегшення цього положення.

Стимулом до виникнення релігійних подань були й деякі позитивні емоції. Радість і захват, що наповнили людину при якій-небудь удачі, почуття подяки тому, що сприяло цій удачі, відчуття власного фізичного здоров'я й морального комфорту — все це вимагало свого вираження.

Отже, релігія виникла тоді, коли це стало неминучим і можливим. Неминучість коренилася в тяжких умовах життя людини, і як наслідок цих умов, постійній нервово-емоційній напрузі, у прагненні до самозапевняння й самозаспокоєння. Можливість появи релігійних ідей і пов'язаних з ними культів з'явилася тоді, коли людська свідомість досягло такого рівня розвитку, при якому уява була вже в стані створювати релігійно-фантастичні конструкції.

Релігія давала людству ілюзію відносної безпеки, забезпечуваною допомогою дружніх надприродних сил. І навпаки, релігія породжувала в нього страх перед ворожими надприродними силами.

У первісному суспільстві виникають тотемізм (подання про родинний зв'язок всіх членів роду з якимсь видом тварин або рослин — тотемом), магія (сукупність символічних обрядових дій, спрямованих на досягнення якого-небудь конкретного результату), фетишизм (поклоніння предмету, якому приписувалися не властиві йому надприродні властивості), міфологія, анімізм (віра в духовні суті). Разом з появою подань про надприродних істот з'являються й люди, здатні вступати з ними в контакт. Це — маги, чаклуни, шамани, які ще не були жорстко відділені від маси віруючих.

До істотних змін у характері релігійних вірувань привело розкладання родинноплеменних відносин і поглиблення соціальної диференціації усередині племен. Соціальне розшарування усередині племен, формування племінної аристократії, становлення давньокласового суспільства знайшли також своє відбиття й у змісті релігійних подань. На передній план виходить завдання по забезпеченню регулювання помислами й поводженням людей в інтересах правлячих класів. Починають формуватися відносно самостійні системи культових дій — богослужіння, а разом з ним організація служителів культу — жрецькі корпорації — не просто професійна організація людей, зайнятих однотипною працею, а соціальний стан. Жрецтво стає спадкоємною професією, з'являються постійні святилища й храми, жертвоприносини, доходи із храмових земель, матеріальна підтримка світської влади зміцнюють вплив жрецтва.

Таким чином, у розглянутий період релігія перетворюється у відносно самостійну сферу громадського життя, відкривається нова сторінка в історії релігії про розвиток і функціонування релігійних систем державно-організаційних народів. Однак на даному етапі навряд чи варто говорити про утворення релігійної організації як самостійного соціального інституту.

У міру ускладнення суспільних відносин і подань перетвориться й ускладнюється вся суспільна система, у тому числі й релігійній надбудові. Поступово відбувається самовизначення релігійної системи. Поява релігійних організацій об'єктивно обумовлено розвитком процесу інституціоналізації. Вирішальну роль у цьому процесі зіграло виділення стійкого соціального шару — служителів культу, які стають на чолі релігійних інститутів і зосереджують у своїх руках діяльність по регулюванню релігійної свідомості й поводження маси віруючих.

У розвитий формі релігійні організації являють собою складну централізовану й ієрархізовану систему — церква. Опираючись на масу віруючих як на свою соціальну базу, вона являє собою автономну систему в політичній надбудові суспільства. У політико-ідеологічній сфері складаються особливі взаємини церкви й держави. Держава робить церкві всіляку підтримку для зміцнення її положення в суспільстві. Церква ж в інтересах держави нав'язує народу певні стандарти поводження й мислення, прагнучи загальмувати зростаюче невдоволення з боку мас існуючим суспільним ладом, підтримуваним державою.

3. Становлення християнської церкви як соціальної організації.

Виникнення й поширення християнства довелося на період глибокої кризи античної цивілізації занепаду її основних цінностей. Відбулося зіткнення двох різних ідей: античної й християнської. Християнське навчання залучало багатьох, що розчарувалися в римському суспільному устрої. Воно пропонувало своїм прихильникам шлях внутрішнього порятунку: відхід від зіпсованого, гріховного миру в себе, усередину власної особистості, грубим плотським задоволенням протиставляється строгий аскетизм, а зарозумілості й марнославству “сильних миру цього” — свідома смиренність і покірність, які будуть винагороджені після настання Царства Божого на землі. Християнство допомогло миру уникнути великої битви за звільнення людини. Адже воно змогло без зміни державної влади, через зміну особистості, ліквідувати один соціальний лад (рабовласницький) і створити зовсім іншій по своїй суті лад. Християнство піднімало людини. Виходячи із християнського навчання, людина у світі стала вільна й залежав він лише від Бога. Люди, приймаючи християнство, звільнялися від рабства, але відразу приймали на себе іншу ношу — релігійну.

Уже перші християнські громади привчали своїх членів думати не тільки про себе, але й про долі всього миру, молитися не тільки про своєму, але й про загальний порятунок. Уже тоді виявився властивий християнству універсалізм: громади, розкидані по величезному просторі Римської імперії, відчували, проте, своє єдність. Членами громад ставали люди різних національностей. Новозавітна теза “немає ні елліна, ні іудея” проголосив рівність перед Богом всіх віруючих і визначив подальший розвиток християнства як світової релігії, що не знає національних й язикових границь.

Потреба в єднанні, з одного боку, і досить широке поширення християнства по мирі — з іншої, породили серед віруючу переконаність, що якщо окремий християнин, може бути, слабкий і нетвердий у вірі, то об'єднання християн у цілому має Духа Святим і Божою благодаттю.

Історія становлення християнства охоплює період із середини I в. до V в. включно. Протягом зазначеного періоду християнство пережило ряд стадій свого розвитку, які можна звести до наступної трьох:

• стадія актуальної есхатології (друга половина I ст.);
• стадія пристосування (II ст);
• стадія боротьби за панування в імперії (III-V ст.).

Протягом кожної із цих стадій переживали серйозні еволюційні зміни й віровчення, і культ, і релігійна організація. Мінявся соціальний склад віруючих, виникали й розпадалися різні новотвори усередині християнства в цілому, постійно кипіли внутрішні зіткнення, за віросповіданною і культовою формою яких ховалася боротьба соціальних і національних угруповань із приводу суспільних інтересів. Так на першому етапі християнство було іудейською сектою людей, що об'єдналися чекаючи близького кінця світу й виникнення нових світових порядків, що відповідали нормам царства небесного на землі, приходу месії — Христа, що і здійснить прийдешній переворот. Вони рішуче не приймають існуючого порядку речей, сповнені ненависті до нього й чекають його неминучої загибелі найближчим часом. Зрозуміло, що соціальною базою такого руху могли бути поневолені й пригноблені пануванням Римської імперії люди.

На другій стадії при переході від актуальної есхатології до пристосування соціальний склад громад мінявся. Тепер уже впливове положення в громадах стали займати представники заможних шарів суспільства. Вони брали на себе функцію ідеологічного й літературного оформлення християнського навчання. У розглянутий період пристосування християнства до навколишнього світу виникла церква як система установ і сукупність професіоналів — служителів цієї церкви.

В III — початку IV в. християнство вело боротьбу за панування в Римській імперії, що завершилася перемогою.

Християнство мало якості надзвичайно важливими у всіх відносинах. Його космополітична спрямованість, що виробилася в попереднім столітті — “немає ні елліна, ні римлянина, ні іудея, ні багатого, ні бідного, перед богом усі рівні”, його демократичність стосовно соціальних низів, що реально не загрожує правлячим шарам суспільства, створювали умови найкращого поширення в багатонаціональній масі населення. Його верноподданническая позиція відносно влад, пов'язана із проповіддю непротивлення й повного підпорядкування, як не можна краще підходила для держави, однієї з головних турбот якого було домогтися покірливого послуху з боку всіх шарів суспільства.(5, стор. 156).

У другій половині III в. ішов процес подальшої централізації церкви, і до початку IV в. з існуючих єпархій виділилося кілька митрополій, кожна з яких поєднувала групу єпархій. Митрополії створювалися в порядку свого роду природного добору — найбільш численні, впливові й богаті єпархії мали в цій боротьбі особливо міцні позиції.

Із цього часу церква як орган керування здобуває відносну самостійність і стає власницею особливих інтересів стосовно віруючим. Однієї з найважливіших цілей церковної організації стає підтримка й відтворення цілісності й стійкості самого інституту церкви. У ході цього процесу активізується діяльність органів керування по введенню приписань, що вимагають безумовного підпорядкування апарату церкви, підсилюється особливий метод ідеологічний діяльності — нормативно-правова регламентація, пов'язана з розробкою певних ідейних обґрунтувань і створенням структур організаційної діяльності, спрямованих на пропаганду цих ідей, їхню реалізацію.

Висновок

Можна багато сперечатися про положення релігії в сучасному суспільстві. Однак однозначно оцінити її роль, можливості й перспективи попросту неможливо. Весь досвід ХХ в. показав неспроможність однобічних прогнозів щодо подальших доль релігії: або її неминучого й близького відмирання, або прийдешнього відродження колишньої моці. Сьогодні очевидно, що релігія відіграє помітну роль у житті суспільства й що вона перетерплює глибокі й необоротні зміни.

На положення релігії в сучасному суспільстві вирішальний вплив роблять дві головні сили сучасності — наука й політика. Їхня еволюція в сучасному суспільстві ведуть до неоднозначного для релігії наслідкам: руйнуючи традиційні встановлення, вони часом і відкривають для неї й нові можливості.

Успіхи в оволодінні природою за допомогою техніки, досягнуті в ХХ столітті на основі гігантського збільшення наукових знань, зробили глибокий вплив на релігійну свідомість. Однак типові для минулого століття очікування близького кінця релігії в результаті розвитку науки не збулися. Наука не витиснула релігію, але вона викликала глибокі зміни в релігійній свідомості — у розумінні Бога, миру, людини. Вирішивши багато роблем пізнання миру й оволодіння людиною силами природи, наука відсунула границю пізнання до ще більш складним, чим раніше проблем. Сьогодні наука вийшла далеко за межі почуттєво доступного людині, наочного. Це дає новий шанс для релігійного світовідчування, не говорячи вже про те, що гігантскі зросла на науково-технічній основі міць людського діяння ставить нас тепер перед проблемою наслідків науково-технічного прогресу і його моральної заможності. А в результаті напрошується висновок, що самі по собі наука й техніка — без релігії — ще не дають рішення сучасних проблем, коли людство виявилося перед погрозою самознищення.

Релігія в якості моральної духовної сили одержала можливість сьогодні вступити в діалог з миром, долі якого виявилися залежними від його моральної заможності перед особою реальних проблем суспільного розвитку. В основі культурних цінностей, поділюваних більшістю релігій, лежать універсальні загальнолюдські цінності, такі поняття, як любов, мир, надія, справедливість. У цей час більшість церковних ієрархів і рядових священнослужителів коштують на позиціях нового осмислення сучасних соціально-економічних і суспільно-політичних проблем, що виникають у процесі розвитку й зміни нашого суспільства, орієнтують церкву на підвищення морального потенціалу людини.

Список використовуваної літератури:

1. Арон Р.Етапи розвитку соціологічної думки. М., 1993.

2. Бендикс Р.Образ суспільства в Макса Вебера// М. Вебер. Обране. Образ суспільства. М., 1994.

3. Box И.Соціологія релігії// Соціологія релігії: класичні підходи. Хрестоматія. Наукова редакція й складання М.П. Гапочки і Ю.А. Кимелева. М., 1994.

4. Вебер М.Наука як покликання й професія// М. Вебер. Обране. М, 1990.

5 Гараджа В. И.Релігія як предмет соціологічного аналізу// Релігія й суспільство. Хрестоматія по соціології релігії. Під ред. В.И. Гараджа. М., 1994.

6. Для підготовки даної роботи були використані матеріали із сайту