Вступ.

1. Релігійні втручання стародавніх мешканців Межиріччя.

2. Особливості релігії народів Давнього Дворіччя (месопотамська релігія).

3. Авілум і мушкенум Месопотамії.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Месопотамією (українською – Межиріччя або Дворіччя) називають область між ріками Тигром і Євфратом. Ця територія зараз переважно належить Іраку. Стародавня Месопотамія – історична область, де згідно з сучасними уявленнями раніше від усіх на планеті складається державність.

Дуже довго ця цивілізація залишалася практично невідомою науці. У XIX ст. відбулися грандіозні археологічні відкриття в долинах Тигру і Євфрату. Були розкопані головні міста Месопотамії, розшифрована писемність, що дозволило досить детально реконструювати минуле Дворіччя.

Особливість найдавнішої політичної історії Месопотамії полягає в тому, що тут існувала не одна, а декілька держав, які почергово домагалися переваги в регіоні. У кінці IV – на початку III тисячоліття до н.е. на півдні Дворіччя виникли міста–держави Ур, Урук, Лагаш, об'єднані істориками збірною назвою Шумер (на ім'я народу, що жив там). Дещо пізніше сформувалося і почало завоювання царство Аккад. У III тисячолітті до н.е. велика частина Месопотамії потрапляє під владу Вавілонського царства. Потім, з XVI ст. до н.е., посилюється міць Асірії (її столиця – місто Ніневія). Після нового недовгого піднесення Вавілона в VI ст. до н.е. Межиріччя було завойоване північним сусідом – Персією (Іраном).

Культура цих держав мала певні відмінності, але чітко простежується її спадкоємність, спільні риси. Месопотамію часто називають колискою людської цивілізації. Багато що з того, що становить сучасну культуру і оточує нас в повсякденному житті, виникло саме там.

1. Релігійні втручання стародавніх мешканців Межиріччя

В Месопотамії, як і всюди на Стародавньому Сході, релігія та міфологія були панівною формою осмислення людиною зовнішнього світу та свого місця в ньому. Однак, на думку американського ассиріолога Л. Оппенхейма, набожність тамтешнього населення була порівняно невисокою, люди жили в долині річок-близнюків «у надзвичайно помірному релігійному кліматі, який визначався радше соціальними та економічними, аніж: культовими координатами». Пересічний громадянин займався у повсякденному житті культовою практикою мало, цей обов'язок лежав майже виключно на цареві та жерцях. До того ж, як вважають дослідники, месопотамська релігія в II тис. до н. є. «втратила свій яскраво виражений общинний характер і набула явних ознак ідеології, спрямованої головно на освячення єдності монархії».

Населення Месопотамії не розділяло світ на живий і мертвий, реальний та ілюзорний. Все, що можна відчути, виразити чи просто уявити, воно наділяло душею, здатністю мислити й діяти. В його уявленні світ буквально кишів найрізноманітнішими богами та духами. Кожне місто чи село, кожна сім'я, кожна людина мали своїх богів-покровителів — великих, могутніх і мудрих, проте не позбавлених людських пороків, здатних навіть на аморальні вчинки.

Релігія та міфологія відображали зміни в суспільному житті. Так, перехід від кочового скотарства до землеробства знайшов відображення в релігійному міфі про сварку між богом тваринництва Лахаром і богинею землеробства Ашнан, з якої переможцем вийшла Ашнан. Утім, жіноче божество рано святкувало перемогу. Коли в Касситську добу територіальна община у Вавилонії змінилася патріархально-сімейною, престиж більшості архаїчних богинь (виняток становили богиня кохання Іштар та богиня лікування Гула) підупав, «чоловік став всесильним господарем не лише в земному житті, а й у царстві богів». Спостерігалася централізація культу, яка проявилася не у відмиранні «старих» культів, а в синтезі їх з новими богами. Релігійному синкретизму сприяла традиція нав'язування завойовником своїх культів підкореному населенню та панування столичних культів.

Вплив політичних процесів у містах-державах Месопотамії на сферу релігійного життя виразно проглядається в релігійному міфі про вавилонського бога Мардука. Згідно з цим міфом, до світоутворення існував первісний хаос у вигляді страшних чудовиськ Апсу, Мумму та Тіамат. Із хаосу народилися боги, які вирішили впорядкувати його. Коли про їхні наміри довідалася Тіамат, вона вирішила знищити любителів порядку, виставивши проти них кілька страховиськ та переманивши на свій бік одного з богів — Юнгу. Боги звернулися за підтримкою до найсильнішого з них — Мардука. Той зажадав, щоб боги визнали його за старшого, коли він переможе Тіамат та її посіпак. Безвихідь змусила богів пристати на цю зухвалу вимогу. Мардук, ясна річ, вийшов переможцем у смертельному двобої з силами зла, після чого створив із мертвих тіл Тіамат і К всесвіт, а з глини, замішаної на крові Кінгу, коханця Тіамат, виліпив людину. Так своєрідно осмислила міфотворчість перетворення Вавилона в політичний центр Месопотамії.

Виразно позначилася на релігійно-міфологічному світогляді населення Месопотамії також поява класів і держави. Світ почав уявлятися шумеро-вавилонцям космічною державою, соціальну еліту якої становили боги, людям же випало бути їхніми слугами й рабами. Держава-всесвіт будувалася на засадах військової демократії. Найважливіші питання в ній вирішувалися на загальних зборах богів. Усі учасники цих зборів мали право голосу, проте вирішальне слово було за сімкою основних богів (бог неба Ану, який головував на зборах, бог родючості й життєвих сил Енліль та ін.). Кожен з великих богів був самодержцем у своїй небесній чи підземній резиденції, їм слугувала орава дрібних божків і демонів у складі візира, радників, писців, найрізноманітніших челядників. Одним словом, месопотамська релігія проектувала на небо земні порядки.

Релігія в Месопотамії була поставлена на службу царській владі, проголошувала її та особу царя священною *. У Вави-лоні на царство коронувалися перед золотою статуєю Мардука, що символізувало передачу царських регалій саме цим богом (і забезпечувало відповідний суспільний статус жерцям столичного храму). Обряд коронації завершувався «священним шлюбом» царя й верховної жриці, що символізував шлюб Мардука з богинею Серпанітум. Цей ритуал дістався вавилонцям у спадок від шумерів, чиї царі на новорічне свято задля забезпечення родючості землі й жіночої утроби вступали в шлюб із жрицею храму богині Інанни (шумерський прототип вавилонської богині кохання Іштар). В архаїчний період історії Месопотамії населення пов'язувало цей ритуал зі здатністю вождя виконувати свої прямі функції — якщо вождь втрачав чоловічу силу, його вбивали, бо вважали нездатним впливати на природу. Коли ж влада вождя переросла в царську, жерці замінили ритуальне вбивство на тимчасове (на кілька днів) позбавлення царя влади (іноді цей обряд спритні царедворці використовували для організації двірцевого перевороту).

Все ж ідеологічна функція месопотамської релігії зводилася до сакралізації політичної системи. Релігія ще не втручалась у сферу соціальної етики, обслуговувала богів, а не соціальну еліту. Вона ще не виробила ідеї про посмертну відплату по ділах людини, яка є стрижневою у світових релігіях. Церкви в Месопотамії не існувало, жерці не оформились у церковний клір, а були звичайними чиновниками, що виконували специфічні функції.

2. Особливості релігії народів Давнього Дворіччя (месопотамська релігія)

Майже одночасно з давньоєгипетською державою у Месопотамії (на території між Тигром і Євфратом) сформувалася одна з найрозвинутіших давніх держав — Шумерське царство, що зумовило й відповідні процеси в релігійно-культовій сфері.

Релігія давніх шумерів теж була політеїстичною. Кожне місто мало свого бога-покровителя. Водночас визнавались загальнодержавні боги: бог неба Ану, бог землі — Енліль, бог місяця — Наінар, бог Сонця — Іту. Кожному відводилося відповідне місце для поклоніння. Вважалось, що своїх богів мають небо, повітря, суша, море, підземний світ, буря, вогонь, конкретні види землеробських робіт і господарювання.

Невисокий рівень централізації державної влади був причиною того, що правителя в Шумері обожнювали менше, ніж у Давньому Єгипті. Тривалий час тамтешні державні утворення політично були нестабільними, періодично змінювали одне одного (Шумер, Аккад, Вавилонія, Ассирія). Це визначало і зміну культових систем: одні боги і присвячені їм храми поступались місцем більш визнаним на певний час. Більшість богів уявлялися антропоморфними (у людській подобі). Хоч, за уявленнями давніх шумерів, усі боги походять від богині-праматері Намму, що дала життя небу і землі.

Особливо був виражений у месопотамській релігії аст-ральний культ, на підставі чого побутують твердження, що вона є своєрідною релігією зірок. Це твердження, очевидно, має у своїй основі те, що більшість божеств, які виражали стихійні сили природи, ототожнювались із зірками і планетами. Вважалося, що над усім зодіаком панували бог неба Ан, який управляв небесними явищами; бог місяця, онук Ана — Аннар; бог сонця — правнук Ана — Уту. Верховного вавилонського бога Мардука ототожнювали з планетою Юпітер.

Шумерійці знали 7 небесних тіл. Число 7 вважалося священним. Запроваджений у Месопотамії рахунок часу зумовив тижневий календар із 7 днів. Священними були числа 12 (кількість місяців року), 60 (година — 60 хв., хвилина — 60 с), 360 (повне коло). Доба в Месопотамії мала 12 год. (кількість годин на циферблаті годинника).

Шумерійці земні справи пояснювали впливом небесних світил, а з допомогою знання про них і їх вплив на світ можна вгадувати долі людей. Віщування шумерських жерців за розташуванням зірок започаткували астрологію та астрономію.

Релігійному мисленню народів Давнього Дворіччя був властивий яскраво виражений дуалізм: у ньому чітко простежувалося два начала — життя і смерть, царство неба, землі й підземне царство померлих. Але ці начала не завжди протиставлялися, бо буття землеробів із культом родючості, регулярна зміна пір року з почерговим оживанням та засинанням природи зумовлювали їх уявлення про тісний і взаємозалежний зв'язок між життям і смертю, вмиранням і воскресінням. Цю закономірність природи уособлювали безсмертні боги. Одним з основних у месопотамців був міф про смерть і воскресіння Думузи (вавилонський Таммуз) — бога вічно живої природи.

Пантеон месопотамських богів мав свою ієрархію. По-ширеними були боги родючості, передусім богиня родючості й кохання Інанна, обожнення сил природи. Родючість уособлювали і богиня землі Кі, богиня зерна Індаба. У їх зображеннях обов'язково були елементи тварини, окремих із них зображали у вигляді тварин. Наприкінці III тис. до н.е. головною вважалася космічна трійця (Ану, Енліль, Еа) та астрономічна група (Син, Шамаш, Іштар).

В ієрархії богів першість належала Ану — царю богів, неба, країн, покровителю царів. Він — верховний бог, але дещо пасивний і не дуже доброзичливий. Центром його культу було знамените старовинне місто Урук з ансамблем святинь Еанна («будинок неба»). Енліля вважали богом землі й головним богом шумерів. Щороку сьомого місяця він промовляв устами жерців у своєму священному місті Ниппур слова настанови для царя і країни. За царя Хаммурапі Енліль утратив популярність, поступившись місцем владиці богів Мардуку. Бог води Еа вважався найвідомішим богом-творцем людини. Як бог мудрості, він дав людству засади науки та хліборобства, був покровителем ремесел, мистецтв. Вважалось, що Еа знає всі таємниці та передбачає майбутнє; значуща його роль у магії, бо вода є чарівним засобом очищення. Центром культу Еа було місто Еріду.

Пантеон богів відповідав уявленням месопотамців про структуру космосу. За легендами про створення світу, земля побудована на зразок неба. Зодіак є земним царством на небі, де живуть боги і відкривають себе людям в образі семи великих світів. Весь Всесвіт поділено на три царства: Ану владарює небесним світом, Енліль — земним, Еа — водним. Ану, Енліль та Еа утворюють панівну над світом тріаду, а управління зодіаком вони доручили трьом головним світилам: Сину, Шамашу та Іштар (Сонцю, Місяцю і Венері). Четвертою важливою частиною Всесвіту є підземний світ («світ померлих»), звідки немає вороття; там владарювали богиня Ерешкигаль і бог Нергал. Цей володар посилав нещастя і дарував життя, вважався справедливим суддею. Пізніше його ототожнювали з богом Сонця.

Уявлення про походження та існування світу покладено в основу різноманітних легенд та міфів. Шумерійці створили розвинуту міфологію, яка порушувала актуальні питання створення і буття світу, місця людини в ньому. Шумерійська міфологія наскрізь пройнята особливостями історичної долі та світобачення народу (III тис. до н.е.). Відома аккадська поема-епопея «Енума елиш» (дослівно — «Коли вгорі»; так починається її перший рядок) виникла із злиття міфів про виникнення богів, про перемогу бога Еа над Апсу (первинним хаосом), про створення світу; містить гімн на честь Мардука та його 50 імен. Згідно з іншими легендами творцем світу була богиня-матір, яку називають по-різному (Аруру, Мами, Нинту), інколи бог Еа. Людина була створена з глини і божественної крові, тобто вона має божественне начало. Богів зображували справедливими і водночас жорстокими, тому людина повинна служити їм зі страхом, покорою і довірою. Передусім вона мусить утримувати богів і робити приємність, за це вона може сподіватися на їхню допомогу. Взаємозв'язок богів та людини виявлявся в жертвопринесеннях, молитвах, у функціонуванні храмів.

Міфологію Дворіччя становлять космогонічні сюжети про створення Землі та її мешканців, легенди про подвиги героїв (передусім Гильгамеша), розповіді про великий потоп, головним героєм якої є цар Утнапиштим («він бачив життя»). На завершення розповіді він постає під ім'ям Атрахасис («дуже розумний»). Дізнавшись, що на раді богів за пропозицією Бела (володаря землі) вирішено влаштувати потоп для покарання за гріхи жителів легендарного міста Сурупак, Утнапиштим будує ковчег, навантажує його всіляким добром, приводить тварин і з майстрами, що будували ковчег, та з родиною замикається в ньому. Жителям Сурупака свою дивну поведінку пояснює тим, що начебто Бел гнівається на нього, і тому він мусить жити у бога океану Еа. їм він обіцяє благотворний дощ, який пошлють боги як благословення.

Шість днів і шість ночей тривав потоп. Усі люди загинули. Після цього настав спокій, і тоді, на сьомий день, Утнапиштим, відкривши люк ковчега, випускає спочатку голуба, потім ластівку. Однак вони повертаються, бо їм ніде сісти. Посланий після них ворон не вертається, тоді цар і всі мешканці ковчега виходять назовні. На вершині гори, де перед цим зупинився ковчег, Утнапиштим вчиняє жертвопринесення. Боги, вдихаючи приємний запах, кружляють у танці, Іштар піднімає коштовне намисто, подароване їй Ану (можливо, це веселка) в урочистій клятві, що вона ніколи не забуде цих днів. Бел, побачивши, що одна родина врятувалася, здогадався, що рятівником міг бути лише Еа.

Але він заспокоює Бела, наполягаючи на необхідності карати тільки грішників. Тоді Бел благословляє Утнапиштима і його дружину, даруючи їм безсмертя. Фрагменти шумерських оповідань нагадують біблійну легенду про Ноя.

У месопотамській релігії зародилося уявлення про гріховність людини, яка час від часу страждає за свої гріхи. Тому молитви, жертвопринесення богам вважалися передусім спокутою гріхів. Як спокутування гріхів практикували і людські жертви. На Новий рік, наприклад, цар передавав свій трон на п'ять днів комусь із простих людей, кого під час святкової церемонії вбивали, вважаючи, що його кров очистить від гріхів усю країну.

У месопотамській релігії особливе місце відведено проблемі долі, безсмертя людини. Потойбічне життя відіграє незначну роль. Вавилонянин молився про земні блага, смерть жахала його. Дух померлого, за уявленнями, потрапляв у підземний світ, темне царство божественного подружжя Нергаля та Ерешкигаль. Царство померлих сумне, світло туди не проникає, а довкола лише жалюгідне життя тіней. Його називали «країною, звідки немає вороття». Але ще жахливіше від перебування в царстві тіней — залишитися непохованим. Не можна завдати ворогу жорстокішого страждання, ніж відмовити йому в похованні або сплюндрувати його могилу, бо ніде не знайде спокою той, хто не знайшов його в могилі.

Підземне царство мертвих уявлялось великим містом із величезним палацом; сім стін оточують велику в'язницю, звідки нема вороття. Тільки інколи дух померлої людини, за згодою бога або внаслідок утечі, повертається у світ земний як марево, щоб лякати людей, які не піклувалися про нього. Долі людей після смерті неоднакові: щасливі в тих, хто славетно загинув у бою і був з честю похований; добре померлому, спадкоємці якого піклуються про небіжчика. У вивилонян існувало також уявлення про рай (острів щасливих), розташований у гирлі ріки, де живуть ті, хто отримав безсмертя.

Помітну роль відігравали вірування про нижчих духів, здебільшого злих та згубних (демонів). Це духи землі, повітря, води — Аннунаки та Ігігі — уособлення хвороб і нещасть. Для боротьби з ними жерці складали безліч заклинань. Найнебезпечнішими вважали «сім духів безодні» — винуватців усіх хвороб. У заклинаннях перелічували їхні імена та вчинки. Заклинання свідчать не тільки про особливості вірувань, а й про високий рівень риторики: «Семеро їх, в підземній безодні семеро їх… В надрах підземних безодні вирощені вони, ані чоловічої вони статі, ані жіночої… Вони — руйнівні вітри, жінок вони не беруть, дітей не народжують, жалю та співчуття вони не знають, молитов і прохань вони не чують… Вони — вигодовані на горах коні, ворогують вони з Еа, сильні серед богів вони, стають на шляху, приносять горе в дорозі. Злі вони, злі вони… Семеро їх, семеро їх і ще раз семеро їх…».

Для захисту від демонів, крім численних заклинань, широко використовували амулети (обереги): зображення злого демона в настільки мерзотному вигляді, що, побачивши його, демон повинен був із жахом утекти. Практикували й різноманітні магічні обряди. Відомі обряди лікувальної, застережної, злочинної та військової магії. Лікувальну магію застосовували разом з народною медициною. У магічному рецепті проти хвороби очей ішлося: «…з чорної вовни, з білої вовни з цієї сторони ти випрядеш; сім і сім вузлів ти зав'яжеш; заклинання ти прочитаєш; вузол з чорної вовни ти прив'яжеш на хворе око, вузол з білої вовни ти прив'яжеш на здорове око…».

У Вавилоні й Ассирії здавна розвивалося мистецтво передбачення (мантика), що становило собою спілкування людини з божеством. Вважалося, що часто боги підказували людині розвиток подій у майбутньому, а вона повинна була звертатися до них через жерців, молитви і жертвопринесення. Побутувала й думка, що боги відкривали завісу майбутнього вустами безумця або жерця, який перебував в екстазі. Велика увага приділялася снам, особливо сновидінням святих, у священному місці. Вавилонське мистецтво передбачення мало великий вплив на інші народи (ворожіння на печінці).

Вавилоняни зверталися до бога й тоді, коли в судовому процесі необхідно було з'ясувати істину, вимагаючи складення присяги, оскільки вважали, що за неправдивість ображений бог покарає винуватця.

Жерців вважали посередниками між богами і людьми, вчителями, оскільки будь-яке знання тлумачилось як релігійне одкровення. Вони були й хранителями священної літератури, оскільки дар творіння мистецтва вважався божественним. Жерці служили в храмах, мали значні багатства і становили впливовий суспільний прошарок. Походили вони із знатних родів, успадковуючи свій титул. Зовнішність їх мала бути бездоганною, навіть щодо зросту й ваги.

Певні функції перебирали на себе й жриці, а також храмові прислужниці. Багато з них було пов'язано з культом богині кохання Іштар, практикували храмову проституцію і брали участь в оргіїстичних культах. Іштар служили й жерці-євнухи, які носили жіноче вбрання та виконували жіночі танці. Жерці возносили молитви сонячним богам і водночас будували обсерваторію, щоб спостерігати за Сонцем, обчислювати його траєкторію і моменти затемнення; сповідували певні етичні норми та плели політичні інтриги; викладали в храмових школах божественні правила і складали власні правила арифметики, геометрії; розвивали право та правознавство й порушували закони для досягнення своєї мети. Про авторитет жерців свідчить хоча б те, що під час святкування Нового року цар повинен був за розпорядженням головного жерця ставати навколішки перед статуєю бога Мардука, переконуючи у власній безвинності й любові до богів, а той відбирав у нього знаки царської влади, бив по щоках, шарпав за волосся.

Центром релігійного життя був храм. Вавилонські храми здебільшого нагадували східчасті вежі, що й породило біблійну легенду про спорудження Вавилонської вежі. Кожен храм присвячувався конкретному богу — покровителю його. Навколо нього концентрувалися різноманітні жрецькі братства, що виконували й певні світські функції. Жрець, живучи на території храму, харчувався пожертвуваннями (дарами для богів), мав право на власне майно. Храм як помешкання богів був відтворенням небесного світу. На його стінах зображували головне божество храму та інших богів. У храми приносили дари, там виконували обряди жертвопринесення. Поряд із храмом будували вежу з трьома уступами як уособлення потрійного Космосу. Сім поверхів відтворюють послідовність небесних східців семи планетних сфер; знизу вгору кольори її поверхні чергувалися у такому порядку: чорний (Сатурн), темно-червоний (Юпітер), світло-червоний (Марс), золотий (Сонце), біло-жовтий (Венера), синій (Меркурій), срібний (Місяць).

У храмі вирішувалися важливі питання економічного життя — збирання податків, зберігання товарів, торгівлі. Нерідко там вершилося судочинство, владнувалися суперечки між державою і населенням.

Однак не всі аспекти життя, не вся система ідей та інститутів Давнього Дворіччя були зумовлені релігійними уявленнями. Наприклад, тексти законів царя Хаммурапі переконують, що на норми права вони не впливали. Певних успіхів народи Месопотамії досягли в науковому пізнанні світу, особливо в математиці, яка виникла з практичних потреб вимірювання площ ланів, спорудження каналів і різноманітних будівель. Вавилоняни спостерігали за рухом небесних тіл, занотовуючи дані спостережень за Сонцем, Місяцем, розташуванням планет. Так виникла вавилонська математична астрономія, яка не поступалася своїм рівнем європейській в епоху раннього Відродження.

Релігійна система не була тотальною, не монополізовувала духовне життя. Вона залишала простір для поглядів, вчинків і дій, не пов'язаних з релігією. Можливо, це відіграло певну роль у зародженні вільнодумства в античності. Більшість магічних діянь тієї епохи вплинула на культуру багатьох народів як у просторі, так і в часі. Дотепер зберігає популярність елемент месопотамської релігійної системи — астрологія.

3. Авілум і мушкенум Месопотамії

В общинах Месопотамії процес майнового і суспільного розшарування розпочався ще наприкінці IVтис. до н.е. В умовах штучного зрошення успішно розвивалось землеробство, вдосконалювалась і розширялась система іригаційних споруд. Значного розвитку досягли ремесло, скотарство, садівництво. З виникненням товарно-грошових відносин срібні і мідні монети або шматки срібла на вагу почали використовувати як гроші. Зерно і худоба теж виступали платіжними засобами. Вдосконалювалися знаряддя праці, поглибились людські знання у різних сферах життя.

В епоху Хаммурапі суспільство складалось з двох основних верств: вільних і невільників, або рабів. Вільних людей за своїм соціальним станом поділяли на різні категорії. На вершині соціальної драбини стояли так звані авілум (у перекладі "людина, син людини"). Це була верхівка суспільства, рабовласницька і землевласницька світська знать. Вони посідали найвищі пости в центральному, державному апараті, у війську, були царськими намісниками на місцях — в областях, містах тощо. Особа, життя, здоров'я, честь, сім'я, майно авілум охоронялися дуже суворо.

Другу групу вільних, про яку часто згадують джерела, становили мушкену (''дрібний люд"). Вони стояли на нижчому щаблі, ніж авілум. Нерівноправність їхнього становища стверджували правові акти. Наприклад, винних, якщо потерпілим був авілум, карали суворіше, ніж за скривдженого мушкену. За тілесні пошкодження, коли обидві сторони належали до групи авілум, винний відповідав за принципом талону („око за око”, „зуб за зуб”). Якщо авілум вчинив такий злочин проти мушкену, то платив штраф (статті 196, 197, 198, 206 законів Хаммурапі). Винного ж мушкену карали значно суворіше і навіть за ляпас, завданий знатній особі, били публічно 6атогом (ст. 202). При випадковому, ненавмисному вбивстві (у бійці) за мушкену платили менший штраф, ніж за авілум. Мушкену, як людина бідніша, платив менше лікареві за лікування, а також, дружині при розлученні (ст. 139, 140). При одруженні раба мушкену з вільною жінкою діти від цього шлюбу ставали вільними. Коли ж власником раба був авілум чи жерці, то діти від подібного шлюбу ставали рабами.

Водночас звертає на себе увагу дуже дієвий загалом захист власності мушкену — його майно захищали, за правом, нарівні з майном царським і храмовим. Смертна кара загрожувала винним за крадіжку чи переховування раба царського чи мушкену (ст. 15, 16). Якщо викрадене інше майно мушкену, то злодій повинен відшкодувати його в 10-кратному розмірі, в іншому випадку винного засуджували до страти (ст. 8).

Отже, мушкену — це теж рабовласники і землевласники, очевидно, іноді люди достатньо багаті, але за своїм статусом нижчі від авілум, громадяни другорядні. Більшість дослідників вважає, що групу мушкену становили двірцеві слуги, вільне населення підкорених Вавилоном земель, чужинці, звільнені на волю раби та ін.

Світська знать жодних повинностей, окрім військових, не несла, жодних податків не сплачувала.

Ще одну велику групу рабовласників становили так звані тамкари — банкіри, купці, торговці, лихварі, тобто багаті люди вавилонського суспільства. Про них часто згадується в джерелах, у тому числі в законах Хаммурапі. Купці, торговці та інші представники цієї групи мали велику вагу в суспільстві, значний вплив на державну політику. Це пояснюється високою питомою вагою торгівлі в житті вавилонського суспільства. У Месопотамії через відсутність відповідних природних ресурсів не вистачало металів, каменю, лісу тощо. Все це завозили з інших країн купці й торговці. Грішми, які теж карбувалися з девізних дорогоцінних металів, забезпечували банкіри і лихварі. Саме вони фігурують у законах Хаммурапі в тих випадках, коли мова йде про кредиторів і боржників. Вони ж, мабуть, скуповували землі, причому закон дозволив їм купувати навіть вилучені з торгового обороту землі "ілку" (ст. 31). Цілком очевидно, що серед цієї верстви населення було багато землевласників і рабовласників. Значна кількість знайдених вавилонських ділових документів стосується власне торгівлі, ремесла і лихварства. Вони засвідчують, що існували великі торговельно-лихварські корпорації, котрі зосереджували в себе величезні капітали. Торговельні доми займалися найрізноманітнішими операціями: купівлею-продажем, обміном, видачею позик під відсотки, здаванням в оренду будинків, земельних ділянок, садів і навіть каналів, що згодом, як і земля, ставали приватною власністю. Торговельні доми забрали у держави на відкуп збір мита і податків.

Окрему, найвпливовішу і привілейовану групу суспільства становили жерці Вони володіли величезними багатствами, їм належали найкращі землі, стада худоби, палаци і храми, зерносховища й склади, скарби, маси рабів, слуг, інших залежних людей. Вони активно займалися лихварством і торгівлею. Закони надавали храмам привілеї нарівні з привілеями царського палацу. Вони отримували на свого користь особливі податки з населення, плату за культові обряди, пожертвування царя, світської знаті, простих людей. Храми мали свою охорону, збройні сили. У Вавилоні серед жерців було дуже багато заклинателів, ворожбитів, астрологів. Жерці контролювали юстицію і відігравали важливу роль в управлінні. Саме в їхньому середовищі існували, зберігались і розвивались різноманітні наукові знання, зокрема математика, медицина, географія, астрономія. Завдяки цьому вони заздалегідь могли передбачати природні явища — повінь, посуху, затемнення сонця і використовували цю здатність у своїх цілях. Як згуртований, замкнений, привілейований клас, в умовах суцільної неписьменності, сліпої віри широких верств населення в надприродні сили, богів, вони, по суті, визначали у багатьох випадках основні напрями внутрішньої та зовнішньої політики держави. Вони мали тісні контакти й обмінювалися інформацією з жерцями сусідніх держав, неодноразово усували невигідних їм неслухняних монархів, призначали своїх. Недаремно у Вавилоні існувало свято, під час якого царі повинні були складати перед жерцями знаки своєї царської гідності (корону, скіпетр), щоб потім знову одержати їх від верховного жерця.

Світська знать, на яку найчастіше опиралися царі, намагалася по можливості обмежити всевладдя жерців. Особливо це помітно в періоди централізації при енергійних, могутніх царях. Конкурентна боротьба між двома найпривілейованішими верствами тривала довго, зі змінним успіхом.

Основну масу вільного населення Вавилону становили общинники, ремісники, низи міського населення. Община (сусідська, територіальна), як було зазначено, зберігалась у Вавилоні, незважаючи на утворення класового суспільства та держави. Це одна з характерних особливостей соціально-економічного устрою всієї Месопотамії. Общинники спільно володіли землями й рабами, виконували різні повинності й роботи на користь держави й храмів, платили певну суму податків. Вони обирали своїх старост та інше керівництво, які діяли під контролем державних урядовців, збирачів податків. Вони становили основну масу війська — ополчення. Працю общинників, ремісників широко використовували в східних деспотіях на так званих публічних роботах, тобто при будівництві храмів, палаців, гробниць царів, іригаційних систем, громадських споруд, прокладанні доріг тощо. Виконання цих робіт та інших повинностей (сплата податків, служба у війську) належали до безумовних обов'язків общини. За виконання публічних робіт общинники одержували мізерну, суто символічну плату, іноді зовсім нічого, та дуже вбоге харчування. Від тяжкої праці і недоїдання вони часто гинули.

Найнижчу верству населення у Вавилоні становили раби — вардум. Джерелами рабства були: військовий полон, народження від рабині, продаж дітей у рабство батьками, віддавання у рабство за злочини, за несплату боргів, купівля рабів у інших країнах. Спочатку рабство мало так званий домашній характер, було обмежене. Рабоволодіння було переважно колективним — храмів, царського дому, общин. "Домашнім", патріархальним рабство називалося тому, що раби працювали спільно з общинниками, людьми царя і храмів на полях, у садах, домашньому господарстві, ремеслі, часто спали з ними під одним дахом, спільно харчувалися. На відміну від пізнішого, класичного рабства, у Вавилоні раби мали деякі права. Раб міг протестувати, коли його продавав власник, і тоді справа розглядалася судом. Раб міг мати своє майно, володіти і частково розпоряджатися ним — укладати угоди стосовно цього майна, продавати його, здавати в оренду, позичати тощо, тобто виступав суб'єктом права у цивільно-правових відносинах. Проте після смерті раба це майно переходило до рабовласника, отже, раб не був повноправним власником свого майна. Для передачі майна рабом дітям у спадок обов'язково треба було мати дозвіл рабовласника. За наявність майна чи грошей (при його продажу) раб ніс відповідальність перед господарем. Право володіти своїм майном мало на меті зацікавити раба в результатах його праці, підняти продуктивність цієї праці. Крім того, раб міг мати свою сім'ю, господарство.

Звичайно, не варто ідеалізувати становище рабів у Вавилоні. Раб залишався рабом у повному розумінні цього слова, його продавали, купували, дарували, карали на розсуд господаря аж до смертної кари включно. За непослух шмагали батогами, могли покалічити. З метою запобігання втечі рабів таврували. Усунення цього знаку без дозволу власника раба підлягало покаранню — особі, яка це зробила, відрізали пальці (ст. 226). Якщо ж якась людина обдурила лікаря, заявивши, що раб належить їй, і розпорядилася ліквідувати рабське тавро, то таку людину належало вбити. Якщо лікар знав, що ця людина не є господарем раба, то йому відрізали пальці, якщо не знав, то звільнявся від відповідальності (ст. 227).

Разом з перетворенням Вавилону у велику, могутню державу, розширенням його зовнішньої експансії, завоюванням нових територій і народів численність рабів щораз зростала. Все більше рабів, як і земель та інших засобів виробництва, переходило у приватну власність. Рабство охоплювало всі галузі виробництва, пронизувало всю господарську діяльність країни. Недаремно пізніший, халдейський Вавилон порівнюють за розвитком рабства зі Стародавнім Римом. Раби працювали на полях, у ремісничих майстернях, у домашньому господарстві, на рудниках і копальнях, у каменоломнях, на іригаційних спорудах, різноманітних будівельних роботах тощо.

Висновки

Однією із загальних закономірностей історичного процесу є нерівномірність його розвитку як у часі, так і в просторі. В історії людства на певних етапах окремі народи ставали носіями суспільного прогресу. До того ж на ранніх стадіях, коли людина ще сильно залежала від природи, дуже важливим був географічний чинник.

В кінці IV – III тисячолітті до н.е. творцями перших цивілізацій на Землі стали народи, які заселяли долини великих рік – Тигру, Євфрату, Нілу, Інду, Гангу, Янцзи і Хуанхе. Вирішальну роль у цьому відіграла наявність наносних родючих земель, які утворювалися завдяки періодичним розливам рік. В такій місцевості індивідуальна обробка землі неможлива. Разом з тим об'єднання зусиль селянських общин, накопичення спостережень за часом розливу рік, іригаційні роботи забезпечували дуже багаті врожаї. Навіть кам'яні, дерев'яні або мідні знаряддя дозволяли вести тут великообсягові земляні роботи і одержувати значний додатковий продукт. Отже, створювалися умови для майнового розшарування і виникнення держави. Склався особливий тип держави – східна деспотія. Її особливості зумовлені саме необхідністю створювати і підтримувати іригаційну систему: жорстка централізація влади, повне всевладдя і навіть обожнювання правителя, існування бюрократичного апарату, застосування рабської праці, але при цьому – збереження сільської общини.

Ці загальні риси мали конкретні своєрідні прояви в різних країнах Стародавнього Сходу.

Список використаної літератури

1. Абрамович С. Релігієзнавство : Підручник/ С. Абрамович, М. Тілло, М. Чікарькова. -К.: Дакор, 2006. -509 с.

2. Кислюк К. Релігієзнавство: Навчальний посібник для студентів вузів/ Костянтин Кислюк, Олег Кучер,; Нар. укр. акад.. -3-є вид., перероб. і доп.. -К.: Кондор, 2004. -643 с.:

3. Лубський В.Релігієзнавство: Підручник для студ. вуз./ Володимир Лубський, Василь Теремко, Марія Лубська,. -К.: Академвидав, 2002,2003. -431 с.

4. Релігієзнавство: Курс лекцій/ А. Г. Баканурський, Г. Л. Баканурський, Н. І. Ковальова та ін.; Під наук. ред. Г. Є. Краснокутського, В. Г. Спринсяна; М-во освіти і науки України, Одеський нац. політех. ін-т. -2-ге вид.. -К.: ВД "Професіонал, 2006. -301 с.

5. Титов В. Релігієзнавство : Підручник для студ. вузів/ Володимир Титов, Світлана Качурова, Олег Барабаш,; За ред. В.Д. Титова; М-во освіти і науки України, Нац. юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. -Х.: Право, 2004. -269 с.

6. Яроцький П. Релігієзнавство : Навчальний посібник для студентів вузів/ Петро Яроцький,; КУТЕП. -К.: Кондор, 2004. -305 с.