Реалізація в Кримінальному кодек­сі України (далі — КК України) ідей гуманізації кримінальної відповідальності дала підстави для існування інституту звільнення особи, яка вчинила злочин, від покарання. Під звільненням від покарання прий­нято розуміти відмову держави від за­стосування покарання до особи, яка обвинувальним вироком суду була визнана винною у вчиненні злочину [9, 407]. Цей інститут має важливе значення для пенальної політики дер­жави, оскільки часто досягнення цілей, які стоять перед покаранням, можливе без його відбування, а сам процес відбування покарання може стати зайвим, неефективним, зашко­дити процесам виправлення особи, яка вчинила злочин.

Питання звільнення особи від по­карання знаходяться у сфері наукових інтересів Ю. Бауліна, В. Гацелюка, В. Грищука, Т. Денисової, О. Колба, О. Костенка, О. Литвака, М. Мельни­ка, А. Музики, М. Палія, В. Сташиса, А. Степанюка, В. Тація, В. Трубнікова, П. Фріса, М. Хавронюка, І. Яковець та інших учених. Водночас слід зазначи­ти, що розгляду інституту звільнення від відбування покарання з випробу­ванням у світлі сучасних тенденцій розвитку пенальної політики України приділяється недостатньо уваги.

Тому метою цієї статті є досліджен­ня проблем реформування інституту звільнення від відбування покарання з випробуванням у контексті сучасних тенденцій гуманізації пенальної полі­тики України.

Як відомо, в західноєвропейських країнах та США застосування цього інституту є засобом «розвантаження» установ відбування покарань, змен­шення кількості осіб, яким призначе­но покарання у вигляді позбавлення волі [11, 94]. Українські суди, викори­стовуючи західний досвід, стали ефек­тивніше застосовувати цей вид звіль­нення від відбування покарання. Як засвідчує аналіз практики призначен­ня покарання в США, застосування звільнення від відбування покарання з випробуванням дозволило досягти зменшення рецидиву та скорочення фінансових витрат на утримання засу­джених до позбавлення волі (за загаль­ними показниками витрати на такий вид кримінально-правового примусу становлять одну тисячу доларів за рік, що значно нижче, ніж утримання засу­дженого у місцях позбавлення волі за цей самий період) [5, 112]. Слід зазна­чити, що в деяких штатах США під час звільнення особи від відбування пока­рання з випробуванням на неї може бути покладено такий обов´язок, як працевлаштування. Вважаємо, що і в умовах українського сьогодення цей обов´язок має право на існування.

Звільнення від покарання з випро­буванням увібрало в себе найкращі якості умовного засудження та від­строчки виконання вироку, які перед­бачалися Кримінальним кодексом УРСР 1960 р., і широко застосовуєть­ся в нашій країні з 2001 р.

Так, у 1996 р. умовне засудження було застосовано до 16 % від загальної кількості засуджених, відстрочка ви­конання вироку — 20,9 % і в 1997 р. цей відсоток становив відповідно — 17,6 і 21,1; у 1998 р. — 18,7 і 21,6; у 1999 р. — 21,2 і 22,1; у 2000 р. — 23,6 і 22,4; у 2001 р. — 26,3 і 21,2 [1, 45; 2, 27; З, 20].

Після набрання чинності КК Украї­ни 2001 р. його ст. 75 було застосовано судами: у 2002 р. — до 100 тис. 192 осіб, що становило 51,6 % від загальної кількості засуджених, у 2003 р. — до 111 тис. 299 (55,4 %), у 2004 р. — до 122 тис. 864 (60 %), у 2005 р. — до 103 тис. 625 осіб (58,6 %). Але у 2006-2007 рр. спостерігалася зворотна тенденція — зменшення кількості осіб, до яких застосовано ст. 75 КК України, і збільшення кількості тих, яким при­значено види покарання, не пов´язані з позбавленням волі. У 2006 р. суди за­стосували зазначену статтю до 94 тис. 428 (58,7 %), у 2007 р. — до 84,5 тис. осіб (55,3 %). До того ж за тяжкі зло­чини у 2007 р. звільнено від відбуван­ня покарання з випробуванням 31,3 тис. засуджених, а за особливо тяжкі — 1,7 тис. [12].

Застосування саме цього криміналь­но-правового інституту є найдоціль­нішим у сучасних умовах розвитку пенальної політики України. Це зу­мовлено низкою факторів: по-перше, застосування звільнення від відбуван­ня покарання з випробуванням змен­шує кількість осіб, які засуджені до позбавлення волі, що, у свою чергу, полегшує криміногенну обстановку в країні; по-друге, можна вирішити фі­нансові проблеми кримінально-вико­навчої системи, оскільки покладення на засудженого обов´язку працевлаштуватися та виплачувати щомісячно певну суму на здійснення за ним нагля­ду значно зменшує витрати на вико­нання покарання [6, 43] (за умов вне­сення відповідних змін до КК Украї­ни); по-третє, дасть змогу більш повно враховувати та дотримуватися принци­пу індивідуалізації покарання, який спрямований на досягнення мети пока­рання.

Як стверджує О. Книженко, після винесення обвинувального вироку, згідно з яким винний був звільнений від відбування покарання з випробу­ванням, особа перебуває під правовим режимом, який забезпечує виконання тих завдань, що постають перед цією формою реалізації кримінальної відпо­відальності. Крім того, перебуваючи під наглядом органів виконання пока­рань, такі засудженні не лише мають визначені обов´язки, а наділені й пев­ними правами, які забезпечують охоро­ну їх законних прав та інтересів [7, 22].

Відповідно до ст. 77 КК України у разі звільнення особи від відбування покарання з випробуванням можуть бути призначені додаткові покарання у вигляді штрафу, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю та позбавлення військового, спеціального звання, ран­гу, чину або кваліфікаційного класу. Таким чином, звільнюючи особу від відбування покарання з випробуван­ням, фактично створюється новий ре­жим відбування кримінального пока­рання — так звана пробація [10, 146].

Деякі автори, спираючись на кон­цепції сучасного неокласицизму, не вважають звільнення особи від відбу­вання покарання з випробуванням ок­ремим видом покарання. Адже, керую­чись позиціями названої концепції, цілями покарання повинні бути від­плата і залякування; тяжкість пока­рання має відповідати тяжкості зло­чинного діяння; виконання покарання має відбуватися без будь-якого по­м´якшення. За таких умов, звичайно, пробація не є покаранням [4, 5]. Але якщо це не покарання, то незрозуміло, на яких підставах закон дозволяє в разі звільнення від відбування пока­рання з випробуванням застосовувати додаткові покарання, крім конфіскації майна (ст. 77 КК України). Згідно з ч. 4 ст. 52 КК України додаткове пока­рання може бути приєднане лише до основного. Але основного (одного з тих, що визначені у ст. 75 КК України) немає, оскільки суд уже звільнив особу від нього.

Хоча за національним криміналь­ним законодавством звільнення від відбування покарання з випробуван­ням не є покаранням, але, на нашу думку, має усі його ознаки. По-перше, це захід державного примусу; по-дру­ге, призначається тільки за вироком суду; по-третє, застосовується до осо­би, яку визнали винною у вчиненні злочину, і полягає у позбавленні чи обмеженні прав та свобод цієї особи. Мета застосування пробації також від­повідає меті застосування криміналь­ного покарання. Звільнення від відбу­вання покарання з випробуванням створює певний режим відбування та реалізації схожого на покарання виду кримінально-правового примусу.

КК України передбачає можливість звільнення особи від відбування пока­рання з випробуванням лише у випад­ках засудження її до покарань у вигля­ді виправних робіт, службового обме­ження для військовослужбовців, обме­ження і позбавлення волі. Суд визначає іспитовий строк, покладає на винного певні обов´язки, а на відповідні держав­ні органи — обов´язки з контролю. Як уже зазначалось, можливим є призна­чення при цьому додаткових покарань. Невиконання засудженим покладених на нього обов´язків, систематичне скоєння адміністративних правопору­шень тягне припинення випробування і направлення засудженого для від­бування призначеного покарання.

На думку М. Хавронюка, звільнення від відбування покарання з випробу­ванням є певним проміжним кримі­нально-правовим заходом між пока­ранням та звільненням від покарання. З одного боку, воно має ознаки пока­рання (зокрема, це примусовий захід, який застосовується від імені держави за вироком суду і полягає у передбаче­ному законом обмеженні прав і свобод засудженого), і закони деяких країн прямо відносять його до видів пока­рань (наприклад, ФРН, Швеція, Данія, США). З другого боку, воно не є власне покаранням, оскільки як покарання не передбачене у списку видів покарань, визначеному, наприклад, у ст. 51 КК України, та прямо віднесене КК Украї­ни (ст. 75-78 КК України) до видів звільнення від покарання [14, 344].

Для детальнішого вивчення інститу­ту звільнення від відбування покарання з випробуванням вважаємо за не­обхідне дослідити його основні функції: досудову та післясудову. Перша поля­гає у «соціальному дослідженні особис­тості», яка є специфічним видом діяль­ності з кримінологічними та соціально-психологічними властивостями, що пе­редбачено ч. 1 ст. 75 КК України. Мета цієї діяльності — всебічне врахування судом необхідної та достатньої інфор­мації про особу злочинця для можли­вого звільнення від відбування пока­рання з випробуванням.

Друга функція — це безпосередньо нагляд за поведінкою засудженого, його ресоціалізацією, який знайшов своє закріплення в частинах 2 і 3 ст. 75, статтях 76-78 КК України [6, 42].

Щодо першої функції, то Н. Хлис­това запропонувала залучати спеціаліста-психолога до кримінального су­дочинства в контексті досягнення цілей покарання [15, 150].

На нашу думку, така пропозиція повністю відповідає вимогам сього­дення, бо в сучасних умовах призна­чення покарання через завантаженість суддів здебільшого має місце фор­мальне вивчення особистості злочин­ця та призначення покарань найбільш «вживаних» видів та розмірів стосов­но типових злочинів. За таких умов особа злочинця практично не дослі­джується, кримінологічні та психоло­гічні досягнення не враховуються у правозастосовній діяльності, не врахо­вується можливість впливу криміналь­но-правових санкцій на виправлення злочинця як досягнення основної ме­ти покарання. Як наслідок, ще до ви­конання покарання в особи фор­мується негативна установка, що знач­но ускладнює процес позитивного впливу покарання на свідомість засуд­женого, надалі, після закінчення стро­ку відбування покарання, значно ускладнюється процес ресоціалізації звільненої особи або зводиться на­нівець.

Таким чином, зауважимо, що залу­чення спеціаліста-психолога сприяти­ме більш якісному вивченню особи злочинця, внаслідок чого призначати­меться більш адекватне та справедли­ве покарання, що здатне було б здій­снювати карально-виховний вплив на засудженого.

У частині 3 ст. 75 КК України є по­ложення про те, що іспитовий строк встановлюється судом тривалістю від одного до трьох років. На нашу думку, відсутність можливості досягти своєю поведінкою дострокового скасування іспитового строку позбавляє засудже­ного стимулюючого фактора, що обме­жує можливість використовувати додаткові елементи впливу на звільне­ного в питанні його виправлення. З ог­ляду на це, вважаємо за доцільне пе­редбачити можливість дострокового скасування іспитового строку, якщо засуджений своєю поведінкою довів своє виправлення. Для цього не­обхідно внести певні зміни до ст. 78 КК України та доповнити ч. З ст. 76 КК України нормою, яка б передбача­ла право суду покласти на засуджено­го виконання й інших обов´язків, які сприятимуть його виправленню.

Якщо засуджений не виконує по­кладених на нього обов´язків або си­стематично скоює правопорушення, що призвели до адміністративних стягнень і свідчать про його небажан­ня стати на шлях виправлення, то суд повинен мати право застосовувати до нього різноманітні заходи криміналь­ного примусу, а не винятково направ­ляти засудженого для відбування при­значеного покарання (як це закріпле­но в ч. 2 ст. 78 КК України).

Заходами кримінального примусу в цьому випадку можуть бути продов­ження іспитового строку чи зміна умов звільнення від відбування пока­рання з випробуванням. З другого бо­ку, якщо всіх умов виконання цього по­карання дотримано, суд може визнати особу, засуджену до цього виду пока­рання, такою, що не має судимості.

О. Колб пропонує визначити звільнення особи від відбування пока­рання з випробуванням у КК України як спеціальний режим відбування по­карання із можливістю застосування не лише позбавлення волі, обмеження волі та виправних робіт, а й арешту, громадських робіт і штрафу [8, 435].

На нашу думку, цей режим відбу­вання покарання має знижувати кримінально-правову відповідальність особи до такого рівня, на якому пре­вентивні цілі сягають свого максиму­му, а елементи кари — мінімуму. Пробація на сучасному етапі розвитку пенальної політики держави не може розглядатися як альтернатива арешту та громадським роботам, враховуючи їх превентивний вплив. Але слід за­значити, що пробація має стати аль­тернативою штрафу, якщо засуджений не має змоги сплатити останній, за умови покладення на нього судом обов´язку працевлаштуватися. Слід зазначити, що питання працевлашту­вання має бути не приватним питан­ням засуджених, а питанням загально­державного чи регіонального масшта­бу, вирішення якого можливе за умов спільності дій органів виконавчої вла­ди різних рівнів, органів місцевого самоврядування за участю громад­ських та благодійних організацій.

Відповідно до цього пробація може бути альтернативою штрафу, виправ­них робіт, службових обмежень для військовослужбовців, обмеження волі, утримання в дисциплінарному баталь­йоні військовослужбовців та позбав­лення волі на певний строк.

Щодо альтернативи покаранню у вигляді позбавлення волі на певний строк, то пропонуємо застосовувати пробацію незалежно від тяжкості покарання. Частиною 1 ст. 75 передба­чено застосування звільнення від відбування покарання з випробуван­ням у разі призначення покарання у вигляді виправних робіт, службового обмеження для військовослужбовців, обмеження волі, а також позбавлення волі на строк не більше п´яти років. Слід зазначити, що в Кримінальному кодексі Російської Федерації анало­гом пробації — умовним засуджен­ням — замінюється покарання у ви­гляді позбавлення волі строком до восьми років [13]. Визначивши такий порядок застосування пробації — як український, так і російський, — зако­нодавці обмежили можливість її при­значення за тяжкі злочини та взагалі позбавили права призначати її за особ­ливо тяжкі злочини, що, на нашу дум­ку, позбавляє покарання, до якого за­суджена особа, заохочувальних рис.

Підбиваючи підсумок, необхідно зазначити, що на сучасному етапі роз­витку пенальної політики української держави досягнення мети покарання, наскільки це можливо, має забезпечу­ватися превентивними засобами, а не караючим впливом. Однак для цього як мінімум необхідно провести деякі законодавчі зміни.

 

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Вісник Верховного Суду України. — 1998. — № 1 (7). — С. 43—49.

2. Вісник Верховного Суду України. — 2000. — №2(18). — С. 24-32.

3. Вісник Верховного Суду України. — 2002. — № 4 (32). — С. 15-26.

4. Зайцева Д. Г. Криминопенологические проблемы условного осуждения : автореф. дис. … канд. юрид. наук : спец. 12.00.08. «Уголовное право и криминология, уголовно-исполнительное пра­во» /Д. Г. Зайцева. — Краснодар, 2004. — 18 с.

5. Кара И. С. Некоторые особенности института условного осуждения несовершеннолетних по УК РФ / И. С. Кара // Человек : преступление и наказание. — 2007. — № 3. — С. 110—114.

6. Кашуба Ю. А., Суховеев А. С. Условное осуждение как основная альтернатива применения иных видов уголовного наказания / Ю. А. Кашуба, А. С. Суховеев // Юрист-правовед. — 2005. — №4 (15).-С. 41-46.

7. Книженко О. О. Деякі питання звільнення від відбування покарання випробуванням / О. О. Кнюкенко // Вісн. Ун-ту внутр. справ : Спецвипуск. —- 2002. — Вип. 19. — С. 19—24.

8. Колб О. Щодо деяких питань підвищення рівня спеціальної профілактики в місцях позбавлен­ня волі / О. Г. Колб // Вісник Львів, ун-ту. Серія юридична. — 2004. — Вип. 39. — С. 432—437.

9. Кримінальне право України : Загальна частина : підруч. / Ю. В. Баулін, В. І. Борисов, Л. М. Кри-воченко та ін. ; за ред. проф. В. В. Сташиса, В. Я. Тація. — 3-тє вид., переробл. і допов. — К., 2007.-496 с.

10. Кулик О. Г. Пробація / О. Г. Кулик // Юридична енциклопедія : в 6 т. — К., 2003. — Т. 5. — С. 146-147.

11. Назимко Є. С. Актуальні питання розвитку кримінально-правової та кримінологічної галузей пенальної політики України : моногр. / Є. С. Назимко, І. Ю. Карпушева, О. В. Сасов / під ред. М. В. Палія. — Донецьк, 2010. — 342 с.

12. Стан здійснення судочинства судами загальної юрисдикції в 2006 р. (за даними судової стати­стики) // http://www.scourt.gov.ua

13. Уголовный кодекс Российской Федерации // http://www.nalog.consultant.ru

14. Хавронюк М. І. Кримінальне законодавство України та інших держав континентальної Європи : порівняльний аналіз, проблеми гармонізації : моногр. / М. І. Хавронюк. — К., 2006. — 1048 с.

15. Хлистова Н. Б. До питання про необхідність залучення спеціаліста-психолога до кримінально­го судочинства в контексті досягнення цілей покарання / Н. Б. Хлистова, Є. С. Назимко // Про­блеми реформування судової влади в Україні : матеріали міжвузівської науково-практичної конференції (27 квітня 2007 р.). — Сімферополь, 2007. — С. 149—151.