1. Реформи 60-70-х років ХІХ ст. в державному устрої Російської імперії
2. Судова реформа 1864 року:
   • Дві системи судових установ
   • Судові статути
   • Судова контрреформа 80-х років
3. Висновки
4. Використана література

1. Реформи 60 – 70-х років ХІХ ст. в державному устрої Російської імперії

Скасування кріпосного права в 1861 р. і подальші реформи ознаменували в Росії перший крок на шляху перетворення феодальної монархії у буржуазну.

Реформами 60—70-х років у державний устрій Російської імперії було запроваджено окремі елементи буржуазної державності: створено виборні представницькі установи місцевого адміністративно-господарського управління (земські та міські органи самоврядування), виборні органи суду (мирові судді), закладено основи буржуазного судоустрою і судочинства, гнучкішими стали форми фінансового контролю і цензури, закріплено принцип всестановості в комплектуванні армії і діяльності органів народної освіти тощо. Ці реформи є буржуазними і тому, що вони враховували інтереси буржуазії і приватної власності, створювали сприятливі умови для розвитку торгівлі, промисловості та кредиту. Нові риси спостерігаються і в діяльності успадкованих від кріпосницької епохи установ: у міністерствах було проведено децентралізацію, яка супроводжувалася деяким розширенням повноважень місцевих органів; урядовий апарат дедалі більше рахувався з думками дворянської та буржуазної громадськості, що висловлювали ся через періодичну пресу.

2. Судова реформа 1864 року

Однією з найпослідовніших буржуазних реформ 60—70-х років була судова реформа 1864 р. Колишній становий, повністю залежний від адміністрації, пройнятий духом формалізму суд замінювався судом, який грунтувався на буржуазно-демократичних принципах: безстановості, незалежності, змагальності, гласності тощо. Дореформене судочинство в Російській імперії пронизували так звані інквізиційні засади: таємне, письмове провадження, формальна оцінка доказів, нерівність сторін, що випливала зі станового походження. Існувала громіздка судова система з численними інстанціями. В її діяльності часто царювала кричуща сваволя. Підготовка і проведення судової реформи в Російській імперії затяглася на кілька років. Тільки Державна рада розглядала проект статуту цивільного судочинства майже два роки. Відсутність необхідних юридичних традицій у дореформеному судочинстві і нагальна потреба реформи суду в умовах скасування кріпосного права примушували самодержавство шукати модель, яка б довела слушність на практиці. Такою виявилася система правосуддя, що існувала в буржуазних державах і дістала всебічне обгрунтування в правовій теорії та мала багату практику застосування.

Дві системи судових установ

Судова реформа 20 листопада 1864 р. ліквідувала колишній феодальний суд. Вводилися дві системи судових установ: суди з суддями, які обиралися (мирові судді та з'їзди мирових суддів) і суди з суддями, які призначалися — окружні суди та судові палати. Інститут мирових суддів утворювався в містах та повітах. Мирові судді розглядали дрібні кримінальні справи (провини проти громадського порядку, особисті образи та побої, шахрайства та крадіжки на суму до 300 крб.). Обрання мирових суддів належало до компетенції органів місцевого самоврядування — земських зборів та міських дум. Кандидатами могли бути особи, які відповідали вимогам установленого вікового, освітнього і досить високого майнового цензу. На Лівобережній та Південній Україні він становив: у Полтавській і Чернігівській губерніях — 400—500 десятин землі (залежно від повіту), Херсонській 400—700, Таврійській — 400—900 десятин. Крім дільничних мирових суддів, які одержували за свою службу винагородження, вводилися посади так званих почесних мирових суддів, які не мали своєї визначеної дільниці. Вони чинили «суд та розправу», коли обидві сторони просили про це. Безплатність цієї посади призводила до того, що почесними мировими суддями були, як правило, повітові та губернські предводителі дворянства, великі землевласники, відставні військові та статські урядовці тощо. Збори почесних та дільничних суддів повіту або міс та були вищою інстанцією — з'їздом мирових суддів, в якому головував один із суддів, обраний ними зі свого середовища. Мировий суд був досить демократичним інститутом в умовах самодержавства, а тому швидко став об'єктом дискусії російських лібералів.

Дільничні судді користувалися авторитетом у населення. За свідченням А. Коні, у перші роки після введення судових установ серед почесних мирових суддів було багато відданих справі, чутливих, порядних людей.

Не дивно, що вже у 70-х роках мировий суд став об'єктом критичних нападок з боку реакційної преси. Особливу активність виявив у цьому питанні горезвісний М. Катков, видавець «Московських відомостей». Він виступав проти принципу виборності мирових суддів, неодноразово звинувачував їх у тому, що вони «розхитують громадський порядок замість того, щоб чинити суд за законом, тенденційно законодавствують з питань відносин між наймодавцями й особами, які наймаються».

Окружний суд поширював свою юрисдикцію на декілька повітів (в Україні — два-чотири) і складався з голови, його товариша та членів суду.

Великого значення набувала прокуратура, що керувала слідством, виступала обвинувачем на суді, пильнувала за виконанням вироків. Прокурор, його товариші і канцелярія входили в апарат окружного суду. Судові слідчі усього округу підпорядковувалися прокурору окружного суду. Згідно з Судовими статутами 1864 р. кримінальні справи підлягали розгляду окружним судом у складі або трьох коронних суддів, або з участю присяжних засідателів, які визначали винуватість підсудного. Якщо за вчинення злочинів і провин законом передбачалося покарання, пов'язане із позбавленням усіх станових прав або усіх спеціальних, особистих і за рішенням станових органів присвоєних прав і привілеїв, такі справи розглядалися окружним судом не інакше як з участю присяжних засідателів. Під час проведення попереднього слідства з кримінальних справ, підсудних окружним судам, судовим слідчим сприяла поліція, а в ряді випадків — жандармерія. Незважаючи на деяку обмеженість можливостей суду присяжних, у Російській імперії порівняно з аналогічними органами країн Європи й Америки, в ньому втілилися досить демократичні для Росії другої половини XIXст. буржуазні засади: незалежність суду, усність і гласність процесу, рівність громадян перед судом, участь суспільства у від правленні правосуддя. Суд присяжних розглядав в імперії до трьох чвертей усіх кримінальних справ.

За законом присяжним засідателем міг бути місцевий обиватель, російський підданий, віком від 25 до 70 років. Вводився ценз осілості в даному повіті (до 2-х років). До участі в суді не допускалися злочинці, неспроможні боржники, німі, сліпі, глухі, божевільні, а також особи, які не володіли російською мовою. Остання вимога робила суд присяжних в Україні, як і в інших національних районах імперії, могутнім засобом русифікації. Недарма один з творців судової реформи великий князь Костянтин Миколайович писав Олександру II: «…я переконаний… губернії скористаються… благо діяннями не тому, що вони становлять Литву і Україну…, а навпаки… тому, що вони суть російські губернії, як Тульська, Рязанська й усяка інша…».

Судові статути

Судовими статутами не допускалась участь адміністрації у виборах присяжних засідателів. Губернатору надавалася лише контрольна функція: виключаючи кого-небудь з переліку осіб, які мають право засідати в суді як присяжні, він мусив обгрунтувати своє рішення. Складання переліків земствами і міськими думами підвищувало значення органів місцевого самоврядування. Демократичність суду присяжних, перевага у їх числі виходців з «нижчих станів» викликали тривогу самодержавства. Вже у 1878 р. усі справи «про явне повстання проти властей» передавалися з відання суду присяжних до судових палат.

Судові палати діяли як друга інстанція для окружних судів. Вони складалися із департаментів цивільних і кримінальних справ (голова і члени їх призначалися царем за поданням міністра юстиції). До округу судової палати входили кілька губерній. В Україні функціонували три судові палати — Київська, Харківська та Одеська. Палата була апеляційною інстанцією для всіх кримінальних справ, розглянутих в окружних судах без присяжних засідателів. Крім того, судова палата розглядала як перша інстанція справи про державні та посадові злочини. В цьому випадку судочинство здійснювалося з участю коронних суддів і станових представників.

Судова контрреформа 80-х років

Протягом 70—90-х років XIXст. створена згідно з реформою 1864 р. система загальних судів зазнала нападок з боку царського уряду. Внаслідок цього найсуттєвіші зміни сталися у юрисдикції ланок цієї системи. Серйозних обмежень зазнали закладені в основу судових статутів від 20 листопада 1864 р. принципи судоустрою та судочинства. Особливо явними стали ці тенденції в період розгулу реакції 80—90-х років XIXст. Вони стали першопричиною судової контрреформи 80-х років, що мала за мету обмежити демократичність судоустрою і судочинства, закладену у 1864 р.

З початком періоду політичної реакції питання про мирові суди зі сфери газетної полеміки перейшло в практичну площину: у своїх доповідях та записках обер-прокурор Синоду К. Побєдоносцев, міністр внутрішніх справ Д. Толстой, чиновник МВС Д. Пазухін обґрунтовували ідею реорганізації або навіть скасування мирової юстиції. Це цілком відповідало поглядам самого царя, який виношу вав плани проведення нової судової реформи, покликаної покінчи ти з тим, за виразом Олександра III, «паршивим лібералізмом», що був характерним для реформ «минулого царювання».

Вирішального удару мировій юстиції було завдано урядом у 1889 р. 12 липня Олександр IIIзатвердив закон про земських дільничних начальників (він складався з чотирьох нормативних актів),
а 29 грудня — Правила про провадження судових справ, підвідомчих земським начальникам та міським суддям. Закон скасовував або істотно змінював найважливіші засади судової реформи 1864 р. — принципи відокремлення судової влади від влади адміністративної, всестановості суду, виборності судових органів. У більшості губерній мирова юстиція ліквідовувалася. Інститут почесних мирових суддів зберігався.

На Правобережній Україні судові установи вводилися двома етапами: спочатку мировий суд, а потім — загальні суди. Причому мирові судді не обирались, а призначалися урядом (на них, відповідно, не поширювався принцип незмінності суддів). Отже, контрреформу мирового суду на Правобережній Україні було здійснено з самого початку його введення — у 1872 р., тоді як на Лівобережній Україні, як вже зазначалося, її було проведено аж наприкінці 80-х років. Таким чином, на Правобережжі судова реформа і контрреформа немовби переплелися між собою. Характерним було й те, що за законом від 12 липня 1889 р. мировий суд на Правобережній Україні не було ліквідовано.

Замість мирових суддів на Лівобережній Україні створювалася нова, складна система судових органів, низовими ланками якої були земський начальник, міський суддя, повітовий член окружного суду. Дільничним земським начальникам передавалися, за невеликим винятком, усі справи, розгляд яких судові статути 1864 р. покладали на мирових суддів у сільській місцевості та повітових містах, що входили до складу земських дільниць.

Іншим органом, до якого перейшли функції скасованого мирового суду, був міський суддя. Посади міських суддів запроваджувалися в губернських та повітових містах, за винятком столиць і ще кількох міст, де була збережена система мирових суддів та їх з'їздів. Міські судді призначалися міністром юстиції з осіб, що відповідали ряду вимог. Зокрема, кандидати повинні були мати вищу юридичну освіту або «довести на службі свої знання з судової час тини».

Нарешті, третім органом, створеним замість мирових судів, були повітові члени окружного суду. Кожен з них {по одному на повіт) призначався міністром юстиції, їм були підсудні всі цивільні та кримінальні справи, віднесені судовими статутами 1864 р. до компетенції мирових суддів і не включені до юрисдикції земських на чальників і міських суддів, а також всі справи охоронного провадження, підвідомчі, згідно зі статутом цивільного судочинства, мировим суддям. Повітові члени окружного суду могли залучатися для поповнення присутності цього суду за браком його членів.

Закони 1889 р. заснували складну систему апеляційних та касаційних інстанцій для місцевих судів. Судові статути передбачали для мирових суддів одну апеляційну інстанцію — з'їзд мирових суддів і одну касаційну — Сенат. Другою апеляційною інстанцією для справ, розглянутих земськими начальниками та міськими суддями, був повітовий з'їзд. До складу судового присутствія з'їзду, очолюваного повітовим предводителем дворянства, входили повітовий член окружного суду, почесні мирові судді, міські судді і земські начальники даного повіту. При цьому очевидною є своєрідна подвійна підлеглість міських суддів: апеляційною інстанцією для них, як вже зазначалося, був повітовий з'їзд, поряд з цим про всі неправильні або протизаконні дії міських суддів треба було повідомляти окружний суд, який мав видавати спеціальні накази на їх адресу. Міські судді зобов'язувалися складати звіти про свою діяльність і надсилати їх в окружний суд через повітового члена окружного суду.

Касаційною інстанцією для земських начальників і міських суддів установлювалося губернське присутствіє під головуванням губернатора, в якому засідали губернський предводитель дворянства, віце-губернатор, прокурор окружного суду або його товариш і два неодмінні члени. Крім того, для участі в розгляді судових справ, що надходили із повітових з'їздів, запрошувався голова або член окружного суду.

Що стосується повітових членів окружних судів, то апеляційною інстанцією для них був окружний суд, а касаційною — відповідний департамент Сенату.

Торкнулася судова контрреформа 80-х років і суду присяжних. Закон 12 червня 1884 р. допустив чиновників поліції до формування складу присяжних засідателів. Збільшувалося число присяжних у столицях І зменшувалося в провінції. Закон 28 квітня 1887 р. удвічі підвищив майновий ценз присяжним засідателям, надав губернаторам право виключати будь-кого зі списків без пояснення причин. За свідченням преси, «суд присяжних в перше 25-річчя свого існування в Росії зазнав на собі незмірно більше нападок, ніж усі інші інститути, впроваджені в життя статутами імператора Олександра II».

Адміністративно-судова реформа 1889 р. установила нові принципи організації і діяльності волосних селянських судів, які були засновані за селянською реформою 1861 р. і розглядали спори між селянами з ціною позову до 100 крб., а також справи селян про незначні провини. Якщо за положенням від 19 лютого 1861 р. волосний суд, який обирався волосним сходом у складі 4—12 чергових суддів, був самостійним щодо представників адміністрації, то закон від 12 липня 1889 р. повністю підпорядкував його земському на чальнику. Волосний, суд тепер складався, з чотирьохсуддів, один, з яких постановою повітового з'їзду за поданням земського начальника призначався головою. Земські начальники дістали право затверджувати волосних суддів із числа кандидатів, обраних сільськими громадами. Рішення волосного суду могло бути оскаржене земському начальнику.

Такіосновні риси нововведень 80-х років, зокрема,1889 р. Уряд повністю скасував виборний порядок утворення суду, який широко допускався судовими статутами 20 листопада 1864 р. Введення нової системи місцевих судів означало повернення до множинності судових органів, яка існувала у дореформеній Росії. Суть цього кроку як серйозного відходу від реформи 1864 р. була зрозумілою багатьом сучасникам, один з яких, ліберальне налаштований юрист, писав: «Земський начальник, міський суддя, повітовий член окружного суду, повітовий з'їзд, мировий з'їзд, окружний суд, судова палата, губернське присутствіє, правлячий сенат! Навряд чи така безліч правлячих інстанцій, не пов'язаних поміж собою загальною ідеєю і не злитих в одне гармонійне ціле, може задовольняти вимоги твердої та близької донароду урядової влади».

Цілком очевидною є також відмова від такого найважливішого принципу судової реформи 1864 р., як незалежність суду. Земські начальники були органом, що поєднував у одній особі щодо селян судові й адміністративні функції. Законодавство 1889 р. закріплювало посилений вплив адміністрації на результати розгляду судових справ повітовим з'їздом і губернським присутствієм (це прямо випливало з персонального складу цих органів). У 80-х роках зріс адміністративний вплив і на суд присяжних. Негативні наслідки та кого становища усвідомлювали судові діячі. Так, прокурор Київської судової палати, аналізуючи практику розгляду судових справ в інстанційному порядку в повітових з'їздах і губернських присутствіях скаржився міністру юстиції на такі «незручності загального характеру»: 1) значне переважання у складі присутствій чинів адміністративних…; 2) труднощі і в деяких випадках неможливість роз'яснення… адміністративним чинам змісту і значення постанов за кону і судочинних правил; 3) необхідність, в яку поставлені судові чини в деяких випадках йти на поступки перед своїм сумлінням, щоб уникнути шкідливих для справи наслідків, щоб заспокоїти дріб'язкове самолюбство і не протиставляти себе більшості членів присутствія». Він просив міністра юстиції відгородити чинів судового відомства від «заходів» місцевих адміністративних властей.

Висновки

Судова реформа 1864 р. проголошувала демократичні принципи: виборність мирових суддів і присяжних засідателів, незалежність і незмінність суддів, рівність усіх перед законом, гласність, усність. Засновувалася адвокатура, була проведена реорганізація прокуратури. Одночасно реформа зберегла залишки феодального судочинства (станові суди – церковні, військові, волосні, окремий порядок розгляду справ про службові злочини). Реформа 1864 р. створила подвійну систему судів: місцеві суди – одноособовий мировий суддя, повітовий з”їзд мирових суддів і Сенат та загальні суди – окружні суди, судові палати і Сенат. В окружних судах при розгляді більших кримінальних справ було запроваджено інститут присяжних засідателів, списки яких складали земські та міські управи, погоджені з губернатором або градоначальником. Дія судової реформи поширювалася переважно на центральні губернії. Відповідно до реформи, в Україні повинні були існувати місцеві та загальні суди. Проте суди обидвох ланок були створені тільки у Полтавській, Херсонській, Катеринославській і Таврійській губерніях. У інших губерніях України дозволялося створювати тільки місцеві суди і тільки після декількох років по прийняттю реформи.

У Правобережній Україні судова реформа проводилася двома етапами: спочатку з 1871 р. були запроваджені мирові суди. На відміну від інших губерній, мирові судді тут не обиралися терміном на три роки повітовими земськими зборами або міськими думами з осіб, які мали майновий та освітній цензи, а призначалися міністром юстиції. На них поширювався принцип незмінності. Тільки 1880 р. були відкриті Київська судова палата і Житомирський, Кам”янець-Подільський, Київський, Луцький та Уманський окружні суди.

До судової реформи за після пореформені роки внесено понад 700 змін і поправок. З підсудності суду присяжних вилучили справи про пресу, всі справи про політичні злочини. Було запроваджено слухання при закритих дверях справ широкого переліку категорій, а також нові правила складання списків присяжних засідателів, що повністю вилучали можливість участі: у судовому процесі демократичних і ліберальних елементів. За Положенням про земських начальників 1889 р. скасовувався мировий суд. Одночасно царизм повів наступ на земське і міське самоврядування. У 1890 р. було прийняте нове Положення про губернські та повітові земські установи, а 1892 р. – нове міське Положення. Це ще більш урізало мізерні повноваження органів земського та міського самоврядування.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Історія держави і права України. Академічний курс. Т.І. Київ, 2000
2. Кульчицький В.С., Тищик Б.Й. Історія держави і права України. Навчальний посібник. – К.: Атіка, 2001
3. Історія держави і права України /За ред. Чайковського А.С. – К.: Юрінком, 2000
4. Іванов В.М. Історія держави і права. Навчальний посібник. – К.: Атака, 2003
5. Музиченко П.П. Історія держави і права України. Навчальний посібник. – К.: Знання, 2001