Редакторська та видавнича діяльність Михайла Драгоманова
Вступ.
Розділ 1. Михайло Петрович Драгоманов: віхи життя.
1.1. Початок творчого шляху.
1.2. Шлях просвітництва.
1.3. Соціаліст європейської школи.
Розділ 2. Михайло Драгоманов – публіцист, редактор і політичний письменник
2.1. Політичні твори письменника.
2.2. Редакторська діяльність. Часопис „Вольное Слово”.
2.3. „Громада” М. Драгоманова і національне питання.
2.4. Визвольний рух і видавнича діяльність письменника.
Розділ 3. Творча спадщина М. Драгоманова: погляд сучасників
Висновки.
Список використаних джерел.
Вступ
Охарактеризувати літературно-політичну діяльність М.П.Драгоманова є річ нелегка. Вона тривала понад чверть століття, від кінця шістдесятих років до дня його смерті 8/20 червня 1895 року. Особливо інтенсивною вона була починаючи з 1876 року, в останні вісімнадцять років життя Драгоманова, коли він перебував за кордоном як політичний емігрант. За складом свого розуму більше вчений, ніж публіцист, Драгоманов через свій гарячий темперамент не міг не озиватися на пекучі політичні питання, які висував його час. Зовнішні умови примусили його стати на позицію політичного агітатора. Але агітатором у точному сенсі слова він ніколи на був. Навіть у властиво агітаційні видання він вносив свою широку наукову ерудицію і всю глибочінь своєї думки. Всі його політичні твори свідкують про багатство його знань з політичної історії передових народів і продуманість його головних засновків. Як публіцист і політичний письменник, Драгоманов озивався на всі злоби дня, але нічого не написав на саму лише злобу дня. З приводу кожної часткової події він висував принципові питання і користався з неї задля того, аби широко поставити й розвинути свою загальну соціальну та політичну програму.
Політичні твори Михайла Петровича Драгоманова посідають визначне місце в історії розвою російської суспільної думки. В них уперше було чітко й виразно вияснено пекучу потребу переходу Росії до конституційного ладу. Увесь свій вік Драгоманов з гідною подиву енергією і невсипущістю доводив, що існування Росії як великої держави і цілковите прилучення російських народностей до цивілізованих націй немислиме без оновлення російського державного життя. Але вбачаючи в розв'язанні політичних питань єдиний засіб кінчити з невпорядкованістю російського життя і через те приділяючи їм виняткову увагу, Драгоманов аж ніяк не обмежував ними коло своїх зацікавлень. Його політичні погляди були оперті на твердому грунті широких наукових узагальнень, які були випливом його величезної ерудиції на полі вселюдської історії.
В центрі його світогляду стояло не політичне життя суспільства, а щастя народних мас, що можливе, як він твердо був переконаний, лише за високого рівня культури. За найбільше благо культури він мав повний розвій індивідуальності як кожної поодинокої особистості, так і цілих народів. Охоплюючи поняття культури в її найповнішому значенні, він мислив її як досконалу організацію всіх сторін життя — економічної, соціальної і духової, і то організацію цілого народу, а не тільки його верхів. Ця остання риса в розумінні культури була подиктована широким демократизмом, притаманним тому поколінню російської інтелігенції, молодість якого зійшлася з великою справою визволення селян; в особі Драгоманова цей демократизм утілився в найдосконалішій і послідовній формі. Ввібравши в себе демократичні почування з тієї громадської атмосфери, в якій він виріс і виховався, він перетворив їх на струнку систему ідей, які довів до логічного завершення, зробивши всі крайні висновки. Звідсіля — його палка оборона прав пригноблених народностей і передусім права на культурний розвій рідного йому українського народу. Проповідуючи не лише рівноправність осіб, але й рівноправність націй, він вважав, що останнє можна здійснити тільки за федерації народів.
Своїми філософськими поглядами Драгоманов, віддаючи данину своїй добі і схиляючись перед успіхами дослідних наук та позитивного знання, був переконаним позитивістом і раціоналістом. Але це не завадило йому піднестися до визнання особистості як найвищої цінності і, що має ще більшу вагу, до поглибленого розуміння ідеї особистості, яке виявило себе у визнанні цінних якостей, властивих особистості, і за кожною культурно-самовизначеною народністю. От через що саме не без підстави можна сказати, що Драгоманов, не усвідомлюючи того, за своїми філософсько-історичними поглядами був близький до справжнього ідеалізму.
Тема: „Редакторська та видавнича діяльність Михайла Драгоманова”.
Мета: показати редакторську та видавничу діяльність Михайла Драгоманова.
Завдання роботи:
- біографія Михайла Драгоманова;
- охарактеризувати публіцистичну, редакторську діяльність письменника та його політичні погляди.
- розкрити погляд сучасників на творчу спадщину Драгоманова.
Розділ 1. Михайло Петрович Драгоманов: віхи життя
1.1. Початок творчого шляху
Михайло Петрович Драгоманов походить з роду козацької старшини. Батько – Петро Якимович, дворянин з незначними статками, мав вищу освіту, займався етнографією та дописував до російських журналів. Серед сусідів-землевласників зажив слави вільнодумця. Дядько – Яків Петрович – за участь у декабристському русі побував на засланні в Сибіру. Двоюрідний племінник, коли вже підріс, цим дуже пишався.
Допитливий хлопчик спочатку досить успішно опановує курс повітового училища у рідному Гадячі, затим навчається у Полтавській гімназії. У 1859 році, при закінченні гімназії, у юнака стався конфлікт з наглядачем гімназичного пансіону. Наглядачеві не сподобалося вільнодумство рукописного журналу, редактором якого був Михайло Драгоманов. Врятував хлопця попечитель Київського навчального округу М.І. Пирогов, котрий запропонував раді гімназії замінити виключення простим звільненням з правом вступу до вищого навчального закладу. Того ж року юнак з Полтави вступає на історико-філологічний факультет Київського університету.
На той час студентами ставали здебільшого вихідці з різночинних верств населення та дрібної української шляхти. Вони пам’ятали розповіді своїх дідів та батьків про давно минулу козаччину, воїнську звитягу предків. Михайло Драгоманов у своїх автобіографічних нотатках згадує, що після вступу до університету він бере участь у заснуванні українського гуртка. Цей гурток піклувався про розвиток української мови та літератури. Прагнення гуртківців сягали навіть питань самостійності української нації. Та в деталях, як згадує М. Драгоманов, політичні та соціальні прагнення молоді дуже різнилися і не відзначалися чіткістю. Були, звичайно, серед молоді і мрії про відновлення на Україні чогось на зразок давньої козацької республіки, наміри щодо повстання селян на зразок гайдамаччини. Але більшість не була такою радикальною. Талановитих людей більше цікавили майбутні посади, чиновницькі мундири, а побічно – етнографія, народна творчість, педагогіка.
Далі у своїх нотатках М. Драгоманов щиро зізнається: «… я багато в чому поділяв прагнення та ідеї українських націоналістів, але багато в чому вони мені здавалися реакційними». У зносках до читачів (нотатки він писав у Женеві 1883 року) вигнанець доповнює своє висловлювання: «Значно більше я знаходив виховного щодо політики в «Колоколе», «Современнике», аніж в «Основі» (перший український журнал, що виходив у Санкт-Петербурзі. Головну роль у цьому виданні відігравав Пантелеймон Куліш) [11, с. 67].
1863 рік. Після закінчення університету здібного юнака залишають на кафедрі загальної історії. Попереду стелився шлях наукової діяльності. Викладачі відзначали самобутність праць молодого вченого. Вони були присвячені історії Римської держави… Про українську державність у Київському університеті тоді не писали…
…29-річний Михайло Драгоманов – приват-доцент Київського університету. Яка ж то радість для родини, для коханої, для друзів і побратимів. Наукове відрядження за кордон. Воно тривало три роки… Київський науковець відвідав найзначніші економічні та наукові центри Австро-Угорщини, Німеччини, Італії. Двічі побував у Галичині. І скрізь – знайомства. Драгоманов пильно вдивлявся у європейське життя, аналізував. Спілкування не ускладнювалося мовними бар’єрами. Юнак з Києва добре володів кількома європейськими мовами. Либонь спрацьовували гени. Якийсь предок був серед козаків перекладачем-драгоманом.
Повернення. Молодий вчений пірнає у вир громадсько-політичного життя Києва, фактично очолює радикальне крило патріотичного об’єднання «Громада». Його захоплює журналістика. Близько зійшовся з науковцями, що сповідують демократичні погляди, спілкується з народником Андрієм Желябовим.
Молодому приват-доценту жилося скрутно. Помер батько. Потрібно було утримувати молодших брата і сестру. А тут ще раннє одруження, бо в нареченої померла мати. Та все ж не опускав рук… Уперто долав чорну смугу життя.
Вивчення народної творчості, а особливо пісень про політичні події на теренах України, примусило Михайла Драгоманова пережити усім серцем усі відтінки так званого українського питання і в Росії, і в Австро-Угорщині. Вченому здавалося, що українці, зокрема кияни, повинні зіграти особливу роль у цій справі, але для цього, він вважав, необхідна ґрунтовна політична освіта, треба запозичувати досвід революційних подій у Західній Європі, вивчати рідну історію , історію сусідніх народів, економічні науки.
За рік до того Михайло Драгоманов разом з професором університету Володимиром Антоновичем взявся за складання збірників політичних пісень. Перші два томи побачили світ у 1874-1875 рр. Вони мали назву «Исторические песни малорусского народа с примечаниями Вл. Антоновича и М. Драгоманова». До першого тому входили пісні часів княжих – X-XV століть, пісні часів козацьких – XV-XVI століть. До другого тому входили козацькі пісні XVII століття – часів Хмельниччини. Російська Академія наук оцінила цю працю Уваровською премією. На це видання схвально відгукнулися вітчизняні та західноєвропейські рецензенти. Відтоді Михайла Драгоманова визнано видатним ученим-фольклористом. Пізніше, уже в Женеві, він видав «Політичні пісні українського народу XVIII-XIX століть» [11, с. 75].
1.2. Шлях просвітництва
Працюючи ще в студентські роки в недільних школах, а потім в університеті, беручи участь у громадсько-політичному житті за кордоном, Михайло Драгоманов записує таке спостереження, а за ним висновок, що випливав із такого спостереження:
«По-моему, наибольшая часть национальных отличий Украины от Московии объясняется тем, что Украина до XVIII века была более связана с Западной Европой в общественном и культурном прогрессе. Пребывание в Западной Европе окончательно убедило меня, что именно европеизм, который не отрицает частных национальных вариаций общих идей и форм, и является лучшей основой для украинских автономных устремлений…» [1, с. 44]
Тут слід би ще нагадати: наша Україна була роздерта, розділена кордонами. Політичні, релігійні, державницькі симпатії народу були дуже різноманітні. Оця строкатість не грала на користь національно-визвольному руху. І от молодий учений, міркуючи про строкатість уподобань, заявляє: «Тут поганий той українофіл, який не став радикалом (тобто соціалістом), і поганий той радикал, котрий не став українцем” [1, с. 37].
1875 року київська влада висунула проти вченого звинувачення в українському сепаратизмі. М. Драгоманов змушений був залишити університет. Не маючи можливості влаштуватися на роботу за фахом у Наддніпрянщині, молодий вчений з болем у серці вирішує виїхати за кордон. До цього його спонукали усі обставини.
Чекаючи дозволу на виїзд, Михайло Драгоманов відвідав Одесу. У читача виникне запитання: що спонукало Михайла Петровича у скрутній час до таких відвідин?
Осередки патріотичної організації «Громада» діяли у багатьох містах України. Серед найактивніших були одесити. В роботі одеської «Громади» брали участь як «чисті» просвітяни, так і народники, соціалісти. З багатьма одеськими «громадівцями» Михайло Драгоманов перебував у дружніх взаєминах. Наприклад, з народником Андрієм Желябовим познайомився ще в Києві.
Зустріч Михайла Драгоманова з одеськими патріотами, яких не злякав Емський указ, що вийшов того ж таки 1876 року, про заборону друкувати будь-що українською мовою, відбулася на квартирі «громадівця» Михайла Петровича Боровського.
Численність організації «Громада» в Одесі засвідчує такий факт: на зустріч зібралося понад 100 осіб під керівництвом активістів Л. Смоленського, В. Мальованого, О. Андрієвського, С. Щербини, М. Ковалевського. Виникла думка видавати український позацензурний часопис за кордоном. Михайла Драгоманова гаряче підтримали В. Мальований та Є. Борисів. Для заснування журналу тут же, на зборах, почали збирати кошти.
Випереджаючи перебіг подій, зазначимо: коли часопис народився, і був у в женевському сповитку, одесити стали одними з перших його кореспондентів. Постійний зв'язок з редакцією видання і особисто з Михайлом Драгомановим підтримували В. Мальований, Є. Борисів, О. Андрієвський. У транспортуванні забороненої літератури, що її видавав М. Драгоманов, теж найактивнішими були агенти з Одеси – Іван Петрило та Микола Попов. Надходила література двома шляхами: через Молдавію та морем.
…Нарешті, дозвіл отримано. Михайло Драгоманов полишає рідну Наддніпрянщину і, як виявилося, назавжди. Деякий час він перебуває у закордонному на той час Львові, домовляється про подальшу співпрацю на журналістській ниві з молодими радикалами соціалістичної орієнтації Михайлом Павликом та Іваном Франком. Згодом виїздить до Відня. У столиці Австро-Угорщини віддавна гніздився український осередок. В часи Драгоманова там функціонувало студентське товариство «Січ». Членами цього об’єднання були Іван Горбачевський, Мелітон Бучинський, Остап Терлецький, Володимир Навроцький – майбутні діячі українського Відродження. З багатьма «січовиками» Михайло Драгоманов пізніше листується і співпрацює.
1.3. Соціаліст європейської школи
Та у Відні соціаліст європейської школи, як Драгоманов назве себе пізніше, не прижився. На той час австрійський уряд став конфіскувати українські брошури соціал-демократичного змісту, а тому Михайло Драгоманов вирішує перенести видання «Громади» до Женеви, куди переїздить восени 1876 року.
Оселившись у Женеві, вигнанець з України засновує Вільну українську друкарню, де видає збірники «Громада». Йому допомагають Федір Вовк, С.А. Подолинський. Невдовзі це видання за підтримки Михайла Павлика, С.А. Подолинського було перетворено на революційно-демократичний журнал під тією ж назвою (1881 – 1882 рр.). Тоді ж Михайло Драгоманов публікує твори Т. Шевченка, О. Герцена, Панаса Мирного.
М. Драгоманов мужньо виступив з протестом проти ганебного Емського указу 1876 року про заборону видання наукової та художньої літератури українською мовою. Його голос прозвучав на всю Європу. Апелюючи до прогресивних діячів Заходу, він написав брошуру французькою мовою під назвою «Українська література, заборонена російським урядом», надрукував її в Женеві і особисто, подолавши значні перешкоди, привіз її до Парижа на літературний конгрес. Тут він вручив брошуру президентові літературного конгресу Віктору Гюго, віце-президентові Івану Тургенєву і ще кільком учасникам конгресу. Згадана брошура – це своєрідний нарис історії України та історії української літератури від найдавніших часів до Шевченка і Костомарова. Дошевченківську літературу Драгоманов характеризував як передову, оригінальну, як таку, що не поступалася перед іншими слов’янськими літературами.
Значне місце в брошурі відведено аналізу, головним чином – соціологічній характеристиці творів Шевченка. Драгоманов заявляє, що «Шевченко «син народу в повному розумінні цього слова. Більше, ніж хто інший, він заслуговує на титул народного поета».
Драгоманов написав передмову до женевського видання «Кобзаря». Федору Кіндратовичу Вовку – відомому українському етнографу, фольклористу, який на той час теж мешкав в еміграції, спало на думку взяти для друкування в Женеві другий том празького видання Т.Г. Шевченка. Було дібрано 20 поетичних творів антимонархічного та антикріпосницького спрямування. Виникла думка видати збірку міні-форматом. Так було легше переправляти через кордон. І справді, ні митники, ні поліція не виявили жодного примірника. Книжечки легко ховалися у кишенях і передавалися з рук до рук…
М. Драгоманов дбав про переклади творів Шевченка на західноєвропейські мови, турбувався про вірне трактування світогляду поета. Про це, зокрема, свідчить його лист 1888 року до революціонера Сергія Степняка-Кравчинського, де йдеться про переклади «Катерини», «Наймички», «Марії» (Драгоманов вважав ці поеми трилогією) англійською мовою.
У 80-ті роки над Драгомановим нависла темна хмара прикрих неприємностей. Серед них особливо допікала матеріальна скрута. Київська «Громада» перестала надсилати йому гроші на видання позацензурних збірників і журналу «Громада». «Старогромадівці» звинувачували Драгоманова в тому, що він надто далеко вліво відходить від запланованої програми, захопився соціалізмом.
Клерикальні кола Галичини також оголосили Драгоманову бойкот, писали на нього доноси, часто обмежували його виступи в галицькій пресі. Внаслідок цього і занепала видавнича діяльність М. Драгоманова, видатного українського соціаліста.
У наступний період, працюючи професором Софійського університету, Михайло Драгоманов написав чимало полемічних статей. Виступи Драгоманова спрямовані на подальше викриття тих сил в Галичині та Наддніпрянщині, що гальмували розвиток суспільної думки, спотворено тлумачили творчу спадщину Т. Шевченка. Видатний вчений і політик полемізує з діячами київської «Громади», галицькими народовцями і москвофілами.
Оглядаючи історію Росії 50 – 80 рр. XIX століття, Драгоманов стверджує, що і в часи реформ 1859 – 1866 років, і в часи пізніші державна воля не настала в країні через те, що не були з’ясовані позиції передових людей, форми цієї волі. Тоді як поляки домагалися сепаратизму, московські та українські демократи боялися слова «конституція», бо це, мовляв «справа панська і буржуазна». Вчений неодноразово підкреслює, що зміни в людських громадах, а також, у державах, залежать найбільше від трансформації світогляду. Він певний, що коли тільки значна частина громадян у Росії хоча б так чітко поставить перед собою мету державної свободи, як до цього була поставлена мета розкріпачення селянства, то зміна державних порядків настане чи під тиском знизу, чи згори, чи після війни, чи під час бунтів, чи банкрутства.
Не заперечуючи прав кожного народу на політичну свободу, Михайло Драгоманов дотримувався думки, що український народ зможе вибороти політичну незалежність в єднанні з іншими пригнобленими народами у боротьбі проти самодержавства.
Розділ 2.Михайло Драгоманов – публіцист, редактор і політичний письменник
2.1. Політичні твори письменника
Як публіцист і політичний письменник, Драгоманов озивався на всі злоби дня, але нічого не написав на саму лише злобу дня. З приводу кожної часткової події він висував принципові питання і користався з неї задля того, аби широко поставити й розвинути свою загальну соціальну та політичну програму.
А втім, обставини сприяли йому в цьому, бо при початку його закордонної вільної письменницької діяльності перед Росією постали найбільш загальні питання, висунуті повстанням південних слов'ян і вслід за ним російсько-турецькою війною. У цілій низці політичних брошур, написаних у 1876 — 1878 рр. з приводу війни, Драгоманов спішив зазначити, що Росія не може провадити успішної зовнішньої політики, а поготів війни, доки в ній самій неподільно панує бюрократія, а російське суспільство приречене на німування. Він невтомно доводив, що не можна визволяти "слов'янських братів" від "турків зовнішніх", допоки над визволителями непорушно панують "турки внутрішні"; що встановлювати свободу в чужій країні можуть тільки люди вільні у себе вдома; що свобода — "чисте діло" і потребує "чистих рук" і що люди, які заплямували себе інтендантськими та іншими крадіжками та кривавими приборканнями пограбованих своїми колишніми поміщиками селян, своїм дотиком до справи свободи можуть тільки занапастити її. У зв'язку зі слов'янським питанням стояло й питання про Україну, яка відкрила для Московської держави в XVII столітті Чорне море і поставила перед Росією завдання витати турків з Європи і перетворити Балканський півострів на вільну федерацію південнослов'янських держав з можливим приєднанням до неї Греції, Албанії та Румунії [3, с. 137].
Завдання це, так зване Східне питання, коштувало Росії неймовірного числа марних жертв, до яких треба віднести й останню російсько-турецьку війну, а проте воно не доконане й досі; а тимчасом з правильною політикою і справдешньою моральною підтримкою південнослов'янських народів з боку Росії воно було б доконане самими цими народами без кривавих війн Росії з Туреччиною. Причина такої маси марних жертв полягала у тім, що політика царського уряду не була безкорислива і "визвольна", як її вихваляли різні офіціози та всілякі похлібці офіційних сфер серед російської преси, а була суто егоїстична та завойовницька. Драгоманов уважав за потрібне вказувати на те, що супроти південних слов'ян російська бюрократія тепер застосовує ту ж саму політику, яку застосовував супроти України московський приказний лад у XVII сторіччі і петербурзький бюрократичний режим у XVIII сторіччі. Україна, що прилучилася до Московської держави як до визволительки від магнатсько-єзуїтських порядків, учинених Люблінською та Берестейською уніями, по приєднанні опинилася ще в більшій неволі через бюрократичне самодержавство.
Поневолення України доступило своєї кульмінаційної точки якраз напередодні російсько-турецької війни у відомому указі 1876 року, який чи не зовсім касував українську літературу. Драгоманову було ясно, що остаточне поневолення України, як великий успіх російського самодержавного уряду, було також і знаком на посилення та закріплення неволі всього російського народу. Як українець, він з особливою силою усвідомив цінність особистої і суспільної свободи для українського та всього російського народу. Невтомній проповіді свободи особистості і суспільства та вимаганню конституційних гарантій для неї він насамперед і присвятив свою літературно-політичну діяльність за кордоном.
Але Драгоманов був не лише невтомним проповідником особистих свобод; він був у певному сенсі й першим проповідником їх у Росії. Значення свободи особистості, здійснення якої можливе тільки за конституційних установ, не усвідомлював навіть К.Д.Кавелін, коли в суперечці з Герценом 1862 року заперечував конечну потребу конституції для Росії і нападав на ті дворянські зібрання, які тоді порушили це питання. У конституційному ладі він бачив тільки участь народного представництва в законодавстві та управлінні країною, але не гарантію особистої свободи.
Виступивши як перший російський письменник, котрий зробив проповідь прав особистості і політичної свободи своєю головною справою, Драгоманов не об'явив, звісно, нічого абсолютно нового для російського життя. Ідеї політичної свободи, вироблені в Західній Європі ще в половині XVII століття, становлять невід'ємну власність кожної по-європейському освіченої людини. Відтоді як їх було вироблено, жодна суспільна група і жоден політичний письменник, які стоять на рівні європейської освіти, не можуть не бачити їхньої цінності та значення, вони не можуть бодай час від часу в тій або іншій формі не наполягати на них.
У Росії традиції боротьби з самодержавством за політичну свободу тягнуться від декабристів через Герцена до революціонерів шістдесятих років і від цих останніх — до народників і народовольців сімдесятих і вісімдесятих років. І в цій славній традиції російського суспільства зовсім виразно виступає значення Драгоманова як першого послідовного конституціоналіста, творця першої російської конституційної теорії. "Драгоманов, — за словами П.Б.Струве, — перший з російських публіцистів дав російській демократії широку і ясну політичну програму. Він перший різко й виразно вияснив російському суспільству смисл і значення конституційного ладу, та особливо — прав особистості, засад самоврядування" [1, с. 82]. Бувши соціалістом, Драгоманов був водночас послідовним лібералом і демократом, якими й є завжди справжні соціалісти. Він невтомно доводив, що ідейний лібералізм у найвищій мірі цінний передовсім для соціалізму, адже ж бо і пропаганда і здійснення останнього можливі лише на грунті особистої, суспільної і державної свободи. Але він ніколи не дивився на політичну свободу тільки як на засіб для здійснення соціалізму і визнавав за нею цілком самостійне й незмінне культурне, політичне та суспільне значення.
Проповідь ідеї політичної свободи і обстоювання конституційних форм державного устрою як єдиного засобу втілити ці ідеї в житті Драгоманову доводилося поєднувати з критикою тих поглядів, і революційних включно, в яких він бачив хибне розуміння і неправдиву оцінку вільних політичних форм. Конечність критики була подиктована тією обставиною, що Драгоманов ніколи не міг визнати задовільним розв'язком питання про політичну свободу створення самого тільки центрального народного представництва. Він ненастанно доводив згубність централізму для самого існування політичної свободи — хоч би від кого той централізм виходив, чи то від самодержавної бюрократії, чи то від централістських революційних партій, і нехай би заради чого його проповідували — чи то в ім'я хибно витлумаченої ідеї про єдність і неподільність Росії, чи то в ім'я історичних прав Польщі на Литву, Білорусію та Україну і на відновлення польської державності в старих кордонах.
Братися до критики чужих поглядів Драгоманову особливо часто доводилося починаючи з кінця сімдесятих років, коли на боротьбу за політичну свободу виступили російські революціонери. Виявляючи надзвичайну енергію і безприкладний героїзм у боротьбі з самодержавством, російські терористи порівняно мало дбали за правильність своїх теоретичних поглядів, бо ж до боротьби за політичну свободу вони дійшли емпірично, дорогою практики, а не дорогою теоретичного розвою власних ідей. Драгоманов від самого початку побачив, що не може працювати спільно з російськими терористами, незважаючи на те, що їх об'єднувала боротьба за політичну свободу.
2.2. Редакторська діяльність. Часопис „Вольное Слово”
Особливо видатною є низка статей, виданих затим у 1882 році окремою книжкою під назвою "Историческая Польша и великорусская демократия". У цьому творі Драгоманов історично і критично розглянув революційні рухи натерені Росії починаючи від тридцятих років XIX століття дотично до питання про політичну свободу і децентралізацію в Росії, зокрема в їхньому зв'язку з польським і українським питаннями. Наприкінці книжки він розвинув свою політичну програму, оперту на принципі автономії земських одиниць, тобто сільських і міських громад, волостей, повітів, губерній та країв.
Рівночасно з появою цього твору Драгоманова у часописі "Вольное Слово", тобто в 1881 р., організація земських діячів-конституцірналістів, яка виникла ще на спаді сімдесятих років, але тільки на початку вісімдесятих твердо склалася у так званий "Земський союз" — опрацювала свою політичну програму. Коли порівняли оці програми, то стало видно, що земці-конституціоналісти сходяться в розв'язанні головних програмових питань з Драгомановим. Цей збіг походить, звичайно, від того, що обидві програми брали за вихідну точку єдину вже існуючу в Росії організовану суспільну силу — земство і що в попередні роки найзавзятішим провідником ідей конституціоналізму був Драгоманов, переконаний федераліст і автономіст. Вплив Драгоманова позначився також і в тім, що найвидатніші і дійові члени "Земського союзу" належали до південноросійських або українських земств — чернігівського, полтавського та харківського [7, с. 211].
Керований Драгомановим часопис "Вольное Слово", заснований попервах з метою дати різним опозиційним та революційним елементам в Росії можливість вільно висловлювати свої думки, зробився органом агітації на користь політичної свободи з широким земським самоврядуванням. До того ж у часописі приділяли велике місце соціальному питанню та його поставленню в окремих країнах Західної Європи й Америки, аби знайомити читачів з неохопною складністю цього питання й відучувати їх від однобічних і поквапливих рішень та висновків. Але діяльність Драгоманова як редактора "Вольного Слова" тривала дуже недовго. Урядова реакція, яка чимраз дужчала, а головно — реакція суспільна, що саме розпочалася, невдовзі задушила і "Земський союз", і "Вольное Слово".
Програма, викладена в книжці "Вольный союз", містить також і проект конституційної реорганізації Росії. В ньому особливо привертає до себе увагу параграф, що встановлює загальне виборче право, і то право обирати мають усі громадяни, котрі досягли 21-річного віку. Тут ми маємо беззаперечний доказ того, що російський лібералізм, передовим речником якого наприкінці сімдесятих і на початку вісімдесятих років був Драгоманов — тією мірою, якою він, як ідейний українець, загалом міг бути представником загальноросійського лібералізму, — завжди незмінно стояв за цю найпершу вимогу політичного демократизму. Але найголовнішу прикмету цього проекту становить наполягання на широкому місцевому самоврядуванні, особливо обласному, як основі державного самоврядування, здійснюваного центральним народним представництвом.
Драгоманов робив свої запозичення з американських та швейцарських зразків, це пояснюється тим, що він, бувши українцем, частенько мав привід і нагоду переконатися, яким лихом є державний централізм. Від самої появи своєї за кордоном, він завжди поєднував пропаганду політичної свободи з боротьбою проти централізму і з проповіддю федералізму або, принаймні, широкого обласного самоуправління. Особливо завзято йому випало боротися проти державного централізму в усіх його формах і різновидах, бо російські революційні кола завжди виявляли симпатію і природній нахил до французьких якобінських теоретичних поглядів і тактичних прийомів. Саме завдяки цій невсипущій протицентралістській проповіді Драгоманова у вісімдесятих і першій половині дев'яностих років ліберальний рух у Росії відрізнявся дуже сильними федералістичними симпатіями, на противагу чисто революційним рухам, здебільшого нейтралістським [7, с. 228].
У своєму творі "Вільна спілка" Драгоманов не тільки звів докупи всі запропоновані ним у різні часи розв'язки програмових питань, але й також погрупував свої погляди з питань тактики. Висхідною точкою для розв'язання всіх тактичних питань йому завжди слугувала теза: "чисте діло потребує чистих засобів", — виставлена ним ще супроти російського уряду, коли перед російсько-турецькою війною він указав на нещирість його "визвольної" політики на Балканському півострові. Також і в полеміці з російськими революціонерами він невпинно доводив, що в боротьбі проти російського уряду доцільними можуть бути лише безумовно моральні засоби. Зокрема, він дуже багато спинявся на недоцільності залучення до активної політичної діяльності і до нелегальних організацій учнівської молоді.
Але особливо визначною є його мужня і наполеглива боротьба проти політичного терору як засобу для здобування політичної свободи. Від самої появи у нас політичного терору він однозначно виступив проти нього; з приводу події 1 березня він піддав терор безумовному осудженню, висловивши свою думку не тільки в статтях у російських виданнях, але й у осібній брошурі, опублікованій по-французькому, і до скінчення днів своїх він не переставав осуджувати всі види політичного терору. Тепер, коли російський політичний тероризм перейшов через усі ступені свого розвитку, доводиться тільки дивуватися з того, як дотепно Драгоманов одразу ж оцінив значення цього способу боротьби з урядом і як вірно він передбачив усі його наслідки. Він, наприклад, наперед указав, що цей метод боротьби обернеться проти тих, хто його у нас висунув, що в руках уряду і реакційних партій він стане наймогутнішим знаряддям боротьби з цілим визвольним рухом і з самим принципом політичної свободи.
Аргументація Драгоманова в цьому питанні є така цікава і характерна для нього, що краще за все дати слово йому самому: При тому політичному порядку, — каже він, — якому піддана зараз Росія, і в такий час, який вона зараз переживає, ніхто не може поручитись за себе, що він не вчинить убивства, котре матиме політичний характер.
Драгоманов докладно спиняється на історії політичних убивств і так званих "народних розправ", викликаних боротьбою партій. Висновок, якого він доходить, є разом із тим і пророцтвом стосовно Росії. "Усі ці факти доводять, — говорить він, — що вбивства для політичних партій становлять щонайменше знаряддя гостре з обох боків, а через те і мало надійне для справи переміни певного політичного порядку і встановлення іншого.
Ідеї Драгоманова замало стояли в гармонії з політичними течіями, поширеними у сімдесятих і вісімдесятих роках у російському суспільстві. Надто ж далекі й чужі вони були декотрим верствам російської революційної інтелігенції. З цього не зрідка виходили неслушні й жорстокі полемічні вихватки проти нього. Але політична проникливість і публіцистичні заслуги Драгоманова не могли лишитися неоцінені бодай деякими з найвизначніших представників російського революційного руху. Наступні рядки з привітання, надісланого 1894 року до святкування тридцятиріччя літературної діяльності Драгоманова і підписаного С.Степняком (Кравчинським), Є.Лазаревим та В.Волховським, показують, як високо ставили вони заслуги Драгоманова у справі політичного розвою Росії: "Україна, яка дала нам найвидатнішого з-поміж наших художників слова, засновника російської белетристики, і силу першокласних поетів, артистів, музикантів та вчених, може пишатися тим, що за тяжкої доби формування політичних партій у Росії вона висунула одного з найбільших політичних мислителів нашого часу, котрий більш як хто інший із сучасників допоміг вивести російську революційну інтелігенцію з того ідейного хаосу, в якому вона стояла років ще п'ятнадцять тому. Свідомо чи несвідомо, по волі чи затуляючи вуха, російські революціонери майже в цілій своїй масі прямують тією дорогою, яку передбачив і без упину показував Драгоманов від перших же днів своєї появи за кордоном. Чимало з його практичних настанов і вказівок, опертих на грунті докладного вивчення політичного організму теперішньої Росії і на глибокім знанні політичної історії передових народів освіченого світу, аж так випереджають події, що можуть бути оцінені й утилізовані лише по здійсненні політичного перевороту, який уможливить для Росії зорганізованість і впорядкування у згоді з її бажаннями і потребами, їх можна назвати його політичною спадщиною, заповіданою нащадкам — маємо надію, що не занадто далеким" [1, с. 96-97].
2.3. „Громада” М. Драгоманова і національне питання
Політичні твори Драгоманова російською мовою доволі повно характеризують його як борця за права особистості та політичну свободу і як проповідника федералістичних засад, але вони не так добре знайомлять із ним як з українцем і соціалістом. То є річ цілком зрозуміла, бо у творах своїх російською мовою він звертається до російського суспільства в цілому і пише на теми, які цікавлять його взагалі. І хоча він при цьому завжди говорить як українець і соціаліст, та його погляди щодо українських і соціалістичних питань окреслені не так повно, як за тих випадків, коли він просто звертається до своїх земляків і до тих суспільних верств, серед яких він вважав за потрібне провадити переважно пропаганду соціалізму. Для знайомості з діяльністю Драгоманова як українця і соціаліста треба оглядатися на його твори українською мовою, а між ними здебільшого на ті, які надруковані у п'яти томах збірки "Громада", що він видавав її впродовж п'ятьох років, з 1878 по 1882 р., у Женеві, та у часописі "Народ", який виходив шість років, з 1890 по 1895 р., у Львові.
Говорячи про трудящу народну масу, Драгоманов головно мав на оці селянство, а через те висував на передній план аграрний соціалізм. От тим-то його, як соціаліста, можна назвати народником. Але народницький напрямок його соціалізму зумовлювало, з одного боку, те, що міста і міське життя у сімдесятих та вісімдесятих роках були розвинені дуже слабо, надто ж на півдні Росії, а з іншого — те, що український народ, до якого були звернені його соціалістичні твори, складається виключно із селян. З ідейним російським народництвом він не мав нічого спільного.
У першому томі збірки "Громада" Драгоманов розвинув свою програму ідеального устрою, опертого на федеративних відносинах між громадами. (Див. Додаток).
Відтак, звертаючись до української інтелігенції, особливо молодої, яка закінчує університети, він закликав її селитися серед українського народу, аби провадити пропаганду соціалізму. Він доводив, однак, що соціалізм можливий до здійснення лише по загальному культурному піднесенні народних мас, а тому соціалістам не можна обмежуватися тільки створенням соціалістичної партії і проведенням пропаганди соціалізму, а треба брати участь у цілому культурному житті свого народу. В цьому пункті, який він, щоправда, не зовсім вдало сформулював як бажання, щоб "соціалісти на Україні складали не партію, а громаду", він зустрів особливо багато заперечень з боку російських та українських соціалістів-революціонерів, які вважали за потрібне зосередити всі свої сили єдино на пропаганді соціалізму і вкрай зневажливо ставилися до культурного піднесення народних мас.
Водночас Драгоманов був прихильником того погляду, що соціалізм можливий до здійснення тільки економічним шляхом. В одній із своїх статей у "Вольном слове" він піддає критиці погляди соціалістично-анархістського журналу "Le Revolte" і так визначає своє ставлення до революційного й еволюційного соціалізму (Див. Додаток).
Драгоманов завжди вказував на те, що він українець, відзначаючи в такий спосіб свою належність до української нації, але націоналістом він ніколи не був. На закид у націоналізмі, зроблений проти його українських видань органом Лаврова "Вперед", він відповів: "Вважати нас за націоналістів може лише той, хто ніяк не звикне до того, що є люди, котрі говорять про ті національності, про які мовчить державна і панська школа, і хто через це не згадує про націоналізм, коли чує про соціалістичні партії німецької, французької, польської чи навіть про якусь "всеросійську" партію, але згадує про нього відразу ж, як тільки встане розмова про мужицькі й недержавні національності" [7, с. 265].
Тому Драгоманов був безумовний противник політики національного сепаратизму, ба й навіть, передовсім як реальний політик, не вважав за потрібне в даний момент наполягати на здійсненні національно-політичної й адміністративної автономії України як цілого, бо автономію менших країв визнавав як легше здійсниму і більше згідну з принципами децентралізації; до того ж він був упевнений, що й у рамках обласної автономії можуть бути задоволені всі головні спеціально-українські потреби. Так, наприклад, у програмі, викладеній у творі Драгоманова "Вільна спілка", зовсім не встає розмова про національну автономію України як такої; навпаки, у ній тільки висунено як головну вимогу створення обласної автономії для всієї Росії, при чому, за планом автора, зокрема на терені України мали бути утворені кілька областей.
Про переваги обласної автономії для розв'язання національного питання Драгоманов говорить і у своєму автобіографічному нарисі. "У рамках цієї автономії, — говорить він, — я бачив і розв'язання національних питань у Росії, виступаючи у такий спосіб проти всіляких сепаратизмів і навіть націоналізмів австро-угорського штибу, за таке розв'язання національного питання, яке, приміром, існує в Швейцарії, де ані ціла країна, ані навіть кантони зовсім не є поділені за расовим принципом, і яке виробляється в Бельгії між фламандцями та валонами" [7, с. 289].
На противагу тій або іншій формі політичного відособлення, Драгоманов бачив найпекучішу з проблем України в її культурно-національному самовизначенні. Лише розвій самостійної української культури може піднести культурний рівень українських народних мас і ввести Україну в сім'ю європейських цивілізованих народів. За існування двох літератур, українська інтелігенція й надалі була б відірвана від українських народних мас, що становить головне лихо України. Але з тим же близькість і єдність українського письменства з загальноросійським, або великоруським, на його думку, є вельми корисні і цінні для України. Важливість цієї близькості в його очах посилювалася ще й тим, що, як він твердо вірив, російська література набуде всеслов'янського і навіть світового значення.
2.4. Визвольний рух і видавнича діяльність письменника
Головна заслуга Драгоманова перед російським визвольним рухом у цю глуху пору в суспільному й політичному житті Росії полягала у тій політичній пропаганді, яку він провадив у статтях, надрукованих ним у "Народі", органі "російсько-української радикальної партії", що виник 1890 року в Галичині під впливом політичного пожвавлення серед галицьких русинів-українців. У "Народі" Драгоманов писав про політичні справи, дотичні не самої лише України, але й цілої Росії. Завдяки "Народу", і статтям Драгоманова в ньому, Україна на якусь хвилину навіть випередила Великоросію [10, с. 160].
Крім поодиноких статей із різних політичних питань, Драгоманов опублікував у "Народі" дві серії статей під заголовком "Чудацькі думки про українську національну справу" і "Листи на Наддніпрянську Україну", що вийшли й окремими книжками. Вони становлять pendant до його "Історичної Польщі і великоруської демократії". У них він розглянув історично і критично весь український рух і нещадно засудив усе націоналістичне і, особливо, шовіністичне в ньому. Але безумовно заперечуючи націоналізм, він не заперечує ваги для людства нації як такої; він не вважає її лише за пережиток старих часів і явище протикультурне, як деякі інші соціал-демократичні мислителі. Навпаки, внаслідок роздумів над вагою нації і національності він дійшов певності, що вони мають величезну соціальну і культурно-політичну вартість для людини. Вартість нації полягає, одначе, як на нього, не в національних святинях ("народних святощах"), як заявляють націоналісти, а в тому, що вона є певною формою солідарності межи людьми.
Піддавши критиці теорію національних святощів, він довів, що всі вони, крім національної мови, є доволі сумнівними вартостями. Проте й національну мову він відмовився визнати як святиню, а тільки визнавав за нею вартість як знаряддя культури й цивілізації. Та й солідарність, створювану нацією, цінував він лише постільки, поскільки вона є грунтом і засобом для здійснення вищих соціальних і політичних ідеалів європейської цивілізації.
Погляд Драгоманова на вартість нації як форми солідарності межи людьми заслуговує на особливу увагу. Звичайно нехтують таке значення нації. Останніми часами через мало не виключне панування у головах інтелігентних людей, надто ж молоді, соціологічної доктрини Маркса за єдину цінну форму солідарності межи людьми визнають класову солідарність. Тільки ж при цьому частенько забувають, що не всяка класова солідарність має соціально-культурну вартість. Солідарність аграрних і промислових капіталістів, певно ж, цілком природно постає серед загальної боротьби класів, проте вона нічого не варта з погляду ідеалу соціального і політичного устрою, або, точніше, з цього погляду її вартість є просто негативна.
Інтернаціональна солідарність через те саме й зветься інтернаціональною, що вона створюється межи націями або національними колективностями. Це виражено і в гаслі: "Пролетарі всіх країн (тобто націй), єднайтеся". "Чудацькі думки про українську національну справу" і "Листи на Наддніпрянську Україну" — то найкраще, найбільш виважене і зріле з усього, написаного Драгомановим на політичні теми. Розглядаючи в цих книжках питання про нації загалом, він дає в них також і огляд культурного розвою недержавних націй в цілій Європі. Лише на тлі цієї загальної картини засвоєння і втілення ідей європейської цивілізації різними національностями стає зрозуміле і дістає своє виправдання, як він гадає, і гаряче поривання кращих представників української нації до національно-культурного самовизначення України. Ці дві книжки, що містять виклад ідей Драгоманова про національність, яких ми тут могли тільки торкнутися, продовжують одна одну і становлять ніби два випуски однієї й тієї ж книжки, яку б треба назвати "Національна справа на Україні" [10, с. 164].
З 1887 року Драгоманов знову дістав можливість писати у галицько-українських часописах. На той час підросла нова радикальна галицько-українська інтелігенція. Тепер М. Павлик та Іван Франко вже не були єдиними послідовниками Драгоманова в Галичині, якими вони виявилися після низки процесів наприкінці 70-х років, коли інші прихильники ідей, проповідуваних Драгомановим, під впливом реакції і загальної паніки, відступилися від них або не схотіли їх активно підтримувати, а деякі навіть загинули у непосильній боротьбі за існування. Наприкінці 80-х років Драгоманов умістив декілька статей у галицько-українських часописах "Ватра", "Товариш" і "Зоря". В 1888 р. Олександр Якович Кониський (1836 — 1900) заснував у Львові часопис під старою назвою "Правда" [3, с. 142].
Головні прихильники Кониського також виділилися із "Київської Громади", бо держалися радикальніших поглядів на національне питання, ніж більшість її членів, і не відмовлялися від політичної пропаганди. Кониський вважав за потрібне обіпертися також на українську молодь, а вся радикальна українська молодь була послідовницею ідей Драгоманова. Мабуть, ця обставина і змусила Кониського зробити спробу зблизитися з Драгомановим, і він попросив Драгоманова написати програмову статтю для "Правди", запевнивши його, що видання часопису матиме напрям, згідний з його ідеями.
Одначе, коли вийшло перше число "Правди", Драгоманов побачив, що поряд із його програмовою статтею в "Правді" чутно зовсім інші ноти, чужі й навіть ворожі його ідеям. По взаємних роз'ясненнях виявилося, що Кониський — представник іншого політичного радикалізму, націонал-шовіністичного, який в разі чого ладен іти пліч-опліч з політичною реакцією і навіть з клерикалізмом, аби тільки добути якісь вигоди на користь української національності, вірніше, української мови. Тоді Драгоманов різко порвав з "Правдою" та її керівниками, а видання "Правди" після того пустилося суто шовіністичного напряму.
З 1890 року Драгоманову відкрилася нова арена для літературно-політичної діяльності. Того року в січні було закладено у Львові на кошти, отримані Драгомановим від одного українця під час всесвітньої Паризької виставки 1889 р., русинсько-український часопис "Народ". Він виходив спочатку під редакцією Павлика і Франка, а згодом самого лише Павлика. Кошти на продовження цього видання і літературну поміч з України доправляв Ковалевський, котрий на той час особливо посилив свою агітаційну діяльність. У перший рік видання "Народа" Драгоманов писав у ньому зглядно мало, та з 1891 року до самої своєї смерті він був не лише провідним його співробітником, але й керівником, наскільки взагалі можна було керувати часописом, маючи зв'язок із редакцією тільки листівно. Були роки, коли жодного числа "Народу" не виходило без однієї чи кількох його статей і нотаток [11, с. 93].
Вище ми дали характеристику літературно-політичної діяльності Драгоманова в "Народі" І, зокрема, застановилися на його найголовніших статтях. Тут треба підкреслити, що у зв'язку з пожвавленням його літературної діяльності з політичних питань завдяки "Народу" він знов узявся до писання популярних брошур для народу. Між 1892 і 1895 роками у Львові і Коломиї було видано цілу низку таких брошур. Деякі з них написані на суто політичні теми, як "Шістсот років Швейцарської Спілки" та "Старі хартії вольності", інші — на теми, дотичні до історії та філософії релігії, як "Віра та громадські справи", "Про братство хрестителів або баптистів на Україні", "Євангельська віра в старій Англії", "Оповідання про заздрих богів" і, нарешті, "Рай і поступ". Остання серія писана була здебільшого для українських штундистів. У ній Драгоманов, користаючись історичними фактами, розповів українському народові про зв'язок межи боротьбою за свободу совісті і боротьбою за політичну свободу кількома роками раніше, ніж про цей зв'язок знову заговорили всі з приводу книги Єллінека "Декларація прав людини і громадянина".
На жаль, смерть завадила Драгоманову завершити цю серію брошур; лишилася ненаписана й остання брошура з цієї серії про Роджера Вільямса. Усі ці брошури в своєму роді майстерні твори, що могли б стати окрасою будь-якої популярної літератури.
Розділ 3. Творча спадщина М. Драгоманова: погляд сучасників
Драгоманов справді мав широку славу і великий авторитет серед європейських учених. Це особливо яскраво виявилося у 1894 році на тому ж таки святкуванні ювілею його тридцятирічної літературної та наукової діяльності. Тоді з усіх країв Європи до Львова надсилали гарячі й навіть захоплені вітання, наприклад Альфред Рамбо, В.Морфілль, Г.Пітре, Л.Леже, М.Шіффа, Гастон Парі, Анрі Карнуа та ін. У Росії ж Драгоманов і як учений не так дуже відомий, бо через цензурні умови вчені в Росії незрідка не могли посилатися на його твори навіть і тоді, коли ними користалися [11, с. 99].
Крім того, його наукові твори опубліковані різними, часто-густо маловідомими мовами, як, наприклад, болгарська, і розкидані в масі спеціальних видань і часописів. Лише українці, завдячуючи Галичині, мали змогу знайомитися і з науковими творами Драгоманова. Треба визнати великою заслугою Наукового товариства імені Шевченка у Львові і найпослідовнішого учня Драгоманова М.Павлика видання зібрання наукових творів Драгоманова про українську народну словесність і літературу.
Громадська діяльність і творча спадщина М.Драгоманова забезпечили йому особливе місце в історії суспільно-політичної і правової думки не тільки України. Його можна назвати творцем своєрідної конституціоналістичної теорії, палким прихильником збагачення вітчизняної політики й права цінностями світового досвіду. «Драгоманов перший із російських публіцистів дав російській демократії широку і ясну програму… перший блискуче й доступно пояснив зміст і значення конституційного ладу, особливо прав особи та принципів самоуправління…» — оцінюючи діяльність М.Драгоманова, зазначив П. Струве. Ще ширше означив різнобічну діяльність М.Драгоманова на користь українського суспільства І.Франко, називаючи його «духовним батьком», «великим критиком і бистрим, історично вишколеним умом», «найбільшим публіцистичним талантом нашої нації», «могутньою постаттю» і «правдивим учителем». Своєрідність М.Драгоманова як прогресивного політичного і громадського діяча криється перш за все в його широкому, поліаспектному підході до такого важливого поняття, як «конституціоналізм», яке він нерідко доповнював, збагачував, інколи навіть ототожнюючи його з поняттям політичної свободи. Драгомановське розуміння конституціоналізму включало в себе такі чинники, як політична свобода суспільства і особистості, що реалізувалася через народне представництво в центрі, самоуправління на місцях, дотримання прав і свобод людини. Великого значення з огляду на історичну перспективу і розвиток нинішньої суспільно-політичної ситуації у світі набуває уявлення М.Драгоманова про визначальний критерій і мету всіх різноманітних суспільних відносин: «Основними для формування тих відносин… повинні бути поперед усього основні права чоловіка — свобода думки й слова, зборів та коаліцій, толеранція політичних та релігійних переконань… віри й безвірства» [1, с. 114]. Виваженим, діалектично та історично обгрунтованим було переконання вченого, що попри все ті відносини «ніколи в цілім світі не будуть шанобливо однакові…». Драгоманов чітко окреслив і можливості загальних революційних процесів. Він був упевнений, що будь-яка революція має в основі своїй політичний характер, міняє політичні форми панування, але «…не має сили сотворити новий лад суспільного життя, бо сей мусить органічно і звільна виростати з попередніх, як дерево з даного грунту, а продиктувати його ніякими едиктами не можна». Послідовно і твердо він відстоював еволюційну правоту будь-якого розвитку, вважаючи революції явищами спонтанними й короткочасовими, хоча все в тому ж загальному тоні історичного поступу. Як точно і правильно підмітив І.Франко, «Драгоманов — еволюціоніст, вірив у ненастанний органічний розвій не лише в сфері матеріальних явищ, але також у сфері духу, віри, літератури й етики. Властивим плодючим елементом у тій еволюції вважав людське — індивідуум, його душу, волю й інтелігенцію (розум)» [1, с. 124].
Сила історичного методу М.Драгоманова в тому, що вчений і публіцист умів органічно сприймати в єдності конкретного історичного процесу загальне й осібне, національне і вселюдське, індивідуальне й суспільне у їх найтіснішому взаємозв’язку. Керуючись принципами культурного синтезу національного та інтернаціонального, Михайло Петрович Драгоманов показав, теоретично обгрунтувавши, що в такому поєднанні нема суперечності, і провів цей принцип через проблеми конституціоналізму, політичної свободи, прав людини, національного самовизначення, місцевого самоврядування, політичної боротьби, подав порівняльний нарис політичних ідей, намітив віхи поступу на майбутнє і створив всебічну і повну картину свого сьогодення.
«Своїм писанням, зарівно як і прикладом свого життя, він дав нам високий взірець неустрашеного і незламного борця поперед усього за свободу думки, досліду, критики та розвою людської одиниці й народів і через те все буде предметом гордості і честю для народу, що видав такого чоловіка» [1, с. 103], — писав І.Франко, не зайво нагадуючи українському люду про його достойника. Унікальність постаті М.Драгоманова як ученого не тільки, вірніше не стільки в площині політичної публіцистики, як у сфері власне політології.
Його можна вважати засновником національної політології, істориком політичних учень. Саме він створив нарисні добірки про розвиток політичних ідей у країнах Західної Європи, всебічно розглянувши теорію освіченого абсолютизму, лібералізму, і, запозичивши ряд основних прогресивних положень із декількох напрямків, подав концентроване обгрунтування своєї конституційно-правової доктрини. «Вся практична мудрість людська може бути в тому, щоб убачити напрямок духу світового, його міру, закон і послужитись тим рухом. Інакше рух той піде проти нас, роздавить нас» [7, с. 185], — так виводив він своє розуміння пошуку шляхів розвитку. Найвищий прояв мудрості — осягнути закон об’єктивного розвитку історії, відчути його, підлаштуватися під нього, відповідати його вимогам і потребам, а це значить — єдино правильно визначити свої можливості і докласти максимум зусиль для їх реалізації. У цій мудрості концентрується увесь віковий досвід нації, а тому надзвичайно важливо скористатися ним якомога повніше.
Звісно, розуміння і пізнання цих законів М.Драгомановим позначалося як зовнішніми обставинами, так і внутрішнім відчуттям. Найкраще ж пояснення — виправдання тому зробив І.Франко, оцінюючи багатогранну діяльність видатного вченого: «Він не написав ані одного слова, котре б не відносилося до живих людей, до живих обставин і до тих питань, котрі так чи інакше порушують думки і чуття окружаючої його громади. Оте живе чуття, той бистрий погляд, що завсігда добачує потреби хвилі і вміє найти для них відповідний вираз і відповідне заспокоєння, найліпше характеризує нам самого Драгоманова» [7, с. 187]. Вияви тої мудрості — і сьогодні серед дороговказних орієнтирів суспільного поступу
Висновки
Ім’я Михайла Петровича Драгоманова — одне з найславніших серед великої кількості полтавців, що в усі часи прославляли українську науку, письменство, мистецтво. Він увійшов в історію української культури і літератури як видатний літературний критик і публіцист, історик і фольклорист, патріот і непохитний борець за свободу своєї вітчизни. І. Франко і М. Павлик називали його своїм учителем. Ним він був і для Лесі Українки. За 30 років наукової, літературно-критичної і публіцистичної діяльності М. П. Драгоманов написав понад дві тисячі праць. Лише фольклористика складає майже 10 томів. Славився він і як пряма, чесна, принципова людина на поприщі громадського і політичного життя.
Великі заслуги Драгоманова як історика та фольклориста і етнографа. Йому належать такі праці: «Історичні пісні малоруського народу» (1874 — 75, у співавторстві з В. Антоновичем), «Малоруські народні перекази і оповідання» (1876), «Нові українські пісні про громадські справи: 1764 — 1880» (1881) та ін. Багато праць присвятив Т. Г. Шевченкові. Був обраний почесним членом багатьох міжнародних організацій і товариств.
За шість років до смерті, переслідуваний реакціонерами та поліцією і в Росії, і в Австрії, Драгоманов переїхав до Болгарії, де зайняв місце професора щойно відкритого Софійського університету. Він зробив цінний внесок у становлення освіти і науки у Болгарії. Його власна бібліотека (а це близько 10 тис. томів) лягла в основу університетської книгозбірні, що й нині носить його ім’я. Доклав він зусиль і до створення національної бібліотеки в Софії — тепер це всесвітньо відома бібліотека ім. Кирила і Мефодія.
Михайло Петрович Драгоманов своїми працями висвітлив перспективу історичного розвитку України, що полягала в національному відродженні.
Політичні твори Михайла Петровича Драгоманова посідають визначне місце в історії розвою російської суспільної думки. Смілива і правильна думка вченого не могла не подавлятись тоталітарними режимами.
Як публіцист і політичний письменник, Драгоманов озивався на всі злоби дня, але нічого не написав на саму лише злобу дня. З приводу кожної часткової події він висував принципові питання і користався з неї задля того, аби широко поставити й розвинути свою загальну соціальну та політичну програму.
Драгоманов тривалий час був символом незалежної держави, тому лише зі здобуттям цієї незалежності Україна може вільно вшановувати пам’ять свого великого громадянина. Уперше по довгих десятиліттях у вересні 1991 року пошанувала М. П. Драгоманова і Полтавщина. У Гадячі в міському парку вирішено встановити скульптуру родини Драгоманових, і на визначеному місці встановили пам’ятний знак. Колишня вулиця Комуністична одержала назву Драгомановської.