Питання дослідження традицій у праві сьогодні є актуальним. Внутрішній розвиток українського народу, його зовнішнє спілкування не можна розглядати інакше, як у безперервній єдності — це дві сторони того самого процесу. Відсутність власної стабільної держави протягом багатьох століть не дозволила нам сформувати окрему незалежну правову систему, тому наше національне законодавство ґрунтувалося на місцевих правових традиціях і звичаях, а також переймало елементи правової культури й Заходу, і Сходу.

Значну роль в історії національного права зіграла й відіграє рецепція римського, візантійського права. Кодифікаційні роботи, які проводяться в Україні останнім часом у галузі цивільного права, орієнтування на міжнародні правові стандарти — це не перша спроба «відновлення» цивільно-правових норм в історії вітчизняного законодавства. Питання наступності римського, візантійського права сьогодні породжене об´єктивними факторами. Знання про досягнення й промахи минулих кодифікаційних робіт можуть і повинні допомогти сучасним законодавцям у формуванні нового цивільного права України.

Однією з таких кодифікаційних робіт була робота над Проектом Цивільного Уложення Російської імперії, до складу якої входила значна частина українських земель. Проект Цивільного Уложення 1809, 1810й 1814 років (далі — Проект) у той період був одним з етапів розробки норм приватного права, закріплених пізніше у Зводі законів (зокрема в т. X), але прийнятий як «проект», підготовча робота, чинності так і не набув. Однак для повного аналізу динаміки рецепції римського права в національному законодавстві сучасним законодавцям необхідно враховувати цю «законодавчу спробу».

Проект Цивільного Уложення [1] складався з трьох частин: про право особисте, про право майнове, про зобов´язання. Приблизно на такий розподіл вплинуло римське приватне право — Проект прийняв інституційну форму викладу, тобто ділився на три книги: особи, речі, способи придбання власності (глави 1, 2 й 3 Проекту). По сутності, це була переробка Французького code civile, що слугував джерелом майже всіх законодавств європейських держав, він містив норми римського права в тому вигляді, як було встановлено в Юстиніановому Corpus juris civilis, а також норми канонічного права. У цьому випадку ми можемо говорити про рецепцію законодавства Юстиніана.

Завдяки візантійським законодавцям, які велику увагу приділяли спадкуванню, норми, що регулюють спадкове право, із стародавніх часів майже не змінилися. Таким чином, спадкування за Проектом можливе було за законом і за заповітом. Складання заповіту допускалося в усній і письмовій формі. Різниця з нормою візантійського права була в кількості свідків, яким необхідно було бути присутніми для дійсності заповіту, складеного в усній формі. При спадкуванні за законом із часів Юстиніана було чітко закріплене правило: спадкоємцями є тільки кровні родичі померлого. Черговість між ними визначалася за лініями. Великим кроком уперед у Проекті був обов´язковий розподіл майна при спадкуванні на рівні частини.

Речове право за Проектом містило значну кількість саме римських правових норм, воно дозволяло власникові широко користуватися, розпоряджатися й навіть знищити річ. Система речового права в Цивільному Уложенні, як й у законодавстві Юстиніана розділяла його на право власності, володіння, сервітути, однак у Проекті відрізнявся порядок придбання нерухомих речей від придбання рухомості [2]. Характеризуючи речове право за Проектом, можна сказати про незначний вплив візантійських приватноправових норм.

Частина третя Цивільного Уложення стосувалася зобов´язального права й регулювала 12 видів договорів (про купівлю-продаж; про міну; про товариство; про позичку; про наймання тощо). Для порівняння, система зобов´язань візантійського права була досить заплутаною — у пізнє Середньовіччя чітко розрізняють два види зобов´язань: з договорів і з інших підстав (насамперед з деліктів). Слід зазначити, що інституції Юстиніана тією чи іншою мірою зберегли своє значення протягом розвитку візантійського цивільного права, орієнтували на чотиричленний розподіл зобов´язань: з договорів, з деліктів, ніби з договорів, ніби з деліктів.

Норми Проекту, як і візантійське право, передбачали при визначенні відповідальності учасників договору врахування такої суб´єктивної умови, як наявність провини. Таким чином, центр тяжіння при визначенні відповідальності припадав не на об´єктивну сферу (установлення наявності збитків, протиправності), як у римському праві, а на суб´єктивну сферу. 3 винного «стягувалися збитки й ріст».

Аналіз візантійського цивільного законодавства і його динаміки показує, що одним з найбільш «популярних» його інститутів було шлюбно-сімейне право. Його норми або поставлені на перше місце в збірниках (Еклога, Прохірон), або виділені в спеціальну книгу. У Проекті шлюбно-сімейне право на дев´яносто відсотків зберегло норми візантійського права. 3а-конодавчим підтвердженням цього слугують §124, §165 Проекту. Характерна для візантійського шлюбу вимога попереднього заручення (заручини), у Проекті згадувалася як змовини перед шлюбом. 3а аналогією з візантійським правом, змовини можна зрівняти з «цивільним зарученням»,що було передбачено 109 Новелою Лева 6, де говорилося, що якщо зарученим було від 7 до 13(14), то має місце не церковне, а цивільне заручення, що забезпечується неустойкою [3]. І у візантійському праві, і в Проекті є поняття шлюбного договору (§239 Проекту). Неустойка в передшлюбних договорах класичним римським правом не допускалася, але Еклога й Новела Лева Філософа допускали можливість неустойки. На відміну від візантійського права, Проект не містив обов´язкової умови для укладання шлюбу — згоди батьків для повнолітніх дітей. Обмеження щодо віку вступу до шлюбу прийшло до нас із Кормчих книг, а в самих візантійських джерелах ці правила були запозичені з римських законів [4].

Сімейне право в Цивільному Уложенні було мало схоже як на римське, так і на звичайне. Візантійське право регулюванню суспільних відносин між подружжям приділяло не багато уваги, а ті, що були врегульовані законодавцем, свої положення практично у всіх законодавчих збірниках засновували на Дигестах, відносили всі майнові взаємини чоловіка й жінки до моральної сфери, яку регулювали церковні канони. Проект сильно розмежовував права чоловіка й дружини, стаючи на точку зору римського (навіть не візантійського) права й прийнявши його засади.

Усиновлення, опіка й піклування, віднесені до сімейного права, також були врегульовані в Проекті (§368). Особам, які втратили батьків, міг бути призначений опікун або піклувальник. Для порівняння, у Юстиніановому законодавстві протягом часу існування Візантії, ставлення до опіки й піклування як до різних інститутів мінялося. Якщо в Еклозі розходження, не занадто помітні в римському праві, між опікою й піклуванням виявилися майже стертими, то в Прохіроні вони стають цілком виразними. І в Юстиніановому праві, й у Проекті строк опіки й піклування закінчувався настанням повноліття (§464 Проекту).

У підсумку про вплив на Проект Цивільного Уложення греко-римського права можна зазначити, що, незважаючи на 16-віковий період, що пройшов із часів існування Візантії, законодавство Юстиніана все-таки мало на Проект певний вплив, особливо це помітно в нормах сімейного й спадкового права (про що було сказано вище), набагато менше — у зобов´язальному, але можна сказати, сліди греко-римського права залишилися майже у всіх нормах Проекту Цивільного Уложення.

ПРИМІТКИ

1. Проект Цивільного Уложення Російської Імперії. — С.-П., 1810; 1812; 1814. — Ч. 1, 2, 3.

2. Бабун Р. Історія інститутів права / Р. Бабун. — Х., 1928. — С. 343.

3. Оршанский И. Г. Исследования по русскому праву обычному и брачному / И. Г. Оршанский. — С.-П., 1879. — С. 376.

4. Энгельман А. Об ученой обработке греко-римского права / А. Энгельман. — С.-П., 1879. —С. 62.