1. М.Бойчук та його школа.

2. Створення спілки художників. Видатні радянські живописці.

3. Драма”шестидесятників”, О.Заливаха та інші.

4. Сучасні українські художники.

Список використаної літератури.

1. М.Бойчук та його школа

В 20-ті роки значно пожвавився новаторський пошук у галузі образотворчого мистецтва. Друга половина 20-х років стала піком популярності визначного українського живописця-монументаліста і педагога, одного з основоположників українського монументального мистецтва, професора Київського художнього інституту М.Л. Бойчука (1882-1937 pp.). Виходець з Галичини, він вчився в Кракові, Мюнхені, в Італії, протягом трьох років мав свою майстерню в Парижі. Відстоюючи власну концепцію живопису, художник у своїй творчості поєднував традиції давнього візантійського мистецтва з елементами українського народного орнаменту, мозаїки і фрески періоду княжої доби та іконопису XVI1-XVTII ст.

М. Бойчук мав численних учнів і послідовників, створив цілу школу художників-монументалістів, так званих бойчукістів (Т. Бойчук, К. Гвоздик, А. Іванова, С Колос, О. Мизін, О. Павленко, І. Падалка, М. Рокицький та інші). За радянських часів він разом з учнями брав участь у так званій "монументальній пропаганді". Під його керівництвом виконано розписи Луцьких казарм у Києві (1919 p.), санаторію ім. ВУЦВК в Хаджибеївському лимані в Одесі (1928 p.). Червонозаводського театру в Харкові (1933-1935 pp.).

З іменем Михайла Бойчука пов’язане виникнення творчого об’єднання художників-монументалістів, відомих як «бойчукісти». Саме завдяки бойчукістам Україна у 20-30-х роках вийшла на широкий обшир світової культури, про що свідчать численні виставки, у яких брали участь послідовники й учні Михайла Бойчука, велика кількість публікацій, присвячена бойчукізму як мистецькому явищу. Творча програма Михайла Бойчука полягала у послідовному вивченні й використанні візантійського та давньоукраїнського церковного монументального малярства, мистецтва італійського Проторенесансу, української книжкової гравюри та народної картини. Пройшовши тернистий шлях науки у Віденській, Краківській академіях, тривалий час перебуваючи в Парижі серед розмаїття течій, напрямів та стилів, що вирували в столиці європейського культурного життя початку ХХ століття, Михайло Бойчук прагнув витворити новий монументальний стиль, в якому б органічно поєднувалися ці засади. У своїх лекціях студентам Київського художнього інституту 1922 року Бойчук так висловив свою орієнтацію й мистецьке кредо: «Хоча померли старі майстри, але живе їхнє вічно молоде мистецтво, і помиляється той художник, котрий розглядає творчість минулого як археологію. Довершений твір мистецтва не археологія, а вічно жива правда».

Таким чином концепція Михайла Бойчука йшла врозріз з утверджуваною тоді офіційною радянською «пролеткультівщиною», яка заперечувала досягнення старих майстрів у будівництві так званої «пролетарської культури». Михайло Бойчук як професор і відомий вже у той час художник європейського рівня, який виставлявся в Парижі, утверджував необхідність для молодих художників вивчати усталені закони пластичного мистецтва, втілені у старовинних зразках, і непохитно дотримуватися їх у творчості, водночас наповнюючи свої твори новим змістом. До найвизначніших робіт українського монументального мистецтва 1920 — початку 1930-х років належать розписи Луцьких казарм у Києві (1919), Селянського санаторію ВУЦВК в Одесі (М.Бойчук, К.Гвоздик, А.Іванова, М.Рокицький, О.Мизін, М.Шехтман, 1927—1929), у Соціальному музеї в Харкові (Б.Косарєв, Г.Цапок, 1925), у клубі Одеської артшколи (Л.Мучник, 1922—1923), в комсомольських клубах у Києві (З.Толкачов, 1922), у Червонозаводському театрі в Харкові (М.Бойчук, В.Седляр, О.Павленко, І.Падалка, 1934—1935).

М.Бойчук виробив концепцію монументального стилю, в якому органічно сплавлено орнаментальну площинність, притаманну фресковому візантійському живопису, із строгою й врівноваженою ритмічною і колірною гармонією народного іконопису та української народної картини. Йому було чужим сучасне індустріалізоване пролеткультівське малярство, яке насаджувалося в Київському художньому інституті. Він намагався творити сучасне в істинно життєвих формах і колориті давніх професіональних та народних майстрів. Простота рисунка, вишукане тло, граційна ритмічність композицій, досконале розуміння площини й кольору, раціональне розташування мас і ліній у творі — саме цього домагався Бойчук як у власній творчості, так і в творчості своїх учнів і послідовників. Він учив, що монументальне — це не просто велике чи площинне. Монументалізм у його розумінні — це гранична сконденсованість усіх художніх засобів, уникнення усього зайвого, випадкового. Він вважав, що слід не сліпо використовувати стиль давньоукраїнського живопису, а творчо інтерпретувати його принципи в умовах нових завдань, підпорядковувати їх виявленню глибокого внутрішнього змісту твору. Естетичні принципи Бойчука та його школи у 1930-х роках радянська влада визнала ідейно шкідливими і націоналістично обмеженими.

Ще 1925 року в Київському художньому інституті було ліквідовано індивідуальні майстерні й запроваджено загальне викладання, що зменшувало «шкідливий» вплив професора Бойчука на творчу молодь. З початком 1930-х років, коли було створено єдині творчі спілки й ліквідовано літературно-мистецькі організації, угруповання та школи й більшовики почали силоміць насаджувати єдиний для всіх метод «соціалістичного реалізму», Михайло Бойчук та його послідовники були репресовані, твори їхні у переважній більшості були знищені. Самого Михайла Бойчука після тривалих допитів у катівнях НКВД в Києві змусили «визнати» свою належність до «націоналістичної фашистської терористичної організації», яка ставила своїм завданням вихід України з СРСР, і розстріляли як ворога народу.

2. Створення спілки художників. Видатні радянські живописці

Спілка художників України (СХУ) засновано 1938. Спершу 1933 у Харкові було створено оргкомітет, який підготував створення СХУ (1938). Входила до складу Спілки художників СРСР.

Утворенню Спілки художників України передували різні «громади», об’єднання, угруповання, товариства, що започаткували своє виникнення ще в першій половині XIX ст. Пожвавлення художнього життя в Україні протягом XIX — початку XX ст., формування регіональних мистецьких шкіл – київської, харківської, одеської (а також львівської та закарпатської), відкриття 1917 р. Української академії мистецтв (згодом Київського художнього інституту, тепер НАОМА) як вищого українського навчального художнього закладу – це передумови консолідації мистців у єдиній творчій організації.

Організаційною роботою щодо консолідації митців займалися створене у 1933 р. Оргбюро, а потім Оргкомітет Спілки радянських художників України. Першим головою правління Спілки був харківський художник І. В. Бойченко (1938 -41), далі її очолювали відомі мистці О. С. Пащенко (1941-1944), В. І. Касіян (1944-1949 та 1962-1968), О. О. Шовкуненко (1949-1951), М. І. Хмелько (1951-1955), М. Г. Дерегус (1955-1962), В. З. Бородай (1968-1982), О. П. Скобликов (1982), О. М. Лопухов (1982-1990). З 1990 р. головою правління НСХУ є В. А. Чепелик. Національна спілка художників України – добровільне творче об’єднання професійних живописців, скульпторів, графіків, художників монументального, декоративно-прикладного і трансавангардного мистецтва, дизайнерів, художників театру і кіно, мистецтвознавців та реставраторів. Біля витоків об’єднання художників у Спілку стояли такі визначні мистці, як В. Кричевський, В. Костецький, Г. Пивоваров, С. Прохоров, Г. Пустовійт, С. Бесєдін, М. Сліпченко, П. Ульянов, М. Шаронов, І. Штільман та ін.

3. Драма”шестидесятників”, О.Заливаха та інші

Започатковане насамперед поетами, шістдесятництво невдовзі набуло масштабу універсального соціокультурного феномену: літературно-мистецького, філософсько-ідеологічного, наукового, суспільно-політичного. В осерді цього руху були такі малярі та графіки — О. Заливаха, А. Горська, B. Зарецький, Г. Севрук, Л. Семикіна, В. Кушнір, Г. Якутович, І. Остафійчук, І. Марчук.

У 1957 р. Панас Заливаха був на практиці у містечку Косів на Івано-Франківщині, де вперше близько познайомився з Україною: з мовою, етнографією… Це викликало докорінні зміни в його світогляді. Він почав читати українські книжки, вивчав мову, історію України. Сам Заливаха писав, що він не політичний діяч, а просто намагається бути українцем, знати свою історію та національне мистецтво…

1957 року приїхав на практику до Косова на Івано-Франківщині. Через чотири роки оселився в Україні.

1960—1961 — художник Тюменського художнього фонду.

1961—1965 — художник Івано-Франківського художнього фонду.

1965—1970 відбував покарання за статтею 62 Карного кодексу УРСР («за антирадянську агітацію та пропаганду») — 5 років у таборі № 385 (Мордовія).

Коли вийшов з табору, одружився з Дариною, племінницею Степана Бандери. Вони виховали сина Ярослава та доньку Ярину.

Після закінчення інституту Заливаха був спрямований на роботу в Тюмень, де у 1961 р. організовується його персональна виставка. Наприкінці цього року він остаточно перебирається в Україну — в Івано-Франківськ. У травні 1962 р. там відбулася його персональна виставка. Однак за тиждень її закрили, мовляв, у картинах не було світлих героїв — будівничих майбутньому.

У грудні 1961 року Опанас Заливаха остаточно переїжджає в Україну, де багато малює, готує персональні виставки, знайомиться з українськими художниками, письменниками. Разом з однодумцями у 1963-1964 роках створив відомий вітраж для Київського університету, який було негайно знищено за бунтарський дух та ідею свободи України цієї роботи.

У 1965 році його заарештували і в закритому судовому засіданні засудили на 5 років мордовських таборів суворого режиму, де у Опанаса Заливахи конфіскували фарби і заборонили малювати. Можливість повернутися до улюбленого заняття митець одержав тільки після розвалу радянської імперії. 1989 року Опанаса Заливану відзначили Премією імені Василя Стуса, а у 1995 році він став Лауреатом Національної премії ім. Т. Шевченка. До останніх днів він творив дивовижні полотна, якими зачудовується світ.

Вже восени художник ближче знайомиться з київською інтелігенцією, часто гостює у Клубі творчої молоді (КТМ). Великий вплив на нього мали Іван Дзюба, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Михайлина Коцюбинська, Іван Драч, В'ячеслав Чорновіл… За словами Заливахи, завдяки їм він зрозумів суть «московської імперії».

У 1964 р. до ювілею Тараса Шевченка він разом з Аллою Горською, Людмилою Семікіною, Галиною Зубченко, Галиною Севрук створювали відомий вітраж у Київському університеті. Але ще до прийняття комісією вночі на 9 березня вітраж був знищений за розпорядженням партійних органів. А 27 серпня 1965 року, з першою хвилею арештів шістдесятників, Заливаха був заарештований. Як вирок — 5 років мордовських таборів суворого режиму за антирадянську агітацію та пропаганду.

4. Сучасні українські художники

Художники і скульптори другої половини XX ст. намагалися вийти за межі офіційного творчого методу — соціалістичного реалізму, розвивали традиції українського народного живопису. Плідно працюють художники В. Касіян, М. Глущенко, М. Дерегус, Т. Голембієвська. Новаторськими пошуками, філософським осмисленням явищ відзначаються полотна Т. Яблонської («Хліб», «Весна», «Тиша», «Травень», «Весілля» (іл. 12). Значних успіхів досягли народні художниці Г. Собачко-Шостак, М. Приймаченко, К. Білокур, які працювали у жанрі народного декоративного розпису.

Плюралізм, багатогранне художнє відтворення світу неможливі без визнання новаторських форм, зокрема тих у що дістали назву авангард. Нарешті стало доступним людям те нетрадиційне, що запроваджувалося в художній творчості ще на початку XX ст. і від чого через догматичну ідеологію тоталітарної системи вони були відсторонені впродовж значного часу.

Одним із зачинателів нового напряму в монументальному живописі під назвою "українська національна колористична школа" став художник Г. Синиця. Він залишився вірним ідеям школи М. Бойчука, ідеям відродження українського монументального живопису на основі традицій мистецтва Київської Русі у її фресок, настінного живопису.

Серед тих імен, які репрезентують українське мистецтво сьогодні — Марія Приймаченко, Роман Сельський, Андрій Антонюк, Володимир Патик, Микола Максименко, Володимир Ємець, Роман Романишин, Тарас Данилич, Андрій Бокотей, Віктор Гонтарів, Борис Буряк, Микола Мазур, Михайло Демцю, Петро Печорний, Василь Ярич, Віктор Маринюк, Микола Кумановський, Петро Гончар та інші.

М.Глущенко – один з найяскравіших і романтичних постатей серед українських живописців ХХ сторіччя. Народний художник СРСР, лауреат премії ім. Т.Шевченка.

Народився у м. Новомосковську Дніпропетровської області у 4 (17) вересня 1901 року. Після закінчення Берлінської вищої школи образотворчого мистецтва (1919-1924 рр.), М. Глущенко понад десятиріччя жив і працював у Парижі. Його друзями були Олександр Довженко та Володимир Винниченко, він добре знав Ельзу Тріоле та Луї Арагона, Володимира Маяковського, писав портрети Ромена Ролана, Анрі Барбюса, Поля Сін’яка, спілкувався з Фернаном Леже, Пабло Пікасо, Анрі Матісом.

Тільки у 1990-х роках стало відомо, що відомий живописець був до того ж видатним розвідником і на півроку раніше за легендарного Ріхарда Зоре передав керівництву країни ґрунтовні матеріали про підготовку фашистської Німеччини до нападу на СРСР.

З 1943 року до своєї смерті у 1977-му (31 жовтня) М.Глущенко жив на Україні, у Києві, при цьому він багато мандрував країнами Європи та союзними республіками.

Художник від Бога, неперевершений колорист – М.Глущенко увійшов до історії українського мистецтва насамперед як майстер пейзажу. Великий прихильник групи „Набі” та фонізму, який познайомився з досягненнями цього живопису на його батьківщині, у Франції, він запам’ятався як співець радості і щастя. Творчий доробок ходужника неосяжний. Глущенко був, напевно, найплодовитішим українським живописцем ХХ сторіччя. За своє життя від створив більше ніж 10 000 художніх творів.

Мистецтво Глущенко має одну важливу особливість – воно завжди є актуальним, бо несе в собі поезію та красу життя.

Т.Голембівська — художник-живописець, педагог.

Учасниця вітчизняних і міжнародних художніх виставок. Велику увагу приділяє підготовці та вихованню молодої зміни художників-живописців у Національній академії образотворчого мистецтва і архітектури.

Працює у галузі станкового живопису. Прагне досягти у своїх творах гармонії природи та людських почуттів, її картини вражають лаконізмом композиційної режисури, самобутнім відчуттям природи, величі образів українського народу, свідчать про майстерне володіння автора кольором та малюнком. Тонка живописна культура, образність і поетична насиченість творів здобули їй широке визнання шанувальників мистецтва. Талант художниці викликає щиру зацікавленість глядачів в Україні і за її межами.

Найбільш відомі роботи: «Безсмертя» (1974, відзначена Срібною медаллю ім. М.Б. Грекова), «Подруги» (1959), «Висока нагорода» (1962), «Свято урожаю» (1983); триптихи «Італія» (1990), «Бузок» (1990), «Спадщина» (1994); серії «Україна», «Болгарія», «Британія», «Італія», «Норвегія», «Франція» та ін. Роботи Т. Голембієвської зберігаються в музеях України та у зарубіжних зібраннях Британії, Греції, Італії, Канади, Росії, Франції, США.

З 1998 — керівник групи аспірантів-стажистів станкового живопису Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури.

Тетяна Нилівна Яблонська (1917–2005) – член Спілки художників України (з 1944), викладач Київського державного художнього інституту (1944–1953, 1966–1973), депутат Верховної Ради Української РСР (1951–1958); член Правління Спілки художників України (1956–1962).

Звання: Народний художник України (1960), Народний художник СРСР (1982), Професор (1967), Дійсний член Академії мистецтв СРСР (1975), Дійсний член Академії Мистецтв України (1997), Герой України (2001). Нагороди: Лауреат трьох Державних премій СРСР (1949 – за картину «Хліб», 1951 – за картину «Весна», 1979 – за картину «Льон»). Лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка (1998 – за роботи останніх років). Нагороджена бронзовою медаллю Всесвітньої художньої виставки в Брюсселі за картину «Хліб» (1958); двома медалями Академії мистецтв СРСР (1974 – за картину «Вечір. Стара Флоренція», 1987 – за серію портретів); золотою медаллю Академії Мистецтв України (2004 – за визначні творчі досягнення). Ордени: 1951 – “Трудового Красного Знамени”, 1977 – “Дружбы Народов”, 1994 – Відзнака Президента України, 1997 – Орден «За заслуги». Твори зберігаються: Національний художній музей України, Державна Третьяковська галерея (Москва), Державний Російський музей (Санкт-Петербург), Музей Дракона (Тайвань), Київський музей російського мистецтва, Запорізький художній музей, Харківський художній музей, Полтавський художній музей, Львівська галерея мистецтв, інші музеї України та Росії.

В художній культурі України другої половини ХХ століття Тетяна Яблонська була незаперечним лідером. В її мистецтві відтворено понад півстоліття – цілу історичну епоху, час складний і не однозначний.

Т. Яблонська належить до генерації митців, які були виховані радянським художнім вузом в роки безроздільного панування соціалістичного реалізму як єдиного творчого методу. В 1941 році вона закінчила Київський художній інститут, де в майстерні славетного живописця й педагога Ф.Г.Кричевського опановувала традиції реалістичної школи, її багатий арсенал живописної мови.

Її майстерність концентрує всю повноту надбань живописної культури – від майстрів Відродження до імпресіоністів. Шукаючи нових виражальних засобів, художниця виборювала собі право на свободу творчості. Яскрава своєрідність її картин… породили вислів “феномен Яблонської”. Від виставки до виставки глядач чекав на “нову Яблонську”, і зустріч з її наступними творами приносили радість несподіваних відкриттів…

Суттю творчості Т. Яблонської було відтворювати правду життя, власне розуміння часу, що поставали в її творах. Мистецтво художниці, яка глибоко розуміла своєрідність і неповторність своєї доби, відчувала самобутність характерів своїх співвітчизників назавжди залишиться намеркнучою славою України.

Список використаної літератури

1. Історія української та зарубіжної культури: Навч. посібник для вузів/ Б.І.Білик, Ю.А.Горбань, Я.С.Калакура та ін.; За ред. С.М.Клапчука, В.Ф.Остафійчука. — К.: Вища школа: Знання, 1999. — 325 с.

2. Кордон М. Українська та зарубіжна культура: Навчальний посібник/ Микола Кордон,. — К.: Центр навчальної літератури, 2005. — 579 с.

3. Ляшенко О. Зарубіжна та українська культура епохи просвітництва: Конспект лекцій. — Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В. Вин-ниченка, 2003. — 59 с.

4. Мєднікова Г. Українська та зарубіжна культура ХХ століття: Навч. посіб./ Галина Мєднікова,. — К.: Знання, 2002. — 214 с.

5. Олійник Т.С. Українська та зарубіжна культура: Навч.-метод. посібник для студ. з англ. мовою вик-ладання. — Тернопіль: Укрмедкнига, 2002. — 100 с.

6. Українська та зарубіжна культура: Навч. посібник/ Іван Зязюн, Олександр Семашко та ін.; Ред. М.М. Закович. — 3-є вид., випр. і доп.. — К.: Знання, 2002. — 557 с.

7. Українська та зарубіжна культура: Навчальний посібник/ Донецький держ. ме-дичний ун-т; Донецький держ. технічн. ун-т ; Донецька державна академія управління; Ред. К.В.Заблоцька. — Донецьк: Східний видавничий дім, 2001. — 368 с.

8. Українська та зарубіжна культура: Підручник/ Л. В. Анучина, Н. Є. Гребенюк, О. А. Лисенко та ін. ; Ред. В. О. Лозовий. — Харків: Одіссей, 2006. — 374 с.

9. Українська та зарубіжна культура: Навчально-методичний посібник для самостійного вивчення дисципліни/ Роман Вечірко, Олександр Семашко, Володимир Олефіренко. — Київ, 2003. — 367 с.