Вступ.

1. Загальний історичний огляд радянської державності в Україні

2. Зміни в державному ладі України.

3.Становлення та розвиток прав в ССРР.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність теми. Наполегливі спроби більшовиків у 1918—1920роках побудувати безтоварну централізовану економіку закінчилися провалом. Нова економічна політика врятувала радянську владу не тільки від економічного, а й від політичного банкрутства. Але ця політика не була послідовною. Комплекс заходів, який охоплювався поняттям "нова економічна політика ", не ніс у собі механізмів, здатних поєднати економічні інтереси міста і села. НЕП міг позитивно вплинути на розвиток сільського господарства, але був нездатний забезпечити матеріальну базу для технічної реконструкції промисловості. Будучи відірваною від, ринку націоналізована промисловість не могла працювати ефективно. Господарський розрахунок не зміг конкурувати з вільним розвитком в умовах ринку. Прихід до керівництва партією і державою Сталіна привів до остаточного формування командно-адміністративної системи управління, до згортання непу і демократичних елементів у державно-правовому житті. Курс на індустріалізацію поставив сталінський режим перед вибором: або приватизувати промисловість, відмовляючись від втручання держави в економіку, або одержавити сільське господарство шляхом колективізації. Керівники більшовицької партії стояли за збереження її диктатури в економічному і політичному житті. Поступово партійна влада повністю зрошується з державною, що завжди було головним елементом тоталітарного режиму.

Надії України на певну долю державної самостійності були повністю поховані утворенням Союзу РСР, який з "добровільного союзу республік " незабаром перетворився на жорстко централізовану державу. Через обмеження до повної ліквідації державного суверенітету — такий політичний шлях України в 20-тіроки.

Не менш суперечливим був і розвиток права в Україні. Більш-менш демократичні принципи кодифікації права початку 20-х років не задовольняли центристські запити командно-адміністративної системи. Законодавство України дуже швидко інтегрувалось у загальносоюзне.

Необмежена диктатура більшовицької партії стала нормою державно-правового розвитку України.

Мета роботиполягає в тому, щоб на основі доступної літератури проаналізувати та з’ясувати основні риси радянської державності в 20-30 рр. ХХ ст. в Україні.

Для досягнення цієї мети у роботі вирішується ряд задач:

• визначити зміни в державному ладі України;
• дати огляд радянської державності в Україні;
• дослідити становлення та розвиток прав в УСРР.

Наукова новизна роботиполягає в тому, що на основі аналізу різнопланових джерел розглядається проблема радянської державності в Україні в 1920-1930 р.

Об’єктом дослідженняє основи та загальні риси радянської державності та державно-правовий розвиток України.

Предметом дослідженнявиступає особливість радянської державності в 20-30 рр. ХХ ст. в Україні.

1. Загальний історичний огляд радянської державності в Україні

Коли ми говоримо про соціалістичну державність в Україні, то маємо на увазі період, коли здійснювалися реформи, що задовольняли економічні, соціальні, культурні та національні потреби українського народу.

Економічна політика, яку проводили більшовики в перші роки радянської влади, повністю збанкрутувала. Громадянська війна, політика воєнного комунізму, спроби здійснити утопічну ідею про перемогу світової пролетарської революції привели до глибокої кризи. У радянській історичній науці наявність кризи початку 20-х років визнавалася, але причини її пов'язувалися переважно з війною. На території України, де війна тривала майже безперервно, економіка постраждала особливо.

Але параліч виробництва, який насувався невідворотно, був пов'язаний із спробами державної партії зруйнувати ринковий механізм розширеного відтворення суспільного продукту. Через нестачу хліба різко впав видобуток корисних копалин, перш за все вугілля. Нестача хліба й вугілля призводила до зупинки залізниць. Продовольча, вугільна і транспортна кризи вкінець розхитали матеріально-технічне постачання всієї промисловості. Чисельність робітників великої промисловості України зменшилася наполовину порівняно з довоєнною. Рятуючись від голоду, робітники осідали в селах.

Та сільське господарство перебувало в не менш скрутному становищі. Його стан ускладнювався продовольчою розкладкою і забороною торгівлі для селян. У 1921 році в Україні було вироблено лише 45 млн центнерів зерна, що становило 25 відсотків збору зернових в 1913 році. Незабаром це викликало страшний голод у південних губерніях України. Офіційна радянська версія голоду, який призвів до мільйонних жертв у Поволжі, на Північному Кавказі й на півдні України, була одна — посуха 1921 року. Але в цих регіонах посухи були звичним явищем і раніше, і жодна з них не призводила до таких трагічних наслідків. Причини голоду пов'язані з політикою більшовицької партії, перш за все, з продрозкладкою.

6 серпня 1921 року Ленін повідомив наркомпрода УСРР М. Владимирова про свій намір широко застосувати війська для збирання продподатку в Україні. Через кілька днів, 12 серпня за його підписом вийшла спеціальна постанова Ради праці та оборони (РПО) про застосування надзвичайних заходів під час вилучення продподатку. В ній йшлося про введення до волостей та сіл, що опиралися наркомпродівцям, військових частин, останні мали під час збирання продподатку "негайно вживати найрішучіших заходів примусового характеру". У 21 повіті п'ятьох південних губерній (Одеській, Миколаївській, Катеринославській, Запорізькій і Донецькій) селяни не зібрали посіяного насіння. В 10 інших повітах вказаних губерній чистий збір хлібів не перебільшував 5 пудів надушу населення. Цієї кількості вистачало тільки на те, щоб не вмерти голодною смертю. Отже, третина території радянської України була голодуючим регіоном.

Голод продовжувався аж до пізньої весни 1923 року. Він був спровокований злочинною політикою Москви щодо України. За її межі насильно було вивезено навіть посівний фонд зерна. Мотиви такого політичного курсу ґрунтувалися на тому, що українське село було охоплене антибільшовицьким рухом. Голод виявився тим фактором, який ефективніше, ніж каральні експедиції погасив повстанський рух.

Отже, є всі підстави стверджувати, що в 1921 — 1923 роках радянська влада в Україні вперше випробувала терор голодом. Але волю народу зламати не вдалося. І саме через це більшовицький уряд Росії змушений був проводити в 20-ті роки політику національного будівництва в галузі освіти, культури, книговидання, науки тощо.

У квітні 1923 року відбувся ХІ11 з'їзд РКП(б), у порядок денний якого було включено розгляд національного питання. З'їзд проголосив політику коренізації, український різновид якої дістав назву українізації. Декларувалося, що основною метою цієї політики є сприяння розвиткові культур і мов національностей. Та на першому плані у державної партії були інші завдання: укорінитися в національних республіках (звідси й назва політичного курсу — коренізація). Щоб зміцнити свій вплив у республіках, партія повинна була розмовляти з населенням його мовою і створити власних апаратників з місцевих кадрів. Та безсумнівно, що коренізація мала побічний ефект у вигляді стрімкого розвитку пригнічених до того національних культур. З квітня 1925 року по липень 1928 року першим секретарем ЦК КП(б)У працював один з найближчих співробітників генсека Л. Каганович, який пізніше відіграв в історії радянської України особливо зловісну роль. Якраз за нього політика українізації набула найбільшого розмаху. Каганович по-чиновницькому ретельно втілював вжиття офіційний курс. Він навіть вивчив українську мову і намагався розмовляти нею.

Результати українізації 20-х років були вагомі. Кількість українців серед службовців державного апарату в 1923—1927 роках зросла з 35 до 54 відсотків. На українську мову перейшло понад чверть інститутів і більше половини технікумів. Більша частина книжок, журналів і газет стала видаватись українською мовою.

З ініціативи М. Скрипника, який видавлював усе можливе з курсу на українізацію, національна мова впроваджувалася навіть у школах командного складу і в деяких червоноармійських частинах. На Кубані, де компактно проживали українці, відкрились українські школи, видавались українські газети, працювало українське радіомовлення.

Однак в ЦК КП(б)У представництво українців не перевищувало чверті. Першими (у 1925—1934 роках — генеральними) секретарями ЦК КП(б)У обиралися з санкції центрального партійного керівництва тільки не українці — німець Е. Квірінг, єврей Л. Каганович, а після відкликання останнього в Москву — поляк С. Косіор.

Політика українізації найбільш ефективно позначилася на сфері культурного будівництва. Це не випадково. Культура безпосередньо не була пов'язана з політичним режимом і системами виробничих відносин, які останній відторгав або насаджував. За винятком ідеології, вона була здатна розвиватися в рамках будь-якого політичного ладу. Тому державна партія без ризику для своєї диктатури могла дозволити більш-менш вільний розвиток національної культури радянських республік. Зрештою, підтримка культурницьких форм національного руху під час нещадної боротьби з його державницькими формами була найбільш природним курсом для тих політичних режимів у багатонаціональних країнах, які залежали від підтримки населення. Тільки самодержавство могло дозволити собі гноблення, що поширювалося на культуру і мову українського народу, саме існування якого заперечувалося царськими властями.

Радянська держава, як і кожна інша, потребувала мільйонів спеціалістів. Для вихідців з робітничого класу було відкрито "зелену вулицю" при вступі до вищих навчальних закладів. Від абітурієнтів відповідного соціального походження не вимагалося ні свідоцтва про закінчення середньої школи, ні вступних іспитів. Але полегшені правила прийому не розв'язували проблему оробітничення вищої школи: від студентів вимагалися знання. Тому при вузах стали виникати робітничі факультети. Перші з них відкрилися 1921 року при Київському політехнічному та Харківському технологічному інститутах. На робітфаки відряджалися комсомольці і комуністи, члени комнезамів, червоноармійці.

Після ліквідації (з 1920 року) університетів наукові дослідження в УСРР зосередилися переважно в установах Української академії наук. Установчі збори УАН відбулися у листопаді 1918 року. Очолив Українську академію наук великий вчений, основоположник геохімії, біогеохімії та радіогеології В. Вернадський. До першого складу дійсних членів УАН увійшли також історики Д. Багалій і О. Левицький, економісти М. Туган-Барановський і В. Косинський, сходознавець А. Кримський, літературознавець М. Петров, лінгвіст С. Смаль-Стоцький, правознавець Ф. Тарановський, біолог М. Кащенко, механік С. Тимошенко, геолог П. Тутковський.

У зв'язку з відмовою у квітні 1921 року В. Вернадського від своїх обов'язків президентом УАН було обрано колишнього міністра науки і культури в уряді гетьмана П. Скоропадського, одного з провідних організаторів української академічної науки М. Василенка. У червні 1921 року уряд УСРР схвалив положення, згідно з яким Академія визнавалася найвищою науковою державною установою республіки.

Після укладення Ризького миру з Польщею стало ясно, що Україну, як і до революцій 1917—1918 років, перетинатиме державний кордон. Тому УАН назвали Всеукраїнською академією наук. Такою назвою декларувався намір об'єднати в рамках однієї організації наукову інтелігенцію всієї України.

У 20-х роках у ВУАН існували три відділи — історико-філологічний, фізико-математичний і соціально-економічний. У першому з них особливо плідно працювали Інститут української наукової мови, Етнографічна та Археологічна комісії. З 1921 року було організовано Археологічний інститут. Після приїзду в Україну 1924 року М. Грушевського істотно пожвавилися дослідження по вітчизняній історії.

У кількісному складі інтелігенції на відбулося особливих змін порівняно з дореволюційним періодом. Проте слід взяти до уваги, що революційні та післяреволюційні події призвели до загибелі або до еміграції великої кількості спеціалістів.

У середині 20-х років інтелігенція республіки вже приблизно на третину складалася з нових людей, особливо по категорії керівного персоналу. Інтелектуальний і навіть освітній рівень нового поповнення істотно поступався дорадянській інтелігенції. Серед нових кадрів було багато "висуванців" пролетарського походження без спеціальної підготовки. В своїй управлінській діяльності вони змушені були спиратися на консультації дипломованих спеціалістів [6, c. 179-182].

2. Зміни в державному ладі України

Зміни в державному ладі УСРР були пов'язані, перш за все, з тенденцією до об'єднання економічних, політичних, воєнних зусиль радянських республік. Слід підкреслити, що ініціатива такого об'єднання виходила з центру, від апарату більшовицької партії в Москві.

Ще в середині 1919 року партія провела під вивіскою братнього союзу об'єднання життєво важливих сфер діяльності республік — оборони, економіки, праці, фінансів, транспорту, пошти і телеграфу, управління якими здійснювалося з Москви. 28 грудня 1920 року було підписано договір між РСФРР і УСРР про воєнний і господарський союз. У преамбулі договору підкреслювалася незалежність і суверенність обох держав. Але за допомогою об'єднаних наркоматів партійна влада активно втручалася у внутрішні і зовнішні справи України. Фактично, на початок 1921 року оформилася унітарна держава — Росія, під владним впливом якої знаходилися Україна, Білорусія і Закавказька Федерація. Більшовицька партія брала на себе основну частку державних повноважень. Отже, існувала держава з досить централізованим управлінням, яка не мала тільки одного — загальної назви. Московські партійні лідери вважали за необхідне "автономізувати" радянські республіки, тобто зрівняти їх за правовим статусом з автономними одиницями, що входили до складу Російської Федерації. Навпаки, лідери радянських республік (перш за все України і Грузії) прагнули до більшої самостійності.

Процес "автономізації" очолив нарком у справах національностей РСФРР Й. Сталін. Призначений у квітні 1922 року на нову в партії посаду генерального секретаря він мав можливість тиснути у цьому напрямі одночасно по партійній і державній лініях. У серпні 1922 року було створено комісію політбюро ЦК РКП(б) для підготовки рішення про вдосконалення відносин між республіками. Сталін усунув від роботи в комісії представників республік і фактично сам підготував проект рішення під назвою "Про взаємовідносини РСФРР з незалежними республіками". Ним передбачалося входження національних республік у Російську Федерацію на правах автономії. Знову жтаки, слід підкреслити, що Сталін своїм планом не вигадав чогось нового, він організаційно оформив взаємини між радянськими республіками, що склалися на той час, адже партія все зробила для того, щоб ці взаємини не перевищували рівень автономних. "Автономізація" визвала протидію в партійних організаціях радянських республік, перш за все в Україні. Негативно відреагував на неї і Ленін, який в листі до політбюро обґрунтовував нову форму об'єднання. Пропонувалося, щоб Російська і Закавказька федерації разом з Україною і Білорусією утворили рівноправний союз. Жовтневий пленум ЦК РКП(б) прийняв ленінський план об'єднання і утворив конституційну комісію, яка висловилася за трьохступеневу систему центрального управління: єдині, об'єднані і автономні наркомати. Єдині наркомати мали безроздільну владу на території всієї федерації, об'єднані — здійснювали зв'язок по лінії центр — республіка. Статус автономних у республіках зберігали наркомати юстиції, внутрішніх справ, освіти, охорони здоров'я, землеробства і соціального забезпечення. 10 грудня 1922 року в Харкові відкрився VII Всеукраїнський з'їзд рад, який схвалив Декларацію про утворення Союзу РСР і проект основ Конституції СРСР. Делегати з'їзду звернулися до всіх республік із закликом негайно розпочати законодавче оформлення єдиної держави і запропонували скликати загальносоюзний з'їзд. [3, c. 214-217].

30 грудня 1922 року в Москві у приміщенні Великого театру відкрився І Всесоюзний з'їзд Рад. Він ухвалив рішення про утворення Союзу РСР, затвердив Декларацію про утворення СРСР і Союзний договір. Згідно з цими документами чотири радянські республіки — РСФРР, УСРР, ЗСФРР і БСРР — утворили єдину союзну державу. Договір визначав структуру загальносоюзних органів влади та їх компетенцію. До системи центрального управління входили союзні, союзно-республіканські та республіканські наркомати. Було обрано Центральний Виконавчий Комітет Союзу РСР у складі 371 члена, 88 з яких представляли Україну. Також було обрано чотирьох голів ЦВК, від України — Г. Петровського.

Цікаво, що безпосередньо в день роботи І з'їзду СРСР В. Ленін, виведений тяжкою хворобою з політичного життя, змінив свою точку зору відносно нового об'єднання. В листі "До питання про національності, або про "автономізацію" він негативно відізвався про утворення СРСР і ви-словив жаль, "що не втрутився досить енергійно і досить різко в горезвісне питання про автономізацію, яке офіційно називають, здається, питанням про Союз Радянських Соціалістичних Республік". У листі він запропонував знову повернутися до проблеми утворення СРСР, з тим, щоб залишити союз тільки двох відомств — військового і дипломатичного, а в усіх інших сферах державної діяльності відновити самостійність республік. Важко зрозуміти, чому Ленін так кардинально змінив свою позицію відносно нового союзу.

Доопрацювання Договору і Декларації продовжувалося в 1923 році, коли було створено спеціальну комісію для розробки Конституції СРСР.

В процесі підготовки проекту Конституції розгорнулася жорстка політична боротьба. Сталін та його прибічники намагалися максимально обмежити суверенітет республік. Комісія при РНК УСРР на чолі з X. Раковським підготувала свій проект Союзного договору, який захищав суверенні права республік. Але надії нате, що центральне партійне керівництво прислухається до голосу України виявилися марними.

6 липня 1923 року друга сесія ЦВК СРСР прийняла постанову про схвалення Основного Закону СРСР і негайне надання йому чинності. Остаточне затвердження чинності Конституції СРСР мало відбутися на II з'їзді Рад Союзу РСР. Напередодні 11 з'їзду Рад відбулися з'їзди Рад союзних республік, які також схвалили Конституцію СРСР. 31 січня 1924 року Конституцію СРСР остаточно затвердив II з'їзд Рад СРСР. [7, c. 248-251].

За Конституцією УСРР 1919року Україна була унітарною державою. В 1924 році волею більшовицької партії в її складі з'явилося автономне вкраплення.

Переслідуючи стратегічні політичні цілі, більшовицьке керівництво СРСР приймає рішення про створення молдавської державності. Але оскільки більша частина молдавської території знаходилася під владою Румунії, було вирішено розмістити цю державність на українській території. За переписом 1926 року 48,5 відсотка населення Молдавської АСРР становили українці і тільки 30,1 відсотка — молдавани.

За вказівкою з Москви 29 липня 1924 року ЦК КП(б)У прийняв рішення про утворення Молдавської автономної республіки. Це рішення було підтверджене постановою ВУЦВК "Про утворення Автономної Молдавської СРР" від 12 жовтня 1924 року.

19—23 квітня в м. Балті (нині районний центр Одеської області) відбувся 1 Всемолдавський з'їзд Рад, який підтвердив проголошення Молдавської АСРР і прийняв Конституцію МАСРР. 10 травня 1925 року IX Всеукраїнський з'їзд Рад затвердив Молдавську АСРР у складі УСРР.

Проблема українського населення так званої Придністровської республіки, що існує нині, була закладена політикою більшовицької партії в ті роки, оскільки до складу Молдавської АСРР включили райони, де, головним чином, проживали українці.

Утворення Союзу РСР і прийняття союзної Конституції внесли суттєві зміни в структуру органів влади і управління УСРР. [4, c. 316-318].

Вищі органи влади і управління. Структуру органів влади на початку 20-х років визначала Конституція УСРР 1919 року. До вищих органів влади і управління належали Всеукраїнський з'їзд Рад, ВУЦВК, Президія ВУЦВК і РНК.

Всеукраїнський з'їзд Рад розглядав найважливіші питання розвитку промисловості, сільського господарства, транспорту, торгівлі, фінансів, культурного будівництва тощо. Його рішення мали вищу юридичну силу. З 1926 року змінилася періодичність скликання Всеукраїнських з'їздів Рад. Відтепер вони збиралися не щорічно, а один раз на два роки.

Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет (ВУЦВК) був вищим органом влади в період між Всеукраїнськими з'їздами Рад. Після прийняття Конституції СРСР 1924 року повноваження ВУЦВК регулювалися Положенням про ВУЦВК від 12 жовтня 1924 року. Воно визначало порядок обрання ВУЦВК, термін повноважень, періодичність скликання сесій (тричі нарік).

У період між сесіями вищим законодавчим, виконавчим і розпорядчим органом влади УСРР була Президія ВУЦВК. її діяльність, склад регулювалися Наказом про порядок роботи Президії ВУЦВК від 1 липня 1926 року. Наказ передбачав створення Малої Президії ВУЦВК, що відігравала роль внутрішнього допоміжного органу. Вона готувала питання до засідань Президії, організовувала їх проведення.

У зв'язку з прийняттям Конституції СРСР 12 жовтня 1924 року було затверджено нове Положення про Раду Народних Комісарів УСРР. Положення докладно визначало склад РНК, до якої входили голова, його заступники, голова Вищої Ради Народного Господарства, уповноважені наркоматів СРСР при УСРР, народні комісари. Тенденція до створення командно-адміністративної системи привела до посилення виконавчої влади за рахунок законодавчої. РНК одержала право розгляду і розв'язання найважливіших загальнодержавних питань в тому числі і прийняття нормативних актів.

Центральне управління в окремих сферах діяльності держави здійснювали народні комісаріати.

На Україні за Конституцією 1919 року функціонувало 16 народних комісаріатів. Після прийняття Конституції СРСР 1924 року народні комісаріати були поділені на загальносоюзні, об'єднані і самостійні (культурні). Фактично, у віданні УСРР було 6 самостійних, або культурних, наркоматів — внутрішніх справ, землеробства, юстиції, освіти, охорони здоров'я, соціального забезпечення. Об'єднані наркомати УСРР знаходилися в подвійному підпорядкуванні: відповідному об'єднаному наркомату СРСР і ВУЦВК УСРР. Всього було 5 об'єднаних наркоматів — Вища Рада Народного Господарства, фінансів, праці, робітничо-селянської інспекції, внутрішньої торгівлі. До загальносоюзних наркоматів відносилися: воєнно-морський, зовнішньої торгівлі, іноземних справ, пошт і телеграфів, шляхів сполучення. 12 жовтня 1924 року було затверджене Загальне положення про народні комісаріати УСРР. У 1927—1929 роках було прийнято ряд положень про окремі наркомати, в яких чітко визначалися права, обов'язки і структура наркоматів.

Місцеві органи влади і управління. Процес зміцнення Рад йшов зверху донизу. Партійне керівництво прийшло до висновку, що кращої системи, через яку можна ефективно здійснювати управління суспільством, існувати не може. Місцеві Ради і виконкоми визнавалися єдиними повноважними органами державної влади на місцях.

У 1921 —1922 роках приймається ряд постанов, які регулювали перевибори місцевих Рад, терміни скликання з'їздів Рад губерній і повітів. Але існуюча система адміністративно-територіального поділу ускладнювала ефективний контроль за місцевим управлінням.

У 1922 році в Україні розпочалася адміністративно-територіальна реформа, її правові основи були закладені постановою ВУЦВК " Про упорядкування і прискорення робіт по адміністративно-територіальному поділу УСРР" від 1 лютого 1922 року. Одеська і Миколаївська губернії були об'єднані в одну — Одеську, Запорозька губернія була приєднана до Катеринославської, Кременчуцька губернія була розформована. В результаті реформи кількість губерній в Україні скоротилася з 12 до 9. 12 квітня 1923 року ВУЦВК ухвалив постанову "Про новий адміністративно-територіальний поділ України", якою затвердив новий поділ республіки на округи і райони. Реформа привела до значного зменшення кількості адміністративно-територіальних одиниць: замість 102 повітів стало 53 округи і замість 1989 волостей — 706 районів. Кількість сільських Рад скоротилась з 15 696 до 9307. Це був важливий крок на шляху централізації управління.

Але від старого адміністративно-територіального поділу в Україні залишались ще губернії. Президія ВУЦВК постановою від 3 червня 1925 року "Про ліквідацію губерній і перехід на триступеневу систему управління" ліквідувала з 1 серпня 1925 року поділ республіки на губернії. Віднині територія УСРР поділялася на 41 округ, 680 районів, 10 314 сільрад. Також було створено 12 національних районів і 549 національних сільрад, що говорило про толерантність українців по відношенню до інших національностей. Остаточний перехід на триступеневу систему управління завершився в 1929 році.

Ліквідація губерній сприяла наближенню партійного центру до місцевих органів влади, їх безпосередньому втручанню в справи місцевого управління. І хоча Ради вважалися повновладними органами, працювали вони під постійним контролем і наглядом партійних органів.

Велике значення в місцевому управлінні відігравали комітети незаможних селян (комнезами). Часто на селі вони були єдиними органами радянської влади і підміняли своєю діяльністю сільради. 27 травня 1922 року ВУЦВК прийняв Закон про комнезами, який встановлював їх права і обов'язки в умовах нової економічної політики. Законом були розширені адміністративні повноваження комнезамів. Обов'язки комнезамів зводились до: активної участі у боротьбі з контрреволюцією; охорони порядку (боротьба з бандитизмом, контрреволюцією, п'янством і кулаками); допомоги уряду в проведенні соціалістичного землеустрою; сприянні органам радянської влади в проведенні різних державних повинностей, збору сировини, активної участі у всіх видах кооперації і прагнення оволодіти нею в інтересах незаможного селянства; сприяння господарському будівництву з проявом власної ініціативи в електрифікації села; участі в роботі робітничо-селянської інспекції і в установах Червоного Суду; участі в справі народної освіти тощо. Отже, об'єднання незаможників мали перед собою два завдання: захист політичних і економічних інтересів незаможного селянства і сприяння органам радянської влади в справі державного і господарського будівництва на селі. Ці завдання здійснювалися як шляхом надання допомоги державним органам, так і безпосередньою участю незаможників в роботі державного апарату. Але з часом комнезами, які було створено як допоміжний орган по встановленню радянської влади на селі, виконали свої завдання і їх діяльність вступала в протиріччя з діяльністю сільських Рад. 16 листопада 1925 року ВУЦВК і РНК приймають декрет "Про комітети незаможних селян УСРР", яким комнезами були перетворені в добровільні громадські організації захисту інтересів сільської бідноти.

У 1925 році приймається ряд нормативних актів, які визначали права і обов'язки усіх місцевих органів державної влади. Найважливішими серед них були: Положення про окружні з'їзди Рад і окружні виконавчі комітети, Положення про районні з'їзди Рад і районні виконавчі комітети, Положення про сільські Ради, Положення про міські і селищні Ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів.

Найбільшого значення партійна влада надавала розвиткові сільських Рад. 12 жовтня 1927 року ВУЦВК прийняв нове Положення про сільські Ради, за яким вони стали найвищими органами влади на підвідомчій їм території. Одночасно приймається і нове Положення про міські Ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів, за яким міські Ради здобули право складати бюджети міст і розпоряджатися кредитами. [2, c. 441-442].

3.Становлення та розвиток права в УСРР

В умовах перманентної «надзвичайної ситуації в країні» для політичного керівництва все виразніше поставала потреба міцної державної влади. Не тільки контролювати, а й спрямовувати суспільні процеси був покликаний тоталітарний режим, що сформувався в СРСР у 30-ті роки.

Про зміцнення тоталітаризму в Україні у 20—30-х роках свідчать такі тенденції та процеси:

1. Утвердження комуністичної форми тоталітарної ідеології. Це утвердження йшло через безкомпромісну боротьбу з релігією (у 1930 р. внаслідок «організаційних заходів» автокефальна православна церква припинила своє існування); ідеологічне протистояння зі «зміновіхівською" інтелігенцією», яке закінчилося 1924 р. процесом над так званим Центром дії; «завоювання» «Просвіт», проголошене 1920 р. (завоювати не вдалося, і 1929—1930 pp. було закрито всі «Просвіти»); боротьбу проти ухилів у партії. Цілковиту монополію на істину офіційній ідеології мали забезпечити органи цензури, утворені в республіці на початку 20-х років.

2. Монополізація влади більшовицькою партією, усунення з політичної арени інших політичних партій. Наприкінці громадянської війни в Україні легально існували три партії:

а) КП(б)У — фактично український філіал РКП(б);

б) Українська партія соціалістів-революціонерів боротьбистів. На початку 1919 р. вона співпрацювала з більшовиками; її представники входили до складу Раднаркому України, яким керував X. Раковський. З березня 1920 р. боротьбистів змусили самоліквідуватися і влитися до КП(б)У. Серед лідерів боротьбистів були такі відомі діячі, як О. Шумський, Г. Гринько, Г. Михайличенко, П. Любченко;

в) Українська комуністична партія (укапісти), її утворено на початку 1920 р. з лівого крила УСДРП. Лідери партії — А. Річицький, Ю. Лапчинський, Б. Антоненко-Давидович. Партія проіснувала до 1925 р.

Влада безцеремонно поводилася з легальними партіями, брутально діяла щодо нелегальних організацій. У 1923 р. Україною прокотилася хвиля масових арештів меншовиків. Характерно, що найбільшу каральну акцію ДПУ провело «на честь» 25-річчя І з'їзду РСДРП. У квітні того ж року було зроблено спробу ліквідувати Одеську організацію меншовиків, під час якої заарештовано багатьох членів партійного комітету й осередку соцмолу. Наприкінці серпня — на початку вересня ДПУ розгромило Установчий з'їзд Російської соціал-демократичної спілки робітничої молоді, що проходив у Ірпені біля Києва. Під тиском наростаючої хвилі репресій Всеукраїнський з'їзд меншовиків (лютий 1924 p.), делегати якого представляли 700 членів Катеринославської, Донецької, Харківської та Одеської організацій РСДРП, затвердив постанову про самоліквідацію меншовицьких осередків в Україні.

Після усунення з політичної арени партій-конкурентів комуністична партія відкрито монополізувала всю повноту влади в країні. На XVI з'їзді ВКП(б) (червень 1930 р.) з усією відвертістю було заявлено: «Наша партія є хребет пролетарської диктатури. Наша партія керує усіма організаціями пролетаріату й усіма сторонами діяльності пролетарської диктатури, починаючи з придушення класових ворогів і закінчуючи питаннями конопель, льону, свинарства»[8, c. 143-146].

До Конституції СРСР 1936 р. вперше увійшло положення про керівну і спрямовуючу роль комуністичної партії в політичній системі. Отже, існуюча монополія більшовицької партії на владу була закріплена законодавчо.

3. Зрощення правлячої партії з державним апаратом. У 1938 р. до Верховної Ради УРСР було обрано 304 депутати, з яких 222 комуністи, 36 комсомольців, 46 безпартійних. Партійний білет відкривав шлях до керівних посад у різних галузях народного господарства: 1934 р. у республіці серед керівників і спеціалістів важкої промисловості комуністи становили четверту частину, серед директорів підприємств — майже 70%, серед начальників цехів та їхніх заступників — 40%.

4. Встановлення жорсткого контролю держави над суспільним життям. Вже на початку 20-х років місцеві органи радянської влади почали розпускати паралельні структури — комітети незаможних селян. Цей процес був юридично закріплений спеціальними циркулярами НКВС і Народного комісаріату землеробства від 15 листопада 1923 року «Про ліквідацію сільських сходів як органів влади на селі».

7 жовтня 1924 року ВЦВК і РНК України ухвалили «Положення про порядок реєстрації спілок і товариств», згідно з яким утверджувався довільно-нормативний режим утворення товариств. Усі товариства переводилися під юрисдикцію НКВС і, головне, створювалися законодавчі підстави для монополізації всіх сфер суспільного життя республіки. Одне за одним виникають підконтрольні державі товариства: «Антиалкогольне товариство», товариство «Друзі радіо», «Товариство сприяння юним ленінцям», «Всеукраїнське товариство друзів хімічної оборони й промисловості» тощо. Поступово формується олігархія гігантських товариств-монополістів, підпорядкованих державі, убезпечених від щонайменшої соціальної конкуренції.

Тримаючи під цілковитим контролем профспілки, комсомол, громадські організації, держава забезпечила беззаперечну власну монополію на суспільне життя.

5. Встановлення монопольного контролю партійно-державного апарату над економічною сферою, централізація керівництва економікою. Утворюється командно-адміністративна система як певна форма організації суспільства (і відповідного типу управління). Ця система охоплює суб'єкта політичних рішень (політична влада), механізм забезпечення виконання цих рішень (апарат) і об'єкт, на який спрямовані ці рішення (суспільство, клас, соціальна група, індивід).

Особливо важливим елементом командно-адміністративної системи був апарат — сполучна ланка між «верхами» і «низами». Очевидно, саме тому Сталін неодноразово наголошував на тому, що «питання про держапарат є одним із найістотніших питань всього нашого будівництва». Проте налагодження роботи цієї важливої ланки проходило надзвичайно повільно і з величезними труднощами.

Апарат був досить громіздким: 1928 р. в Україні в народному господарстві, відповідно до офіційної статистики, було всього 1 млн. 942 тис. робітників і службовців, з яких 242 тис. осіб працювало в апараті органів державного і господарського управління, органів управління кооперативних і громадських організацій, тобто апаратчиком був кожен восьмий. Структурна незбалансованість держапарату, незважаючи на його численність, не давала змоги ефективно керувати економікою. У своєму виступі на XVI з'їзді ВКП(б) В. Затонський акцентував саме на цьому аспекті проблеми: «Ось, наприклад, дані, що стосуються осені 1929 р. по Україні: центральний апарат становив 2% з усієї сукупності радянського, кооперативного і господарчого апарату, округ — 17,2%, район — 8,6%. Те, що округ більший від центру, це ще не погано, але те, що район тільки 8%, означає, що дуже тоненькі ніжки були, дуже слабкий Район. І не дивно, що ми усі свої основні кампанії змушені були проводити за допомогою системи уповноважених, а це — найгірша із систем, тому що уповноважені, прибуваючи на місця, замість організації нормальної радянської влади і розгортання нормальної пролетарської демократії, природно переводять усе на рейки наказу і ревкомівства».

Командна економіка стала своєрідним фундаментом тоталітаризму в СРСР. її основним стрижнем була «надзвичайна система» суспільної організації, що базувалася на монополії партійно-державного апарату на владу[5, c. 467-469].

Висновки

Отже, про зміцнення тоталітаризму в Україні, як і в СРСР загалом, у 20—30-ті роки свідчать утвердження комуністичної форми тоталітарної ідеології; монополізація влади більшовицькою партією, усунення з політичної арени інших політичних партій; зрощення правлячої партії з державним апаратом; одержавлення суспільства, блокування державою розвитку громадянського суспільства; встановлення партійно-державним апаратом монопольного контролю над економічною сферою, зміцнення централізованого керівництва економікою.

Масові репресії, що набули в 20—30-ті роки різних форм (розкуркулення, депортації, голодомор, викриття «шкідницьких організацій» та ін.), були важливою умовою функціонування тоталітарного режиму, оскільки вони в політичній сфері придушували опозиційні сили, нейтралізували потенційних противників системи, блокували розвиток громадянського суспільства, давали змогу майже повністю контролювати розвиток суспільних процесів; в економічній сфері сприяли підтриманню основного стимулу до праці — страху, забезпечували систему дармовою робочою силою; у соціальній сфері — розколювали суспільство, протиставляли його верстви одну одній, створювали атмосферу взаємної підозри та недовіри, шляхом перманентних пошуків ворога (хто не з нами, той — проти нас) забезпечували збереження важливих функціональних якостей системи — дисципліни та єдності.

Список використаної літератури

1. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник/ Василь Білоцерківський,. — 3-е вид., виправлене і доп.. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 535 с.

2. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Бойко,. — 3-тє вид., випр., доп.. — К.: Академвидав, 2007. — 687 с.

3. Кормич Л. Історія України: Підручник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і науки України. — 2-ге вид., доп. і перероб.. — К.: Алерта, 2006. — 412 с.

4. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник/ Наталія Котова,. — Харків: Одіссей, 2005. — 413 с.

5. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. — 3-е вид., виправлене і доп.. — К.: Знання-Прес, 2006. — 598 с.

6. Олійник М. Історія України: Навчальний посібник для судентів дистанційної та заочної форм навчання/ Микола Олійник, Іван Ткачук,. — 3- вид., виправлене та доповнене. — Львів: Новий Світ-2000, 2007. — 262 с.

7. Чуткий А. Історія України: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів/ Андрій Чуткий,; Міжрегіональна академія управління персоналом . — К.: МАУП, 2006. — 345 с.

8. Юрій М. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних факультетів всіх рівнів освіти/ Михайло Юрій,. — К.: Кондор, 2007. — 249 с.