Зміст

Характеристика злочинної поведінки та її головні чинники

Компоненти психологічної структури злочинної поведінки

Психологічний аналіз злочинної поведінки при різних формах провини

Вступ

Актуальність теми. Правове сьогодення невгомонно вимагає до себе уваги у зв´язку з тим, що за сучасних перехідних трансформацій України виникає багато питань, викликаних зі збільшенням значення аспектів свідомого виконання професійної діяльності як запоруки негативним впливам, які виникають у зв´язку з важкістю ідентифікації завдань, потреб і вимог зовнішніх детермінант як пріоритетних. Злочинність та інші соціально-негативні явища, пов´язані із злочинністю, є об´єктом дослідження соціально-правової науки — кримінології.

Злочин являє собою один зі специфічних видів свідомої людської діяльності, тобто вольовий акт, що припускає ціль, вибір засобів, мотив і оцінку дій. У цій якості він складає найважливішу характеристику суб’єкта злочину як особистості, його свідомості, психіки.

Той або інший тип поведінки є, як правило, вираженням взаємозв´язку визначеного типу особистості та її діяльностей. Зокрема, злочинна діяльність, як суспільно небезпечний тип поведінки, виражає зв´язок злочинця з іншими людьми, а також з тими історичними умовами, що породили злочинність і сприяють її збереженню.

От чому для розуміння соціальної природи і соціально-психологічної характеристики злочинця як типу настільки важливі виявлення й аналіз мотиваційної сфери його суспільно небезпечної діяльності. Цей аналіз допомагає розкрити і соціальний зміст особистісних рис злочинця як типу, і детермінанти злочинної поведінки, і найбільш типові засоби соціально-психологічного механізму злочинної діяльності.

Характеризуючи джерела, присвячені даній проблематиці, можна виділити дві основні групи робіт. До першої відносяться історико-критичні огляди зарубіжних досліджень девіантної поведінки. Серед них виділяються кримінологічні праці Ф.М.Решетникова, І.І.Карпеца, Н.П.Дубініна, Н.Ф.Кузнецової, Г.М.Міньковського, О.Р.Ратинова та ін., а також соціологічні роботи І.С.Кона, Л.Г.Іоніна, Г.В.Осипова та ін.

Другу групу складають праці, в яких робляться спроби соціологічного осмислення сутності та значення різних видів девіантної поведінки, зокрема, злочинності, у розвитку нашого суспільства. До них відносяться роботи методологічного та загальнотеоретичного характеру Я.І.Гілінського, В.М.Кудрявцева, В.С.Нерсесьяна, О.М.Яковлєва.

Значну частину робіт складають дослідження конкретних видів девіантної поведінки. Серед них значне місце посідають праці, присвячені різним аспектам вивчення злочинності. В їх числі слід відзначити монографії Ю.М.Антоняна, О.І.Гурова, К.Є.Ігошева, І.І.Карпеца, Г.М.Міньковського та інших.

Метою дослідження є виявлення та аналіз комплексу основних соціокультурних чинників сучасного українського суспільства, які детермінують злочинну поведінку підлітків.

Для реалізації поставленої мети необхідно розв´язати наступні завдання :

1.Охарактеризувати стан сучасного українського суспільства з точки зору умов, які детермінують широке розповсюдження злочинної поведінки.

2.Проаналізувати специфіку та мотиви правопорушень в Україні на сучасному етапі.

3.Визначити місце і роль психологічних чинників у виникненні та поширенні у сучасному суспільстві злочинної поведінки.

Об´єктом дослідження є злочинна поведінка.

Предметом дослідження є психологічні чинники, які детермінують злочинну поведінку в умовах трансформації суспільства.

1. Характеристика злочинної поведінки та її головні чинники

Будь-який прояв людської діяльності, у тому числі і злочинної, є актом суспільного зв´язку індивіда з іншими людьми, елементом людської історії, соціального досвіду. Здійснюється цей зв´язок через поведінку, через вироблені і сформовані в ході історичної практики способи і форми спілкування і відокремлення особистості.

Своєрідною одиницею поведінки людини є вчинок. „Вчинком — є не будь-яка дія людини, а лише така, в якій головне значення має свідоме ставлення людини до інших людей, до суспільства, до норм суспільної моралі” (С.Л. Рубінштейн). Більше того, вчинком може бути і утримання суб’єкта від якихось дій (або як кажуть юристи, бездіяльність) якщо в цьому стримуванні (бездіяльності) проявляється його позиція, ставлення до явищ, що відбуваються.

Розглядаючи діяльність ми не можемо не помітити дві її сторони: внутрішню (психічну) і зовнішню (фізичну) предметну сторону. Усвідомлення суб’єктом майбутньої діяльності, мисленнєве переміщення її у зв’язку з цим у часі та просторі називається інтеріоризацією (перетворенням у внутрішнє). Процес інтеріоризації може протікати як на вербальному рівні, так і згорнуто у вигляді образів мислення. Навпаки, зовнішню, предметну сторону діяльності слід розглядати як екстеріоризацію внутрішньої, психічної сторони діяльності.

Ці дві сторони діяльності нерозривно пов´язані між собою. „Зовнішня сторона — рухи за допомогою, яких людина впливає на зовнішній світ, — визначається і регулюється внутрішньою (психічною) діяльністю, мотиваційною, пізнавальною і регулятивною… Вся ця внутрішня, психічна діяльність спрямовується і контролюється зовнішньою, яка виявляє властивості речей, процесів, здійснює їх цілеспрямовані перетворення, виявляє міру адекватності психічних моделей, а також ступінь співпадання одержаних результатів і дій з очікуваними. (АВ. Петровський).

Усі ці процеси є в основі формування наміру людини під час підготовки і здійснення нею злочину, оскільки злочин є різновидом діяльності, головною особливістю якої є її антисуспільна спрямованість [5, c. 66-67].

Невід’ємним елементом діяльності є потреба людини, яка стає джерелом її активності. Потреба, що набула спонукальної сили, яка спрямовує діяльність, стає її мотивом. Як писав О.М. Леонтьєв, „діяльності без мотиву не буває; „немотивована” діяльність — це діяльність, яка не без мотиву, а діяльність з суб’єктивно і об’єктивно прихованим мотивом”.

Щоб активність набула характеру діяльності незалежно від її спрямованості, перед людиною повинна стояти ціль. Тільки в цьому випадку можна вести мову про цілеспрямовану діяльність. Процес цілеутворення може мати різні часові інтервали, завершуючись постановкою загальної цілі у вигляді деякого образу майбутнього результату (продукту) діяльності. Проте на шляху до досягнення цієї загальної цілі суб’єкт може ставити більш конкретні (часткові) цілі, порівнюючи їх із загальною ціллю.

Детермінантою вибору цілі є таке важливе особистісне утворення, як рівень домагань. Значно завищений рівень домагань, неадекватна самооцінка особистості часто призводять до того, що суб’єкт ставить перед собою (з точки зору своїх здібностей і об’єктивних умов) реально недосяжні цілі. Крах у досягненні цих цілей може викликати у суб’єкта стан фрустрації, загострити стан психічної напруги, є причиною розвитку конфліктних стосунків з навколишніми і провокувати агресивні (протиправні) форми поведінки.

Серйозні порушення процесів цілеутворення, як правило, свідчать про психічну незрілість людини, її інфантильність, легковажність і навіть про можливі розлади і порушення її психіки [4, c. 185].

2. Компоненти психологічної структури злочинної поведінки

Злочинна поведінка є процес, що розгортається у просторі і часі та включає не лише самі дії, але й попередній вплив на особистість, психологічні явища та процеси, які визначають генезис протиправного вчинку.

Психологічна структура злочинної поведінки має такі ж компоненти, як законослухняна, але зміст їх інший. У цілому вона характеризується як антисуспільна, тобто заборонена законом через підвищену суспільну небезпеку. Можна виділити три основних етапи механізму злочинної поведінки:

1) мотиваційний, 2) цілепокладаючий, 3) операціо-нальний (виконавчий), кожен із яких виконує свої функції у взаємозв´язку з іншими. Власне поведінкою є лише заключний етап, коли злочин реалізується зовні і набуває юридичної значимості. Оскільки нас цікавлять психологічні детермінанти злочинної поведінки, необхідно розглядати і попередні етапи, тим більше, що їх розподіл досить умовний: усі компоненти поведінського акту рухливі, міняються місцями, окремі з них можуть немов би випадати, ясно не визначаючись.

На першому етапі злочину формуються його психологічні причини — спонукальні засади. Термін «мотивація», похідний від мотиву, вживається у декількох значеннях. У вузькому смислі — це: 1) процес виникнення мотиву в результаті взаємодії особи з оточуючим середовищем; 2) сукупність спонукань і мотивів, які визначають поведінку, їх система; 5) динаміка розвитку вольового акту, обумовленого певними мотивами (від прийняття рішення діяти до результату). У широкому смислі мотивація включає свідомість індивіда, його соціальні і природні якості (властивості), що визначають ставлення до інших людей, соціальних цінностей, самого себе і знаходять відображення у мотивах поведінки і діяльності. Особливе значення у психології надається так званій «боротьбі мотивів» («добра і зла», «за і проти») та вибірковості засобів їх задоволення.

Мотивація поведінки взагалі і злочинної зокрема, співвідносяться як одиничне, окреме і загальне: мотивація конкретного злочину одинична, вона має свою специфіку і неповторні, притаманні тільки їй риси. Суттєва властивість такої поведінки — суспільна небезпечність і протиправність. Злочин — не просто дія (бездіяльність), зумовлена певними мотивами, фактично — це результат дії, що являє собою суспільну небезпеку і протиправність, які суб´єкт міг чи повинен був передбачити [2, c. 92-94].

Виникнення мотиву звичайно опосередковується потребами особистості та необхідністю їх задоволення. Мотив не є потреба, а лише обґрунтування рішення діяти по її задоволенню на рівні свідомості, після чого — прагнення до цілі у вибраному напрямі; інакше кажучи, мотив — усвідомлене прагнення діяти для задоволення потреб, інтересів та інших спонукаючих стимулів. За соціальною значимістю потреби можна розподілити на нормальні (схвалювані мораллю і правом) та деформовані (засуджувані) і викривлені (аморальні). Кожна з названих груп може спонукати злочинну поведінку, але це не означає, що тільки задоволенням потреб все можна пояснити; наявні окремі факти вчинення злочину заради його самого, незалежно від результату, заради самого процесу здійснення злочинних дій і т. ін., зумовлені своєрідною мотивацією, незалежною від потреб у їх звичайному смислі. Як джерела виникнення мотивів виступають емоції, почуття, переконання, світогляд та інші психічні феномени.

Особлива роль належить тут інтересам, які реалізуються через свідомість індивіда, перетворюючись у прагнення до вчинення конкретного злочину. Інтерес є ланкою між спрямованістю і мотивами; сформувати інтерес — означає зробити дійовим мотив поведінки чи сформувати його заново.

Прагнення можна поділити на чотири групи: 1) до результату дії — при співпаданні цілі і наслідків, що наступили, 2) до самих дій (коли ціль і результати не співпадають), 5) до злочинної поведінки безвідносно її результату, 4) до самоствердження через демонстрацію сили, хоробрості, переваги, незвичності та інших проявів злочинного змісту. Зазначені різновиди прагнень (власне мотивів дій) відрізняються своєрідністю, а їх конкретизація наближає нас до предметного розгляду мотивації злочинної поведінки.

Безпосередньою причиною виникнення мотиву звичайно виступає привід — об´єктивний чинник (випадок, обставина), що використовується при вчиненні злочину; це може бути образа, сварка, насильство тощо. Приводи можуть бути типовими чи нетиповими, суттєвими чи незначними. Мотив також може виникнути без зовнішніх приводів, більш того — спровокуватись потерпілим (наприклад, при хуліганстві). Більш загальним щодо приводу є поняття «стимул», тобто зовнішня необхідність, що є безпосередньою активізуючою ланкою вчинку (раптово виникла небезпечна ситуація, примус, насильство, прохання тощо) і посилює спонукання до дії чи безпосередньо формує її мотивацію.

Мотив слід відрізняти від наміру — мисленого образу дії, яку особа прагне чи вирішила здійснити: при одному й тому ж намірі вчинок реалізується через різні мотиви, а сам мотив не визначає змісту намірів та дій, спрямованих на його задоволення [4, c. 187-188].

Викривлення потреб чи інших спонукань і усвідомлене прагнення діяти так або інакше здійснюється під контролем свідомості суб´єкта та є похідною від його соціальних властивостей, які складають ядро особистості, її «керуючої» системи — особистісної спрямованості (світорозуміння, переконань, поглядів), ціннісних орієнтацій, соціальних установок, провідних мотивів поведінки, притаманних даній особі. Саме вони визначають зміст будь-якої форми діяльності та поведінських проявів соціальної (антисоціальної) активності на всіх її етапах. Особлива роль належить їм при формуванні мотивації поведінки і окремих вольових актів (її компонентів). Соціальні властивості особистості, тобто змістовний бік свідомості, визначають вибірковість поведінки та наступну відповідальність за неї.

Характеризуючи мотиви злочинів, діюче кримінальне законодавство звичайно користується узагальненою термінологією, називаючи «низинні спонукання», «мотиви особистої зацікавленості», «хуліганські спонукання», що завжди потребує пояснення та уточнення. Юридична форма вираження мотивів — статична характеристика найбільш типових, узагальнених форм при багатозначності мотивації і полімотивованості фактично вчинюваних дій, оцінка яких дається законом. Дійсно ж мотив — динамічна категорія, взаємозв´язана з іншими психічним явищами та самою особистістю, змістовна сторона яких може змінитися будь-коли. За джерелами утворення, специфікою відносин мотиви можна поділяти на кілька груп: 1) особистого характеру (помста, ревнощі, особиста зацікавленість); 2) такі, що не мають прямого (безпосереднього) особистісного значення (хуліганство, прагнення протидіяти законним вимогам представників закону, порушення громадського порядку); 3) зумовлені протиправною поведінкою потерпілого чи ситуацією (ексцес оборони, невиправданого ризику), коли утруднена правильна оцінка подій та прийняття адекватного рішення. Особливу групу складають мотиви злочинів неповнолітніх, зумовлені «їх віковими особливостями, що нерідко призводить до розриву між мотивами, недостатньо повно усвідомленими спонуканнями та змістом фактично вчиненого при недостатній сформованості соціальних властивостей особистості та наявності псевдо-соціалізації.

На другому етапі розвитку злочинної поведінки — цілепокладанні — різноманітні спонуки і почуття особистості оформляються у свідомості суб´єкта у вигляді ідеальних прагнень до певної мети. Кінцева мета дій часто складається із ряду проміжних, що досягаються послідовно для отримання бажаного результату. Мета і результат співпадають при наявності умислу: при прямому наслідки є бажаними, при непрямому — вони допускаються. Злочинна самовпевненість характеризується прагненням уникнути наслідків, що фактично не досягається. Мета дії і наслідки, що наступили, у певних випадках складної вини та при вчиненні злочинів із-за необережності не співпадають, але це не означає, що вони безцільні чи безмотивні. Мета — форма реалізації мотиву, яка втілюється у діях і результатах; взаємозв´язок мотивів і цілей дій — основа змісту зазначеного етапу злочину, що завершується прийняттям рішення діяти [2, c. 96-97].

Прийняття рішення — психологічний процес вибору найбільш бажаного варіанту злочинної поведінки; воно безпосередньо зв´язане з вибірковістю поведінки. У рішенні знаходять відображення всі об´єктивні і суб´єктивні чинники, що обумовили вчинення злочину (передували йому) і модель майбутнього злочину, його можливі наслідки не лише як результат, але й як можливість покарання за його вчинення. Тут, безсумнівно, присутня оцінка співрозмірності інтересів, що зумовлюють зміст мотивації і названих наслідків. До можливості покарання кожен із винних ставиться по-різному: один прагне його уникнути, інший — ігнорує, третій — не задумується.

Структура процесу прийняття рішення може бути представлена наступними етапами: 1) підготовчий — переробка інформації і осмислення варіантів наступних дій (бездіяльності), можливих наслідків; 2) основний — вибір одного, найбільш прийнятного варіанту дій; 3) контрольний — оцінка рішення із позицій необхідності і доцільності, його можлива корекція, зміна спрямованості наступних дій і прийняття нового рішення, у тому числі — сполученого з відстроченням задуманого та добровільною відмовою від здійснення злочинного умислу; 4) заключний (операціональний) — реалізація прийнятого рішення, безпосереднє вчинення злочину.

Психологічний зміст злочину може бути розгорнутим чи скороченим, тривати у часі та просторі або ж бути швидкоплинним. На поведінку у момент здійснення злочину вирішальним чином може впливати ситуація: оцінивши її, злочинець нерідко змінює план дій, час, місце та ін., відкладає злочин, відмовляється від його продовження чи планує інший. Найбільш простим варіантом злочину є дія, що призводить до одного чи кількох наслідків; більш складним — злочин, що складається із двох дій, що привели до одного чи кількох наслідків, чи низки дій, об´єднаних єдиним умислом, спрямованих до єдиної мети. Відомі також довготривалі злочини (наприклад, втеча з-під варти); злочинний результат може бути досягнутий одночасними чи різночасними діями декількох осіб у співучасті, у вигляді групової діяльності різноманітних злочинних угрупувань (від звичайних груп до організованих спільностей).

Таким чином, якщо прослідкувати генезис злочинної поведінки від її витоків до настання наслідків, можна констатувати, що вона є низкою багатократної взаємодії між особистістю і середовищем, точніше — результатом такої взаємодії, незалежно від того, про який злочин йдеться і яка поведінка йому передувала. Але при цьому завжди очевидні відмінності передкримінальності умисних злочинів та злочинів з-за необережності і неоднозначність особистості самого злочинця [3, c. 176].

3. Психологічний аналіз злочинної поведінки при різних формах провини

Аналізуючи з психологічної сторони злочинну поведінку слід помічати не тільки сам злочин, але і його зв’язки з зовнішніми факторами, а також „внутрішні, психічні процеси і стани, які спрямовують і контролюють його виконання”. Злочинна поведінка — це процес, який розгортається у часі і просторі. Він включає не тільки самі дії, які змінюють зовнішнє середовище, але і психологічні явища, які їм передували, та процеси, які визначають генезис протиправного вчинку.

Якщо схематично уявити собі процес формування та прояву злочинної поведінки суб’єкта, який навмисно скоїв злочин, тоді такий процес умовно можна розділити на два основних етапи.

Перший етап — мотиваційний. На даному етапі у суб’єкта під впливом потреби, що виникла, формується досить активний потребовий стан, який може пізніше перейти в мотив протиправної поведінки, а саме у тих випадках, коли потреба, що виникла, не може бути реалізована законним шляхом.

На даному етапі часто відбувається боротьба мотивів. Процесу мотивації, змістом якого є боротьба мотивів на скоєння злочину, супутніми є процеси цілеутворення, вибір об’єкта на який суб’єкт планує спрямувати свої злочинні дії. Спочатку мотиви та цілі можуть і не співпадати. Проте надалі можливий своєрідний зсув мотиву на ціль.

Своєрідним закінченням даного етапу є прогнозування, яке протікає або в розгорнутому вигляді з програванням подумки ролей — образів, або у стисненому, згорнутому вигляді, і потім — прийняття рішення.

Після того як прийняли рішення, оцінюються умови, в яких будуть скоюватись протиправні дії, з точки зору того, наскільки вони будуть сприяти досягненню поставлених цілей, підшукуються, вибираються засоби та способи, знаряддя злочину. У випадку підготовки групового злочину розподіляються ролі з їх функціональними обов’язками між його учасниками.

Інтерес складають найбільш загальні закономірності виникнення і формування мотивів злочину. При цьому в мотиваційних процесах можна виділити такі найбільш важливі етапи [8, c. 115].

Виникненню мотивів будь-якої діяльності, протиправної теж, передує поява певної потреби. В результаті переживання суб’єктом потреби, що виникла, як своєї, особистісно-значимої, появляється особливий, актуальний для даного суб´єкта, потребовий стан. Потребовий стан не є чимось застиглим, зарання запрограмованим. Під впливом різних суб’єктивних і зовнішніх факторів потреби можуть змінювати свою напругу, згасати і відтворюватись знову, персоніфікуватись у відповідності до основних структур особистості — світоглядом, ціннісними орієнтаціями. Потреби в онтогенезі особистості зазнають внутрішньої перебудови.

Потребова сфера багатьох правопорушників характеризується порушенням рівноваги між різними видами потреб і способами їх задоволення, переважанням в її структурі духовно збіднених, асоціальних потреб, які суттєво переважають нормальні потреби цих осіб і у випадку боротьби мотивів можуть „переважити”, негативно вплинувши на вибір цілей і засобів діяльності.

В залежності від того, яке значення надає потребі конкретна людина, вона або стає спонукальною силою (мотивом), або поступово втрачає своє актуальне значення.

Виявлення інтересів і потреб, які можуть бути задоволені за допомогою злочину, допомагає визначити коло осіб, які можливо причетні до його здійснення, обґрунтувати та намітити версії про підозрілих

Часто, зізнавшись у скоєнні злочину, винуватці вперто відмовляються назвати справжні мотиви, приховуючи їх від суспільства і свого оточення менш засуджуючими спонуканнями. Це — своєрідний психологічний захист, самовиправдання, перенос відповідальності за скоєне на потерпілого, приписування собі благородних мотивів, прагнення до справедливості.

Таким чином, особистісний зміст самооцінок злочинців має ніби дві сторони; одна для себе (своєрідний „робочий варіант”) і інша — для навколишніх, яка виконує тактичну (приховати справжні спонукання від органів правосуддя, щоб полегшити міру покарання) і морально -психологічну (виправдати свої вчинки перед найближчим оточенням) функції.

В процесі формування мотиву ми бачимо своєрідний трикутник; потреба — особистісний зміст – ситуація. Це – елементи, які постійно взаємодіють між собою [3, c. 177-178].

Ситуативно зумовлений розвиток мотивації має місце і в злочинній поведінці. Цю ситуацію називають КРИМІНОГЕННОЮ. Такою її можуть зробити різні обставини: невизначеність, непередбачливість розвитку події, поведінка різних осіб, екстремальність, швидкоплинність подій, що відбуваються; конфліктний характер стосунків сторін з наявністю провокуючих елементів; безконтрольність, відсутність певного порядку, дисципліни.

Досить важливе місце в процесі формування мотивів мають психологічні механізми цілеутворення. Ціль дій, в порівнянні з мотивами завжди більш предметна. В ній ніби кумулюються в свідомості людини і її потреби, її прагнення, інтереси і самі мотиви зсуваються на ціль діяльності.

Після того як рішення прийняте, на зміну мотиваційному приходить другий етап — РЕАЛІЗАЦІЇ РІШЕННЯ: скоюються протиправні дії і як наслідок цього настає злочинний результат, який може і не співпасти з зарання наміченою ціллю. В подібній ситуації (крім випадків, коли ціль і результат співпадають) можуть зустрітись наступні варіанти:

• ЦІЛЬ ВИЯВИЛАСЬ «НЕДОВИКОНАНОЮ»: результат повністю або частково не досягнуто через об’єктивні фактори;

• ЦІЛЬ ВИЯВИЛАСЬ «ПЕРЕВИКОНАНОЮ»: досягнутий результат в ході скоєння злочинних дій перевищив раніше поставлену ціль (наприклад, в результаті розбійного нападу настала смерть потерпілого від одержаних тілесних пошкоджень) тобто мав місце результат, який зарання не планувався.

Названі вище процеси закінчуються оцінкою винуватцем досягнутого результату, прогнозуванням своєї подальшої поведінки в ході попереднього розслідування та під час суду.

Проте не можна не враховувати того, що спочатку потреби, які виникли у суб´єкта і зіграли свою роль в скоїнні ним злочину, поступаються своїм домінуючим місцем в ієрархії всіх його потреб, тепер для нього найбільш актуальними є потреби уникнути розкриття та покарання.

В загальній мотиваційній структурі особистості потреба уникнути покарання в окремі періоди займає міцне, провідне місце. Ця потреба породжує такий сильний емоційно насичений мотив, як страх перед покаранням. Він у свою чергу є могутнім „мотиватором” усієї майбутньої діяльності, у тому числі і протиправної, яка спрямована на досягнення знову виникаючих (тепер вже у зв’язку із скоєним злочином) цілей: приховати сліди злочину, сховатись від органів правосуддя, знищити свідків злочину [4, c. 191-192].

Висновки

Поведінка людини перед скоєнням необережного злочину характеризується тим, що суб’єкт часто є під впливом протиріч між вимогами ситуації, яка приписує йому поводитись певним чином, і його намірами, які частково або повністю не співпадають з цими вимогами, його легковажним прагненням будь-що добиватись поставленої мети.

Серед психологічних факторів, які в значній мірі впливають на поведінку осіб, що необережно скоїли злочин, особливе місце належить психологічній установці у вигляді легковажно-безвідповідального ставлення до дотримання правил запобігання, соціальним цінностям і своїм обов’язкам у відношенні до них.

Ведучи мову про відмінності з психологічної точки зору необережних злочинів від навмисно скоєних злочинних дій, слід особливу увагу звернути на процеси мотивації і цілепокладання. Якщо в навмисних злочинах мотив і ціль безпосередньо зв’язані з результатом, що настав, тоді в необережних злочинах має місце розрив між мотивом і ціллю протиправної поведінки суб’єкта, з одного боку, і результатом, що настав — з іншого. Цей розрив заповнюється мотивом і ціллю допущюваних суб’єктом порушень певних правил поведінки, які об’єктивно спрямовані на недопущення важких наслідків, які в уяві суб’єкта можуть настати, а можуть і не настати. В цьому проявляється вольовий характер протиправної поведінки суб’єкта і окремих його дій, що пов’язані з недотриманням ним тих чи інших приписів обов’язкового характеру.

Таким чином, мотив є в будь-якій вольовій, а отже і в будь-якій злочинній поведінці незалежно від форми провини. Але оскільки при необережній формі провини наслідки, які настали не охоплюються бажанням винуватого, слід розрізняти „мотиви навмисних злочинів мотиви поведінки, які об’єктивно призвели до суспільно небезпечних наслідків в необережних злочинах.”

Список використаної літератури

1. Барданова О. Аморальна поведінка як соціально-перцептивний чинник віктимності //Соціальна психологія. — 2007. — Спеціальний випуск. — C. 172-180.

2. Бовть О. Б. Декотрі теоретико-методологічні засади психологічного дослідження віктимної поведінки // Педагогіка і психологія. — 2004. — № 1. — С. 92-101

3. Волобуєв А. Про деякі стандарти злочинної поведінки в технології організованої економічної злочинності //Вісник Академії правових наук України. — 2001. — № 1. — C. 175-181

4. Голіна В. Соціальні та психологічні чинники кримінологічної віктимізації в Україні // Вісник Академії правових наук України. — 2007. — № 3. — С. 185-193.

5. Джужа О. Щодо механізму злочинної поведінки //Право України. — 2005. — № 6. — С.66-70.

6. Мойсеєва О. Віктимність неповнолітніх як психолого-правова проблема // Право України. — 2000. — № 7. — С. 99-104

7. Синьов В. Встановлення психологічного контакту у вихованні неповнолітніх з девіантною поведінкою //Рідна школа. — 2009. — № 5-6. — C. 40-43.

8. Яра О. Роль особи злочинця в механізмі злочинної поведінки //Підприємництво, господарство і право. — 2009. — № 1. — C. 115-117