1. Відмінність життєвих психологічних знань від наукових
2. Причина і сутність кризи психологічної науки
3. Функції психіки. Рефлекторність психіки. Відмінність психіки тварин від психіки людини
4. Умовні рефлекси. Механізм утворення умовного рефлексу
5. Психофізика Г. Фейхера. Предмет і задачі психофізики. Відчуття як похідна від зовнішньої стимуляції. Концепція порогів
6. Зорові відчуття. Фактори, що впливають на абсолютний поріг зорової чутливості
7. Кінестичні відчуття, їх основні властивості і форми 

Використана література

Відмінність життєвих психологічних знань від наукових

Важливим є питання співвідношення наукової та життєвої психології (здорового глузду). Через упізнавання багатьох психологічних термінів люди нерідко вважають, що психологія — не що інше, як здоровий глузд. І насправді, наукові дослідження іноді підтверджують те, у що багато людей вірять виходячи із життєвих знань. Проте дуже часто висновки, що робляться завдякиздоровому глузду і життєвим знанням, виявляються хибними. Озброєні "мудрістю" минулого досвіду, люди помилково можуть вважати, що все це вони "вже знають" .

Ось свідчення. Психолог розповідає в одній аудиторії, що, згідно з дослідженнями, подружжя, які рідко бачаться, бо обставини змушують їх розставатися, частіше розлучаються, ніж інші. Більшість студентів не були здивовані з цього. Адже відомо, що розлука послаблює почуття: "Як з очей, так і з думки”. Потім в іншій групі психолог розповідає протилежне: дослідження виявили, що ті сімейні пари, яких умови життя змушують часто розставатися, рідше розлучаються, їхні шлюби виявляються міцнішими. Але знову більшість студентів заявляє, що очікували цього. Відсутність партнера, рідкі побачення роблять серце м'якішим, вразливішим. Обидва результати, начебто відомі слухачам, здаються інтуїтивно очевидними з точки зору здорового глузду і життєвого досвіду, не зважаючи на їх об'єктивну правильність чи помилковість.

Перша відмінність здорового глузду від наукових знань полягає в тому, що здоровий глузд, переповнений протиріччями, спрощує стан речей.  Йому достатньо того, що лежить на поверхні. Психолог же намагається встановити умови, за яких відсутність партнера викликає, чи не викликає "пом'якшення серця", зміни у відносинах подружжя. Наприклад, один з чинників — ступінь емоційної прихильності, розлука підсилює яскраве полум'я почуття, а слабке — гасить.

Незважаючи на ілюзію очевидності, психологічні дослідження можуть здивувати, навіть приголомшити. Скажімо, розповсюджене уявлення про те, що основні психічні риси буцімто закладаються вже в дитинстві, а потім їх переробити або надто важко, або навіть неможливо. В дійсності, хоча дитячий досвід впливає на дорослого, особистість завжди становить незавершене творіння. У неї завжди є вибір: чи залишатися такою, як раніше, діяти по-старому, чи змінитися та спробувати щось нове. Риси особистості можуть змінюватися протягом життя у відповідь на нові умови. Навіть діти, які зростали в оточенні жорстокості, занедбаності, можуть стати щасливими, здоровими особистостями, якщо покращаться умови їхнього життя.

У цьому плані великі можливості має практична психологія, яка здатна надати людині шанс більш інтенсивно рухатись у напрямку до здоров'я та гармонії.

Приємні новини, звичайно, тішать. Однак іноді психологічні дослідження встановлюють таке, про що ми знати не хочемо.

Таким чином, психологія може або підтвердити, або спростувати те, в що людина вірить, виходячи із життєвих знань. Зазначимо, що наукові відкриття не повинні бути приголомшливими для того, щоб бути істинними і науково важливими. Психолог може одержувати насолоду, повідомляючи новини, які бентежать розум, але він також шукає шляхів для того, щоб розширити і поглибити розуміння загально прийнятих фактів. Задовго до відкриття законів гравітації люди знали, що яблуко падає на землю. Все ж знадобився  Ньютон, щоб відкрити закон, який пояснив, чому яблуко падає і чому воно рухається з певного швидкістю. Так і психологи досліджують душу людини, щоб поглибити розуміння вже знайомих фактів і уявлень про світ.

Друга відмінність здорового глузду від наукових знань полягає в тому, що життєві психологічні знання конкретні, пов'язані з поодинокими ситуаціями, окремими людьми, завданнями. Конкретні прагматичні завдання розв'язує вже дитина, коли поводиться одним чином з матір'ю, іншим — з татом, і зовсім інакше — з бабусею. Дитина навчилася, як себе треба поводити у кожному випадку, щоб досягти бажаної мети. Та навряд чи ми будемо очікувати від малюка такої ж проникливості в стосунках з чужими батьками і бабусями. Отже, життєві психологічні знання характеризуються конкретністю, обмеженістю задач, ситуацій і осіб, на які вони розповсюджуються. Наукова психологія, як будь-яка інша наука, прагне до узагальнень. Для цього вона використовує наукові поняття. Відпрацювання понять є одним із завдань науки. В наукових категоріях відображаються найістотніші властивості предметів і явищ, загальні зв'язки і співвідношення. Наукові поняття чітко визначені, співвіднесені між собою, пов'язані в наукові закони. Є такий закон зсуву мотиву на ціль. Він означає, що той предмет (ціль), який тривало і стійко насичувався позитивними емоціями, поступово перетворюється на самостійний мотив. Ціль набуває статусу мотиву, тобто відбувається зсув мотиву на ціль. Наприклад, дитина спочатку виконує необхідну дію (ціль) заради спілкування з матір'ю (мотив). З часом на цю дію накладається все більше позитивних емоцій, а разом з їх накопиченням правильна дія набуває самостійної спонукальної сили (стає мотивом).

Третя відмінність життєвих психологічних знань полягає в тому, що вони мають інтуїтивний характер. Це пов'язано з особливим способом їх набуття: такі знання одержують шляхом практичних спроб та пристосувань. Цей шлях чітко спостерігається у дітей. Вони мають добру інтуїцію. Як вона набувається? Шляхом повсякденних, повсякчасних випробувань, котрим діти піддають дорослих і про які останні навіть не здогадуються. Те, що дорослі називають мистецтвом розбиратися в людях, також носить переважно інтуїтивний характер.

Наукові психологічні знання раціональні і цілком усвідомлені. Звичайний шлях в науці полягає у висуванні словесно сформульованих гіпотез (версій, припущень) і перевірці наслідків, що з них логічно витікають.

Четверта відмінність стосується методів одержання знань в сфері життєвої та наукової психології. Здоровий глузд обмежується спостереженнями і роздумами, міркуваннями. У науковій психології, крім цих методів, існує ще й особливий — експеримент. Суть останнього в тому, що дослідник не чекає збігу обставин, за яких виникає потрібне явище, а викликає його сам, створюючи відповідні умови. Потім науковець цілеспрямовано варіює (змінює) ці умови, щоб виявити закономірності, яким підпорядковується явище.

П'ята відмінність стосується способів і можливостей передачі знань. Для здорового глузду така можливість досить обмежена. Це витікає з попередніх властивостей — конкретного та інтуїтивного характеру. Л. М. Толстой виразив свою інтуїцію в творах. Ми їх прочитали. Чи стали ми такими ж проникливими психологами? Чи передається життєвий досвід від покоління до покоління? Як правило, з великими складностями, в незначній мірі. Проблема батьків та дітей полягає в тому, що діти не можуть і не хочуть переймати батьківський досвід. В той же час знання в науці накопичуються і передаються з меншими витратами. Це можливо тому, що наукові знання кристалізуються у поняттях і законах, фіксуються у науковій літературі, передаються вербальними (словесними) засобами — мовленням та мовою, що, між іншим, відбувається і зараз, коли ви читаєте ці рядки.

Шоста відмінність і разом з тим перевага наукової психології полягає в тому, що вона має великий, різноманітний, унікальний фактичний матеріал, за обсягом та глибиною недоступний жодному носію життєвої психології. Цей матеріал накопичується і усвідомлюється, в спеціальних галузях психологічної науки (вікова, педагогічна психологія, психолінгвістика, нейропатопсихологія, соціальна, спортивна, авіаційна психологія та ін.). В цих галузях, маючи справу з різними стадіями, рівнями, видами психічного розвитку, людського і тваринного, з дефектами та відхиленнями, з незвичними умовами (голод, стрес, інформаційне перевантаження тощо), психолог розширює коло дослідницьких задач, зустрічається з новими невивченими явищами. Науці доступні дані досліджень в різних країнах, в різні часи, з різними піддослідними; все це робить наукові висновки переконливішими і надійнішими.

Отже,ми розглянули цілий ряд переваг наукових психологічних знань перед здоровим глуздом — узагальнений характер, чіткість, глибина, раціональність і усвідомленість, можливість експериментального методу, більше шляхів для їх передачі, різноманітний, унікальний фактичний матеріал. Все це свідчить про необхідність вивчення психологічної науки, яка може розширити і поглибити, уточнити і наблизити до істини життєві знання.

Причина і сутність кризи психологічної науки

У післяреволюційний період вітчизняна психологія розвивалася на основі ідей марксистської філософи, а також під впливом матеріалістичних ідей І. М. Сєченова, І. П. Павлова, О. О. Ухтомського та ін. У теоретичних дослідженнях 20—30-х років розроблялися методологічні засади нової діалектико-матеріалістичної психології. У філософських працях К. Маркса, Ф. Енгельса, В. І. Леніна були виділені й канонізовані певні теоретичні положення, що мали вирішальне значення для подальшого розвитку вітчизняної психологічної науки.

По-перше, це ідея про суспільний, соціальний, історичний характер розвитку людської психіки. Реалізація цієї ідеї відкривала шлях для дослідження психіки людини як соціальне зумовленого феномена, для розкриття реальних взаємозв'язків між соціальним і біологічним у процесі розвитку психіки.

По-друге, це положення про опосередкований характер свідомості, ідеального відображення дійсності. Психіка розглядається як така, що регулює діяльність та поведінку людини, опосередковує її взаємодію з середовищем. Велику роль відіграє при цьому мова як система опосередкування, означення, засіб організації взаємодії між людиною та дійсністю, суб'єктом та об'єктом.

На основі цих положень у радянській психології утвердилися методологічні принципи детермінізму, єдності свідомості та діяльності, розвитку психіки в діяльності. У формулюванні цих принципів велику роль відіграли такі психологи, як П. П. Блонський М. О. Бернштейн, Л. С. Виготський, Г С. Костюк, О. М. Леонтьєв, С. Л. Рубінштейн, Б. М. Теплов та ін.

За принципом детермінізму психіка визначається способом життя і змінюється зі зміною способу життя. Психіка, свідомість людини детерміновані суспільним буттям, рівнем розвитку виробництва, матеріальних умов життя та культури.

За принципом єдності свідомості та діяльності свідомість становить внутрішній план діяльності, модель дійсності, за допомогою яких регулюється взаємодія людини з навколишнім світом.

Відповідно до принципу розвитку психіки в діяльності психіка людини розглядається як результат діяльності людини. Розвиток психіки на різних вікових етапах залежить від здійснюваних видів діяльності — гри, навчання, спілкування, праці, творчості.

Формулювання зазначених методологічних принципів дало змогу радянській психології посісти належне місце у світовій психологічній науці. Однак ідеологічні догмати цього періоду не могли не відбитися на розвитку радянської психології. Це виявилося, зокрема, у відставанні прикладних психологічних досліджень. Так, із середини 30-х років припинили своє існування такі галузі психології, як педологія, психотехніка, тестологія. Залишилися непоміченими або навіть утраченими на тривалий час окремі перспективні ідеї відомих психологів. Це стосується, зокрема, висунутих на початку 30-х років ідей Л. С. Виготського про значення особистості як інтегративного, системоутворюючого фактора розвитку вищих психічних функцій. У його педологічних працях були сформульовані закони розвитку психіки у підлітковому віці в межах єдиної структури й динаміки особистості. Лише у 50-ті роки радянська психологія повертається до проблеми особистості. У працях О. В. Веденова, К. К. Платонова, Б. Г. Ананьєва стверджується думка, що психологічна наука в цілому має предметом пізнання людську особистість.

Особистість усе помітніше виступає як центральна категорія, навколо якої концентруються дослідження актуальних проблем становлення та функціонування психіки.

На основі існуючих наукових даних можна більш конкретно визначити предмет сучасної психології.

Психологія як наука вивчає факти, закономірності, механізми психічного життя людей і тварин. Взаємовідносини живих істот з навколишнім світом реалізуються за допомогою психіки як складної сигнальної системи, до якої входять почуття та образи, настанови й мотиви, процеси спілкування та ідеальні предметні дії, емоційні стани та інші психічні властивості. Різноманітні психічні якості утворюють систему регуляції, що надає поведінці й діяльності стійкості та ефективності, У людини ця система виступає як психічний склад особистості, який утворюється її комунікативними здібностями, ціннісними орієнтаціями, рисами характеру, самосвідомістю, інтелектуальними здібностей, темпераментом тощо.

Велике значення для розуміння природи психіки має висвітлення закономірностей її становлення в процесі еволюції живого світу та суспільно-історичного розвитку людства.

Функції психіки. Рефлекторність психіки. Відмінність психіки тварин від психіки людини

Велике значення для розуміння природи психіки має висвітлення закономірностей її становлення в процесі еволюції живого світу та суспільно-історичного розвитку людства.

Спираючись на наукові дані, можна стверджувати, що психіка постала у процесі взаємодії найпростіших живих істот з навколишнім середовищем. Завдяки психіці вдосконалювалася регуляція цього процесу, що забезпечувало виживання й життєдіяльність живих істот. Психіка, таким чином, виникла як необхідний механізм сигналізації, орієнтації, організації поведінки живих істот, що поліпшувало умови їхнього життя. Розвиток психіки здійснювався як доцільний процес і проходив ряд етапів, набуваючи на кожному з них якісно нових ознак.

Реконструкція процесу виникнення та становлення психіки грунтується і на тій обставині, що у тваринному світі ще й досі існують різні за своєю складністю й давністю походження живі організми. Вони є носіями психіки різного рівня розвитку — віднайпростішої, як у амеб, до найскладнішої у світі — психіки людини. Крім того, існують численні археологічні дані, що свідчать про ступінь розвитку мозку та його функцій у тварин і людини у минулому, про характер результатів їхньої поведінки й діяльності. Тому процес філогенезу психіки значною мірою може бути відтворений на підставі як зазначених даних, так і більш або менш вірогідних гіпотез.

Розвиток психічних механізмів регуляції поведінки живих істот проходив ряд етапів: чутливість щодо окремих властивостей об'єктів у найпростіших організмів — сприймання цілісних предметів у більш складних живих істот — практичний інтелект вищих тварин — практичний і абстрактний інтелект як основа первісної свідомої психіки у прадавньої людини — свідомість і самосвідомість стародавньої людини — особистість людини до нашої і нашої ери, зокрема епох Відродження, Просвітництва, промислової революції та сучасного соціального і науково-технічного поступу. При переході від попереднього до наступного етапу форми психіки трансформуються у досконаліші психічні системи регуляції поведінки та діяльності живих істот, дедалі ефективніше забезпечуючи їхню життєдіяльність.

Виникнення первісної психіки пов'язане з переходом від допсихічних форм регуляції поведінки — так званих тропізмів, або таксисів, найпростіших рослинних і тваринних організмів — до власне психічних, сигнальних форм регуляції тварин. Завдяки тропізмам організм реагує залежно від контакту з середовищем. Так, якщо організм потрапляє у середовище з несприятливими фізичними параметрами, наприклад, дуже високою чи низькою температурою, то він, перегріваючись або переохолоджуючись, намагається відійти у безпечніше місце. Навпаки, потрапляючи в середовище з оптимальним температурним режимом, він залишається там і шукає таке місце, яке 6 сприяло кращому перебігу обмінних процесів. У наведених прикладах регуляція поведінки здійснюється за допомогою термотропізму. Існують й інші види тропізмів: фототропізм як форма рухової реакції на безпосередню дію світла; хемотропізм — рухова реакція на дію хімічних агентів середовища; топотропізм — рухова реакція на механічну дію середовища тощо. Тропізм, таксис — це засоби рухового реагування найпростіших організмів на фактори, від яких залежить їхнє біологічне існування. До біотичних факторів належать об'єкти харчування, температура, механічні властивості об'єктів тощо. Тропізми утворюють одну з важливих форм подразливості живих істот—до безпосереднього реагування на біотичні подразники, що притаманно більшості одноклітинних рослинних і тваринних організмів.

У процесі еволюції виникає інша форма відображення яка надає організмам значних переваг у виживанні та розвитку. Вона пов'язана з переходом від реакції на безпосередній вплив біотичних подразників до опосередкування цього впливу за допомогою сигналів. З'являється чутливість— здатність реагувати на біотично значущі об'єктні не в процесі безпосереднього контакту з ними, а на відстані — за допомогою сигналів про них, завдяки чому організми можуть уникнути загрози для свого існування або скористатися сприятливими умовами.

Спочатку чутливість регулює найпростіші рухові реакції, на основі яких поступово складаються і фіксуються складні ланцюги дій організму. Закріплюючись при переході від покоління до покоління у генетичному апараті тварин, тобто за законами еволюції (спадковості й мінливості), чутливість сприяє здійсненню інстинктивних форм їхньої поведінки. Фізіологічною основою інстинкту є безумовні рефлекси, які передаються спадково. Характерною ознакою інстинкту є його причетність до конкретної ситуації, що приводить у рух весь ланцюг автоматизованих дій тварини.

Чутливість притаманна як одноклітинним організмам, наприклад інфузоріям, так і багатоклітинним, наприклад гідроїдним поліпам, медузам. Формується нервова сітка як об'єднання чутливих до сигнальних подразників клітин: Зароджується нервова система. В ній диференціюються аналізатори, тобто органи почуттів, а серед них — рецептори, центральні нервові механізми переробки інформації та ефекторні механізми дії, що слугує основою сенсорної психіки, здатної до відображення окремих якостей.

Об`єктивна  дійсність виступала для живих істот не тільки через окремі властивості, а й через різноманітні предмети. Тому поступово сформувався новий тип цілісного сигнального, психічного відображення предметів у сукупності їхніх якостей. Виникає так звана перцептивна психіка як здатність тварин до сприймання, перцепції цілісних предметів і до предметного відображення дійсності.

 Здатність до сприймання різноманітних предметів об`активної дійсності стимулювала формування ще складніших ланцюгів інстинктивної поведінки тварин як природжених безумовнорефлекторних актів. На базі інстинктів виникають нові форми поведінки, які значно підсилюють можливості адаптації тварин до середовища упродовж життя одного покоління. Одним із видів набутої окремою особиною популяції форми поведінки є навичка, що формується на основі умовного рефлексу.

Перцептивна  форма психічного регулювання поведінки властива таким представникам біологічного світу, як хробаки, комахи, птахи, риби, плазуни. Ці тварини вже можуть орієнтуватися серед складних предметів та у предметних ситуаціях, адаптуватися до мінливих умов існування. Розвиток у них нервової ситеми, зокрема виділення спинного й головного мозку, поглиблення спеціалізації аналізаторів та розширення між аналізаторних зв`язків створюють мозкові механізми аналізу й синтезу складних предметних ситуацій, підводять тварин до нових можливостей психічної регуляції поведінки при взаємодії зі складним та динамічним навколишнім середовищем.

Вершиною психічного розвитку тварин є практичний інтелект, який дає змогу відображати не лише окремі якості об'єктів, цілісні предмети й предметні ситуації, а й динамічні  міжпредметні відношення, що виступають переважно у вигляді наочних образів. Інтелектуальна психіка притаманна так званим вищим тваринам, наприклад вовкам, лисицям, ведмедям, дельфінам, собакам та особливо мавпам.

Практичний ситуаційний безпосередній інтелект вищих тварин разом із сенсорною та перцептивною психікою значно розширює можливості ефективної регуляції поведінки. Остання здійснюється завдяки формуванню складних безумовних, умовних, зокрема орієнтовно — дослідницьких, рефлексів і виявляється у вигляді розвинутої системи інстинктів, навичок і практичних інтелектуальних дій. Усе це в сукупності створює величезний фонд засобів реалізації доцільної поведінки тварин, якою вони іноді вражають людей.

Великого значення набуває у вищих тварин, особливо в мавп, не лише використання предметів, наприклад гілок, кісток, каміння, а й маніпулювання ними, що передує їх уживанню як знарядь праці. У мавп спостерігаються складні види поведінки, наприклад, щоденне створення місця для ночівлі. Цьому сприяє поступове вивільнення передніх кінцівок, завдяки чому маніпуляції мавп перевершують за своїми можливостями подібні акти в інших вищих тварин.

Мозок мавп має розвинуту центральну і периферійну нервову систему, характеризується складними міжаналізаторними та внутрішньо мозковими зв'язками, що дає змогу здійснювати тонкий аналіз і синтез предметної ситуації, міжпредметних відношень та регулювати складні форми поведінки. Варто нагадати також про спосіб життя мавп, якому властиві групова диференціація та інтеграція між членами стада, виділення субординаційних відносин, використання звукової та «позової» сигналізації для організації поведінки у стаді тощо. Всі ці обставини, на думку багатьох біологів, фізіологів, зоопсихологів, створюють можливість для формування за певних умов якісно нових форм психіки та керованої нею поведінки.

Принципово новий етап у розвитку психіки у філогенезі пов'язаний із змінами в поведінці людиноподібних мавп та прадавніх людей, що відбулися кілька мільйонів років тому. Вони виявлялися передовсім у виготовленні матеріальних знарядь дії на об'єкти середовища. Це приводило до накопичення знань про властивості об'єктів, умінь застосовувати знання і знаряддя у різних ситуаціях, до значного розширення фонду навичок. Велику роль при цьому відігравало формування різних форм спільної діяльності членів первісних угруповань прадавніх людей. Важливе значення в організації спільної діяльності мала мовленнєва діяльність, яка формувалася у процесі перетворення звукової сигналізації у стаді на засіб означення компонентів діяльності, її координації, передання досвіду від одного члена первісних угруповань до іншого, від одного покоління прадавніх людей до іншого.

Нині важко визначити, як і в якій послідовності взаємодіяли зазначені фактори розвитку психіки й поведінки людини. Поява цих факторів спонукала до виникнення якісно нових трансформацій існуючих психічних механізмів регуляції поведінки, які включались у причиново — наслідкове діалектичне коло умов і результатів процесу становлення нового типу психіки.

За даними відомого німецького психолога Ф. Клікса, розвиток людського інтелекту проходить три фази. Перша фаза еволюційного розвитку вищих тварин — научіння та навички. Научіння спирається на індивідуальну пам'ять, завдяки якій фіксуються апробовані ефективні засоби поведінки. Научіння формує індивідуальну пам'ять, стає рушієм її інтенсивного розвитку.

Інформаційний та операційний зміст пам'яті, що накопичується в процесі научіння, стає основою для розвитку розумових процесів. Починається друга фаза розвитку інтелекту — період переходу від тварини до людини. Мислення людини базується на використанні збережених у пам'яті знань та засобів. Процеси пошуку необхідних елементів змісту нам'яті можна вважати вихідними формами мислення. Такий пошук вимагає актуалізації минулого досвіду, порівняння його елементів між собою, виявлення нових взаємозв'язків за умов невизначеності. На основі наявного досвіду будуються передбачення подальшого розвитку подій, приймаються рішення. Це головний стимул для здійснення на основі мислення екстраполяції майбутнього.

Відрив процесів мислення від реальності, поява суто людського абстрактного інтелекту становить зміст третьої фази. Як відомо, пам'ять живиться сприйняттями, а мислення — змістом пам'яті, який фіксується в людини у формі образів і слів. Мова виконує комунікативну й когнітивну (пізнавальну) функцію, слугує для означення об'єктів зовнішнього світу, що фіксуються в пам'яті Відбитий у мові світ результатів мислення, що є підсумком усіх пізнавальних процесій — уваги, пам'яті, відчуття, сприймання, уяви і власне мислення, утворює внутрішню реальність, якої немає у вищих тварин.

Відносно об'єктів внутрішнього світу операції мислення можуть застосовуватися так само, як і до продуктів сприймання зовнішнього світу. Суттєвим результатом розвитку інтелекту прадавньої людини завдяки впливу мови є утворення та фіксація в її пам'яті понять різних рівнів абстракції. Введення абстрактних понять високого рівня дає змогу людині охоплювати ширші сфери дійсності у просторі та часі. Постає можливість розробки числових систем, пізнання законів природи, суспільства і, нарешті, самого людського мислення.

Отже, у прадавньої людини? крім практичного інтелекту, формуються такі компоненти абстрактного інтелекту, як, мислення й уява, словесна пам'ять та. довільна-увага, воля, а також дедалі зростаюча система знань,, умінь і навичок.. Формувалися суспільні засоби фіксації та передання досвіду у вигляді обрядів посвячення, фольклору, навчання тощо. Поступово винаходилися зовнішні матеріальні — зарубкові та письмові —і внутрішні (знакові) засоби, фіксації досвіду.

Суспільна організація трудової діяльності спонукала до розподілу ролей між членами первісних людських угруповань, обов'язків у здійсненні спільної справи. Суспільна організація діяльності означала не просто сумарне поєднання зусиль і результатів праці окремих членів угруповань, а значно більше. Завдяки системній організації суспільної праці, зростанню досвіду людські спільноти досягали таких результатів, яких не могло досягти жодне угруповання тварин.

Виникає опосередковуюча сфера спонукання — мотивація, що відповідає цілісному характеру суспільної діяльності членів прадавніх, груп. Розподіл та об'єднання функцій передбачають виділення власних цілей і дій окремої людини та відповідних, психічних засобів координації, інтеграції із загальною метою та діями інших членів групи. Тобто поряд із потребами в їжі, теплі, безпеці тощо виникають  психічні утворення —мотиви та цілі діяльності.

Спільні види діяльності (полювання, кочування, вирощування рослин, приручення тварин, будівництво житла тощо) мали, як правило, тривалу часову характеристику і значний, предметний та операційний зміст. Це вимагало наяявності в людини більш досконалих форм мотиваційної, пізнавальної, цілеутворюючої, вольової функцій психіки. Розвиток цих функцій здійснювався завдяки вдосконаленню абстрактного мислення й уяви, здатності до запам'ятовування, змістової та операційної сторін мотивів, цілей, дій, до довільного розподілу уваги, планування дій, що забезпечувало успішну участь людини в суспільній діяльності.

З виникненням соціальної за своїм характером форми активності людини починається процес становлення професійної діяльності (виробничої, управлінської, торговельної, військової тощо) з їх подальшою спеціалізацією та інтеграцією, що супроводжується, виникненням, спочатку роду, потім племені, об'єднання племен, міста-полісу та державного утворення. Починається соціальний, історичний період свідомої психіки з притаманними їй ознаками — первісними формами а) суто людських пізнавальних, інтелектуальних процесів (увага, пам'яті, мислення, уяви); б) потрібнісно -мотиваційної та цілеутворюючої сфер діяльності й необхідної для її здійснення системи знань, умінь і навичок; в) емоційно-почуттєвої сфери як важливого фактора регуляції діяльності й суспільних стосунків.

Цей прадавній період розвитку людської цивілізації триває сотні тисячоліть і відбивається у пам'ятках культури стародавнього світу (Єгипту, Китаю, Індії, Греції, Риму). Можна припустити, що за кілька тисячоліть до нашої ери у стародавньої людини була сформована свідомість як вища на той час форма психічної регуляції поведінки та діяльності. Свідомість забезпечувала продуктивну трудову діяльність людини, яка стала важливим фактором забезпечення її виживання.

За умов безперервного розвитку психіки завдяки діяльності філософів, медиків, педагогів, державних діячів, винахідників тощо створюються знаряддя праці, інструменти, транспортні засоби, нові форми життя, література, образотворче, скульптурне, будівельне мистецтво тощо, тобто предметний і духовний світ людської цивілізації.

Інтенсивно формується новий тип людської психіки, свідомості, пов'язаний не лише з репродуктивною діяльністю індивіда, а й із новою її якістю — творчістю. Цей тип психіки виявляється у винаході та накопиченні окремими представниками людства віндивідуальному порядку (а не

«народному», розподіленому протягом тисячоліть серед багатьох поколінь) нових знань, у творчій розробці нових матеріалів, інструментів, літературних творів, напрямів образотворчих шкіл, соціальних, філософських, медичних, релігійних систем тощо.

У межах свідомості виникає якісно нове психічне утворення —  самосвідомість, внутрішній рефлексивний механізм саморозвитку, саморегуляції психіки людини. Регулятором творчої діяльності з перетворення зовнішньої дійсності та внутрішнього самотворення власної психіки стає особистість. Особистості властиві величезний творчий потенціал і реальний вплив на природу, на інших і на себе.

Ці здібності справді є вищими психічними функціями, бо вони набувають небачених у природі можливостей завдяки застосуванню внутрішніх знакових знарядь розвитку та функціонування (слово, знакові системи науки, техніки, мистецтва тощо) і зовнішніх підсилювачів (технічні пристрої, транспортні системи, інформаційні технології, засоби глобальної комунікації, «штучний інтелект» та ін.).

Особистість стає вершиною філогенезу психіки. В контексті розвитку особистості трансформуються попередні форми психіки. Вони включаються у перетвореному, окультуреному, соціалізованому вигляді у принципово нову, особистісну систему психічних властивостей, на основі якої здійснюється регуляція складних форм продуктивної, творчої, індивідуальної та соціальної поведінки й діяльності людей.

Отже, в процесі філогенезу виникає і розвивається безперервна низка форм психічного відображення живими істотами навколишньої дійсності, які сприяють досконалішій регуляції їхньої поведінки та життєдіяльності. До цих форм належать чутливість (сенсорна психіка), сприймання (перцептивна психіка), практичний інтелект вищих тварин, практичний і абстрактний інтелект прадавньої людини, що перетворюється в процесі історичного розвитку суспільства (на основі використання чимдалі досконаліших матеріальних та ідеальних, зовнішніх і внутрішніх знарядь діяльності) на свідомість, самосвідомість і особистість як соціальна зумовлену систему вищих психічних властивостей індивіда. Це забезпечує можливість не лише повніше відображати об'єктивну дійсність, а й перетворювати її та себе.

 

Умовні рефлекси. Механізм утворення умовного рефлексу

Рухові умовні й безумовні рефлекси, з яких складається вища нервова діяльність, узгоджуються з вегетативними рефлексами, що утворюють нижчу нервову діяльність.

Теоретичною основою для розуміння діяльності нервової системи є положення рефлекторної теорії, сформульованої І. М. Сєченовим та експериментально розробленої І. П. Павловим, Н. Є. Введенським, О. О. Ухтомським, В. М. Бехтерєвим та ін. І. М. Сєченов вважав, що рухові рефлекси здійснюються за зразком не рефлекторної дуги, а рефлекторного кільця. Він наводив аргументи, що свідчать про необхідність зворотної інформації від м'язів для створення рухів.

Анатомо-фізіологічний механізм рефлекторної діяльності забезпечує:

• прийом зовнішніх впливів;
• перетворення їх у нервові імпульси (кодування) та передання в мозок;
• декодування й переробку прийнятої інформації, подання команд у вигляді нервових імпульсів до м'язів та залоз;
• прийом і передання в мозок інформації про наслідки виконаного акту (зворотний зв'язок);
• корекцію наступних дій з урахуванням інформації зворотного зв'язку.

Рефлекторне коло складається з п'яти ланок:

• рецепторного нейрона шкіри, тіло якого знаходиться у спинномозковому вузлі;
• вставного нейрона, що міститься у задніх рогах спинного мозку;
• рухового нейрона, розміщеного у передніх рогах спинного мозку;
• рецепторного нейрона пропріоцептора, розташованого у спинномозковому вузлі, через який проходить зворотна інформація;
• доцентрового нейрона, що знаходиться у бічних рогах спинного мозку.

Рефлекторна саморегуляція внутрішніх органів здійснюється за допомогою спеціальних рецепторів. На думку І. П. Павлова, рефлекторна саморегуляція внутрішніх органів відбувається у нижчих відділах нервової системи. Вона здійснюється і під час сну, при «вимиканні» кори великих півкуль.

Особливий інтерес для психології становить експериментальне виявлена школою І. П. Павлова складна форма фізіологічного синтезу — системність у роботі великих півкуль головного мозку, або динамічний стереотип. Якщо умовні подразники багаторазово повторюються в певній послідовності з однаковими часовими інтервалами, то у великих півкулях утворюються сполучення осередків збудження і гальмування, що формують систему позитивних і негативних умовних рефлексів. Повторюючись, динамічний стереотип здійснюється дедалі легше й автоматизується. Крім того, він характеризується більшою економністю рухів і зниженням втомлюваності, але залишається динамічним.

Крім локалізації функцій у корі великих півкуль, самі півкулі мають власну спеціалізацію. Існує функціональна асиметрія головного мозку — півкулями виконуються різні функції. Права півкуля контролює сенсорні й рухові функції лівої половини тіла, а ліва здійснює контроль його правої половини. Як свідчать результати вивчення розщепленого мозку, ліва півкуля в основному відповідає за мову, за аналітичну й послідовну переробку інформації, забезпечуючи тим самим послідовне аналітичне мислення. Розлади у діяльності лівої півкулі призводять до порушень мовної діяльності, блокуючи здатність до нормального спілкування, а також викликають серйозні дефекти розумової діяльності. Права півкуля оперує образною інформацією, переробляючи її одночасно й цілісно (симультанне), керує навичками, пов'язаними із зоровим і просторовим досвідом, забезпечує орієнтацію в просторі, емоційне сприйняття об'єктів, зокрема музики.

Вища нервова діяльність людей є якісно складнішою, ніж тварин. Основна розбіжність вищої нервової діяльності людини й тварини полягає у тому, що тільки в людей існує система умовних й безумовних рухових рефлексів, яка забезпечує функцію мови, вимовляння й написання слів, а також: здатність реагувати на слова як на умовні подразники, що мають певний смисловий зміст. Друга сигнальна система, або система систем (за І. П. Павловим), забезпечує якісно нову форму відображення зовнішнього світу завдяки функції мови.

Психофізика Г. Фейхера. Предмет і задачі психофізики. Відчуття як похідна від зовнішньої стимуляції. Концепція порогів

     Відчуття — це відображення окремих властивостей предметів і явищ при безпосередній дії подразників на органи чуття. У відчуттях людині відкриваються кольори та звучання, пахощі і смак, вага, тепло чи холод речей, що її оточують. Крім того, відчуття дають інформацію про зміни у власному тілі: людина відчуває порушення у функціонуванні внутрішніх органів, положення і рух свого тіла й окремих його частин.

    Відчуття як образи, що відбивають окремі властивості предметів, виникають під час діяльності будь-яких органів чуття. Наприклад, коли людині дуже недовго показують предмет, вона бачить пляму певного кольору, але не може сказати, що це за предмет. Слухаючи незнайому мову, людина вловлює висоту, тембр, гучність голосу, хоча не сприймає змісту мовленого. Але пізнання рідко розпочинається з чуттєвого відображення окремих властивостей предметів («щось світиться», «щось звучить). Як правило, в людини одразу виникає цілісний образ об'єкта, в якому далі можуть бути виділені окремі його риси. Більш складною і розвиненою, ніж відчуття, але тісно пов'язаною з ним формою чуттєвого пізнання світу є сприймання.

   Сприймання — це відображення цілісних предметів і явищ при безпосередній дії подразників на органи чуття. Коли людина перебуває в оточенні звичайних речей, у неї формуються цілісні образи навколишніх предметів. Вона бачить речі, чує їхнє звучання, торкається їх.

     Відображаючи предмети та їхні властивості, сприймання і відчуття являють собою різні за повнотою, глибиною й адекватністю ступені чуттєвого пізнання невичерпного багатства світу. Але значення відчуттів та сприймання в діяльності людини не обмежується інформуванням про події у внутрішньому та зовнішньому середовищі. Чуттєвий образ для людини є сигналом про значущість цих подій і, отже, регулятором її поведінки в середовищі. Сприймаючи, наприклад, зміну погодних умов (відчуваючи холод, спеку чи вітер), людина може пристосуватися до них чи уникнути їх. Виконуючи різні трудові дії, за допомогою відчуттів — передусім м'язових і дотикових — вона точно відображає окремі властивості та цілісні ознаки речей і тільки на цій основі координує з ними свої дії. Втрата м'язової чутливості при деяких захворюваннях робить людину безпорадною у використанні найзвичніших  предметів.

    Роль відчуття та сприймання в нашому житті настільки значна, що існує потреба у підтриманні інформаційного балансу з середовищем, порушення якого веде до дезорганізації особистості та розладів у функціонуванні організму. Про це свідчать дослідження із штучним створенням інформаційного голоду через обмеження зорових, слухових, дотикових, рухових та інших стимулів, які завжди слугують звичним фоном життєдіяльності людини. У стані інформаційного голоду в досліджуваних людей з'являлися галюцинації, вони відчували сильний неспокій і просили припинити експеримент.

      Відображення дійсності у відчуттях та сприйманні властиве як людині, так і тваринам, але результати цього відображення — чуттєві образи — дуже відрізняються за своїм змістом та функціями. Образна сфера людини розвивається в суто людських формах активності — діяльності, спілкуванні, навчанні. Тому вона відображає соціальні умови життя, предмети, створені людською працею, природу, на яку людина активно впливає. Тварини відтворюють у своїх образах тільки біологічно значущі умови існування. Чуттєве відображення є для них вищою формою орієнтування у світі. Для людини, повторюємо, це лише початковий ступінь пізнання світу, пізнання, яке триває і розгортається в уяві й мисленні.

   Властивості та закономірності відчуттів. Відчуття як елементарне відображення матеріального світу закономірно відбиває основні характеристики предметів і явищ — якісні, кількісні та просторово-часові. У цих закономірностях яскраво проявляється природа чуттєвих образів, які є суб'єктивним відображенням об'єктивного світу.

     Головною характеристикою відчуттів, у якій виявляється їх специфічність, зумовлена фізично-хімічними властивостями адекватних для відповідного аналізатора подразників, є їхня якість. Неповними є уявлення про наявність у людини лише п'яти органів чуття — зору, слуху, смаку, нюху та дотику. Насправді відчуттів та їхніх аналізаторних апаратів у людини значно більше. Самостійним різновидом є температурні відчуття, що відіграють важливу poль  у процесах теплообміну між організмом і середовищем. Спільними для різних органів чуття є больові відчуття, які виникають унаслідок дії занадто сильних подразників, але мають і свої самостійні рецептори. Інформацію про рух і положення нашого тіла та про властивості предметів, з якими ми діємо, дають м'язово-суглобові відчуття (кінестетичні та статичні), їх рецептори містяться у м'язах, суглобах і зв'язках. Важливу роль у просторовому аналізі відіграють вестибуляторні відчуття, органом яких є півколові канали та отолітовий апарат вуха. Проміжне положення між дотиковими та слуховими відчуттями займають вібраційні відчуття. Нарешті, різноманітну інформацію про внутрішній стан людини дають рецептори, розташовані в органах і тканинах організму . Органи чуття і рецептори щомиті отримують, фільтрують, перетворюють і передають у мозок величезні потоки інформації, яка дає можливість орієнтуватися у світі. Але для деяких життєво важливих факторів у людини немає відповідних органів чуття, бо вони виникли внаслідок техногенних впливів людини на середовище. Брак відповідних відчуттів заважає, наприклад, деяким людям, які живуть у зоні радіаційного забруднення, усвідомити небезпеку та запобігти їй.

Людство успішно долає обмеженість інформації, котру несуть органи чуття. Застосовуються технічні пристрої, що розширюють діапазон факторів довкілля, які сприймаються людиною. Завдяки пристроям, що продовжують органи чуття, людина сприймає і напругу електромагнітного поля, і ультразвукові хвилі, й іонізуюче випромінення.

      У відчутті відбиваються загальні властивості подразників того чи іншого виду й особливі прояви цих властивостей у конкретному предметі. Наприклад, сітківка ока перетворює у фізіологічні процеси електромагнітні хвилі — це прояв загальної функції рецепторів, спроможних збуджуватися під дією електромагнітного поля. Водночас кожної хвилини рецептори сітківки збуджуються внаслідок дії хвиль певної довжини, завдяки чому виникає відчуття певного кольору. Прикладом якостей відчуттів у більш вузькому розумінні є різні кольорові тони та відтінки, звуки різної висоти і тембру, певні запахи, смаки тощо.

   Якість відчуття залежить не тільки від природи подразника, а й від нервово-психічного стану людини, наявної установки, схильності до навіювання тощо.

Інтенсивність дії подразників на аналізатори відбивається в інтенсивності відчуттів. Кількісна залежність між подразником та відчуттям досить складна. Інтенсивність відчуття визначається не тільки силою (енергією) діючого подразника, а й функціональним станом органу чуття, який у свою чергу залежить від стану організму, значущості подразника, просторово-часових умов сприймання.

    Для виникнення відчуття необхідна певна енергія подразника. Мінімальна сила подразника, що викликає ледь помітне відчуття, називається нижчим абсолютним порогом чутливості даного аналізатора. Для кожного виду відчуттів існують свої абсолютні пороги. Чутливість основних аналізаторів до дії фізичних та хімічних подразників є досить значною.

   Окрім нижчого, існує верхній абсолютний поріг чутливості. Це максимальна сила подразника, що викликає адекватне йому відчуття. Подальше зростання сили подразника викликає больову реакцію. Перехід від подразників, які не сприймаються, до тих, що викликають відчуття, відбувається стрибком. Іноді достатньо ледь змінити інтенсивність подразника, щоб він з такого, що зовсім не сприймається, став таким, що сприймається цілком. Так само суттєві зміни інтенсивності подразників, які перевищують верхній поріг, теж не викликають змін у відчутті. 

     Не кожна відмінність між діючими подразниками помічається людиною. Щоб ця відмінність стала відчутною, вона мас досягти певної величини. Мінімальна відмінність у силі двох подразників, яка викликає ледве помітну відмінність відчуттів, називається порогом розрізнення. Для окремих відчуттів відношення порога розрізнення до величини первинного подразника залишається більш або менш незмінним. Це відношення називається диференційним порогом чутливості. Щоб, наприклад, помітити різницю у вазі, треба до початкової ваш додати 1/30 її частку, для слухових відчуттів диференційний поріг становить 1/10, а для зорових — 1/100 вихідної величини подразника.

    Як залежить зростання інтенсивності відчуття від зростання сили подразника? Експериментальні дані показали, що це зростання найчастіше не відбувається прямо пропорційно зростанню сили подразника.

    У середині XIX ст. німецький фізик і математик Г. Фехнер показав, що інтенсивність відчуттів пропорційна логарифму інтенсивності подразника. Згідно з цим законом за зростання сили подразника в геометричній прогресії сила відчутгя зростає в арифметичній.

    Пізніше завдяки винайденню електронного мікроскопа та дослідженням з його допомогою електричної активності окремих нейронів було встановлено, що генерація імпульсів у рецепторі під дією подразника підпадає під закон, відкритий Фехнером. Це свідчить, що даний закон описує електрохімічні процеси в нервовій системі.

У математичній формі закон Фехнера виражається так:

Е =  klgR + с, де Е — інтенсивність відчугтя, R — сила подразника, k та с—константи.

На початку XX ст. американський психолог С. Стівенс описав зв'язок фізичною стимулу і відчуття більш диференційовано. Він показав, що між подразником та відчуттям частіше існує степеневий зв'язок:

E =  aRn, де Е — інтенсивність відчутгя, R — сила подразника, п — показник степеня, а — константа.

    Для відчуттів різної якості показник степеня змінюється. Так, для відчуття світла він дорівнює 0,33, а для відчуття удару електричного струму — 3,5. Це означає, що, наприклад, подвоєння яскравості світла змінює його видиму яскравість усього на 25 %, тоді як подвоєння сили електричного струму збільшить відчуття у 10 разів. Дані Стівенса свідчать про те, що, відображуючись у відчуттях однієї якості, ряд фізичних величин ніби «стискається», у відчуттях іншої якості може «розширюватися» чи залишатися незмінним. Конкретний характер відображення фізичного подразника у відчуттях визначається тією роллю, яку відіграють відчуття різної якості в поведінці та діяльності.

Зорові відчуття. Фактори, що впливають на абсолютний поріг зорової чутливості

     Чутливість аналізаторів не є постійною величиною. Вона може значною мірою змінюватися залежно від коливань інтенсивності подразника. Пристосування рівня чутливості до інтенсивності подразника називається сенсорною адаптацією. Процес адаптації виявляється у зниженні чутливості при високих інтенсивностях подразників і підвищенні при низьких. Явище адаптації, наприклад, зорового аналізатора добре відоме всім. Коли людина з напівтемної кімнати заходить у сонячну, вона певний час нічого не бачить. Інтенсивність світла при цьому може перевищувати верхній абсолютний поріг і викликати больові відчуття. Але за кілька хвилин чутливість очей знижується і навколишні предмети знову стають видимими. Заходячи зі світлого приміщення в темне, людина теж спочатку нічого не бачить, та поступово чутливість зорового аналізатора підвищується, і сліпота зникає.

     Адаптоване до темряви око чутливіше до електромагнітних хвиль, які знаходяться у зелено-блакитній частині спектра, ніж до тих, що знаходяться в оранжево-червоній його частині. Цей факт можна проілюструвати так. Якщо при денному світлі показати людині червоне й синє зображення на чорному тлі, вона побачить їх однаково чітко. Але якщо людина буде роздивлятися ці зображення в сутінках, їй здаватиметься, що червона частина зникла і залишилася тільки синя. З цієї причини розпізнавальні знаки, що вказують на контури злітної смуги аеродрому, позначаються синім кольором.

    Адаптаційне регулювання чутливості має велике біологічне значення. Адаптація допомагає вловлювати слабкі подразники й охороняє органи чуття від занадто великих чи тривало діючих подразників. Зміни чутливості органів чуття можуть мати стійкий характер, пов'язаний, зокрема, із вимогами професійної діяльності. Наприклад, спеціалісти з фарбування тканин розрізняють до 60 відтінків чорного кольору. Для нетренованого ока вони здаються однаковими. Високого ступеня досконалості набувають нюхові або смакові відчуття в дегустаторів.

     Явище підвищення чутливості аналізаторів унаслідок їхнього тренування називається сенсибілізацією. Вона є доказом того, що відчуття людини пристосовані до умов її життя та діяльності й можуть значною мірою розвиватися під впливом суспільної практики.

    Знання кількісних зв'язків між подразниками та відчуттями, які вони викликають, мають велике практичне значення у зв'язку з діяльністю операторів, зайнятих обробкою інформації про виробничі процеси. На основі таких зв'язків визначається та оптимальна зона, в якій сприйняття і розрізнення сигналів, адресованих людині-оператору, здійснюються з найбільшими швидкістю і точністю. Так, при виборі інтенсивності сигналу орієнтуються на середню, найбільш екстремальну частішу пікали чутливості аналізатора, інтервал між інтенсивностями кількох стимулів визначається з урахуванням величини диференційного порога певного аналізатора тощо.

     Просторові характеристики подразників відображаються у просторових властивостях відчуттів. Таке відображення виявляється в локалізації відчуття там, де знаходиться подразник. Наприклад, у хірурга, який обмацує зондом кулю в рані, дотикові відчуття локалізовані не на кінчиках пальців, а на межі зонда й кулі, тобто на поверхні предмета, що його обстежує хірург. Відчуваючи світло, ми відносимо його до відповідного джерела, яке займає певне місце у просторі. Сприймаючи звук, установлюємо напрямок і відстань до предмета, що його породжує. При дотику ми напевне знаємо, з якою частиною нашого тіла зіткнувся подразник.

    Коли орган стимулюється неадекватним подразником (наприклад, око чи вухо стимулюються електричним струмом), виникає відчуття, що локалізується в просторі самого рецептора. Тоді людина каже: „З очей посипалися іскри”, „У вухах дзвенить”. У деяких видах косоокості відчуття локалізується не там, де міститься подразник.

     Завдяки чому людина відображає подразники в тих координатах простору, де вони знаходяться? Локалізація подразника в певному місці поверхні тіла характерна, наприклад, для дотикових відчуттів і залежить від локалізації осередків збудження в мозку. Це підтверджується даними спостережень над дотиковими відчуттями хворих у перші хвилини після операції пересадки шкіри з одного місця на інше. У таких хворих дія подразника на нове місцезнаходження перенесеного клаптика шкіри локалізується на старому місці. В мозку осередок збудження утворюється в старому відділі, який певний час зберігає нервові зв'язки з попереднім місцем.

Кінестичні відчуття, їх основні властивості і форми       

    Головну роль у локалізації подразника в зовнішньому просторі відіграє взаємодія відчуттів різної якості. У такі системи відчуттів завжди входять кінестетичні відчуття від руху м'язів. Наприклад, зорове відчуття відстані, на якій міститься подразник, забезпечується спільною діяльністю сітківки та моторних структур ока (м'язів, що зводять та розводять очні яблука, змінюють кривизну кришталика тощо). Збудження рецепторів у зорових м'язах разом зі зміною зображення на сітківці є сигналом відстані від спостерігача до об'єкта. Важливе значення для сприймання відстані мають також рухи очей, зокрема їх зведення на об'єкті, перспективне зменшення об'єктів, перекриття віддалених об'єктів ближче розташованими.

     Відображення напрямку локалізації подразника в зовнішньому просторі досягається через спільну діяльність парних органів чуття. Так, напрямок локалізації звукового джерела залежить від різниці в часі між надходженням звукових сигналів до лівого та правого вуха, що, в свою чергу, забезпечує послідовну обробку цих сигналів у корі головного мозку.

    Здатність до аналізу просторових характеристик подразників може змінюватися. Наприклад, гострота зору в різних людей чи однієї й тієї ж людини в різний час мас велику варіативність залежно від особливостей професійної діяльності, мотивації, стану організму тощо.

     Тривалість дії подразників на органи, чуття відображується в часових характеристиках відчуттів. Як і інші властивості відчуттів, тривалість відчуття містить у собі суб'єктивний компонент. Він виявляється в тому, що відчуття виникає дещо пізніше від початку дії подразника й не зникає одразу після закінчення його дії. Інерція відчуттів має назву післядії. Завдяки післядії в зоровому аналізаторі окремі кінокадри за певної швидкості проекції сприймаються як безперервне зображення.

     Отже, характер відчуття зумовлений властивостями подразників (якісними, кількісними, просторово-часовими), але водночас він залежить від особливостей нервово — психічної організації та стану суб'єкта відображення. Це свідчить про те, що відчуття, як і інші психічні процеси, не є пасивним відбиттям впливів зовнішнього середовища. В образі відчуття найповніше відбивається те, що може задовольнити потреби суб'єкта, орієнтує його під час організації діяльності та поведінки. Тому відповідність об'єкта образові завжди відносна. Повна їх адекватність недосяжна, та й непотрібна

    Властивості та закономірності сприймання. Якби пізнання світу закінчувалося відчуттям, людина відображала б не предмети, події та явища, а какофонію звуків, запахів, мигтіння світла тощо, як це буває при деяких серйозних психічних захворюваннях. Однак у повсякденні, хоч на органи чуття діють окремі фізичні та хімічні подразники, в нас виникають образи цілісних предметів, які не можна скласти з суми відчуттів. Ми сприймаємо не окремі кольори, звуки, запахи, а речі, що мають певні властивості. Крім того, подразники, що діють на органи чуття, постійно змінюють свої просторово-часові, якісні та кількісні характеристики, але ми сприймаємо речі такими, якими вони є, незважаючи на зміну умов їх спостереження. Так, залежно від різної освітленості предметів змінюється спектральний склад світла, що діє на сітківку, але колір предмета не змінюється.

     Сприймання, грунтуючись на відчуттях, не вичерпується ними. Воно має такі специфічні властивості, які зумовлюють відображення предметів у сукупності їх об'єктивних характеристик, а не так, як про них сигналізують окремі органи чуття. Такими властивостями сприймання вважаються предметність, цілісність, структурність, константність та усвідомтеність. Завдяки цим властивостям сприймання з потоку відчуттів, що йдуть іззовні, виділяє ті чи інші предмети, відокремлює їх із середовища, розкриває їхні значення й функції.

Використана література

1. Загальна психологія: Навч. посібник/ Авт. кол.: О. Скрипченко, Л. Долинська, З. Огороднійчук та ін.. -К.: А.П.Н., 2002. -461 с.
2. Максименко С. Д.   Загальна психологія: Навч. посібник для студ. вуз.; Міжрегіональна академія управління персоналом. -2-е вид., стереотип.. -К., 2001. -455 с.
3. Макарова Л. Л. Загальна психологія: — К.: Центр навчальної літератури, 2005. -198 с.
4. М'ясоїд П. А.Загальна психологія: Навч. посібник для студ. вуз. -К.: Вища школа, 1998 2000. -479 с.
5. Психологія: Підручник для студ. вуз./ За ред. Ю.Л.Трофімова. -К.: Либідь, 2000. -558 с.