Вступ.

1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ РОЗВИТКУ ПРОДО-ВОЛЬЧОГО КОМПЛЕКСУ УКРАЇНИ.

1.1. Сутність, зміст та структура продовольчого комплексу України як країни агропромислової спеціалізації.

1.2. Концептуальні основи аналізу природно-ресурсного потенціалу розвитку продовольчого комплексу України.

1.3. Методичні основи оцінки розвитку продовольчого комплексу.

2. ТЕНДЕНЦІЇ ТА ЗАКОНОМІРНОСТІ РОЗВИТКУ ПРОДОВОЛЬЧОГО КОМПЛЕКСУ В УМОВАХ СУЧАСНИХ РИНКОВИХ ТРАНСФОРМАЦІЙ.

2.1. Продовольча проблема і розвиток продовольчого комплексу в світовому та регіональному вимірах.

2.2. Оцінка сучасного стану та тенденцій розвитку регіональних продовольчих комплексів України.

3. МЕХАНІЗМИ ПОДОЛАННЯ НЕГАТИВНИХ ТЕНДЕНЦІЙ РОЗВИТКУ ПРОДОВОЛЬЧОГО КОМПЛЕКСУ УКРАЇНИ.

3.1. Вплив факторів та особливостей розміщення сільськогосподарських і харчових підприємств України на розвиток продовольчого комплексу.

3.2. Шляхи і умови інтеграції продовольчого комплексу України в міжнародну торгівлю.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність теми. Формування ефективного механізму забезпечення продовольчої безпеки України як країни з перехідною економікою передбачає створення конкурентоспроможного продовольчого комплексу з оптимальною структурою виробництва, здатного в умовах міжнародної економічної інтеграції та глобалізації випускати високоякісну конкурентоспроможну продукцію, забезпечувати потреби населення у продуктах харчування та належний рівень продовольчої безпеки держави.

Дослідженню економічних проблем розвитку продовольчого комплексу присвячено наукові праці вчених Ради по вивченню продуктивних сил України НАН України, Інституту агарної економіки Української академії аграрних наук, Об’єднаного інституту економіки НАН України, Інституту економічного прогнозування НАН України, в яких основна увага була приділена проведенню агарної реформи, формуванню принципів агарної політики, трансформації відносин власності та соціальної сфери села. Разом з тим актуальною залишається необхідність вивчення сучасних теоретичних і практичних аспектів розвитку продовольчого комплексу України, його структурно-динамічних змін в загальнодержавному та регіональному аспекті в умовах ринкових трансформацій на тривалу перспективу, що й зумовлює актуальність даного дослідження.

Серед вітчизняних науковців, що займалися проблемами розробки і прийняття управлінських рішень у галузі здійснення державної продовольчої політики, необхідно назвати П.П.Борщевського, П.І.Гайдуцького Б.М.Данилишина, Л.Д.Дейнеку, Ю.П.Лебединського, О.Ю.Лебединську, В.Я.Месселя-Веселяка, О.М.Онищенка, Б.Й.Пасхавера, П.Т.Саблука, В.М.Трегобчука, В.В.Юрчишина, М.Д.Янківа та ін.

Метою роботиє розробка теоретико-методологічних засад розвитку і розміщення продовольчого комплексу України та її регіонів на довготривалу перспективу та вироблення відповідних наукових рекомендацій щодо структурних змін, переходу на інноваційний шлях розвитку і підвищення конкурентоспроможності продукції вітчизняного продовольчого комплексу з метою забезпечення належного рівня продовольчої безпеки країни в цілому та регіонів.

Основними задачами, які вирішувались в рамках даної теми, були:

— вивчити та узагальнити теоретико-методологічні засади розвитку продовольчого комплексу України як країни агропромислової спеціалізації, визначити сутність та зміст продовольчого комплексу;

— здійснити комплексну оцінку тенденцій та закономірностей розвитку продовольчого комплексу України на сучасному етапі;

— розробити теоретико-методичні основи дослідження регіональної структурної трансформації виробництва продовольчої продукції;

— здійснити комплексу оцінку розвитку продовольчих комплексів регіонів України за період проведення ринкових трансформацій;

— сформувати механізми подолання негативних тенденцій розвитку продовольчого комплексу України;

— розробити пропозиції по удосконаленню територіальної організації продовольчих комплексів регіонів України;

— визначити перспективи розвитку продовольчого комплексу України в умовах глобалізації світогосподарських зв’язків.

Об’єкт дослідження– державна політика у сфері розвитку продовольчого комплексу.

Предмет дослідження– розробка основних напрямів удосконалення адміністративно-господарського та планово-економічного механізмів державного регулювання сталого розвитку продовольчого комплексу.

Прикладне значення результатівдослідження полягає в тому, що розроблені теоретико-методологічні засади розвитку продовольчого комплексу дозволяють знайти системний підхід до вирішення проблеми продовольчого забезпечення держави, подолання негативних тенденцій та відродження сталого розвитку національного аграрного сектору економіки.

Структура та обсяг роботи. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел і додатків. Вона викладена на 40сторінках, містить 3 таблиць та 2 рисунків, 20найменувань у списку використаних джерел і 1 додаток на одній сторінці.

1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ РОЗВИТКУ ПРОДО-ВОЛЬЧОГО КОМПЛЕКСУ УКРАЇНИ

1.1. Сутність, зміст та структура продовольчого комплексу України як країни агропромислової спеціалізації

В Україні розвинені майже всі відомі в світі галузі промисловості. Перше місце по виробництву продукції серед галузей промисловості займає чорна металургія (23,1 %).

Далі слідують машинобудування (15,5 %) і харчова (15,0 %) промисловість, електроенергетика (14,7 %), паливна (11,5 %), хімічна і нафтохімічна галузі (по 6,5 %).

Окремі галузі промисловості, наприклад паливна і електроенергетика, чорна і кольорова металургія і деякі інші, формують міжгалузеві промислові комплекси. Це системи економічно зв'язаних між собою виробництв, діяльність і розміщення яких технологічно і територіально обумовлені. Найважливішими міжгалузевими промисловими комплексами є: паливно-енергетичний, металургійний, машинобудівний, лісовиробничий.

Окремі галузі, взаємодіючи між собою, утворюють складні народногосподарські комплекси. Наприклад, харчова і легка промисловість, використовуючи сільськогосподарську сировину, виробляють продукти харчування і товари народного споживання, забезпечуючи ними населення.

Структура промислового виробництва, тобто співвідношення галузей, в Україні весь час змінюється. Так, протягом останнього десятиліття поступово зростає частка машинобудування, деревообробної і целюлозно-паперової промисловості і зменшується частка чорної металургії, харчової, хімічної, нафтохімічної промисловості. Достатньо стабільна частка електроенергетики і промисловості будівельних матеріалів.

В даний час в Україні працюють державні і недержавні підприємства. Більшість підприємств, які випускають однорідну продукцію або мають між собою тісні виробничі зв'язки, входять до складу виробничих об'єднань.

Деякі підприємства і об'єднання утворюють комбінати, де поєднуються такі виробництва, які або є послідовними стадіями обробки сировини, або обслуговують один одного, або спільно використовують відходи виробництва.

Кожне сучасне промислове підприємство має певну спеціалізацію, яка передбачає виготовлення однорідної продукції. Підприємства (цехи, ділянки) виробляють якийсь один продукт, його окремі вузли і деталі або виконують окремі операції (відливання, штампування, механічна обробка, збірка). Спеціалізація виробництва сприяє підвищенню продуктивності праці і якості продукції, зниженню витрат і т.д.

Обов'язковою для спеціалізованих підприємств є кооперація — тісна і постійна співпраця з метою виготовлення якої-небудь продукції (наприклад, деталей і вузлів для автомобілів).

Суспільство зацікавлене у високій ефективності виробництва, яка визначається співвідношенням готового продукту і витрат (праця, матеріали) на його виготовлення. Чим менше витрати на випущену продукцію, тим ефективніше виробництво. Показником ефективності є собівартість.

Собівартість — це витрати підприємства (у грошах) на виробництво і реалізацію одиниці продукції[6, c. 34-36].

Одним з найважливіших шляхів підвищення ефективності виробництва в країні є раціональна територіальна організація господарства. Вона передбачає науково обґрунтоване розміщення взаємозв'язаних окремих галузей і виробництв на території країни.

Об'єктивно можливості опинитися в їх числі залежать від наявності природно-сировинних ресурсів, рівня досягнутого регіонального багатства, етнічних і історичних особливостей. Суб'єктивно пошук альтернативних варіантів входження регіону в ринок є актуальним.

В цілому за роки реформ ситуація в харчовій промисловості характеризується спадом виробництва всіх основних продуктів харчування, значним скороченням асортименту продукції, що виробляється, кризовим станом більшості підприємств, старінням основних виробничих фондів, особливо їх активної частини.

Особливого значення набувають дослідження проблем регіонального продовольчого комплексу у зв'язку з проведенням реструктуризації ПК, що вимагає подальшого удосконалення господарського механізму, впорядкування його елементів, показників та важелів.

Продовольчому комплексу як соціально-економічній системі властива певна кількість якісно визначених елементів і процесів, які перебувають у взаємодії та взаємозв'язку. Саме ці складові елементи — галузі та виробництва — формують його структуру. Структура соціально-економічних систем є фундаментом для аналітичних досліджень, оскільки від особливостей структури залежить, з одного боку, задоволення суспільних потреб, а з другого — ефективне використання усіх видів виробничих ресурсів.

Розвиток процесів агропромислової інтеграції й удосконалення наукового інструментарію їх вивчення переконують, що неможливо дати змістовний структурний опис ПК, застосовуючи тільки один, наприклад, галузевий чи територіальний розріз цієї складної системи. І в теоретичному, і в практичному змісті необхідне багатоаспектне формування структури ПК з виділенням щонайменше трьох наступних розрізів: функціонально-галузева структура; продуктова; територіально-виробнича. Розгляд ПК з різних позицій дозволяє зробити «об'ємнішим» загальне уявлення про його структуру.

Функціонально-галузева структура ПК — це сукупність галузей і видів діяльності, що виконують визначені функції й інтегруються в межах ПК для досягнення кінцевих цілей комплексу[1, c. 19-21].

Існують різні підходи щодо визначення функціонально-галузевої структури продовольчого комплексу [3]. їх можна звести до двох точок зору. Відповідно до першої ПК — це сукупність усіх галузей, які безпосередньо чи опосередковано беруть участь у виробництві продуктів харчування. Відповідно до другої — до складу ПК включаються галузі, між якими існують технологічні зв'язки і які спільно виробляють кінцевий продукт.

За першим підходом, до складу продовольчого комплексу необхідно включати не тільки сільське господарство, переробну і харчову промисловість, сферу реалізації кінцевого продукту, а й машинобудування, чорну металургію, енергетику, будівництво та інші галузі в тій частині, в якій вони пов'язані з виробництвом продуктів харчування. Прихильники такого підходу в системі продовольчого комплексу виділяють наступні сфери, що визначають його функціональну структуру (рис. 1).

І сфера — виробництво засобів виробництва для сільського господарства, переробної і харчової промисловості. До неї належать: тракторне й сільськогосподарське машинобудування, машинобудування для тваринництва і кормовиробництва, харчової та мікробіологічної промисловості, торгівлі і громадського харчування, виробництво устаткування для меліоративних робіт, спеціалізованого автотранспорту, суднобудування для рибної промисловості, галузі основної хімії, що виготовляють мінеральні добрива, засоби захисту рослин, будівництво для всіх сфер ПК, комбікормова та мікробіологічна промисловість, електроенергетика, металургія, паливна промисловість, а також інші галузі, що постачають сільському господарству засоби виробництва.

II сфера — виробництво сільськогосподарської продукції, рибальство і рибництво, видобуток солі, а також вирощування племінного молодняка, сортового посівного матеріалу, елітних саджанців, рибопосадкового матеріалу для ставкових господарств.

III сфера — переробка сільськогосподарської продукції, виробництво продуктів харчування із сільськогосподарської та іншої сировини, реалізація кінцевого продукту.

IV сфера — виробнича інфраструктура: технічне, меліоративне, транспортне обслуговування, холодильно-складське господарство, виробництво тари й пакування та ін.

V сфера — об'єкти соціально-культурного призначення: комунальне господарство, побутове обслуговування, система підготовки кадрів, культурно-просвітні об'єкти тощо.

Такий підхід до визначення складу продовольчого комплексу не дозволяє окреслити його межі досить чітко. У цьому випадку ПК за своїми масштабами і структурою певною мірою збігається з межами економіки в цілому, оскільки лише деякі галузі не працюють на виробництво продуктів харчування. До того ж, включення до складу продовольчого комплексу галузей паливно-енергетичного, металургійного, хімічного, машинобудівного та інших комплексів взаємозалежних галузей означало б заперечення самого факту об'єктивного їх існування[9, c. 10-13].

1.2. Концептуальні основи аналізу природно-ресурсного потенціалу розвитку продовольчого комплексу України

Рослинництво — галузь сільського господарства по виробництву зернових, технічних і кормових культур, овочів і фруктів.

Основою рослинництва України є вирощування зернових культур — пшениці, жита, кукурудзи, рису, ячменю, вівса, проса, гречки і ін. Зерно — найважливіший продукт харчування людини і сировина для багатьох галузей промисловості. Зернові забезпечують тваринництво цінними кормами. Тому в структурі посівних площ зернові культури займають перше місце.

Українці відносяться до однієї з найдавніших хліборобних націй світу. Переселенці з України завезли високоякісну українську пшеницю в Сполучені Штати Америки і до Канади. В даний час США і Канада продають зерно на світовому ринку. Купує його і Україна.

Українці піднімали цілину на Поволжі, на Доні, Кубані, Ставрополлі, на берегах Тереку, в Казахстані і Киргизстані, на Далекому Сході. Український плуг і воли пройшли від Карпат до Сибіру і Далекого Сходу.

Головна зернова культура України — озима пшениця; на неї доводиться майже 20 % посівних площ; вона забезпечує до 50 % валового збору зернових в країні. Основні райони вирощування озимої пшениці — лісостепова і степова зони і частково Полісся. У минулому озиму пшеницю в Україні сіяли переважно в Лісостепу. Вона відома на нашій території з часів трипільської культури (III ст. до н. е.). Найсприятливіші природно-кліматичні умови для вирощування озимої пшениці — в Лісостепу і північній частині Степу. У Україні виведено багато нових високоурожайних сортів озимої пшениці, що одержали визнання і за межами нашої країни.

Велике значення в харчовому раціоні людини мають крупи. В Україні вирощуються круп'яні культури — гречка, просо, рис. Проте валові збори їх невеликі: у сумі вони складають близько 3 % валового збору зернових в країні.

Найбільші площі серед круп'яних культур займає гречка. Це одна з традиційних сільськогосподарських культур українського народу. Врожайність гречки невисока — близько 10 ц з 1 га. Сіють гречку в основному в Лісостепу і Поліссі.

Просо вирощують переважно в Лісостепу і Степу. Це достатньо посухостійка культура. Основні площі проса знаходяться в степових районах, але найвища його врожайність — в Лісостепу.

Рис як продовольчу культуру вирощують на поливних землях (чеках) в Миколаївській і Херсонській областях і в Криму.

Зернобобові (горох, люпин і соя) — дуже цінні кормові і харчові культури. Крім того, вони корисні тим, що збільшують вміст азоту в ґрунті.

Горох вирощують переважно на півдні Лісостепу і на півночі Степу, люпин — в Поліссі, сою — переважно в Поліссі і Лісостепу. Соя містить багато жирів і білків, використовується в харчовій промисловості і як кормова культура.

На базі зернового господарства працюють мукомельно-круп'яна, хлібопекарська, макаронна, кондитерська галузі продовольчого комплексу України.

Мукомельно-круп'яна промисловість забезпечує населення мукою і крупами, а її відходи використовуються для виробництва комбікормів. Мукомельно-круп'яні підприємства розміщуються в районах, що мають сировину, і в центрах споживання — Києві, Харкові, Одесі, Дніпропетровську. Дрібні підприємства є повсюди. Під час масового збору урожаю зерно відправляють на елеватори, де воно зберігається. Елеватори розміщуються в крупних містах, залізничних вузлах, морських портах, а також в районах вирощування зернових. Тут же звичайно знаходяться і великі млини.

Мука є основною сировиною для хлібопекарської і макаронної промисловості, а також використовується в кондитерській промисловості. Головний чинник в розміщенні підприємств хлібопекарської промисловості — обмежені терміни зберігання свіжого хлібу. Чим більше місто, тим більше в ньому випікається хлібобулочних виробів. Крупні державні хлібозаводи не завжди себе виправдовують. Останнім часом збільшується кількість невеликих приватних пекарень, що максимально наближають випічку хліба до споживача.

Макаронна промисловість в своєму розміщенні повністю орієнтується на споживача, оскільки макаронні вироби перевозити на дальні відстані недоцільно. Найбільші підприємства макаронної промисловості знаходяться в Києві, Харкові, Одесі, Дніпропетровську.

Кондитерська промисловість в своєму розміщенні також орієнтується на споживача. Багато видів її продукції малотранспортабельні і мають дуже обмежені терміни реалізації і зберігання. Найбільші підприємства кондитерської промисловості знаходяться у великих містах — Києві, Львові, Харкові, Одесі, Луганську. Деякі з них мають певну спеціалізацію, наприклад виробництво печива, бісквіта, шоколаду тощо[7, c. 62-64].

Повніше структурні аспекти ПК відбиває продуктова структура, оскільки взаємодія галузей і виробництв у ПК ґрунтується переважно на обміні сировиною, напівфабрикатами, тобто має «продуктовий» характер [1].

Продуктова структура ПК — це сукупність вертикально інтегрованих виробництв конкретних видів кінцевої продукції (див. рис. 2). Кожна продуктова вертикаль (продуктовий підкомплекс) являє собою взаємозалежний ланцюг видів діяльності, які належать до різних сфер, галузей і підгалузей, але поєднані технологічно (а іноді й організаційно), починаючи від виробництва спеціалізованих засобів виробництва для отримання даного продукту та закінчуючи реалізацією цього продукту населенню.

Оскільки об'єктом нашого дослідження є ПК, а не АПК, необхідно ввести ще деякі обмеження [5]. Справа в тому, що деяка продукція сільського господарства використовується не на виробництво продуктів харчування, наприклад, шкіра — для одягу, взуття тощо, на технічні цілі, для виробництва певних видів лаків і фарб, казеїну тощо. Ці галузі нами не розглядаються, оскільки вони не входять до складу ПК. Водночас такі галузі, як соляна промисловість (добування солі, її випарювання, добування кам'яної солі), отримання деяких видів рослинної продукції лісового господарства (гриби, ягоди), входять до структури продовольчого комплексу. Хоча продукція цих галузей становить незначну частку у структурі продуктів харчування, але вона входить до складу ПК.

До складу продуктової структури продовольчого комплексу слід віднести: -тваринницько-переробні підкомплекси: м'ясопереробний, молочнопродуктовий, масложировий, яєчний та ін;

— рослинницько-переробні підкомплекси: борошно-круп'яний, плодоовоче-консервний, картопляно-крохмальний, спиртовий, виноградопереробний, комбікормовий та ін;

— рибопродуктовий: рибальство, рибництво, виготовлення рибопродуктів;

— соляний підкомплекс (добування, випарювання та виготовлення солі);

— виробництво алкогольних, безалкогольних напоїв, мінеральних вод та ін.

Формування у структурі ПК продуктових підкомплексів має велике значення для управління ним, оскільки дозволяє здійснювати обґрунтування пропорцій між сферами і галузями з урахуванням технологічних співвідношень у виробництві конкретних видів продукції.

Кінцева мета діяльності ПК — стабільне забезпечення населення продовольчими товарами високої якості та широкого асортименту. Правильне формулювання (вибір) критерію при виборі управлінських рішень, зокрема забезпечення пропорційного і збалансованого розвитку ПК, набуває першочергового значення серед інших проблем управління продовольчим комплексом[14, c. 57-59].

1.3. Методичні основи оцінки розвитку продовольчого комплексу

Основні галузі продовольчого комплексу-сільське господарство, переробна і харчова промисловість, — як відомо, виробляють продукти, що відновлюють витрати енергії людей у процесі праці і життєдіяльності. Продукція ПК — найважливіший елемент у всій сукупності умов, необхідних для існування людини, а отже, й процесу виробництва. Від якості та асортименту продуктів харчування значною мірою залежить відтворення робочої сили і продуктивність суспільної праці. Тому суспільство має бути зацікавлене у задоволенні населення продуктами харчування на рівні принаймні фізіологічних потреб. Це ж супроводжуватиметься за всіх інших рівних умов відносним підвищенням затрат праці на виробництво необхідної кількості цих продуктів. Отже, особливість продовольчого комплексу, зумовлена характером і призначенням його продукції, може обумовлювати доцільність таких структурних зрушень, які супроводжуватимуться збільшенням затрат праці на виробництво продуктів харчування.

Кожному історично визначеному етапу розвитку системи притаманний і свій економічний оптимум, а також більші чи менші можливості його досягнення, тобто більший чи менший рівень наближення фактичного стану економіки та процесів її розвитку до історично й економічно необхідних.

У галузі виробництва продуктів харчування нині стоїть завдання отримання такої кількості й асортименту продуктів, якого було б достатньо для задоволення потреб населення країни. Критерій оптимальності повинен бути сформульований настільки конкретно, щоб отримати кількісне вираження, знати величину самих потреб населення у продуктах харчування. Необхідно також враховувати, що ці потреби певною мірою суперечливі і далеко не завжди заслуговують схвалення та заохочення. Визначення та формування потреб населення у продуктах харчування може відбуватися лише на науковій основі. За норму харчування слід приймати не кількість необхідних людині поживних речовин безвідносно до того, який продукт є їх носієм, а набір конкретних продуктів, що найповніше задовольняє фізіологічні потреби людини.

Критерій повинен виражати мету виробництва. У нашому випадку як мету необхідно розглядати потребу суспільства в їжі, яка виражається через конкретні продукти, що задовольняють її. Це дозволяє перенести мету із сфери споживання у сферу виробництва.

Правильне визначення раціональних норм споживання продуктів харчування має важливе значення. На їх основі повинні визначатися обсяги виробництва продовольчого комплексу. Нині розроблені науково обґрунтовані норми споживання основних продуктів харчування, які становлять 97-99 % загальної калорійності споживаної населенням їжі.

Специфіка стійкості відтворення в продовольчому комплексі визначається специфікою відтворення в агропромисловому комплексі в цілому, збалансованістю та пропорційністю ресурсів і потреб його функціональних комплексів. Водночас стійкість відтворення в продовольчому комплексі має свою специфіку:

• його зв’язок із сільським господарством більш тісний, ніж інших підкомплексів агропромислового комплексу, оскільки переважна більшість продовольчих товарів виробляється із сільськогосподарської сировини;
• продукти харчування мають обмежені строки зберігання, тому стабільність забезпечення населення продовольством багато в чому залежить не тільки від кількості виробленої сільськогосподарської продукції, а й від умов зберігання цієї продукції, своєчасної її переробки й реалізації;
• стійкість задоволення потреб населення в продуктах харчування не може бути забезпечена в довго- і середньостроковому плані за рахунок резервних фондів продовольства, оскільки є багато видів продовольчих товарів, що швидко псуються;
• значущість стійкості виробництва продовольства (економічна, соціальна, політична) вища, ніж непродовольчих товарів народного споживання.

Дослідження засвідчили, що найгостріші кризові ситуації в розвиткові продовольчого комплексу відбувалися в Україні не стільки через природно-кліматичні причини, що періодично виникають, скільки через соціально-політичні негаразди та прорахунки в процесі прийняття управлінських рішень. На сьогодні криза в продовольчому комплексі призвела до зниження рівня його стійкості і чекати на її подолання найближчим часом поки що немає підстав. Процес цей довготерміновий, який може бути успішним не за умов “ін’єкцій” у так звані “точки зростання”, а за умов комплексного всеохоплюючого підходу до реформування всієї системи виробничих відносин у продовольчому комплексі на основі інноваційних підходів. Це вимагає перегляду державної продовольчої політики на загальнодержавному, регіональному та місцевому рівнях, особливо у сфері фінансування підприємств продовольчого комплексу. При цьому необхідно враховувати, що продовольчі ресурси формуються не тільки за рахунок обсягів вітчизняного виробництва. Певною мірою стійкість продовольчого комплексу визначається обсягами й надійністю зовнішньоекономічних зв’язків[17, c. 157-159].

2. ТЕНДЕНЦІЇ ТА ЗАКОНОМІРНОСТІ РОЗВИТКУ ПРОДОВОЛЬЧОГО КОМПЛЕКСУ В УМОВАХ СУЧАСНИХ РИНКОВИХ ТРАНСФОРМАЦІЙ

2.1. Продовольча проблема і розвиток продовольчого комплексу в світовому та регіональному вимірах

Загальна економічна криза, значний спад виробництва сільськогосподарської продукції, заборгованість по заробітній платні і пенсіям, бартерізація економічних відносин, недолік фінансових і матеріальних ресурсів, їх подорожчання негативно впливають на результати роботи підприємств харчової промисловості. Зокрема, минулого року в Україні об'єм харчової продукції вироблений на 14,6 % менше, ніж попереднього року. Об'єми виробництва скоротилися у всіх областях, окрім Сумської. Значно зменшилося виробництво цукру, масла, маргаринової продукції, хліба, хлібобулочних і макаронних виробів, муки, круп, а також продуктів для дитячого харчування. Внаслідок цього зменшилося споживання основних харчових продуктів з розрахунку на душу населення.

Зменшується виробництво м'ясної і молочної продукції. Минулого року виробництво продукції з цільного молока порівняно з 2006 роком скоротилося на 31,8 %, масла тваринного на 29,8, м'яса і субпродуктів І категорії — на 29,5, сирів жирних — на 21,4 %. Це пояснюється зменшенням поголів'я худоби і птахів не тільки в суспільному, а і в приватному секторі (за винятком поголів'я корів).

Аналіз такого спаду виробництва свідчить, що на 60 % він викликаний скороченням об'ємів переробки сільськогосподарської сировини.

Лише 20% худоби, птахів і молока, вироблених у всіх категоріях господарств, надійшло у промислову переробку, залишок реалізований без попередньої обробки на ринках, комерційним структурам або перероблений в цехах, які не забезпечують комплексного використовування сировини і високої якості продукції. Потужності м'ясо- і молокопереробних підприємств використані лише на 18-20 %, що негативно вплинуло на собівартість і ціни.

На 23% порівняно з 2006роком зменшилися поставки цукрового буряка. Протягом останніх років знижується виробництво цукру. Минулого року його вироблено лише 2 мільйони тонн (у 1990 році — 5,4 мільйони тонн). Все це обумовлено зменшенням посівних площ, зниженням врожайності буряка і їх цукристості, а також відсутністю єдиної державної політики щодо розвитку регіонів.

Важливий напрям виходу цукрової області з кризи — рішення питання кредитування і створення умов для його ефективного функціонування. Виникає потреба в законодавчому врегулюванні всіх цих проблем, ухваленні Закону “Про регулювання виробництва і реалізації цукру”.

Складні часи переживає і масложирова область, на підприємства якої поступило лише 25% насіння соняшнику поточного урожаю, залишок вивезений за кордони держави. Цього року може повторитися та ж ситуація, якщо через дефіцит сировини всі масляні заводи достроково припинять роботу, а ціни на масло різко зростуть, що приведе до збільшення експорту цієї продукції. Слід зазначити, що при вивозі сировини замість продукції держава втрачає значні кошти. Переробка 1 тонни насіння соняшнику на масло забезпечує на 100 грн. більше прибутку, ніж при експорті такої кількості насіння. Рафінування і розфасовка масла — це ще додатково 320 грн. Від переробки насіння соняшнику прибуток втричі більше, ніж від його продажу за границю. Отже, від експорту 1,3 млн. тонн насіння держава втратила 35 млн. грн. і понад 570 тис. тонн цінних кормів для тваринництва[16, c. 254-256].

Для використовування цих резервів необхідно вжити термінові заходи щодо тарифного і нетарифного регулювання експорту насіння соняшнику.

На скорочення виробництва харчових продуктів вплинуло звуження внутрішнього ринку продовольства через низьку купівельну спроможність населення, а також втрата зовнішніх ринків. На роботі підприємств негативно позначається імпорт продукції з консервантами, які подовжують термін її зберігання. Тим часом з торгової мережі витісняється якісна вітчизняна продукція.

Актуальною залишається проблема збуту спирту етилового харчового. В результаті переорієнтації експорту з традиційних країн лише на Російську Федерацію і упровадженням нею з 1997 року митних обмежень на ввезення українського спирту, а також ускладнення умов транзиту його через територію Росії, об'єм експорту впродовж останнього року скоротився в 6 разів, а виробництво складало лише 37 % від рівня 2006 року.

Враховуючи те, що спиртна промисловість традиційно маленька, високий експортний потенціал і залишається однією з бюджетоформуючих областей. Квапного рішення має потребу питання пошуку нових зовнішніх ринків збуту цієї продукції або часткового перепрофілювання підприємств на випуск паливного етанолу, технологія якого розроблена в Укрспиртбіопроді. Посилення державного контролю за виробництвом лікеро-горілчаних виробів дало можливість в минулому році збільшити випуск алкогольних напоїв майже на 13 %. Протекціоністська політика щодо вітчизняного товаровиробника, яка здійснюється в Україні впродовж останніх років, дала можливість чутливо скоротити імпорт продовольства і створила умови для нарощування випуску тих продуктів, які можна в достатніх об'ємах виробляти в Україні. Завдяки цьому імпорт кондитерських виробів з цукру минулого року зменшився в 9 разів, мінеральних вод — в 4, безалкогольних напоїв — в 3, пива і консервів плодоовочевих — в 1,3, м'яса і м'ясопродуктів — в 1,6, молока і молокопродуктів — в 1,5 рази і т.п. Відповідно зросли об'єми виробництва вітчизняних кондитерських виробів на 11 %, консервів плодоовочевих і мінеральних вод — на 21, безалкогольних напоїв — на 10 %. Зріс також випуск горілки і лікеро-горілчаних виробів, пива, коньяку, шампанського, цигарок і т.п.[12, c. 2]

Політика підтримки вітчизняного товаровиробника може діяти і в наступні роки.

У рибній області спад виробництва був меншим, ніж в цілому в харчовій промисловості. Минулого року випуск харчової рибної продукції, включаючи консерви, зменшилася в порівнянні з 2006 роком на 25,2 %. Оскільки рибна промисловість України не має нагоди повністю забезпечити попит населення, на український ринок з країн Балтії і Росії поступає велика кількість імпортної продукції. Враховуючи те, що рівень споживання рибної продукції складає лише чверть рекомендованої норми (20 кг), наша політика щодо експорту рибної продукції є безпідставною. Починаючи з 1992 року, тільки третина продукції, виробленої підприємствами океанічного промислу, поступає на ринок України, залишок експортується для покриття експлуатаційних витрат, платні за право лову, а також для погашення зовнішнього валютного боргу підприємств. Одна з причин такого стану підприємств — відсутність власних оборотних коштів, а також валютних кредитів. За розрахунками фахівців, за умови надання рибопромисловій компанії "Антарктика" кредиту у розмірі 13,1 млн. дол. США по ставці 15 % річних, на ринок України за рахунок зменшення експорту додатково поступить 55 тисяч тонн рибної продукції, а держава одержить близько 13 млн. грн. у вигляді обов'язкових платежів і податків. Отже, рибна область має значні резерви як для поповнення бюджету, так і для насичення українського ринку вітчизняною продукцією.

Внаслідок звуження ринків збуту незадовільно використовуються виробничі потужності у ряді областей харчової промисловості. Частину потужностей окремих підприємств доводиться консервувати, а деякі з них взагалі припинили виробництво. Зокрема, законсервовані потужності птахоцехів Криму, чотири роки не працює ВАТ "Сімферопольський птахокомбінат", з 2002 зупинені ВАТ "Євпаторійський м’ясокомбінат", Городоцький завод продтоварів і сахаросушильний завод, завод мінеральних вод в Славутськом районі Хмельницької області.

Тим часом ряд підприємств нарощує темпи випуску продукції. Так, ВАТ "М'ясокомбінат Феодосії" збільшив виробництво м'ясних консервів втричі, ВАТ "Вінницям'ясо" консервів — на 35,1 % і ковбасних виробів — на 17,8 %. Стабільно протягом останніх років працюють ЗАТ "Оболонь" (м.Київ), львівські підприємства — м’ясопереробне "Прикарпаття", кондитерська фірма "Світоч", "Кока-кола Аматіл-колос"; у Сумській області — акціонерні суспільства "Крафт Якобз Сушард "Україна", "Сумський м'ясокомбінат", завод продтоварів і лікеро-горілчаний завод, "Роменській завод ЗНМ"; Кам'янець-подільський і Шепетовській м'ясокомбінати, Хмельницька кондитерська і макаронна фабрики і інші, які змогли знайти своє місце на товарному ринку, підтримують рівень виробництва, привертають інвесторів для модернізації виробництва і оновлення асортименту продукції.

За рахунок іноземних інвесторів в Дніпропетровській області реконструйовані технологічні лінії на пивкомбінаті "Дніпро", маслозаводі, молочному комбінаті "Придніпровський", макаронній фабриці, крахмало-патоковому комбінаті. У ряді областей зросло виробництво продовольчих товарів: ковбасних виробів — у Вінницькій, Волинській, Луганській, Тернопільській, Хмельницькій і Чернігівській; макаронних виробів — в Івано-Франківську, Торбах, Хмельницькій і Чернігівській областях; маргаринової продукції — в Львівській, Одеській і Харківській областях.

Для підвищення якості і конкурентоспроможності продукції на підприємствах харчової промисловості освоєна значна кількість нових видів продуктів. Так, у Вінницькій області розроблено і введено 149 нових виробів, на Волині — 209, в Дніпропетровській і Сумській областях — майже по 100, в Одеській — 50. Колектив Одеського "Консервпромкомплексу" розробив технологію 10 найменувань консервів лікувально-профілактичного призначення для дітей раннього віку.

Для здешевлення продукції і прискорення обороту коштів розширена мережа фірмової торгівлі. Лише в Сумській області створено 152 фірмових магазина і кіосків, з них — 23 торгують м'ясопродуктами, 49 — молокопродуктами, 25 — хлібом і хлібопродуктами, 22 — консервною продукцією.

Фінансове утруднення, недосконалість податково-кредитної системи, недолік оборотних коштів примушують деякі підприємства вдаватися до переробки сільськогосподарської сировини на давальницьких умовах, використовувати бартерну форму товарообміну. Завдяки виділенню кредитних ресурсів для закупівлі цукрового буряка і сім'я соняшнику, минулого року зменшилося виробництво на давальницьких умовах цукру — з 93 до 59 %, масла — з 80 до 70 %. Разом з тим випуск муки на давальницьких умовах зріс з 25 до 44 %, крупи — з 46 до 83, масла тварини — з 20 до 23, м'яса — з 17 до 19 %. Питома вага бартерних операцій в харчовій промисловості минулого року складала 21,8 %, що майже удвічі менше, ніж в промисловості країни в цілому. Проте, в деяких областях вона залишається ще основною формою розрахунків: у цукровій — 67,5 %, рибній — 61,3, плодово-харчовій — 43,3, масло-сировій — 31,6, масложировій — 25,9 %[3, c. 57-59].

2.2. Оцінка сучасного стану та тенденцій розвитку регіональних продовольчих комплексів України

Виходячи з норм споживання окремих видів продуктів харчування для певних категорій населення (дітей, дорослого населення) та враховуючи їх співвідношення, Інститутом харчування Академії медичних наук СРСР були запроваджені такі середньодобові норми споживання для населення: білки -97,6 г, у тому числі тваринного походження — 58 (60%), жири — 98,5, вуглеводи — 420,9 г [4]. На підставі цих даних були визначені середньодушові річні фізіологічні норми споживання основних (вихідних) продуктів харчування, які наведені у табл. 1 у зіставленні з фактичним рівнем їх споживання. Норми харчування розроблені з урахуванням того, що всі види втрат, встановлені шляхом експертних оцінок, віднесені до нормативної калорійності і становлять у середньому 11 %.

Аналіз статистичних даних свідчить, що протягом 1990-2007 pp. відбулись значні зміни у середньодобовому забезпеченні людини енергією. Так, якщо у 1990 р. середньодобовий раціон сім'ї з розрахунку на душу населення становив 3597 ккал, то у 2007 р. він зменшився до 2798 ккал, або на 22 %. У забезпеченні поживних речовин переважають продукти рослинного походження (75 %). За 1990-2007 pp. відбулося зменшення споживання продуктів тваринного походження. Якщо у 1990 р. їх частка становила 28,5 %, то у 2007 р. — 25 % (табл. 2).

Прийнятий за середньодобову норму енергетичний вміст середньодушового раціону для працездатного населення на рівні 2791 ккал, а для непрацездатного населення — 2009 ккал, значно нижчий від фізіологічного нормативу Всесвітньої організації здоров'я (3000 ккал). Порівнюючи загальний енергетичний вміст середньодушових раціонів харчування в Україні з іншими країнами світу, треба відмітити значну диференціацію. Так, у Японії він становив 2890 ккал на добу, Канаді — 3059, Англії — 3216, Німеччині — 3382, Італії — 3464, Франції -3543, США — 3610 ккал на добу [7].

Саме ті норми, які розроблені на науковій основі та відбивають рівень виробництва продуктів харчування, і повинні бути покладені в основу для визначення критерію рівня розвитку продовольчого комплексу. На підставі встановлених норм можна визначити ступінь забезпеченості населення країни та регіонів основними продовольчими продуктами (див. табл. 3)[13, c. 84-87].Це не означає, що у кожному територіальному підрозділі структура виробництва продуктів харчування повинна відповідати прийнятим нормам споживання. Хоча люди розселені на всій території країни і мають порівняно однакову потребу у продуктах харчування, все ж таки необхідно враховувати, що в окремих районах деякі види продуктів харчування виробляються зі значно меншими затратами праці, ніж в інших.

Водночас зазначені норми мають відносний характер. По-перше, цей результат достовірний тільки з погляду тих критеріїв, якими він оцінюється, по-друге, сам критерій історично мінливий. Будь-які науково обґрунтовані норми споживання не є стабільними. Вони відповідають лише тим знанням, що притаманні даному рівню розвитку науки.

З подальшим науково-технічним прогресом, повнішим пізнанням якості і ролі продуктів у життєдіяльності людини, з пізнанням самої людини, зміною умов її праці, побуту, територіального розселення неминуче уточнюватимуться, змінюватимуться і фізіологічні норми споживання продуктів харчування. Однак у кожний визначений історичний момент норми відбивають наші знання, що й в яких кількостях необхідно людині. Інших більш точних даних про потреби людини у продуктах харчування ні наука, ні практика не мають[11, c. 71-73].

3. МЕХАНІЗМИ ПОДОЛАННЯ НЕГАТИВНИХ ТЕНДЕНЦІЙ РОЗВИТКУ ПРОДОВОЛЬЧОГО КОМПЛЕКСУ УКРАЇНИ

3.1. Вплив факторів та особливостей розміщення сільськогосподарських і харчових підприємств України на розвиток продовольчого комплексу

Продовольчий комплекс України, що включає в себе харчову і переробну промисловість залишається найкрупнішою і життєво важливішою галуззю економіки. В умовах ринкової економіки ефективність галузей продовольчого комплексу досягається за рахунок високої спеціалізації виробництва і вдосконалення управління ним. Поглиблення спеціалізації вимагає не тільки забезпечення виробництва технологіями з використанням сучасних досягнень науково-технічного прогресу, але і здійснення контролю за якістю сировини і готової продукції. У зв'язку з цим підвищується роль відповідних органів – Держстандарту, Держторгорганізації і самих підприємств – як підприємств виробників сировини, так і переробляючих продукцію і ліцензування їх виробництва.

Проте, не дивлячись на складну фінансову ситуацію, на багатьох підприємствах ведуть реконструкцію і технічне переоснащення виробництва, впроваджують нові види високоякісної продукції в сучасній упаковці. Минулого року після реконструкції на Немировському молокозаводі став до порядку сировий цех, на Гневанському — встановлена технологічна лінія виготовлення йогурту з фруктовими наповнювачами; на Шосткинському молокозаводі введені в дію оснащення для виробництва йогурту, майонезу, згущуючого молока з цукром, на Сумському — морозива у вафельних стаканчиках. Технічне переоснащення Одеського дріжджового заводу дало можливість збільшити випуск хлібопекарських дріжджів на 10 %.

У харчовій промисловості завершується процес реформування форм власності. Станом на 1 січня 2007 року в системі Мінагропрому повністю приватизована масложирова, миловарена, тютюнова, кондитерська, пивобезалкогольна, молочноконсервна, макаронна області, зернопереробні підприємства (без хлібопекарної діяльності), підприємства корпорації "Дитяче харчування". Змінили також форму власності 98 % підприємств молочної області, 93% цукрової і 86 % бурякорадгоспів, 88% м'ясної області, 78% підприємств Держкомрибгоспу.

Формування соціально орієнтованої економіки вимагає рішення стратегічних задач — створення в Україні могутньої харчової індустрії для забезпечення нормальної життєдіяльності населення, відновлення і збереження його здоров'я, удосконалення сільськогосподарського виробництва, соціальної переорієнтації базових областей промисловості країни, наповнення фінансами державного бюджету. Виходячи з цього, розвиток харчової промисловості може бути пріоритетним напрямом економічної політики держави. Необхідно зорієнтувати цю область на отримання кінцевого результату діяльності всього АПК, щоб забезпечити значне підвищення його ефективності, і зробити його надійним джерелом поповнення державного бюджету і значних валютних надходжень[5, c. 15-17].

Для стабілізації положення у ряді областей продовольчого комплексу України необхідно:

— відновити матеріально-технічну базу, модернізувати виробництво, збільшити об'єми випуску конкурентоздатної продукції і розширити її асортимент, активізувати роботу щодо залучення іноземних інвестицій і кредитів;

— забезпечити пріоритетність розвитку областей здійсненням державної фінансово-кредитної підтримки підприємств за рахунок розширення видів їх кредитування, а також відновлення практики передбачення в державному бюджеті коштів для кредитування міжсезонних витрат підприємств цукрової, масложирової, виноробницької і інших областей;

— продовжувати протекціоністську політику щодо вітчизняного товаровиробника;

— створити оптові ринки продовольчих товарів, розширити мережу фірмової торгівлі, зменшити кількість посередників при реалізації продукції, завдяки чому будуть понижені ціни і збільшені об'єми її продажу;

— ввести регулювання ринків зерна, цукру, масла алкогольних напоїв;

— відновити традиційні і освоїти нові зовнішні ринки збуту, зокрема, створити за кордоном постійно діючі представництва окремих областей, підприємств, регіонів; активізувати роботу щодо створення інтегрованих структур, до складу яких повинні ввійти переробні і сільськогосподарські підприємства, фірмові магазини організації з матеріально-технічного забезпечення і збуту продукції.

3.2. Шляхи і умови інтеграції продовольчого комплексу України в міжнародну торгівлю

Послідовна інтеграція України в Європейську економічну Спільноту відкриває великі можливості для просування української продукції на ринки Європи.

Важливою умовою для зміцнення економічних зв’язків між Україною та Співтовариством є зближення існуючого та майбутнього законодавства України з законодавством Спільноти.

З весни 1998 р. набула чинності Угода про партнерство та співробітництво між Україною та Європейським Союзом. У рамках виконання цієї Угоди Україна взяла на себе зобов’язання щодо поступового узгодження законодавства, норм, правил та стандартів, а також процедур оцінювання відповідності (сертифікації) з європейськими нормами. Оголошення Україною наміру стати асоційованим членом ЄС означає готовність до прискореного виконання взятих на себе зобов’язань. Реалізація асоційованого членства в ЄС, зокрема режиму вільної торгівлі, вимагає впровадження в національне законодавство України багатьох директив ЄС, що встановлюють вимоги до продукції, а також не менше, ніж 80 відсотків існуючих європейських стандартів.

Із державних (національних) стандартів, яким надано чинності, 18,5% – пряме впровадження міжнародних, 42% – часткове впровадження (гармонізовані з міжнародними).

Національний орган з стандартизації України (Держстандарт України), створюючи національну систему технічного регулювання, орієнтується на довгострокові стратегії Міжнародної організації з стандартизації ISO, а саме: запровадження міжнародних стандартів, заохочення українських виробників до конкуренції і інтеграції до світових ринків, підвищення якості та вдосконалення продукції, забезпечення безпеки життя і здоров’я людей, охорону навколишнього середовища.

Основними факторами, які безпосередньо впливають на подальший розвиток національної системи стандартизації, метрології та сертифікації є багатовекторна зовнішня політика, спрямована на інтеграцію України в ЄС, вступ до Світової організації Торгівлі (СОТ), співробітництво з країнами СНД та багатьма країнами світу.

З урахуванням згаданих факторів і відповідно до Указу Президента України Держстандарт України як єдиний національний орган здійснює державну технічну політику в галузі стандартизації, сертифікації, метрології, державного нагляду, спрямовану на сприяння економічному розвитку країни, інтеграцію до світової економіки, підтримку вітчизняного виробника та захист прав громадян України на споживання безпечної для життя, здоров’я та довкілля продукції.

Для цього, а також для підвищення якості та конкурентоспроможності продукції Указом Президента України в 1997 р. створено Національну раду з питань якості, одним з головних завдань якої є формування національної політики в галузі забезпечення якості, розробки та реалізації державних та інших програм, спрямованих на забезпечення належної якості української продукції. Організаційне забезпечення Ради покладено на Держстандарт України. Зараз в Україні зареєстровано 17 сертифікатів на систему якості у відповідності з ISO серії 9000[8, c. 23-25].

Надзвичайно важливе значення у своїй діяльності Держстандарт надає удосконаленню процедур оцінки відповідності, зближення їх з вимогами міжнародних і європейських норм і правил з метою створення сприятливих умов для експорту української продукції та захисту прав вітчизняних виробників і споживачів.

За станом на 1 вересня 2007р. в галузі стандартизації, метрології та сертифікації укладено 40 угод з 29 країнами, в тому числі 17 на міжурядовому рівні.

Укладення угод стало свідченням визнання української національної системи сертифікації УкрСЕПРО іноземними країнами – торговельними партнерами України. Крім цього, визнання іноземних сертифікатів, виданих в міжнародних системах сертифікації, членом яких є Україна, здійснюється у відповідності до правил і процедур конкретної міжнародної системи сертифікації.

Механізм зовнішньоекономічних зв’язків України в даний час знаходиться ще в стадії становлення. Для здійснення зовнішньоторговельних операцій суб’єктам зовнішньоекономічної діяльності необхідно перебувати під митним контролем. Головним економічним регулятором зовнішньої торгівлі є Митний тариф України. Митне оформлення здійснюється після декларування товарів або майна. Передбачені для експорту товари сільськогосподарської та харчової промисловості ліцензуванню та квотуванню не підлягають.

Гарантіями для закордонних партнерів, які імпортують українські товари, можуть виступати умови угоди, яку вони укладають з українськими партнерами, де можуть оговорюватись, наприклад, вимоги до сертифікатів тощо. Державних гарантій по захисту закордонного споживача не існує.

Щодо сільськогосподарських та харчових продуктів – український споживач надає перевагу продукції українського походження. Що ж стосується промислової та іншої продукції, включаючи товари народного споживання, то тут український споживач надає перевагу товарам іноземного походження.

З цього приводу проводилась низка досліджень суто галузевих напрямів. В основному – товаровиробниками (для внутрішнього використання) та дослідницькими установами, які займаються галузевими проблемами[20, c. 7-9].

Висновки

На підставі вищевикладеного можна зробити наступні висновки.

До складу ПК включаються лише ті галузі й виробництва, які безпосередньо беруть участь у виготовленні продуктів харчування, технологічно пов'язані між собою по лінії вирощування, заготівлі, переробки сільськогосподарської сировини, виготовлення і реалізації кінцевої продукції. До складу ПК доцільно включити лише ті галузі, що забезпечують технологічну єдність усього ланцюга «виробництво — споживання продуктів харчування», і тільки ті обслуговуючі виробництва, без яких саме існування цього ланцюга неможливе. Якщо підходити до визначення ПК з позицій наявності технологічних взаємозв'язків між галузями по лінії виробництва кінцевого продукту, то межі продовольчого комплексу визначаються цілком чітко: до його складу входять сільське господарство та харчова і переробна промисловість. Неправомірно включати до складу продовольчого комплексу галузі, що виробляють для сільського господарства і харчової промисловості знаряддя праці, та соціальну інфраструктуру.

Повніше структурні аспекти ПК відбиває продуктова структура, оскільки взаємодія галузей і виробництв у ПК ґрунтується переважно на обміні сировиною, напівфабрикатами, тобто має «продуктовий» характер. До складу продуктової структури продовольчого комплексу слід віднести: тваринницько-переробні підкомплекси, рослинницько-переробні підкомплекси, рибо-продуктовий, соляний підкомплекс, виробництво напоїв, мінеральних вод та ін. Формування у структурі ПК продуктових підкомплексів має велике значення для управління ним, оскільки дозволяє обґрунтувати пропорції між сферами і галузями з урахуванням технологічних співвідношень у виробництві конкретних видів продукції.

Кінцевою метою діяльності ПК є стабільне забезпечення населення продовольчими товарами високої якості та широкого асортименту. Правильне формулювання (вибір) критерію при виборі управлінських рішень, зокрема забезпечення пропорційного і збалансованого розвитку ПК, одна з основних проблем управління продовольчим комплексом.

У галузі виробництва продуктів харчування нині стоїть завдання отримання такої кількості й асортименту продуктів, яких було б достатньо для задоволення потреб населення країни. Норми розроблені на науковій основі, відбивають рівень виробництва продуктів харчування і повинні бути покладені в основу для визначення критерію рівня розвитку продовольчого комплексу. На підставі встановлених норм можна визначити ступінь забезпеченості населення країни та регіонів основними продовольчими продуктами.

Список використаної літератури

1. Балабанов Г. Продовольчий ринок України: оцінка регіональних відмінностей //Український географічний журнал. — 1999. — № 1. — C. 19-26
2. Борщевський П.П., Ушкаренко В.О., Чернюк Л.Г. та ін. Регіональні АПК України. — К.: Наук, думка, 1996.-262 с
3. Булах Н. Аналіз сучасного стану та тенденції розвитку ринку продовольства як передумова нарощування конкурентного потенціалу //Економіст. — 2006. — № 7. — C. 57-59.
4. Гальчинський А.С. Україна: поступ у майбутнє. — К.: Основи, 1999. — 220 с
5. Гудзинський С. Активність продовольчого ринку в трансформації сільської зайнятості //Україна: аспекти праці. — 2001. — № 5. — C. 13-20
6. Дейнеко Л. Фінансово-економічні важелі розвитку продовольчого комплексу //Фінанси України. — 1998. — № 12. — C. 34-38
7. Долішній М., Даниленко А., Мицишин С, Подольський М. Інтегровані територіальні агропромислові комплекси: концептуальний аспект формування // Економіка України. -1997. — № 4. -С 61-67.
8. Зеленський С.М. Пріоритети розвитку агропродовольчої сфери регіону//Економіка АПК. — 2000. — № 7. — C. 23-26
9. Кавецький В. Український ринок продовольства : проблеми імпорту//Український географічний журнал. — 2001. — № 1. — C. 9-16.
10. Лебединський Ю.П., Ганечко Л.А. Продовольственный комплекс Украинской CCR- К.: Наук, думка, 1986.-253 с.
11. Пасхавер Б. Продовольча доступність //Економіка України. — 2001. — № 7. — C. 69-77
12. Про стан продовольчого забезпечення країни: Головне управління з питань економічної політики Адміністрації Президента України //Урядовий кур'єр. — 2000. — 28 листопада. — C. 2
13. Продовольчий комплекс України: стан і перспективи розвитку. Л.В.Дейнеко, А.О. Коваленко, П.І. Коренюк, Е.І. Шелудько; За ред. чл.-кор. НАН України Б.М. Данилишина. — К.: Наук, думка, 2007. — 276 с.
14. Регіональні агропромислові комплекси України / За ред. академіка УААН П.П. Борщевського. — К.: Наук, думка, 1996. — 261 с
15. Сільське господарство України за 2006 рік: Стат. щорічник. — К.: Держкомстат України, 2007. -319 с.
16. Статистичний щорічник України за 2003 рік/ За ред. О.Г. Осауленка. — К.: Консультант, 2004. -631с.
17. Структура і критерії розвитку регіонального продовольчого комплексу //Управління сучасним містом. — 2005. — № 1-2. — C. 155-164
18. Сухий П.А. Про місце України у світовій агропродовольчій системі/ //Український географічний журнал. — 2004. — № 4. — C. 33-37.
19. Шебаніна О.В. Інвестиційне забезпечення розвитку продовольчого підкомплексу АПК //Економіка АПК. — 2007. — № 2. — С.56-61.
20. Ющенко В.А. Розвиток агропромислового комплексу України в контексті світового продовольчого ринку/ В.А.Ющенко //Економіка АПК. — 2001. — № 4. — С.6-13