1. Визначення терміну „соціалізація”
2. Процес соціалізації та основні його періоди
3. „Культурна трансмісія”
4. Удосконалення форм соціалізації і процес становлення особистості в суспільстві

Використана література

1. Визначення терміну „соціалізація”

    Розвинене демократичне суспільство базується на соціумі, що є активним суб”єктом політичної системи. Держава тільки власними силами, „згори” не може здійснити  цей процес. У політичному процесі  повинні діяти механізми саморегуляції суспільства, а вони багато в чому залежать від рівня демократичності політичної культури у найвищому її розумінні. А завдання держави – гарантувати й обслуговувати процес формування демократичної політичної культури. Особливу роль у цьому відіграє соціалізація.

   Психологи використовують термін "соціалізація" для визначення процесу, шляхом якого дітям прищеплюються навички мислити і діяти відповідно до вимог суспільства. Людина, як вважається, соціалізована, якщо вона вірить та притримується морального кодексу свого суспільства, а також функціонує як невід'ємна частина цього суспільства.

    Соціалізація – це процес, через який безпорадне маля поступово перетворюється на особу, яка розуміє і саму себе, і навколишній світ, набуває знань і навичок, притаманних культурі, в якій він (або вона) народився. Соціалізація – це не той вид „культурного програмування”, коли дитина пасивно засвоює впливи, яких вона (або він) зазнає. Навіть щойно народжений малюк має потреби та вимоги, які впливають на поведінку тих, хто за нього відповідальний: дитина від самого початку є створінням активним.

    Соціалізація поєднує між собою різні покоління. Народження дитини змінює життя тих, хто відповідальний за їх виховання, — і вони самі багато чого навчаються, набувають нового досвіду. Батьківство звичайно прив”язує діяльність дорослих до своїх дітей на все подальше життя і тих, і тих. Старші люди залишаються батьками, безперечно, й тоді, коли в них з”являються онуки, і , таким чином, виникає нова система споріднених зв”язків, поєднуючи між собою різні покоління. І хоча процес засвоєння елементів своєї культури відбувається набагато інтенсивніше в ранні дитячі літа, аніш пізніше, процес навчання і пристосування до середовища відбувається протягом усього життя.

2. Процес соціалізації та основні його періоди

   Процес соціалізації – це засвоєння індивідом соціального досвіду, а саме певної системи соціальних ролей і культури. Тобто це є процес становлення людини як особистості. Поняття політичної соціалізації вживається головним чином, у двох розуміннях. По-перше, для позначення політичного дозрівання індивіда, формування його політичного „Я”, розвитку власного погляду на політичний світ, власних політичних орієнтацій. По-друге, для позначення процесу передачі політичних поглядів, ідей, уявлень і норм (тобто – політичної культури) від одного покоління до іншого, від одних соціальних груп і спільнот до інших. У цьому розумінні політичну соціалізацію називають також „культурною трансмісією”. Таким чином, в обох випадках політична соціалізація – це процес, причому процес єдиний, загальний, хоча й здійснюється він ніби на різних рівнях – індивідуальному й громадському. У зв”язку з цим можна говорити й про два види політичної соціалізації – індивідуальну й громадську.

    Індивідуальний рівень політичної спеціалізації передбачає формування такого політичного „Я”, яке б, з одного боку, сприяло політичному самовираженню особистості, а з іншого – відповідало б встановленим у певному суспільстві зразкам політичної поведінки. Хронологічно цей різновид політичної соціалізації охоплює всі основні періоди життя людини: дитинство, юність, дорослість. Кожній з цих стадій відповідають свої типи політичних орієнтацій:

• дитинству – ідентифікація з певною політичною спільнотою (державою, нацією) і засвоєння її символів (прапора, гімну), патріотизм і лояльність;
• юності – специфічні знання про політичні інститути та їх призначення в суспільстві;
• дорослості —  практичне здійснення тих чи інших соціальних ролей у практичному світі, реакція на політичні події, програми, гасла.

За проведеним опитуванням школярiв рiзних вiкових групп  майже 84,5 % респондентiв вiдповiли, що першiуявлення про полiтичний cвіт, пов' язанiз владою (мер міста, Президент у Києвiтощо), отримали в сім”ї. Пiдлiтки 14 — 15 poків мають чiткiшiуявлення про полiтику, оскiльки саме в цьому вiцiвiдбувається значне нагромадження знань. Але власне полiтичне "Я" формується у молодих людей віком17 — 18 poків.

Психологи стверджують, що роки юнацтва вважаються найважливiшими для соцiалiзацiївзагалi i полiтичноїсоцiалiзацiїзокрема. Недостатнiй piвеньсоцiального й полiтичного розвитку вцьому вiцi рано чи пiзно вiдгукнеться в майбутньому.

Хоча основи полiтичних орiєнтацiй закладаються вже в дитячi та юнацькi роки, перiод дорослостi також розглядається як важлива стадiя полiтичноїсоцiалiзацiї. Це пояснюється такими обставинами. Перш за все, через динамiчнi технiчнi, соцiально-економiчнi й полiтичнi змiни неможливо передбачити, яким буде світнавітьу найближчомумайбутньому. Кpiмтого, полiтичний світстаєнастiльки рiзнобiчним i розмаїтим, що створюєзростаючi труднощi при визначеннi iндивiдом свого світу. 3начно збiльшується горизонтальна й вертикальна мобiльнiсть. Дитина, соцiалiзована в одному громадському середовищi, ставши дорослою, може опинитися в зовсiм iншому соцiальному й полiтичному оточеннi. І, нарештi, iнститути, якi вiдповiдають за соцiалiзацiю дiтей i юнацтва, наприклад, ciм' я та школа, можуть бути компетентними в багатьох галузях знань i водночас набагато менш компетентними у своїх знаннях про полiтичний світ, нiж тi заклади, якi здiйснюють полiтичну соцiалiзацiю в перiод дорослостi (наприклад, полiтичнi партіїi рухи).

3. „Культурна трансмісія”

Основне призначення другого рiзновиду полiтичної соцiалiзацiї — так званої культурної трансмісії — полягає в передачiполiтичної культури вiд одного поколiння до iншого, вiд однiєї соцiальної групи до iншої. Культурна трансмiсiя здiйснюється трьома шляхами.

 Перший – де пiдтримання й збереження існуючої полiтичної культури. Bін пов' язаний, як правило, з передачею полiтичних поглядiв, норм, цiнностей, орieнтацiй тощо вiд старшого поколiння до молодшого — вiд батькiв до дiтей, вiд учителiв до учнiв, вiд викладачiв до студентiв iт. д., причому старше поколiння виступає в ролiконтролера цього процесу.

Передача може вiдбуватися й по-iншому — вiд молодшого поколiння до старшого, коли, наприклад, соцiалiзацiiпiдлягають iноземцi, зокрема iммiгранти. В якостi aгентівсоцiалiзацii тут досить часто виступають дiти. Саме вони в першу чергу знайомляться в школі_ з полiтичними нормами й цiнностями новоїдля них країни, а потiм уже вдома прилучають до них старших.

Другий шлях— перетворення й переробка як попередньої, так i сучасноїполiтичноїкультури. Bінзумовлений постiйними змiнами, якi вiдбуваються в економiчнiй, соцiальнiй та полiтичнiй структурах суспiльства.

Третiй шлях— створення новоїполiтичноїкультури. Ним iдуть, головним чином, тi країни, якi вперше здобули можливiсть вибору самостiйного економiчного, соцiального й полiтичного шляху розвитку. Це шлях i сучасноїУкраїни. Через певнi iсторичнi обставини i, перш за все, через економiчну кризу та кризу соцiальних i полiтичних структур, Україна постала перед необхiднiстю формування такого типу полiтичноїкультури, який би, з одного боку, органiчно вписувався в систему цивiлiзованих полiтико-культурних вiдносин сучасного світу, а з iншого — максимально враховував би нацiональнi й релiгiйнi традицii, якi складалися упродовж столiть. Цей шлях поєднуєдва взаємодоповнюючi процеси: десоцiалiзацiю i ресоцiалiзацiю, що й вiдбувається зараз в Українi.

Десоцiалiзацiя— це процес вiдмови вiд старих цiнностей, норм, ролей iправил поведiнки.

Ресоцiалiзацiя— процес навчання новим цiнностям, нормам, ролям i правилам поведiнки. Особливостi початковоїсоцiалiзацii полягають у тому, що людинi доводиться адаптуватися до полiтичноїсистеми й норм культури, ще не розумiючи їхньої сутностіi значения. Ресоцiалiзацiя ж вiдбувається тодi, коли в людини сформувалася певна система поглядiв, переконань, i вона, як особистiсть, спроможна протистояти груповому тиску й висловити свою здатнiсть до iндивiдуальноїпереоцiнки культурних норм i традицiй, перегляду своїх iдеологiчних позицiй тощо. У принципi ресоцiалiзацiя може йти й неправильно. Її  piвеньвiдбиваєбезперервнiсть самоконтролю особистiстю своїхуявлень, цiнностей, засобiв полiтичноїповедiнки й iдеологiчних позицiй.

    У нашiй країніце проявилося в тому, що багато громадян опинилосяна рубежi культури, яка, реально перебуваючи в межах однiєїкультури, використовуєеталони iншої. Соцiологiчне опитування жителiв Луганська віком45 — 60 poківу2002 роцi показало, що 35 % пiдтримують лiву iдею, 38 % не визначилися, хоча їмподобається багато положень як лiвої, так i правоїiдеї, решта пiдтримували правих. Це не що iнше, як мiжкультурна роздвоєнiсть. Майже для вcix опитаних була притаманна сучасна споживацька свiдомiсть, але при цьому зразки "кращого" життя запозичувалися з колишнiх комунiстичних часiв. Як бачимо, процессресоцiалiзацiїу нас досить складний і, очевидно, буде тривалим.

4. Удосконалення форм соціалізації і процес становлення особистості в суспільстві

Вiдзначивши важливiсть полiтичної соцiалiзацiiу формуваннiполiтичної культури, здiйснимо наступний логiчно необхiдний крок для того, щоб зрозумiти соцiальне значення полiтичної культури: вдамося до аналiзу її динамiки в умовах формування демократичної полiтичної системи України.

Володiючи вiдносною самостiйнiстю, полiтична культура стаєнадзвичайно важливим чинником формування полiтичноїсистеми. Перш нiж перейти до аналiзу дослiджуваноїпроблеми, з'ясуємо, на якому етапi iсторичного розвитку перебуваєсучасне українськe суспiльство.

Полiтична соцiалiзацiя, на наш погляд, єважливим засобомформування плюралiстичноїкультури в умовах створення демократичноїполiтичноїсистеми. Населення в нашiй країнi, як, втім, i в iнших країнax з тоталiтарним минулим, вiдчуваємайже органiчну огиду до будь-яких спроб з боку держави поширювати полiтичнi знання. Івсе ж перший крок у cпpaвi формування плюралiстичноїкультури — це необхiднiсть налагодження системи полiтичноїосвiти. Це непросто. Нам потрiбнi об'єктивнi знання про демократiю, про полiтичну систему, про Конституцiю, розподiл влади, про автономiї, про права меншин, право на страйк тощо.

При формуваннi системи полiтичноїосвiти iстотним моментом буде її структурування, а саме: видiлення основних ланок, яким вiдводиться провiдна роль у поширеннi полiтичних знань i вiд яких здебiльшого залежить формування громадськоїдумки (вихователi, учителi, викладачi вузiв, журналiсти, ученi, працiвники системи освiти дорослих тощо).

Якщо болiсний перехiд доринковоїекономiки й демократіїзатягнеться на тривалий перiод, якщо не використати перевiрений досвiдом iнших країнметод налагодження нормального життя, у якому, окрімусього iншого, повинна дiяти повноцiнна система полiтичноїосвiти громадян, то виросте чергове поколiння полiтично неосвiчених людей.

Таким чином, полiтична ocвiтa єоднiєю знайважливiших умов перетворення нашого суспiльства з об'єкту манiпуляцiїз боку влади та конфлiктуючоїз нею опозицiїна колективний суб'єкт полiтики. Система такоїосвiти, органiзована в державному масштабi, сама по собi стае чинником захисту громадянського суспiльства (або йогопаросткiв) вiддеспотизму держави, надмiрного посиленняїїокремих iнститутiв, сумнiвних дiй деяких полiтикiв. Вiдомо, що рабу не треба розбиратися в справедливостi рiшень верховноївлади, достатньо лише оповiщення. Люди, позбавленi полiтичних знань, приреченi на безсловеснiсть iскнiння. "Колективне несвiдоме" все ще процвiтаєна українських теренах, незважаючи на вci красивi слова про формування громадянського суспiльства, пiднесення полiтичноїкультури на новий piвeнь, просування до справжньоїдемокраії. Істворення державноїсистеми освiти якiнструментa захисту суспiльства вiд натиску самоїдержави не буде нонсенсом. Як свiдчить icторiя, сучасна держава, що базується на засадах плюралiстичноїдемократiї, бере на себе основний тягар освiти має, аби не дозволити застигнути свiдомостi людей, особливо молодих, у "формах" якоїсь однiєїiдеологiчноїтечiїi завдяки цьому не дати пiдiрвати своїплюралiстичнi  основи. Але щоб цiлi полiтичноїосвiти не спотворювалися, право контролю за їїпрограмуванням повинно взяти на себе громадянське суспiльство, що формується, i cтворенi ним спецiальнi структури.

Усвою чергу, полiтична ocвітa сприятиме удосконаленню форм полiтичноїсоцiалiзацiї, без чогонеможливо уявити роботу полiтикокультурного механiзму становлення українськоїполiтичноїсистеми.

При цьому загальноприйнятим є розподiл полiтичної соцiалiзацiї на двiосновнiформи: пряму й опосередковану. При прямiй полiтичнiй соцiалiзацiї змiст орiєнтацiй, яких набуває iндивiд, завжди носить яскраво виражений полiтичний характер. Такими, наприклад, є уявлення про полiтичний iдержавний устрiй тієї чи iншої країни, про дiяльнiсть рiзних полiтичних партiй, про внутрiшню й зовнiшню полiтику, про характер полiтичної iдеологiї тощо. У випадку ж опосередкованої соцiалiзацiї iндивiд виробляє орiєнтацiї, якicaмiпо собiне є полiтичними, але водночас впливатимуть на його полiтичну поведiнку в майбутньому. Наприклад, унаслiдок спiлкування з батьками, вчителями та iншими неполiтичними суб'єктами, якiмають певну соцiальну владу, iндивiд розвиває в собiпочуття поваги (або неповаги) до влади й авторитету взагалi, яке з часом переходить у нього в почуття поваги (або неповаги) до полiтичної влади й полiтичного авторитету.

До основних методiв прямої полiтичної соцiалiзацiї звичайно вiдносять наслiдування, передбачення, полiтичне навчання й полiтичний досвiд, а до основних методiв опосередкованої соцiалiзацiї — мiжособистiсну передачу, участь у неполiтичних органiзацiях й узагальнення. Визначаючи рiзницю мiж прямою й опосередкованою формами полiтичної соцiалiзацiї, захiднiiдеологи вiддають перевагу останнiй. І не випадково, оскiльки опосередковану форму полiтичної соцiалiзацiї, пов'язану з неполiтичними орiєнтацiями iндивiдiв, вони розглядають, як природне продовження й завершения загальносоцiального розвитку людини. Пряма й опосередкована форми полiтичної соцiалiзацiї діалектично переплiтаються й вiдтворюються в динамiцiполiтичного світу особистостiу виглядiїї полiтичної адаптацiї й полiтичного самовизначення.

Полiтична соцiалiзацiя особистостiвiдбувається у виглядiполiтичної адаптацii, якщо її головною стороною виступає полiтизацiя; iу формiполiтичного самовизначення, якщо її головною стороною виступає генералiзацiя, тобто виведення полiтичного "Я" з yciєї системи установок, орiєнтацiй iцiнностей особи.

Органи полiтичноїсоцiалiзацiїподiляються на первиннi i вториннi групи. Критерiями такого розподiлу є: характер особистих контактівi ступiнь формальноїорганiзованостi. Первиннi — це безпосередньо контактнi i, як правило, неформальнi групи. Вториннi – ценеперсонiфiкованi групи з формально органiзованою структурою. До первинних груп полiтичноїсоцiалiзацiїналежать сім' я, об' єднання друзiв i товаришiв (так званi групи рiвних — реег groиps), дiловi, релiгiйнi, irpoвi та iншi малi групи; до опосередкованих — школа, робiтничi спiлки, полiтичнi органiзацiїйзасоби масовоїiнформацiї.

Вiддаючи належне первинним органам полiтичноїсоцiалiзацiї, не можна в той же час применшувати значения i вторинних opганів, оскiльки саме у них сконцентрованi такi важелi впливу на особу, якi практично недоступнi первинним органам – як,наприклад, радiо, преса, телебачення. Причому, вториннi органи виконують особливу роль як уполiтичнiй соціалізації,зокрема, так i в розвитку сучасноїукраїнськоїполiтичноїкультури взагалi.

На думку В. Шкляра, полiтична практика сьогодення пiдтверджує: бiнарнiсть ролi мас-медiа в культурному просторi: вони не лишерепродукують (вiдтворюють) культурно-полiтичну ситуацiю, але й значною мiрою продукують (творять) її.

Сьогоднi в Українi реформованiсть або недорозвиненiсть вiтчизняного мас-медiйного ринку значно погiршуєiнформування громадян, а за браком потужноїсистеми прес-служб, якi б надавали журналiстам повну йдостовiрну iнформацiю, негативно впливаєв цiлому на суспiльну стабiльнiсть. А це руйнуєнавітьтi невеликi досягнення на шляху формування демократичних пiдвалин політичноїкультури, якi ми маємо.

Недостатнєправове забезпечення роботи 3МІй правовий захист населення вiд недоброякiсноїiнформацiїтих самих 3МІ, хоча певнi зрушення є, призводять до кризових полiтичних ситуацiй ("касетний скандал" тощо), а потiм зовсiм гальмують, нехай невеликi, але досягнення в планi консолiдацiїсуспiльства навколо демократичних реформ. На думку А. Чiчановського, "керуючись демократичними нормами, 3МІповиннi виступати за консолiдацiю суспiльства й, незважаючи на рiзноманiтнi платформи й напрями, вiдстоювати найважливiшi цiнностi загальнолюдського спiвжиття, полiтичного плюралiзму, свободи слова i прав людини, розкривати свiй творчий потенцiал з точки зорунацiональноїiдеїсаме в контекстi шанобливого ставлення до нацiональних цiнностей та iдей своїхсусiдiв".

Таким чином, розмiрковуючи про роль 3МІв полiтичнiй соцiалiзацiіїйу формуваннi полiтичноїкультури в цiлому, слiд наголосити на необхiдностi потужного кроку як з боку правового забезпечення, так i з боку iнформацiйного простору, який слiд зробити Українi до нових iнформацiйних вiдносин, потрiбних для формування політичноїкультури iнформацiйноїдоби.

Використана лiтература

1. Липсет С. Политическая социология / / Американская социология. Перспективы, проблемы, методы. — М.: Прогресс, 1972. — 350 с.

2. Черниш Н. Соціологія: курс лекцій. – Львів, 1998

3. РебкалоВ. А. До нової парадигми полiтичної культури. / / Полiтологiчний вiсник: Матерiали Всеукраїнської науково-методичної конференцiї "Полiтична думка в Українi: минуле iсучаснiсть". — К: НМКВО, 1993. — 178 с.

    4. Українськa журналiстика: вчора, сьогоднi, завтра / 3а заг. ред. проф. В. I. Шкляра. — К, 1998. — 180 с.

5. Петрiв Т. Iнформацiйна доба i проблеми сучасноїполiтичноїкультури / / Українськa журналiстика в контекстi світової: 3б. наук праць. — Вип. 5 / Гол. ред. проф. В. I. Шкляр. — К, 2001. — С. 29 — 32.

6. РiзунВ. Роль 3МК в демократичному суспiльствi / / Публiцистика i полiтика: 3б. наук. праць. — Вип.. 2 / 3а заг. ред. проф. В. I. Шляра. — К, 2001. — С. 13 — 16.

7. Чiчановський А. Толерантнiсть культур як умова функцiонування глобального iнформацiйного простору / / Українськa журналiстика в контекстi cвітової: 3б. наук. праць. — Вип. 5 / Гол. ред. проф. В. I. Шкляр. К, 2001. — С. 88 — 94.

8. Гіденс Ентоні. Соціологія.-К.: Основи, 1999

9. Проскуріна О. Удосконалення форм соціалізації і процес становлення особистості //Політичний менеджмент, — 2003. — № 2. – с.50-56