Підвищення ефективності виконання рішень господарських судів є нині досить проблемним питанням, яке слід розглядати у декількох аспектах.

Одним із важливих та водночас складних завдань держави є налагодження роботи державної виконавчої служби. Можна довго перераховувати й аналізувати недоліки законодавства, яке регламентує як організацію державної виконавчої служби, так і процедуру виконання рішень судів та інших юрисдикційних органів, а також діяльність державних виконавців, але це не дасть жодних результатів без розробки дієвих механізмів такого виконання та їх закріплення у законі.

Можна навести цілий ряд об’єктивних причин, які нині ускладнюють, унеможливлюють належне виконання рішень судів або знецінюють діяльність державних виконавців.

На практиці досить часто мають місце випадки, коли під час примусового виконання рішення суду державним виконавцям погрожують, принижують їх честь та гідність, намагаються всіляко перешкоджати на шляху їх діяльності. Виникає запитання: а як у майбутньому державний виконавець зможе довести такі факти?

Ці випадки свідчать про необхідність запровадження у виконавчому процесі фіксації ходу виконавчого провадження за допомогою звуко- і відеозапису.

Така фіксація гарантуватиме не лише права державного виконавця, а й сторін виконавчого провадження. У цьому контексті виникає й інше запитання: як зможе довести порушення своїх прав стягувач або боржник, якщо вжиття заходів примусового стягнення боргів здійснюється без відповідної їх фіксації? Звідси й виникають ті прикрі випадки рейдерства, коли підприємства захоплюються «спеціальними загонами», що «прикриваються» діяльністю державних виконавців, які діють нібито на підставі виконавчих документів, проте останні досить часто викликають сумнів у їх законності та достовірності тощо.

Важливе значення для підвищення ефективності виконання рішень судів та інших юрисдикційних органів має також кваліфікація державних виконавців. Так, згідно зі ст. 8 Закону України «Про державну виконавчу службу» посаду державного виконавця може обіймати особа, яка не має вищої юридичної освіти. Звідси запитання: а хто виявить бажання займатися такою складною, емоційно напруженою діяльністю, якщо законом передбачені такі низькі вимоги до статусу державного виконавця.

У багатьох вищих навчальних закладах освіти взагалі не викладають таку складну та водночас цікаву й перспективну дисципліну, як «виконавчий процес (виконавче провадження)». Тому можна лише уявити, з якими знаннями приходять на державну виконавчу службу випускники таких навчальних закладів.

Скільки раз йшлося про те, що державний виконавець як представник влади обов’язково має носити формений одяг, яким він безоплатно забезпечується. Зовнішній вигляд державного виконавця має відповідати статусу цього органу в державі, він має користувався повагою у боржників та стягувачів, належно представляти державний орган.

Слід сказати й про те, що у багатьох фірмах працюють досить високопрофесійні юристи, рівень кваліфікації яких набагато вищий, ніж у державних виконавців, що породжує істотні проблеми з виконанням рішень судів. Такі юристи здатні тривалий час знаходити підстави для невиконання рішень господарських судів, що досягається оскраженням як самих рішень судів, так і дій державних виконавців, пред’явленням різних надуманих позовів, коли заявляються штучні претензії з однією метою — зупинити виконавче провадження. А скільки нині до господарських судів пред’являється штучних позовів про банкрутство? Таке штучне банкрутство може стати злочином, який безпосередньо випливатиме із господарського процесу. Тому вченим необхідно аналізувати та узгоджувати зв’язки між господарським та виконавчим процесами з одного боку та кримінальним правом з другого.

Слід також брати до уваги, що боржник, який не тільки принципово, а досить часто вперто не бажає виконувати рішення господарського суду, здатен запропонувати значні кошти державному виконавцю, щоб останній не виконував таке рішення.

Отже, небажання і невміння працювати, низькі знання, а також певна «пропозиція» з боку боржника можуть сконцентруватися в одній особі державного виконавця. У зв’язку з цим виникає риторичне запитання: а що тоді отримає стягувач?

Існують також проблеми і у самих рішеннях господарських судів, які обумовлені положеннями, що суперечать один одному.

Але слід зазначити, що існують проблеми не тільки з виконанням рішень господарських судів, а й в інших судів та юрисдикційних органів.

Якщо до вирішення проблеми підійти за допомогою переваг, які об’єктивно існують у господарському процесі, оскільки у ньому беруть участь юридичні особи та в їх штаті є службові особи, то вона може бути вирішена набагато простіше, порівняно з іншими судами.

У зв’язку з цим вважаємо, що достатньо офіційно повідомити службову особу про те, скільки коштів, на який рахунок кредитора і в який час вона має перерахувати, і на цьому можна вважати завершеним вжиття заходів щодо стягнення заборгованості.

Для удосконалення цієї гіпотези доцільно внести зміни до ст. 67 Господарсько-процесуального кодексу України і встановити адресну заборону вчиняти певні дії. Згідно з чинним законодавством пропонується такий спосіб забезпечення позову, як заборона відповідачеві вчиняти певні дії, але юридична особа — це насамперед трудовий колектив підприємства, тому така заборона щодо вчинення певних дій є безадресною. Якщо необхідно унеможливити перерахунок коштів, то доцільно повідомити про це зобов’язання осіб, які мають право підпису на платіжних документах, щодо необхідності збереження на рахунку певної суми для забезпечення позову тощо. Така гіпотеза ґрунтується на тому простому принципі, що службову особу не потрібно попереджати про кримінальну відповідальність через те, що «незнання закону не звільняє її від відповідальності».

Якщо ж у встановлений строк службова особа боржника не виконає рішення суду, то має застосовуватися ст. 382 КК України. Для персоніфікації відповідальності доцільно у примітці до ст. 382 КК України уточнити тих осіб, на яких покладається відповідальність за невиконання рішення суду, щоб унеможливити або ускладнити варіанти уникнення відповідальності.

Зрозуміло, що при перших спробах застосування такої відповідальності будуть виявлені намагання представників юридичних осіб нав’язати дискусію щодо сприйняття їх посад як службових або посадових, але внесенням відповідних змін та доповнень до законодавства можна персоніфікувати застосування відповідальності до конкретних повноважних представників юридичної особи.

Опоненти цієї гіпотези можуть заперечити, що у ст. 382 КК України йдеться про умисне невиконання службовою особою вироку, рішення, ухвали, постанови суду, що набрали законної сили, або перешкоджання в їх виконанні. Але ж саме уповноважена службова особа має вирішувати, як їй найкраще виконати рішення суду у визначений строк. Якщо ж вона не здатна вчасно виконати рішення суду, то вправі просити суд про відстрочку або розстрочку, зміну способу та порядку виконання рішення (ст. 121 ГПК України). Якщо вона взагалі не здатна виконати рішення суду в повному обсязі, то лише тоді може ставитись питання про її банкрутство.

Автором пропонується адекватно сприймати сучасні проблеми з виконанням рішень господарських судів, тобто не потрібно робити «маски шоу» навколо виконання цих рішень, а доцільно застосовувати закон до тих осіб, які перешкоджають державному виконавцю належно виконувати його повноваження. Якщо в юридичної особи є проблема з боргом, то саме вона й має її вирішувати через своїх повноважних службових осіб, які згідно з законом і рішенням суду повинні його повернути. Саме вони мають визначити, які кошти або продане майно здатне компенсувати суму боргу тощо. Саме так ми стимулюватимемо юридичну особу до добровільного, своєчасного і повного виконання рішення суду та одночасно до ведення переговорів із кредитором про те, як можна по-іншому врегулювати боргові зобов’язання. Наприклад, запропонувати кредитору частину акцій підприємства або майно в рахунок погашення боргу тощо.

Опоненти знову можуть зауважити, що труднощі при виконанні рішень виникнуть і в цьому випадку, оскільки за сучасних умов складно офіційно повідомити службову особу, яка будь-яким чином ухилятиметься від отримання повідомлення. Але ж і сьогодні боржники всілякими способами ухиляються від отримання повідомлень із державної виконавчої служби, тому запропонований шлях є більш кардинальним.

Можливим способом ухилення юридичної особи від виконання рішення суду є прийняття на роботу «зіцкерівників», про яких говорилося ще у книжці Ільфа і Петрова «Золоте теля». Проте слід зазначити, що такий спосіб ухилення від виконання рішення суду не відновить роботу підприємства тощо.

Можна бути впевненим і в тому, що деякі підприємства скористаються часом, протягом якого справа розглядатиметься судом. Такий час вони використають для того, щоб «переправити» свої активи на новостворені підприємства, аби перейти у стадію банкрутства. І на цьому шляху мають застосовуватися адекватні способи забезпечення позову, які мають відрізнятися від тих, які існують нині. Так, досі одним із способів забезпечення позову є накладення арешту на майно боржника, але не слід нехтувати таким способом, як заборона службовим особам, які мають право управління і розпорядження майном, здійснювати його відчуження, тоді майно у встановленій сумі будь-яким іншим особам, крім позивача, не зможе бути передане. Якщо такий захід буде вжито, то службова особа розумітиме ту міру відповідальності, яка для неї особисто настане.

Слід до цього додати і такі заходи, які вже застосовуються у РФ. Тут мається на увазі демонстрація по телебаченню ходу виконання судового рішення у складних та гучних справах. Так, судові пристави грамотно за допомогою відеозапису проводять виконавчі дії. Такі передачі по телебаченню стимулюють добровільне виконання рішень боржниками, але для цього державних виконавців необхідно забезпечити відповідною технікою. Демонстрація по телебаченню випадків виконання рішень судів матиме певний вплив на свідомість громадян і боржників та дозволить спростувати процес виконання рішень господарських судів.

Зрозуміло, що на практиці будуть вироблятися нові схеми ухилення від виконання рішень судів, але нові способи або можливість застосування декількох альтернативних варіантів такого виконання дозволить підвищити відповідальність осіб за неналежне виконання або проявлену бездіяльність при виконанні рішень господарських судів.

Якщо ж говорити про системність у виконанні рішень господарських судів, то без належної кваліфікації державних виконавців і матеріального забезпечення державної виконавчої служби, поліпшення якості законодавства, а не тільки Закону України «Про виконавче провадження», значного прогресу при виконанні рішень господарських судів досягти не вдасться. Якщо той, хто створює перешкоди на шляху виконання рішень господарських судів, має вищу кваліфікацію порівняно з особою, яка виконує рішення, то об’єктивно перемога буде на боці більш компетентного юриста.

Отже, для належного і своєчасного виконання рішень господарських судів доцільно використовувати різні способи їх виконання і запропоновану автором гіпотезу не слід вважати остаточною. Необхідно докласти багато зусиль, щоб змінити свідомість державних виконавців і боржників, а також переконати останніх, що сьогодні й особливо завтра вже не можна буде жити за принципом «борги віддають тільки боягузи».

Вважаємо за доцільне запропонувати гіпотезу щодо застосування ч. 1 ст. 382 КК України й щодо фізичних осіб. Буквальна редакція цієї норми така: «Умисне невиконання вироку, рішення, ухвали, постанови суду, що набрали законної сили, або перешкоджання їх виконанню… » Вона дає підстави дійти висновку, що ця норма може застосовуватись і до фізичних осіб.

Але цю норму та гіпотезу про застосування кримінальної відповідальності до фізичних осіб нині важко однозначно сприйняти, оскільки таке положення має призводити до кардинального перегляду функцій державної виконавчої служби і виконання рішень судів загальної юрисдикції.

Так, у ст. 1 Закону України «Про виконавче провадження» розкривається сутність «виконавчого провадження» як завершальної стадії судового провадження та примусового виконання рішень інших органів (посадових осіб). Спираючись на цю норму, під виконавчим провадженням слід розуміти сукупність дій органів і посадових осіб, визначених у цьому Законі, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб) тощо. Аналізуючи цей Закон, можна дійти висновку, що у разі добровільного невиконання рішення суду, яке набрало законної сили, його має у примусовому порядку виконувати державна виконавча служба. Але таку практику слід змінити, оскільки функції державної виконавчої служби мають зводитися тепер до перевірки умисності або поважності причин невиконання рішення суду. У разі добровільного невиконання рішення суду, тобто на стадії його примусового виконання, боржник, з якого стягнуто борг, крім того має притягуватися до кримінальної відповідальності за умисне невиконання рішення суду. У цьому випадку, крім стягнення з боржника боргу та виконавчого збору тощо, до нього має застосовуватися додатково санкція, передбачена ст. 382 КК України, тобто відповідальність у вигляді штрафу від 500 до 1 000 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або позбавлення волі на строк до трьох років. Додатковим стимулом для добровільного виконання рішення суду стає судимість.

Незважаючи на оригінальність цієї гіпотези, яка запозичена з іноземних джерел, слід застерегти виконавчу владу, що тепер боржників на законних підставах поміщатимуть у «боргову яму» — слідчі ізолятори доти, поки не буде з’ясовано поважність причин невиконання рішення суду. Колектори нині стимулюватимуть виконання рішень судів так, щоб усі їх боржники «тремтіли» тощо. Зрозуміло, що можна посилатися на те, що майна не існує, але якщо державна виконавча служба встановить наявність такого майна, то багато людей постраждає.

Крім того, багато громадян не знають про те, що рішення, яке набрало законної сили та за умови, що ними вичерпані усі державні способи захисту, може бути оскаржене в Європейському суді з прав людини. Спираючись на це положення боржник, якщо він вважає рішення незаконним, вправі його не виконувати. Але доти, поки складеться відповідна практика, важко буде відстояти права конкретного боржника.

Дійсно, кримінальна відповідальність щодо фізичних осіб, у деяких випадках, потрібна, але такі випадки мають бути чітко обумовлені в нормах матеріального та процесуального права. Зокрема, коли один із батьків не виконує рішення суду про відібрання дитини і переховує її тощо, до таких осіб має застосовуватися відповідальність.

Але автор проти застосування кримінальної відповідальності до боржників, оскільки можуть мати місце обставини, які не залежать від волі останньої. Наприклад, особа усі свої заощадження поклала на депозитний рахунок у банку, а банк звільнений від обов’язку повернення депозиту державою, і водночас до цієї особи пред’являє претензії про сплату або повернення кредиту інший банк. Давайте у таких ситуаціях не тільки застосовувати до осіб певні санкції, а садити їх до в’язниці…

У зв’язку з наведеним автор категорично проти притягнення фізичних осіб до кримінальної відповідальності за невиконання рішень суду, які набрали законної сили, особливо з боргових зобов’язань.

У цій ситуації фрагментарне внесення змін і неузгодженість норм законодавства надасть можливість недобросовісним кредиторам скористатися беззахисністю громадян, які через борги не здатні будуть найняти собі кваліфікованого адвоката і захистити свої права та інтереси.