Розбудова української державності, проведення реформ, побудова громадянського суспільства неможливі без розвитку української духовності. Протягом років незалежності нашої держави основним завданням державного управління був розвиток економіки, тому вирішення проблем у духовній сфері суспільства відбувалося за залишковим принципом. Відсутність чіткої програми духовного відродження українського суспільства гальмувала втілення будь-яких реформ у всіх сферах суспільного життя.

Основними законодавчими актами, які визначають державну політику у сфері освіти, є Конституція України, закони України “Про освіту”, “Про дошкільну освіту”, “Про загальну середню освіту”, “Про позашкільну освіту”, “Про професійно-технічну освіту”, “Про вищу освіту”, а також відповідні акти та постанови Кабінету Міністрів та Міністерства освіти і науки України. Крім цих правових документів, важливими для розвитку та діяльності органів державного управління у сфері освіти є Державна національна програма “Освіта. Україна ХХІ століття”, затверджена постановою Кабінету Міністрів України № 896 від 3 листопада 1993 р. та Національна доктрина розвитку освіти, затверджена Указом Президента України № 347 від 17 квітня 2002 р.

Фундаментальним для діяльності органів державного управління щодо реалізації державної політики у сфері освіти є Закон України “Про освіту”. Згідно з цим законам, освіта – це основа інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного розвитку суспільства і держави. Україна визнає освіту пріоритетною сферою соціально-економічного, духовного і культурного розвитку суспільства. Одними з основних принципів освіти є гуманізм, демократизм, пріоритетність загальнолюдських духовних цінностей; органічний зв’язок із світовою та національною історією, культурою, традиціями [7].

Ще на початку розбудови незалежної України перед органами державного управління у сфері освіти постало завдання реформування старої радянської освітньої системи з метою надання їй національного, гуманістичного змісту, і водночас зберегти найкращі здобутки галузі, набуті у попередній період. Тому у 1993 р. постановою Кабінету Міністрів України була затверджена Державна програма “Освіта (“Україна ХХІ століття”). Одним із стратегічних завдань реформування системи освіти у програмі було визначено відродження і розбудова національної системи освіти як найважливішої ланки виховання свідомих громадян Української держави, формування освіченої, творчої особистості, становлення її фізичного і морального здоров’я, забезпечення пріоритетності розвитку людини, відтворення й трансляції культури і духовності в усій різноманітності вітчизняних та світових зразків [9].

Одним із найважливіших позитивних досягнень виконання цієї програми було збільшення кількості учнів, що навчаються українською мовою. В 2002 р. вона становила понад 70% проти 49,7% в 1992 р. [18, с.110].

На думку В.Огнев’юка, ця програма за своїм змістом стала “своєрідним компромісом між освітніми цінностями минулого й народжуваної системи освіти нового часу. Вона успадкувала позитивні напрацювання недалекого минулого й водночас намагалася рішуче позбутися марксистсько-ленінської обмеженості. Проте її розробникам не вдалося уникнути певних штампів; програма не спрямовувала освіту на формування демократичних і ліберальних цінностей, вона не стала програмою виховання нової людини й формування нового суспільства” [15, с. 348].

Тому для визначення основних стратегічних напрямів розвитку освіти, принаймні на першу чверть ХХІ ст., Указом Президента України була затверджена Національна доктрина розвитку освіти.

Серед пріоритетних напрямів державної політики щодо розвитку освіти Доктрина визначає: формування національних та загальнолюдських цінностей; пропаганду здорового способу життя; розширення україномовного освітнього простору.

На відміну від попередньої програми велика увага у Доктрині приділяється національному характеру освіти та національному вихованню. У третьому розділі, зокрема, зазначається, що освіта має гуманістичний характер і ґрунтується на культурно-історичних цінностях українського народу, його традиціях і духовності.

Крім того, у цьому документі зазначається, що освіта утверджує національну ідею, сприяє національній самоідентифікації, розвитку культури українського народу, оволодінню цінностями світової культури, загальнолюдськими надбаннями.

Одним з головних пріоритетів та органічною складовою освіти згідно з Доктриною є національне виховання, яке спрямовується на залучення громадян до глибинних пластів національної культури і духовності, формування у дітей та молоді національних світоглядних позицій, ідей, поглядів і переконань на основі цінностей вітчизняної та світової культури [12].

На превеликий жаль, реалізація Національної доктрини розвитку освіти на сьогодні гальмується постійним недофінансуванням освітньої галузі, неузгодженістю дій центральних та місцевих органів державної влади та місцевого самоврядування, відсутністю чіткого контролю за втіленням основних програмних засад, проголошених Доктриною. Така ситуація, на нашу думку, є вкрай негативною щодо процесів розвитку духовності українського суспільства.

Отже, виходячи з вищевикладеного матеріалу, важко не погодитися з авторами дослідження “Культура. Ідеологія. Особистість”, які стверджують, що в нашій державі не сформована стратегія духовно-інтелектуального розвитку нації; не завершене реформування освіти; не визначені пріоритети розвитку науки і культури; не сформована нова мораль; не утверджена установка благовоління перед розумом, за принципами якого стрімко увійшли у світовий контекст раніш культурно занедбані, пригнічені народи [14, с. 500].

Підсумовуючи наше дослідження, можна зробити такі висновки:

1. В Україні не розроблена чітка програма духовного розвитку українського суспільства, яка повинна відігравати важливу роль для визначення основних напрямів діяльності органів державного управління щодо здійснення культурної, освітньої та інформаційної політики у сфері формування та розвитку духовних цінностей.
2. Недостатньо визначеною залишається культурна політика в Україні. Відсутність чіткого законодавства, яке б визначало державну політику у сфері культури, а також фінансування розвитку культури за залишковим принципом негативно впливають на розвиток духовних цінностей українського суспільства.
3. Відсутнє чітке законодавство щодо регулювання діяльності засобів масової інформації з урахуванням важливої ролі ЗМІ для розвитку духовності та формування у суспільстві духовно-ціннісних орієнтацій.

Тому одним із головних завдань органів державного управління, які забезпечують здійснення освітньої, культурної та інформаційної політики, має стати розробка проектів нормативно-правових актів для вдосконалення законодавства України щодо розвитку духовної сфери українського суспільства.