Вступ.

1. Система міського розселення України.

2. Проблеми урбанізованого розселення в Україні.

3. Роль великих міст у потенціалі розвитку України та оцінка їх впливу на ефективність його використання.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Розселення – надзвичайно складне та багатогранне, постійно мінливе явище, яке охоплює як процес розподілу населення по території, так і результат цього процесу – систему населених пунктів. Число жителів та населених пунктів на території постійно змінюються кількісно, якісно, в просторі, та в часі.

Злам ХХ-ХХІ ст. характеризується безсистемними змінами як у глобальному масштабі, так і в окремих країнах. Перетворення відбуваються і в Україні та охоплюють політичну, економічну й соціальну сфери суспільного життя. В урбанізованій системі держави активізувався процес субурбанізації великих міст та метрополізації урбанізованих просторів, змінюються форми власності та господарювання, а також механізми управління розвитком міст.

Сучасні проблеми міст та просторової організації містобудівних систем в Україні досліджують, окрім автора статті, В. Вадимов, Ю. Білоконь, М. Дьомін, Ш. Ібатулін, Є. Клюшніченко, А. Осітнянко, А. Плешкановська, Г. Фільваров. Проте роль міст у територіальних системах держави та їх вплив на ефективність функціонування регіонів у певних політичних та соціально-економічних умовах розкрито недостатньо. Склалася ситуація, коли ще не сформувалося нове містобудівне мислення, а урбаністи-практики діють за давно застарілими правилами.

1. Система міського розселення України

Систему міського розселення України, великі міста та їх просторову організацію охарактеризовано відповідно до обґрунтованої моделі. В Україні налічується 1363 міських поселення (міст та селищ міського типу, які згідно з класифікацією віднесені до міських поселень). Серед них 106 міст з населенням понад 50 тис. мешканців; 5 міст з населенням понад 1 млн (Київ, Харків, Дніпропетровськ, Донецьк, Одеса); 6 — від 500 тис. до 1 млн (Запоріжжя, Львів, Кривий Ріг, Маріуполь, Миколаїв, Луганськ), 22 — від 200 до 500 тис., 17 — від 100 до 200 тис., 56 міст з населенням від 50 до 100 тис. мешканців. Об'єктом аналізу автора являються міста з населенням понад 300 тис. осіб, яких в Україні 18 (табл. 1).

В Україні продовжується процес урбанізації. За останні десять років чисельність сільського населення зменшилася на 1 млн осіб [11, с. 131], відсоток міського населення складає 67%. Мережа міських поселень має поліцентричний характер, виділяється 19 сформованих агломерацій з чисельністю понад 16 млн осіб (46,8% всього міського населення). Наведемо деякі з них: поліцентричні -Донецько-Макіївська, Дніпропетровсько-Дніпродзержинська, Горлівсько-Єнакіївська; моноцентричні — Київська, Харківська, Одеська, Краматорсько-Слов'янська, Львівська, Криворізька.

У великих містах концентрується основний економічний потенціал України, зосереджуються виробничі та невиробничі фонди. Тут вигідно вирізняються міста Київ та Дніпропетровськ, де обсяги реалізованої продукції та інвестицій в оновлений капітал у розрахунку на одного мешканця значно перевищують аналогічні показники для інших великих міст держави. Зокрема цей показник складає 9,3 тис. грн на одного мешканця в Києві; 5,3 тис. — у Дніпропетровську, тоді як у Макіївці — 1,3 тис. та 2,0 тис. — в Харкові. За показниками іноземних інвестицій (млн дол. США) названі міста також домінують серед інших великих міст: у Києві за 2007 р. вони становили 5538,2 млн дол. США, у Дніпропетровську — 1186,9, а у Харкові — лише 0,5 млн дол. США, у Севастополі — 0,1, в Херсоні — 4,3 млн дол. США.

У великих містах з різною динамікою відбуваються також процеси приватизації. Так, надходження коштів від приватизації в 2006 р. склало в Києві 514,5; у Харкові — 61,8 млн грн. У схожих між собою за кількістю мешканців містах Львів та Кривий Ріг показники, відповідно, становили 115,4 та 22,7 млн грн. Надходження складаються як від продажу об'єктів приватизації, так і від приватизації землі. У Києві всі 100% надходжень — від продажу об'єктів приватизації, тоді як в Одесі (40%), Запоріжжі (48,9%) та Чернігові (40,8%) переважають надходження від приватизації землі.

Просторову організацію великих міст можливо описати геометричними характеристиками, функціональною структурою та умовами розміщення. Територія великих міст суттєво різниться: Вінниця — 6,1 кв км; Донецьк — 358; Дніпропетровськ — 396; Запоріжжя — 330; Київ — 824; Луганськ — 284; Миколаїв -121; Одеса — 136; Львів — 155 км кв. Великі міста порівняно з малими в нинішніх умовах перебувають у стані глибшої екологічної кризи, перевантажені малоефективними виробничими об'єктами, мають гостріші транспортні та інші проблеми. Особливо важка ситуація склалася у великих містах Придніпровсько-Донецького економічного регіону [4, c. 58-59].

Виникнення надвеликих міст та міських агломерацій в Україні — процес штучний, продиктований економічними вигодами концентрації промисловості, та не пояснюється природно-господарськими умовами історично складеного розселення в державі. Україна характеризується відносно однаковими щодо комфортності проживання умовами, і при існуючій території держави та кількості її мешканців перспективними є середні міста при збільшенні рівномірності їх розміщення по території.

З приводу окремих вимірів характеристики великих міст України варто відзначити: стосовно людського виміру спостерігаються тенденції старіння, еміграції, зменшення зайнятості, особливо у промисловості. Функціональна складова потенціалу, виражена масштабами діяльності, галузевою структурою та технологічним рівнем, характеризується вищими показниками. Однак динаміка погіршень названих показників значно вища не тільки в загальному обсязі промислової продукції, але й у розрахунку на особу. Абсолютні результати діяльності досягаються ціною ресурсомістких технологій та високих екологічних навантажень [10, c. 104-105].

2. Проблеми урбанізованого розселення в Україні

Україна відповідно до Конституції поділена на 24 адміністративні області та Автономну Республіку Крим. Одинадцять адміністративних областей не мають у структурі міст з кількістю мешканців понад 300 тис. осіб — Волинська, Житомирська, Закарпатська, Івано-Франківська, Кіровоградська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Хмельницька, Черкаська та Чернівецька. Донецька має на своїй території три великих міста (Донецьк, Макіївка, Маріуполь); Дніпропетровська та АРК, відповідно, по два — Дніпропетровськ, Кривий Ріг; Сімферополь і Севастополь. У решті областях великі міста є їх центрами: Вінницька, Запорізька, Київська, Луганська, Львівська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Харківська, Херсонська, Черкаська (табл. 2).

Адміністративно-територіальним одиницям України властиві значні відмінності характеристик. Так, найбільша за площею Одеська область (33,2 тис. кв км) перевищує найменшу — Чернівецьку (8,1 тис. кв км), більш ніж у чотири рази. Індекс розмірів областей як відношення їх площі до середнього показника по Україні перебуває в межах від найменших — Чернівецька (0,3), Івано-Франківська (0,5) до найбільших — Одеська (1,4), Дніпропетровська, Харківська та Чернігівська (по 1,3). Диспропорції спостерігаються і в кількості населення. Промислово розвинутіші області характеризуються вищою кількістю мешканців, причому максимальна кількість населення є у Дніпропетровській, Донецькій та Луганській, Львівській, Одеській і Харківській областях. Спостерігається різниця в 4-5 разів за кількістю мешканців. Число сільських районів у Вінницькій та Харківській областях більша, ніж у Чернівецькій та Івано-Франківській у 2,1 рази. На один сільський район Івано-Франківської та Тернопільської областей припадає понад 30 сільських рад, тоді як по Луганській та Дніпропетровській — лише 11-12.

Непропорційним є показник кількості міст, де він коливається від 9 до 51 міста на область. Традиційно промислові регіони вирізняються більшою кількістю міст. Подібна ситуація спостерігається і стосовно селищ міського типу, де 302 з 801 селищ зосереджені в промислових областях сходу України — Донецькій, Луганській та Харківській. Інша картина стосовно кількості сільських рад: від 202-х у Луганській до 662-х у Вінницькій областях, найбільше їх число припадає на західні і центральні регіони, а найменше — на східні та південні. Важливим для характеристики областей є відношення величини регіонального центру до другого за кількістю мешканців міста регіону. Різниця величезна, зокрема: Харків і Лозова — у 16 разів; Київ і Біла Церква — у 12 разів; Одеса та Ізмаїл — в 11 разів. Найменшим є показник для Закарпатської області, де він становить 1,4 рази (Ужгород і Мукачево) [9, c. 127-128].

Система міського розселення в Україні має чітку адміністративно-територіальну ієрархію. Столицею держави є місто Київ, яке займає зручне геометричне положення в структурі її територій, у тому числі і в транспортному відношенні — тут сходяться основні залізничні та автомобільні магістралі. Київ — найбільший річковий порт в Україні. Столиця держави розташована на приблизно однаковій віддалі — до 700 км залізницею — від крайніх регіональних центрів — Сімферополь (на півдні), Ужгород (захід), Луганськ (сході). Шосейними шляхами ця відстань складає до 1000 км.

Важливим для характеристики системи розселення держави є коефіцієнт концентрації населених пунктів у межах регіонів, щільність міського населення та частка урбанізованих територій. За розрахунками Ш. Ібатуліна, найвищою є концентрація населених пунктів у Донецькій, Луганській та Львівській областях; високою — в Київській; середньою — у Дніпропетровській та Тернопільській, а в інших 18 областях та АР Крим вона порівняно низька.

Зазначений автор також зазначає, що тільки 13% території країни мають щільність населення вищу за середню по Україні (тобто більшу за 80 осіб кв км), і на 36% території частка населених пунктів перевищує аналогічний показник по Україні. Усі центри регіонів належать до великих міст України, причому для п'яти з них число населення перевищує один млн мешканців: Дніпропетровськ, Донецьк, Київ, Одеса, Харків. Ще в трьох центрах проживає більш ніж по 500 тис. мешканців — Запоріжжя, Львів, Миколаїв. Найменше осіб проживає у чотирьох обласних центрах, де їх кількість трохи більша за 200 тис., — Ужгород, Тернопіль, Луцьк, Рівне [2, c. 63-64].

Потенціал розвитку регіонів формують: ресурсні умови, зокрема розміщення в надсистемі, а також людський вимір; функціональна складова; геометричні характеристики та історико-культурна складова. Центр тяжіння господарської активності зміщений до сходу від геометричного центру держави. Рівні індустріалізації та урбанізації для різних регіонів держави неоднакові, що не варто, однак, трактувати як недолік системи розселення, оскільки регіони суттєво відрізняються містоутворювальними умовами. Характерно також, що найбільш урбанізовані області мають найнижчий рівень заселення сільської місцевості. Результати економічної діяльності оцінюємо за фінансовими показниками господарювання окремих функціональних складових.

Основу нинішнього економічного потенціалу більшості областей, на території яких розташовані великі міста, складає потенціал самих міст. Проте зростає роль аграрного сектора економіки. Технологічний рівень можна охарактеризувати наукомісткістю функцій та якістю основних фондів. Для проаналізованих областей він є низьким.

На сьогодні існує певна кількість густонаселених територій з вичерпаними природними ресурсами, ліквідованими великими промисловими та іншими функціональними об'єктами. Такі адміністративно-територіальні одиниці є і в східних (Донецька, Луганська), і в західних (Львівська, Волинська) областях України. Окрім того, існують території з порівняно невеликою щільністю населення, але значним потенціалом, що використовується недостатньо. Низьким є рівень використання рекреаційного потенціалу Карпатського району і зони Полісся, узбережжя Чорного і Азовського морів. Недопустимо низьким є рівень використання аграрного потенціалу в галузях рослинництва, тваринництва та біоенергетики [13, c. 215-216].

3. Роль великих міст у потенціалі розвитку України та оцінка їх впливу на ефективність його використання

Дослідження впливу великих міст на ефективність використання просторового потенціалу відбувається шляхом багатовимірного порівняльного аналізу просторових властивостей великих міст з характеристиками областей, на території яких вони розміщені, відповідно до обґрунтованої моделі багатовимірного простору. Демографічна ситуація, що склалася протягом останніх 13-15 років, демонструє, що в територіальних громадах до 1000 осіб приріст населення зменшився на 9%, а частка пенсіонерів зросла на 28%. У громадах понад 5 тис. осіб приріст населення знизився на 0,8%. Тобто динаміка демографічного занепаду зменшується в міру збільшення територіальної громади. У великих та найбільших містах також спостерігається тенденція до посилення демографічного занепаду. Отже, існує певна закономірність розвитку (занепаду) території, пов'язана з рівнем та характером її урбанізації.

Виділимо сильні та слабкі сторони великих міст у нових умовах. Сильні сторони великих міст: вищі можливості для реалізації людини, у т. ч. і праці; концентрація інтелектуальних ресурсів для розвитку наукомістких висотехнологічних виробництв і міжнародного співробітництва в галузі інновації та входження в національні структури; а також переваги масштабу, вищий рівень розвитку виробничої та соціальної інфраструктури. Слабкі сторони проявляються в тому, що: великі міста є дорожчими для проживання (додаткові витрати на транспорт, певні види послуг); гостріші проблеми транспорту, ускладнені комунікаційні та постачальницькі функції; складність вирішення екологічних питань [3, c. 91-92].

Сили, що гальмують ефективне використання потенціалу та взаємодії великих міст у регіональному масштабі:

— на загальнодержавному рівні це дуалізм української політики, труднощі в національно-державному регулюванні та міжсистемний розрив і неефективність зв'язків "центральна влада — органи місцевого самоврядування";

— всеохоплюючий характер трансформації суспільно-економічних відносин, для якого характерний вихід за межі стабільного функціонування та перехід у стан нерівноваги, кризовість, конфліктогенність, протистояння старих і нових форм економічної діяльності;

— організаційна та управлінська складові гальмування виявляються в неефективності діяльності або відсутності громадських і наддержавних організацій, які мають здійснювати регулюючий вплив на координацію і впорядкування взаємодії елементів системи.

Засоби підвищення ефективності взаємодій великих міст та регіонів можна класифікувати як економічні — пов'язані з заходами, спрямованими на ефективне використання потенціалу через функціональну сферу; соціальні — через ефективне використання людського потенціалу; політичні — зводяться до трансформації політичних орієнтирів держави; інформаційні — покращення інформаційного забезпечення тощо. За ступенем впливу на ефективність використання потенціалу просторові засоби є домінуючими. Великі міста для ефективного функціонування вимагають вищого рівня просторової організації — структурного та часового узгодження елементів і зв'язків простору, що забезпечує ефективний розвиток систем (підвищення рівня використання ресурсів, отримання корисних ефектів, посилення сильних сторін та зниження негативних наслідків їх функціонування) [12, c. 132-133].

Концентрація промисловості й творення великих промислових центрів надавало очевидні переваги, однак при цьому проявляються негативні явища. Складність сьогоднішньої соціально-економічної та екологічної ситуації в Україні певною мірою обумовлена надмірною концентрацією виробництва, що для умов держави з відносно рівномірною та давно освоєною територією і природно-ландшафтними умовами не було необхідним. Взаємозв'язки та взаємовпливи на лінії "велике місто — регіон" спостерігаються в усіх вимірах простору. Стосовно виміру "людина''" та соціальних процесів, вони проявляються у формуванні вимог та цінностей, наприклад, фізична та психологічна комфортність середовища; справедливість суспільних процесів, що виражається показниками рівня життя; престижність місцепроживання, можливість самоствердження, ідентифікації особи з суспільством; естетичні якості середовища. Функціональний вимір пов'язується з економічними характеристиками функціонування великих міст та регіону. Взаємодії проявляються в доходах від діяльності та прибутків від користування землею, вони можуть виражатися рентною складовою як здатністю територій приносити додатковий прибуток, який виникає завдяки розміщенню на території регіону великих міст. Геометричний вимір взаємодій "велике місто — регіон" традиційно характеризується за ознаками форми, пропорцій, розчленованості та розвинутості комунікаційних пов'язань. Сукупність умов, у т. ч. і місцерозташування, визначає наповнення середовища відповідними функціями і є головною складовою потенціалу розвитку.

Виділені та проаналізовані виміри простору активно взаємодіють між собою, мають різну міру керованості — керівний чи підпорядкований характер. Найсуттєвішими є виміри людина, функція та умови. Зокрема природні умови мають значні впливи та зв'язки на інші виміри, але вони проявляють обмежувальний характер. Функціональний вимір виявляє як позитивний, так і негативний вплив і для міського середовища, і регіону загалом. Виокремлюються залежності взаємодій, що мають обмежувальний характер, тобто створюють певні імперативи для розвитку. Інший тип залежності створює певне "силове поле" для розвитку великих міст і регіонів.

У результаті проведеного аналізу виявлено виміри простору з різною кількістю зв'язків, які поділяються на керувальні та керовані. Ефективна взаємодія великих міст та територій формує рентну цінність територій та впливає на інвестиційну привабливість регіонів. Ці вимоги мають враховуватися при розробці прогнозних рішень просторової організації міст та регіонів, при обґрунтуванні адміністративно-територіальної реформи в Україні та формуванні урбаністичної політики держави [1, c. 227-228].

Висновки

Приблизна рівність потенціалів адміністративно-територіальних одиниць певного рівня вирівнює можливості щодо сталого їх розвитку, а також складність завдань місцевого самоврядування. Цілком зрозуміло, що значення кожної окремо взятої характеристики векторного простору адміністративно-територіальних одиниць можуть суттєво різнитися між собою. В одній може переважати трудовий потенціал, в іншій — природний, ще в іншій — земельний. Така різноманітність зумовлює відмінність напрямів їх функціонування та важливість гармонійного розвитку держави загалом.

Ті форми розселення (у т. ч. урбанізованого), які забезпечуватимуть ефективніше з соціальної, екологічної та економічної сторони використання, матимуть більшу перспективу. Просторовий потенціал держави доволі рівномірно розподілений її територією. З аналізу випливає, що найвищу ефективність його використання забезпечують адміністративно-територіальні утворення з системою міського розселення без надвеликих міст. Якщо виходити з фактора природних умов, зокрема наявності лісових масивів, то найбільш перспективними для розвитку міст є території лісостепу. У центрі держави знаходяться найцінніші сільськогосподарські території, тож постає завдання зберегти їх аграрний характер. Активізація робіт з поліпшення екологічного стану в містах, наявність обмежень та вищої вартості землі, розукрупнення промисловості та інші явища прискорюють процес деконцентралізації виробництва, а відповідно — зменшення ролі великих міст у державі.

Список використаної літератури

1. Безуглий В. Економічна і соціальна географія зарубіжних країн: навчальний посібник/ Віталій Безуглий. — К.: Академія, 2007. — 703 с.

2. Голиков А. Вступ до економічної і соціальної географії: Підручник для студ. вуз./ Артур Голиков, Ярослав Олійник, Анатолій Степаненко. — К.: Либідь, 1997. — 318 с.

3. Зінь Е. Регіональна економіка: навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Едуард Зінь; М-во освіти і науки України. — 2-ге видання. — К.: Професіонал, 2008. — 524с.

4. Карпінський Ю. Аналіз проблем сучасного стану адміністративно-територіального устрою України // Реформа для людини : зб. матеріалів про шляхи реформи в Україні. — К.: Секретаріат КМ України, 2005. — С. 57-75

5. Клюшніченко Є.Є. Соціально-економічні основи планування та забудови міст / Є Є. Клюшніченко. — К.: УАА, НДПІ містобудування, 1999. — 348 с.

6. Максаковський В.Географія: Економічна і соціальна географія світу: У 2 кн./ Володимир Максаковський; Пер. з рос. А.І.Покидько, М.Я.Ратушного. — К.: Вища школа. – 1991. — Кн. 1. — 1991. – 206 с.

7. Олійник Я. Вступ до соціальної географії: Навчальний посібник/ Ярослав Олійник, Анатолій Степаненко,. — К.: Знання, 2000. – 293 с.

8. Осітнянко А.П. Планування розвитку міст : моногр. / А.П. Осітнянко. -К.: КНУБА, 2001. — 460 с.

9. Паламарчук М. Економічна і соціальна географія України з основами теорії. — К.: Знання, 1998. — 415 с.

10. Пістун М. Основи теорії суспільної географії: Навч. посібник для студ. географ. фак. ун-тів/ Микола Пістун,; Ред. В.І.Бузун; Міжнародний Фонд "Відродження"; Програма "Трансформація гуманітарної освіти в Україні". — К.: Вища школа, 1996. — 231 с.

11. Плешкановська А.М. Фуркціонально-планувальна оптимізація використання міських територій / А. М. Плешкановська. — К.: Ін-т урбаністики, 2005, — 190 с.

12. Романюк С. Прогноз соціально-економічних наслідків проведення реформи адміністративно-територіального устрою / С. Романюк // Реформа для людини : зб. мат. про шляхи реформи в Україні. — К.: Секретаріат КМ України, 2005. — С. 131-136.

13. Соціально-економічна географія України: Навч. посіб./ За ред. О.І.Шаблія,. — 2-ге вид., перероб. та доп.. — Львів: Світ, 2000. — 679 с.

14. Юрківський В. Регіональна економічна і соціальна географія: Зарубіжні країни: Підручник для студ. вуз./ Віктор Минович Юрківський,; Віктор Юрківський. — К.: Либідь, 2000. — 414 с.