На нинішньому етапі судово-пра­вової реформи в Україні по­трібно вирішити низку невід­кладних завдань, пов´язаних з удоско­наленням правової бази судоустрою і судочинства.

Реформування у цій сфері неминуче матиме комплексний характер і охоп­люватиме законодавство про судоуст­рій, про статус суддів, процесуальне, передусім кримінально-процесуальне законодавство, законодавство про про­куратуру і про інші правоохоронні органи, а також про адвокатуру. При цьому дуже важко забезпечити одно­часне прийняття відповідних законо­давчих актів, або принаймні попіклува­тись про те, щоб наступні закони не містили положень, які суперечать прийнятим раніше, як уже не раз бува­ло в історії незалежної України. Також не варто обмежуватися фрагментар­ними змінами, які нічого не дають для вирішення концептуальних проблем, а нагадують горезвісний «ямковий» ремонт розбитої автотраси.

Крім того, повноцінне реформуван­ня законодавства про судівництво і суміжні з ним інститути потребує сер­йозних змін до чинної Конституції України [1, 30-34]. Ідеальним рішенням було б спочатку ухвалити ці зміни, а вже після цього здійснити удоскона­лення норм поточного законодавства. Але це важко зробити в умовах сучас­них політичних реалій. Президент України В. Янукович поставив на засі­данні робочої групи по судовій рефор­мі завдання розробити відповідну концепцію невідкладно і на її основі приступити до оновлення законодав­ства. Серед них і останній (?) проект нового КПК України, підготовлений у Мін´юсті України.

У законопроекті простежується лінія на зміцнення демократичних засад кримінального судочинства, за­безпечення прав учасників процесу, передусім права на захист. Деталізова­но зміст низки норм кримінально-про­цесуального законодавства з ураху­ванням практики їх застосування. І все ж у запропонованому вигляді йо­го навряд чи можна рекомендувати для обговорення парламенту.

Враховуючи обмежений обсяг стат­ті, зупинимося лише на положеннях проекту, які стосуються прямо чи опосереднено ролі прокурора у кримі­нальному судочинстві.

У сучасних умовах прокурор, по-пер­ше, здійснює нагляд у сфері розсліду­вання злочинів, по-друге, може особи­сто здійснювати розслідування і, по-третє, від імені держави підтримує об­винувачення в суді. Останні два види діяльності за європейськими мірками є проявами кримінального пересліду­вання (п. 2 Рекомендації Парла­ментської Асамблеї Ради Європи «Про роль прокуратури в системі кри­мінального судочинства» від 6 жовтня 2000 р. [2]. Частково як кримінальне переслідування можна розглядати і наглядову діяльність прокурора на досудовій стадії кримінального процесу, оскільки прокурорський нагляд має сприяти розкриттю злочинів і забезпе­ченню невідворотності кримінальної відповідальності (пункти 2-3 ч. 1 ст. 29 Закону України «Про прокура­туру») [3].

У законодавстві України, на від­міну від інших європейських країн, навіть Росії, не використовується тер­мін «кримінальне переслідування». Можливо тому, що у суспільній свідо­мості слово «переслідування» має до­сить зловісний присмак, ототожнюю­чись з політичними переслідування­ми. Але ж зараз зовсім інші часи!

Чи можна розглядати кримінальне переслідування як одну з функцій прокуратури? Очевидно, ні, оскільки ця діяльність охоплює декілька функ­цій. Швидше, це не функція, а завдан­ня прокуратури. Його доцільно визна­чити як таке і в Законі України «Про прокуратуру», і в КПК України, що не суперечитиме чинній Конституції.

У пояснювальній записці до зако­нопроекту задекларовано, що «органи прокуратури будуть позбавлені функ­ції здійснення розслідування». Це твердження суперечить деяким поло­женням самого законопроекту. Відпо­відно до п. 6 ч. 2 ст. 34 прокурор матиме право брати участь у проведенні слідчих (розшукових дій) та самостій­но проводити будь-яку слідчу (розшукову) дію. Причому обсяг такої слід-чо-розшукової діяльності прокурора у проекті не обмежується.

Автори проекту не навели досить вагомих аргументів на підтримку за­пропонованого ними злиття досудового слідства і оперативно-розшукової діяльності (ОРД), хоча на практиці ос­тання може передувати досудовому слідству, а може і супроводжувати йо­го. При здійсненні і ОРД, і досудового слідства мають однаковою мірою до­держуватись особисті та інші права та свободи громадян, і в їх забезпеченні важливу роль поряд із судом відіграє прокурор. Поряд із цим очевидно, що форми й особливо методи ОРД істот­но відрізняються від досудового слідства. Це стосується і повноважень прокурора по здійсненню нагляду. І не випадково сам проект містить спе­ціальну главу, присвячену негласним діям. То ж невже можна припустити таку ситуацію, коли прокурор, вико­ристовуючи надані йому повноважен­ня, особисто здійснюватиме аудіовідеоконтроль або вести спостереження за пересуванням громадян, перетворив­шись на ординарного «філера»?

Зрештою, в КПК можна відобрази­ти норми і про досудове слідство, і про ОРД (зараз останній присвячено спеціальний Закон), але вони мають бути чітко відділені одне від одного, як і відповідні наглядові повноважен­ня прокурора.

Що ж стосується здійснення проку­рором досудового кримінального про­вадження в повному обсязі, то слід відзначити, що наявність у прокурора такої функції не має конфронтаційно­го характеру у відносинах України та структур ПАРЄ. Така можливість пря­мо випливає з пунктів 3, 22 Рекомендацій-2000. Причому в останньому прокурор недвозначно вважається суб´єктом «поліцейського розсліду­вання».

Очевидно, кардинальне скорочен­ня функцій розслідування у діяль­ності прокуратури, яке здійснюється останнім часом, є доцільним. Але для особливих випадків прокурору по­трібно надати право здійснювати таке розслідування, в тому числі й у повно­му обсязі.

Відповідно до ч. 1 ст. 34 законопро­екту «державним обвинувачем є служ­бова особа органу прокуратури, до по­вноважень якої належить здійснення нагляду за додержанням законів під час проведення досудового розсліду­вання, повідомлення про підозру та складання обвинувального акта, під­тримання державного обвинувачення в суді». Таке поєднання є досить сумнівним.

По-перше, державне обвинувачен­ня за самим змістом цього поняття пов´язано з пред´явленням претензій щодо вчинення злочину до конкретної особи або осіб. Про яке обвинувачення може йтися, коли справа про насиль­ницький злочин розслідується декіль­ка років, а фігура обвинувачення так і не вималювалась. Нагляд за розсліду­ванням такого злочину, безумовно, здійснюється, але ж не обвинувачення!

По-друге, у процесі нагляду за роз­слідуванням не лише збираються докази обвинувачення, але й з´ясову­ються інші обставини, які мають відношення до забезпечення повного, всебічного і безстороннього з´ясуван­ня обставин справи, вживаються захо­ди щодо відповідальності суб´єктів розслідування у разі порушення ними закону тощо.

По-третє, покладення лише на осо­бу, яка здійснювала процесуальне керівництво розслідуванням, підтри­мання державного обвинувачення в суді, може сприяти проявам упередже­ності з його боку. Крім того, це може викликати організаційні труднощі у колективах прокуратур, особливо не­великих за штатною чисельністю, обмежить можливості керівників цих прокуратур особисто підтримувати державне обвинувачення.

Відповідно до п. З ч. 34 проекту ви­ключно державний обвинувач може «повідомляти про підозру та звертати­ся до суду з обвинувальним актом».

Таким чином, тут вимальовується цілком новий статус підозрюваного порівняно з чинним КПК України (статті 106-107), відповідно до яких -це особа, яку тимчасово затримують через підозру у вчиненні злочину. По суті підозрюваний у трактовці авторів проекту — це певною мірою аналогія обвинуваченого. Проте обвинувачен­ня йому на цьому етапі розслідування не пред´являється, а лише повідом­ляється про наявність підозри. Фігура обвинуваченого виникає у зв´язку із складанням прокурором обвинуваль­ного акта. У принципі з таким підхо­дом можна погодитися, якщо він на[ практиці приведе до підвищення рівня оперативності розслідування при збе­реженні за підозрюваним під час про­вадження всіх процесуальних прав, насамперед права на захист. Проте сам термін «повідомлення особі про підо­зру» із змістовного і стилістичного боку слід визнати невдалим. Очевид­но, відповідну процесуальну дію про­курора слід оформляти документом під назвою «постанова про визнання особи підозрюваним», з якою ознайом­лювати самого підозрюваного і його захисника.

Пунктом 3 ч. З ст. 34 проекту на прокурора пропонується покласти обов´язок звертатися до суду з обвину­вальним актом.

На перший погляд, це мало чим відрізняється від існуючого порядку. Адже і зараз обвинувальний висновок у справі, затверджений прокурором, набуває сили обвинувального акта. Проте, як можна дійти висновку із ч. 2 ст. 39 проекту, слідчий, який розсліду­вав справу, не має до цього дійства жодного відношення, а отже, держав­ний обвинувач сам має складати обви­нувальний акт. Теоретично це, можли­во, і правильно, але на практиці може істотно ускладнити цей процес [4, 72-73]. Важко погодитися з тим, що слідчий, провівши великий обсяг роботи з розслідування злочину, не висловив власного ставлення до його результатів. Саме він найкраще знає всі обставини справи і може надати державному обвинувачеві не якийсь «напівфабрикат», а повноцінні ма­теріали провадження. Затвердження державним обвинувачем обвинуваль­ного висновку у справі аж ніяк не впли­ває на ступінь його відповідальності за результати розслідування і передачу матеріалів провадження до суду.

У проекті (абзац 1 ч. 4 ст. 39) зазна­чено, що прокурорський нагляд за розслідуванням злочинів здійснюєть­ся у формі процесуального керів­ництва розслідуванням. Підґрунтям цієї ідеї є те, що при здійсненні нагля­ду прокурор наділений при цьому низ­кою владно-розпорядчих повнова­жень, яких він переважно не має при здійсненні нагляду за додержанням і застосуванням законів (колишнього загального нагляду) [5, 504].

Очевидно, у КПК потрібно дати визначення процесуального керів­ництва, та й взагалі роз´яснити значен­ня інших термінів. Відповідної статті у ньому, на відміну від чинного КПК України, немає.

У частині 4 ст. 39 проекту відсутні права прокурора скасовувати неза­конні й необґрунтовані постанови слідчого, повертати матеріали прова­дження для додаткового розслідуван­ня. І якщо надання такого права суду під час судового розгляду може бути і є предметом дискусій, то наявність такого права при здійсненні ним на­гляду за розслідуванням, очевидно, має бути визнано беззаперечним.

У законопроекті не передбачено та­кої процесуальної дії під час досудового провадження, як допит свідків, і її замінено на опитування (ст. 203) з не досить чітким юридичним змістом. Суперечить ч. 1 ст. 63 Конституції України положення ч. 6 цієї статті, відповідно до якої особа не несе відпо­відальності за відмову давати пояс­нення під час досудового проваджен­ня. Конституційна норма передбачає, що особа не несе відповідальності ли­ше за відмову від дачі пояснень сто­совно себе або своїх близьких родичів.

Не можна оминути спробу авторів проекту легалізувати у КПК укладен­ня угод між державним обвинувачем і обвинуваченим про визнання остан­нім своєї вини (ст. 399 проекту). До­сягнення будь-якої угоди завжди має елементи торгу між її учасниками.

Що може спонукати обвинувача звернутися до обвинуваченого безпо­середньо чи за посередництвом його захисника з пропозицією укласти угоду про визнання вини? Очевидно, передусім, невпевненість у міцності позиції обвинувачення. Що спонукає укласти угоду обвинуваченого? Побо­ювання погіршити своє становище у разі проведення повноцінного судово­го розгляду. Відповідно до ч. 5 зазначе­ної статті суд, перш ніж затвердити угоду, повинен впевнитись у тому, що визнання винуватості не було виму­шеним силою, погрозами або обіцян­ками. Щодо застосування сили і по­гроз — все зрозуміло. А от що розуміти під обіцянками? Адже без певних обі­цянок угода втрачає сенс. Які ж обіцян­ки бере на себе обвинувач? Очевидно, виключити якісь епізоди, пом´якшити кваліфікацію злочину і навіть пообіця­ти застосування покарання, яке задо­вольняє обвинуваченого.

Якщо сумнівів у правильності об­винувачення у прокурора немає, то немає і причин укладати якусь угоду. Якщо ж сумніви є, то він повинен або відмовитися від обвинувачення, або змінити його, керуючись при цьому положенням ч. З ст. 62 Конституції України про те, що «усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь».

У цьому разі це не угода, а ледве прихована форма тиску на обвинува­ченого, причому не виключено, що із корисливими намірами. Ні для кого не є секретом, що неофіційно такі угоди укладаються, особливо, щоб згодом виправдатися за тривалий строк необґрунтованого арешту. Можна тільки уявити, яка вакханалія порушень за­кону буде освячена легалізацією таких угод! А про корупційний потенціал та­кої практики годі й говорити. Тож кра­ще зупинитися і обмежитися нормою існуючої ст. 301^і КПК України щодо можливості обмежити обсяг судового слідства допитом підсудного, який визнає свою вину.

У концептуальному плані й у КПК України, і в новому Законі України «Про прокуратуру» потрібно визначи­ти завдання прокурора, який бере участь у судовому розгляді кримінальних справ. При цьому потрібно врахо­вувати, що це стосується не лише під­тримання державного обвинувачення. Прокурор, який бере участь у всіх ви­дах судочинства, здійснює захист прав і свобод громадян та інтересів держа­ви, сприяючи при цьому суду в повно­му, всебічному й об´єктивному розгля­ді справ та постановлению судових рішень, що ґрунтуються на законі (ст. 34 Закону України «Про прокура­туру» [6, 8]. Маючи рівні процесуальні права з іншими учасниками кримі­нального процесу, прокурор водночас несе обов´язки, які не можна покласти на жодного з них.

До того ж прокурор далеко не завжди, беручи участь у кримінально­му судочинстві, підтримує державне обвинувачення. Це стосується вирі­шення судом питань, що виникають у процесі досудового провадження, у розгляді справ за апеляціями і каса­ціями, коли прокурор або ініціює пере­гляд справи з її наступним закриттям, чи висловлює відповідні міркування під час судового розгляду; або при роз­гляді судом справ щодо порядку вико­нання судових рішень. Саме у цих ви­падках завданням прокурора є не об­винувачення, а захист прав і свобод.

Слід зберегти у Законі про прокура­туру положення ст. 35 чинного Закону щодо права прокурора вступити в справу у будь-якій стадії кримінально­го процесу, якщо цього вимагає захист конституційних прав громадян, інте­ресів держави і суспільства, і обов´язку своєчасно вжити передбачених зако­ном заходів до усунення порушень за­кону, хоч би від кого вони виходили.

У зв´язку з цим викликає запере­чення, що у статтях 443 і 458 законо­проекту відсутні вказівки щодо участі прокурора в апеляційному і касацій­ному розгляді, за винятком випадків, коли ним подано апеляцію чи касацію. Участь у розгляді представників від­повідно прокуратур обласного рівня і Генеральної прокуратури України, сприяє додержанню законності на цих стадіях судочинства.

У статті 315 доцільно відтворити положення ч. 2 ст. 260 чинного КПК України, відповідно до якої, «коли хто-небудь з учасників судового роз­гляду заперечує проти дій головуючо­го, які обмежують або порушують їх права, це заперечення заноситься до протоколу». Спроба відмовитися від цієї норми не відповідає сучасному рівню правової культури і юридичної етики частини українських суддів.

У статті 339 потрібно дати визна­чення перехресного допиту. Не можна погодитися з дозволом ставити допи­туваним навідні запитання.

Й останнє.

Автори проекту обрали англо-американську модель суду присяжних. Це помилковий підхід, який не відповідає сучасному рівню суспільної право­свідомості.

Та обставина, що присяжні вирішу­ватимуть у своєму вердикті тільки пи­тання факту, а професійний суддя на основі цього вердикту постановляти­ме вирок, дехто вважає перевагою за­значеної моделі [7, 149]. Думається, що, навпаки, у цьому її найсуттєвіший недолік. Важко уявити ситуацію, коли сімом пересічним громадянам (а саме таку кількість присяжних по справі пропонується закріпити у проекті) буде запропоновано визначити, чи здоровою є та чи інша особа, чи ні, а якщо хвора, то поставити їй діагноз. Але ж встановлення «юридичного діагнозу», тобто винуватості чи неви­нуватості особи — не менш складна і відповідальна справа, яка вимагає бо­дай елементарних знань у галузі пра­ва. Запобігти помилкам здатне спілку­вання професійного судді (суддів) із присяжними у нарадчій кімнаті, а не шляхом проголошення напутньої про­мови. Врешті-решт, рішення прийма­тиметься більшістю голосів, тобто цілком може статися, що думка при­сяжних, не згодних із професійним суддею, буде вирішальною. Тобто всі питання, що підлягають висвітленню в судовому рішенні, доцільно прийма­ти спільно. Аргументи і обвинувача, і захисників будуть більш адекватно сприйняті таким складом суду.

Саме таку модель суду присяжних (або представників народу під іншими назвами) сприйняли країни континен­тальної Європи, стандарти яких ми, на­чебто, збираємося сприйняти. Сприй­няли ж досвід Росії. Зрештою, і такий досвід може бути корисним, особливо коли треба врахувати його негативні аспекти, підрахувавши, скільки найбезглуздих рішень там було винесено саме судом присяжних. Чужих помилок слід уникати, а не відтворювати їх у власній практиці.

Отже, можна сподіватися, що ті, від кого залежатиме остаточне вирішення цього питання, передусім законодавці, приймуть зважене рішення, як і з усіх інших питань, пов´язаних із завершен­ням судової реформи в Україні.

 

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1.   Долежан В. В. Удосконалення Конституції України як передумова судової реформи // Право України. — 2007. — № 11. — С. 30-34.

2.   Вісник прокуратури. — 2001. — № 2. — С. 70—78.

3.   Відомості Верховної Ради України. — 1991. — № 53. — Ст. 793.

4.   Косюта М. В. Прокуратура України : навч. посіб. — Одеса, 2003. — 312 с.

5.   Кримінально-процесуальний кодекс України : наук.-практ. комент. / за заг. ред. В. Т. Маляренка, Ю. П. Аленіна. — X., 2008. — 944 с.

6.   Середа В. О. Проблеми підвищення ефективності діяльності прокурора з підтримання держав­ного обвинувачення в суді: автореф. дис. … канд. юрид. наук : спец. 12.00.10 / Нац. юрид. акад. України ім. Я. Мудрого. — X., 2006. — 19 с.

7.   Куйбіда Р. Р. Реформування правосуддя в Україні : стан і перспективи : моногр. — К., 2004. — 288 с.