Вступ.

Розділ 1. Методологічні основи аналізу трансформації державної власності.

1.1. Відносини державної власності: еволюція, сутність і функції.

1.2. Роль трансформації державної власності у формуванні ринкової економічної системи.

Розділ 2. Основні напрями розвитку права державної власності.

2.1. Проблеми перетворення державної власності і здійснення корпоративних прав держави.

2.2. Основні суперечності трансформації державної власності в перехідній економіці України.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Соціально-економічна трансформація економіки України сформувала комплекс теоретичних і практичних проблем з приводу радикальної зміни відносин власності. Роль державної власності на початковому етапі реформування суспільства була необґрунтовано занижена. У даний час вона зростає і здобуває відповідне до її призначення місце в господарській діяльності. Оскільки основними методами перетворення власності стали роздержавлення і приватизація, то механізми формування, реформування і реалізації державної власності вимагають більш глибокого комплексного дослідження.

Важливість системного вивчення проблематики відносин державної власності в сучасній економіці України зростає. Це актуально не тільки з теоретичної, але і з точки зору практичної значущості проблеми. Дослідження показують, що на практиці держава поки ще не стала ефективним власником. Доказом цього є той факт, що не існує системи обліку державного майна.

Більшість акціонерних товариств, в яких держава управляє значними пакетами акцій, є збитковими (у 2001р. їх питома вага складала 64,0% від загальної кількості акціонерних товариств із часткою участі держави, а в 2002 р. — 72,0%). Надходження до бюджету у вигляді дивідендів складають мізерну величину: у 2002 р. тільки 5,5% підприємств з державними корпоративними правами перерахували дивіденди до бюджету.

Усе це призводить до дезорієнтації в макроекономічній політиці, не
дозволяє кількісно і якісно оптимізувати державний сектор, знайти шляхи ефективного співробітництва з недержавним сектором економіки, забезпечити підвищення загального рівня і якості життя населення.

Актуальність проблеми формування і економічної реалізації державної власності привертала і привертає увагу вітчизняних і зарубіжних вчених.
Особливо актуалізується ця проблема у зв'язку із трансформаційними процесами в Україні, необхідністю активізації соціальних факторів економічного розвитку, інвестицій у людський капітал, вирішення глобальних економічних та екологічних проблем.

За всього розмаїття точок зору серед учених-теоретиків чітко визначилися два принципово різних підходи до трансформації державної власності, а отже, і до розроблення самих моделей реформування: перший — реформування має проводитися через демократизацію власності, що спирається на досвід розвинутих країн; другий — реформування власності має відбуватися завдяки формуванню приватної власності. Саме приватизація стала головним напрямком перетворення власності в колишніх соціалістичних країнах, зокрема і в Україні.

Наявність багатьох поглядів, різних підходів та моделей роздержавлення, що використовуються в постсоціалістичних країнах, відмінності в стратегії перетворень вимагають поглибленого теоретичного дослідження проблеми, узагальнення практичного досвіду, вироблення наукових методологічних принципів аналізу і наукового прогнозування соціально-економічних наслідків реалізації вибраних моделей приватизації і, в кінцевому підсумку, формулювання методологічних основ і принципів побудови моделей перехідної економіки, що зумовлює актуальність теми дослідження.

Розділ 1. Методологічніоснови аналізу трансформації державної власності

1.1.Відносини державної власності: еволюція, сутність і функції

Державна власність, як і раніше, є основою економіки України. Навіть після проведення приватизації її питома вага буде досить значною. До державної власності в Україні згідно із Законом України "Про власність" належать загальнодержавна, республіканська власність і власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальна власність).

Суб'єктом права загальнодержавної власності є держава в особі Верховної Ради України, республіканської — Автономна Республіка Крим, а суб'єктами права комунальної власності — адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських рад (зазначимо, що відповідно до ст. 142 Конституції України суб'єктами права комунальної власності є територіальні громади сіл, селищ, міст).

Існуючі теорії власності схематично представлено основні елементи системи відносин власності (рис. 1)

Оскільки двома найважливішими підсистемами власності є економічна і юридична, то інтегральний підхід дозволяє визначити власність як сукупність виробничих відносин між людьми з приводу присвоєння ними об'єктів власності, що породжують право володіння, користування та розпорядження цими об'єктами і результатами їх функціонування.

Будь-яка суспільно-економічна формація характеризується властивими їй формами власності. Досягнутому рівню розвитку продуктивних сил відповідають специфічні історичні відносини власності. Тому власність не можна розглядати як самостійні відносини, незалежно від існуючого способу виробництва. Історії відомі основні типи власності: приватна і суспільна. Суспільна власність існує у двох формах: колективній і державній. В економічній літературі немає однозначного визначення сутності державної власності. З огляду на той факт, що економічно власність — це насамперед суспільні відносини, можна запропонувати таке визначення: під державною власністю слід розуміти відносини між державою (як суб'єктом власності) і членами суспільства з приводу спільного володіння, користування та розпорядження об'єктами власності.

Можливість і доцільність виконання державою своїх функцій власника, підприємця і регулятора соціально-економічних процесів у суспільстві тісним чином пов'язані з етапами його становлення і розвитку. Залежно від цього змінюються масштаби, пропорції, роль державної власності в економіці, ступінь охоплення державою різних сегментів ринку, перелік об'єктів, що потрапляють до сфери активної діяльності або впливу державних органів управління.

Кожна форма власності за своєю природою є історичною і життєздатною лише у тому випадку, коли не виходить за свої економічні межі. Зміна форм власності детермінована факторами структурної політики, яку проводить держава, та тенденціями її сучасного розвитку. Будь-яка консервація трансформацій функціональних форм власності незмінно призводить до застійних процесів, стримування розвитку продуктивних сил, гальмування суспільного прогресу. Розвиток соціалістичної державної власності відбувався без відповідного зв'язку з прогресом продуктивних сил, на основі й у процесі якого тільки і можуть бути створені передумови для наступного ступеня суспільно-історичного прогресу. В остаточному підсумку це і визначило загальну нестабільність усієї системи радянського суспільства. Виробничі відносини, що панували у Радянському Союзі, не мали потенціалу, здатного вивести рівень його продуктивних сил на більш високий ступінь розвитку.

До державної власності в Україні належать загальнодержавна, республіканська власність і власність адміністративно-територіальних одиниць. Суб’єктом права загальнодержавної власності є : держава в особі Верховної Ради України, республіканської – Республіка Крим, суб’єктами права комунальної власності – адміністративно-територіальні одиниці. В особі обласних, районних, міських, селищних, сільських Рад народних депутатів.

Повноваження з управління державним майном що є у загальнодержавній власності покладено на уряд – Кабінет Міністрів України. Виходячи з різного ступеня усуспільнення державного майна його значення для народу держави законодавство відносить до об’єктів права загальнодержавної власності: землю; майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради України, та утворюваних нею державних органів; майно Збройних сил, органів державної безпеки, прикордонних військ і внутрішніх військ; оборонні об’єкти; єдину енергетичну систему; систему транспорту загального користування, зв’язку та інформації, що мають загальнодержавне значення; кошти державного бюджету; Національний банк та його установи і створювані ними державні кредитні ресурси; республіканські, резервні, страхові та інші фонди; майно вищих і середніх спеціальних навчальних закладів; майно державних підприємств; об’єкти соціально-культурної сфери або інше майно, що становить матеріальну основу суверенітету України і забеспечує її єкономічний та соціальний розвиток.

“Майно, що забезпечує діяльність відповідних Рад і утворюваних ним органів; кошти місцевих бюджетів, державно житловий фонд, об’єкти житлово-комунального господарства; майно закладів народної освіти, культури, охорони здоров’я, торгівлі, побутового обслуговування; майно підприємств; місцеві енергетичні системи, транспорт, системи зв’язку та інформації включаючи раціоналізоване майно, передане відповідним підприємствам, установам, організаціям; інше майно, необхідне для забезпечення економічного і соціального розвитку відповідної території”. У зв’язку с розподілом державної власності на загальнодержавну та комунальну Кабінетом Міністрів України прийнято постанову від 05.11.95 року «Про розмежування державного майна України між загальнодержавною власністю і власністю адміністративно-територіальних одиниць», якою затверджене перелік державного майна України, яке передається до власності адміністративно-територіальних одиниць. Постановою також встановлено порядок розмежування майна між власністю областей, міст, районів та інших адміністративно-територіальних одиниць.

Трансформація державної власності є процес її модифікації, що протікає спонтанно і цілком обумовлений дією об'єктивних економічних законів. На відміну від цього, реформування державної власності уявляється як свідомий, регульований суспільством процес її перетворення як усередині відносин державної власності, так і шляхом заміни її на інші форми. Слід зазначити, що трансформація припускає забезпечення співіснування державної власності з іншими формами в умовах ринку на основі його законів і передбачає якісне перетворення, тоді як реформування – це тільки кількісні зміни. Реформування є тільки першим етапом трансформації. Таким чином, в умовах інверсійного характеру розвитку відносин власності відбувається саме реформування, а не трансформація державної власності.

1.2.Роль трансформаціїдержавної власності у формуванні ринкової економічної системи

До державного сектору економіки України відносяться державні комерційні підприємства, казенні підприємства, акціонерні товариства, де держава володіє значними пакетами акцій, а також державне майно, що не увійшло до статутних фондів господарських товариств, але знаходиться на їх балансі. Ступінь втручання держави у справи підприємств державного сектору залежить від частки участі державної власності у цьому підприємстві.

Важливою особливістю казенних підприємств є порядок використання чистого прибутку, що визначається шляхом установлення обов'язкових нормативів, закріплених Постановою Кабінету Міністрів України. Крім того, казенні підприємства є платниками податку на прибуток. Таким чином, виникає два способи державного регулювання. Перший — стягнення податків, властивий ринковим відносинам. Другий – полягає у неподатковому вилученні частини прибутку, що властиво для адміністративно-планової економіки і мало сполучається із сучасними ринковими відносинами.

Ступінь централізації та монополізації державної власності в умовах планової економіки блокувала господарську ініціативу та підприємницьку активність громадян. Спроби реформування державної власності без реальної зміни її статусу набули формального характеру та не принесли очікуваних результатів. Зберегти соціалістичну природу державної власності водночас із досягненням багатоукладної економіки було вже неможливо. На практиці це виявилося у появі та легитимізації кооперативної, акціонерної та приватної власності з метою отримання матеріального доходу. Однак нові форми господарювання залишалися неадекватними природі їх власності.

Сутність державної власності виявляється за допомогою функцій, які вона виконує. Аналіз діяльності державних підприємств в умовах стабільного ринку дозволяє виділити такі основні функції державної власності: державна власність може служити опорою для вирівнювання економічного циклу і підтримки зайнятості; створювати і фінансувати галузі господарської діяльності, необхідні для обслуговування процесу відтворення, у тому числі і на приватних підприємствах; відігравати важливу роль у фінансуванні фундаментальної науки, розробці і впровадженні високих технологій, підготовці і перепідготовці кадрів; надавати державі можливість бути самостійним елементом в економічних правовідносинах з іншими суб'єктами власності всередині країни і за її межами, бути гарантом багатьох міжнародних і внутрішніх договорів та угод; виконувати ряд важливих функцій на фінансовому ринку (акумулювати кошти і направляти їх у ті сфери, від розвитку яких залежить економічна кон'юнктура і структура економіки держави; визначати процентні ставки на ринках позичкових капіталів, впливаючи таким чином на темпи зростання економіки; регулювати на ринку цінних паперів наявність ліквідних засобів в економіці і забезпечувати надходження додаткових коштів до бюджету). У контексті виконання соціальної функції виділяють два аспекти: або держава націоналізує окремі підприємства соціальної сфери, або держава сама інвестує кошти і створює об'єкти, що призначаються для вирішення задач соціально-економічного порядку.

Відмічені функції взаємодоповнюють одна одну. Повнота відносин державної власності достягатиметься лише їх одночасним виконанням. Проблеми реалізації державної власності виникають разом із деформацією її функцій.

Класична трансформація передбачає становлення індустріальної основи капіталістичного суспільства шляхом усуспільнення виробництва і праці, зростання масштабів приватної власності, розвиток таких її форм, як акціонерна і державна. Це об'єктивний природний процес, завдяки якому класична трансформація набуває еволюційної форми.

Термін “інверсія” виходить з латинського “inversio” і в буквальному значенні означає “перестановку”, “переміщення”. На основі компаративного аналізу, розглянувши значення інверсії у контексті інших наук, пропонується таке визначення "інверсії": інверсія в економіці означає порушення традиційного порядку соціально-економічних процесів у трансформаційний період.

Інверсійна трансформація – це перехід від планової економіки, що базувалася на високій централізації та монополізації ролі держави, і тому їй властиві свої риси і закономірності. Сутність такої трансформації міститься у переборюванні надмірного формального усуспільнення виробництва і створенні умов для функціонування таких форм власності, які б сприяли розвитку продуктивних сил. Ґрунтуючись на тому, що відносини власності обумовлюють сутність економіки, ми дійшли висновку про те, що розвиток відносин власності в Україні носить інверсійний характер. Зокрема, нерозвиненість інституту приватної власності, поширеність общинної ментальності стосовно власності призвели у свій час до революційного розвитку відносин власності, тобто її одержавлення. Однак державна власність, яка пронизувала всю економіку, не змогла забезпечити економічний прогрес. Знову виникла необхідність революційного розвитку відносин власності, але цього разу державної, для того щоб досягти різноманіття форм власності і забезпечити всебічне використання їх потенціалу. Такі перетворення здійснюються на основі чинності закону переходу кількісних змін у якісні. Однак у ході проведених в Україні соціально-економічних реформ творчий потенціал державної власності не тільки не використовувався, але і виявився значною мірою підірваним. Проведений у роботі аналіз показав, що реформування власності держави було спрямовано в основному на кількісні зміни, без створення будь-якої концепції підвищення соціально-економічної ефективності даного потенціалу.

На ефективність управління державним сектором впливає держава, місцеві органи влади і власне стан справ на кожному конкретному підприємстві. Тому про ефективність управління свідчить рівень основних показників. Таким чином, економічна ефективність може визначатися співвідношенням результатів і витрат, а принцип її досягнення полягає у максимізації виробництва матеріальних благ для задоволення потреб суспільства при скороченні затрачуваних ресурсів. З ускладненням технологічних систем, виникненням небезпечних виробництв, техногенних катастроф, глобальних криз, криміналізації економіки гостро проявляється необхідність такого критерію, як соціальна ефективність.

Розділ 2. Основні напрями розвитку права державної власності

2.1. Проблеми перетворення державної власності і здійснення корпоративних прав держави

Перебудова економічних відносин, перехід до ринкових механізмів в Україні з необхідністю вимагають осмислення комплексності тих змін, настання яких диктують ринкові відносини. Найважливішу роль при цьому відведено державі як політико-правовій інституції та значному власнику майна. Держава передусім повинна визначитись із цілями, які вона ставить перед собою в нових умовах існування українського суспільства. Визначення державою цих цілей поєднує економічні, соціальні, політичні та інші аспекти із перетворенням їх на правові конструкції, за допомогою яких вирішуються завдання управління майном, що їй належить.

Таких цілей декілька, що обумовлюється складністю того стану з державним майном, який передував входженню України в ринкові відносини і становищу держави у громадянському суспільстві. Цілі ці відомі і лежать на поверхні тих процесів, які відбуваються в умовах сьогодення. Науковці вказують на ієрархію цілей , або побудову «дерева цілей» , що позначається на правовому регулюванні як похідному засобі їх реалізації із формуванням у зв'язку з цим відповідних пріоритетів. Таке порівняння є вдалою ілюстрацією співвідношення цілей з їх рівнями і засобів їх досягнення.

Для переходу від авторитарної системи до ринкової цілком достатньо було б ліквідувати диктат міністерств і Держплану з наданням державним підприємствам повної господарської самостійності і налагодженням ефективного управління ними. Власне, подібне рішення майже було реалізоване запровадженням корпоратизації державних підприємств, яке слід було довести до логічного завершення шляхом побудови менеджменту корпоратизованих підприємств на тих самих засадах, як і в ефективно діючих приватних підприємствах.

Зрозуміло, що не слід утворювати перешкоди створенню і нагромадженню приватної власності в межах закону — нехай обидві форми власності конкурують між собою. Таким чином можна було б здійснити перехід до ринкових відносин без пограбування народу і перерозподілу національного надбання. Однак в Україні та Росії було здійснено масштабну безоплатну приватизацію. Варто зазначити, що таких масштабів безплатної роздачі і, відповідно, неминучих зловживань не було в інших постсоціалістичних країнах.

Вища нібито ефективність приватної власності не лише не має теоретичного обґрунтування, але й не підтверджується практикою. "Рено" — державне підприємство, "Пежо" — приватне, але відмінності між ними визначаються не формою власності, а рівнем менеджменту.

Значна частка державної власності передана в приватне користування шляхом оренди. При цьому законодавчо встановлено, що орендна плата надходить безпосередньо до бюджету лише при оренді цілісних майнових комплексів, яких не так вже й багато. Від оренди державного майна за період з 1998 р. по 2002 р. включно надійшло до бюджету 272,5 млн. грн.

Значно більше поширена практика надання в оренду окремих частин державних підприємств та інших об'єктів, найчастіше — просто нежитлових площ у державних будівлях для розміщення приватних підприємств. Як правило, передача в оренду здійснюється за ставками, що ледь перекривають поточні витрати на її утримання. Але реально приватні орендарі, як правило, сплачують орендну плату за повними ринковими ставками, тобто більша частка реально сплаченої суб'єктами ринкової діяльності орендної плати поповнює тіньовий обіг. Реальна і вказана в угодах ставки відрізняються в десятки і більше разів. Разом з приховуванням прибутку і виручкою від неврахованої продукції орендна плата становить основне джерело формування тіньових капіталів в Україні.

Основна частина державної власності в Україні перебуває в статусі господарських товариств, в яких держава володіє акціями (паями) повністю або частково.

Як і державне управління в будь-яких інших сферах та галузях суспільного життя, державне управління корпоративними правами має здійснюватися відповідно до вироблених світовою практикою принципів функціонування виконавчої влади в демократичній, соціальній, правовій державі. Однак на практиці воно в нашій державі здійснюється вкрай незадовільно, та ще й з прямими порушеннями законодавства. Так, Постановою Кабінету Міністрів України від 15 січня 2005 р. № 50 затверджено Порядок і нормативи відрахування господарськими організаціями до загального фонду Державного бюджету України частини прибутку (доходу) за результатами фінансово-господарської діяльності у 2004 році та щоквартальної фінансово-господарської діяльності у 2005 році, за яким дивіденди на користь держави перераховуються щоквартально. Проте законодавством передбачено розподіл прибутку акціонерних товариств ^відповідно, виплату дивідендів акціонерам лише за результатами року, тобто держава в своїх нібито інтересах порушує власні закони.

Незважаючи на існування численної кількості законодавчо-правових актів, одним з основних факторів „неефективності управління державним майном" є недосконале правове поле з захисту державних прав у здійсненні нею господарської діяльності. Зокрема, для поліпшення корпоративного управління взагалі (і в тому числі управління державними частками) необхідно прискорити прийняття таких Законів України: "Про емісійні цінні папери та фондовий ринок" (нової редакції Закону "Про цінні папери та фондову біржу"); "Про акціонерні товариства"; Про Кабінет Міністрів України"; "Про Фонд державного майна України"; "Про холдингові компанії"; "Про управління об'єктами державної власності"; "Про право комунальної власності й управління об’єктами права комунальної власності"; "Про Державну програму приватизації"".

Розрахунки Рахункової палати, здійснені за даними Держкомстату України (вона не має повноважень здійснювати пряму ревізорську перевірку діяльності державних підприємств), свідчать, що матеріальні витрати на приватизованих підприємствах перевищували відповідний показник на підприємствах державного сектора у 3,1 рази, хоч обсяги реалізації приватного сектору були більші за державний лише в 2,4 рази. Тобто, на практиці приватне підприємництво виявилося майже в півтора рази більш витратним. Водночас господарські товариства з відносно більшою державною часткою (від 50 до 100%) значно переважають товариства з більшою глибиною приватизації за обсягами реалізації і прибутку (відповідно, в 2,0 і 3,1 рази). Щоправда, це може бути свідченням вищого рівня тінізації приватного сектора, який приховує прибутки, але все одно не підтверджує беззаперечно вищу ефективність приватної власності.

Центральним, визначальним «стовбуром» такого «дерева» є стратегічні цілі, які іноді називають головними, захисними чи позитивними . Стратегічні цілі розгортаються в оперативні, які фіксують великі блоки дій по досягненню перших, а оперативні — у тактичні, які визначають щоденні й конкретні дії по досягненню перших і других цілей та забезпечують таке досягнення.

Отже, стратегічними цілями є суспільно-політичні, соціальні, економічні та духовні, оперативними — правові, а тактичними — організаційні.

Суспільно-політичні цілі ставляться для постійного підвищення розвитку суспільства, досягнення балансу публічних і приватних інтересів при включенні державного майна в цивільний оборот, його використанні державою чи іншими суб'єктами в підприємницькій діяльності. Формування цих цілей відбувається в постійному піклуванні державних інституцій за збереження державного майна як національного багатства, яким дійсно воно було і залишається. Порівняно з проблематикою досягнення економічних, соціальних і духовних цілей відповідальність за наслідки принципового вирішення цього питання як перед майбутніми поколіннями, так і на сьогодні, в кінцевому результаті несе держава. Тому досягнення збалансованості інтересів є складним, тривалим і багатогранним процесом, який вимагає зваженого підходу і продуманості оперативних і тактичних цілей для його реалізації. Починаючи з 90-х років XX ст. державі закидають хибність підходів, непослідовність і зловживання на цьому поприщі. Не вдаючись в деталізацію цього і аналізу дійсного стану речей, слід вказати як на небезпідставність цих докорів, так і на свідчення цим того, що держава більш-менш зважено ставиться до вирішення проблем формування і реалізації суспільно-політичних цілей. Все більш зрозумілою також стає нагальна потреба в комплексності підходів для остаточного визначення цих цілей і засобів їх досягнення безвідносно до змін в органах державної влади та інших суб'єктивних чинників, які б негативно вплинули на це. Такі намагання реалізуються в державних програмах приватизації, концепціях економічного розвитку та управління державним майном і корпоративними правами тощо.

Соціальні цілі обумовлюються впливом стану з державним майном на соціальну структуру суспільства. Це також дуже важливий аспект, який необхідно враховувати, бо ним охоплюються взаємовідносини різних елементів суспільства, які зазнають істотних змін у ринковому середовищі, зокрема внаслідок перетворень, що відбулися і відбуваються з державним майном. Цими цілями охоплюється підтримка стану і рівня соціального Життя людей. Соціальні цілі тісно пов'язані з суспільно-політичними в ракурсі запобігання конфлікту інтересів різних суб'єктів, що мають відношення до державного майна, в тому числі в його постприватизаційному стані. Скільки б не декларувалося на конституційному і нижчих рівнях про рівність усіх власників, досягнення нівелювання протиставлення одних власників іншим стане можливим не тільки в писаних нормах, а й в реаліях, психології підприємництва і управління, повсякденному житті тільки тоді, коли праворозуміння цього феномена будуватиметься на усталенні відповідних справедливих правовідносин, підкріплених впливом держави як соціального гаранта їх існування. Неоднозначність ставлення держави до цих процесів, маятникове коливання, що спостерігається час від часу, невиправдана поспішність при невирішенні принципових питань чи навпаки — затягування при визрілих відносинах спричиняють конфлікти в суспільстві, які залежно від стадій свого розгортання можуть перерости в істотні глобальні проблеми.

Отже, існують детермінованість суспільно-політичних і соціальних цілей, їх взаємопов'язаність і взаємний вплив.

Економічні цілі, як відомо, обумовлюють систему економічних відносин і забезпечують матеріальну основу існування суспільства. Вони також взаємопов'язані з попередніми цілями і спрямовані на збереженнядосягнення вищого рівня промислового потенціалу країни. Його нарощення, підвищення якості безпосередньо позначається на соціальному стані суспільства. Значення використання державного майна і корпоративних прав держави при цьому є неперевершеним знов-таки внаслідок істотності їх ролі в економіці України.

Духовні цілі пов'язані з духовним та інтелектуальним потенціалом суспільства. Належний економічний стан і сприятливе суспільно-політичне середовище, спокій у соціумі впливають на збереження і розквіт культурного надбання, підвищення духовності і забезпечення дійового використання духовного потенціалу, в тому числі через фінансування відповідних наукових, виховних, освітніх та культурних програм і закладів.

З визначенням цих стратегічних цілей стає можливим уявлення про правові цілі, які є оперативними порівняно з першими. Тобто досягнення стратегічних цілей відбувається з їх перетворенням на правові, які завжди повинні формуватися з урахування стратегічних цілей, обумовлюватися ними і підпорядковуватися їм. Проміжне положення правових цілей між стратегічними і оперативними підвищує труднощі в їх формуванні і реалізації, бо вони, з одного боку, є сформульованим намаганням застосування правових конструкцій, а з іншого — їх реальним втіленням через розроблені юридичні механізми.

В цьому розумінні правові цілі втілюються як у системно-правові заходи, що розроблюються в країні стосовно стану державного майна, його використання та перетворення, так і у конкретні нормативно-правові акти на рівні закону і підзаконних актів щодо реалізації цих заходів.

Оскільки правові цілі є похідними від стратегічних, то невизначеність з першими негативно позначається на других. Адвоплановість самих правових цілей веде до залежності законів і від системно-правових заходів. Тому не дивно, що українські закони є недосконалими, бо це пояснюється нез'ясованістю стратегічних цілей, які повинна поставити для себе Україна. І якщо нарікання на недосконалість стратегій її розвитку висловлюються в першу чергу політиками, політологами, соціологами, економістами тощо, то про неналежний рівень правового поля і юридичних механізмів говорять правники, підприємницька громадськість і управлінці всіх рангів. Досить сказати, що в Україні при існуванні значного масиву державного майна відсутній єдиний законодавчий акт, яким би регулювалися відповідні процеси управління цим майном.

Наступним рівнем цілей є організаційні, спрямовані на вирішення організаційних проблем. Ними охоплюється формування відповідних структур по регулюванню процесу використання державного майна, управлінню ним із визначенням оптимальної системи органів, осіб і механізмів, залучених для цього.

Віддаючи данину неперевершеній і основоположній значущості стратегічних цілей, а також правових цілей, що втілюють законотворчими механізмами стратегічні цілі, все ж таки не слід применшувати роль організаційних цілей. Від того, як буде налагоджено організацію досягнення стратегічних і правових цілей, залежить і саме їх досягнення. При засиллі бюрократичного апарату ні для кого не є новиною, що він здатний спростувати і звести нанівець і стратегію, і тактику, коли за наголошуваннями і відомими істинами, якими прикриваються бюрократичні структури, йдуть дії, які не призводять до очікуваних наслідків і не можуть до них призвести.

Реалізація цілей потребує наявності можливостей їх досягнення, яким передусім є матеріальне забезпечення або матеріальні ресурси. Якими б позитивними не були намагання держави поліпшити соціальне і економічне становище в суспільстві, діяти на принципах ринкової економіки, її власних ресурсів для цього не вистачить, хоча б і припустити саму можливість досягнення цих цілей державою, яка діятиме в ринковому середовищі як приватний власник. І це стосується в першу чергу відсутності у неї кадрового потенціалу професійних управлінців на ринку корпоративних послуг. Поряд із неможливістю утримувати значний масив державного майна і управляти ним у тому вигляді, як це було за радянських часів — через управління державними підприємствами, відсутністю фінансування їх розвитку починаючи з 90-х років XX ст. склалася об'єктивна ситуація, яка характеризується відсутністю у держави матеріальних і управлінських ресурсів для підтримання своєї власності. В свою чергу, це й викликало необхідність пошуку нових шляхів для досягнення поставлених цілей — перетворення власності; державних підприємств; джерел фінансування; адміністративно-управлінських відносин на корпоративно-управлінські відносини за участю держави.

Таким чином, лише детермінованість цілей, засобів їх досягнення і джерел ресурсного забезпечення може привести до бажаних змін у суспільстві.

Цих змін повинні зазнати як первинні клітини ринкових відносин — суб'єкти, що здійснюють підприємницьку діяльність, правовідносини між ними, так і обумовлене ринковими законами їх ставлення до своїх дій в ринковому середовищі, їх праворозуміння. Ці суб'єкти повинні усвідомлювати те, що їм слід покладатися в першу чергу на себе для досягнення позитивних фінансових результатів, піклуватися про зміцнення своєї конкурентоспроможності, орієнтуватися на ініціативність та інновації, швидко і гнучко реагувати на сигнали ринку.

У зв'язку з цим труднощі в Україні, як і в будь-якій пострадянській країні, полягають у тому, що за сімдесят років відбувалося створення інших суб'єктів з іншими зв'язками між ними, іншим ставленням до своєї діяльності та іншим праворозумінням. Не просто переважна більшість так званих суб'єктів господарювання були державними підприємствами, а можна сказати, що відсоток недержавних юридичних осіб з їх обсягом продукції (робіт, послуг) був настільки незначним, що від нього можна взагалі абстрагуватися. В нових економічних умовах постає питання про необхідність перетворення державних підприємств і взагалі про необхідність залишення в державній власності майна, яке б використовувалося державою для підприємницької діяльності.

Аналіз необхідності таких перетворень суб'єктів, внутрішніх правовідносин у них доводить про першочерговий наголос на управлінні ними, застосуванні засад корпоративного управління, яке найбільше відповідає вимогам ринкової економіки. Бо саме від управління юридичною особою залежать її показники як суб'єкта ринкових відносин. Для цього і є необхідним перетворення державних підприємств, структура управління якими сьогодні не влаштовує ні пострадянське суспільство, ні працівників цих підприємств, ні їх контрагентів, ні саму державу.

2.2. Основні суперечності трансформації державної власності в перехідній економіці України

На основі аналізу розвитку відносин власності у розвинутих країнах розглянемо перспективи для України формування великої корпоративної власності за участі держави, розвиток вертикальної інтеграції, створення державно-корпоративної економіки. Але практика приватизації великих промислових підприємств засвідчує протилежну тенденцію. Для залучення інвесторів зі складу єдиних виробничих комплексів виділяються найбільш прибуткові структурні підпрозділи, що веде до руйнування сучасних єдиних промислових комплексів і розриву господарських зв'язків. Реальністю стає відрив добувних галузей від обробних, деіндустріалізація, деградація машинобудівного комплексу, розлад кругообігу основних виробничих фондів. Разом з тим активно йде розпродаж контрольних пакетів акцій підприємств, що належать державі, а отже, втрачається можливість контролю і державного регулювання такими підприємствами.

Аналіз новітніх тенденцій розвитку економіки свідчить, що найбільш ефективними є ті господарчі системи, в яких забезпечена участь усього персоналу в капіталі. Вони передбачають створення фірм, котрі повністю контролюються зайнятими на них працівниками. Але в Україні розвиток цієї прогресивної форми власності був дискредитований через викривлення у процесі оренди з викупом, що поступово трансформувалась у групову власність вузького кола осіб з адміністрації підприємств.

Приватизаційні процеси на Україні сформували власників, у котрих нема історичних аналогів — вони мають на меті не організацію ефективної господарської діяльності, а перепродаж об’єктів за більш високими цінами. Для української економіки характерним стає безперервний перерозподіл власності, а сама приватизація перетворилась у своєрідний бізнес. За такої моделі приватизації проблематичними стають інвестиції у реальний сектор суспільного виробництва, що неминуче зумовлює небажані структурні зміни в економіці.

Зважаючи на особливості процесу роздержавлення в Україні та необхідність підвищення його ефективності, аргументуємо доцільність здійснення таких заходів:

· поступово посилити роль держави в проведенні всіх трансформаційних процесів в економіці;

· визнати за недоцільне зміну форми власності високорентабельних державних підприємств, де досягнуто стабільного зростання виробництва;

· посилити керування державними підприємствами і корпоративними правами в акціонерних товариствах, зміцнити прибутковий державний сектор економіки як постійне і надійне джерело надходжень коштів до держбюджету і стабілізації економіки;

· не приватизувати стратегічно важливі об’єкти, що посідають монопольне становище в певних галузях та забезпечують економічну незалежність України;

· на законодавчому рівні встановити чіткий механізм управління акціонерними товариствами та контроль за їх дивідендною політикою щодо рядових акціонерів;

· створити умови для підтримки національного виробника всіх форм власності, їх доступу до кредитних ресурсів, підвищення платоспроможного попиту і розвитку внутрішнього ринку.

Нині спостерігається тенденція до набуття значущості корпоративним управлінням, в якому до того ж не тільки згодна, а й всіляко зацікавлена брати участь держава. Ця значущість є переважною навіть перед відносинами власності, оскільки держава не турбується за свою колишню власність, бо замість майна, якого вона позбавляється (і разом з цим — участі в речових відносинах, або, правильніше, квазіречевих, що виникають із права повного господарського відання, а також відповідних вертикальних відносин з управління державними підприємствами), вона набуває корпоративних прав як звичайний акціонер, що дають їй не менше, а більше можливостей тримати в руках управління в акціонерному товаристві (далі — AT).

Сказаним і пояснюється думка про те, що державні підприємства за своєю природою не здатні стати ринковими суб'єктами, про що наголошують прихильники ліквідаційної концепції, і відповідно про можливість перетворення державних підприємств на інші структури ринку, про що зазначається в комерціалізаційній концепції.

Головним аргументом прибічників ліквідаційної концепції є бачення непридатності державних підприємств до включення їх у ринкову економіку внаслідок усталеної залежності від бюрократичних структур, неможливості позбавлення від пов'язаних з цим навичок тих форм організації своєї діяльності, які вже не можуть працювати ефективно, в зв'язку з чим їх потрібно або приватизувати, або ліквідувати. Ця концепція виникла як реакція на минуле.

Навпаки, комерціоналізаційна концепція виходить з того, що державні підприємства можуть функціонувати, як і інші ринкові суб'єкти, за наявності економічних і правових умов ефективності їх діяльності. Тобто вона доводить, що ринкові умови вплинуть і на державні підприємства таким чином, що вони почнуть ефективно працювати. Незважаючи нате, що при цьому не відзначається, чи вплинуть ринкові відносини на стан управління державними підприємствами, який викликав стільки нарікань і відіграв не останню роль у необхідності перетворень, проте і прихильники цієї концепції наголошують знов-таки на управлінні. Однак при цьому вони займають протилежну позицію, вважаючи, що ліквідація державного сектору економіки можлива тільки в тому разі, коли країна має значні фінансові кошти на модернізацію управлінського апарату, створення широкого фронту робочих місць, пристосування до потреб нових високоефективних технологій.

Позиції цієї концепції видаються неприйнятними, бо вони не тільки не обґрунтовані, а й суперечать здоровому глузду. Так, визнаючи непридатність державного управління економікою і переваги ринку з його механізмами управління, ця концепція не тільки допускає збереження «островів» застарілого управління, а й робить ставку на те, що ринкове управління перемеле державне і зробить його ланцюгом ринкових відносин. Проте це виглядає ефемерним сподіванням в такому вигляді міркувань. І навпаки, слід змінити саме управління, а тому й вид юридичної особи, щоб ті з них, які працювали за одними схемами, переорієнтувалися і залишилися б на ринку. Ринок і державне управління — несумісні поняття і не можна навіть припустити, щоб ринок змінив державне управління, тобто сам державний апарат з його механізмами і важелями. Інша річ, коли ці важелі перетворяться на інакші через участь держави в ринкових структурах і обумовлених ними формах управління.

Крім того, модернізація управлінського апарату повинна будуватися в країні не за рахунок держави, а ринковими силами, що не потребує вкладень і значних фінансових коштів держави. Це можуть зробити і вже роблять ті юридичні особи, які працюють і набувають досвіду в корпоративному управлінні, яке не «впаде з неба» навіть і з наданням фінансування.

Як би там не було, намір держави є однозначним щодо перетворення державних підприємств, яке відбуватиметься в процесах приватизації державного майна. Однак слід враховувати й інше. Українська держава не бачить сенсу в передачі всього свого майна у приватну власність з тих чи інших причин і тому принаймні найближчим часом вона братиме участь у підприємницькій діяльності, але не за такими схемами, як це було за радянських часів. Держава буде власником пакетів акцій, які дадуть їй можливість як акціонеру брати участь у корпоративних правовідносинах і тим самим впливати на підприємницьку діяльність AT з очікуванням відповідних результатів від цього.

Наявність акцій у держави можна охарактеризувати таким чином:

1) це є підтвердженням бажання її участі в приватних відносинах (підприємницьких, корпоративних, відносинах власності) із настанням тих наслідків, що передбачаються для участі будь-якої приватної особи в цих відносинах — набуття відповідних прав. У першу чергу це права корпоративні, що надаються державі, як і будь-якому акціонеру. Через здійснення цих прав держава очікує:

— налагодити ефективну роботу AT через діяльність своїх представників в його органах управління;

— одержати дивіденди;

— залишити за собою контроль за діяльністю AT з метою запобігання поширенню негативних процесів, що виникли при приватизації: перепрофілювання діяльності AT, яка сьогодні потрібна країні, недбайливого ставлення до майна, яке перейшло у власність AT і може відчужуватися j навіть знищуватися, що не відповідає ні інтересам самого AT, його акціонерів, ні державним інтересам у цілому та ін.;

2) це є виконанням її публічних функцій і втіленням публічних інтересів, які полягають у:

— поповненні державного бюджету коштами (за рахунок як податків, що сплачуються прибутковими AT, так і дивідендів);

— збереженні і розвитку економічного потенціалу країни, зокрема через оптимізацію структури власності шляхом залучення максимальної кількості об'єктів права державної власності до процесу удосконалення управління ними і використання державних активів як інструменту для залучення інвестицій в економіку;

— виконанні соціальних завдань — збереження робочих місць;

3) це є наслідком тривалого перебування у власності держави майже всього майна, яке знаходилося у виробничій та споживчій сферах. Зрозуміло, що передати це майно іншим власникам в короткий час неможливо — для цього слід відпрацювати процедури, механізми зацікавленості, в тому числі суспільства в цілому. Тобто повинні певною мірою визріти процеси роздержавлення, бо поспішні дії по припиненню такого становища, що складалося десятиріччями, можуть призвести до вкрай негативних наслідків. Руйнування усталеної системи без розроблення і втілення нової, без створення умов її дійовості не може бути.

Відповідно до максимального скорочення кількості закріплених у державній власності акцій відбувається шляхом продажу пакетів акцій, що належать державі, в процесах приватизації, а також через передачу пакетів акцій, які ще залишаються у держави, в корпоративне управління. Таким чином, ці два напрямки дозволяють державі передати свої безпосередні права на акції при приватизації — назавжди з надходженням коштів до держбюджету; тимчасово — при передачі в управління із намаганням придбати кошти шляхом одержання дивідендів.

В обох випадках держава залишає за собою контроль за виконанням відповідних договорів:

а) при приватизації — за одержанням коштів і додержанням умов про інвестиційні зобов'язання. При цьому держава діє вже не як власник, яким відчужено свої об'єкти, а як сторона за договором, зацікавлена у виконанні іншою стороною своїх зобов'язань. Тобто контроль у цьому разі випливає із зобов'язальних (договірних) відносин;

б) при передачі в управління — за здійсненням уповноваженою особою своїх прав, переданих їй державою, яка залишається власником (акціонером). При цьому, якщо держава передає свої повноваження:

— державному органу (міністерству або відомству, органу місцевої влади), правовідносини контролю, які при цьому складаються, виникають із публічних підстав;

— приватній особі (юридичній або фізичній), правовідносини контролю виникають із приватних відносин (договірних на підставі укладеного між органом приватизації і приватною особою договору).

Отже, реалізація цілей держави щодо її участі у ринкових відносинах відбувається через різні механізми, одним із найістотніших серед яких є її участь у корпоративних правовідносинах. Держава є суб'єктом таких відносин внаслідок процесів приватизації і набуття нею прав акціонера.

Висновки

Право власності є одним із видів речового права, а саме — повне речове право. Право власності саме по собі не існує. Воно породжене необхідністю регулювати відносини власності. Тому, насамперед, слід дещо сказати про власність як суспільне явище, проаналізувавши його у двох аспектах: економічному і соціальному.

Розглядаючи власність в економічному аспекті, слід базуватися на тому, що власність — це відношення суб'єкта (громадянина, юридичної особи, держави) до тієї чи іншої речі як до належної йому, як до своєї. Саме на розподілі «моє і не моє» заснована власність. Власність має місце тільки в суспільстві, поза суспільством немає осіб, які б, не будучи власниками конкретної речі, зобов'язані були ставитися до неї як до чужої.

Таким чином, власність — це відносини між людьми з приводу речі. З одного боку цих відносин — власник, який ставиться до певної речі як до своєї, з іншого — усі інші особи, які зобов'язані ставитися до цієї речі як до чужої. Привласнюючи конкретну річ, власник тим самим усуває від неї всіх інших осіб, вступаючи з ними у певні відносини.

Інтерес до правового оформлення відносин власності пояснюється, по-перше, необхідністю стабільного забезпечення існуючих потреб громадян та інших суб'єктів правовідносин у майні, захисті інтересів у підприємництві та сфері інтелектуальної діяльності, зробити власність недоторканною для інших осіб; по-друге, неможливістю ефективної заміни права власності іншими майновими правами. Власник має набагато більше можливостей щодо володіння, користування й розпорядження своїм майном, ніж, скажімо, орендар, охоронець; по-третє, недопущення свавілля власником при володінні, користуванні й розпорядженні майном. Право власності, як будь-яке право, є знаряддям обмеження прав учасників відносин власності.

Для подоланнянегативних наслідків, які виникли в процесі трансформації власності, в роботі обґрунтовано необхідність корекції курсу реформ з метою формування умов і становлення реального й ефективного власника, удосконалення ринкової інфраструктури і подолання інших перешкод у функціонуванні суб’єктів господарювання.

Запропоновано систему заходів з ефективної реалізації державою її права власника на підприємствах державного сектору, посилення ефективності керування державними підприємствами, корпоративними правами в акціонерних товариствах, у проведенні ефективної дивідендної політики.

Обґрунтовано недоцільність приватизації високорентабельних підприємств, які забезпечують значну частину надходжень до державного бюджету. В сучасних умовах євсі підстави для створення прибуткового державного сектору як основи стабільного розвитку економіки, а також постійного і надійного джерела надходження коштів до бюджету.

Список використаної літератури

1. Брильов О. Імунітет державної власності: дві доктрини та сучасність //Підприємництво, господарство і право. — 2007. — № 5. — C. 6-9.

2. Жадан І. Державні корпоративні права в контексті реформування власності //Державний інформаційний бюлетень про приватизацію. — 2000. — № 5. — C. 66-69

3. Зінченко О. Про соціально-економічні та психологічні аспекти реформування відносин власності в Україні //Державний інформаційний бюлетень про приватизацію. — 2000. — № 2. — C. 76-78.

4. Іванов М. Приватизація державної власності //Економіка України. — 2001. — № 4. — C. 23-30

5. Калашников А. Валютно-фінансова криза і державна власність в Україні //Вибір. — 1999. — № 1-2. — C. 58-63

6. Канов О. Моделі розвитку державної власності: історичний досвід ХХ ст. //Економіка України. — 2004. — № 4. — С.72-80

7. Крупка М. Фінансовий механізм реформування державної власності/ //Фінанси України. — 2002. — № 3. — C. 70-80

8. Мороз А. Держава і державна власність //Голос України. — 2002. — 26 листопада. — C. 8

9. Рубаник В. Державна власність у радянський період до питання про деякі міфи і реалії //Вісник Академії правових наук України. — 2000. — № 4. — C. 106-115

10. Сиротяк Р. Вартісна оцінка муніципальної (державної) власності //Фінанси України. — 1999. — № 1. — C. 107-110

11. Чечетов М. Концептуальні засади управління об'єктами державної власності //Економіка України. — 2005. — № 3. — C. 20-32

12. Шевчук Ю. Про управління об'єктами державної власності/ Ю. Шевчук //Українська культура. — 2007. — № 3. — C. 44-45