Вступ.

1. Теоретичні та практичні питання формалізації принципів кримінального права.

2. Принципи та аналогія у кримінальному праві України.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Питання про способи закріплення принципів кримінального права видається не менш складним, ніж власне визначення змісту цих принципів, їх ролі та ступеня регулювання суспільних відносин. Вбачаючи відмінність принципів кримінального права від загальних принципів права лише у галузевому рівні конкретизації правових настанов, при з'ясуванні природи перших дослідники стикаються із аналогічними проблемними питаннями і ведуть дискусію щодо доцільності текстуального закріплення принципів у відповідному галузевому законодавстві, можливості застосування при цьому бланкетних норм, урахування впливу на норми права моральних засобів регуляції суспільних відносин, загального поняття права.

Метою даної роботи є спроба доведення існування, поряд із текстуальним, інших способів закріплення принципів кримінального права, які фактично забезпечують вплив на кримінально-правові відносини керівних правових засад і тим самим гарантують дотримання основних прав і свобод людини, розвиток суспільства, розбудову демократичної держави. Значення відповіді на поставлене питання доволі вагоме. Саме тому В. О. Гацелюк правильно, на наш погляд, зазначає, що вдале вирішення питання про спосіб закріплення принципів у законі дає змогу забезпечити формування і застосування норм КК, а значить і регулювання кримінально-правових відносин у тому напрямі, який чітко окреслений системою керівних ідей кримінального права.

Сьогодні стосовно питання про природу принципів права, і кримінального зокрема, набули поширення три відносно усталені позиції щодо способу їх закріплення. Перша полягає у безумовному закріпленні принципів у тексті закону (текстуальний спосіб). До її прихильників належать М. І. Бажанов, В. В. Мальцев, М. Л. Якуб, Ю. Є. Пудовочкін, С. С. Пирвагідов, А. А. Ушаков, В. О. Гацелюк, І.І. Строкова та інші. При цьому аргументи, головним чином, зводяться до відмови у визнанні за положеннями, які безпосередньо не закріплені у тексті відповідного нормативного акта, керівних (обов'язкових) засад.

1. Теоретичні та практичні питання формалізації принципів кримінального права

Ретельне опрацювання наукових праць, присвячених дослідженню принципів кримінального права, дає підстави стверджувати, що саме С. Г. Келіна та В. М. Кудрявцев найбільш точно визначили розглядувану проблематику і змогли побудувати відповідно до своїх переконань наукову позицію. Так, цілком слушним, задля забезпечення послідовності дослідження проблеми, є визначення пріоритетів серед понять, які висвітлюють природу кримінального права, його роль і значення, а саме мети та завдань кримінального права. Дійсно, залежно від мети та завдань визначаються принципи досягнення бажаного соціального порядку. Тим самим С. Г. Келіна та В. М. Кудрявцев підкреслюють обумовленість принципів кримінального права завданнями, які прагне вирішити суспільство і законодавець шляхом створення і застосування відповідної системи кримінально-правових норм. Далі, базовим можна визнати рішення науковців щодо обов'язковості пов'язування будь-яких теоретичних висновків щодо природи кримінального права із його основними категоріями — злочином та покаранням2. Єдине доповнення наведеної точки зору обумовлене доцільністю віднесення до розряду основних категорій і тієї, що відбиває метод кримінального права — застосування покарання. За таких міркувань питання щодо способу закріплення принципів кримінального права пов'язується зі способом закріпленням ознак суспільно небезпечних діянь та правил призначення покарання за їх вчинення.

Не менш цікавим є відповідний методологічний підхід до вирішення питання про способи закріплення принципів кримінального права, згідно з яким розглядається питання про те, у чому полягає значення правових принципів, чи є практично важливим їх закріплення в нормах законодавства, чи всі принципи можуть бути закріплені і якими є наслідки такого закріплення. Керуючись наведеними питаннями, науковці пропонують, як видається, головними аргументами на користь закріплення в нормах законодавства принципів кримінального права такі положення. Так, зазначається, що кримінальне право відіграє, нарівні з охоронною і регулятивною, блок функцій ідеологічного змісту: інформативну, виховну та попереджувальну. Крім цього, для виконання охоронної чи регулятивної функції принцип права повинен бути впроваджений у матерію кримінального права, норми Загальної та (або) Особливої частини КК, і у зв'язку з ним він може бути порушеним виключно через недотримання тієї чи іншої кримінально-правової норми. Проте ці науковці визнають і те, що для виконання функцій ідеологічного характеру (наприклад, попереджувальної) достатньо закріпити принцип у преамбулі до закону.

З наведеною позицією (С. Г. Келіної, В. М. Кудрявцева та інших) у цілому можна погодитись, але при цьому цілком припустимими є дещо інші теоретичні висновки. Як видається, законодавець враховує при конструюванні норм КК норми моралі, звичаї, традиції, але зберігає за останніми їх своєрідну здатність справляти керуючий вплив на людську свідомість слідчого чи, наприклад, судді. Норми соціальних регуляторів залишаються відносно самостійними від тексту закону, навіть у разі їх врахування при конструюванні закону, оскільки у своїй більшості вони виражені в оціночних поняттях («грубе порушення», «громадський порядок», «істотна шкода», «особлива жорстокість», «винятковий цинізм» тощо). У цьому разі зміст норми закону про кримінальну відповідальність залежить від сприйняття (тлумачення) змін у розвитку суспільства, ротації соціальних пріоритетів, а в окремих випадках також викликаним розглядом конкретної справи суспільним резонансом.

Щодо аргументів у частині можливості порушення принципів кримінального права виключно через недотримання відповідної кримінально-правової норми чи декількох норм можемо заперечити моделюванням обставин конкретної справи, коли суд застосовує ст. 75 КК і звільняє від реального відбування покарання 15-річного підсудного лише тому, що той, за висновком експертизи, у своєму інтелектуальному розвитку досяг приблизно 12-річного віку. При цьому дотримання принципу законності обумовлює притягнення 15-річного злочинця до кримінальної відповідальності, а реалізація принципу гуманізму вимагає врахування моральних норм і пошук передбачених законом можливостей звільнення підлітка від неї. Як видається, застосування у наведеному прикладі до підсудного реального покарання порушувало б саме норми громадської моралі і саме завдяки судійському розсуду вдалося вірно застосувати закон. Як правильно визначають науковці, у судійському розсуді реалізується правоздатність суду знаходити найбільш оптимальне вирішення правового питання, «виходячи із загальних положень закону, цілей, які переслідує законодавець, конкретних обставин справи, а також принципів права, законів розвитку суспільства і норм моралі».

Істотні відмінності від попередньо наведених позицій вбачаються у точці зору на природу принципів кримінального права, згідно з якою останні не обов'язково повинні набути текстуального закріплення у законодавстві (як кримінальному, так і конституції та інших галузей) чи мати контекстуальне закріплення, а можуть корінитися у нормах моралі, звичаях, традиціях. До прихильників такої точки зору можна віднести В. І. Борисова, Г. В. Гребенькова, В. Г. Румянцева, Ю. Е. Ширяева та інших. Зокрема В. I. Борисов визнає обґрунтованими судові рішення, які враховують як кримінально-правові, так і загальносоціальні принципи. Г. В. Гребеньков вважає, що принципи (права) як форми інтелектуального відображення виникають з умов становлення соціабельності людей, сягаючи корінням її історичного минулого. Для права таким минулим є моральність, під якою слід розуміти систему правил організації і функціонування життєдіяльності, що виникли в процесі природно-еволюційного історичного розвитку людини як роду й індивіда в певному хронотопі, закріплених у таких структурах індивідуальної й колективної психіки, як навички, звички, звичаї, традиції. Наведені точки зору базуються на визнанні принципу верховенства права і можуть бути взяті автором статті за основу при формуванні власної позиції, проте з деякими уточненнями.

Як уже зазначалося, головними категоріями кримінального права є злочин та покарання, а також застосування покарання. Отже, принципи кримінального права стосуються визначення ознак суспільно небезпечних діянь, що є злочинами, виду та міри покарання за їх вчинення, а також правил застосування покарання. За таких умов видається слушним звернення до змісту ст. З чинного КК, у якій передбачено, що Кримінальний кодекс України ґрунтується на Конституції України та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права. Є очевидним, що положення цих нормативних актів були враховані при розробці законодавства про кримінальну відповідальність, а також враховуються в процесі поточної законодавчої та правозастосовної діяльності. Безумовним видається і те, що положення Основного Закону держави, як і загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, справляють керуючий вплив на діяльність по розробці та застосуванню КК, тобто містять принципи кримінального права. На перший погляд, визнання того, що КК базується на положеннях відповідних нормативних актів (конституції, нормах міжнародного права), є свідченням законодавчого закріплення принципів кримінального права (текстуальним чи контекстуальним). Проте це не безперечно. Так, звертаючись до діяльності Конституційного Суду РФ, М. М. Марченко слушно зауважує, що далеко не завжди можна провести чітку межу між правом, особливо конституційним, з одного боку, і політикою —з другого. Якщо Конституція України за своєю сутністю тісно переплітається із політикою, то відповідно зміст її норм значною мірою сприймається залежно саме від політичної ситуації у державі. Видаються також не повністю вільними від політичних міркувань у правозастосовчому аспекті положення загальновизнаних норм і принципів міжнародного права. Отже, «підґрунтя» КК, яке містить керівні засади, в окремих випадках складають політичні чинники, у тому числі відмінні від закону соціальні регулятори (мораль, звичаї, традиції).

Також заслуговує на увагу аналіз керівної ролі положень Конституції і їх впливу на діяльність по застосуванню КК. Зокрема, норми Конституції України визначають коло соціальних цінностей, які піддягають охороні від суспільно небезпечних діянь і в цьому визначають зміст охоронної функції кримінального права. Проте згадана функція не єдина і до загального переліку таких також відносять регулятивну та попереджувальну функції кримінального права — функції ідеологічного характеру. Як визнають прихильники контекстуального способу закріплення принципів кримінального права, «для здійснення функцій ідеологічного характеру достатньо проголошення того чи іншого принципу, закріплення його в преамбулі закону». У зв'язку з цим зауважимо, що Конституція є нормативним актом прямої дії і тому положення, закріплені у її преамбулі, поширюються на законодавство про кримінальну відповідальність. І такий вплив дійсно має місце. Зокрема у преамбулі Основного Закону проголошено прагнення розвивати і зміцнювати правову державу, що охоплює, крім усього іншого, відсутність злочинів, їх попередження. Відповідно, у ч. 2 ст. 50 КК міститься норма, якою передбачено, що покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Тим самим підтверджується, що попередження злочинів як ідеологічна функція кримінального права реалізована у тексті ч. 2 ст. 50 КК згідно з принципом, закріпленим у преамбулі до Конституції України. Слід додати, що усвідомлення відповідальності перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями також є принципом, яким керувалися народні депутати, приймаючи Конституцію України і який має стати домінуючим у діяльності працівників усіх державних органів. Відповідно суддя, виносячи вирок згідно з положеннями Загальної частини КК, повинен керуватися положеннями Конституції та її преамбули в тому числі.

Взагалі судова діяльність є яскравим прикладом вдалого і, головне, «своєчасного» тлумачення, а почасти, і коригування положень законодавства про кримінальну відповідальність. Так, уже на третій рік після прийняття нового Кримінального кодексу Конституційний Суд України прийняв рішення, згідно з яким визнав неконституційним окреме положення норми ч. 1 ст. 69 КК (рішення Конституційного Суду № 15-рп/2004 від 02. 11. 2004 p.). Законодавець зреагував на це рішення лише у 2006 р. шляхом внесення відповідних змін до ст. 69 КК. Це рішення Конституційного Суду України стало предметом дискусії і ставлення до нього є неоднозначним. Зокрема, деякі судді Конституційного Суду заявили про наявність у них окремих думок (В. Д. Вознюк, В. І. Іващенко), а серед учених є погляди, що наразі-досліджувався не текст закону, а логіко-правовий висновок, який випливає з нього (В. І. Борисов)1. Разом з тим у цілому рішення було прийнято. Саме тому вельми слушною видається думка М. М. Марченка, який зазначає, що в період між винесенням Судом відповідного вердикту про невідповідність окремих положень нормативно-правового акта Конституції РФ і моментом внесення законодавцем змін у нормативно-правовий акт, діє норма (норми), яка міститься в судовому вердикті. Окрім наведеного наукового висновку, цей учений небезпідставно наполягає на можливості визнання за судовими рішеннями сили, подібної до сили закону. Так, у своїх працях М. М. Марченко порівнює рішення Конституційного Суду і закони та зауважує, що перші і другі мають під собою одні й ті самі правові та моральні основи, спрямовані у кінцевому підсумку на досягнення однакових цілей і вирішення тих самих завдань, безпосередньо пов'язаних із захистом конституційного ладу, основних прав та свобод громадян, забезпеченням верховенства і прямої дії Конституції на всій території держави. Вказівка на наявність у законі моральних основ (принципів) не видається випадковою, напроти, є цілком логічним висновком аналізу фактичних обставин правозастосовної діяльності. Недаремно Г. В. Гребеньков зазначає: «якщо закони не ґрунтуються на тому, що є постійним, «написаним у серцях» і передаваним з покоління в покоління, то їх можна змінювати як завгодно — аж до повного беззаконня як усередині держави, так і у сфері міжнародного життя. Це вітчизняні мислителі (П. Новгородцев, Б. Кистяківський, С. Гессен) добре розуміли»3. Аналогічною є позиція Конституційного Суду України, який у рішенні № 15-рп/2004 від 02.11.2004 р. (справа про призначення судом більш м'якого покарання) зазначив, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Усі ці елементи права об'єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою набула відображення в Конституції України. На цьому етапі дослідження способів закріплення принципів кримінального права видається за можливе констатувати, що законодавець застосовує з цією метою як положення законодавства, так і інші засоби регулювання суспільних відносин (мораль, традиції, звичаї тощо). Причин цьому декілька і однією з них є доволі своєрідна природа принципів кримінального права, кожний з яких виконує власну, специфічну функцію — від стримування держави, яка має у своєму підпорядкуванні апарат примусу, до заохочення правопорушника, формування у нього соціально-орієнтованої мотивації дій. «Різним характером віддзеркалення і закріплення правових принципів у законодавстві обумовлені і відмінності у правових і психологічних формах дії цих принципів на громадян, на органи, що застосовують конкретні кримінально-правові розпорядження, а частково і на законодавця», — зазначають С. Г. Келіна та В. М. Кудрявцев. Від себе лише додамо, що в період панування адміністративно-командної системи і безумовного ототожнення права та законодавства подібна наукова позиція була максимально наближеною до істини.

До кола інших причин закріплення принципів кримінального права у різних джерелах (законодавстві та нормах моралі, традиціях тощо) належать недоцільність текстуального визначення відповідного принципу, оскільки це може призвести до необґрунтованого спрощення його змісту.

В окремих випадках текстуальне закріплення принципів у кримінальному законодавстві видається завданням не стільки недоцільним, скільки неможливим. Як зазначається з цього приводу у відповідних дослідженнях, одним з логічних проблем законодавства є питання про об'єктивні межі його формалізації. Обумовлена потребами практики формалізація має, як відомо, відносний, суто модельний характер, що пояснюється низкою об'єктивних чинників. Наприклад, людство поки що не має у своєму розпорядженні необхідного запасу знаків для формалізації навіть основних понять, якими воно оперує, особливо оціночних. Більше того, багато понять взагалі не можуть бути піддані повній формально-логічній обробці, втілені в сувору математичну форму через їх змістовну складність, динамічність, а почасти і недостатню семантичну визначеність. Це обумовлено не стільки причинами інтелектуального порядку, скільки складністю самого суспільного життя, ті або інші явища і процеси якого не завжди можуть бути чітко визначені, «виміряні» з належною достовірністю, абсолютною точністю. Так, наприклад, видається не завершеною спроба законодавця РФ підібрати терміни, з допомогою яких закріпити зміст принципу справедливості у ст. 6 КК РФ. Як передбачено ч. 1 ст. 6 КК РФ «Покарання та інші заходи кримінально-правового характеру, що застосовуються до особи, яка вчинила злочин, повинні бути справедливими, тобто відповідати характеру і ступеню суспільної небезпечності злочину, обставинам його вчинення та особі винного». Відомо, що суспільна небезпечність є матеріальною ознакою злочину, яка не піддається чіткій формалізації. На підставі цього зміст принципу справедливості залишається нез'ясованим. Не змогли уникнути певної тавтології і російські вчені, які запропонували свій проект ст. 6 КК РФ і поділились власним розумінням змісту цього принципу.

Таким чином, питання способу закріплення принципів кримінального права повною мірою залежить від концептуального вирішення проблеми поняття права і на сьогодні потребує широкого запровадження у законотворчу та правозастосовну діяльність теорії природного права, визнання за нормами моралі, звичаями, традиціями рівної із законами сили регуляторів суспільних відносин. У першу чергу зміни повинні стосуватися кримінального права, адже визнання Кримінального кодексу України його єдиним джерелом суперечить проголошеному і закріпленому у ст. 8 Конституції України принципу верховенству права. За такого підходу є всі підстави сподіватися на органічний розподіл принципів кримінального права між усіма офіційно визнаними і практично задіяними джерелами права: КК, нормами моралі, звичаями, традиціями. Виконання визначеного завдання значної мірою залежатиме від органів правосуддя, діяльність яких за нинішніх умов виходить на якісно новий рівень.

Органічним продовженням дослідження способів закріплення принципів кримінального права видається необхідність визначення кола керівних засад, які стосуються права держави на застосування примусу до особи, винної у вчиненні злочину, і тому можуть потребувати законодавчого закріплення.

2. Принципи та аналогія у кримінальному праві України

У чч. 1 і 2 ст. З КК Україні визначено: "Законодавство України про кримінальну відповідальність становить Кримінальний кодекс України, який ґрунтується на Конституції України та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права.

Закони України про кримінальну відповідальність, прийняті після набрання чинності цим Кодексом, включаються до нього після набрання ними чинності".

Таким чином, виключається практика внесення змін і доповнень до Кодексу підзаконними актами. Кримінальне законодавство України ототожнюється з КК, а, значить, джерелом кримінально-правових норм називається не закон у широкому сенсі, а єдиний кримінальний закон.

У Конституції не вирішується завдання визначення загальних принципів українського права. У теорії права загальноправовими назвали ті принципи, які у Конституції України віднесені до положень про права і свободи людини та громадянина, і основи конституційного ладу. Вони є початковими для всіх галузей права, об'єднують їх у правову систему. Проте зміст загальноправових принципів у Конституції визначений не плюралістично, поза зв'язком з множинністю галузей права.

Відповідно, загальноправові принципи повинні роз'яснюватися у галузях законодавства, виходячи з конкретних, специфічних для галузі, завдань, у співвідношенні з предметом і методом регулювання. Проте у КК не визначені і не роз’яснюються названі принципи, як це зроблено у деяких державах. Наприклад, у ч. 2 ст. 2 КК РФ вказано, що для здійснення завдань, визначених ч. 1 цієї статті, Кодекс встановлює підстави та принципи кримінальної відповідальності. У статтях З, 4, 5, 6 і 7 КК РФ викладено і роз'яснено наступні принципи: законності, рівності громадян перед законом, вини, справедливості і гуманізму[1, 3-7]. Слід зазначити, що завдання КК України повністю збігаються із завданнями, викладеними у кодексах інших держав (Білорусь, Росія тощо).

Принцип законності затверджений у Конституції України (ст. 8) як універсальний, а не у зв'язку із здійсненням правосуддя.

Зміст принципу законності у кримінальному праві не обмежується вказівкою на верховенство і публічність закону. Основною характеристикою даного принципу є ідея встановлення злочинності діяння і покарання за нього тільки відповідно до закону.

Допускається різне тлумачення загальновизнаного принципу законності у зв'язку з незбіганням позицій держав при вирішенні питань про аналогію закону і судову правотворчість. У даний час в Україні вимога законності у кримінальному праві означає, що злочинність діяння, а також його караність й інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки КК. Застосування закону про кримінальну відповідальність за аналогією заборонено (ч. 4 ст. 3 КК України).

Проте є переконливі підстави мати сумнів у обґрунтованості приписів ст. З КК України. Для реального виключення аналогії з правозастосовчого процесу необхідно або створити кримінальний закон без прогалин, або розробити такий механізм законотворчості, який дозволяв би у найкоротші терміни ліквідувати прогалини, що виникають. Вважаю, ні того, ні іншого законодавець насправді забезпечити не може. Прогалини у кримінальному праві неминучі, якщо не з самого початку, то, принайні, наступні. Причин для цього чимало як об'єктивного, так і суб'єктивного порядку. Так, неминуче виникають нові суспільні відносини, які потребують правового регулювання — особливо це характерно у переломні періоди для суспільства і держави[2, 34].

Як ілюстрацію можно зробити посилання на обставини, що склалися в Україні у зв'язку з масовим захопленням підприємств та установ, так зване, рейдерство. З грудня 2006 р. на каналі "Інтер" у програмі "Подробиці" дано аналіз рейдерству в Україні. Згідно з ним сотні підприємств та установ незаконно захоплюються за судовими рішеннями, які абсолютно не ґрунтуються на законі.У всьому світі за такі дії встановлена кримінальна відповідальність, а в Україні — ні. Тому, з метою припинення цієї "прихватизації", доки не буде прийнято норму кримінального права, слід було б у таких випадках застосовувати аналогію і кваліфікувати вказані дії як грабіж (ст. 186 КК) або розбій (ст. 187 КК).

Існує також інша думка, що аналогія і законність знаходяться у певній суперечності одна з одною, але останньої не можна уникнути. Так, Л.Кругликов і О.Климцева наводять приклади застосування аналогії при заповненні прогалин закону і пропонують легалізувати інститут аналогії (щоб він не використовувався нелегально), "встановивши виняток з принципу законності стосовно ситуації, коли вчинене особою діяння визнається Кодексом злочинним, але не врегульовані окремі питання, необхідні для вирішення справи по суті"[3, 75-76].

У Конституції України принцип рівності проголошений всеосяжно — це рівність всіх перед всіма законами(ст. 24).

У КК України не відтворюється конституційне визначення принципу рівності перед законом щодо осіб, які скоїли злочини, і про заборону обмежень прав громадян за ознаками належності, а також не наводиться процесуальне положення про рівність громадян перед судом. Проте не можна не визнати, що принцип рівності громадян у кримінальному праві має обмежену сферу застосування і конкретніший зміст, ніж це випли-ває з його законодавчого визначення.

Принцип рівності перед законом, викладений у ст. 24 Конституції України, характеризується універсальністю. Він адресується всім громадянам України, а також іншим особам, що перебувають на її території, а у випадках, передбачених ст. 8 КК України, й іноземним громадянам та особам без громадянства, які не проживають постійно в Україні, котрі вчинили злочини поза її межами. У КК України описані загальні, не персоніфіковані підстави кримінальної відповідальності, звільнення від такої відповідальності і покарання. Разом з тим норми про звільнення від кримінальної відповідальності осіб з нереабілітуючих підстав є прикладом обмеженості дії зазначеного принципу. В тому, що не всі, хто вчинили злочини, відповідно до КК підлягають кримінальній відповідальності, тобто не гарантується невідворотність відповідальності, виявляється нерівність громадян. Обмеженість дії принципу рівності громадян пояснюється іншими принципами кримінального права, перш за все принципом законності. Крім того, процес призначення покарання не знаходиться під впливом принципу рівності громадян, він підпорядкований специфічному принципу кримінального права — індивідуалізації кримінальної відповідальності, що допускає при призначенні покарання врахування особистісних характеристик винного, включаючи статеву, а у деяких випадках і соціальну належність (ст. 65 КК).

Таким чином, у кримінальному праві принцип рівності громадян перед законом не всеосяжний, а достатньо конкретний. Він припускає рівність підстав для кримінальної відповідальності та звільнення від неї і покарання, а також загальні межі покарання осіб, що скоїли злочини, незалежно від їх статі, раси, національності, мови, походження, майнового і службового становища, місця проживання, ставлення до релігії, переконань, приналежності до громадських об'єднань.

На мій погляд, зміст принципу рівності громадян перед законом доповнюється визначеним у Конституції України і відтвореним у статті КК про принцип справедливості правилом виключення повторного засудження за один і той же злочин (ч. 1 ст. 61 Конституції, ч. 3 ст. 2 КК). Будь-який з принципів кримінального права оцінюється з погляду його відповідності більш загальній ідеї справедливості. У цьому сенсі кожне з визначень принципів кримінальної відповідальності можна вважати критерієм справедливості у кримінальному праві. І у забороні несення зазначеної відповідальності двічі за один і той же злочин виражається кримінально-правовий принцип справедливості, але безпосередньо ця заборона випливає з визначення рівних меж кримінальної відповідальності осіб, що скоїли злочини одного і того ж виду, а, значить, він повинен відтворюватися у статті КК.

Специфічні характеристики галузі права позначаються на встановленні послідовності визначення у законі принципів права. Система принципів у КК повинна складатися з принципів законності і рівності громадян перед законом. У цьому проявлятиметься їх провідне місце, яке визначається тим, що вони відображають однойменні принципи, закріплені у Конституції.

Принцип рівності громадян перед законом вельми важливий, і у механізмі кримінально-правового регулювання він найтісніше взаємодіє з принципом законності. Обмеження його дії специфічним принципом індивідуалізації кримінальної відповідальності обумовлене більш загальним принципом справедливості. Вважаю, провідними у системі принципів кримінального права є принципи справедливості і законності. їх особлива роль може бути пояснена тим, що з ідеєю справедливості пов'язана еволюція кримінально-правового регулювання, а з ідеєю законності — збереження самостійності галузі кримінального права.

Третім серед принципів норм кримінального права у КК України має бути принцип вини.

У Конституції України йдеться про принцип винної відповідальності як принцип правосуддя: "Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду " (ст. 62).

Принцип винної відповідальності у кримінальному праві припускає обґрунтування кримінальної відповідальності наявністю вини особи (у формі умислу або необережності) щодо забороненого кримінальним законом суспільно небезпечного діяння і настанням суспільно небезпечних наслідків (ст. 23 КК).

На суперечність визначень вини у процесуальному і матеріальному аспектах неодноразово вказувалося у юридичній літературі. Концепція "змішаної форми вини" (іноді її називають складною, або подвійною формою вини) — вини і винності — стала предметом гострих дискусій після публікації у 1950 р. праці Б.Утєвського "Вина у радянському кримінальному праві". Автор піддав критиці стале поняття вини, яке вичерпується умислом і необережністю, і запропонував оціночне, що допускає об'єднання матеріального та процесуального визначень: "У кримінально-процесуальному і у кримінальному законодавстві можна знайти ряд вказівок на інше, ширше, матеріальне, морально-політичне, оціночне розуміння вини". При цьому вину він визначив як загальну підставу кримінальної відповідальності. Відповідно — вирішальна роль у її встановленні відводилася суду[4, 59].

Послідовним прихильником Б.Утєвського став І.Ной. Ним теж допускався висновок про вину тільки у зв'язку з визнанням судом винності конкретної особи. І.Ной запропонував закріпити поняття кримінальної винності у кримінальному законодавстві, що, на його думку, виявилося б логічним наслідком тієї уваги, яку надає Конституція винності для визначення кримінальної відповідальності. Практичним результатом такої законодавчої новели автор вважав невизнання особи, котра звільняється від кримінальної відповідальності із заміною іншими формами відповідальності, винною і такою, що скоїла злочин, і відповідно оцінку вчиненого діяння не як злочину, а як діяння, що містить ознаки злочину[5, 95-96].

Процесуальна форма визнання судом винності або невинності конкретної особи не може розглядатися як критерій злочинної поведінки. Якщо злочин не розкритий, винність особи не доведена, це не означає, що стосовно потерпілого не був вчинений злочин (наприклад, він не пограбований суб'єктом, який діяв з виною у формі умислу).

Процесуальний аспект визначення у Конституції України принципу винності адекватний вирішуваному завданню утвердження і гарантованості прав та свобод людини і громадянина. Але у кримінальному праві принцип вини визначається у зв'язку із завданням матеріального кримінального права — обґрунтування кримінальної відповідальності, характеризує суб'єктивну сторону злочину і співвідноситься з принципом суб'єктивного ставлення як частини і цілого.

Принцип справедливості не визначений ні у Конституції, ні у КК України. Кримінальна відповідальність визнається справедливою, коли вона співвіднесена з даними про особу злочинця і характеристиками злочину: категорією його тяжкості, об'єктом посягання, формою вини, видом і розміром наслідків, сукупністю конкретних обставин справи. Врахуванню підлягають не тільки пом'якшуючі, а й обтяжуючі обставини, що визначають суспільну небезпеку злочину і злочинця.

При призначенні покарання неповнолітнім підсудним необхідно також у кожному конкретному випадку з'ясовувати і оцінювати умови життя та побуту підлітка, дані про негативну дію на його поведінку старших за віком осіб, рівень психічного розвитку, інші особливості особи. Таким чином, справедливість як принцип кримінальної відповідальності підтверджується двома протилежними тенденціями кримінальної політики: до посилення і до пом'якшення кримінальної відповідальності.

Названий вище принцип допускає, що замість покарання до особи, яка скоїла злочин, можуть бути застосовані інші заходи кримінально-правового характеру (наприклад, примусові заходи виховного характеру до неповнолітніх — Розділ XV Загальної частини КК України "Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх"); особа може бути також умовно засуджена або повністю звільнена від такої відповідальності і покарання.

У юридичній літературі є вислів, що принцип справедливості тісно пов'язаний з принципом гуманізму, "оскільки вказує на конкретні обставини, які впливають на вибір "мінімального" розміру відповідальності. Разом з тим наведені принципи є самостійними, бо несправедливою може бути визнана не тільки надмірно сувора міра відповідальності, а й дуже м'яка, яка не відповідає, наприклад, тяжкості наслідків, що настали"[6, 45]. Всі принципи кримінального права при цьому визначаються як самостійні і однопорядкові, у той же час визнаються провідні положення деяких з них, але до них справедливість не входить. Цей висновок про звичайність принципу справедливості відповідає запропонованому спрощеному трактуванню його змісту у вигляді критеріїв індивідуалізації відповідальності і у цілому відповідає запитам правозастосовної практики.

Враховуючи складність проблеми, її розробленість у науковій літературі, не регламентованість у Конституції України, можна припустити, що визначення принципу справедливості буде предметом дискусій. Категорія справедливості відрізняється багатоаспектністю, високим ступенем узагальнення і навряд чи було б доречно давати їй законодавче визначення, тим більше як такому принципу кримінального права, що й інші. Визначення принципу індивідуалізації відповідальності після принципу вини у законодавчій системі принципів кримінального права логічно, оскільки у них в різних аспектах кримінальна відповідальність характеризується як особиста, така, що покладається тільки на фізичну особу.

Гуманізм є начальною ідеєю конституційного правового регулювання. За Конституцією України, людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю (ст. 3). У низці конституційних положень принцип гуманізму конкретизується стосовно кримінальної політики (статті 27, 28, ч. 1 ст. 63).

Крім того, можна вважати доповнюючими зміст принципу гуманізму положення ст. 58 Конституції: "Закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи".

Висновки

Таким чином, у першу чергу принцип гуманізму в кримінально-правовому аспекті визначений стосовно суспільних відносин, що охороняються, як гарантуючий права потерпілих від злочинів. Зі всіх конституційних положень, орієнтованих на утвердження прав осіб, що вчинили злочини, відтворюється одне, конкретизоване до цілей кримінально-правового примусу: "Покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність" (ч. З ст. 50 КК).

Відповідно до принципу гуманізму особі, яка вчинила злочин, має бути призначено мінімальне покарання, достатнє для її виправлення і запобігання новим злочинам; за інших рівних умов кримінальна відповідальність повинна бути м'якшою для неповнолітніх, людей похилого віку, вагітних жінок і жінок, що мають малолітніх дітей.

Принцип гуманізму дуже важливий для кримінального права. Він має призначенням обмеження кримінального примусу, що відображається і у визначенні цілей кримінального покарання, і у правилах його призначення. Разом з тим перебільшеними, на мою думку, є оцінки цього принципу як провідного у системі принципів кримінального права і важливішого, ніж принцип законності.

Порівняльний аналіз положень Конституції, у яких відображені принципи, котрі мають загальноправове значення, і КК України, свідчить: значення загальноправових принципів для галузевого правового регулювання підвищується, коли вони не тільки названі, а й визначені у кодифікуючому законі з урахуванням специфіки предмета і методу галузевого регулювання. Вдосконалення кримінального законодавства може полягати не тільки у приведенні у відповідність з принципами кримінального права змісту виражених у законодавстві кримінально-правових норм, а й у поліпшенні законодавчого визначення принципів норм кримінального права.

З метою підвищення ефективності норм кримінального права у боротьбі із злочинністю, а також запобігання їй ст. З КК України слід доповнити ч. 5 такого змісту: " Для здійснення вказаних завдань цей Кодекс встановлює наступні принципи кримінальної відповідальності: законності, рівності громадян перед законом, наявності вини, гуманності, справедливості".

Список використаної літератури

1. Кримінальний кодекс України. Кримінально-процесуальний кодекс України. — К. : Юрінком Інтер, 2005. — 478 с.

2. Ковальський В. Кримінальне право України: Посібник/ Віктор Ковальський, Марія Стрюк, Олександр Шкелебей,; Ред. Є. В. Фесенко; Академія адвокатури України, Школа адвокатської підготовки. — К.: Прецедент, 2006. — 147 с.

3. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник/ Юрій Александров, Володимир Антипов, Микола Володько та ін., За ред. Миколи Мельника, Вадима Кли-менка; Нац. акад. внутрішніх справ України, Київський міжнародний ун-т, Київський юридичний ін-т МВС України. — 3-тє, вид., переробл. та допов.. — К.: Юридична думка , 2004. — 351 с.

4. Кримінальне право України: Довідково-бібліографічний посібник/ Дніпропетровська обласна універсальна наукова бібліотека; Ред. О. І. Плотнікова. — Дніпропетровськ, 2003. — 207 с.

5. Кримінальне право України. Загальна та Особлива частини: Навчальний посібник/ За заг. ред. В. М. Стратонова; Мін-во освіти і науки України, Херсонський державний ун-т. — К.: Істина, 2007. — 385 с.

6. Кримінальне право України: Загальна частина: учбовий посібник/ Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого; За ред. М.І.Бажанова, В.В.Сташиса, В.Я.Тація. — Х.: Право; К.: Юрінком Інтер, 2002. — 414 с.

7. Матишевський П. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник для студ. юрид. вузів і фак./ Павло Матишевський,. — К.: А.С.К., 2001. — 347 с.

8. Навроцький В. Кримінальне право України: Особлива частина: Курс лекцій/ В'ячеслав Навроцький,. — К.: Знання, 2000. — 771 с.

9. Селецький С. Кримінальне право України: Навчальний посібник для студ. юрид. вузів і юрид. фак-тів/ Станіслав Селецький,; Відкр. міжнар. ун-т розвитку людини "Україна". — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 502 с.

10. Фріс П. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник/ Павло Фріс,; М-во освіти і науки України, Прикарпатський ун-т ім. В.С.Стефаника. — К.: Атіка, 2004. — 486 с.

11. Хохлова І. В. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник/ І. В. Хохлова, О. П. Шем’яков; Мін-во освіти і науки України, Макіївський економіко-гуманітарний ін-т. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 267 с.