Вступ. Актуальність і важливість даного дослідження зумовлене як станом сучасного українського суспільства, так і станом української політологічної думки.

Сучасне українське суспільство перебуває в пошуках власної суспільно-політичної ідентичності. Глибока криза радянської суспільно-політичної системи і утворення нових держав після розпаду Радянського Союзу, відмова від соціалістичної орієнтації в країнах Східної Європи і повернення до західних демократичних традицій — все це актуалізує проблематику політичної влади і весь комплекс проблем, що з ним пов’язані.

Для молодої української держави життєво важливими постають питання щодо природи походження, організації та розбудови всієї системи суспільно-політичних владних відносин.

В Україні, як і в інших республіках колишнього Радянського Союзу, перехід від авторитарно-тоталітарної системи суспільного устрою до демократичного суспільства і правової держави розпочався зі створення нової політичної системи.

Слід зазначити, що на початковому етапі Україна прагнула створити соціально-політичні інституції за цивілізованим європейським зразком. Наблизилася до професійного парламенту Верховна Рада України, введено інститут президентства, змінено статус уряду, затверджено концепцію судової влади. Проте відсутність системного підходу до формування політичних структур призвела до протистояння різних гілок влади і, зрештою, до кризи влади в цілому, яка проявилась у граничній неефективності всіх владних структур, неузгодженості і суперечливості їх дій, протистоянні місцевих рад і виконавчих органів, втрати авторитету влади у населення.

Кризові явища, з якими стикається Україна, значною мірою пояснюється браком професійно підготовлених до управлінської діяльності авторитетних політичних лідерів. Більшість із них направили зусилля на руйнування старих структур тоталітарної системи, часом не маючи навичок управління, конструктивної діяльності, а в умовах правового нігілізму, дехто вирішував і власні проблеми, що гальмувало загалом розвиток політичної системи [4, c. 5].

Надто складною є проблема становлення державних структур. Стару державність зруйновано, нова лише формується, причому ефективність її діяльності надзвичайно низька. Саме тому в Україні у 2003 році ініційовано початок реформи політичної системи.

Україна відповідно до її Конституції є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Саме на цих засадах і повинна будуватися нова політична система. Суть проблеми полягає в тому, наскільки реально забезпечується основоположний демократичний принцип, який, за визначенням Авраама Лінкольна, означає владу народу, здійснювану народом і в інтересах народу. Легітимність влади, таким чином, виходить від народу, що через вибори виявляє свою волю владним структурам і через вибори контролює їх.

Поступ громадянського суспільства в нашій країні залежить від розв’язання чималої кількості непростих проблем. Одна з них – удосконалення відносин між державою і суспільством, владою і громадянами. За роки незалежності в Україні не вдалося створити умов, за яких більшість громадян відчувала б себе активними суб’єктами політики. Влада, говорить доповідач, є однією з фундаментальних засад суспільства. Але до владних структур знахабніло лізе кримінальна і напівкримінальна корумпована буржуазія. Люди, працьовиті, енергійні, високої культури та інтелекту, які переймаються честю і благом країни, залишилися без правової підтримки і належної винагороди за сумлінну працю. У принизливому становищі опинилися інтелігенція, робітники, сільські трудівники. Це негативно позначається на довірі громадян до органів влади [2, c. 4].

Головним ресурсом демократичної влади є не нагромадження речей, грошей, земель, а високорозвинене матеріальне і духовне виробництво. Пекуча проблема – формування ефективних соціальних відносин, які б забезпечували економічну свободу особистості і зростання потужного середнього класу – основи громадянського суспільства.

Кожна країна, що розвивається демократичним шляхом,  виробляє власну форму демократії, яка відповідає її особливостям і задовольняє її потреби. Проте очевидно, що уточнювати і розвивати демократичні принципи можна лише в режимі реальної демократичної практики. Але в Україні така практика „трапляється лише епізодично, анклавно і не виходить на національний рівень. Україна ще не готова безпосередньо долучитися до захисту і розвитку демократії. Більше того, їй ще належить витримати екзамен на здатність утвердити демократію.

Зарубіжні й вітчизняні дослідники єдині стосовно того, що у трансформаційних суспільствах, як і в розвинених демократіях, інститут лідерства партійних сил виступає потужним кадровим резервом для вищих владних органів, формацій місцевого самоврядування, багатьох органів  виконавчої влади [2, c. 5].

Довгий час в Україні була поширена думка, що розвиток демократичних інституцій є результатом розвитку саме громадянського суспільства. Проте, така думка не може бути прийнятою беззастережно не тільки в умовах перехідного суспільства, але і в країнах з вже усталеною демократією. Більше того, для західних науковців до сих пір є нерозв’язаним питання про те, наскільки широкий загал може впливати на формування політичного режиму в країні. З одного боку, теорія політичної культури Альмонда і Верби говорить, що тип політичної культури адекватний типу політичного режиму, який існує в країні, а життєздатність демократичних інституцій значною мірою залежить від віри громадян в можливість впливати на політичні рішення, від відчуття позитивної дії такого впливу і на довірі до своїх співгромадян. Країни з таким типом політичної культури, який ідентифікують, як громадянський, вважаються найбільш стійкими і стабільними в плані дотримання демократичних свобод і цінностей.

Більшість ознак громадянської політичної культури не мають більш-менш визначного впливу на зміни в бік демократичності. Більше того, одна з ознак – міжособистісна довіра – точно є наслідком саме демократичних перетворень, і аж ніяк не навпаки.

Враховуючи реалії суспільного життя в Україні, важливо чітко визначити і здійснити такі основні напрями поступу її політичної системи:

— подальший розвиток і вдосконалення політичних відносин шляхом відкриття максимального простору демократичним засадам в управлінні суспільством на всіх рівнях його соціально-політичної організації, повсюдне запровадження виборів посадових осіб, зокрема глав обласних та районних державних адміністрацій;

— будівництво справді демократичної, правової, соціальної держави на принципах демократії і політичного плюралізму; з ефективно діючим парламентом, авторитетним Президентом, високопрофесійним урядом, незалежними судовими органами, незалежними засобами масової інформації;

— законодавче забезпечення можливості встановлення балансу політичних сил, яке спонукало б до рівноваги стримуючих противаг, законодавчої, виконавчої і судової гілок влади, їх плідного співробітництва;

— законодавче забезпечення залучення представників політичної опозиції, засобів масової інформації до участі у діяльності владних інститутів, розробки, прийняття та реалізації важливих державних законів;

— забезпечення реальної підзвітності виборчих органів влади, політичних сил, що їх утворюють, перед виборцями і створення умов, які б дозволяли змінність влади, що вичерпала законодавчий термін або не виправдала довір’я відповідного електорату;

— формування інститутів громадянського суспільства як співтовариства вільних людей і їхніх самодіяльних організацій, політичних партій, рухів, профспілок, кооперативів, асоціацій;

— забезпечення дійової участі громадськості у формуванні та реалізації внутрішньої і зовнішньої політики держави;

— забезпечення необхідних прав для розвитку політичної нації в цілому і кожного етносу окремо, формування і зростання національної свідомості і самосвідомості, політичної культури владної еліти і кожного громадянина;

— своєчасне самооновлення політичної системи України з урахуванням внутрішнього і міжнародного становища, тобто її постійна само адаптація [1, c. 34-35].

Висновки. На нашу думку, на даний час (перша половина 2012 р.) в Україні відбувається другий етап структурної трансформації. Завершується політична структуризація політичного процесу, розпочата після президентських виборів 2010 р. Нині в нашій державі відбувається реформа органів державної влади та місцевого самоврядування, проходить складний етап формування цивілізованих відносин між провідною політичної партією (Партія регіонів) й опозиційними партійними силами. Від результативності цього етапу трансформації, а також від активної участі в ній лідерів усіх без виключення вітчизняних політичних партій залежить входження України до групи найбільш високорозвинених демократій.
Список використаної літератури

1. Валігурський П. Політологічні виміри української еліти // Віче. — 2008. — № 6. — С. 31-36
2. Горбатенко І.А. Політологія як основа демократизації і соціокультурного розвитку українського суспільства // Віче. — 2007. — № 16. — С. 4-6
3. Кочубей Лариса Політологічні дослідження в Україні // Вісник Книжкової палати. — 2003. — № 12.- С.41-43
4. Полохало В. Проблема української політики в тому, що її «супроводжують» не політологи, а політтехнологи // Юридичний Вісник України. — 2007. — № 7. — С. 5