Світоглядні настанови Консти­туції України 1996 р. вимагають належного опрацювання відпо­відних теоретичних концепцій, що пе­редбачає осмислення значущості пра­ва як невід´ємної складової життє­діяльності суспільства та правової соціалізації особистості, універсаль­ного способу впорядкування суспіль­них відносин, нагальну необхідність подолання традиційних уявлень про призначення права, звичних стерео­типів нормотворчої та нормозастосовчої діяльності.

Вагомим є й те, що ці процеси акту­алізуються ухваленням цілої низки га­лузевих кодексів (цивільного, кримі­нального, сімейного, адміністративно­го судочинства), значна частина но­вацій яких вже не можуть вписатися в досить жорсткі традиційні канони віт­чизняної теорії права. Все більш впли­вовим чинником формування націо­нальної правової системи, орієнтації правового регулювання на соціальні критерії ефективності стає судочин­ство, насамперед — активна діяльність Конституційного Суду України щодо здійснення завдань конституційної юрисдикції, запровадження нового на­пряму правосуддя — адміністративно­го судочинства, зміни в судовій прак­тиці, спрямовані на забезпечення реа­лізації норм Конституції України, утвердження та захист прав і свобод людини та громадянина.

Проте правове поле у цілому про­довжує сприйматися суспільною сві­домістю та відтворюватися правовою теорією як механізм реалізації влади, право — лише як засіб здійснення пев­них управлінських завдань, практич­но — як веління держави. З цієї по­зиції державний примус вважається «первинною властивістю права», а саме право — є «матеріалізацією» пси­хологічного примусу. Гранично точно вихідна ідея такої моделі правового регулювання була сформульована ще на початку XX ст. одним із заснов­ників формально-догматичної кон­цепції права відомим російським юри­стом Г. Шершеневичем: «Будь-яка норма права є наказ… ми надаємо най­менування правових тільки тим нор­мам, додержання яких приписується під загрозою, що виходить від держа­ви» [1, 281, 283]. Більше того, з точки зору такої логіки навіть норми, вира­жені у дозвільній формі «в дійсності містять наказ», оскільки іншій стороні відповідно наказується виконувати або не виконувати певні дії [1, 282].

За цих умов функціонування пра­вової системи зводиться переважно до регламентації суспільних відносин, що не залишає простору для автоном­ного регулювання — ініціативної діяльності громадян, функціонування інститутів громадянського суспіль­ства та системи місцевого самовряду­вання. У межах такого бачення ухва­лення закону («наказу, що підлягає примусовому виконанню») виглядає як своєрідний підсумок впорядкуван­ня суспільних відносин, тому зростан­ня кількості законів прямо не повязується з ефективністю правового регулювання: недоліки «поганих» законів «вирішуються» за рахунок прийняття нових, «кращих» законів, а потім — «ще кращих»…

Що ж стосується проблематики здійснення законодавчих приписів, то вона знаходиться ніби поза змістом права, у всякому разі — розглядається як така, що має для юриспруденції похідний, вторинний характер. За ме­жами юриспруденції виявляється й проблема змін права, передусім, запи­тання — чому, які та для чого такі змі­ни потрібні? — адже норми, які регу­люють законотворчий процес, регла­ментують лише їх технологію та вико­ристання правил юридичної техніки. Як результат порушується сприйнят­тя цілісності права, процесу правонаступництва, історичного розвитку права як соціального явища, змісто­вних та якісних особливостей право­вої системи тієї чи іншої країни.

Отже, правознавство, яке за своїм визначенням покликано бути наукою про місце та роль права у життєдіяль­ності суспільства, практично зводить­ся лише до законознавства [2]. У цьо­му сенсі видатний російський філософ та юрист І. Ільїн цілком справедливо підкреслював несамостійний статус такої науки, як законознавство, оскільки «воно само не досліджує предмет, натомість підводить короткі підсумки іншим самостійним наукам про право» [3].

Через те не є випадковою оцінка поняття права у звуженому інстру­ментальному сенсі недостатнім для побудови сучасної теорії права, що зумовлює пошук інших, більш адек­ватних інтегративній функції загаль­нотеоретичної юридичної науки, правових категорій, серед яких пропо­нуються — «дія права», «правова система», «правове життя», «правотворчість» тощо. Основний аргумент на їх користь зводиться до нагальної потреби подолання надлишкової абст­рактності вітчизняної юриспруденції, її фактичної відстороненості від реаль­них проблем суспільства та конкрет­них соціальних відносин, що часто-гу­сто призводить до вкрай небезпечної тенденції своєрідної «химеризації» юридичної науки, насамперед теорії права, що постає реальною перешко­дою на сучасному етапі її розвитку [4].

Понятійна конструкція «дія права» розглядається як така, що покликана змістити акцент у бік проблематики практичного здійснення правових норм. Проте за таких умов це поняття не може трактуватися інакше, ніж похідним від традиційного праворозуміння, яке наразі залишається не­змінним та непорушним. Як резуль­тат — проблеми динаміки права знову ж таки знаходяться за лаштунками права, так би мовити власної природи права.

Значно розширює діапазон дослі­дження права, спираючись на арсенал пізнавальних можливостей системно­го підходу, поняття «правова систе­ма», яке співвідноситься з соціумом як цілісним та багатоаспектним феноме­ном. Воно стає все більш усталеним для вітчизняної юриспруденції [5], стимулюючи рух до більш повного та змістовного розуміння права як саме соціального явища, яке у такому разі вже не може обмежуватися виключно сферою належного (ідеології). Проте не слід забувати, що призначенням системного підходу є певна схемати­зація, а тому й «спрощення реаль­ності». Тому правова система як така неспроможна вичерпати усієї правової реальності, а основною її проблемою як і будь-якої іншої соціальної систе­ми залишаються відносини з навко­лишнім середовищем: чим ціліснішою та внутрішньо несуперечливою стає система, тим вона більш самодостатня та закрита [6].

Наступною спробою подолання од­нобічності підходу до праворозуміння стало поняття «правове життя», за­пропоноване російським вченим А. Мальком [7, 14-21]. Безперечним здобутком цієї концепції є звернення уваги до реальних аспектів поведінки суб´єктів права, так би мовити енергії права, спроба охопити цим поняттям як необхідне, так і випадкові фактори, як позитивні, так і негативні правові складові (наприклад правопорушен­ня). У цілому ця категорія покликана уможливити погляд на правову реальність без «рожевих окуляр» для того, щоб сприймати її з усіма досяг­неннями і недоліками, сильними та слабкими сторонами [7, 17]. Водночас автор, не виходячи за межі тра­диційних методологічних канонів, стверджує, що правове життя покли­кано «певним чином оформляти (!) особисте, державне та суспільне жит­тя», зводить його до правових актів, «своєрідної піраміди правових актів», систематизації актів-документів [7, 14, 17, 19], що знову повертає його напе­рекір заявленим новаціям у русло ус­таленої правової проблематики.

Окремої уваги заслуговує пропо­зиція щодо необхідності врахування елементів творчої активності у праві, суб´єктом якої може бути лише люди­на, шляхом постановки в центр право­вої теорії поняття «правотворчість» [8, 17-22]. Таким чином, справедливо ак­центується на соціоантропологічній природі правової реальності, проте цей фактор пропонується враховувати в обмеженому варіанті — лише у про­цесі розроблення законодавства, прак­тично виключаючи можливість по­в´язати творчий підхід з реалізацію приписів норм права, яка розгля­дається лише крізь призму певних формальних механізмів.

Прикметним для становлення більш адекватного сучасним реаліям поняття права є підхід П. Рабіновича, який чітко задекларував рух до «євро­пейського праворозуміння» саме на основі тлумачення практики Євро­пейського суду з прав людини, що пе­редбачає поглиблене дослідження власного змісту права, констатації певних незвичних для вітчизняної на­уки «онтичних» його властивостей, а саме: можливості задовольняти певні інтереси, урахування біосоціальних характеристик індивідів та їх психо­логічного стану, здійсненності можли­вості задоволення інтересів, унікаль­ності соціальної ситуації та соціальної ситуативності в цілому, неможливості лише формалізованого підходу, потре­би виходу за межі юридичного тексту, справедливої збалансованості [9, 12-14]. Проте намагання вкласти за­пропоновані критерії праворозуміння, вироблені на основі аналізу практики такої специфічної юридичної інстанції як Європейський суд з прав людини, в канони «діалектично інтерпретовано­го матеріалістичного розуміння» при­зводять до неочікуваного контексту «загальносоціального» (тобто не дер­жавно-владного, не юридичного пра­ва) [9, 15].

Більш обґрунтованим, хоча й складнішим, може стати підхід, який дав би змогу реалізувати синтез юри­дичної форми та соціального змісту в інтерпретації як права в цілому, так і окремих правових явищ*[10]. Насам­перед, із цієї позиції як однорідні яви­ща повинні розглядатися право та пра­ва людини, які мають соціально-юри­дичну природу, і тому, за слушною думкою М. Козюбри, прав людини по­за межами права не може існувати, так само, як і права за межами прав люди­ни. Право, без опори на права людини, ризикує бути не лише беззмістовним, а й взагалі не вкоріненим до потреб та інтересів індивідів як правових суб´єктів, адже у будь-якому випадку правові норми не можуть використо­вуватись, виконуватись, дотримувати­ся чи застосовуватися поза межами свідомої та вольової поведінки.

Натомість завдання переосмислен­ня правової дійсності спричиняється новими викликами на межі XXI ст., які передбачають необхідність розвід­ки складових правової картини сучас­ного суспільства, яке визначають як «постіндустріальне» чи «інформацій­не». Отже, уточнення предмета право­знавства має спиратись насамперед на оновлення методологічного арсеналу наукових досліджень в галузі держави і права [11]. Адже кожний історичний період характеризується усталеними стереотипами сприйняття навколиш­нього середовища, зокрема й у сфері пізнавальної діяльності — певною на­уковою картиною світу. Тому продук­тивною є оцінка формування методо­логії як розвитку пізнавальних мож­ливостей людини та суспільства, що знаходяться у постійному русі, збага­чуються інноваційними ідеями, супро­воджується як науковими реформами, так і революціями. Отже, першочерго­вим для цієї проблематики постає на­укознавчий аспект, згідно з яким пере­осмисленню підлягають самі підходи до розуміння особливостей пізнаваль­ної діяльності у сфері соціальної та, зокрема, правової реальності [12].

Одним із важливих напрямів тако­го оновлення, особливості якого поля­гають в розгляді правової реальності під феноменологічним кутом зору [13, 170-171], має стати дослідження права як соціального явища, яке вини­кає за умов специфічного правового способу соціальної регуляції [14; 17, 8-50], що передбачає застосування до юридичної сфери наукового інстру­ментарію суміжних дисциплін — філо­софії, антропології, психології та соціології [15]. Таким чином відкри­вається шлях до інтегративної кон­цепції права, яка дасть змогу подолати однобічність традиційних підходів та наукових шкіл — природного і пози­тивного права, історичної, соціоло­гічної та психологічної. Феномено­логічний контекст акцентує на взаємо­залежному існуванні та еквівалент­ності обміну діяльністю індивідів, які за посередництвом соціальних стосун­ків реалізують свої можливості в межах загальної норми (мірила, прави­ла) [16]. Такий підхід дає підстави дійти важливого висновку про інтер-суб´єктивну (Ю. Хабермас) і в цьому сенсі — об´єктивну природу права, на відміну від висновків як суб´єктивізму, так і абстрактного об´єктивізму, схиль­ного до «примноження сутностей» наперекір класичному постулату — «лезу Оккама». Адже взаємодія люди­ни в будь-якій сфері із зовнішнім сере­довищем, особливо — з соціальним світом, не може складатися інакше, ніж за посередництвом певних її уяв­лень про світ, надання його елементам певного сенсу та значущості [17, 16]. При цьому й суспільство має розуміти­ся як сукупність індивідів, що мають суперечливі, але водночас й однотипні з іншими інтереси, які вони не можуть самостійно реалізувати, і тому єдино можливим способом їх існування вис­тупає соціальне спілкування (конф­лікт та співпраця) у формі стосунків одного з іншим та всіма іншими.

Подібний конфлікт в історії полі­тичної та правової думки мав різні інтерпретації — «війна всіх проти всіх» з акцентом на антагонізмі ін­дивідів, «класова боротьба» з наголо­сом на суперечностях групових еконо­мічних інтересів, «повстання людини проти держави», звідки робились різні висновки — про необхідність абсолю­тизації державної влади, розподілу сфер впливу держави та приватних інтересів, «відмирання держави» або «непотрібність держави». Вітчизняна юридична наука теж намагається ос­воїти конфлікт інтересів, проте або в обмеженому контексті — юридичних механізмів вирішення спору, або з по­зицій так званої правової доктрини виключення конфлікту інтересів [18], що, безперечно, не є можливим, оскільки саме соціальне спілкування у формі конфлікту і співробітництва по своїй суті виступає підґрунттям існу­вання, функціонування та розвитку правової реальності.

Слід наголосити, що підхід, пояс­нюючи право як норму, правило, міри­ло того, як, за влучним виразом А. Зайця, необхідно діяти у відноси­нах з іншими людьми [19], дає змогу здійснити вагомий крок до вирішення вкрай загостреної сьогодні проблеми щодо практичної спрямованості пра­вових досліджень. Безперечно будь-яке наукове пізнання може бути охарактеризованим як завершене у певному сенсі, але не слід забувати, що свою повноцінність теорія набуває ли­ше тоді, коли вона застосовується до актуальних питань практичного жит­тя. Право не зможе стати значущим чинником впорядкування суспільних відносин, поки юридична наука, усі її галузі та напрями відповідно до особ­ливостей свого предмета, не стануть чутливими до реальних суспільних проблем, передусім — інтересів пе­ресічних людей.

Таким чином, усталена для вітчиз­няної юриспруденції гранично абст­рактна категорія «правова форма», запозичена з арсеналу класичної філо­софії, має отримати більш конкретний та наближений до соціальної реаль­ності зміст. Адже остання є не лише об´єктивною (за способом організації та існування, оскільки має особливий інституціональний та артикульований вираз), а й суб´єктивною (за джерелом походження, оскільки у суспільних відносинах немає нічого, щоб не про­ходило через свідомість людини і не вимагало постійного відтворення за посередництвом її активної поведін­ки). Реальність правової форми у такому сенсі полягає у тому, що вона є обов´язковою належністю цих со­ціальних відносин, поза чим вони не здатні належно сформуватися, існува­ти та здійснюватись, опиняючись за межами права з усіма відповідними наслідками. На думку С. Максимова, правова реальність не претендує на презентацію якоїсь субстанційної час­тини дійсності, а є лише способом організації та інтерпретації певних ас­пектів соціального життя, буття люди­ни, але настільки істотним, що за його відсутності розпадається сам соціаль­ний світ [20]. Саме у такому середо­вищі формуються правила поведінки людей — певні норми, покликані вико­нувати роль її стандартів, які за посе­редництвом інституціоналізації отри­мують публічну гарантію.

Взаємини між людьми є й тим ре­альним середовищем, в якому здійс­нюються правові норми — за посеред­ництвом пізнання та оцінки їх змісту свідомістю суб´єктів, вольових актів їх поведінки, спрямованих на дотриман­ня юридичних заборон, виконання юридичних обов´язків та використан­ня суб´єктивних прав. Лише у соціаль­ному середовищі можуть скластися реальні показники ефективності пра­ва. Тому для досягнення соціально значущого результату стають важли­вими не лише норми як певні взірці поведінки, а й процедури, процес здійснення приписів правової норми, який не повинен відриватися від неї самої, її змісту Саме з урахуванням досягнень сучасного розвитку науки відомий російський правознавець С. Алексєєв пропонує доповнити звичний процес пізнання правових форм «вивченням її дійсної ефектив­ності», наскільки ефективно вони «працюють» в реальних життєвих си­туаціях [21, 16-17].

Отже, одним із актуальних напря­мів адаптації вітчизняного правознав­ства до викликів сьогодення має стати соціологізація юридичних знань, що передбачає розгляд правової пробле­матики у більш широкому контексті — суспільства в цілому, а не лише його державної організації, опосередкова­ної відносинами виключно з приводу формування та реалізації державної влади. Адже і соціум до певної міри здатен організуватися та функціону­вати за посередництвом інституціо­налізації сфери громадянського су­спільства, а людина визнається носієм невід´ємних прав і свобод, які мають забезпечуватися усім суспільством та визначати основні напрями державної діяльності. Держава з цієї точки зору виступає як специфічне утворення — інститут публічної влади в масштабах усього суспільства [22], призначення якої полягає в забезпеченні стабіль­ності та стійкого розвитку соціуму шляхом централізації та концентрації його владно-примусового (силового) потенціалу. Зрештою, лише за умов чіткого усвідомлення соціальної при­роди права воно може стати засобом обмеження державної влади, розгля­датися у контексті правової культури суспільства, формування поваги до права, почуття права тощо. На необ­хідність наповнення державного при­мусу правовим змістом, який дає змо­гу   уникнути   свавілля,   зазначає С. Алексєєв, вбачаючи його критеріїв такому: підпорядкованості загальним принципам певної правової системи, загальності, нормативній регламен­тації, дії через механізм прав і обов´яз­ків, розвинутій процесуальній формі [21,92].

На цій основі формується соціо­логічний підхід до права як саме тео­ретичний правовий концепт, що дослі­джує право як явище, що має соціаль­ну природу, на відміну від звичного за­стосування у правознавстві методики конкретно-соціологічних досліджень для підтвердження тих чи інших тео­ретичних висновків. Його основою також є нормативність, проте — норма­тивність соціальної реальності (со­ціальна нормативність), яка виводить­ся не із «повеління державної влади», аз фактичних відносин, заснованих на еквівалентності обміну діяльністю, взаємних правах та обов´язках учас­ників соціального спілкування, що складаються на підставі взаємного визнання їх значущості. Втім, обов´яз­ковою ознакою цієї нормативності є й те, що вона зачіпає публічний інтерес, формується і здійснюється в публіч­ній площині і саме тому підлягає га­рантуванню з боку інститутів держав­ної влади. На підставі цього стає мож­ливим відносно виокремити у су­спільстві сферу права, яка підлягає публічному контролю, та сферу мора­лі як царини власне міжособистісних відносин та відповідальності, які, вод­ночас, мають бути заснованими на спільних для обох сфер гуманітарних принципах.

Така норма (правило поведінки), яка складається в результаті повторювальності [23] й об´єктивації певних соціальних ситуацій у тісному зв´язку з реальними (соціальними) можливо­стями її реалізації в діяльності учасни­ків суспільних відносин, залишається у центрі предмета теоретичного право­знавства. Отже, право має розглядати­ся не лише як належне, а як вкорінене в практику належне, що знаходиться у процесі становлення, стає частиною соціальної реальності. Разом із тим юриспруденція, як і будь-яка інша соціальна наука, не може бути пасив­ним відображенням дійсності, має досліджувати її з точки зору як сущо­го, так і з позицій належного, того, якою вона (правова дійсність) є та, водночас, може й повинна бути. Важ­ливо лише, щоб компонент належ­ності у праворозумінні, який завжди містить певний «метафізичний еле­мент», не перешкоджав прикладній значущості та соціальній ефектив­ності правового регулювання.

Водночас соціологічний підхід не повинен призводити до нехтування логічними способами конструювання моделей правової реальності, які відо­бражаються передусім в юридичних текстах, що передбачає чіткі вимоги щодо ясності та послідовності юри­дичного мислення. У цьому сенсі юри­спруденцію дійсно можна визнати як найточнішу з усіх неточних (соціаль­них) наук. Адже без даних, отриманих у результаті використання формаль­но-логічного методу, теоретико-прикладне освоєння правової дійсності є практично неможливим, зокрема це стосується й правових досліджень, що мають переважно філософську чи соціологічну орієнтацію [21, 21]. Йдеться лише про подолання класич­ної установки «панлогізму», коли законам, за якими здійснюється розу­мовий процес, надавався практично статус універсальних законів всесвіту, відповідно до чого природа та соціаль­на практика розглядалася як своє­рідна прикладна логіка [13, 13].

У більш широкому контексті норми права відображають природжені риси тієї чи іншої ментальності — стереоти­пи світосприйняття, звичаї, традиції, систему цінностей та способів інтелек­туальної діяльності, що здатне пород­жувати неоднозначні тлумачення од­накових правових текстів, а то й конф­лікт інтерпретацій. Право не може бу­ти ідентичним навіть єдності та усій сукупності писаних законів, які вна­слідок цього є принципово відкрити­ми для оцінювання та тлумачення [24]. Адже еквівалентність обміну як запорука відповідності соціальній ре­альності змісту того чи іншого прави­ла поведінки (соціальна складова) для набуття повноцінного статусу право­вої норми опосередковується культур­ними цінностями — обґрунтуванням доцільністю (правова політика), ви­правданням з позиції справедливості (етика права), загальним виразом за посередництвом тексту (логіка права), офіційним визнанням та судовою га­рантією за допомогою авторитету дер­жавної влади (позитивація права).

Кожен із цих аспектів сутності та існування права може стати предме­том окремого наукового дослідження, складає певний їх напрям, що, проте, не повинно призводити до руйнуван­ня цілісності (інтегративності) сприй­няття права як системного явища на­уковцями і практиками. Питання в іншому — актуальності того чи іншого напряму дослідження правової реаль­ності, яка зумовлена конкретною соціально-історичною та пізнаваль­ною ситуацією. Саме сьогодні за вис­новком багатьох фахівців для юрис­пруденції настав період, коли вона значною мірою вже використала ре­сурс розвитку «в ширину», повинна бути готовою «глянути на себе» ніби зі сторони [8, 17], перевірити весь свій методологічний інструментарій, істот­но оновити його з урахуванням ре­зультатів фундаментальних дослі­джень насамперед у царині філософії та соціології права для переходу на якісно нову ступінь сприйняття пра­вової дійсності.

Як результат можна простежити певну послідовність трансформації уявлень про сутність права залежно від ступеня ускладнення та дифе­ренціації системи соціальних інтересів та відносин: від засобу управління (команда-виконання) до соціального регулятора (моделювання правил по­ведінки), і далі — до найбільш універ­сального способу впорядкування су­спільних відносин (вирішення конф­ліктів). Як результат правова пробле­матика в останньому контексті має розглядатись у безпосередньому зв´яз­ку з соціалізацією індивідів, особливо­стями менталітету та національної правової культури, становленням інституцій громадянського суспіль­ства, демократизацією політичного життя, участю громадян у правоутворенні — виявленні потреби у правово­му регулюванні суспільних відносин, формуванні соціальних очікувань що­до його спрямованості та змісту, обго­воренні проектів законів та інших нор­мативно-правових актів, а також — у реалізації та оцінці ефективності зако­нодавства.

Вагомим показником застосування соціологічного підходу до права має стати розбудова національної право­вої системи на засадах верховенства права, що передбачає поглиблення усталеного для вітчизняної юриспру­денції принципу законності, який тлу­мачився виключно як формальне дотримання вимог законодавства, за посередництвом адаптації до змісту правової форми змістовних правових чинників — конституційних положень як норм основного закону, міжнарод­них стандартів прав і основоположних свобод людини. Звичайно, суспільні відносини у правовій державі функ­ціонують на засадах презумпції закон­ності, зокрема лише від імені закону, на підставі, в межах повноважень та у спосіб передбачений законом можуть діяти органи державної влади. Проте ускладнення соціальної реальності спонукає до розширення меж соціаль­но-культурного простору правового регулювання, використання потен­ціалу й таких джерел права, як судо­вий прецедент, правовий звичай, нор­мативний договір, що відображається у діяльності вітчизняних та міжнарод­них судових інституцій. Зрештою, верховенство права має стати певним стандартом не лише законодавчої діяльності, а й прийняття судових рішень,   який   засвідчує   неупере­дженість правосуддя й намагання суддів забезпечити справедливість прийняттям відповідного рішення.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1.     Шершеневич Г. Ф. Общая теория права : учеб. — М., 1912.

2.     Проблемы общей теории права и государства / под общ. ред. В. С. Нерсесянца. — М., 1999. — С. 147.

3.     Ильин И. А. Теория права и государства / под ред. В. А. Томсинова. — М., 2003. — С. 64.

4.     Хохлов Е. Б. Юридические химеры как проблема современной российской науки // Правоведе­ние. — 2004. — № 1. — С. 5.

5.     Вступ до теорії правових систем / за заг. ред. О. В. Зайчука, Н. М. Оніщенко. — К., 2006. — 432 с.

6.     Бусова Н. А. Модернизация, рациональность и право. — Харьков, 2004. — 352 с.

7.     МалькоА. В. Правовая жизнь и правовая политика // Государство и право на рубеже веков. Про­блемы теории и истории. — М., 2001. — С. 14—21.

8.     Брызгалов А. И. О некоторых теоретико-методологических проблемах юридической науки на современном этапе // Государство и право. — 2004. — № 4.

9.     Рабінович П. М. Верховенство права з позицій європейсько-міжнародного та українсько-кон­ституційного судочинства // Бюлетень Міністерства юстиції України. — 2006. — № 3 (53).

10.   Мухаев Р. Т. Теория государства и права. — М., 2006.

11.   Методологічні проблеми правової науки : матеріали міжнар. наук. конф. (Харків, 13—14 груд. 2002 р.) / упор. : М. І. Панов, Ю. М. Грошевий. — X., 2003. — 427 с.

12.   Честное И. Л. Правопонимание в эпоху постмодерна. — СПб., 2002. — 272 с.

13.   Зотов А. Ф. Современная западная философия : учеб. — М., 2005.

14.   Четверний В. А. Введение в курс общей теории права и государства. — М., 2003. — С.144.

15.   Мартышин О. В. Общетеоретические юридические науки и их соотношение // Государство и право. — 2004. — № 7. — С. 7.

16.   Поляков А. В. Общая теория : проблемы интерпретации в контексте коммуникативного похода : курс лекций. — СПб., 2004. — 864 с; Проблемы общей теории права и государства / под общ. ред. В. С. Нерсесянца. — М., 1999. — С. 162-178.

17.   Право и общество : от конфликта к консенсусу / под общ. ред. В. П. Сальникова, Р. А. Ромашо­ва. — СПб., 2004.

18.   Дедов Д. И. Конфликт интересов. — М., 2004. — 174 с.

19.   Теорія держави і права : академ. курс : підруч. / за ред. О. В. Зайчука, Н. М. Оніщенко. — К., 2006. — С. 240.

20.   Максимов С. И. Правовая реальность как предмет философско-правового исследования. — Харьков, 2000. — С. 148-150.

21.   Алексеев С. С. Общая теория права : учеб. — 2-е изд., перераб. и доп. — М., 2008.

22.   Гомеров И. А. Государство и государственная власть : предпосылки, особенности, структура. — М., 2002. — С. 468-477.

23.   Цвік М. Про сучасне праворозуміння // Вісник Академії правових наук України. — 2001. — № 4. — С. 10-11.

24.   Грасхоф К. Принцип верховенства права у конституційному судочинстві // Вісник Консти­туційного Суду України. — 2000. — № 4. — С. 35.