Проблеми соціалізації правової науки
Світоглядні настанови Конституції України 1996 р. вимагають належного опрацювання відповідних теоретичних концепцій, що передбачає осмислення значущості права як невід´ємної складової життєдіяльності суспільства та правової соціалізації особистості, універсального способу впорядкування суспільних відносин, нагальну необхідність подолання традиційних уявлень про призначення права, звичних стереотипів нормотворчої та нормозастосовчої діяльності.
Вагомим є й те, що ці процеси актуалізуються ухваленням цілої низки галузевих кодексів (цивільного, кримінального, сімейного, адміністративного судочинства), значна частина новацій яких вже не можуть вписатися в досить жорсткі традиційні канони вітчизняної теорії права. Все більш впливовим чинником формування національної правової системи, орієнтації правового регулювання на соціальні критерії ефективності стає судочинство, насамперед — активна діяльність Конституційного Суду України щодо здійснення завдань конституційної юрисдикції, запровадження нового напряму правосуддя — адміністративного судочинства, зміни в судовій практиці, спрямовані на забезпечення реалізації норм Конституції України, утвердження та захист прав і свобод людини та громадянина.
Проте правове поле у цілому продовжує сприйматися суспільною свідомістю та відтворюватися правовою теорією як механізм реалізації влади, право — лише як засіб здійснення певних управлінських завдань, практично — як веління держави. З цієї позиції державний примус вважається «первинною властивістю права», а саме право — є «матеріалізацією» психологічного примусу. Гранично точно вихідна ідея такої моделі правового регулювання була сформульована ще на початку XX ст. одним із засновників формально-догматичної концепції права відомим російським юристом Г. Шершеневичем: «Будь-яка норма права є наказ… ми надаємо найменування правових тільки тим нормам, додержання яких приписується під загрозою, що виходить від держави» [1, 281, 283]. Більше того, з точки зору такої логіки навіть норми, виражені у дозвільній формі «в дійсності містять наказ», оскільки іншій стороні відповідно наказується виконувати або не виконувати певні дії [1, 282].
За цих умов функціонування правової системи зводиться переважно до регламентації суспільних відносин, що не залишає простору для автономного регулювання — ініціативної діяльності громадян, функціонування інститутів громадянського суспільства та системи місцевого самоврядування. У межах такого бачення ухвалення закону («наказу, що підлягає примусовому виконанню») виглядає як своєрідний підсумок впорядкування суспільних відносин, тому зростання кількості законів прямо не повязується з ефективністю правового регулювання: недоліки «поганих» законів «вирішуються» за рахунок прийняття нових, «кращих» законів, а потім — «ще кращих»…
Що ж стосується проблематики здійснення законодавчих приписів, то вона знаходиться ніби поза змістом права, у всякому разі — розглядається як така, що має для юриспруденції похідний, вторинний характер. За межами юриспруденції виявляється й проблема змін права, передусім, запитання — чому, які та для чого такі зміни потрібні? — адже норми, які регулюють законотворчий процес, регламентують лише їх технологію та використання правил юридичної техніки. Як результат порушується сприйняття цілісності права, процесу правонаступництва, історичного розвитку права як соціального явища, змістовних та якісних особливостей правової системи тієї чи іншої країни.
Отже, правознавство, яке за своїм визначенням покликано бути наукою про місце та роль права у життєдіяльності суспільства, практично зводиться лише до законознавства [2]. У цьому сенсі видатний російський філософ та юрист І. Ільїн цілком справедливо підкреслював несамостійний статус такої науки, як законознавство, оскільки «воно само не досліджує предмет, натомість підводить короткі підсумки іншим самостійним наукам про право» [3].
Через те не є випадковою оцінка поняття права у звуженому інструментальному сенсі недостатнім для побудови сучасної теорії права, що зумовлює пошук інших, більш адекватних інтегративній функції загальнотеоретичної юридичної науки, правових категорій, серед яких пропонуються — «дія права», «правова система», «правове життя», «правотворчість» тощо. Основний аргумент на їх користь зводиться до нагальної потреби подолання надлишкової абстрактності вітчизняної юриспруденції, її фактичної відстороненості від реальних проблем суспільства та конкретних соціальних відносин, що часто-густо призводить до вкрай небезпечної тенденції своєрідної «химеризації» юридичної науки, насамперед теорії права, що постає реальною перешкодою на сучасному етапі її розвитку [4].
Понятійна конструкція «дія права» розглядається як така, що покликана змістити акцент у бік проблематики практичного здійснення правових норм. Проте за таких умов це поняття не може трактуватися інакше, ніж похідним від традиційного праворозуміння, яке наразі залишається незмінним та непорушним. Як результат — проблеми динаміки права знову ж таки знаходяться за лаштунками права, так би мовити власної природи права.
Значно розширює діапазон дослідження права, спираючись на арсенал пізнавальних можливостей системного підходу, поняття «правова система», яке співвідноситься з соціумом як цілісним та багатоаспектним феноменом. Воно стає все більш усталеним для вітчизняної юриспруденції [5], стимулюючи рух до більш повного та змістовного розуміння права як саме соціального явища, яке у такому разі вже не може обмежуватися виключно сферою належного (ідеології). Проте не слід забувати, що призначенням системного підходу є певна схематизація, а тому й «спрощення реальності». Тому правова система як така неспроможна вичерпати усієї правової реальності, а основною її проблемою як і будь-якої іншої соціальної системи залишаються відносини з навколишнім середовищем: чим ціліснішою та внутрішньо несуперечливою стає система, тим вона більш самодостатня та закрита [6].
Наступною спробою подолання однобічності підходу до праворозуміння стало поняття «правове життя», запропоноване російським вченим А. Мальком [7, 14-21]. Безперечним здобутком цієї концепції є звернення уваги до реальних аспектів поведінки суб´єктів права, так би мовити енергії права, спроба охопити цим поняттям як необхідне, так і випадкові фактори, як позитивні, так і негативні правові складові (наприклад правопорушення). У цілому ця категорія покликана уможливити погляд на правову реальність без «рожевих окуляр» для того, щоб сприймати її з усіма досягненнями і недоліками, сильними та слабкими сторонами [7, 17]. Водночас автор, не виходячи за межі традиційних методологічних канонів, стверджує, що правове життя покликано «певним чином оформляти (!) особисте, державне та суспільне життя», зводить його до правових актів, «своєрідної піраміди правових актів», систематизації актів-документів [7, 14, 17, 19], що знову повертає його наперекір заявленим новаціям у русло усталеної правової проблематики.
Окремої уваги заслуговує пропозиція щодо необхідності врахування елементів творчої активності у праві, суб´єктом якої може бути лише людина, шляхом постановки в центр правової теорії поняття «правотворчість» [8, 17-22]. Таким чином, справедливо акцентується на соціоантропологічній природі правової реальності, проте цей фактор пропонується враховувати в обмеженому варіанті — лише у процесі розроблення законодавства, практично виключаючи можливість пов´язати творчий підхід з реалізацію приписів норм права, яка розглядається лише крізь призму певних формальних механізмів.
Прикметним для становлення більш адекватного сучасним реаліям поняття права є підхід П. Рабіновича, який чітко задекларував рух до «європейського праворозуміння» саме на основі тлумачення практики Європейського суду з прав людини, що передбачає поглиблене дослідження власного змісту права, констатації певних незвичних для вітчизняної науки «онтичних» його властивостей, а саме: можливості задовольняти певні інтереси, урахування біосоціальних характеристик індивідів та їх психологічного стану, здійсненності можливості задоволення інтересів, унікальності соціальної ситуації та соціальної ситуативності в цілому, неможливості лише формалізованого підходу, потреби виходу за межі юридичного тексту, справедливої збалансованості [9, 12-14]. Проте намагання вкласти запропоновані критерії праворозуміння, вироблені на основі аналізу практики такої специфічної юридичної інстанції як Європейський суд з прав людини, в канони «діалектично інтерпретованого матеріалістичного розуміння» призводять до неочікуваного контексту «загальносоціального» (тобто не державно-владного, не юридичного права) [9, 15].
Більш обґрунтованим, хоча й складнішим, може стати підхід, який дав би змогу реалізувати синтез юридичної форми та соціального змісту в інтерпретації як права в цілому, так і окремих правових явищ*[10]. Насамперед, із цієї позиції як однорідні явища повинні розглядатися право та права людини, які мають соціально-юридичну природу, і тому, за слушною думкою М. Козюбри, прав людини поза межами права не може існувати, так само, як і права за межами прав людини. Право, без опори на права людини, ризикує бути не лише беззмістовним, а й взагалі не вкоріненим до потреб та інтересів індивідів як правових суб´єктів, адже у будь-якому випадку правові норми не можуть використовуватись, виконуватись, дотримуватися чи застосовуватися поза межами свідомої та вольової поведінки.
Натомість завдання переосмислення правової дійсності спричиняється новими викликами на межі XXI ст., які передбачають необхідність розвідки складових правової картини сучасного суспільства, яке визначають як «постіндустріальне» чи «інформаційне». Отже, уточнення предмета правознавства має спиратись насамперед на оновлення методологічного арсеналу наукових досліджень в галузі держави і права [11]. Адже кожний історичний період характеризується усталеними стереотипами сприйняття навколишнього середовища, зокрема й у сфері пізнавальної діяльності — певною науковою картиною світу. Тому продуктивною є оцінка формування методології як розвитку пізнавальних можливостей людини та суспільства, що знаходяться у постійному русі, збагачуються інноваційними ідеями, супроводжується як науковими реформами, так і революціями. Отже, першочерговим для цієї проблематики постає наукознавчий аспект, згідно з яким переосмисленню підлягають самі підходи до розуміння особливостей пізнавальної діяльності у сфері соціальної та, зокрема, правової реальності [12].
Одним із важливих напрямів такого оновлення, особливості якого полягають в розгляді правової реальності під феноменологічним кутом зору [13, 170-171], має стати дослідження права як соціального явища, яке виникає за умов специфічного правового способу соціальної регуляції [14; 17, 8-50], що передбачає застосування до юридичної сфери наукового інструментарію суміжних дисциплін — філософії, антропології, психології та соціології [15]. Таким чином відкривається шлях до інтегративної концепції права, яка дасть змогу подолати однобічність традиційних підходів та наукових шкіл — природного і позитивного права, історичної, соціологічної та психологічної. Феноменологічний контекст акцентує на взаємозалежному існуванні та еквівалентності обміну діяльністю індивідів, які за посередництвом соціальних стосунків реалізують свої можливості в межах загальної норми (мірила, правила) [16]. Такий підхід дає підстави дійти важливого висновку про інтер-суб´єктивну (Ю. Хабермас) і в цьому сенсі — об´єктивну природу права, на відміну від висновків як суб´єктивізму, так і абстрактного об´єктивізму, схильного до «примноження сутностей» наперекір класичному постулату — «лезу Оккама». Адже взаємодія людини в будь-якій сфері із зовнішнім середовищем, особливо — з соціальним світом, не може складатися інакше, ніж за посередництвом певних її уявлень про світ, надання його елементам певного сенсу та значущості [17, 16]. При цьому й суспільство має розумітися як сукупність індивідів, що мають суперечливі, але водночас й однотипні з іншими інтереси, які вони не можуть самостійно реалізувати, і тому єдино можливим способом їх існування виступає соціальне спілкування (конфлікт та співпраця) у формі стосунків одного з іншим та всіма іншими.
Подібний конфлікт в історії політичної та правової думки мав різні інтерпретації — «війна всіх проти всіх» з акцентом на антагонізмі індивідів, «класова боротьба» з наголосом на суперечностях групових економічних інтересів, «повстання людини проти держави», звідки робились різні висновки — про необхідність абсолютизації державної влади, розподілу сфер впливу держави та приватних інтересів, «відмирання держави» або «непотрібність держави». Вітчизняна юридична наука теж намагається освоїти конфлікт інтересів, проте або в обмеженому контексті — юридичних механізмів вирішення спору, або з позицій так званої правової доктрини виключення конфлікту інтересів [18], що, безперечно, не є можливим, оскільки саме соціальне спілкування у формі конфлікту і співробітництва по своїй суті виступає підґрунттям існування, функціонування та розвитку правової реальності.
Слід наголосити, що підхід, пояснюючи право як норму, правило, мірило того, як, за влучним виразом А. Зайця, необхідно діяти у відносинах з іншими людьми [19], дає змогу здійснити вагомий крок до вирішення вкрай загостреної сьогодні проблеми щодо практичної спрямованості правових досліджень. Безперечно будь-яке наукове пізнання може бути охарактеризованим як завершене у певному сенсі, але не слід забувати, що свою повноцінність теорія набуває лише тоді, коли вона застосовується до актуальних питань практичного життя. Право не зможе стати значущим чинником впорядкування суспільних відносин, поки юридична наука, усі її галузі та напрями відповідно до особливостей свого предмета, не стануть чутливими до реальних суспільних проблем, передусім — інтересів пересічних людей.
Таким чином, усталена для вітчизняної юриспруденції гранично абстрактна категорія «правова форма», запозичена з арсеналу класичної філософії, має отримати більш конкретний та наближений до соціальної реальності зміст. Адже остання є не лише об´єктивною (за способом організації та існування, оскільки має особливий інституціональний та артикульований вираз), а й суб´єктивною (за джерелом походження, оскільки у суспільних відносинах немає нічого, щоб не проходило через свідомість людини і не вимагало постійного відтворення за посередництвом її активної поведінки). Реальність правової форми у такому сенсі полягає у тому, що вона є обов´язковою належністю цих соціальних відносин, поза чим вони не здатні належно сформуватися, існувати та здійснюватись, опиняючись за межами права з усіма відповідними наслідками. На думку С. Максимова, правова реальність не претендує на презентацію якоїсь субстанційної частини дійсності, а є лише способом організації та інтерпретації певних аспектів соціального життя, буття людини, але настільки істотним, що за його відсутності розпадається сам соціальний світ [20]. Саме у такому середовищі формуються правила поведінки людей — певні норми, покликані виконувати роль її стандартів, які за посередництвом інституціоналізації отримують публічну гарантію.
Взаємини між людьми є й тим реальним середовищем, в якому здійснюються правові норми — за посередництвом пізнання та оцінки їх змісту свідомістю суб´єктів, вольових актів їх поведінки, спрямованих на дотримання юридичних заборон, виконання юридичних обов´язків та використання суб´єктивних прав. Лише у соціальному середовищі можуть скластися реальні показники ефективності права. Тому для досягнення соціально значущого результату стають важливими не лише норми як певні взірці поведінки, а й процедури, процес здійснення приписів правової норми, який не повинен відриватися від неї самої, її змісту Саме з урахуванням досягнень сучасного розвитку науки відомий російський правознавець С. Алексєєв пропонує доповнити звичний процес пізнання правових форм «вивченням її дійсної ефективності», наскільки ефективно вони «працюють» в реальних життєвих ситуаціях [21, 16-17].
Отже, одним із актуальних напрямів адаптації вітчизняного правознавства до викликів сьогодення має стати соціологізація юридичних знань, що передбачає розгляд правової проблематики у більш широкому контексті — суспільства в цілому, а не лише його державної організації, опосередкованої відносинами виключно з приводу формування та реалізації державної влади. Адже і соціум до певної міри здатен організуватися та функціонувати за посередництвом інституціоналізації сфери громадянського суспільства, а людина визнається носієм невід´ємних прав і свобод, які мають забезпечуватися усім суспільством та визначати основні напрями державної діяльності. Держава з цієї точки зору виступає як специфічне утворення — інститут публічної влади в масштабах усього суспільства [22], призначення якої полягає в забезпеченні стабільності та стійкого розвитку соціуму шляхом централізації та концентрації його владно-примусового (силового) потенціалу. Зрештою, лише за умов чіткого усвідомлення соціальної природи права воно може стати засобом обмеження державної влади, розглядатися у контексті правової культури суспільства, формування поваги до права, почуття права тощо. На необхідність наповнення державного примусу правовим змістом, який дає змогу уникнути свавілля, зазначає С. Алексєєв, вбачаючи його критеріїв такому: підпорядкованості загальним принципам певної правової системи, загальності, нормативній регламентації, дії через механізм прав і обов´язків, розвинутій процесуальній формі [21,92].
На цій основі формується соціологічний підхід до права як саме теоретичний правовий концепт, що досліджує право як явище, що має соціальну природу, на відміну від звичного застосування у правознавстві методики конкретно-соціологічних досліджень для підтвердження тих чи інших теоретичних висновків. Його основою також є нормативність, проте — нормативність соціальної реальності (соціальна нормативність), яка виводиться не із «повеління державної влади», аз фактичних відносин, заснованих на еквівалентності обміну діяльністю, взаємних правах та обов´язках учасників соціального спілкування, що складаються на підставі взаємного визнання їх значущості. Втім, обов´язковою ознакою цієї нормативності є й те, що вона зачіпає публічний інтерес, формується і здійснюється в публічній площині і саме тому підлягає гарантуванню з боку інститутів державної влади. На підставі цього стає можливим відносно виокремити у суспільстві сферу права, яка підлягає публічному контролю, та сферу моралі як царини власне міжособистісних відносин та відповідальності, які, водночас, мають бути заснованими на спільних для обох сфер гуманітарних принципах.
Така норма (правило поведінки), яка складається в результаті повторювальності [23] й об´єктивації певних соціальних ситуацій у тісному зв´язку з реальними (соціальними) можливостями її реалізації в діяльності учасників суспільних відносин, залишається у центрі предмета теоретичного правознавства. Отже, право має розглядатися не лише як належне, а як вкорінене в практику належне, що знаходиться у процесі становлення, стає частиною соціальної реальності. Разом із тим юриспруденція, як і будь-яка інша соціальна наука, не може бути пасивним відображенням дійсності, має досліджувати її з точки зору як сущого, так і з позицій належного, того, якою вона (правова дійсність) є та, водночас, може й повинна бути. Важливо лише, щоб компонент належності у праворозумінні, який завжди містить певний «метафізичний елемент», не перешкоджав прикладній значущості та соціальній ефективності правового регулювання.
Водночас соціологічний підхід не повинен призводити до нехтування логічними способами конструювання моделей правової реальності, які відображаються передусім в юридичних текстах, що передбачає чіткі вимоги щодо ясності та послідовності юридичного мислення. У цьому сенсі юриспруденцію дійсно можна визнати як найточнішу з усіх неточних (соціальних) наук. Адже без даних, отриманих у результаті використання формально-логічного методу, теоретико-прикладне освоєння правової дійсності є практично неможливим, зокрема це стосується й правових досліджень, що мають переважно філософську чи соціологічну орієнтацію [21, 21]. Йдеться лише про подолання класичної установки «панлогізму», коли законам, за якими здійснюється розумовий процес, надавався практично статус універсальних законів всесвіту, відповідно до чого природа та соціальна практика розглядалася як своєрідна прикладна логіка [13, 13].
У більш широкому контексті норми права відображають природжені риси тієї чи іншої ментальності — стереотипи світосприйняття, звичаї, традиції, систему цінностей та способів інтелектуальної діяльності, що здатне породжувати неоднозначні тлумачення однакових правових текстів, а то й конфлікт інтерпретацій. Право не може бути ідентичним навіть єдності та усій сукупності писаних законів, які внаслідок цього є принципово відкритими для оцінювання та тлумачення [24]. Адже еквівалентність обміну як запорука відповідності соціальній реальності змісту того чи іншого правила поведінки (соціальна складова) для набуття повноцінного статусу правової норми опосередковується культурними цінностями — обґрунтуванням доцільністю (правова політика), виправданням з позиції справедливості (етика права), загальним виразом за посередництвом тексту (логіка права), офіційним визнанням та судовою гарантією за допомогою авторитету державної влади (позитивація права).
Кожен із цих аспектів сутності та існування права може стати предметом окремого наукового дослідження, складає певний їх напрям, що, проте, не повинно призводити до руйнування цілісності (інтегративності) сприйняття права як системного явища науковцями і практиками. Питання в іншому — актуальності того чи іншого напряму дослідження правової реальності, яка зумовлена конкретною соціально-історичною та пізнавальною ситуацією. Саме сьогодні за висновком багатьох фахівців для юриспруденції настав період, коли вона значною мірою вже використала ресурс розвитку «в ширину», повинна бути готовою «глянути на себе» ніби зі сторони [8, 17], перевірити весь свій методологічний інструментарій, істотно оновити його з урахуванням результатів фундаментальних досліджень насамперед у царині філософії та соціології права для переходу на якісно нову ступінь сприйняття правової дійсності.
Як результат можна простежити певну послідовність трансформації уявлень про сутність права залежно від ступеня ускладнення та диференціації системи соціальних інтересів та відносин: від засобу управління (команда-виконання) до соціального регулятора (моделювання правил поведінки), і далі — до найбільш універсального способу впорядкування суспільних відносин (вирішення конфліктів). Як результат правова проблематика в останньому контексті має розглядатись у безпосередньому зв´язку з соціалізацією індивідів, особливостями менталітету та національної правової культури, становленням інституцій громадянського суспільства, демократизацією політичного життя, участю громадян у правоутворенні — виявленні потреби у правовому регулюванні суспільних відносин, формуванні соціальних очікувань щодо його спрямованості та змісту, обговоренні проектів законів та інших нормативно-правових актів, а також — у реалізації та оцінці ефективності законодавства.
Вагомим показником застосування соціологічного підходу до права має стати розбудова національної правової системи на засадах верховенства права, що передбачає поглиблення усталеного для вітчизняної юриспруденції принципу законності, який тлумачився виключно як формальне дотримання вимог законодавства, за посередництвом адаптації до змісту правової форми змістовних правових чинників — конституційних положень як норм основного закону, міжнародних стандартів прав і основоположних свобод людини. Звичайно, суспільні відносини у правовій державі функціонують на засадах презумпції законності, зокрема лише від імені закону, на підставі, в межах повноважень та у спосіб передбачений законом можуть діяти органи державної влади. Проте ускладнення соціальної реальності спонукає до розширення меж соціально-культурного простору правового регулювання, використання потенціалу й таких джерел права, як судовий прецедент, правовий звичай, нормативний договір, що відображається у діяльності вітчизняних та міжнародних судових інституцій. Зрештою, верховенство права має стати певним стандартом не лише законодавчої діяльності, а й прийняття судових рішень, який засвідчує неупередженість правосуддя й намагання суддів забезпечити справедливість прийняттям відповідного рішення.
ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ
1. Шершеневич Г. Ф. Общая теория права : учеб. — М., 1912.
2. Проблемы общей теории права и государства / под общ. ред. В. С. Нерсесянца. — М., 1999. — С. 147.
3. Ильин И. А. Теория права и государства / под ред. В. А. Томсинова. — М., 2003. — С. 64.
4. Хохлов Е. Б. Юридические химеры как проблема современной российской науки // Правоведение. — 2004. — № 1. — С. 5.
5. Вступ до теорії правових систем / за заг. ред. О. В. Зайчука, Н. М. Оніщенко. — К., 2006. — 432 с.
6. Бусова Н. А. Модернизация, рациональность и право. — Харьков, 2004. — 352 с.
7. МалькоА. В. Правовая жизнь и правовая политика // Государство и право на рубеже веков. Проблемы теории и истории. — М., 2001. — С. 14—21.
8. Брызгалов А. И. О некоторых теоретико-методологических проблемах юридической науки на современном этапе // Государство и право. — 2004. — № 4.
9. Рабінович П. М. Верховенство права з позицій європейсько-міжнародного та українсько-конституційного судочинства // Бюлетень Міністерства юстиції України. — 2006. — № 3 (53).
10. Мухаев Р. Т. Теория государства и права. — М., 2006.
11. Методологічні проблеми правової науки : матеріали міжнар. наук. конф. (Харків, 13—14 груд. 2002 р.) / упор. : М. І. Панов, Ю. М. Грошевий. — X., 2003. — 427 с.
12. Честное И. Л. Правопонимание в эпоху постмодерна. — СПб., 2002. — 272 с.
13. Зотов А. Ф. Современная западная философия : учеб. — М., 2005.
14. Четверний В. А. Введение в курс общей теории права и государства. — М., 2003. — С.144.
15. Мартышин О. В. Общетеоретические юридические науки и их соотношение // Государство и право. — 2004. — № 7. — С. 7.
16. Поляков А. В. Общая теория : проблемы интерпретации в контексте коммуникативного похода : курс лекций. — СПб., 2004. — 864 с; Проблемы общей теории права и государства / под общ. ред. В. С. Нерсесянца. — М., 1999. — С. 162-178.
17. Право и общество : от конфликта к консенсусу / под общ. ред. В. П. Сальникова, Р. А. Ромашова. — СПб., 2004.
18. Дедов Д. И. Конфликт интересов. — М., 2004. — 174 с.
19. Теорія держави і права : академ. курс : підруч. / за ред. О. В. Зайчука, Н. М. Оніщенко. — К., 2006. — С. 240.
20. Максимов С. И. Правовая реальность как предмет философско-правового исследования. — Харьков, 2000. — С. 148-150.
21. Алексеев С. С. Общая теория права : учеб. — 2-е изд., перераб. и доп. — М., 2008.
22. Гомеров И. А. Государство и государственная власть : предпосылки, особенности, структура. — М., 2002. — С. 468-477.
23. Цвік М. Про сучасне праворозуміння // Вісник Академії правових наук України. — 2001. — № 4. — С. 10-11.
24. Грасхоф К. Принцип верховенства права у конституційному судочинстві // Вісник Конституційного Суду України. — 2000. — № 4. — С. 35.