Вступ.

1. Сучасні проблеми соціально-економічного розвитку міст.

2. Складність управління містом та перспективи розвитку.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність теми.Доля будь-якого міста, що є зосередженням соціально-економічної діяльності суспільства, визначається неповторною сукупністю природних та демографічних чинників і є відображенням процесів соціально-економічного розвитку регіону. Саме специфіка діяльності суспільства визначає закономірності розвитку регіонального розселення, перспективи розвитку окремих поселень, кожне із яких розглядається як елемент системи розселення.

Перспективи розвитку поселень, які є регіональними центрами виробництва, управління, культурно-побутового обслуговування населення в значній мірі визначаються їх місцем і роллю в системі розселення, в системі міжпоселенських просторових та соціально-економічних зв’язків.

Містобудівна українська наукова школа провела комплексне дослідження містобудівних зв’язків, які дозволили побудувати теорію регіонального розселення, прогнозувати розвиток систем і форм розселення. Саме ці теорії лягли в основу дослідження даної роботи. Багаторічні і цікаві дослідження формування зон впливу міст проводили такі вчені як В.Давидович, А.Колотієвський, Р.Мерфі, В.Кристаллер. Вивченню культурно-побутових зв’язків поселень України присвятили свої праці Г.Заблоцький, М.Дьомін, Н.Тимчук та інші. Пріоритет у вивченні кількісних і якісних закономірностей просторової поведінки населення в умовах регіональної системи розселення в масштабах країни належить українським вченим, які провели комплексне дослідження щодо структури культурно-побутових зв’язків.

Мета роботиполягає у визначенні розвитку міських населених пунктів в системі регіонального розселення із врахуванням перспектив демографічного і соціально-економічного та територіально-планувального розвитку.

1. Сучасні проблеми соціально-економічного розвитку міст

Під загальним визначенням «міста» розуміють населений пункт, значний за розмірами, чисельністю та густотою населення, зайнятого переважно у не аграрних сферах діяльності. За народногосподарськими функціями міста поділяються на монофункціональні (шахтарські, моногалузеві промислові, портові, курортно-рекреаційні, транспортні, наукові, управлінські, культурно-освітні) та багатофункціональні.

Згідно державних будівельних норм «Містобудування, планування та забудова міських і сільських поселень» (ДБН 360-92) типологія міст України за чисельністю населення поділяється на:

— малі (до 50 тис. осіб);

— середні (50-250 тис. осіб);

— великі (250-500 осіб);

— значні або над великі міста (500-1000 осіб);

— найзначніші або міста-мільйонники (понад 1000 тис. осіб). Основним критерієм щодо виділення міських поселень взятодві ознаки: чисельність населення (людність) поселення та питома вага робітників, службовців і членів їх родин у загальній чисельності населення. Місто відзначається концентрацією виробництва та компактністю багатоповерхової забудови.

Відповідно до генетичного походження міста ділять на три типи:

— міста, які виникли на транспортних і торговельних шляхах (Київ, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Миколаїв, Одеса, Севастополь, Черкаси та ін.);

— міста — центри гірнично-видобувної промисловості (Донецьк, Борислав, Кривий-Ріг, Макіївка, Марганець та ін.);

— міста — курорти (Алушта, Алупка, Євпаторія, Миргород, Мор-шин, Трускавець, Феодосія, Ялта та ін.).

З набуттям незалежності частка міського населення України стабілізувалася, а його абсолютна кількість на фоні загального зменшення населення країни навіть скоротилася до 31,6 млн осіб (2006 p.).

Нині мережа міських поселень налічує 457 міст і 886 селищ міського типу, що включає широкий діапазон поселень — від кількох тисяч до кількох мільйонів мешканців. Найбільшу групу становлять малі міста з населенням до 50 тис. осіб На них припадає понад 78% кількості міст. Середні міста (50-250 тис. осіб) становлять 16%, а великі міста (понад 250 тис. осіб) — менше 6%, з яких 1% мають міста-мільйонери. Проте розподіл загальної чисельністю населення по цих групах більш рівномірним і становить для малих міст 22,5%, середніх 24,3, великих 28,1, міст-мільйонерів — 25,1%.

За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 р. найбільшу питому вагу міського населення (понад 80%) мають Дніпропетровська, Донецька й Луганська області. Значний відсоток міське населення (60-80%) становить в Автономній Республіці Крим, Запорізькій, Миколаївській, Одеській, Сумській та Харківській областях. Половина населення проживає в міських поселеннях у Житомирській, Кіровоградській, Київській, Львівській, Полтавській, Херсонській, Хмельницькій, Черкаській та Чернігівській областях. Найменша частка міського населення (до 50%) була зафіксована у західних областях — Волинській, Закарпатській, Івано-Франківській, Рівненській, Тернопільській та Чернівецькій, а також у Вінницькій області [4, c. 309-310].

На мою думку, такий розподіл міського населення є наслідком надмірного втручання держави в регіональну політику протягом тривалого періоду, що призвело до значних територіальних диспропорцій економічного розвитку країни, суттєвих недоліків у територіальній організації суспільства та системі розселення.

Зазначене, а також кризові явища в економіці, що мали місце протягом останнього десятиріччя, призвели до надмірної концентрації населення і економічної активності у великих містах; неефективного, уповільненого розвитку більшості середніх і малих міст; зниження якості життя та посилення процесів депопуляції населення.

Я вражаю, що особливої гостроти соціально-економічні та екологічні проблеми набули в малих монофункціональних містах, галузями спеціалізації яких є гірничодобувна промисловість, енергетика, переробка сільськогосподарської сировини. Вузька спеціалізація виробництва, що призвела до залежності економіки міста від роботи одного-двох підприємств, в умовах відсутності платоспроможного попиту фактично поставила під загрозу подальше існування цих поселень.

З метою забезпечення виходу з кризи і створення умов для сталого розвитку населених пунктів з урахуванням умов соціально-економічного розвитку, історичних, санітарно-гігієнічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей регіонів України у грудні 1999 р. Верховною Радою України була схвалена Концепція сталого розвитку населених пунктів.

Сталий розвиток населених пунктів — це соціально, економічно і екологічно збалансований розвиток міських і сільських поселень, спрямований на створення їх економічного потенціалу, повноцінного життєвого середовища для сучасного та наступних поколінь на основі раціонального використання ресурсів (природних, трудових, виробничих, науково-технічних, інтелектуальних тощо), технологічного переоснащення і реструктуризації підприємств, удосконалення соціальної, виробничої, транспортної, комунікаційно-інформаційної, інженерної, екологічної інфраструктури, поліпшення умов проживання, відпочинку й оздоровлення, збереження і збагачення біологічного різноманіття та культурної спадщини.

Формування концепції сталого розвитку виходить з необхідності забезпечення пріоритетного розвитку людини в інтересах людини і власними силами людини в гармонізації з навколишнім середовищем. Досягнення цієї мети передбачає створення сприятливого з позицій сталого розвитку середовища — економічного, соціально-політичного, екологічного і духовного при забезпеченні стабільного соціально-політичного устрою та соціально-економічних перетворень [8, c 48-49].

Формування основних принципів та постулатів теорії сталого розвитку має піввікову історію. Наприкінці 60-х років Римський клуб поставив за мету досліджувати найближчі і віддалені наслідки великомасштабних рішень, пов'язаних з обраними людством шляхами розвитку. Було запропоновано використовувати системний підхід для вивчення глобальної проблематики, узявши на озброєння метод математичного комп'ютерного моделювання. Результати дослідження були опубліковані в 1972 р. у першій доповіді Римському клубові за назвою «Межі зростання». Автори доповіді, під керівництвом американського вченого Д.Медоуза, дійшли висновку, якщо сучасні тенденції зростання чисельності населення, індустріалізації, забруднення природного середовища, виробництва продовольства і виснаження ресурсів продовжуватимуться, то протягом XXI ст. світ підійде до межі зростання, відбудеться несподіваний і неконтрольований спад чисельності населення і різко знизиться обсяг виробництва. Однак вони вважали, що можна змінити тенденції зростання і прийти до сталої в довгостроковій перспективі економічної й екологічної стабільності. І цей стан глобальної рівноваги потрібно установити на рівні, що дозволить задовольнити основні матеріальні потреби кожної людини і дасть кожному рівні можливості для реалізації особистого потенціалу.

Робота викликала досить широкий суспільний резонанс, змусила політиків, економістів, вчених серйозно звернутися до проблем сталого розвитку і майбутнього людства. Вперше програми, метою яких було спрямування міжнародних механізмів на забезпечення майбутнього економічного та політичного ладу на Землі таким чином, щоб поєднати необхідність охорони навколишнього середовища з питаннями економічного розвитку, були прийняти ООН на міжнародній конференції, присвяченій охороні навколишнього середовища, яка відбулася у Стокгольмі в 1972 р.

У 1987 р. Генеральною Асамблеєю Організації Об'єднаних Націй прийнятий документ під назвою «Наше спільне майбутнє», в якому до міжнародної мови включено термін «sustainable development», що означає сталий, збалансований розвиток.

Сталий розвиток став одним із ключових понять у Програмі дій «Порядок денний на XXI століття» («AGENDA 21»), що ухвалена конференцією ООН з навколишнього середовища і розвитку в Ріо-де-Жанейро (Самміт «Планета Земля» 1992 р.); у заключних документах конференції ООН з населених пунктів (ХАБІТАТ-П), яка відбулася в 1996 р. у М.Стамбулі (Туреччина); в Програмі дій з подальшого впровадження «порядку денного на XXI століття» («RIO+5»), що прийнята на дев'ятнадцятій конференції спеціальної сесії Генеральної Асамблеї ООН (23-28 червня 1997 р.) та на Всесвітньому форумі «Земля для розвитку» у Південно-Африканській Республіці у 2002 р. [7, c. 126-127]

Слід зауважити, що Україна вже в перші роки розбудови своєї державності підтримала концепцію сталого розвитку. Ще у 1994 р. нашою країною було підписано Угоду з європейськими співтовариствами та їх державами-членами (яку ратифіковано Законом України «Про ратифікацію Угоди про партнерство і співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами»), у ст.52 якої визначено: «Співтовариство та Україна вступають в економічне співробітництво з метою сприяння процесу економічних реформ та відродження і сталого розвитку України».

Україна є учасником Містобудівної хартії співдружності незалежних держав, яка прийнята у м.Мінську 4 червня 1999 р. Хартія визначає керівні принципи, цілі, основні напрями та завдання сталого розвитку населених пунктів й облаштування територій держав Співдружності.

Згідно з рекомендаціями міжнародних та державних документів політика сталого розвитку впроваджуватиметься в Україні на загальнодержавному, регіональному та місцевому рівнях.

Відповідно до прийнятих ООН та Україною документів організація суспільного та економічного життя потребує врахування загальних принципів сталого розвитку, а саме:

— основний принцип сталого розвитку визначає встановлення того, що обов'язок охорони довкілля не може бути трактований як конфліктний з інтересами економіки, а є елементом правильного господарювання;

— принцип врахування вимог довкілля у територіальному плануванні;

— принцип правовий — необхідно чітко дотримуватись кожного прийнятого правового положення;

— принцип відповідальності винного означає повну відповідальність того, хто забруднює, за наслідки деградації довкілля;

— принцип екологізації економічної політики: недопущення забруднень довкілля та ліквідація забруднень поблизу джерел їх виникнення;

— принцип економізації екологічної політики;

— принцип усуспільнення екологічної політики;

— принцип спільного вирішення регіональних, європейських та глобальних проблем охорони довкілля.

Зазначимо, що проблеми сталого розвитку міста неможливо оцінити і вирішити у межах якоїсь однієї галузі знань. Вони однаковою мірою стосуються соціальних, природничих і технічних наук, а сам сталий розвиток спрямований на узгоджене формування та функціонування економічної, соціальної і екологічної складових міста на основі раціонального використання всіх видів ресурсів (природних, трудових, виробничих, науково-технічних, інформаційних та ін.) [2, c. 26].

Економічна складова сталого розвитку означає необхідність постійного нарощування обсягів виробництва суспільного продукту з тим, щоб забезпечити зростання рівня життя населення. Реалізація економічної складової сталого розвитку зумовлює зростання доходів населення, створення нових робочих місць, ліквідацію бідності як явища.

Соціальна складова сталого розвитку означає поліпшення умов життя населення, насамперед за рахунок ефективного розвитку соціальної, виробничої, транспортної, інженерної, комунікаційно-інформаційної та екологічної інфраструктури. Реалізація цієї складової зумовлює формування повноцінного життєвого середовища для сучасного і наступних поколінь.

Разом соціальна та економічна складові сталого розвитку мають обумовити високу якість життя населення, передусім забезпечити нівелювання існуючої диференціації населення за доходами і умовами життя.

Якість життя значною мірою залежить від екологічного чинника, тобто стану оточуючого людей природного середовища. Тому кожне рішення державної або місцевої влади, яке стосується економічного і соціального розвитку, повинне зважуватися з точки зору його екологічних наслідків, у чому й полягає суть екологічної складової сталого розвитку.

Так, на мою думку, реалізація екологічної складової сталого розвитку полягає також у тому, що в країні в цілому і у кожному місті має проводитися політика екологізації економіки, зокрема повинні бути створені програми технічного і технологічного переоснащення та реструктуризації всіх видів підприємств незалежно від форми власності для забезпечення їхнього екологічно безпечного функціонування. За неможливості досягти такого результату, незалежно від причин, екологічно небезпечні підприємства необхідно або перепрофілювати, або закрити, або перенести у зони, віддалені від зон проживання людей як у місті, так і на приміських територіях [6, c. 6, c. 148-149].

Таким чином, проблема сталого розвитку міста означає необхідність збалансованого вирішення соціальних та економічних завдань за умови збереження здорового стану навколишнього середовища та природно-ресурсного потенціалу. В комплексі це забезпечує ефективне задоволення життєвих потреб населення. Тобто ключова ідея сталого розвитку полягає у динамічній та збалансованій єдності економіки, соціальної сфери та екології.

2. Складність управління містом та перспективи розвитку

Складність управління містом як соціально-природною системою зумовлюється численністю складових елементів, поліструктурністю і багатофункціональністю, різноманіттям їхньої взаємодії, а також роллю та закономірностями функціонування і формування різноманітних структурних ланок.

У науковій літературі існує ряд логіко-структурних та інфологічних моделей, що описують соціально-природну систему міста. Ці моделі різняться як складом і структурою елементів, так і характеристикою зв'язків складових цих елементів. Різні автори як основні підсистеми міста розглядають:

— соціальну, економічну, планувальну й екологічну підсистеми;

— населення, сферу докладання праці, сферу обслуговування і міський транспорт;

— населення, економічну база, соціальну інфраструктуру, капіталовкладення, територія.

Моделювання реалій як інструмент врядування. Наказом Міністерства економіки та європейської інтеграції України від 29 липня 2002 р. №224 було затверджено «Методичні рекомендації щодо формування регіональних стратегій розвитку».

Відповідно до цих рекомендацій потрібно визначити цілі, завдання, пріоритети, напрями економічного та соціального розвитку Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя на середньо терміновий (46) років і довготерміновий (1015 років) періоди. Далі на основі SWOT-аналізу здійснити ідентифікацію соціально-економічних проблем і вибір стратегічних напрямів розвитку регіону. Вихідним пунктом у виборі варіантів сценарію розвитку є дослідження співвідношення сильних і слабких моментів(потенціалу, ризиків і можливостей) розвитку регіону. Оцінювання кожного із нематеріальних елементів SWOT-аналізу можна здійснювати експертним методом із застосуванням квазіекономічного чи математичного апарату. Сформульована таким чином стратегія є стратегічним планом розвитку регіону [11, c. 343-344].

Щодо формування соціально-економічної політики і планування розвитку міста, то у 1990-2000-х роках міська влада вибирала найрізноманітніші форми планування економічного розвитку: традиційні «Основні напрями соціально-економічного розвитку», програми, плани, пакети інвестиційних проектів. Вибір того чи того варіанта визначався поточною ситуацією на місцях, якістю міського врядування, перевагами міських керівників, станом міської спільноти. Поступово стратегічне планування територій набувало дедалі більшого поширення і до кінця 90-х років уже багато міст мали стратегію розвитку, створену власними силами чи з допомогою зовнішніх консультантів.

Сьогодні десятки міст живуть і розвиваються згідно з комплексними програмами соціально-економічного розвитку. Проте, реалізовуючи ці програми, в кращому разі вдаються до контролю виконання ухвалених рішень і запланованих заходів. До того ж ані очікуваний, ані одержаний ефект від виконання здійснених програмових дій в явному вигляді ніхто не оцінює їхні результати (досягнення, найважливіші потреби, тенденції та перспективи розвитку) визначаються місцевим самоврядуванням на основі поверхового аналізу численних (кількісних) показників, які не можуть дати чіткого уявлення про реальну ситуацію. Це призводить до неадекватного оцінювання і, отже, до зміщення векторів розвитку. Що більше, програма соціально-економічного розвитку міста, найчастіше, не сприймається як інструмент міського розвитку, і ефективність її виконання мінімальна.

Вихід із такої ситуації, вважаємо, у запровадженні системного моделювання ситуації в місті та проведення постійних досліджень на базі розроблених моделей розвитку з використанням засобів програмування. У цьому контексті ми пропонуємо послідовне напрацювання декількох типів моделей, реалістичних і, якщо можливо, прогресивних, не консервативних (ті й ті подаємо далі) — від «Моделі розвитку соціуму, мешканців міста» і «Моделей розвитку підприємства, галузі кластера» до «Моделі розвитку міста». Кожна з цих моделей може існувати самостійно, одначе здатна інтегруватися в узагальнену модель і програму розвитку території. Такий підхід зумовлений взаємозалежністю соціально-економічних явищ різних рівнів і в ході моделювання передбачає:

— виявлення факторів визначального й точкового впливу, які формують на соціально-економічний розвиток території;

— вибір індикаторів і критеріїв оцінювання створеної ресурсної бази, напрацювання алгоритмів її створення і розвитку, накопичення, узагальнення та аналіз;

— збір, систематизація, вивчення інформації, виявлення тенденцій;

— побудова моделей процесів, що відбуваються, і бажаного розвитку;

— розроблення рекомендацій ефективного втручання в процеси, що відбуваються;

— стратегічне планування напрямів розвитку, контроль і коригування цілей, завдань і конкретних дій;

— пошук і боротьба за своє місце в новому глобальному розподілі праці, капіталів і ресурсів;

— залучення потужних інформаційних й інтелектуальних ресурсів до розроблення та оцінювання моделей реформ і розвитку [5, c. 134-135].

Наочні динамічні моделі міста дадуть змогу:

— оцінювати стан справ і уточнювати пріоритети розвитку території;

— аналізувати процеси та їх динаміку;

— створювати та коригувати стратегічний план розвитку;

— створювати (удосконалювати) інформаційні системи міста;

— одержувати базу для оцінювання інвестиційної привабливості;

— здійснювати моніторинг реалізації та ефективності програм;

— розміщувати загальнодоступну інформацію в Інтернеті та в засобах масової інформації;

— надавати матеріали аналізу зацікавленим;

— виявляти і виправляти помилки та перегини у врядуванні;

— підвищувати прозорість та ефективність врядування;

— підвищувати довіру до місцевої влади, порівнювати себе з іншими [1, c. 188].

Висновки

Отже, міста, територіальні громади, містоутворюючі та інші великі підприємства, які перейшли на програмовий метод управління і розвитку, стоять перед доконечністю освоїти такі важливі інструменти керування, як моделювання свого розвитку, моніторування ситуації за індикаторами, оцінювання програм, які прийняли і реалізовують.

Індикатори соціально-економічного розвитку та оцінювання конкурентоспроможності території розробляють у розрізі основних груп критеріїв: економічне середовище, територіальні умови, людські та трудові ресурси, інституційне середовище.

У цих групах виокремлюються характерні для них напрями й сегменти, які деталізуються чіткими критеріями та обліковими показниками, припасованими до формалізації та оцінювання. Саме вони й представляють індикатори стану та розвитку міст.

Основними напрямами подальшого дослідження можуть бути:

· дослідження впливу містобудівних факторів на розвиток функціонально-планувальних структур поселень;

· дослідження соціально-економічних зв’язків, які визначають внутрішню структуру поселень регіону;

· розробка інформаційної моделі, щодо можливостей перспективного розвитку поселень в системі регіонального розселення;

· більш поглиблене дослідження особливостей розвитку функціонально-просторових структур міст і поселень регіону.

Посилення регіональних аспектів містобудівного проектування вимагають необхідність підвищення ефективності містобудівної діяльності, а також вимагають упровадження системних методів розв’язання проблем.

Список використаної літератури

1. Бабець І. Напрями удосконалення державного стимулювання інноваційного розвитку економіки малих міст //Стратегічні пріоритети. — 2009. — № 1. — C. 182-188.

2. Бабченко Р.П. Екоосвіта в інтересах збалансованого розвитку промислового міста //Екологічний вісник. — 2009. — № 2. — C. 26

3. Бакалова Л. Сталий розвиток міст: участь громадськості //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2008. — № 2. — C. 223-230.

4. Бойко-Бойчук О. Категорія державне регулювання розвитку міст: зміст, визначення //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2007. — № 4. — C. 307-320

5. Бойко-Бойчук О. Реформа місцевого самоврядування в Україні з позицій розвитку міста як цілого: теоретико-методологічний аспект/ О. Бойко-Бойчук //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2008. — № 3. — C. 131-140

6. Бойко-Бойчук О. Типологічний простір проблем розвитку міст //Вісник Національної академії при Президентові України. — 2008. — № 4. — C. 146-154

7. Бойчук-Бойко О. Типологізація механізмів державного регулювання розвитку міст //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2008. — № 2. — C. 124-133

8. Дробишевська Т. Політика розвитку міст в Україні: ідеологія і структура //Економіка України. — 2006. — № 8. — C. 48-52

9. Загальнодержавна програма розвитку малих міст //Офіційний вісник України. — 2004. — № 13. — C. 18-50

10. Нікітін В. Правове забезпечення розвитку міст — труднощі і проблеми //Український правовий часопис. — 1998. — № 3. — C. 46-48.

11. Сукач О. Нові методи діагностики й експертизи розвитку міста //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2004. — № 4. — C. 343-349