Вступ

Питання оптимізації регіонального управління в умовах європейської інтеграції України набувають особливої актуальності. Аналіз та узагальнення документів, матеріалів науково-практичних конференцій, публікацій українських і зарубіжних авторів дозволяє виділити такі основні проблеми, які заважають ефективному управлінню на регіональному рівні в Україні, а відтак, визначити головні напрями його оптимізації.

По-перше, існує конституційна невизначеність статусу таких категорій, як сільрада, селищна рада, міська рада, селище міського типу, село тощо. Частина населених пунктів є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, а частина є складовими місцевих рад, статус яких, у свою чергу, потребує додаткового врегулювання.

По-друге, відсутнє чітке розмежування статусу та прав самоврядних громад, що часто існують у межах однієї адміністративно-територіальної одиниці.

По-третє, нерозмежовані сфери впливу та компетенції місцевих органів державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, що приводить до взаємного делегування повноважень і періодичних конфліктів, викликаних не лише суб’єктивними, а й об’єктивними причинами.

По-четверте, в органах місцевого самоврядування відсутня належна фінансова база для забезпечення їх діяльності.

По-п’яте, значні диспропорції в розмірах адміністративно-територіальних одиниць та кількості населення, що викликано відсутністю чіткої процедури та критеріїв утворення районів і віднесення населених пунктів до категорії сіл, селищ, міст.

По-шосте, велика роздрібленість адміністративно-територіальних одиниць на районному та низовому рівні, яка навіть зросла за роки незалежності України.

По-сьоме, значна проблема якісного кадрового забезпечення органів влади регіонального та місцевого рівнів.

По-восьме, політизація регіональних і місцевих органів влади, яка посилилася після впровадження пропорційної системи виборів.

По-дев’яте, низька якість послуг, що надаються органами влади населенню, що викликано низкою факторів.

По-десяте, недосконалість категорійного апарату, що вимагає наукового осмислення проблеми, врахування вітчизняного та зарубіжного досвіду.

Аналіз свідчить, що все це вимагає комплексної роботи, починаючи від нормативно-правового забезпечення регіонального розвитку до застосування сучасних методів діяльності, що потребує відповідного кадрового та інструментального забезпечення.

Проблема регіонального розвитку та управління висвітлюється в роботах В. Бутова, Т. Безверхнюк, З. Герасимчук, Ю. Гладкого, Л. Зайцевої, К. Зубкова, В. Керецмана, А. Ковальова, Ф. Кожуріна, А.          Круглашова, Н. Межвєдєва, О. Оболенського, А. Ремхельда, С. Романюка, З. Тітенко, О. Топчієва, А. Чистобаєва та багатьох інших вітчизняних і зарубіжних авторів.

1. Ефективність регіонального управління

Державне управління та його складова — державне регулювання соціально-економічного розвитку регіонів — одна з найважливіших теоретичних і практичних проблем.

У науковій літературі виділяють різні фактори впливу на процес регіонального розвитку — демографічні, природно-ресурсні, соціально-економічні, екологічні, а також історичні, політико-правові, організаційні, технологічні, кадрові тощо. Частина таких факторів впливає на регіон ззовні (вплив держави, міжнародних органів та організацій, а також — глобалізація і європеїзація), а інша частина факторів генерується на рівні регіону і значною мірою залежить від рівня управління. Вплив цих факторів нерівномірний і змінюється залежно від конкретних обставин, що вимагає від органів влади відповідного моніторингу ситуації та вироблення механізмів належного реагування. Важливо враховувати сукупність факторів, які впливають на оптимізацію регіонального управління і насамперед — взаємозв’язок і взаємовплив економічного та політичного факторів. Як наголошує академік В. Геєць, економічна стагнація може спровокувати політичну нерівновагу, а погіршення політичної ситуації веде до економічної нестабільності [4, с. 37].

Аналізуючи фактори, що впливають на ефективність регіонального управління, важливо врахувати взаємозв’язок державного управління та місцевого самоврядування. Упродовж тривалого часу теоретики державного управління намагаються визначити відмінність між державними і місцевими справами. Проте межа між їх завданнями є нестійкою і провести її кожна держава може лише з урахуванням своїх політичних інтересів, історичних, культурних та інших традицій і особливостей розвитку. Прикладом цього є віднесення аналогічних питань в одних країнах до відання органів виконавчої влади, в інших — до відання органів місцевого самоврядування [1, с. 49].

Оптимізація регіонального управління може здійснюватися за різними напрямами з урахування внутрішніх і зовнішніх факторів. Важливим є правильне розуміння понять, зокрема терміну “регіон”. Аналіз робіт українських і зарубіжних авторів з цього питання показує широту та різнобічність цього поняття, а також дозволяє стверджувати про розвиток регіонального управління у складну багаторівневу систему.

Розуміння суті нового управління є особливо необхідним з точки зору європейської інтеграції України, оскільки мова йде про пристосування до прийнятої в ЄС регіональної політики (вирівнювання, перерозподіл тощо). Багаторівневе управління доцільніше відносити до феноменів, що поєднують і горизонтальну, і вертикальну динаміку, причому ієрархія та закон поступово поступаються угодам та інформації. Саме багаторівневе управління, зважаючи на необхідність децентралізації, може бути в Україні альтернативою федералізму, впровадження якого у класичній формі може негативно вплинути на єдність держави.

Оцінка ефективності регіонального управління повинна проводитись за

такими напрямками:

— показники кінцевих результатів діяльності органів влади;

— показники оцінки ефективності витрачання бюджетних коштів;

— показники проведення реформ (рис. 1).

Ефективність функціонування державного управління забезпечує досягнення мети соціально-економічного розвитку — створення сприятливих умов життєдіяльності населення. Вона залежить від рівня довіри до політики, що проводиться урядом; свободи преси та права голосу; політичної стабільності і відсутності насильства; якості державних послуг; компетенції державних службовців; рівня корупції та інших факторів.

Виходячи з цього доцільно виділити фактори підвищення ефективності діяльності органів регіонального управління:

• посилення громадського контролю за діяльністю апарату;
• підвищення заробітної плати;
• залучення до керівництва професіоналів;
• скорочення числа чиновників, спрощення структури апарату;
• боротьба з бюрократизмом;
• виборність керівників усіх рівнів;
• розвиток інформаційного забезпечення на основі якісно нових інформаційних технологій.

В оцінці ефективності влади далеко недостатньо виходити із загального стану справ у суспільстві. Він може бути досить поганим, але діяльність влади може мати при цьому позитивну динаміку результатів і підтримку населення.

2. Проблеми економічної ролі держави на регіональному рівні

За останні роки ринкових перетворень в українській економіці процеси формування регіонального управління та механізмів його реалізації здійснювались за двома напрямами — практичному та теоретичному. Практичний напрям представлений відповідними розділами у програмах дій Уряду, посланнях Президента до Верховної Ради України, нормативно-правових і прогнозно-планових документах.

Основним об’єктом регіонального управління на сучасному етапі залишаються регіони, перш за все, як локальні територіальні утворення — депресивні та кризові території (гірські населені пункти, малі міста зі специфічною спеціалізацією тощо). Будь-які проблеми (економічні, соціальні, екологічні тощо), хоча й охоплюють усю територію, проте у всіх регіонах вони мають різний характер, неоднаковими є їхня глибина й гострота, шляхи вирішення і спроможність місцевих органів управління самостійно вирішувати ці проблеми.

Процеси кардинальних соціально-економічних перетворень, що відбуваються в Україні, активізували проблеми управління розвитком. Водночас на прийняття управлінських рішень на регіональному рівні впливають зовнішні (глобалізація, тенденції сучасного світового господарства) та внутрішні фактори (встановлення довгострокових цілей, викори- стання новітніх технологій, у тому числі в управлінні, поширення децентралізації, демократизації управлінських рішень).

З урахуванням принципів системного дослідження (цілісність, взаємодія елементів, цільовий характер їх поведінки, наявність декількох типів зв’язків, структурованість та ін.) можна сформулювати визначення територіальної соціально-економічної системи як умови нової якості регіональної економіки в Україні, що має просторове розташування та відносну відокремленість від зовнішнього середовища, охоплює декілька контингентів, серед яких: групи елементів, зв’язки та відносини між ними, а також процеси, що відбуваються через реалізацію різних комбінацій взаємодії елементів системи.

Необхідно відзначити, що частиною такої системи є населення, підприємства, органи державного управління та органи місцевого самоврядування, які, у свою чергу, мають складну структуру, що надає можливість розглядати їх не лише як елементи, а підсистеми соціально-економічної системи регіону. Конкретні функції кожної з цих підсистем визначаються залежно від її місця та ролі за здійснення загальної інтегративної функції системи.

Зв’язки між елементами територіальної соціально-економічної системи відрізняються за типологічними характеристиками і можуть бути вертикальними, що створює багаторівневу ієрархію та формує відносини підпорядкування; горизонтальними, які обумовлюють взаємодію та відносини співробітництва; зворотними, котрі відображають певну реакцію на управлінські впливи. Крім того, велике значення мають зв’язки з іншими навколишніми територіальними соціально-економічними системами, що сприяє виникненню різноманітних міжрегіональних, транскордонних та міжнародних відносин як системи в цілому, так і окремих її підсистем.

Процеси, що відбуваються в соціально-економічній системі регіонів, охоплюють усі сфери суспільного життя: економічну, соціальну та екологічну. Держава відповідає за її територіальну цілісність і водночас повинна забезпечити належний ступінь самостійності та самодостатності територіальних одиниць, використовуючи методи прямого та непрямого регулювання, координації їх дій.

Сутність регіонального управління на часі докорінно змінюється, причому з теоретичної точки зору поняття «регіональне управління» серед більшості науковців розуміється як «територіальне управління». Однак територіальне управління має свій конкретний зміст — це, головним чином, вплив на процеси використання обмежених ресурсів, що наявні на даній території: земля, вода, мінеральні ресурси тощо.

Отже, предметом територіального управління в рамках міжрегіонального аспекту суспільного відтворення є питання територіального поділу праці, розподіл державних інвестицій і міжнародної інтеграції тощо. У даному випадку йдеться про територіальне управління в галузевих системах організації виробництва і про територіальне управління в рамках підприємств і організацій відповідних галузей виробництва.

Система регіонального управління ґрунтується на внутрішньо регіональному розвитку й пов’язується з формуванням відповідних пропорцій між підсистемами регіональної економіки, тобто складається в результаті формування системи господарювання на території регіону. У спеціальній літературі територіальне управління трактується дещо інакше — як діяльність центральних органів і відомств у напряму організації господарства даної території і як діяльність місцевих органів з організації всього господарства на підвідомчій їх території.

Така постанова питання цілком справедлива, проте неважко уявити, що тут мова йде не тільки про територіальне управління, але й про інші його види — галузеве, міжгалузеве, програмно-цільове, без використання яких керувати регіоном просто неможливо. Щодо регіонального управління, то його специфіка полягає у відмінностях вищеперерахованих видів управління, воно включає в собі усі ці види інтегровано, не дорівнюючи їх суми. Іншими словами, регіональне управління виражається функцією інтеграції всіх видів управління в даному регіоні.

3. Система управління соціально-економічним розвитком регіонів

При формуванні нової системи управління соціально-економічним розвитком регіонів необхідно враховувати певні особливості, а саме:

• вона є динамічною системою, що складається з керуючої та керованої підсистем, а також має велику кількість комунікативних зв’язків, відчуває значний вплив різноманітних факторів зовнішнього середовища;
• має такі характеристики: окреслені межі, цілісність, відносна відокремленість від зовнішнього середовища, неоднорідність елементів і розбіжність їх інтересів, багатофункціональність;
• це відкрита система, що означає її взаємодію з іншими територіальними системами, виникнення міжрегіональних, транскордонних і міжнародних зв’язків, можливість ресурсного обміну, у тому числі інформацією;
• ця система у процесі функціонування та розвитку має багато суперечностей, зокрема між спеціалізацією та комплексністю;
• вона досить чутлива до найменших змін, які відбуваються у зовнішньому і внутрішньому середовищах.

В сучасних умовах існування ринкової системи господарювання ускладнюється без формування відповідного механізму регіонального управління, який має складатися з елементів, здатних впливати на всі складові соціально-економічної системи регіону. Ефективність використання засобів виробництва залежить від діяльності людей у процесі управління, її узгодженості, основу яких складають цільові установки управління, принципові підходи, функції та інструменти механізму управління.

Цільовими установками ринкового механізму регіонального управління є, зокрема:

• досягнення збалансованості економічного й соціального розвитку регіонів;
• підвищення рівня самозабезпеченості регіонів за рахунок власних ресурсів (матеріальних, фінансових, трудових);
• удосконалення територіального поділу праці для забезпечення виробництва продукції; стабілізація відтворювального процесу; стимулювання розвитку науково-технічного прогресу за рахунок використання наявного інтелектуального потенціалу;
• оптимізація розподілу повноважень між територіальними рівнями;
• забезпечення політичної стабільності тощо. Механізм регіонального управління, як будь-яка організаційна система, має свої специфічні функції і принципові підходи. До функцій регіонального управління, за визначенням вчених, відносяться, перш за все, загально відомі функції: планування, регулювання, організація, координація, мотивація, облік і контроль.

Таким чином, роль держави щодо забезпечення розвитку регіонів у сучасному світі не обмежується лише регуляторними функціями: стимулюванням економічного зростання, раціонального використання трудового потенціалу, забезпеченням прогресивних зрушень у галузевій і територіальній системах, підтримкою експорту продукції та послуг. Головною метою оптимізації управління розвитком регіонів стає забезпечення економічної й соціальної стабільності, захист вітчизняних виробників на світових ринках, правовий перерозподіл доходів громадян, зміцнення існуючого устрою тощо.

Нова якість розвитку регіонів є складною системою взаємопов’язаних елементів зі своєю специфічною структурою, культурою та рівнем розвитку, яка суттєво впливає на соціально-економічну ситуацію в державі та безпосередньо від неї залежить упровадження дійових механізмів власної динаміки зростання, що вирішує низку внутрішніх проблем стосовно ефективного використання всіх наявних ресурсів на засадах самозабезпечення та самодостатності.

Порівняння досвіду різних країн, виявлення загальних тенденцій у становленні демократичних систем, з’ясування їх змісту, пошук найефективніших моделей розвитку є дуже корисним, враховуючи те, що в Україні реформа органів місцевого самоврядування фактично зупинена.

Фундаментальні трансформації 90-х років докорінно змінили системи управління посткомуністичних країн. На всьому пострадянському просторі відбувається активний пошук нових моделей соціально-економічних стосунків у суспільстві. Одним із важливих напрямів цих реформ є модернізація системи місцевого самоврядування. Процеси реформування системи місцевого самоврядування протікають дуже нерівномірно в різних країнах, що відображає загальний рівень їх демократичного розвитку.

Для того, щоб зробити аналіз вищезгаданих процесів більш змістовним і глибоким, доцільно обрати досвід країн Центральної Європи: Польщі, Угорщини, Чехії. Після «оксамитових» революцій уряди цих країн зробили рішучі кроки до реформування місцевого самоврядування, насамперед, за рахунок децентралізації управління, перерозподілу повноважень і функцій між центром та регіонами, фінансових взаємовідносин, режиму оподаткування тощо.

Центральні органи влади вищезгаданих країн рішуче передавали повноваження інститутам місцевого самоврядування. Особливо це стосувалося системи комунальних послуг, освіти, культури, малого бізнесу. Одночасно відбувався перерозподіл державних коштів, звільнення прибутків від податків. Для забезпечення і розширення демократичних засад вводилося положення про місцеві референдуми. Таким чином, самоврядування поступово перетворилося на надійну базу демократичних систем цих країн.

У нашій країні рішення про вдосконалення системи місцевого самоврядування було прийнято ще у 1990—1992 рр., а пізніше закріплено у Конституції України та фактом приєднання до Європейської Хартії про місцеве самоврядування у 1996 р.

Отже, найважливішим напрямом інституціональних перетворень в Україні має стати формування нових підходів до процесів, що відбуваються в регіонах.

Крім того, об’єктом регіонального управління повинні стати великі економічні райони, виділення яких може вплинути на розвиток інтеграційних процесів.

Висновки

Таким чином, конструктивний підхід до вирішення проблеми економічної самостійності регіону полягає у створенні такого механізму управління, при якому у регіонів залишається достатньо ресурсів для здійснення розширеного економічного відтворення, а також оперативного вирішення поточних проблем населення. При цьому головним фактором виступають економічні відносини між суб’єктами господарської діяльності, вибір раціонального способу їх реалізації в конкретних умовах.

Регіональне управління слід спрямовувати, насамперед, на вирішення соціальних проблем, воно вимагає відходу від вузькогалузевої структури управління. Слід посилити міжгалузеву виробничу координацію всередині територіально-виробничих комплексів, забезпечити повноту їх енерговиробничих циклів і збільшити на цій основі випуск необхідної для населення і господарства країни кінцевої продукції. Територіальні органи управління повинні будуватися із врахуванням сучасної економічної і соціальної ситуацій.

Забезпечення потреб населення регіонів товарами широкого вжитку, об’єктами соціальної інфраструктури, робочими місцями, забезпечення нормальної економічної і екологічної безпеки — це основне завдання на регіональному рівні. Для цього має бути використано весь набір економічних і організаційних методів управління, зокрема, на рівні місцевого самоврядування.

Аналіз процесів становлення регіональної економіки країни на етапі переходу до соціально-орієнтованої господарської системи свідчить, що відбувається обопільне пристосування механізмів реалізації економічних інтересів державного регулювання та ринкового саморегулювання.

Список використаної літератури

1. Бабич А. Особливості регіонального управління в Україні в контексті сучасної кризи // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2009. — № 3. — С. 158-165
2. Жук М. Ринкові основи регіонального управління // Актуальні проблеми економіки. — 2002. — № 3. — С. 14-19
3. Занфіров В. Впровадження нових технологій управління регіональним розвитком // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2005. — № 3. — С. 311-316
4. Козловський С. Стратегічне управління розвитком регіональних економічних систем // Економіка України. — 2011. — № 4. — С. 28-38
5. Макаренко М.В. Методологічні принципи управління конкурентоспроможним регіональним розвитком [Текст] / М. В. Макаренко // Актуальні проблеми економіки. — 2011. — № 11. — С. 182-188
6. Манжула А. Регіональне управління економікою: адміністративно -правовий аспект // Підприємництво, господарство і право. — 2003. — № 5. — С. 69-71
7. Нижник Н. Співвідношення державного регулювання регіонального розвитку та регіонального управління // Вісник Національної академії держ. управління при Президентові України. — 2004. — № 1. — С. 275-279
8. Пухтинський, М. Система управління на регіональному та місцевому рівнях потребує змін. Яких саме? [Текст] : 7 грудня — День місцевого самоврядування // Віче. — 2006. — № 21-22. — С. 58-61
9. Ринковий механізм регіонального управління / Б.Г. Шелегеда, Р.О. Баєвська // Економіка та право. — 2009. — № 1. — С. 16-20.
10. Туманець Т. Інформаційно-аналітична база регіонального управління: сучасний стан та перспективи розвитку // Економіка України. — 2007. — № 8. — С. 39-45