Вступ

На сьогоднішній день однією з найбільших гострих і складних проблем є раціональне використання, відтворення та охорона природних ресурсів від забруднення, деградації та виснаження. Раціональне природокористування та охоронна довкілля потребує комплексного підходу, який передбачає систему різних форм впливу на природокористувачів, яка залежить від характеру виробництва, ресурсів підприємств, галузі та елементів природного середовища, в якому вони функціонують. Тому пошук шляхів покращення природокористуванням є актуальним завданням.

Проблемам вивчення процесів у сфері використання природних ресурсів присвячені роботи Іванової Т., Веклич О., Данилишина Б., Федорищева А., Пахомової Н., Степанюк Н., Скляр І., Шапура А. та ін. Однак у роботах недостатньо висвітлені шляхи покращення використання природних ресурсів, що зумовлює необхідність подальшого їх детального вивчення.

Метою дослідження є аналіз шляхів, які направленні на покращення природокористування.

1. УПРАВЛІННЯ ПРОЦЕСАМИ ЕФЕКТИВНОГО ВИКОРИСТАННЯ ПРИРОДНИХ РЕСУРСІВ

Метою управління процесами ефективного використання природних ресурсів є: реалізація законодавства, контроль за додержанням вимог екологічної безпеки та забезпечення проведення ефективних і комплексних заходів щодо охорони довкілля та раціонального використання природних ресурсів.

Перехід до принципів сталого розвитку тісно пов’язаний із раціональним використанням природних ресурсів і функціонуванням еколого-економічної системи, концепція якої ґрунтується на економічних, соціальних, технологічних і біологічних процесах, котрі тісно пов’язані та взаємозалежні. У зв’язку з тим, для управління процесами переходу до сталого розвитку та оцінки ефективності використання засобів доцільно встановлювати цільові орієнтири й обмеження із забезпеченням процедури контролю за їх дотриманням [8; 9].

Світовий досвід підтверджує те, що система екологічного менеджменту залежить від ефективності економічного механізму природокористування, який ґрунтується на поєднанні регуляторів примусово-обмежувального та стимулюючо-компенсаційного характеру. Це забезпечує створення екологічного безпечних технологій і способів господарювання [10].

У країнах ЄС створені організаційні структури та діє механізм правового регулювання охорони природних ресурсів і їх раціонального використання.

В Україні на сьогоднішній день практично не діє економічний механізм екологічного регулювання, внаслідок того не функціонують механізми кредитування природоохоронних заходів, пільгового оподаткування та цінового заохочення екологічної діяльності. Водночас потребують удосконалення механізми надання субсидій для створення екологічної інфраструктури та національного ринку екологічних послуг [11].

Механізм управління природокористуванням — це органічне поєднання методів і інструментів управління, які сприяють організації, регулюванню та координуванню процесами використання природних ресурсів, тим самим забезпечуючи належний рівень екологічної безпеки виробництва і споживання, водночас відтворюючи належну чистоту довкілля [12].

Основними складовими управління природокористуванням є: об’єкт управління, заходи управління та мета управління [4]. Об’єкт управління охоплює взаємозв’язок технологічних процесів щодо навколишнього середовища, а також вплив на нього як виробництв, так і галузей національного господарства країни.

Якість довкілля на даній території залежить від організації на ній різних видів господарської діяльності, яка тісно пов’язана з використанням матеріальних ресурсів. Необхідно зазначити, що навколишнє середовище є джерелом сировини для різних суб’єктів господарювання, а також ще й реактором для переробки відходів виробництва [13].

В Україні суспільство усе наполегливіше вимагає від суб’єктів господарювання не забруднювати довкілля та будувати очисні споруди й устаткування для переробки відходів виробництва. Звичайно, це приводить до збільшення витрат, які потім відображаються на рості вартості продукції, внаслідок чого знижується її конкурентоспроможність. Підприємці це добре розуміють ї приймають такі господарські рішення, які забезпечують найменші витрати, та обумовлені вирішувати екологічні проблеми.

Досвід країн ЄС свідчить про те, що системи регулювання якістю довкілля можуть бути жорсткими або м’якими. У першому випадку економічний механізм передбачає штрафи та екологічний податок, які накладаються на забруднювачів навколишнього середовища. У другому — штрафні санкції застосовуються, але пропонується низка пільг і заохочень для виробників з метою зменшення забруднення довкілля. Найбільш поширеними є комбіновані системи, які стимулюють ресурсозбереження та захист довкілля. Все це підтримується організаційними заходами, зокрема:

—         аналіз, прогнозування та програмування стану довкілля на даній території;

—         економічне стимулювання ресурсозбереження та захист навколишнього середовища в процесі виробничої діяльності підприємств;

—         сприяння виконанню природоохоронних робіт.

Важливим завданням держави є створення таких умов господарювання, за якими підприємства змушені займатися захистом довкілля або були б матеріально зацікавлені у реалізації заходів у цьому напрямі. Цей шлях передбачає застосування адміністративного механізму управління, котрий ґрунтується на встановленні стандартів, норм і правил природокористування та відповідних пільгових показників підприємства із охорони навколишнього середовища, а також передбачає юридичну відповідальність, яка охоплює дисциплінарне, адміністративне, матеріальне та карне покарання [7].

Господарські рішення, які приймаються на підприємстві повинні передбачати охорону довкілля і це повинно бути невід’ємною частиною внутрішнього планування на підприємстві. Підприємства, що працюють у рамках Закону про охорону довкілля, автоматично забезпечують виконання територіальних програм щодо якості навколишнього середовища й екологічної безпеки.

Важливою ланкою механізму управління процесами ефективного використання природних ресурсів є поєднання адміністративно — контрольних і економічних інструментів. Враховуючи досвід країн ЄС у цьому напрямку, в Україні можна використати низку методів еколого-економічного регулювання [4]:

—         встановити економічні обмеження на виробничу діяльність підприємств, які забруднюють довкілля;

—         створити систему екологічної сертифікації продукції та послуг підприємств;

—         впровадити в практику надання підприємствам сертифіката про вплив їхньої діяльності на довкілля;

—         ліцензувати виробничу діяльність підприємств щодо екологічної безпеки;

—         проводити комплексну еколого-економічну експертизу діяльності підприємств;

—         створити екологічний ринок, на якому продукція з найгіршими екологічними показниками знімається з реалізації;

—         змінити податкову політику щодо раціонального використання природних ресурсів і охорони довкілля;

—         запровадити систему екологічного аудиту;

—         враховувати природний чинник під час економічної оцінки виробничої діяльності підприємства.

2. ШЛЯХИ ПОКРАЩЕННЯ ВИКОРИСТАННЯ ПРИРОДНИХ РЕСУРСІВ

Одним із важливих методів економічного управління є фінансування, тобто надання грошових коштів на чітко визначені природоохоронні заходи. Джерелами фінансування можуть бути бюджетні кошти, власні кошти підприємств (собівартість продукції або прибуток), банківські кредити та різні екологічні фонди [9].

Створення екологічних фондів також є одним з економічних методів управління в природокористуванні. Під фондами слід розуміти установи, які надають будь-яку матеріальну допомогу та грошові матеріальні кошти, а також їх джерела. Наприклад, в екологічні фонди надходять платежі всіх підприємств за природокористування, а потім ці кошти видають на проведення невідкладних та дорогих природоохоронних заходів. Крім цього підприємства можуть робити внески у фонди екологічного страхування.

Ефективним є застосування матеріального стимулювання природоохоронної діяльності, встановлення податкових пільг (сума прибутку з якої вираховується податок, зменшується на величину, яка повністю чи частково відповідає природоохоронним витратам), звільнення від податків екологічних фондів; застосування пільгових цін та надбавок на екологічно чисту продукцію та надання пільгових кредитів [8].

До заходів матеріального покарання відносяться: штрафи за екологічні порушення, додаткові податки за екологічно шкідливу продукцію та технологію.

В Україні сформовано одну з найрозвиненіших у Європі систему екологічного законодавства, визначено основні напрями держаної політики в галузі охорони довкілля, використовування природних ресурсів, розроблено низку проектів природоохоронних програм.

Поруч із правовим механізмом на охорону довкілля впливає й економічній механізм, який охоплює цілу низку інструментів впливу на матеріальні інтереси підприємств і окремих працівників. Одним із таких важливих інструментів є лімітування природокористування. Це є дієвий елемент механізму охорони навколишнього природного середовища. Оскільки існують підприємства, котрі з погляду екології краще було б закрити або перепрофілювати, тобто перевести на випуск іншої продукції, що завдало б менше шкоди навколишньому середовищу. Наприклад целюлозо-паперовий комбінат можна перепрофілювати в меблеву фабрику. Проте це економічно не вигідно, а часом і соціально і не завжди доцільно, оскільки підприємство може бути постачальником потрібних суспільству товарів і робочих місць. В цьому випадку його діяльність у галузі природокористування деякий час регулюється не нормативними ГДС (гранично допустимі скиди) чи ГДВ (гранично допустимі викиди), а індивідуальними лімітами, тобто ТПВ (тимчасово погоджені викиди) [7].

Довгий час природокористування в нашій країні було безкоштовним, тобто підприємства використовували землю, воду та інші природні ресурси, а також забруднювали навколишнє природне середовище безкоштовно. Лише у випадку сильного забруднення, з катастрофічними наслідками для навколишнього середовища, підприємства виплачували штрафи, але не завжди. Така безвідповідальність зумовлювала нераціональне використання природних ресурсів.

З метою заохочення дбайливого використання природних ресурсів і відшкодування державі частини витрат на охорону та відновлення довкілля, з 50-х років поступово впроваджується плата за окремі види ресурсів, котрі вилучаються з природи.

Проблеми регулювання чисельності населення, виснаження природних ресурсів, транскордонного забруднення навколишнього природного середовища і, як наслідок, зникнення існуючої цивілізації мають глобальний, всесвітній характер і вирішити їх можна тільки разом — усім світовим співтовариством. Вирішення цих проблем не можливе без широкого й активного міжнародного співробітництва. Таке співробітництво в галузі охорони навколишнього природного середовища розпочалося наприкінці XX століття громадськими організаціями, такими як Міжнародний союз охорони природи та природних ресурсів (МСОП), науковий комітет із проблем навколишнього середовища (СКОПЕ) та Всесвітній фонд дикої природи [17].

Україна, ставши на шлях незалежності, приєдналася до процесу державного регулювання збереження якості природного середовища, раціонального використання природних ресурсів і дотримання екологічної безпеки. Вона є Стороною понад 20 міжнародних конвенцій і двосторонніх угод, пов’язаних з охороною довкілля. їх кількість у найближчі роки, без сумніву, збільшиться, оскільки існує низка конвенцій, приєднання до яких має істотне політичне значення в галузі охорони довкілля, використання та відтворення природних ресурсів. Інтеграція нашої країни у світове співтовариство сприяла міжнародній економічній, технічній та експертній допомозі. В подальшому можливе використання кредитів Міжнародних банків, допомога Європейського союзу в рамках програми «TACIS” для країн СНД, допомога окремих розвинених країн як у рамках багатосторонніх програм, так і на підставі двосторонніх угод.

Висновки

Таким чином, тільки органічне поєднання правового та економічного механізмів регулювання процесу природокористування і тісне міжнародне співробітництво нашої країни в сфері охорони природи дозволить забезпечити раціональне природокористування та охорону довкілля на високому рівні.

Метою управління процесами ефективного використання природних ресурсів є: реалізація нормативних актів і законів щодо природокористування, контроль за дотриманням вимог екологічної безпеки, забезпечення проведення ефективних комплексних заходів щодо охорони довкілля та раціонального використання природних ресурсів. Механізм управління природокористуванням — це органічне поєднання методів і інструментів управління, які сприяють організації, регулюванню та координуванню процесами природокористування.

Важливу роль в управлінні процесами ефективного використання природних ресурсів відіграють органи місцевого самоврядування, оскільки вони відповідають за економічний і соціальний розвиток своїх територій.

Одним із дієвих державних інструментів щодо ефективного використання природних ресурсів є акумуляція внутрішніх фінансових ресурсів у вигляді екологічного податку, який виконує водночас фіскальну та компенсаційну функції.

Список використаної літератури

1. Дорогунцов С.І. Екологія: підручник / С.І. Дорогунцов, К.Ф. Коценко, М.А. Хвесик. — К. : КНЕУ. — 2005. — 371 с.
2. Горленко Й.А. Проблемы комплексного развития территории / Й.А. Горленко, Л.Г. Руденко, С.Н. Малюк. — К. : Наукова думка. — 2004. — 296 с.
3. Іванова Т. В. Механізм управління природокористування і екологічною безпекою / Т.В. Іванова // Біоресурси і природокористування. — 2011. — № 5-6. — С. 128-136.
4. Дзядикевич Ю.В. Механізм менеджменту природокористування / Ю.В. Дзядикевич, І.М. Куликовська // Інноваційна економіка. — 2013. — № 1. — C. 125-127.
5. Концепція переходу України до сталого розвитку // Вісник НАН України. — 2007. — № 2. — С. 14-44.
6. Шапар А.Г. Сталий розвиток та досвід його обґрунтування Інститутом проблем природокористування та екології НАН України / А.Г. Шапар // Екологія і природокористування. — 2012. — Вип.15. — С. 6-10.
7. Веклич О. Сучасний стан та ефективність економічного механізму екологічного регулювання / О. Веклич // Економіка України. — 2008. — № 10. — С. 62-66.
8. Веклич О.І. Урахування природного капіталу як базового компонента економічного розвитку країни / О.Веклич, Т.Яхеєва // Економіка України. — 2005. — № 12. — С. 73-80.
9. Природно-ресурсна сфера України: проблеми сталого розвитку та трансформацій / За ред. Б.М. Данилишина. — К. : ЗАТ.”Нічлава”. — 2006. — 704 с.
10. Степанюк Н.А. Система підготовки та прийняття рішень в природокористуванні: еколого — економічний аспект / Н.А.Степанюк // Вісник Волинського інституту економіки та менеджменту. — 2012. — № 5. — С. 25-29.
11. Федорищева А. Техногенно-екологічна ситуація в Україні та управління рівнем її безпеки / А.Федорищева, О.Бутрин // Економіка України. — 2008. — № 5. — С. 75-79.