Значне поширення у міжнародній торгівлі протягом останнього століття розрахунків з використанням акредитива зумовило збільшення вимог до стандартизованого оформлення акредитивних документів, а також необхідність у забезпеченні  якісного правового регулювання цієї операції.

Особливістю правового регулювання відносин за акредитивом є відсутність у національних законодавствах багатьох держав систематизованих норм, безпосередньо призначених для регулювання цього питання. У науковій літературі зазначається, що інститут документарного акредитива, незважаючи на велике практичне значення, часто не включається до цивільних чи торгових кодексів, якщо не торкатися норм, які регулюють валютні і фінансові операції в міжнародному обігу [1,136]. Так, у США використання акредитива хоча і регулюється Уніфікованим торговельним кодексом (Uniform Cоmmercial Code), однак штати Алабама, Арізона, Міссурі і Нью-Йорк прийняли поправку до параграфа 5 Уніфікованого торговельного кодексу, відповідно до якої  сторони можуть обирати  право, яким буде регулюватися акредитив, тобто регулювання акредитива буде підпадати під дію або Уніфікованих правил та звичаїв для документарних акредитивів, або Уніфікованого торговельного кодексу.

Іншою особливістю правового регулювання відносин за акредитивом є те, що його розвиток здійснювався не шляхом укладення міжнародних конвенцій, якими запроваджувалися відповідні уніфіковані закони, як, наприклад, у випадку з векселями та чеками, а  шляхом уніфікації і кодифікації банківських і торгових звичаїв у документах факультативного характеру. Таким систематизованим зведенням є Уніфіковані правила та звичаї для документарних акредитивів [1, с.137]. Більшість авторів визначають, що перше видання Уніфікованих правил та звичаїв для документарних акредитивів було здійснено Паризькою Міжнародною Торговельною Палатою на Віденському конгресі в 1933 р. (хоча Л. А. Лунц зазначає інший рік прийняття цього документа – 1929 [2, с.341]). Ці правила періодично (раз на 8–10 років) доповнюються і змінюються залежно від тенденцій розвитку міжнародної торгівлі і розрахунків. Вони переглядалися у 1951, 1962, 1974, 1983, 1993 рр. Остання з вказаних редакцій (публікація Міжнародної Торговельної Палати  №500) набула чинності з 1.01.1994 р.

Уніфіковані правила та звичаї для документарних акредитивів визначають види акредитивів, спосіб і порядок їх виконання і переказу, зобов’язання і відповідальність банків, умови, яким повинні відповідати документи, наводять тлумачення різних термінів, вирішують інші питання, які виникають у практиці проведення розрахунків акредитивами.

Порівняно з попередніми редакціями в Уніфікованих правилах та звичаях для документарних акредитивів останньої редакції з’явилося багато нововведень. Так, було встановлено принцип безвідзивності акредитиву; уточнено основні принципи, а саме принцип незалежності акредитива від контракту і принцип суворого формалізму (або суворої відповідності); більш чітко розмежовано функції банків (банку-емітента, підтверджуючого, виконуючого й авізуючого банків); визначено критерії для перевірки банками документів, включено статті, які стосуються спеціальних транспортних документів.

Однак, незважаючи на важливість Уніфікованих правил та звичаїв для документарних акредитивів для регулювання відносин щодо використання акредитива у зовнішньоекономічних відносинах, правова природа цього документа не є чітко визначеною. Про це свідчить факт наявності різних точок зору з цього питання у представників міжнародно-правової науки, які вони висловлюють у своїх наукових працях. Основні з них полягають у тому, що Уніфіковані правила та звичаї для документарних акредитивів за своєю природою вважаються міжнародним договором, зведенням норм звичаєвого  міжнародного права або  узвичаєннь.

Так, В. Б. Колісник у своєму дослідженні поділяє міжнародні правові джерела з питань регулювання акредитива на три групи:

• міжнародні конвенції та інші міжнародні нормативні акти;
• міжнародні платіжні угоди і міжбанківські угоди про порядок організації роботи взаємних розрахунків і з інших питань;
• Уніфіковані правила та звичаї для документарних акредитивів та інші банківські правила і звичаї, що кодифікуються і видаються Міжнародною Торговельною Палатою, ЮНСІТРАЛ [3, с. 35].

Таким чином, В. Б. Колісник включає Уніфіковані правила та звичаї для документарних акредитивів до банківських правил та звичаїв, які видаються міжнародними організаціями.

Фахівці в галузі банківського права К. Гавальда і Ж. Стуфле підкреслюють, що хоча Уніфіковані правила та звичаї для документарних акредитивів і схвалені Комісією ООН з міжнародного права, вони залишаються професійним інструментом банкірів і не мають офіційного статусу. Тобто ці Уніфіковані правила та звичаї для документарних акредитивів є приватною (неофіційною) кодифікацією і певною мірою уніфікацією звичаїв ділового обороту [4, с.384].

Г. А. Тосунян вважає, що Уніфіковані правила та звичаї для документарних акредитивів є збірником звичаїв ділового обороту, який має міжнародний характер. Він зазначає, що для визнання звичаю чи узвичаєння звичаєм ділового обороту необхідні такі умови:

• правило поведінки має бути таким, що склалося, тобто достатньо постійним і визначеним;
• воно має застосовуватися широко, а не мати вузькоспеціальний, приватний характер;
• сфера застосування правила обмежується підприємницькими відносинами;
• воно не має бути передбачено законодавством [5 , с.137].

Для того, щоб визнати звичай звичаєм ділового обороту, потрібна сукупність вищеназваних критеріїв, але регулювання акредитива нормами законодавства виключає один із критеріїв, за якими можна віднести акредитив до банківських звичаїв ділового обороту. Звичаями ділового обороту можна вважати радше загальні принципи здійснення банківської діяльності і стереотипи поведінки, наприклад принцип банківської безпеки, відповідно до якого формується звичай банків здійснювати обмін відомостями про боржників за кредитами. Інколи подібні правила та звичаї формально закріплюються у деяких умовних актах, які називаються стандартами. Так, у Великобританії в березні 1992 р. банки, будівельні товариства і компанії, що виготовляють кредитні картки, опублікували зведення правил, в яких містяться мінімальні стандарти банківської практики, де особлива увага приділена правам клієнтів.

Тому питання застосування Уніфікованих правил та звичаїв для документарних акредитивів вирішується залежно від пануючої у тій чи іншій країні доктрини і принципів колізійного права. Таким чином, можна виділити п’ять груп країн, в яких суттєво відрізняється правовий статус Уніфікованих правил та звичаїв для документарних акредитивів.

По-перше, це група країн, в яких Уніфіковані правила та звичаї для документарних акредитивів набувають ролі джерела права і які за своєю правовою природою наближаються до міжнародно-правових актів, мають ознаку нормативності і характер припису. В таких країнах положення Уніфікованих правил та звичаїв для документарних акредитивів знаходять прояв у національному законодавстві.

Друга група країн вважає, що Уніфіковані правила та звичаї для документарних акредитивів є міжнародним звичаєм. І оскільки вони широко відомі світовому співтовариству, Уніфіковані правила та звичаї для документарних акредитивів автоматично застосовуються у взаємовідносинах сторін контракту, якщо тільки сторони прямо не виключили дію цього документа. В цьому значенні Уніфіковані правила та звичаї для документарних акредитивів набувають юридичної сили не як результат волевиявлення сторін контракту, а внаслідок їх прийняття міжнародним співтовариством в цілому.

У третій групі країн Уніфіковані правила та звичаї для документарних акредитивів виступають в якості торговельних узвичаєнь, які широко застосовуються у банківській практиці в усьому світі.

Четверта група країн визначає Уніфіковані правила та звичаї для документарних акредитивів як документ, який, з одного боку, має договірну природу, а з іншого – повністю підпорядковується нормам національного законодавства чи радше не повинен їм суперечити. Акредитив у таких країнах регулюється Уніфікованими правилами та звичаями для документарних акредитивів тільки в межах, визначених договором сторін, тобто вони набувають юридично-обов’язкового характеру шляхом їх інкорпорації в угоду сторін. Якщо ж сторони не зазначають, чи підпадає акредитив під дію Уніфікованих правил та звичаїв для документарних акредитивів, то в такому випадку застосовується національне законодавство.

П’ята група країн взагалі не визнає Уніфікованих правил та звичаїв для документарних акредитивів, отже, в такому випадку вони не будуть застосовуватися, якщо тільки їх текст не включається до тексту акредитива.

Певна визначеність зберігається при вирішенні питання взаємовідносин між банком-емітентом та заявником, але відносини бенефіціар – банк-емітент, бенефіціар – підтверджуючий банк і заявник – підтверджуючий банк не є повністю визначеними, тому в певних випадках викликають плутанину. Частково причиною цього є відмінність у принципах і нормах міжнародного приватного права в різних країнах,  частково це пояснюється неповнотою врегулювання окремих питань нормами Уніфікованих правил та звичаїв для документарних акредитивів. Існує так звана “homeword trend”, тобто тенденція банків застосовувати своє національне право майже до всіх відносин, що виникають між учасниками акредитивної операції, але зараз дедалі більшого значення у міжнародній банківській практиці набуває принцип lex  loci solutionis, тобто принцип надання переваги закону місця знаходження банку, який здійснює платіж (тобто виконуючого банку).

Якщо проаналізувати чинне українське законодавство, то нормативно-правовим актом, який регулює акредитивну форму розрахунків, є Інструкція про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті. Її нормами (розділ 7) передбачено, що якщо це передбачено в тексті договору між бенефіціаром і заявником акредитива, то розрахунки за акредитивами регулюються Уніфікованими правилами та звичаями для документарних акредитивів в редакції 1993 р. в частині, що не суперечать  чинному законодавству, зокрема нормативно-правовим актам Національного банку України. Вважаємо, що це положення не відповідає банківській практиці, оскільки в договорі між бенефіціаром і заявником не завжди обумовлюється  регулювання акредитива Уніфікованими правилами та звичаями для документарних акредитивів, але банки все одно застосовують цей документ для регулювання правовідносин між сторонами акредитиву. Тому пропонуємо закріпити в Інструкції про безготівкові розрахунки в національній валюті положення, суть якого полягає в тому, що розрахунки за акредитивом регулюються Уніфікованими правилами та звичаями для документарних акредитивів, незалежно від того, чи передбачено це в тексті договору, на підставі якого відкривається акредитив.

Також необхідно зауважити, що Інструкція про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті регулює розрахунки в національній валюті, але акредитивна форма розрахунків застосовується переважно в міжнародній торгівлі і частіше за все передбачає розрахунки в іноземній валюті. Для впорядкування правового регулювання акредитивної форм розрахунків Президентом був прийнятий Указ “Про заходи щодо впорядкування розрахунків за договорами, що укладають суб’єкти підприємницької діяльності України”, згідно з нормами якого розрахунки за зовнішньоекономічними контрактами здійснюються відповідно до Уніфікованих правил та звичаїв для документарних акредитивів [6]. Ця норма має не диспозитивний, а імперативний характер, оскільки передбачена можливість визнання договорів недійсними, якщо вони не відповідають вимогам вказаного Указу.

На підставі вищезазначеного можна зробити висновок, що правове регулювання акредитивної форми розрахунків здійснюється на міжнародному та внутрішньодержавному рівні.

Виходячи з викладеного, пропонується у національному законодавстві визначити Уніфіковані правила та звичаї для документарних акредитивів як міжнародно-правовий акт, який має обов’язкову силу, застосовується на території України безпосередньо і має пріоритет перед національним законодавством у випадку колізії між ними. А надалі необхідним кроком було б приведення у відповідність до Уніфікованих правил та звичаїв для документарних акредитивів національного законодавства України, а саме затвердження Уніфікованих правил та звичаїв для документарних акредитивів в якості Закону України, який регулює застосування  акредитивної форми розрахунків  з використанням   іноземної валюти.

ЛІТЕРАТУРА

1. Волков Л. Б. Документарное инкассо и аккредитивы в расчетах с развивающимися и развитыми капиталистическими странами // Валютные отношения во внешней торговле СССР. Правовые вопросы / Под ред. А. Б. Альтшулера. – М.: Международные отношения, 1968. – С. 136-185.
2. Лунц Л. А. Курс международного частного права: В 3-х т.– М.: Юридическая литература, 1975. – Т. 2. – 504 с.
3. Колісник В. Б. Правові основи акредитивної форми безготівкових розрахунків: Дис. … канд. юрид. наук. – К., 1994. – 162 с.
4. Гавальда С., Стуфле Ж. Банковское право (Учреждения – Счета – Операции) / Пер. с франц. – М.: Финстатинформ, 1996. – 580 с.
5. Тосунян Г. А., Викулин А. Ю., Экмалян А. М. Банковское право Российской Федерации. Общая часть: Учебник / Под общ. ред. Б. Н. Топорнина. – М.: Юристъ, 1999. – 448 с.
6. Указ Президента “Про заходи щодо впорядкування розрахунків за договорами, що укладають суб’єкти підприємницької діяльності України” від 4 жовтня 1994 р. №566/94.