Вступ.

1. Передумови об’єднавчого процесу в Німеччині.

2. Вибори в Східній Німеччині 18 березня 1990 року та політика уряду Г. Коля.

3. Позиція Москви щодо об’єднання Німеччини.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність теми. 3 жовтня 1990 р. — об'єднання Німеччини внаслідок краху комуністичного режиму в НДР і ліквідації цієї країни.

Спочатку, особливо восени 1989, коли впала Берлінська стіна, Німеччину охопила загальна ейфорія. Однак практичні аспекти інтеграції двох різних держав виявилися дуже непростими. Не тільки економіка, але навіть матеріальний стан НДР був у значно гіршій формі, аніж припускали на Заході.

Криза в країні тривала протягом всього правління канцлера Герхарда Шрьодера (1998-2005). У 2005 вперше в історії Німеччини канцлером стала жінка, Анґела Меркель. В липні 2006 країна приймала міжнародний чемпіонат з футболу, що значно підвисило настрій в країні.

Закінчення епохи блокового протистояння, крах соціалістичної системи призвели до глобальних геополітичних змін. У першу чергу вони торкнулися тієї хиткої рівноваги, що сформувалася на ґрунті протистояння “Схід-Захід”. Біполярна геополітична система світу була стрімко зруйнована. Антитоталітарні революції у Східній Європі змели існуючі там режими з їхньою ціннісною системою, а натомість утворилася певна ідеологічна пустеля, що надихнула до життя проблеми, які вважали, принаймні, неактуальними на тлі інтеграційних тенденцій сучасності. На порядку денному посттоталітарних країн несподівано для багатьох постали національне питання та питання про політичну орієнтацію. Глибока економічна криза, що спричинила кризу політичну, не могла бути поборена без корінних перетворень в економіці, демократизації суспільства, без його морально-психологічної готовності до реформ. Ситуація ускладнювалася ще й тим, що в постсоціалістичних країнах не існувало сформованої національної буржуазії, ринкового механізму регулювання економіки та плюралізму політичних партій, які є флагманом та двигуном перетворень.

Одним із найяскравіших проявів як несподіваного ренесансу національного питання, так і ще більш несподіваного його швидкого вирішення в сучасній Європі є приклад возз'єднання німецької нації.

Німецька проблема в її сучасному варіанті виникла як наслідок Другої світової війни і на довгий час стала больовою точкою Європи.

Німецьке питання у “вузькому розумінні” – це проблема єдності німецької нації, а в “широкому” – проблема місця й взаємовідносин Німеччини в повоєнній Європі. Майже кожен поворот європейських відносин відбивався на німецькому питанні. Більше того, німецька територія стала головним плацдармом їх прямого протистояння, зазначають українські дослідники Г.О. Грабарчук та А.І. Кудряченко.

Об'єктом дослідженняє політика двох німецьких держав (ФРН і НДР), а також держав-переможниць (США, Великобританії, Франції і СРСР) у відношенні до Німеччини починаючи з післявоєнних підходів до устрою Німеччини і закінчуючи об'єднанням двох німецьких держав в 1990 році.

Предметом дослідженняє процес об'єднання ФРН та НДР в єдину державу в 1989-1990 рр.

Мета даного дослідженняполягає в тому, щоб на підставі комплексного аналізу масиву джерел визначити основні передумови та реконструювати етапи об'єднання Німеччини.

Відповідно до поставленої мети вирішуються такі дослідницькі завдання:

— охарактеризувати стан наукової розробки проблеми об'єднання Німеччини;

— проаналізувати умови виникнення “німецького питання” та його еволюцію, розглянути основні етапи розвитку німецько-німецьких взаємовідносин – від конфронтації до їхньої нормалізації;

— простежити вплив Радянського Союзу та провідних країн Заходу на виникнення, розвиток і розв'язання “німецького питання”;

— з'ясувати вплив кризових явищ та антитоталітарної революції в НДР 1989-90 рр. на зростання національної самосвідомості східних німців та прискорення процесу об'єднання Німеччини;

— проаналізувати політику ФРН у національному питанні, визначити арсенал інструментів, які використав Бонн для реалізації ідеї об'єднання;

— реконструювати та охарактеризувати основні етапи процесу об'єднання Німеччини (травень 1989 р. – 3 жовтня 1990 р.).

1. Передумови об’єднавчого процесу в Німеччині

Для Радянського Союзу відносини з Німецькою Демократичною Республікою мали особливе значення. В НДР розміщувалося найпотужніше угруповання радянських військ, НДР була найважливішою ланкою ОВД, «форпостом соціалізму в Європі». У 1987 р. М. Горбачов у принципі не виключав можливості возз'єднання німецької нації, проте вважав постановку цього питання в політичній площині передчасною і шкідливою.

Західнонімецький уряд завжди вважав відкритим німецьке питання, суттю якого залишалося возз'єднання Німеччини.

У 1982 р. бундестаг обрав канцлером ФРН голову ХДС Гельмута Коля, який сформував кабінет у складі представників ХДС/ХСС і ВДП. Новий уряд активізував діяльність щодо поліпшення господарського становища, яке ускладнилося внаслідок економічних криз 1974—1975 і 1980-1982 рр. З 1983 р. в економіці відбувалося поступове піднесення, яке тривало до 1990 р. Промислове виробництво щороку збільшувалося на 3,5-5%, зменшувалася кількість безробітних, припинилася інфляція.

У той час правляча верхівка Східної Німеччини з недовір'ям і тривогою зустріла суспільно-політичні зміни в СРСР. З 1985 p. E. Хонеккер та його оточення недвозначно заявляли, що наслідувати радянському прикладові, проводити в себе «перебудову» вони аж ніяк не збираються. Однак, незважаючи на порівняно високий життєвий рівень, населення НДР виявляло чимраз більше невдоволення всевладдям СЄПН і органів безпеки, відсутністю елементарних громадянських прав і свобод, цензурою, забороною приватних поїздок до ФРН та інших західних країн, ізоляцією НДР від вільного світу.

Обурення й протести громадськості викликала фальсифікація результатів виборів до місцевих органів влади у травні 1989 р. Групи інакомислячих стали об'єднуватися в широкий демократичний рух під назвою «Новий форум». Улітку того ж року набули масового характеру втечі громадян НДР на Захід, які стали можливими після відкриття Угорщиною свого кордону з Австрією для туристів з НДР. Десятки тисяч східних німців поспішили скористатися з можливості покинути «державу робітників і селян». Одночасно у Лейпцигу, Дрездені, Берліні та інших містах НДР почали проводитися масові демонстрації з вимогами свободи і демократичних змін.[6, c. 62-72]

Подальші розходження поглядів Горбачова і Гонеккера призвели до відчуження обох країн, яке завершилося відкритим розривом між ними у жовтні 1989 р. та усуненням керівника НДР. У 1987—1989 рр. у радянсько-німецькій політиці НДР поступилася місцем ФРН. З останньою керівництво Горбачова могло обговорювати й вирішувати питання європейської політики, роззброєння, економічного співробітництва та допомоги реформам у Радянському Союзі.

Тим часом стрімке падіння впливу Соціалістичної єдиної партії Німеччини набувало неповоротного характеру, об'єктивно сприяючи поглибленню загальної кризи в НДР, що врешті-решт підштовхувало до об'єднання за західнонімецьким сценарієм.

Наприкінці 1989 р. внаслідок зміни стратегічної ситуації різко зросла активність західнонімецьких політичних діячів. 5 грудня 1989 р. відбулася зустріч Г. Д. Геншера з М. Горбачовим. Міністр закордонних справ ФРН запевнив радянського керівника, що його країна твердо дотримується принципу непорушності кордонів у Європі та поважає суверенне право народу НДР самостійно визначати розвиток республіки. Горбачов, у свою чергу, виявив занепокоєність лавиноподібним наростанням доцентрових процесів у міжнімецьких відносинах. У досить відвертій формі він висловив Геншерові своє невдоволення виступом Коля у Бундестазі з планом об'єднання Німеччини на конфедеративних засадах без попередніх консультацій з партнерами.

На початок 1990 р. стало очевидним, що цілі, які стояли перед опозиційним рухом у НДР, були досягнуті. Колишня державно-політична система розвалилася. На першому етапі народно-демократичної революції превалювала ідея реформування суспільства у межах соціалістичного вибору. На другому етапі (січень-березень 1990 р., до виборів 18 березня 1990 р. до Народної палати НДР) мова йшла про вибір шляху подальшого розвитку. Теза про підтримання існування НДР в якості соціалістичної альтернативи ФРН зазнала повного краху. Після відкриття кордонів національна ідея почала міцно вкорінюватися у свідомості людей. Утім вирішальну роль у зміні настроїв населення мала «німецька політика» уряду ФРН, яка цілеспрямовано форсувала реалізацію своїх стратегічних цілей щодо поглинання НДР. Тенденції, які намітилися у грудні 1989 — січні 1990 р. в розвитку міжнімецьких відносин, свідчили про неминучість державного об'єднання двох країн. Підсумки виборів, у результаті яких партії, що виступали за негайне об'єднання, отримали більшість у Народній палаті НДР, а представники «Альянсу за Німеччину» — можливість сформувати й очолити новий коаліційний уряд (прем'єр-міністром 12 квітня 1990 р. став Лотар де Мез'єр), розвіяли останні сумніви.[2, c. 361-364]

Якщо внутрішні аспекти об'єднання були визнані всім світом справою самих німців, то зовнішні стали предметом дипломатичної боротьби. На адресу уряду ФРН надходять так звані «сім запитань Шеварднадзе». Радянський Союз цікавило, які політичні, юридичні, матеріальні гарантії того, що німецька єдність не створить у майбутньому загрозу національній безпеці інших держав і мирові в Європі? Чи буде готова така Німеччина визнати наявні кордони у Європі та відмовитися від будь-яких територіальних претензій? Яке місце посяде нове німецьке утворення у військово-політичних структурах на континенті? Якими будуть реальний потенціал цього утворення, його військова доктрина, структура збройних сил? Чи буде воно готове піти на демілітаризацію, прийняти нейтральний статус, докорінним чином перебудувати свої економічні та інші зв'язки зі Східною Європою? Яким буде ставлення до перебування на німецькій землі союзницьких військ, до продовження діяльності військових місій зв'язку, до Чотиристоронньої угоди 1971 р.? Як буде співвідноситися процес об'єднання з гельсінкським процесом і чи буде це сприяти створенню в Європі єдиного правового, економічного, екологічного, культурного та інформаційного простору? Чи будуть готові німецькі держави у разі обопільної згоди почати рух до єдності німців, ураховуючи інтереси інших європейських держав, шукаючи на колективній основі взаємоприйнятне вирішення всіх питань, у тому числі європейського мирного врегулювання?

10 лютого відбувся візит у Москву Г. Коля та Г. Д. Геншера, які провели переговори з М. Горбачовим та Е. Шеварднадзе. Головною метою Коля було переконати Горбачова в тому, що НДР рухається до краху. Добитися стабілізації становища в НДР, на думку канцлера, можна було тільки через створення валютного, економічного та соціального союзу. Після завершення переговорів радянська сторона заявила, що між СРСР, ФРН та НДР немає розбіжностей з приводу того, що питання про єдність німецької нації мають вирішувати самі німці. Під час бесіди у вузькому колі Г. Коль отримав «добро» М. Горбачова на приєднання до ФРН п'яти нових східних земель: Бранденбурга, Мекленбурга — Середньої Померанії, Саксонії, Тюрінгії та Саксонії—Ангальта на основі статті 23 Основного Закону ФРН. Обговорювалися також питання про непорушність кордонів у Європі та про військово-політичний статус майбутньої об'єднаної Німеччини. І М. Горбачов, і Е. Шеварднадзе в черговий раз зауважили, що в сучасних умовах німецьку проблему можна вирішити тільки в контексті загальноєвропейського розвитку, з урахуванням безпеки та інтересів як сусідів, так і інших держав Європи і світу.

Ключовою на цих переговорах постала проблема безпеки, тому було погоджено обговорити з усіма зацікавленими сторонами питання про належність майбутнього утворення до військово-політичних блоків. Канцлер погодився з тим, що в процесі об'єднання німцям НДР і ФРН треба буде враховувати інтереси безпеки СРСР. Однак через день після закінчення переговорів Москва вказала Заходові, що спроби поширення сфери НАТО на схід за рахунок території НДР можуть покласти край переговорам із роззброєння та різко загострити міжнародну обстановку. Трохи пізніше в офіційному повідомленні для преси за підсумками зустрічі М. Горбачова з головою Ради міністрів НДР Г. Модровом говорилося, що з боку Горбачова з усією твердістю було заявлено про неприйнятність членства майбутньої Німеччини в НАТО.[9, c. 148-151]

2. Вибори в Східній Німеччині 18 березня 1990 року та політика уряду Г. Коля

18 березня 1990 p. відбулися вільні багатопартійні вибори. Перемогу здобула зональна ХДС, що очолила «Альянс за Німеччину», створений за участю Г.Колля й матеріальної підтримки ФРН. Отже, народ проголосував за возз'єднання з ФРН.

У роки “холодної війни” ФРН знаходилася у своєрідному політичному “коконі”, який ізолював її від більш широких питань безпеки і геополітики, що їх доводилося вирішувати союзникам Західної Німеччини. Уся зовнішня політика виходила з уявлення про те, що світ не чекає від ФРН агресивності й особливої активності у моменти криз і розраховує на її миролюбний характер.

Головним пріоритетом зовнішньої політики Західної Німеччини було “подвійне включення” як у процеси європейської інтеграції (ЄС), так і в атлантичну спільноту (НАТО).

По-перше, німецька зовнішня політика розглядалася як політика в Європі і за допомогою Європи. Німецькі інтереси ототожнювалися з європейськими, оскільки саме останні, у цьому провідні партії ФРН були єдині, мали перспективу на майбутнє для об’єднання німецького народу. Крім того, переростання Союзу в особливий політичний організм повинно було дати Німеччині надію на те, що, використовуючи перевагу загальної ваги Європи, вона зможе стати більш дієздатною у сфері зовнішньої політики — більш дієздатною порівняно з тим, що вона могла б, коли-небудь, досягти поодинці.

По-друге, на випадок виникнення потенційної напруги у сфері безпеки між європейською й атлантичною політикою, німецьке керівництво орієнтувалося на США.

Об’єднання Німеччини, формальне здобуття нею повного державного суверенітету та могутній економічний потенціал об’єктивно обумовили необхідність розробки нових концептуальних основ зовнішньої політики, які б відповідали новим геополітичним реаліям та новому положенню ФРН. Проте, для адаптації зовнішньої політики “старої” ФРН до нових умов необхідно було, щоб німецьке суспільство зазнало значних якісних перетворень, тобто усвідомило і сприйняло реалії, які постали у світі після краху соціалістичного табору і закінчення системного протистояння.

У цьому контексті “нормалізація” зовнішньої політики Німеччини являла собою певний етап величезного процесу серйозної, головним чином ментальної трансформації і концептуальної адаптації у 1990-х роках політичної еліти ФРН, а також всієї країни до нового положення у світі. На думку дисертанта, саме “нормалізація” стала тим чинником, що позначив трансформацію політичної традиції “старої” Боннської республіки у політику вже Берлінської ФРН.[11, c. 26-28]

Важливим досягненням уряду Коля на шляху “нормалізації” була легалізація участі підрозділів бундесверу у воєнних акціях, які здійснюються за мандатом ООН поза межами зон відповідальності Північноатлантичного Альянсу. 12 липня 1994 року Конституційний суд у Карлсруе своїм рішенням дозволив німецьким військовим брати участь у таких акціях за умови їх обговорення і затвердження бундестагом.

Вирішальний вплив на “нормалізацію” здійснили зовнішні події, передусім, розпад Югославії, Боснійська та Косовська кризи. Участь бундесверу у воєнній акції Північноатлантичного Альянсу в Югославії навесні 1999 року засвідчила, що об’єднана Німеччина може повністю виконувати свої зобов’язання, які випливають з її членства в блоці.

Символічно, що процес “нормалізації” завершився у період правління нової урядової коаліції СДПН і Союзу 90/Зелені на чолі з канцлером Г.Шрьодером, що призвело до зміни генерацій, тобто відбувся перехід влади від покоління, яке перенесло Другу Світову війну, до післявоєнного покоління. Це покоління політичної еліти, не відкидаючи важливість історичної пам’яті, віддає перевагу погляду в майбутнє – особливо у тому, що стосується нового міжнародного самовизначення Німеччини у світовій політиці. Велике політичне й, особливо, соціально-психологічне значення мало також перенесення столиці ФРН із Бонна до Берліна.

Таким чином, якщо підвести підсумки періоду “нормалізації” у зовнішній політиці Німеччини, що позначив трансформацію зовнішньополітичної традиції “старої” Боннської республіки у зовнішню політику вже Берлінської ФРН, то можна зазначити, що було “нормалізовано”, головним чином, німецьку політику безпеки.

Німці позбулися власних внутрішньополітичних табу – конституційних обмежень на участь бундесверу у військових операціях за межами країни, підготували суспільну думку до нової ролі Німеччини і необхідності виконувати союзницькі зобов’язання у повному обсязі.

Німеччина стала більш передбачуваною у зовнішній політиці, оскільки сприйняла нові зміни і свій якісно новий стан, почала реально усвідомлювати й артикулювати власні національні інтереси та реально їх співвідносити з відповідними інтересами своїх партнерів.

Г.Коль, який очолив нову урядову коаліцію у 1982 році, швидко знайшов спільну мову з Ф.Міттераном, внаслідок чого відносини між Бонном і Парижем досягли такого рівня зрілості, що стали розглядатися в якості ключових для активізації процесу західноєвропейської інтеграції. В основі розширення співпраці обох країн лежали об’єктивні і суб’єктивні причини. Зіткнувшись на початку 80-х років з серйозними економічними труднощами, Франція, як і ФРН, опинилась перед необхідністю вирішення проблем скорочення безробіття і забезпечення зайнятості, вирівнювання торгового балансу тощо. Зближення інтересів відбувалося також на основі спільних підходів до проблеми розміщення радянських і американських ракет середньої і меншої дальності у Центральній Європі.[1, c. 47-52]

Канцлер, як і його попередники, підтримував лідерство Франції. Одночасно він зазначав, що нині між Францією і ФРН існує така єдність поглядів та інтересів, яка дає підставу для перших кроків у рамках оперативної спільної зовнішньої політики. Поступившись лідерством, у Бонні керувалися суто прагматичними міркуваннями. Тільки таким шляхом можливо підштовхнути партнера до участі у регіональному співробітництві при збереженні інтегрованої структури НАТО. Крім того, німецькі ініціативи, озвучені Францією, краще сприймалися у країнах Західної Європи, оскільки засвідчували конструктивність багатостороннього підходу ФРН. Така політика дозволяла запобігти негативним наслідкам посилення ролі Західної Німеччини на міжнародній арені.

Французько-західнонімецьке співробітництво у період з 1982 по 1990 роки, незважаючи на певні розбіжності, характеризувалося активним зближенням, основою якого стало спільне бажання поглибити економічну інтеграцію у Західній Європі, вивести її на якісно новий рівень, що у перспективі мало принести вагомі зовнішньополітичні дивіденди і для Франції – вирішення власних економічних проблем, і для ФРН – досягнення рівноправного статусу і кращу можливість конвертувати свою економічну вагу в умовах “обмеженого суверенітету” у політичний вплив.

Після досягнення компромісу між Ф.Міттераном та Г.Колем щодо об’єднання Німеччини французько-німецький тандем продовжив активну співпрацю в європейських справах. Разом з тим, позначилися нові тенденції. По-перше, французька еліта сприйняла німецьке об’єднання як зміщення балансу в ЄС на користь нової ФРН та як загрозу французькому домінуванню в Європі. По-друге, об’єднання викликало появу певних труднощів і в самій Німеччині. Внаслідок великих фінансових витрат на відбудову нових федеральних земель, значного притоку біженців і спаду економічної кон’юнктури в Європі, уряд ФРН був змушений скоригувати пріоритети своєї європейської політики і більше враховувати власні інтереси.

Констатовано, що після об’єднання Німеччини франко-німецькі відносини мали наступні особливості.

1. Активне співробітництво спостерігалося в рамках спільної зовнішньої політики і політики безпеки, юстиції і внутрішніх справ Європейського Союзу.

2. Політичні еліти обох країн сприйняли нову ситуацію в Європі, визнали необхідність інституційних змін в ЄС, але відстоювали різні підходи щодо його поглиблення і розширення. Останнє значно зменшило динаміку європейського будівництва, особливо після зміни французького політичного керівництва.

3. У 1995-1998 роках прихід до влади Ж.Ширака та внутрішні проблеми у Німеччині, пов’язані з об’єднанням країни, обумовили більш прагматичну політику уряду Коля до Франції.

Головним пріоритетом політики ФРН в ЄЕС було поглиблення європейської інтеграції аж до утворення політичного й економічного союзу. Після 1990 року німецька політична еліта підтримувала ідею утворення економічного і валютного союзу та запровадження спільної європейської валюти як передумови для формування політичного союзу. Розширення Євросоюзу на схід, яке мало витоки у “східній політиці” Боннської республіки, обґрунтовувалося міркуваннями безпеки, історичної справедливості тощо. [4, c. 154-159]

Внаслідок досягнення єдності Німеччини було подолано національний розкол і, тим самим, реалізовано основну мету західноєвропейської політики ФРН, визначену ще Конрадом Аденауером. У цьому контексті, послідовність і незмінність європейської політики ФРН у нових умовах, про що Коль наголосив у першій заяві після об’єднання, являли собою певне концептуальне протиріччя, оскільки орієнтувалися на якісні характеристики “старої” ФРН і не відповідали новому положенню країни.

Існували й інші чинники, що обумовили наявність невідповідностей і протиріч в європейській політиці уряду Коля після 1990 року. Вони пояснювалися раптовістю глобальних змін і відсутністю демократичних зовнішньополітичних традицій повноцінної держави. Через брак останніх у політичного керівництва ФРН розвинувся ідеалістичний погляд на нове положення країни в Європі і перспективи європейської інтеграції. Вважалося, що успішний досвід орієнтації на пріоритет європейських інтересів над національними буде ефективним і за умов функціонування повноцінної національної держави.

Певні зміни почали відбуватися під впливом внутрішніх і зовнішніх факторів. По-перше, об’єднання викликало значні економічні і соціальні труднощі в самій Німеччині. Крім того, у німецькому суспільстві розпочалася широка дискусія щодо нового положення країни на континенті і перегляду, у зв’язку з цим, зовнішньополітичної ролі й інтересів об’єднаної Федеративної Республіки. По-друге, після підписання Маастрихтського договору динаміка європейської інтеграції досягла такого рівня взаємозалежності, внаслідок якого уряд Коля почав відчувати значний політичний тиск з боку партнерів по ЄС.

В означений період європейська політика ФРН характеризувалася наступними особливостями:

1. Якщо метою європейської політики ФРН до 1990 року було досягнення німецької єдності, то у 1990-1998 роках вона залишалася невизначеною.

2. Німецька політична еліта виходила з того, що європейські інтереси визначають німецьку європейську політику.

3. Просування одночасно в двох пріоритетних напрямках – утворення економічного і валютного союзу та розширення ЄС на схід – породжувало концептуальні суперечності у німецькій європейській політиці, ускладнювало її реалізацію.

4. Основою відносин із Францією продовжувало залишатися спільне прагнення просувати європейську інтеграцію. Німецько-французькі відносини являли собою “мотор” європейської інтеграції і після об’єднання Німеччини, що особливо плідно працював у сфері спільної зовнішньої політики та політики безпеки, юстиції і внутрішніх справ. Разом з тим, намітилися розбіжності у підходах партнерів по тандему щодо шляхів поглиблення і розширення ЄС, а також його майбутньої форми і цілей.

Після об’єднання Федеративна Республіка опинилася на стадії усвідомлення своєї національної державності, про що, зокрема, свідчили серйозні концептуальні дискусії в німецькому суспільстві. Міжнародні наслідки об’єднання країни й їх вплив на подальший розвиток зовнішньої політики Німеччини прямо залежні від набуття нею статусу повноцінної національної демократії.

Результати дослідження періоду перебування при владі уряду Коля після 1990 року доводять, що як зовнішня політика Німеччини загалом, так і європейська зокрема, здійснювалися в руслі зовнішньополітичних концепцій “старої” ФРН. Європейська стратегія урядової коаліції ХДС/ХСС/ВДП на чолі з Гельмутом Колем зазнавала поступових змін і розвивалася за логікою пристосування до нового положення країни на континенті.[10, c. 309-315]

3. Позиція Москви щодо об’єднання Німеччини

14 липня 1990 р. до Москви прибули канцлер ФРН Г. Коль, міністр закордонних справ Г. Д. Геншер та міністр фінансів Т. Вайгель. Переговори, які мали дати відповіді на питання про статус об'єднаної Німеччини та її відносини з Радянським Союзом, почалися у Москві, продовжилися на Ставропольщині та завершилися в Архизі, що на Кавказі. Кульмінацією діалогу стала фактична згода радянського лідера з тим, що ФРН після об'єднання залишиться у Північноатлантичному альянсі.

На момент зустрічі в Архизі результат переговорів був передбачуваним. Внутрішнє становите в СРСР, ситуація в НДР та інших державах Східної Європи, постійний тиск західних партнерів залишали радянському керівництву обмежений набір засобів. Ставши заручником політики «нового мислення», відмовляючись від будь-яких кроків, які могли б спровокувати щонайменше загострення обстановки і критику за кордоном, керівництво СРСР ще більше звузило політичні рамки своїх дій. Крім того, воно серйозно усвідомило, що співробітництво з об'єднаною Німеччиною, хай і членом НАТО, набагато вигідніше для Радянського Союзу, ніж конфронтація з непередбачуваними наслідками.

Однак із певних питань переговори в Архизі проходили досить напружено. М. Горбачов добивався остаточного й чіткого підтвердження важливих для СРСР положень. Зокрема мова йшла про те, що іноземні війська НАТО не будуть розгортатися на території колишньої НДР і там не будуть розташовані ядерна зброя та засоби її доставки. Канцлер погодився на це. Президент наполягав на скороченні чисельності Бундесверу й отримав згоду Г. Коля на «стелю» у 370 тис. вояків. Радянський лідер переконав канцлера, що Німеччині необхідно сплатити витрати, пов'язані з перебуванням Західної групи військ на німецькій території протягом узгодженого часу, з її виведенням на батьківщину та забезпеченням там житлом. Було досягнуто взаємопорозуміння, що Німеччина раз і назавжди відмовляється від володіння ядерною, хімічною та бактеріологічною зброєю. Дійшли спільної точки зору і щодо необхідності більшої синхронізації загальноєвропейського процесу і процесу об'єднання Німеччини, зокрема шляхом створення нових структур безпеки в рамках НБСЄ. Велику увагу було приділено узгодженню фундаментальних ідей майбутнього «Великого договору» між СРСР та ФРН, покликаного визначити магістральний розвиток радянсько-німецьких відносин на перспективу.[5, c. 461-468]

Все це мало врівноважити згоду СРСР на членство об'єднаної Німеччини в НАТО та на розміщення в колишній НДР неінтегрованих у НАТО підрозділів Бундесверу безпосередньо після об'єднання.

Зустріч в Архизі практично відкрила шлях до завершення переговорів «шістки» й остаточного оформлення зовнішніх аспектів об'єднання. Вона засвідчила, з одного боку, применшення ролі Радянського Союзу в світі як наддержави, з іншого — спробу СРСР отримати широкомасштабну допомогу Заходу для виведення країни з кризи та стабілізації внутрішньополітичного становища. Здача радянських позицій пояснюється також бажанням інтегруватися у систему європейського економічного та політичного співробітництва, а також розрахунком на майбутні привілейовані відносини з єдиною Німеччиною.

Договір про остаточне врегулювання щодо Німеччини був підписаний у Москві 12 вересня 1990 р. в результаті переговорів за формулою «2+4» — ФРН, НДР плюс СРСР, США, Велика Британія, Франція, хоча початковий задум полягав у реалізації формули «4+2», тобто СРСР, США, Велика Британія і Франція мали провести переговори з двома німецькими державами та укласти договір. При цьому врегулювання відносин між ФРН та СРСР не стало пріоритетним: підписання «Великого договору» та угод про умови перебування й виведення радянських військ було відкладене. Воно відбулося у жовтні —листопаді 1990 р., коли висловлювати якісь побажання з боку СРСР було вже запізно.

Договір «2+4» чітко визначив статус об'єднаної німецької держави, її територію, кордони, права і відповідальність. У Європі не створювалася нова держава, але розширювалася федеративна Республіка Німеччина, яка існувала з 1949 р. Зовнішні кордони об'єднаної Німеччини були проголошені остаточними, що було закріплено у відповідних документах, підписаних ФРН із Польщею та Чехією. Німеччина зобов'язалася не висувати жодних територіальних претензій до інших держав, проголосила, що з її території буде виходити тільки мир. Важливе значення має відмова Німеччини від виробництва, володіння, розповсюдження та розпорядження ядерною, хімічною та біологічною зброєю. Обумовлювалося, що чисельність Бундесверу до 1994 р. буде скорочена до 370 тис. військовослужбовців, що й було зроблено.[15, c. 267-275]

Незважаючи на те, що питання взаємовідносин між ФРН та СРСР було винесене в окремий «Великий договір», у статті 5 визначався статус території колишньої НДР під час перебування та після виведення з неї радянських військ. До моменту повного виведення радянських військ у нових федеральних землях могли розташовуватися тільки німецькі війська територіальної оборони, не інтегровані у союзницькі структури НАТО, а після виведення — німецькі війська, які входять до НАТО, але без носіїв ядерної зброї. В результаті дипломатичних дискусій статтю 5 було доповнено пунктом, за яким ядерна зброя не повинна розташовуватися у нових землях і після 1994 р. Договір не зачепив право об'єднаної Німеччини на участь у союзах, в такий спосіб підтвердивши членство ФРН у НАТО.

У Берліні 31 серпня 1990 р. було підписано договір про об'єднання між ФРН і НДР, який передбачав входження Східної Німеччини до складу ФРН 3 жовтня 1990. Врегулювалися міжнародні аспекти об'єднання Німеччини. Для цього були проведені переговори представників ФРН, НДР, СРСР, США, Великої Британії й Франції; 12 вересня у Москві укладено Договір про остаточне врегулювання щодо Німеччини. Ним передбачалося, що до об'єднаної Німеччини належатимуть території ФРН, НДР і всього Берліна. Жодних територіальних претензій ні до кого Німеччина не висовуватиме. На момент об'єднання країна одержить повний суверенітет; права й відповідальність 4-х держав на її території будуть скасовані; СРСР і Німеччина укладуть договір про виведення радянських військ зі Східної Німеччини впродовж 3-4-х років; ФРН скоротить армію до 370 тис. осіб; об'єднана Німеччина відмовляється від виробництва, збереження й застосування атомної, біологічної та хімічної зброї. Тоді ж було погоджено, а в листопаді підписано Договір про добросусідство, партнерство та співробітництво між СРСР і Німеччиною.

В урочистій обстановці 3 жовтня 1990 р. відбувся акт возз'єднання Німеччини, що стало подією великої історичної ваги не тільки для німецького народу, а й для Європи і світу. Першим канцлером об'єднаної Німеччини був обраний у 1994 р. лідер ХДС Гельмут Коль. Зусилля його уряду були спрямовані на ліквідацію відмінностей між НДР і ФРН.

Об'єднана Німеччина отримала повний суверенітет не тільки у внутрішніх, а й у міжнародних справах внаслідок відмови чотирьох держав від своїх прав і відповідальності щодо Берліна й Німеччини в цілому, від чотиристоронніх угод за підсумками Другої світової війни. Таким чином, договір шести держав — ФРН, НДР, США, СРСР, Великої Британії та Франції — від 12 вересня 1990 р. остаточно ліквідував ялтинсько-потсдамську систему міжнародних відносин. Руйнування повоєнного устрою в Європі мало значні наслідки: воно не тільки привело до руйнації системи союзів країн Східної Європи і до розпуску Організації Варшавського Договору, а й стало однією з причин розпаду Радянського Союзу.[8, c. 73-77]

Висновки

Урочисте входження нових земель до ФРН відбулося 3 жовтня 1990 р. «День німецької єдності» було проголошено національним святом. 14 жовтня 1990 р. пройшли перші вільні вибори у ландтаги (парламенти) п'яти нових земель.

Підписання Договору про добросусідство, партнерство та співробітництво між ФРН та СРСР 9 листопада 1990 р., а також укладення у жовтні того ж року угод про умови перебування на німецькій території і виведення звідти радянських військ були наслідком остаточного вирішення німецького питання. Втім таке врегулювання відносин з Німеччиною не було рівнозначним укладенню мирного договору за підсумками Другої світової війни, оскільки не зачепило всіх аспектів взаємовідносин між державами, зокрема проблем міжнародно-правової відповідальності за розв'язування Другої світової війни, відшкодування збитків, повернення культурних цінностей тощо.

2 грудня 1990 р. на перших після 1945 р. загальних виборах Бундестагу явну перевагу отримує урядова коаліція ХДС/ХСС і ВДП, а 17 січня 1991 р. Гельмут Коль обирається Федеральним канцлером об'єднаної Німеччини.

Процес об'єднання Німеччини виявився швидкоплинним — воно сталося за 329 днів. Новий курс М. Горбачова сприяв зміні об'єктивної ситуації передусім в НДР, спровокував «вибуховий» характер об'єднання, яке врешті-решт відбулося за західнонімецьким сценарієм. Керівні кола ФРН узяли ініціативу в свої руки за активної участі радянських керівників.

Списоквикористаної літератури

1. Алексєєв Ю. Всесвітня історія: Навчальний посібник/ Юрій Алексєєв, Андрій Вертегел, Олександр Казаков,; За ред. Юрія Алексєєва,. — К.: Каравела, 2006. — 239 с.
2. Всесвітня історія: Навчальний посібник/ Б.М. Гончар, М. Ю. Козицький, В. М. Мордвінцев, А. Г. Слюсаренко,. — К.: Знання, 2002. — 565 с.
3. Голованов С. Всесвітня історія: Навчальний посібник/ Сергій Голованов,; За ред. Ю. М. Алексєєва. — К.: Каравела, 2005, 2007. — 271 с.
4. Даниленко В. Всесвітня історія: Хронологія основних подій/ Віктор Даниленко, Сергій Кокін,. — К.: Либідь, 1997. — 261 с.
5. Кіндер Г. Всесвітня історія: Довідник: Пер. з нім./ Герман Кіндер, Вернер Хільгеман,; Наук. ред. пер. А. Г. Слюсаренко, О. Ф. Іванов, Худ. Гаральд Букор, Рут Букор,. — Пер. з нім. 2-го вид.. — К.: Знання-Прес, 2001. — 631 с.
6. Кондратюк С. “Нормалізація” німецької зовнішньої політики // Дослідження світової політики: Зб. наук. пр. – К.: Інститут світової економіки та міжнародних відносин НАН України, 2002. – Вип.№19. – С.62-72.
7. Кондратюк С. Контури нової європейської політики ФРН // Дослідження світової політики: Зб. наук. пр. – К.: Інститут світової економіки та міжнародних відносин НАН України, 2001. – Вип.№17. – С.25-32.
8. Ладиченко Т. Всесвітня історія: Посібник для старшокласників та абітурієнтів/ Тетяна Ладиченко,. — К.: А.С.К., 2000. — 315 с.
9. Пивовар С. Всесвітня історія ХХ століття: учбовий посібник/ Сергій Пивовар, Яків Серіщев, Сергій Стельмах,. — К.: Феміна, 1995. — 236 с.
10. Пивовар С. Всесвітня історія: Новітній період 1900-1945: Посібник для 10 кл./ Сергій Пивовар, Анатолій Слюсаренко, Сергій Стельмах. — К.: Академія, 1998. — 383 с.
11. Теміров Ю. Всесвітня історія ХХ століття: Основні відомості шкільного курсу: Дати, події, коментарі / Юрій Теміров, Людмила Шикова, . — Донецьк: ВКФ "БАО", 1998. — 93 с.
12. Харченко И.И. Истоки зарождения новой восточной политики в ФРГ // Международные отношения и проблемы государственного строительства в странах Европы и Америки: Межвуз. сб. науч. тр. / Под ред. Давлетова А.Р. – Бердянск-Запорожье, 1996.— С.68-71.
13. Харченко И.И. Трансформация подходов к решению германского вопроса в правительственных кругах ФРГ (1949-1971) // Придніпровський науковий вісник: історія і соціологія.— Дніпропетровськ: Наука і освіта, 1998.— №79.— С.1-6.
14. Харченко И.И. К вопросу о внешнеполитических аспектах объединения Германии // Наукові праці історичного факультету ЗДУ.— Вип.ІІІ.— Бердянськ–Запоріжжя, 1998.— С.128-132.
15. Харченко І.І. Німецьке питання у віддзеркаленні міжнародних відносин (1989-1990 рр.) // Наукові праці історичного факультету ЗДУ.— Вип.VІ.— Запоріжжя, 1999.— С.165-190.
16. Харченко І.І. Об'єднання Німеччини: соціально-психологічні чинники антитоталітарної революції в НДР // Наукові праці історичного факультету ЗДУ.— Вип.Х.— Запоріжжя, 2001.— С.267-275.