Вступ

В умовах розбудови правової демократичної Української держави актуальною проблемою постає необхідність поглибленого вивчення процесів становлення української національної самосвідомості, адже вона обумовлює соціальну і політичну активність народу, є тим нездоланним духом, завдяки якому успішно вирішуються назрілі у суспільстві проблеми державотворення. У незалежну державу українське суспільство ввійшло з несформованою національною ідентичністю, різними цілями й поглядами. Така «спадщина» істотно перешкоджає національній консолідації, містить потенційну загрозу державотворчим процесам. Дослідження історичного розвитку національної самосвідомості українського народу дає можливість зрозуміти особливості її формування на різних етапах націогенези, перешкоди на шляху становлення, дозволить визначити напрями оптимізації української національної самосвідомості в сучасних умовах.

Дослідженню зазначеної проблеми присвячені праці відомих українських мислителів: В. Липинського, М. Драгоманова, М. Грушевського, І. Лисяка-Рудницького, відомі сучасні наукові розробки вітчизняних і зарубіжних вчених, а саме: М. Вівчарика, Я. Дашкевича, В. Жмира, Л. Залізняка, Г. Касьянова, А. Колодій, П. Кононенка, П. Магочия, В. Сарбея, В. Смолія, В. Степанкова, О. Субтельного, Т. Хінчевської-Геннель, С. Плохій, Р. Шпорлюка, В. Щербака, Н. Яковенко та інших.

1. Особливості формування національної самосвідомості українського народу в період національно-культурного відродження

Національно-культурне відродження — це національний рух у формі різних угруповань: гуртків, масонських лож, таємних організацій, політичних товариств, громадських заходів та культурних проектів (книг, журналів, документів) і, водночас, — національна самосвідомість, оскільки будь-який організований рух не може існувати поза певними формами свідомості, ідеології, політичної доктрини [9].

Хоча в еволюції національної свідомості кожного суспільства спостерігалися значні розбіжності, вчені вирізняють у розвитку національних рухів Східної Європи три головних етапи, між якими є низка спільних рис: фольклорно-етнографічний, літературний (або культурницький) та політичний. На думку чеського історика М. Гроха, на першому етапі (фаза А) пробуджувався вчений інтерес невеликої групи освічених осіб до мови, історії та фольклору певної етнічної групи, окреслювалися перші контури національної самосвідомості. Після цієї фази культурного пробудження настає фаза національної агітації (фаза Б). Тут метою групи патріотів є несення національної свідомості поміж різні групи населення, їх мобілізація та інтеграція в національне суспільство. У разі успіху фази Б, національний рух входить у фазу В — фазу масового руху з політичними течіями та наслідками, коли національною самосвідомістю охоплена велика частина етнічної спільноти й метою її стає політична автономія [10].

Сучасні дослідники історії українського національно-культурного відродження вважають, що цій загальній моделі відповідає і становлення української національної самосвідомості. Так, перший етап (кінець XVIII — перша пол. XIX ст.) характеризується пробудженням національної самосвідомості інтелігенції, зародженням національного руху у формі збиранням пам’яток старовини, становленням національної літератури та наукових досліджень у галузі історії, етнографії, фольклору, гуртків, таємних організацій, просвітницької діяльності, виникненням федералістської ідеї. Другий етап — 60 — 90-ті рр. XIX ст. — національний рух набуває форм народницького руху, який у різних українських землях мав свої особливості. Національна свідомість у цей період набуває найвищих форм у літературній та науковій діяльності провідників руху, а національна ідеологія знаходиться у зародковому стані. Третій етап — політичний (кінець XIX -поч. XX ст.), він пов’язаний із політизацією національного руху, тобто залученням широких мас, виникненням політичних партій, парламентською діяльністю українців, формуванням політичних доктрин націоналізму (федералістської та самостійницької).

На рубежі XIX — XX ст. український національний рух помітно активізувався, швидко йшов процес витіснення культурницьких форм роботи політичними, поглибився розкол між українською інтелігенцією старшого та молодшого поколінь. Виникла низка політичних гуртків та перших політичних партій, найрадикальніші з яких висунули гасло державної незалежності України.

Досвід українського національного відродження кінця XVIII — початку XX ст. мав велике значення для становлення національної самосвідомості українського народу. Національно-культурний рух виник як реакція на несправедливість політики імперських режимів до інтересів українського народу, як вияв української національної ідеї і пошук шляхів визволення України. Він супроводжувався розвитком та ростом національної самосвідомості української інтелігенції та інших верств населення, поступово набував політичного забарвлення на всіх українських землях, що належали як до Російської, так і Австро-Угорської імперій, формуючи почуття національної ідентичності та соборності українців. Національна самосвідомість українського народу зростала під впливом ідейних засад кирило-мефодіївців, Руської трійці, українських громад і просвіт, Братства тарасівців, поступово переросла з етнографічно-просвітницького та культурного виміру в політичний, втілилася в прагнення до автономії України, а згодом і самостійної української державності.

2. Проблеми та нові засади розвитку культури України у 90-х рр. ХХ – поч. ХХІ ст.

Історичні обставини не сприяли формуванню цілісної української культури — йдеться про роз’єднаність українських земель, що тривала століттями, а в умовах їх територіальної єдності в межах Радянського Союзу розгортається процес радянізації. Тому поч. 90-х рр. ХХ ст. став періодом утвердження нових засад розвитку культури. Виникла необхідність формування цілісної системи ціннісних орієнтацій суспільства, концептуальним ядром якої має бути національна ідея. Ця система має «формувати нові структури свідомості, нову ментальність нації в її національно-культурній єдності та духовній суверенності… Головна опора в цьому процесі… лягає на мову, на культуру, на історичну пам’ять, на національні базові цінності, які й виробили традиційні системи світосприйняття, сформували український суспільний менталітет» [2].

Національним інтегруючим чинником за умов, коли Україна не мала своєї державності, і за умов розгортання процесу децентралізації виступає культура, роль якої особливо зростає в історичній ситуації, що характеризується незавершеністю формування національної державності, недостатньою розвиненістю почуття національної ідентичності.

Саме тому видавалося першочерговим та необхідним повернення до національних традицій. Поч. 90-х рр. — це період відродження народно-обрядової творчості, проведення фольклорно-мистецьких свят (цільова комплексна програма «Народна творчість в культурі народу» була запроваджена ще у 1988 р.): «Покуть», «Березіль», «Вересаєве свято». З метою відродження історичних традицій української музичної культури, широкої пропаганди духовних надбань та подальшого розвитку мистецтва у 1992 р. запроваджується Всеукраїнський фестиваль «Таланти твої, Україно!» [5]. Окрім загальноукраїнських культурно-мистецьких заходів, розгортається активна робота на місцях, комплексно охоплюються не лише заклади культури, а й освіти, ведеться робота ЗМІ, готується Національна програма дослідження, збереження і відродження традиційної народної культури України [6].

Постала необхідність у виробленні ключових засад політики у сфері культури, формування її доктрини. У 1992 р. прийнято «Основи законодавства України про культуру». У цьому документі окреслено пріоритетні напрями розвитку культури: створення умов для розвитку культури української нації та культур національних меншин; збереження, відтворення та охорона культурно-історичного середовища; естетичне виховання дітей та юнацтва; проведення фундаментальних досліджень у галузі теорії та історії культури України; розширення культурної інфраструктури села [7]. Але це був лише один крок у формуванні засад культурної політики, а мова йде про систему поглядів суспільства на сферу культури та державні механізми забезпечення її успішного функціонування.

За визначенням експертів ЮНЕСКО, культурна політика держави включає таку суму дій, яка спрямована «на досягнення визначених культурних цілей з допомогою оптимального використання всіх фізичних та духовних ресурсів, що має суспільство в даний час», яка повинна збалансувати державними засобами інтереси населення, творців та суспільства.

Культурна політика в Україні поч. 90-х рр. мала забезпечити збереження надбань і модернізацію культури та окремих її сфер у поєднанні з відродженням національної культури (як власне української, так і етнічних меншин). У сучасній культурології є положення про природно-історичний характер розвитку культури, її зумовленість загальним станом суспільства, що свідчить про необхідність вива¬женої, продуманої культурної політики, адекватної історичній ситуації.

Але політична та економічна дійсність поч. 90-х рр. суттєво звузили можливості культурного розвитку. У 90-ті рр. із розвитком ринкових відносин культурна сфера опинилася у нових незвичних для себе умовах, а загострення проблеми фінансового забезпечення, що є основою для її функціонування, загалом поставило під загрозу інфраструктуру культурної галузі.

Механізми фінансування розвитку сфери культури закладені в нормативному документі «Основи законодавства України про культуру», де зазначено (ст. 23), що фінансування культури здійснюється на нормативній основі за рахунок республіканського і місцевих бюджетів, а також коштів підприємств, організацій, громадських об’єднань та інших джерел. Держава гарантує необхідні асигнування на розвиток культури в розмірі не менше восьми відсотків від національного доходу України. Передбачено (ст. 24) можливість створення фондів культурного розвитку з метою фінансової підтримки і захисту закладів, підприємств та організацій культури в умовах ринкової економіки, цільового використання коштів, що відраховуються на потреби культури, відповідно до чого можуть бути створені як республіканські, так і місцеві фонди [8]. Таким чином, законодавством передбачено бюджетне і позабюджетне фінансування культурної сфери. Перше включає фінансування сфери культури з державного і місцевого бюджетів. Більш як 80% інфраструктури культури перебуває у власності місцевих (обласних і районних) рад і фінансується із місцевих бюджетів, а у підпорядкуванні відповідного міністерства знаходиться невелика кількість закладів культури (близько 120), які фінансуються із державного бюджету України.

Досвід розвинутих держав свідчить, що передусім недержавні джерела — кошти благодійників, меценатів і спонсорів, різних фондів, фундацій — дають переважну частину коштів для фінансування культурних програм, проектів, культурно-мистецьких акцій. Цьому сприяє законодавство цих держав: створює відповідні пільгові механізми оподаткування. Найпоширенішими механізмами податкових пільг у розвинених країнах, зокрема, є: звільнення від оподаткування частки доходів пожертвувачів, яка використана на благодійні пожертви неприбутковими культурними організаціями, звільнення найменш прибуткових організацій від деяких видів податків [9].

У 1992 р. керівники культурно-мистецьких установ звернулись до Президента та Верховної Ради України з «наполегливим проханням звільнити організації і фонди культури та їх виробничі структури від державного оподаткування з тим, щоб зароблені кошти пішли на відродження і розвиток культури незалежної України», оскільки «громадські товариства, благодійницькі культурно-мистецькі фонди вже чимало зробили задля відродження національної свідомості, утвердження суверенності … постали перед загрозою остаточного фінансового зубожіння і краху» [10]. Реальних очікуваних наслідків це звернення не мало.

Звичним явищем для закладів культури поч. 90-х рр. стали: вимоги щодо безумовного дотримання режиму максимальної економії паливно-енергетичних ресурсів, скорочення використання транспортних засобів, зайнятих у виробничому процесі, до мінімально необхідної кількості, обмежене добове споживання електроенергії [11].

Першопричина загострення проблеми фінансового забезпечення, на думку фахівців, полягає у відсутності чіткого механізму регулювання цього питання на законодавчому рівні.

Проте законодавством в Україні протягом 90-х рр. так і не були відрегульовані принципи змішаного фінансування культурної сфери, що передбачає об’єднання зусиль державних інститутів, приватного сектора, неприбуткових організацій і створення механізмів додаткового залучення коштів для фінансування сфери культури. Для культурної сфери на державному рівні гострою є проблема фінансування видатків за «залишковим принципом», а на регіональному (обласному) та місцевому (районному) рівні проблема фінансового забезпечення взагалі не підлягає вирішенню, оскільки існуюча законодавчо-нормативна база чітко не визначає обсягів асигнувань на культуру з місцевих бюджетів і не передбачає розподілу відповідальності за її фінансове забезпечення між загальнодержавним і місцевими бюджетами, а більшість закладів культурної сфери (і на сьогодні теж) фінансується з місцевих бюджетів, які в умовах складної соціально-економічної ситуації залишаються дотаційними. Зрозуміло, що «економлять», як правило, на культурній галузі, яка не є прибутковою для бюджету.

Недостатнє фінансування культурної сфери зумовлює скорочення її інфраструктури, погіршення матеріально-технічного стану закладів та установ культури, загострення кадрового питання, обмеження надання якісних культурних послуг. Матеріальна і соціальна незахищеність працівників культури загострює кадрову проблему, яку фахівці визначають як «криза в кадровій системі». Цю проблему варто розглядати ширше. Творча інтелігенція опиняється у суперечливому становищі: у радянські часи митці діяли «на замовлення» і в межах соцреалізму, проте гарантовано мали фінансову стабільність, тоді як на поч. 90-х рр., отримавши свободу творчої діяльності, опинились у становищі матеріальної незахищеності, що й ставить їх на межі вибору: творчий процес чи пошук шляхів виживання.

Разом з тим історичні реалії — нові суспільно-політичні та соціально-економічні умови — спонукали заклади культури до запровадження нових форм і методів діяльності. Теоретична база організації функціонування закладів культури опиралась на національну спадщину, а практичний бік — на застосування новітніх технологій. Ця особливість загалом притаманна країнам пострадянського простору, для яких, по-перше, основним завданням культурної політики став захист культурної ідентичності та національних традицій, розвиток кращих набутків національної культури, збереження і використання культурної спадщини, по-друге, характерним стало зростання соціального значення культурно-дозвіллєвих закладів, їх функціонування в умовах змагання ідей, творчих підходів, напрямків.

У ході перебудови форм і методів культурно-освітньої роботи з відродження і розвитку національної культури, задоволення духовних потреб населення створюються центри дозвілля, центри культури і мистецтва, культурно-спортивні центри, багатопрофільні соціально-культурні об’єднання та інші культурно-освітні заклади, які працюють на принципі госпрозрахунку та самоокупності. Розвиток цих установ стримується недостатньою підтримкою на місцях, відсутністю відповідної матеріально-технічною бази, великим відсотком оподаткування, недосконалістю діючого Положення про державний центр дозвілля. Невирішеним залишається питання розробки комплексної державної програми підтримки нових моделей культурно-організаційної діяльності.

В Україні розпочато експеримент з розвитку нових форм культурного обслуговування населення, підготовку концепції реформування сфери дозвілля, хоча суттєвих зрушень досягнуто не було. Ініціатива та реалізація нових ідей належить переважно творчим колективам, які вказують на слабку підтримку держави.

Так, наприклад, опитані дослідниками учасники Пленуму творчих спілок України (листопад 1992 р.), вважають (97,5% провідних митців та керівників творчих спілок), що держава не забезпечує потреб національної культури, охорони культури та митця; величезна сфера культури, де створюються художні надбання суспільства, залишилась за межами турбот Міністерства культури, а ті функції, які воно виконує щодо творчих спілок, були оцінені дуже низько (93,5% негативних оцінок).

Міністерством культури визначено, що на діяльності центрів дозвілля негативно позначається перш за все відсутність законодавчих актів та застарілі інструкції й положення.

Головним завданням на поч. ХХІ ст. Міністерство визначило: створити умови, щоб культура розвивалась за принципом саморегулювання, тобто ліквідувати жорсткий контроль над культурною сферою.

На поч. 90-х рр. культура у суспільних відносинах посідала особливе місце: дослідники, громадські діячі вказують, що політичне відродження України почалося саме з культурного, що саме культура є основою національного відродження. Але, оскільки новостворена держава мала інтегруватися в світове співтовариство, у розвитку культури важливе місце мало зайняти не лише національне відродження, а й утвердження загальнолюдських цінностей. Концепцією культурного розвитку мало стати пробудження національної свідомості та національного відродження у тісному зв’язку з європейською та загальнолюдською культурою.

Отже, поч. ХХІ ст. став украй важливим етапом у розвитку української культури, періодом кардинальних змін у становищі сфери культури та формування нових засад і розвитку. Головна його характеристика — суперечливість. Національна культура — цілісний спосіб життя нації та неодмінний компонент її розвитку. На думку дослідників, складність становища у сфері культури у 90-х рр. — це результат так званого «культурного шоку», що виник від зіткнення різних способів життя, систем цінностей (отже, різних культур) у ході суспільної трансформації: новою системою цінностей західної цивілізації, старою радянською системою цінностей та цінностями традиційної національної культури, яка швидко відроджується в незалежній країні. Історична практика засвідчує, що національна культура є підґрунтям національного поступу, а національно-культурне відродження — фактором національної консолідації та державного розвитку. У перехідний період, яким був поч. 90-х рр. ХХ ст. почали руйнуватись усталена мережа культурно-освітніх закладів, різко знизились матеріальне становище і соціальний захист працівників культури. Але культура не повинна бути «жертвою» в умовах політико-економічних криз, оскільки вона — основа суспільного поступу.

Висновки

Формування нового суспільства в умовах національного та державного відродження поч. 90-х рр. ХХ ст. акцентуалізувало та по-новому визначило основи функціонування культури.

Аналіз проблем розвитку культури та пошук шляхів їх вирішення стали предметом наукових дискусій, широкого обговорення громадськості. Проте, як свідчить історичний досвід, і за два десятиліття після проголошення незалежності особливих зрушень у цьому напрямку, на жаль, не сталося.

Нові умови соціальної дійсності зумовили нові запити щодо культури. Найперше варто відмітити, що з проголошенням державної незалежності, в умовах національного піднесення роль культури зросла. Ідея національного відродження та процес розбудови державності охопили суспільство і створили нову основу для розвитку культури.

Нова історична ситуація змінила умови розвитку сфери культури — на цьому підґрунті формується і нова соціокультурна ситуація, для якої можна виділити характерні риси (складові): зміна соціокультурної орієнтації та ідеалів, «переоцінка» цінностей і формування їх нової ієрархії, утвердження «людського фактора», свобода та альтернативність, багатоманітність напрямів, ліквідація централізованого управління сферою культури і зростання самостійності розвитку культури в регіонах, формування нової інфраструктури сфери культури і нових принципів управління нею, формування нових соціально-духовних потреб, шкали і критеріїв оцінки явищ культури і мистецтва, нових смаків і уподобань, поява нових елементів способу життя, формування нових відносин між учасниками культурного життя, зміна статусу, а відповідно ролі і функцій національної культури, яка стає одним з визначальних факторів прогресу суспільства, розвитку його державності.

Список використаної літератури

1. Скляренко Г. Українська культура: проблеми самовизначення / Г. Скляренко // Хроніка 2000. — 1998. -№ 3. — С. 628.
2. Жулинський М. Україна: формування духовної незалежності / М. Жулинський // Сучасність. — 1995. -№ 5. — С. 93.
3. Дзюба І. Між культурою і політикою / І. Дзюба. — К., 1998. — С.28.
4. Врублевська В. Б. Народні свята — ґрунт відродження / В. Б. Врублевська // Українська культура. -1992. — № 5. — С. 6-7.
5. Основи законодавства України про культуру // Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 21. — С.294.
6. Культура в законі: стан та проблеми правового регулювання культури в Україні / [за ред. О. Гриценка]. — К., 1998. — С. 43.
7. Культура в законі: стан та проблеми правового регулювання культури в Україні / [за ред. О. Гриценка.]. — К., 1998. — С. 11-12.
8. Остапенко Д. Нові підходи — новий досвід / Д. Остапенко // Українська культура. — 1992. — № 4. — С. 5¬6.
9. Культурно-дозвіллєва сфера України: динаміка змін та перетворень / Ю. М. Ключко, В. Д. Ковтун, Л. О. Троєльнікова, Н. М. Цимбалюк. — К., 2003. — С. 106.
10. Культурне відродження в Україні. Історія і сучасність / [за ред. Т. О. Сілаєвої]. — Тернопіль, 1993. — С.147