Зважаючи на пріоритетність розвитку інформаційно-комунікативної сфери у загальнолюдському поступі, 27 березня 2006 року Генеральна Асамблея ООН прийняла Резолюцію, в якій проголосила 17 травня Всесвітнім Днем інформаційного суспільства. У документі «Декларація принципів. Побудова інформаційного суспільства – глобальна задача у новому тисячолітті», прийнятому на Всесвітній зустрічі з питань інформаційного суспільства в Женеві у грудні 2003 року, запропоноване нове визначення: інформаційне суспільство – це таке суспільство, в якому кожен міг би створювати інформацію і знання, мати до них доступ, користуватися і обмінюватися ними з тим, щоб дати окремим особам, общинам і народам можливість повною мірою реалізувати свій потенціал, сприяючи своєму сталому розвитку і підвищуючи якість свого життя.

Нині передові країни усіляко сприяють подальшому розвитку елементів інформаційного суспільства, у той час як проблемою решти країн тією чи іншою мірою стає т. зв. «цифровий розрив» (або «інформаційна нерівність») – відставання у даній галузі. Основна загроза цього відставання у сьогоднішніх умовах полягає у неминучому відсуванні такої країни на периферію світових процесів, гальмування її розвитку і перетворення її на залежного «донора» розвинених держав. Для України ризик реалізації такого сценарію залишається актуальним.

За одностайною думкою вітчизняних експертів та вчених, саме розвиток інформаційно-комунікаційних технологій (ІКТ) набуває пріоритетного значення для України у формуванні ефективної стратегії забезпечення національної конкурентоспроможності за умов невідворотного подальшого зростання цін на енергоносії. Розвиток традиційних провідних галузей промисловості вже загальмовано не тільки у зв’язку з нестабільною політичною ситуацією в країні та погіршенням ситуації на зовнішніх ринках збуту для українських виробників, але й довготривалими заходами з технічного переоснащення виробництва та переходу на енергоощадні технології.

У цей час саме на сектор послуг покладається завдання забезпечення подальшого зростання ВВП. На думку експертів, сучасна ситуація зовсім не унікальна, а цілком звична для східноєвропейських країн – для держав Балтії, наприклад, саме транспорт, фінансові послуги і сільське господарство є локомотивами національних економік.

Український ринок ІКТ має досить привабливі перспективи для зростання іноземних інвестицій, прикладом чого може слугувати активність іноземних компаній (насамперед російських) на українському ринку телекомунікацій (зокрема мобільного зв’язку).

Незважаючи на певні негативні тенденції, Україна поки ще має значний науково-технологічний та людський потенціал для створення на своїй території високорозвиненої інформаційно-комунікаційної інфраструктури і повноцінної інтеграції у глобальне інформаційне суспільство.

1.  Світове інформаційне суспільство та інформаційно-комунікаційні технології

 

Розвиток Інформаційного Суспільства можливий лише на основі комплексного підходу, який включає стратегічне бачення інформатизації суспільства, чіткі пріоритети цієї інформатизації, координується із наявними соціально-економічними, політичними та культурними умовами держави й міжнародною практикою та пов’язується із розвитком економіки й країни в цілому. Розробка такого підходу можлива лише за рівноправної участі трьох секторів (держави, приватного бізнесу та громадянського суспільства), а також –  за наявності реалістичних цілей та політичної волі. Як правило, це бачення викладається в основоположних документах, що мають назву національних стратегій (політик) інформаційного розвитку, або ж Національних Стратегій Розвитку Інформаційного Суспільства [9, с. 8].

Чому потрібна Стратегія інформаційного розвитку?

Сучасні розвинені держави приділяють величезну увагу як розвитку ІКТ, так і плануванню цього розвитку, розробці відповідних стратегій. Відповідно, інтеграція України до будь-якого наддержавного об’єднання вимагатиме від нашої держави наявності власного стратегічного бачення розвитку Інформаційного Суспільства та передумов для його реалізації.

Особливу цікавість для України повинен представляти досвід іноземних держав, які зуміли за останні десятиліття здійснити “стрибок у розвитку”. Індія, Південна Корея, Малайзія, Тайвань, Ірландія, Сінгапур, Фінляндія, Ізраїль подолали межу “цифрового розриву” завдяки добре розробленим та реалістичним стратегіям розвитку інформаційного суспільства у цих державах [9, с. 9].

Загалом у всіх країн однакові проблеми переходу до інформаційного суспільства, але шляхи їх подолання є різними тому, що формуються вони насамперед виходячи з існуючих реалій. Оцінити та зважити переваги, ризики та впливи ІКТ є важливим  викликом в ракурсі складності та невизначеності взаємодії між ІКТ, економічним ростом та зменшенням бідності.

Розробка національної Стратегії Розвитку Інформаційного Суспільства в будь-якій країні світу покликана виконати низку завдань, основні з яких:

—         Збільшити рівень свідомості суспільства, ефективно використати наявні ресурси та закликати суспільство, бізнес та державу до активних дій;

—         Консолідувати суспільні сили для здійснення політичних та  інституційних реформ;

—         Визначити роль кожного сектору (держава, бізнес, громадськість), розвинути партнерство між секторами та заохотити активну участь всіх зацікавлених сторін;

—         Зосередити ресурси для розвитку ІКТ в цілях досягнення національних пріоритетів, а також додатково залучити інвестиції;

—         Розвинути експортно-орієнтовані галузі економіки;

—         Трансформувати національну інноваційну систему для задоволення загальнотехнологічних та освітніх вимог ІКТ [9, с. 10].

Така Стратегія є загальним підґрунтям формування Інформаційного Суспільства на основі запровадження й розвитку ІКТ. Важливо мати на увазі, що ІКТ – це одночасно потужний інструмент впливу на розвиток держави й суспільства і реальний сектор промисловості, який може виступити “локомотивом” не лише розвитку економіки в цілому, але й змін в політичному та суспільному житті країни.

Політичний інструмент розвитку. В сучасному світі практично не залишилось таких сфер діяльності, де ІКТ не застосовуються прямо чи опосередковано. Вони впливають на правила ведення бізнесу, поведінки на ринках та всередині організацій, кардинально змінюють способи обміну знаннями та створення нових знань, відіграють важливу роль в розвитку особистості. Таким чином, Стратегія також є політичним інструментом, який повинен бути спрямований на розвиток всіх сфер життя держави та суспільства.

При цьому становлення Інформаційного Суспільства не залежить від конкретних політичних чи ідеологічних уподобань його суб’єктів, оскільки це – в першу чергу середовище, де відбувається перебіг всіх інших процесів. Становлення ІС і, відповідно, формування його основи – Національної Стратегії – не повинно розглядатися як прерогатива окремих корпоративних груп та засіб досягнення їхніх інтересів. Навпаки, приклад сучасних розвинених країн переконує, що розвиток ІС та ІКТ сприяє досягненню своїх цілей всіма групами, складовими суспільства, суб’єктами політики та економіки та кожною людиною зокрема.

Фактор консолідації груп впливу та ефективного використання ресурсів. Стратегії повинні залучати можливості всіх зацікавлених сторін та сприяти мобілізації всіх наявних ресурсів з усіх секторів. Процес реалізація Стратегії є додатковою мотивацією для зацікавлених сторін у здійсненні інвестування окремих частин та проектів Стратегії. Це також додатковий стимул розвитку партнерства між секторами, створення надійних схем фінансування та гарантування повернення вкладених коштів. Крім того, участь у проектах становлення ІКТ забезпечує учасникам сучасний доступ до інформаційних та знаннєвих ресурсів, що в першу чергу важливо для державних установ та наукових закладів.

В кінцевому рахунку участь в проектах Стратегії сприяє комплексному проведенню політичних, економічних та суспільних реформ взагалі. Поява нових знань активізує ці процеси та надає їм більшої результативності. Зрештою, страх залишитись обабіч розвитку може також стати мотивацією включення до ефективного реформування.

Сектор інноваційної економіки. ІКТ є не лише інструментом та фактором впливу, але й реальним сектором економіки, який виокремлюється як такий в багатьох державах. В той же час цей сектор посідає особливе місце, оскільки характеризується а) високою привабливістю для інвестицій та інноваційних технологій, б) здатністю поширювати ці технології на інші сектори економіки [10, с. 211]. Цей аспект слід враховувати при розробці Стратегії, зокрема, як стратегічного документа для розвитку інноваційної економіки.

В світі ще не вироблено універсальних методів розвитку ІКТ, які були б дієвими для кожної держави. Кожна держава підходить до вирішення цього завдання в контексті власних геополітичних, економічних, соціальних та культурних пріоритетів. В той же час досвід як розвинених країн, так і тих, що зробили “стрибок у розвитку” за останні десять років, переконує, що найбільшого успіху досягали ті, хто при створенні власних Стратегій керувався певними основними принципами.

В загальному таких принципів можна назвати три:

—         Реальне бачення цілей та  методів

—         Об’єднання всіх зацікавлених сторін

—         Політична воля до здійснення стратегії

1) Стратегічне бачення розвитку Інформаційного Суспільства повинне бути далекоглядним і масштабним, але досяжним. Це бачення повинне узгоджуватися з національними пріоритетами держави і визначати чіткий перелік цілей, яких держава зможе досягти в майбутньому. Відповідно, при розробці Стратегії слід:

а)  враховувати тільки реальні потреби, спрямовані на розвиток;

б) орієнтуватись на наявні в державі умови (прийняті механізми реалізації політичних рішень, пріоритети суспільства, економічні реалії);

в) враховувати нові міжнародні стандарти та норми, що стосуються тих чи інших напрямків Стратегії. Це також дуже важливо в плані визначення основних пріоритетів Стратегії та гармонізації національного інформаційного розвитку з світовими тенденціями;

2) Уповноважені особи часто вважають, що приватний сектор здатен самостійно запроваджувати ринкові механізми та заохочувати ініціативу. Однак це – така ж помилка, як і думати, що всі проблеми можна вирішити ініціативами “згори вниз”. Приватний бізнес вкрай рідко інвестує в нерентабельні проекти, а тому потребує участі урядів та аналітичної підтримки дослідницьких інституцій. Становлення Інформаційного Суспільства через запровадження ІКТ, а отже – і розробка та реалізація відповідної Стратегії, можуть і повинні відбуватися лише через співпрацю та взаємну координацію дій з боку усіх трьох секторів – держави, приватного бізнесу та громадськості. В цій ситуації держава повинна відігравати координуючу роль, бізнес – надавати мотивацію, а громадськість – наповнювати ініціативу змістом [10, с. 213].

Саме такий принцип не лише прийнято державами, що здійснюють зараз успішний розвиток ІКТ, але й прямо закріплено в низці міжнародних документів, зокрема, Декларації Принципів та “Плані Дій” Світового Самміту з питань інформаційного суспільства, також підписаних Україною.

3) Процес розвитку національної стратегії є настільки ж важливим, як і сам документ. Часто у державних службовців або інших уповноважених осіб, відповідальних за реалізацію стратегії, просто не вистачає знань та достатнього рівня кваліфікації для того, щоб застосувати найбільш оптимальні методи, визначити першочергову пріоритетність. Більш того, практичне застосування ІКТ сьогодні виходить за суто технологічні рамки, і таким чином починає пересікатись з іншими аспектами соціального, економічного та інституційного порядку [10, с. 214].

У країнах, що розвиваються, та перехідних економіках, окрім цього, ще й гостро стоять проблеми електронного залучення, шляхів використання ІКТ, зміни способу мислення переважної більшості громадян. Тому створення Стратегії: а) неможливе без найширшої участі уряду; б) повинне забезпечуватися формуванням бачення Стратегії урядом на найвищому рівні; в) не може відбутися без твердої політичної волі найвищого керівництва держави щодо розвитку інформаційного суспільства на всіх рівнях. Дана обставина відіграє ключову роль у напрямку електронного залучення широких верств населення  [10, с. 215].

2. Національні стратегії інформаційного суспільства: необхідність, переваги та стан  щодо запровадження в Україні

Різні країни знаходяться сьогодні на різних етапах розробки та втілення своїх Стратегій інформаційного розвитку. Той факт, що Україна поки що не досягла статусу розвиненої країни чи не стала одним з новітніх гравців економічного розвитку, не означає, що вона не має шансів на розробку та втілення передової Стратегії. Навіть навпаки. Підписання Україною зобов’язань документів Світового Самміту щодо розробки Стратегії до 2005 року видається досить обґрунтованим кроком. За певних умов Україна може виконати це завдання цілком успішно, хоча це не значить, що до цього не доведеться докласти значних зусиль [3, с. 25].

Україна має значний потенціал та глибокі традиції в плані побудови інформаційного суспільства. Україна входить до п’ятірки держав з найбільшим кадровим потенціалом фахівців з комп’ютерних наук. Саме в Києві, хоча зараз цей факт не так широко відомий, академіком Лебедєвим було створено першу в СРСР і взагалі в континентальній Європі електронно-обчислювальну машину. А в 1964 році засновник і перший директор Інституту кібернетики НАНУ, академік Віктор Глушков запропонував радянському урядові проект Загальнодержавної системи збору та обробки інформації для управління економікою країни, яким, фактично, ввів основи розуміння ІКТ як важливого інструмента для розвитку суспільства та держави [3, с. 25].

Нові спроби сформувати та сформулювати стратегічне бачення інформаційної України на державному рівні відбулися за часів незалежності, однак також ще не були позбавлені певних недоліків. Так, недостатньо ефективною виявилася реалізація Національної Програми Інформатизації (НПІ), яка була прийнята на рівні закону ще 1998 року. Зовсім недавно Рахункова Палата України оприлюднила висновок, згідно з яким за весь цей час Програма не досягла своєї мети, зокрема, підвищення рівня управління соціально-економічними процесами в країні. Серед найважливіших висновків Рахункової Палати – твердження, що здійснення такої Програми неможливе без системного підходу, чіткого бачення кінцевого результату та зацікавленості в ній всіх гілок влади і груп суспільства. Натомість, зазначено в звіті Палати, формування завдань НПІ не мало відповідного програмно-цільового та аналітично-експертного забезпечення, статус керівника НПІ на рівні заступника Голови Держкомзв’язку не відповідає значенню Програми, зрештою, чимало міністерств, відомств та інших офіційних структур не виявили їй політичної підтримки чи просто не зацікавилися нею.

У вересні 2003 року Держкомзв’язку було розроблено та подано на розгляд Кабміну Загальнодержавну Програму “Електронна Україна” який вже двічі відправляв її  на доопрацювання. Висловлюючи повагу її розробникам, які працювали в досить складних умовах, не можна не зазначити, що цей проект також не є досконалим. Основна його вада, полягає у відсутності чітко поставлених стратегічних цілей, узгодження з існуючими програмами соціально-економічного розвитку країни та не містить мотивації для залучення інших секторів суспільства для її реалізації. Також програма не спрямована на законодавчі, економічні та інституційні зміни які конче необхідні для розвитку інформаційного суспільства. Власне, Програма є набором технологічних проектів, якому цілком підійшов би статус частини Плану Дій, розробленого на основі ширшого стратегічного документу, але не самого такого документу. Тому навіть у разі прийняття законопроекту проекту “Електронної України” у теперішньому вигляді вона швидше за все буде приречена розділити долю багатьох інших програм, які були прийняті в Україні без помітних практичних наслідків [4, с. 31].

Стратегія інформаційного розвитку повинна, однак, існувати не для самого факту існування, а для забезпечення ефективних змін в країні. Тому Громадська Робоча Група “Електронна Україна” спробувала, врахувавши помилки та досвід попередників, представити свій проект Стратегії, який відображав би сучасні вимоги до документу такого статусу і в той же час був би вільний від вузькокорпоративних та скороминущих інтересів. Головним завданням розробки такої Стратегії ГРГ “Електронна Україна” вважає змінити сам погляд на соціально-економічний розвиток суспільства. Пріоритетом повинен стати розвиток в першу чергу людського капіталу, до якого також входить капітал інтелектуальний. В той же час мова йде про розвиток всіх сфер, а не якогось одного сектору економіки. Нарешті, при розробці проекту Стратегії ГРГ намагалася максимально врахувати вимоги міжнародних документів та об’єктивну потребу об’єднання інтересів держави, бізнесу та суспільства [4, с. 32].

Така Стратегія повинна ґрунтуватися на розумінні того, що Україна є країною майбутнього, і наше спільне завдання – реалізувати її в такому статусі. Стратегію інформаційного розвитку в Україні буде в будь-якому разі розроблено та здійснено рано чи пізно, однак оскільки втрата часу в сучасному світі є найбільшою втратою, це повинні спробувати зробити спільними зусиллями саме ми. Оскільки, як було вказано в цій статті, жодна подібна ініціатива не може реалізуватися без зацікавленості та участі влади, ми маємо надію, що проект Національної Стратегії Розвитку Інформаційного Суспільства, розроблений ГРГ “Електронна Україна”, буде взято урядом за основу для подальшого опрацювання. Подібний крок до об’єднання влади, бізнесу та суспільства у справі наближення майбутнього дозволить зекономити час та розпочати дієву співпрацю, без якої неможливий розвиток держави та суспільства в сучасному світі [4, с. 33].

Україна мусить, так само, як і в інших аспектах своєї діяльності, сформувати власне, українське обличчя державної інформатизаційної політики, обрати власні тактику і стратегію. Світ сприймає Україну крізь призму рішень саме її уряду, глобальної активності саме її економіки та науки, цінностей саме її культури. Тож кожен наш крок або нашкодить нам, або наблизить до авангарду нового суспільства, але ні в якому випадку не залишиться непоміченим.

Інформаційна цивілізація – доба знань. А знання не бувають вітчизняними чи зарубіжними. Коли вони перетворюються на головний ресурс – економіка, політика, та й практично всі інші суспільні інститути можуть бути тільки світовими. На шляху до такої повної глобалізації взаємозалежність країн багаторазово зростає.

Проте в жодному випадку Україні не слід непокоїтись через можливу втрату національної самобутності у наднаціональному і наддержавному гіперпросторі. В тім-то й справа, що втрата ця неможлива, у ХХІ сторіччі нереальний космополітизм сторіччя ХІХ. Навпаки, Інтернет надає можливість збільшити культурне розмаїття, котре є однією з властивостей – і переваг – Інформаційного суспільства, посилити культурний обмін між країнами світу [7]

На Україну чекає інформаційний світ. Та ближчою метою є Європейський інформаційний простір. В цьому нам так само готові надати всю можливу допомогу. Ми маємо на увазі, зокрема, Європейську інформаційну мережу з міжнародних стосунків та регіональних досліджень. Стратегічною метою цієї міжнародної системи і є реалізація одного з найефективніших шляхів інтеграції країн Західної та Східної Європи, а саме – інтеграції у сфері інформатизації [7].

Для України інформатизація – шлях не лише до європейської інтеграції, але й до економічного добробуту. Доказом цьому є досвід Франції, нашого традиційного партнера, з яким Україна завжди мала надзвичайно дружні стосунки. Тож коли французький уряд зіткнувся з нагальною необхідністю розбудови інформаційно-телекомунікаційної галузі, коли перед французькою економікою постала реальна загроза бути буквально задушеною навалою зарубіжних продуктів та технологій, – тоді уряд на чолі з Ліонелем Жоспеном ухвалив національну програму розвитку галузі. Це було 1997 року. За два роки компанії інформаційно-телекомунікаційної галузі Франції вийшли на четверте місце у світі.

Це четверте місце означає справді серйозний вклад у французьку економіку, значне збільшення бюджетних надходжень і додаткові успіхи у боротьбі з безробіттям у країні. Адже 1999 року сектор інформаційно-телекомунікаційних технологій складав 5% глобального інформаційного продукту – більше, ніж індустрія туризму або ж автомобілебудування разом з енергетикою [7].

З нашим науковим, кадровим, технологічним потенціалом долучитися до вигод, що їх мають розвинені країни від галузі інформаційно-телекомунікаційних технологій – справа кількох років цілеспрямованих системних зусиль.

Міжнародна економічна кон’юнктура сприяє саме такому розвиткові подій: більшість економістів очікує, що стимульоване технологіями найвище зростання (економіки, зайнятості) відбудеться саме у країнах, що розвиваються, протягом наступного десятиріччя [7].

Власне українська стратегія інформатизації нині розробляється за участі вітчизняних економістів, правників, урядовців, наукових робітників інформаційно-телекомунікаційної галузі, а також підприємців, журналістів, фахівців з ІТ, активістів громадських організацій найрізноманітнішого спрямування, робітників освітянської сфери і просто небайдужих користувачів Мережі. Суспільно значуща робота справді виконується всім суспільством.

Вироблення дієвої, ефективної національної стратегії розвитку Інформаційного суспільства – найважливіше завдання, що має бути виконане негайно, бо від нього залежать всі наступні, великі й малі, кроки на шляху до Глобального Інформаційного Суспільства.

Не вдаючись до імперативів чи єдино правильних рецептів, ми наведемо просто перелік вже існуючих моделей розвитку Інформаційного суспільства, який склала Ольга Вершинська, заступник директора Інституту народонаселення Російської академії наук.

Загалом у світі існує дві моделі інформатизації: західна та азіатська. Західною моделлю інформатизації називають шлях, котрим йдуть індустріально розвинені країни. Розглянемо, яка саме роль відводиться державі у деяких з національних інтерпретацій західної моделі.

В цілому європейський підхід до інформатизації орієнтований на функціональне й практичне інформування мешканців, а не на розваги, як в США. Однак тут необхідно відзначити, що сама ініціатива інформатизації домогосподарств не має в Європі такого великого розмаху, як в США.

Ідеологічно модель успіху країн Азії базується на запереченні західних норм, на ствердженні власних ціннісних орієнтацій та прагненні розробити новий підхід до індустріалізації і соціального розвитку.

В основі цієї моделі – співпраця держави і ринку, спроба встановити зв’язок між культурними цінностями, властивими конфуціанству (робітнича дисципліна, наголос на освіті, ощадливість, родинні цінності – відданість, довіра й взаємодопомога на базі визнання авторитету), та соціальними трансформаціями.

Філософські принципи співіснування і співпроцвітання, розділеної всіма радості зростання, поруч зі здатністю уряду сприяти інституціоналізації цих принципів на рівні окремої організації – ось, на думку азіатських вчених, основа успіху.

Головним пріоритетом стає власне виробництво нового знання, нових технологій, нових продуктів. Важливі не лише революційні відкриття на цьому шляху – важливий пошук нових застосувань відомих знань і технологій. В центрі уваги – нові ідеї, точки зору й не поціновувана раніше оригінальність. Триває пошук інституціонального способу заохочення такого роду діяльності й людей, що володіють піонерським, підприємницьким духом [13, с. 130].

Оригінальність, різноманітність, відмінність від інших починають поціновуватись значно вище типовості і конформізму.

Роль держави – створювати сприятливі умови для творчості у сфері інформаційного розвитку, зменшувати ризик підприємців, що діють у пріоритетних галузях. Японський уряд зрозумів, що для стимуляції творчої діяльності інтелектуальний капітал нації має стати набутком усіх, бо це – суспільне благо, котрим не можна володіти індивідуально у загальноприйнятому сенсі. Японія дотримується тієї точки зору, що у розвиненому Інформаційному суспільстві потрібна державна підтримка інтелектуальної діяльності [7].

Що стосується країн, що розвиваються, то для них чітко вирізняються дві принципово різні стратегії: приватизація і лібералізація. Приватизація – це передача державних підприємств і видів діяльності у повне або часткове приватне володіння чи контроль. Лібералізація – це зниження бар’єрів для входження до ринку чи його частини за допомогою дозволу третім сторонам конкурувати з відомими, зазвичай монопольними виробниками товарів і послуг.

Досвід показав, що ті країни, котрі намагалися одночасно проводити приватизацію і лібералізацію, зазнали невдачі і розтягли досягнення цих цілей у часі.

Причому азіатська модель реформи характеризується тим, що реформа починається із запровадження конкуренції, залишаючи будь-яку серйозну приватизацію на потім, проте зрештою повної приватизації так і не відбувається.

Латиноамериканська ж модель починається з приватизації, покликаної швидко покращити якість комунікаційних послуг ціною затримки введення на ринок конкуренції. Ця модель є швидшою та сміливішою.

Але, скажімо, Індія не обрала ані шляху повної приватизації, ані шляху м’якої лібералізації. Її шлях можна назвати проміжним [7]. Що не завадило їй стати найбільшим експортером віртуальних робітників у галузі інформаційно-телекомунікаційних технологій та одним з найбільших виробників програмного забезпечення, кількаразово збільшивши за рахунок технопарків обсяг національного доходу за мінімальних видатків. І це не враховуючи потік інвестицій від найбільших корпорацій світу.

Інформатизація дозволила Індії віднайти кошти на розвиток соціальної сфери, взятися до підйому інших галузей, занепалих чи слабко розвинених. Загалом перспективи країни значно покращилися, і результати такого продуманого і швидкого розвитку позитивно позначаться на житті кожного громадянина вже за кілька років. Хто насмілився б прогнозувати таке для понад мільярдної, голої й босої Індії ще десять років тому?

Системність, цілеспрямованість, продумана, чітка стратегія розвитку, і головне – свідоме конструктивне бажання змін на краще – і Українське інформаційне диво стане реальністю.

Висновки

Формування сучасної моделі інформаційного суспільства в Україні повинно стати одним з пріоритетних завдань держави як фундаментальна передумова повноцінної, на рівноправних засадах інтеграції нашої держави у європейські та загальносвітові процеси, збереження політичного суверенітету, економічної незалежності, конкурентоспроможності та процвітання, національної самобутності, гармонійності духовно-культурного розвитку людини та суспільства, формування зрілого громадянського суспільства, правової держави та демократії. Але порівняно з розвиненими країнами нинішній стан розбудови інформаційного суспільства в Україні є недостатнім і при цьому далеко не відповідає потенціалу та ресурсам нашої держави. Оптимальним алгоритмом дій щодо подолання «цифрової нерівності» для України є виважене, координоване державою співробітництво з іншими країнами, використання їхнього досвіду на основі розкриття та розвитку власного потенціалу. Виходячи з цієї формули, оптимальними стратегічними напрямами формування сучасного інформаційного суспільства в Україні мають бути такі.

— Широке використання інформаційно-комунікаційних технологій для удосконалення державного управління, відносин між державою і громадянами, становлення електронних форм спілкування між державними органами і фізичними та юридичними особами. Вирішення питання інформаційної відкритості виконавчої влади, з чим нерозривно пов’язана проблема штучного обмеження доступу суспільства до інформації.

— Підвищення ролі громадськості й мас-медіа у створенні нового інформаційно-комунікаційного середовища в країні. Основне питання демократії – здатність держави забезпечити рівний та всеосяжний доступ до основних громадянських прав и свобод (зокрема свободи слова) – в умовах інформаційного суспільства набуває нової якості. Держава повинна стати координатором дій різних суб’єктів суспільства, сформувати таку правову і нормативну базу, що спрямує їхню діяльність у річище, сприятливе для розвитку суспільства і особистості.

— Прискорення впровадження новітніх ІКТ в усі сфери суспільного життя, економіку України, діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

— Удосконалення законодавства з регулювання інформаційних відносин, виробництва програмного забезпечення, діяльності постачальників інформації та послуг зв’язку, режиму діяльності систем електронної торгівлі й оплати, реклами, публікацій, функціонування глобальних комп’ютерних мереж, запобігання поширенню шкідливої та незаконної інформації глобальними комп’ютерними мережами.

— Подолання поширеної у суспільстві «комп’ютерофобії», застарілих стереотипів сприйняття ЕОМ та сучасних засобів комунікації, забезпечення комп’ютерної грамотності населення, насамперед шляхом створення освітньої системи, орієнтованої на використання нових інформаційно-комунікаційних технологій.

— Захист інформаційних прав громадян, насамперед щодо доступності інформації, захисту приватної інформації про особу, підтримки демократичних інститутів, удосконалення правового урегулювання питань інтелектуальної власності та мінімізації ризику інформаційної нерівності.

— Створення загальнодержавних інформаційних систем, насамперед у сферах охорони здоров’я, освіти, науки, культури, охорони довкілля.

Список використаних джерел

1. Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки: Закон України // Урядовий кур’єр. – 2007. – 14 лютого. – № 28.
2. Національна стратегія розвитку інформаційного суспільства України (проект, друга версія) / Створено ГРГ «Електронна Україна» та Фондом «Інформаційне Суспільство України» за підтримки та фінансової допомоги Міжнародного фонду «Відродження».– www.e-ukraine.com.ua
3. Бортко Г.Н. Национальные стратегии информационного общества: преимущества и условия реализации в Украине// Информационное общество. – 2008.- №2. – С. 25-29
4. Голобуцкий О., Шевчук О. E-Ukraine. Інформаційне суспільство: бути чи не бути. – К.: Атлант UMS, 2006. – 104 с.
5. Додонов О., Горбачик О., Кузнєцова М. Державна інформаційна політика і становлення інформаційного суспільства в Україні // Стратегічна панорама. – 2007. – № 1. – С. 166-170.
6. Дрожжинов В., Штрик А. Электронное правительство информационного общества. – www.pcweek.ru/year2000/n15/cp1251/strategy/ index.htm
7. Згуровський М. Шлях до інформаційного суспільства – від Женеви до Тунісу. – http://www.zn.kiev.ua/nn/print/51078
8. Зернецька О. Глобальний розвиток систем масової комунікації і міжнародні відносини. – К.: Освіта, 2005. – 351 с.
9. Зощенко О.В. Інформаційне суспільство: ознаки і динаміка/ Інтелект. Особистість. Цивілізація: Тематичний збірник наукових праць із соціально-філософських проблем. – Донецьк: ДонДУЕТ, 2008 – 50 с.
10. Кастельс М. Информационная эпоха: экономика, общество, культура. – М.: ГУ ВШЭ, 2007. – 608 с.
11. Лайон Д. Інформаційне суспільство: проблеми та ілюзії // Сучасна зарубіжна соціальна філософія. – К., 2006. – С. 362-380
12. Почепцов Г. Г. Теорія комунікації. – К.: Вид. центр «Київ. ун-т», 1999. – 308 с.
13. Проценко П.П. Проблематика переходу до інформаційного суспільства// Політичний менеджмент. – 2008. — №6 (9) – С. 129-137.
14. Тоффлер Е. Третя Хвиля / Пер. з англ. А. Євса. – К.: Вид. дім «Всесвіт», 2000. – 480 с.