На межі третього тисячоліття практично всі галузі економічної діяльності набули міжнародного характеру. Однією із характерних рис сучасних економічних та юридичних відносин є зростання кількості компаній, розташованих у офшорних зонах. Проте необхідно констатувати, що наш час позначений помітним обмеженням переліку діючих офшорних зон, а також скандалами, пов’язаними з «відмиванням» грошей за їх допомогою.

Почнемо з того, що для ефективної діяльності офшорної компанії необхідна наявність певних умов у країні її функціонування. Дані умови повинні бути сформульовані і належним чином визначені в законодавстві офшорного регіону.

При цьому основними умовами діяльності офшорних компаній є : ліберальність податкового законодавства офшорної зони, можливість реєстрації в ній компанії-нерезидента, ліберальні умови зовнішньої торгівлі, валютні обмеження або ж їх відсутність, певний спектр надаваних банківських послуг, обмеження на конкретні види ділової активності, рівень збереження конфіденційності інформації.

Передовсім необхідно з’ясувати коло відомостей, що є конфіденційними в діяльності офшорної компанії. Конфіденційною інформацією буде насамперед інформація про засновників (власників) компанії, що подається при реєстрації, таємниця банківського рахунку та руху коштів на ньому.

Правила реєстрації офшорної компанії регламентуються національним законодавством офшорного регіону, в основі якого лежить принцип суверенітету.

У більшості офшорних регіонів до пакету засновницьких документів для реєстрації компанії входить «Меморандум про асоціацію» – документ, що функціонально відповідає статуту, та «Стаття асоціації», що відповідає засновницькому договору.

Офшорній компанії, зареєстрованій у певній юрисдикції, реєструючими органами видається сертифікат про інкорпорацію, що виконує роль реєстраційного свідоцтва і дає право на початок діяльності.

До засновницьких документів компанії вносяться відомості про склад її засновників. Питання про засновників (власників) є важливим, оскільки в багатьох випадках потрібно зберегти конфіденційність інформації про них.

У різних офшорних регіонах мінімальна кількість власників компанії регламентується по- різному – від одного (острови Теркс і Кайкос) до семи (острів Гернсі). Для забезпечення належної конфіденційності відомостей про них до засновницьких документів і торгового реєстру країни реєстрації вносяться імена або назви, (якщо засновники – юридичні особи), номінальних власників, тобто повірених справжніх власників компанії, які і одержують прибуток від її діяльності. Звичайною практикою є передання номінальним власникам компаній документа без дати передання права власності на вкладений у неї капітал. В організації управління компанією поширеним є використання інституту номінального директора. Окремо оформляється право справжнього власника офшорної компанії закрити її або відсторонити в будь-який момент номінальних власників і директорів. Для цього ще при створенні компанії складається документ про складення повноважень, що підписується номінальними власниками та директорами. Згодом власник може на свій розсуд поставити дату, після чого він стає засновником та директором, або ж ними стають інші, визначені ним особи.

Зауважимо, що останнім часом зростає кількість законів та міжнародних угод, спрямованих на боротьбу з незаконним відмиванням коштів, що має на меті порушити суверенітет офшорних юрисдикцій, а саме це є основою конфіденційності, банківської таємниці та захисту активів.

Так, 16 жовтня 2001 року Рада міністрів економіки і фінансів країн Європейського Союзу (Екофін) прийняла і затвердила новий акт із питань боротьби з відмиванням коштів. Згідно з цим документом, адвокати та юридичні радники (в тому числі реєстратори офшорних компаній), як і раніше, зобов’язані зберігати професійну таємницю, за винятком випадків, коли їм стає відомо, що їхній клієнт «шукає можливості відмивання грошей». Документ надає можливість парламентам країн ЄС самостійно визначати, коли про випадки відмивання коштів потрібно повідомляти у встановленому порядку. Оскільки для реєстрації офшорної компанії власник звертається до юридичної фірми-провайдера, діяльність якої регулюється законодавством країни – учасниці ЄС, і адвокату чи працівнику такої фірми відомо ім’я справжнього власника офшорної компанії, то можна припустити, що у випадку застосування вищезгаданого акта конфіденційність інформації про реального власника буде порушено.

Свого часу в законодавстві України також була спроба, хоч і опосередковано, але вплинути на збереження конфіденційної інформації про власників офшорної компанії. Так, Верховна Рада України спільно з Кабінетом Міністрів та Національним Банком видали 2001 р. постанову про заборону тим компаніям, у яких не можливо встановити реального власника, брати участь у приватизації стратегічних підприємств.

Метою нововведення є забезпечення прозорості приватизації. Відтепер для придбання контрольного пакету акцій будь-якого стратегічного українського підприємства потрібно буде надати повну інформацію про реального покупця.

Офіційне пояснення заборони полягає в тому, що коли приватизуються стратегічні підприємства, держава має право знати, хто ці підприємства приватизує, а офшорні компанії не надають інформації про своїх засновників.

Найважливішою ланкою у процесі реєстрації компанії в офшорній юрисдикції є робота з банківськими установами, яка по суті зводиться до управління банківським рахунком.

Банківський рахунок офшорної компанії можна відкрити в будь-якому банку світу, в тому числі в офшорному банку. В банках , що зареєстровані в офшорному регіоні, підвищена конфіденційність здійснюваних операцій. Тут дозволяється використовувати інститут номінальних директорів, забезпечена таємниця банківських рахунків. Проте в останні роки міжурядові угоди про співробітництво з питань оподоткування змушують офшорні банки надавати правоохоронним органам країн-учасниць таких угод ділову інформацію, в тому числі й конфіденційну, в разі порушення судових позовів і справ.

Прикладом того, що банківська таємниця не є абсолютно конфіденційна, може слугувати законодавство Швейцарії. У випадку податкового шахрайства (саме такою є термінологія національного законодавства) швейцарська банківська таємниця не захистить власника рахунку. В ст. 14 Закону про адміністративно-кримінальну відповідальність вказується, що податкове шахрайство має місце, коли злочинець умисно «приховував від суспільства податки … неправомірно і в значних розмірах». З інших законів випливає, що «податкове шахрайство» в розумінні швейцарського законодавця має місце, якщо платник податків подасть сфальсифіковані за змістом документи, наприклад, банківські розписки і рахунки.

З вищенаведеного можна зробити висновок, що у світовій економіці має місце тенденція до значного звуження обсягу дозволеної конфіденційної інформації та зниження самого рівня конфіденційності. Так, 17 жовтня 2001 року міністри фінансів і юстиції ЄС прийняли документ, який передбачає розширення обміну інформацією про банківські виписки, рахунки та угоди.

За оцінками експертів, близько сорока відсотків іноземних інвестицій в економіку України – реінвестовані за допомогою офшорних компаній українські капітали, тому можна стверджувати, що офшорний бізнес став частиною української економіки, а отже, і відносини українських суб’єктів підприємницької діяльності з офшорними компаніями потребують врегулювання на законодавчому рівні.

Необхідно внести суттєві зміни і доповнення до діючого банківського і податкового законодавства, відомчих нормативних актів, які б сприяли створенню взаємодії банківських і фінансових установ із правоохоронними органами у сфері відмивання коштів українського походження за участю офшорних компаній. Вдосконаленню підлягає також Закон України «Про банки і банківську діяльність» в частині повернення кредитів і виявлення фіктивних операцій. Потрібно також встановити ефективніший механізм звітності та документообігу в структурі українських банків, чітко визначити обсяг інформації, що повинен надаватись офшорною компанією в разі її участі у підприємницькій діяльності на території України. Проте, як показує світовий досвід, навіть найдосконаліше законодавство не вирішить проблему конфіденційності та відмивання коштів. Тому дуже важливою була б добровільна приватна ініціатива українських банків укласти угоду про створення несприятливого клімату для будь-яких незаконних фінансових угод і про запровадження єдиних стандартів у цій сфері.

Використана література:

1. Бизнес. 22 жовтня 2001. Чисто деньги.
2. Чисто деньги. //Екстрадиции не предвидится. // Человек и закон, №5 травень 2000.
3. Кнапп Райнхард. Счет за границей. М., «Международные отношения». 1998.
4. Конкретно об Offshore. Додаток до тижневика «Галицькі контракти». 2000.
5. Офшорний бізнес: механізм створення і функціонування офшорних компаній. // Економіка України. 4 квітня 1994 р.
6. Офшористика для початківців. // Дзеркало тижня, 18.11.2000.
7. Офшорний банківський бізнес. // Податкове планування, №6, 2001.
8. Офшорні компанії участь у приватизації братимуть. З інших офшорів. // Галицькі контракти, №25, 19-23 червня 2000р.
9. Повний офшор. // Галицькі контракти. 27 вересня-3жовтня 1999р.
10. Ушаков Д. Л. Офшорные зоны в практике российских налогоплательщиков. М., Юристь, 2001.