Вступ

Підвищення ролі науки в суспільстві, зростання її соціального престижу ставить високі вимоги до знань про науку. В сучасних умовах ці вимоги стрімко зростають, стимулюючи поглиблення досліджень сфери науки в більш повному обсязі, в єдності всіх її сторін. Такий аналіз науки передбачає звернення до її виникнення і розвитку.

Передісторія науки, поява наукового знання сягає своїм корінням у глибоке минуле. Становлення науки пов’язане з таким ступенем розвитку людського суспільства, коли був нагромаджений певний мінімум наукових знань і здійснювалась передача їх у різних видах практичної діяльності.

Практично зорієнтованим знанням спочатку була математика, теоретичним основам якої передували вимоги практичної діяльності. Тому історично першим способом організації математичного знання була так звана практична математика, яка виникає в стародавньому Єгипті. Математичні тексти Стародавнього Єгипту і Месопотамії не містять розподілу знань на математичні дисципліни — геометрію та арифметику. Для них при встановленні схожості задач вирішальним моментом є не їхній математичний зміст, а чисто практичне призначення, тобто в одну групу об’єднані задачі, з якими доводиться мати справу в тому чи іншому випадку, виходячи з роду діяльності.

Таким чином, наукове знання спочатку вплетене в реальну тканину життя. В подальшому відбувається виділення науки з реального практичного досвіду і поступове перетворення її у відносно самостійну форму людської діяльності.

1. Поняття науки. Проблема виникнення науки

Виникнення науки в Європі сягає 6-5 століття до н. є. Одним із головних ареалів її виникнення була Давня Греція. Соціально-економічні, культурні, духовні умови, що склалися у містах-державах, сприяли зруйнуванню міфологічних систем, а рівень розвитку виробництва і соціально-економічних відносин спричинив розділення розумової та фізичної праці. Справа у тому, що окремі елементи наукових знань існували і у більш давньому суспільстві, але вони мали розрізнений характер.

Ще Платон, Сократ і Арістотель висунули на перший план діалектичну природу мислення. Так, Арістотель вивчав принципи побудови суджень, питання термінології, правила умовисновків та ін. А. Ф. Бекон та Г. Галілей у XVI-XVII столітті обґрунтували, що наукове пізнання базується лише на планомірному експерименті.

Рене Декарт розробив правила раціоналістичного методу, відповідно до якого достовірними слід вважати тільки ті положення, які чітко і виразно усвідомлюються. Гегель затвердив діалектику, як загальний метод пізнання й духовної діяльності, а також зробив спробу розкрити протиріччя розвитку буття і мислення.

На відміну від практичної систематизації, найважливішою особливістю теоретичного способу систематизації математичного знання є логічний доказ, тобто перехід від одних положень до інших. У кінцевому підсумку це привело до якісного стрибка: утворилась чиста, або теоретична математика.

У Стародавній Греції в VIст. до н.е. наука (насамперед математика) існує вже як форма теоретичної свідомості. Античні греки, хоч іспирались на пізнавальний досвід древніх цивілізацій Сходу, однак математичні знання сприймали вже не як сукупність правил числення і розрахунку, а як особливого роду ідеальне буття.

Характеристику науки вперше було дано Арістотелем. Він створює науку як особливу форму знання — знання заради самого знання — і в досягненні його бачить вищу мету людської діяльності.

Особливості середньовіччя, і насамперед виняткове становище релігії в феодальній Європі, сприяли появі іншої особливості середньовічного вчення про природу, яка не властива науці періоду античності і повністю зникла в науці Нового часу. Це — алегоричність і більш моралістична спрямованість середньовічних трактатів про природу. В середні віки наука виступала служницею теології у вигляді схоластики.

Швидкий розвиток промисловості і торгівлі, переворот у науковому світогляді, здійснений Коперником, який завдав першого удару по схоластичній філософії і теорії, ряд досліджень і відкриттів у галузі механіки, оптики, магнетизму, техніки, біології, висунутих вимогами практичного життя, — все це було пов’язане з широким розвитком природознавства і наочно демонструвало відмінність нової епохи від попередньої. Відтоді починається звільнення науки від теології і формується її самостійність.

Успіхи природознавства епохи Відродження створили нову об’єктивну основу виникнення філософського дослідження науки, а необхідність та неминучість боротьби з схоластикою стимулювали даний процес.

Розвиток сучасної епістемології висунуло на перший план проблему теоретичної цінності історії науки. Розуміння науки як котра саморозвивається системи, яка має свою історію, припускає певну епістемологію, або образ науки. Розглядаючи історію науки, ми передбачаємо існування знання про те, що таке наука, на основі яких критеріїв з різноманіття пізнавальної діяльності відбираються так звані «наукові» продукти. Тому епістемологічних образ науки — фундаментальна передумова його історії. Різні епістемології дадуть різні історичні картини, бо будуть задані різні питання відносно такого неосяжного матеріалу наукової активності та її результатів. «Демаркація між внутрішньо нормативним і зовні емпіричним, — писав Лакатоса в книзі« Історія науки і її раціональні реконструкції », — різною для кожної методології» 148. Індуктив-візм, конвенціоналізму, операціоналізм, фальсіфікаціонізм, парадигми Куна, програми досліджень Лакатоса або «анархістська епістемологія» дають різні образи науки і, відповідно, різні моделі історіографії науки.

Розглянуті нами теоретичні моделі науки дають підставу говорити, з одного боку, про неповноту кожної з них, з іншого — про їх взаємодоповнюючі. У рамках цих теоретичних моделей досліджуються перш за все процеси розвитку класичної науки — її виникнення, еволюційних і революційних перетворень, питання ж про виникнення науки не має однозначної відповіді ні в розглянутих моделях, ні в інших роботах присвячених цій проблемі.

Деякі дослідники припускають, що наука виникає в рамках історії та культури древніх цивілізацій.Ця думка грунтується на тому незаперечним фактом, що найдавніші цивілізації — Шумери, Древній Єгипет, Вавилон, Месопотамія, Індія — виробили і накопичили велику кількість астрономічного, математичного, біологічного, медичного знання. Люди стежили за небесними явищами, лікували хвороби, вели найпростіші розрахунки, займалися прирученням і селекцією тварин задовго до того, як виникли перші наукові дисципліни.

2. Основні етапи еволюції науки та їх характеристика

Сьогодні дослідження і методи науки широко використовуються у розробці програм соціального та економічного розвитку. Наукове пізнання істотно відрізняється від звичайного пізнання. Науковий та життєвий досвід відрізняються своєю глибиною, спрямованістю і мовою (справа у тому, що звичайна мова не є достатньою для адекватного, чіткого і багатозначного відбиття оточуючої дійсності). Потому, щоб описати феномени, наука виробляє свою, спеціальну мову, яка здатна описати явища, що вивчаються.

Вироблення чіткої термінології — неодмінна вимога наукової термінології. Наукове знання передбачає більшу глибину обгрунтування і системності, а наукове дослідження відрізняється від звичайного методами пізнання.

Поняття наука формується на основі єдиного гносеологічного і соціологічного підходу до розкриття її природи. З огляду на принципове значення цього поняття в методології наукового пізнання наведемо деякі типові визначення науки.

Відповідно до І. І. Леммана [1], наука — це цілісна, самостійна соціальна система, особлива форма діяльності людей, що об’єднує вчених, техніку, установи. Наука служить для пізнання об’єктивних законів природи, суспільства і людської свідомості з метою передбачення подій та практично революційного перетворення дійсності.

І. С. Алексеев [2] розкриває сутність науки наступним чином. Це сфера людської діяльності, функцією якої є утворення і теоре-тична систематизація об’єктивних знань про дійсність, що оточує людину. Наука — це одна із форм суспільної свідомості людини. У перебігу історичних подій наука перетворюється у продуктивну силу суспільства та найважливіший соціальний інститут.

Наука містить у собі не лише власну діяльність людини, спрямовану на одержання знань, але й результат цієї діяльності — суму отриманих на даний момент наукових знань, які у сукупності утворюють наукову картину світу.

Термін «наука» вживається для позначення окремих галузей наукового знання. Безпосередня мета науки — описання, пояс-нення, передбачення процесів і явищ дійсності, які складають предмет її вивчення на основі законів, що нею вивчаються. Тобто у широкому значенні, мета науки — це теоретичне віддзеркален-ня дійсності.

Заслуговує на увагу й таке визначення поняття «наука». Наука — це сфера дослідницької діяльності, що спрямована на виробництво нових знань про природу, суспільство і процеси мислення. Вона містить у собі всі умови і моменти цього виробництва, а саме: вчених з їх знаннями і здібностями, кваліфікацією і досвідом, з поділом і кооперацією наукової праці, наукові установи, експериментальне і лабораторне устаткування, методи науково-дослідної роботи, поняття і категоріальний апарат, систему наукової інформації, а також усю суму знань, що виступають як попередні посилання або засоби (чи результати) наукового пізнання.

І. С. Алексеев [2] стверджує, що начатки елементарного знання сягають найдавнішого періоду розвитку людського суспільства.

Початкові знання носили характер емпіричних правил для конкретних видів діяльності людини, поповнючись безпосереднім породженням їх ціною матеріальних дій. На цьому ґрунті людство накопичило значний обсяг вихідних відомостей про навколишній світ і, власне, про себе. Свідченням цього є історія розвитку країн Давнього Сходу, Вавилону, Єгипту, Індії, Китаю.

У попередній історії науки певну роль зіграла також і міфологія, де знайшли відбиток прагнення людей побудувати загальну картину явищ оточуючого світу за допомогою уяв і фантазії. Таким шляхом виникли релігійно-антропоморфні уявлення про надприродні сили, які панують у природі і стоять над нею.

У виникненні науки вирішальне значення мали й соціальні умови, зумовлені рівнем розвитку продуктивних сил і виробничих відносин.

Однією з умов виникнення науки стало поділення праці на фізичну і розумову.

У зв’язку з цим у Давній Греції (VI-IV ст. до н. є.) виникли теоретичні концепції, які пояснювали реальний світ через концепцію закономірного початку (Фалес — на рубежі VII-VI ст. до н. є. і Де-мокріт на рубежі V-IV ст. до н. е.). Даний етап розвитку пізнання отримав назву натуральної філософії.

Натурфілософія, відокремившись від міфології, перетворилася у філософію природи, особливістю якої стало переважно умоглядне її тлумачення як єдиного цілого.

Спочатку вона синкретично (без поділу на складові) поєднувала у собі філософію і природознавство. Але це ще не було наукою, оскільки її результатом не могло бути відкриття об’єктивних законів реального світу.

Найбільш характерною рисою пізнання в цю епоху було виді-лення і опис найзагальніших та найсуттєвіших моментів і явищ природи, суспільства і мислення.

Б. М. Кедров [3] підкреслював, що відкриття законів укладає головну задачу будь-якої науки. Доки відповідні закони не відкриті, людина може лише описувати явища, збирати і систематизувати факти, накопичувати емпіричний матеріал. Це ще не є наукою. У всякому разі — це ще не та дана, розвинена форма, що має визначення науки.

Надалі такий засіб пізнання призвів до встановлення деяких суттєвих принципів, тверджень і до описового формулювання низки законів, що стали початком виникнення окремих галузей знання, які відокремилися від натурфілософії: логіки (Арістотель, IV ст. до н. е.), геометрії (Евклід, IV ст. до н. е.), механіки (Архімед, III ст. до н. е.), астрономії (Птолемей, друга чверть II ст. н. е.).

Панування релігійно-містичного світогляду в епоху середньовіччя загальмувало, але не зупинило процес пізнання. Нові важливі досягнення в ряді сфер знання в цю епоху пов’язані з іменами видатних мислителів та вчених Арабського Сходу і Середньої Азії (Ібн Сіни, перша чверть XI ст.; Ібн-Рушда, кінець XII ст.; Біруні, середина XII ст.) та ін.

У Європі під впливом їх вчення виникла схоластика, з позицій якої робилися спроби дати науково-теоретичне обгрунтування релігійному світогляду в різноманітних його проявах.

Філософським грунтом схоластики служили ідеї вчених ан-тичного світу (Платона та Арістотеля, IV ст. до н. е.), погляди яких схоласти пристосовували до своїх цілей. Водночас схоластика сприяла формуванню і розвитку культури, формального мислення і мистецтва теоретичних суперечок та дискусій.

Розвиток середньовічної алхімії пробудив інтерес до емпіричного вивчення хімічних речовин, а астрології — до постійного спостереження за небесними тілами, що, безперечно, сприяло становленню матеріальної бази астрономії.

Основи сучасної науки стали складатися в епоху Відродження. Цьому сприяли такі обставини: наявність визначеної суми знань, досягнутих у минулому; виникнення капіталістичного засобу виробництва, однією із основних умов розвитку якого був прогрес науки, що підірвав панування релігійного світогляду революційними ідеями даної епохи і нових досягнень науки, які на початку займали важливе місце в духовному житті суспільства; озброєність науки (поряд із спостереженням і описом) новими експериментальними методами вивчення явищ.

В науці нового часу експеримент стає провідним методом дослідження і радикально розширює сферу пізнання реальності, тісно поєднуючи теоретичні міркування з практичним «іспитом» природи. Внаслідок значно посилилася пізнавальна могутність науки XVI-XVII ст.

Це глибоке перетворення науки було першою науковою рево-люцією (Галілей, 1632 p., 1663 p.; Копернік, 1543 р.; Гарвей, 1628 p.; Декарт, 1637 p., 1644 p.; Гюйгенс 1690 p.; Ньютон, 1676 p. та ін.).

Використовуючи закони механіки, пояснювалася суть не лише фізичних і хімічних, але й біологічних явищ (Ламетрі, 1715 р., 1747 р.; Бореллі, 1666 р. 1682 р. та ін.). Положення механістичного матеріалізму складали основу теорії пізнання і наукової методології того часу.

У XVIII ст. і на початку XIX ст. на цій ідейній, науково-теоретичній і практичній основі був накопичений, систематизований та узагальнений великий за обсягом матеріал у конкретних галузях природознавства (Ейлер, 1736 р., 1744 р.; Ломоносов, 1742 р.; Лаплас, 1796 p., 1825 p.), предметом вивчення якого були явища дійсності. Проте в цей і в наступні періоди механістичний матеріалізм все-таки не задовольняв ідейним потребам природознавства у поясненні нових даних, одержуваних наукою.

3. Передумови для новітнього етапу розвитку науки

Нові революційні зміни в науці пов’язані з відкриттям закону збереження і перетворення речовини та енергії (Маєр, Джоуль, Гельмгольц, Ломоносов, 1848 р.), клітинної будови рослинних і тваринних організмів (Шлейден, Шванн, 1838 p., 1839 p.), законів органічного світу (Дарвін, 1859 p.), періодичної системи елементів (Менделєєв, 1870 p.).

Ідея розвитку стає визначальною ідеєю в науці.

Наприкінці ХІХ — початку XX ст. відбувався підрив класичних уявлень про реальний світ у зв’язку з відкриттями електрону (Том-сон, 1898 р.), рентгенівського випромінювання (Рентген, 1895 р.), радіоактивності та інших явищ (П. Кюрі, М. Склодовська-Кюрі, 1895 p.), значення яких не можна було пояснити на основі механістичного світогляду. Це збільшувалося інтенсивним проникненням суб’єктивного ідеалізму до природознавства.

Назріла криза розв’язалася новою революцією в науці, яка почалася у фізиці (Планк, 1900 p.; Ейнштейн, 1905 p., 1916 p., 1924 p.) і охопила всі основні галузі науки. Як відомо, М. Планк висунув гіпотезу про існування квантів світла. А. Ейнштейн розробив спеціальну та основи загальної теорії відносності.

Перехід до пізнання нових рівнів матерії обумовив корінну переоцінку значення цілої низки основних понять колишньої науки — атом, простір і час, маса, енергія тощо. Все це означало радикальну зміну основ наукового мислення і зробило глибокий вплив на подальший розвиток науки в цілому.

Наступний етап наукової революції припадає на 20—30-і pp. XX століття. Саме у цей період була створена квантова механіка, багато галузей науки перейшли до вивчення складних системних об’єктів.

У біології вперше була сформульована теорія рівнів організації живих систем, зросла пізнавальна могутність науки, розширилися її взаємозв’язки з технікою, а також з усіма сторонами суспільної діяльності, посилилася тенденція перетворення науки у продуктивну силу і підвищилася її роль у суспільстві (Лазарев, Трифонов, 1980 p.).

Створилися передумови для новітнього етапу розвитку науки, які обумовили у 50-і роки XX ст. сучасну науково-технічну революцію. Найбільш характерні риси цього періоду науки розглянуті у багатьох сучасних спеціальних монографіях і підручниках.

Отже, в історії людства відбувалися закономірні зміни щодо «спокійних» і революційних періодів розвитку науки, яка знаходилася в єдиному потоці процесів, що відбувалися і відбуваються в суспільстві. Тому слід підкреслити, що наука, її історія, не можуть бути відокремленими від розвитку суспільства в цілому.

Висновки

Перші античні мислителі, які створювали вчення про природу — Фалес, Піфагор, Анаксимандр — багато почерпнули з мудрості Стародавнього Єгипту і Сходу. Однак ті навчання, які вони розробляли, засвоївши і переробивши елементи досвідченого знання, яке накопичили навколишні Грецію країни Сходу, відрізнялися принциповою новизною.

По-перше, на відміну від розрізнених спостережень і рецептів вони перейшли до побудови логічно пов’язаних, узгоджених та обґрунтованих систем знання — теорій.

По-друге, ці теорії не носили вузько практичного характеру. Основною мотивом першого вчених було далеке від практичних потреб прагнення зрозуміти вихідні початки і принципи світобудови. Саме давньогрецьке слово «теорія» означає «споглядання». Згідно з Арістотелем, «теорія» означає таке знання, яке шукають заради нього самого, а не для якихось утилітарних цілей. Наука стає спеціалізованої діяльністю з виробництва знань, по формуванню та розвитку понятійних систем, які утворюють особливий «ідеальний», «теоретичний світ», що відрізняється від звичного «земного» світу, як він виступає в буденно-практичному свідомості.

Головною особливістю наукового знання є опора на розум, прагнення логічно пояснити світ, використовуючи теоретичну аргументацію і цілеспрямоване спостереження. Розробляються форми дискурсивного мислення, словесно-логічної аргументації, норми доказового міркування; формується переконання в неадекватності чуттєвого, наочного споглядання як критерію доказовості теоретичних положень (наприклад, логічна доказовість в «Початках» Евкліда); конструюються абстрактні поняття, що є особливістю стилю мислення античної геометрії .

По-третє, теоретичне знання в Стародавній Греції розробляли і зберігали не жреці, а світські люди, тому вони не надавали йому сакрального характеру, а йому навчали всіх охочих і здатних до науки людей.

Ha формування теоретичного свідомості в античній культурі вирішальний вплив мав соціокультурний клімат полісної демократії, розкладання традиційного типу соціальності, формування політичного устрою, який надав індивіду (вільному громадянинові) можливість для самовираження і самоствердження. Грецька цивілізація передбачає напружену політичну життя значної маси населення, в якій норми поведінки і діяльності затверджувалися в зіткненні інтересів різних соціальних груп, у ході боротьби думок всіх повноправних громадян поліса. Авторитет розуму ставиться на місце авторитету традиції. Докази подаються на розгляд і суперечка — ось у чому суть розумового нововведення греків. Завдяки всьому цьому за короткий за історичними мірками період стародавні греки створили чудові математичні теорії, побудували космологічні системи, заклали основи цілого ряду наук — фізики, біології, соціології, психології тощо Вже в Платонівської Академії і особливо в школі Арістотеля це знання придбало вид наукових дисциплін, в рамках яких велися систематичні дослідження і навчалася наукова зміна.

Список використаної літератури

1. Арутюнов В. Філософія (філософія, релігієзнавство, логіка): навч.-метод. посіб. для самост. вивч. дисц. / Державний вищий навчальний заклад «Київський національний економічний ун-т ім. Вадима Гетьмана» — К. : КНЕУ, 2008. — 312c.
2. Бичко І. Філософія: Підручник для студ. вищих закладів освіти. — 2. вид., стер. — К. : Либідь, 2002. — 408с.
3. Головашенко І. Філософія: навч. посіб. / Вінницький національний технічний ун-т. — Вінниця : ВНТУ, 2009. — 180с.
4. Гончарук Т. Філософія: навч. посібник / Тернопільський національний економічний ун- т. — Т. : Підручники і посібники, 2009. — 360с.
5. Лозовой В. Філософія. Логіка. Етика. Естетика: підруч. для студ. вищ. навч. закл.. — Х. : Право, 2009. — 574с.
6. Максюта М. Філософія: навч. посібник для студ. вищ. навч. закладів / Національний ун-т біоресурсів і природокористування України. — 2-ге вид., стер. — К. : Урожай, 2009. — 472с.
7. Причепій Є. Філософія: підручник. — Вид. 3-тє, стер. — К. : Академвидав, 2009. — 592с.
8. Сидоренко О. Філософія: підручник / Олексій Павлович Сидоренко (ред.). — К. : Знання, 2009. — 891с.
9. Сосна В. Філософія: навч. посібник для студ. вищих навч. закл.. — 2-ге вид., випр. — Хмельницький : ХНУ, 2009. — 386с.
10. Філософія: ідеї, ідеології, персоналії / Юрій Васильович Омельченко (уклад.). — К. : Ракша М.О., 2009. — 296с.
11. Щебра С. Філософія: підручник для студ. вищих навч. закл. / Сергій Пантелеймонович Щерба (ред.). — Житомир : Полісся, 2009. — 548с.