Вступ.

1. Проблема особистості у творчості гуманістів Відродження.

2. Становлення гуманізму та постать особистості у гуманістів Україні.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Ідейною основою ренесансної культури був гуманізм, світсько — раціоналістичний по своїй головній спрямованості, світогляд. Він лише частково відбивав інтереси і настрої соціальної верхівки, будучи по змісту світоглядом демократичним, антифеодальним, тому що звільнював свідомість людини від класових, корпоративних, церковно-схоластичних кайданів, сприяв активному життю.

Ідеї гуманізму — духовна основа розквіту мистецтва епохи

Відродження. Мистецтво Відродження перейнято ідеалами гуманізму, воно створило образ прекрасної, гармонійно розвинутої людини. Італійські гуманісти вимагали свободи для людини. "Але свобода в розумінні Ренесансу, — писав його знавець А.Е.Джівелегов,- мала на увазі окрему особистість.

Гуманізм доказував, що людина у своїх почуттях, у своїх думках, у своїх віруваннях не підлягає ніякій опіці, що над нею не повинно бути сили, що мішає її відчувати і думати як хочеться". У сучасній науці немає однозначного розуміння характеру, структури і хронологічних рамок ренесанського гуманізму. Але безумовно, гуманізм варто розглядати як головний ідейний зміст культури Відродження, невіддільної від усього ходу історичного розвитку Європи в епоху розкладання феодальних і зародження капіталістичних відносин. Гуманізм був прогресивним ідейним рухом, що сприяв ствердженню нової культури, спираючись насамперед на античну спадщину. Гуманізм пережив ряд етапів: становлення в XIV сторіччі, яскравий розквіт наступного сторіччя, внутрішню перебудову і поступовий занепад в XVI сторіччі. Еволюція Відродження була тісно пов'язана з розвитком філософії, політичної ідеології, науки, інших форм суспільної свідомості і, у свою чергу, зробила потужний вплив на художню культуру Ренесансу.

1. Проблема особистості у творчості гуманістів Відродження

На різних етапах розвитку пізнання було безліч спроб або безмежно розширити уявлення про людину, або ж, навпаки, звузити його до окремих часткових понять. Так, представники античної філософи здебільшого наголошували на єдності людини і світу, ототожнюючи при цьому всесвітньо-космічну субстанцію і розум. У вченні Платона людина тлумачиться як комбінація двох суперечливих складових частин — душі й тіла. Душа належить до світу безтілесних богів-ідей, а її прихід у тутешній світ є наслідком «падіння».

Згодом цей багато в чому штучний розрив тіла і душі позначився на обмеженості змісту теорій, призвів до безсоромного використання людини як інструмента чи засобу в досягненні мети окремих соціальних структур. Щодо цього досить переконливо звучить визначення людини як «тварини, що виробляє засоби» (a tool making animal), авторство якого належить американському вченому-просвітнику, державному діячеві Бенджаміну Франкліну (1706—1790).

Ранні гуманісти: поет філософ Ф. Петрарка (1304(1374), письменник Дж. Боккаччо (1313(1375) ( хотіли створити прекрасну людську особистість, вільну від забобонів середньовіччя, і тому насамперед намагалися змінити систему освіти: ввести в неї гуманітарні науки, зробивши акцент на вивченні античної літератури і філософії. При цьому гуманісти аж ніяк не заперечували релігії, хоча сама по собі церква і її служителі були об'єктами глузувань. Скоріше, вони прагнули сполучити дві шкали цінностей.

У своєї “Сповіді” Петрарка писав, що аскетична мораль християнства очищає душу, але не менше важливе й усвідомлення цінності земного буття, успадковане від греків і римлян. У такий спосіб усувалося середньовічне протиставлення плоті і духу. Реабілітація земного виявлялася в ту епоху насамперед в апології красоти світу і людського тіла, плотської любові.

Художники стали бачити світ інакше: площинні, ніби безтілесні зображення середньовічного мистецтва поступилися місцем тривимірному, рельєфному, опуклому просторові. Рафаель Санті (1483(1520), Леонардо да

Вінчі (1452(1519), Мікеланджело Буонарроті (1475(1564) оспівували своєю творчістю досконалу особистість, у якої фізична і духовна красота зливаються воєдино відповідно до вимог античної естетики.

Людина з її земними пристрастями і бажаннями з'явилася й у літературі.

Заборонена колись тема плотської любові, натуралістичного її опису одержали право на існування. Проте плотське не придушувало духовного. Як і філософи, письменники намагалися створити гармонію двох начал, або, принаймні, їх зрівноважити. У знаменитому “Декамерон” Боккаччо бешкетні фривільні новели про сластолюбців чергуються з трагічними розповідями про самовіддану любов.

У сонетах Петрарки, присвячених прекрасній Лаурі, небесній любові додані земні риси, але і земні почуття підняті до небесної гармонії.

Малюючи ідеал людської особистості, діячі Відродження підкреслювали її доброту, силу, героїзм, спроможність творити і створювати навколо себе новий світ. Неодмінною умовою для цього італійські гуманісти Лоренцо Валла (1407-1457) і Л. Альберти (1404-1472) вважали накопичені знання, що допомагають людині зробити вибір між добром і злом. Високе уявлення про людину було нерозривно пов'язано з ідеєю свободи її волі: особистість сама обирає свій життєвий шлях і сама відповідає за свою долю. Цінність людини стала визначатися її особистими гідностями, а не положенням у суспільстві :

“Шляхетність ( немов якесь сяйво, що виходить від чесноти й опроміняє її володарів, якого б походження вони не були. ( З “Книги про шляхетність” Поджо Браччоліні, італійського гуманіста XV ст.)[4, c. 69-71]

Наступала епоха стихійного і буйного самоствердження людської особистості, що звільняється від середньовічної корпоративності і моралі, що підкоряє індивідума цілому. Це був час титанізму, що проявився й у мистецтві, і в житті. Достатньо пригадати героїчні образи, створені

Мікеланджело, і самого їхнього творця ( поета, художника, скульптора. Люди, подібні до Мікеланджело або Леонардо да Вінчі, являли собою реальні зразки безмежних можливостей людини.

Принципово важливо звернути увагу на попередження видатного російського вченого А.Ф. Лосєва про необхідність уникати вузької одноплановості, абсолютизації точки зору на суть мистецтва і літератури Ренесансу.

“Естетика Ренесансу,( пише А. Ф. Лосєв,( базувалася на людській особистості, але вона прекрасно розуміла обмеженість цієї особистості. Вона буйно і бурхливо заявляла про права людського суб'єкта і потребувала його звільнення ( і духовного, і душевного, і тілесного, і взагалі матеріального. Але естетика Ренесансу володіла одною чудовою властивістю, чого не було в наступній естетиці буржуазно — капіталістичного світу: вона знала і відчувала всю обмеженість ізольованого людського суб'єкту. І це назавжди наклало печатку трагізму на всю нескінченно революційну стихію індивідуалізму Відродження”.

Пояснюючи поняття “особистість” через поняття “людина”, можна сказати, що особистість є людина зі сформованим світоглядом (системою поглядів на світ), самосвідомістю і здатністю до творчої самореалізації через діяльність. Самосвідомість являє собою свідомість і оцінку людиною самої себе як суб'єкта практичної, пізнавальної, культурної діяльності, як особистості. На шляху самоусвідомлення як особистості людина обов'язково стикається з визначенням своєї самості, окремості, індивідуальності (що розуміється як одиничність, неповторність, винятковість) і спільності, подібності до інших.

Творчість італійських філософів-гуманістів визначала найголовніша гуманістична ідея: необхідність докорінної зміни суспільної свідомості, її основоположних засад. Головними об'єктами пізнання постають природа і людина на відміну від божества, яке пантеїстично розчиняється у матеріальному світі, — божество є радше те, що "перебуває у речах" (Дж.Бруно); Бог — "скрізь і ніде" (М.Кузанський). Відбулося закономірне зміщення акцентів у всіх галузях духовного життя — філософії, науці, етичних і естетичних ідеалах, мистецтві. Відтак божественне перетворюється у людське[1, c. 85-87].

В епоху Відродження з’явилося розуміння особистості, що збігається зі сучасним, тобто акцентування не просто на окремішності, а на самоцінній соціальній індивідуальності, соціальному суб’єктові, який діє самостійно. Про це засвідчують зокрема етимологічні дослідження, які демонструють, що саме в цей час поняття "особистість" (personality – англ., personnalite – франц.) наповнилося сучасними значеннями самостійності, унікальності, індивідуальності, з чітко вираженим винятковим соціальним характером. Це було пов’язано з необхідністю протиставити середньовічному поняттю "людина", яке трактували як результат божественного промислу, продукт вищих сил [4, с. 19]. Саме в епоху Відродження у соціально-філософській думці зародився дискурс щодо природи і сутності особистості. По-різному трактували особистість італійські гуманісти, які звеличували свободу, розум, активність, дієвий стиль життя, прагнення до земного щастя і самоствердження. У новочасну епоху Р. Декарт пов’язував сутність людини з її мисленням, І. Кант підкреслював моральний характер природи людини, а Г. Гегель вважав її духовною істотою, продуктом світового розуму. Й. Фіхте головну ознаку людини бачив у її діяльності, а Л. Фейєрбах розглядав людину як природну істоту, суть якої визначається любовним ставленням до ближнього. Натомість на думку К. Маркса, сутність людини визначається сукупністю суспільних відносин. А. Шопенгауер розумів людину як найвищий вияв волі до життя, а Ф. Ніцше – як проміжну стадію еволюції до Надлюдини. Отже, філософські визначення особистості репрезентують декілька змістових ліній, які акцентують на розумінні особистості як істоти: 1) природної; 2) мислячої (духовної); 3) діяльної; 4) предметної; 5) соціальної (суспільної) тощо [1, 55].

Започатковане епохою Відродження нове бачення людини як живої цілісності (П. Мірандола, Дж. Бруно, М. Фічіно, М. Кузанський та ін.) досить швидко заступили загальнопоширені уявлення, які випливали із вчення Р. Декарта пре існування двох протилежних субстанцій — мислячої та протяжної. Тлумачення мислення як єдино достовірного свідчення існування людини (cogio ego sum) було покладено в основу уявлень про тіло як машину, що має спільну природу в людини і тварини, і душу, яку стали ототожнювати із свідомістю. Саме цей підхід на довгі роки ніби затиснув дослідників у псевдотеоретичних лещатах так званої «психофізичної проблеми», яка з часом набула дещо модифікованої, а по суті також збоченої «біосоціальної проблеми»[5, c. 36-37].

2. Становлення гуманізмута постать особистостіу гуманістів Україні

Під терміном “Відродження” розумілася сукупність учень, автори яких, спираючись на ренесансний неоплатонізм, обґрунтовували земне стихійне самоутвердження людської особистості та її прагнення охопити і осмислити світ у його цілості. Оскільки такі духовні процеси відбувалися не тільки в Італії, але по всій Європі, то цілком справедливо говорити про Відродження як про панєвропейське явище, яке не оминуло й Україну.

Появі і поширенню ідей ренесансного гуманізму в Україні сприяла, передусім, сукупність факторів тогочасного соціально-економічного, політичного, релігійного і культурного життя. Починаючи від 2-ї половини ХV ст. в Україні, яка входила до складу Великого Князівства Литовського та Речі Посполитої, складаються реальні передумови для формування елементів ранньобуржуазної духовної культури, ренесансно-гуманістичної філософської і релігійної думки.

Найвагоміший внесок українських гуманістів складають їхні здобутки у галузі історіософської, теологічної та етичної проблематики. Історія розглядається ними не як реалізіція наперед визначеного Божественного припису, а як людська драма в дії. Гуманісти звеличували людину – творця історії, проголошували людину рівною Богові. Так, властиві середньовічній історіографії провіденціоналізм і фаталізм були відкинуті гуманістами і поступилися місцем історично зумовленим вчинкам людей, які стають активними суб'єктами дії. У працях українських мислителів утверджується ідея активності особи, спостерігається підвищений інтерес до народного життя і національної історії та релігії.

Головною рушійною силою історичного розвитку і суспільного прогресу гуманісти вважали мудрість, розум, знання, освіту, виховання патріотичних почуттів, любові до вітчизни. Популяризація цих чеснот засвідчувала ренесансно-гуманістичні тенденції їхнього мислення, їхню спрямованість проти середньовічного космополітизму, проповідуваного церквою. Наші гуманісти одними з перших у європейській філософській думці стали заперечувати Божественне походження влади й держави, виступили проти підпорядкування світської влади духовній, відстоювали невтручання церкви у державні справи. Держава, на їхню думку, походить не від Бога, а виникла внаслідок угоди між людьми, які слухаються обраного правителя добровільно.

В розглядуваний період на перший план виступає також комплекс ідей, які називають сьогодні ідеями громадянського гуманізму: національна самосвідомість, патріотизм, громадянське служіння, справедливість, політичні свободи.

У західноєвропейському гуманізмі епохи Відродження розрізняють два етапи розвитку – ранній і пізній. Ранній, так званий етико-філологічний, або громадянський гуманізм виник в Італії (кінець ХІV – середина ХV ст.)[6, c. 118-119].

Зачинателями гуманістичної культури в України і найвизначнішими гуманістами другої половини ХV ст. – поч. ХVІІ ст. стали такі поети, письменники, філософи, теологи і вчені: Григорій Саноцький (1406-1477), Юрій Дрогобич (бл. 1450-1494), Павло Кросненський (бл. 1470-1517), Лукаш із Нового Міста (пом. бл. 1542), Станіслав Оріховський-Роксолан (1513-1566), Йосип Верещинський (1532-1598), Севастян Кленович (бл. 1545-1602), Шимон Шимонович (1558-1629), Симон Пекалід (бл. 1567-після 1601), Іван Домбровський (кінець ХV-поч. ХVІІ ст.) та ін. До українських гуманістів відносимо передусім тих, хто сам усвідомлював себе українцем (“рутенцем”), наголошував на цьому. Конфесійні чи мовні ознаки при цьому не мають суттєвого значення. Разом з тим багато з українських гуманістів того періоду водночас належать до кола діячів інших культур, насамперед, польської.

Водночас деякі вихідці з України після навчання продовжували свою діяльність на теренах західноєвропейських країн. Достатньо згадати Ю.Дрогобича, П.Кросненського, С.Оріховського. Спілкуючись із західно-європейськими гуманістами, вони не тільки брали, але й давали; не тільки вчилися, але й учили. Під час своїх мандрів гуманісти українського походження засвоювали ренесансні ідеї і самі брали безпосередню участь у їх реалізації, стаючи таким чином інтегральною частиною загальноєвропейської “республіки вчених”. Не применшуючи ролі Польщі в справі підготовки високоосвічених кадрів для України, мусимо, проте, зауважити, що вплив польської мови й культури на українську в ХV-ХVІ ст. часто бездоказово перебільшують, накладаючи на цей маловивчений період реалії ХVІІ-ХVІІІ ст., коли розвиток Польщі продовжувався по висхідній, а Україна потрапила до складу московської імперії. У розглядуваний період ситуація була іншою. За даними деяких дослідників так зване “руське воєводство” Польщі дало саме тоді у процентному відношенні культурних діячів різного рівня більше за будь-яке інше воєводство Речі Посполитої. Тому важко не погодитись із висновком Н.Яковенко про те, що “до другої половини ХVІ ст. говорити про суттєвий вплив польського начала на українських землях немає жодної підстави”. Коли йдеться про ХV-ХVІ ст., справедливо наголошувати на взаємовпливові української і польської культур, бо гуманісти українського походження таки “поклали свої цеглини до будови польського Відродження”. А взаємини між католиками і православними не набули тоді ще антагоністичного характеру.

Наголошується, що у центрі середньовічного релігійного світогляду стояв Бог, який уважався творцем, пізнаваним через його дії, що відстежуються у створеному ним світі. Через те його можна пізнати або пізнаючи світ і людину, або ж – через містичне осяяння. Натомість інтереси гуманістів епохи Відродження спрямовувалися насамперед на людину. Відбулася, отже, переорієнтація філософської думки від богопізнання до природи і людини, і визнання їхньої самоцінності[2, c. 56-58].

Україна, яка завжди перебувала в орбіті розвитку європейської культури, науки й освіти, також пережила подібну метаморфозу, хоча остання відбулася з деяким відставанням у часі і в дещо відмінних формах. Зокрема, у К.Транквіліона-Ставровецького знаходимо близьке до ренесансного неоплатонізму розуміння Бога як невимовного, безмежного, неосяжного буття, що проймає видимий світ і забезпечує його життєдіяльність. Досить своєрідним було бачення Бога у Станіслава Оріховського. Підвалинами йому слугували головним чином погляди на проблему Арістотеля і Ціцерона. При цьому Оріховський інтерпретує Стагірита у дусі неоплатонівсько-ареопагітської концепції єдності Бога, який, згідно з цією концепцією є джерелом форми і досконалості всіх матеріальних речей.

Українські гуманісти розглядуваного періоду спеціально онтологічними проблемами не займалися, тому про розуміння ними таких, наприклад, філософських категорій, як простір і час, рух, матерія, форма, можемо довідатися лише з окремих висловлювань, розпорошених у їхніх працях найрізноманітнішого змісту. Зокрема, у ренесансному дусі про рух як космічне, універсальне явище, що охоплює собою все – від зірок до найдрібніших пилинок, висловлювався К. Транквіліон-Ставровецький. Розмірковуючи над проблемою співвідношення Бога і світу, українські гуманісти не обминали також і проблему матерії і форми, яка вирішувалася переважно в руслі перипатетичної традиції.

Щодо природи, то її наші мислителі починають розуміти як поєднання духовного й тілесного первеня, як наповнений Божою енергією матеріальний світ, а не як слабкий відблиск потойбічних ідеальних сутностей. При цьому слід зазначити, що в С.Оріховського та К.Саковича вже зустрічається термін “закон природи”, сформульований видатними західноєвропейськими мислителями значно пізніше.

Так, не заперечуючи відмінність між душею і тілом, “внутрішньою” і “зовнішньою” людиною, ренесансна філософія зняла їх протиставлення. Вона поставила людину в центр світу й оголосила, що це місце людина посідає з власної природи. Залишаючись щирими християнами, гуманісти розглядали людину не у вимірі її гріхопадіння і порятунку, а в аспекті її творчого ставлення до себе самої і до всього, що її оточувало.

Проблема людини, її соціального буття, морального світу виявилася чи не визначальною і в Україні. Спираючись на здобутки своїх попередників, вітчизняні ренесансні митці XVI ст. розвивали ідеї гуманістичного антропоцентризму з його трактуванням людини як найвищої цінності, обґрунтовували стихійне самоутвердження особистості в її чисто земному втіленні. Особливе місце в ренесансному осмисленні проблеми людини належить ще й досі недостатньо дослідженим філософським та теологічним трактатам латиномовних авторів, передусім Ст.Оріховського[3, c. 49-51].

В XVI ст. українські мислителі, як і їхні західноєвропейські колеги, трактували людину як найвищу цінність, розглядали її не як маріонетку в руках Творця, а як його відповідального співробітника. В центрі філософських роздумів перебувала проблема співвідношення Бога і людини, акцентувалася увага на здатності людського розуму осягнути істину, проникнути навіть у зміст священних текстів (Л.Зизаній, Ю. Рогатинець). Велику увагу проблемі людини приділяли С.Оріховський, К. Сакович, К.Транквіліон-Ставровецький. Ці та інші мислителі сповідували вчення про людину як мікрокосм (малий світ), який повторює образ макрокосму (великого світу). В дусі антропоцентризму з його кваліфікацією людини як найвищої цінності розмірковували над визначенням місця людини у світі (Віталій Дубненський, Фікара, І.Копинський). Вони були переконані, що спасіння досягається насамперед повноцінним, творчо-активним земним життям (С.Оріховський). Однією з основних чеснот у вченні про людину вони вважали здатність до самопізнання, яке допомагає людині досягти внутрішнього, духовного оновлення, морального самовдосконалення.

Крім того, українських мислителів цікавила проблема свободи волі, яку вони розглядали не тільки щодо створеного природного порядку, випадковостей фортуни, а й стосовно Бога, його задуму. Розмірковуючи над співвідношенням душі і тіла, розуму й відчуттів, говорили про їх гармонійну єдність (Транквіліон-Ставровецький). Душа мислилася безсмертною, розлитою по всьому тілу, даною Богом при народженні.

Вітчизняні гуманісти допускали можливість пізнання людиною довколишнього світу з допомогою розуму і відчуттів. Займалися осмисленням людини як творчої особистості, здатної творити себе і змінювати світ. Сенс життя вбачався ними у здійсненні людиною свого земного призначення (С.Пекалід, К. Транквіліон-Ставровецький, М.Смотрицький). Людину вони вважали творцем свого щастя, здатним зрозуміти й повернути собі на благо все багатство і розмай навколишньої природи, спроможним творити духовні цінності. Посилаючись на закон природи, вони прославляли любовні почуття і родинне життя, виступали проти целібату (С.Оріховський) та релігійного фанатизму (Л.Зизаній, К. Транквіліон-Ставровецький, М.Смотрицький).

в епоху Відродження критичній оцінці людського розуму підлягало все, навіть священні тексти, до аналізу яких застосовувалися раціоналістичні методи. Гуманісти вимагали розумної вірі, прагнули до створення “природної релігії”, вчили все розглядати в світлі вільного від забобонів розуму.

Високо цінували людський розум, вірили в його силу й можливості, зокрема Ю.Дрогобич, Л.Зизаній, М.Смотрицький, І.Домбровський. Висока оцінка розуму як засобу пізнання світу хаарктерна для Віталія Дубненського, К.Транквіліона-Ставровецького, Г. Саноцького, С.Оріховського. Звеличуванню розуму, який гострить “мозокродна” Мінерва, віддав належне також М.Стрийковський. Дуже часто вітчизняні гуманісти ототожнювали розум людини з мудрістю, яку розуміли як софійність, як особливу досвідченість. Вони закликали до самопізнання та зосередження на практичній, не спекулятивній філософії: філології (граматиці), логіці, риториці, які можна використовувати у повсякденному житті, зокрема, у веденні полеміки з католиками, у судочинстві, дипломатії.

Вітчизняні гуманісти висунули ідею гармонійного виховання, обґрунтували принцип усебічної освіти. Вони були переконані, що справжня мудрість і правдива наука неможливі без ґрунтовної освіти. Остання стоїть першою в синонімічному ряді: освіта – наука – знання – мудрість, а тому, коли на сторінках ренесансних творів мова йшла навіть лише про другий, третій або четвертий компонент згаданого ряду, освіті відводилось ключове місце. Українські діячі не обмежувалися лише деклараціями про значення освіти, але й самі брали активну участь у її ширенні, засновували різного роду школи, друкарні, науково-освітні осередки, братства, де гуртувались представники гуманітарних професій – учителі, вчені, письменники, митці.

Одним із головних видів діяльності гуманістів епохи Відродження була справа морального виховання. Вони не тільки пишуть педагогічні трактати і перекладають твори античних авторів про виховання, але й самі включаються у виховний процес, застосовуючи на практиці принципи гуманістичної етики і педагогіки. Метою гуманістичного виховання було сформувати людину, що відзначалася б яскраво вираженою індивідуальністю, доброчесністю і була б віддана ідеї спільного блага. Форми і способи виховання застосовувалися різноманітні: шкільні або приватні уроки, приписи шкільних статутів, напучення, епіграми, панегірики, педагогічні роздуми, трактати, послання, листи, орації. Педагогічні роздуми ренесансно-гуманістичного спрямування знаходимо у М.Смотрицького. (“Тренос ”), у С.Оріховського (“Напучення польському королю…”, “Діалог про екзекуцію”), в морально-дидактичному збірнику “Лікарство на оспалий умисел чоловічій” (Острог, 1607) та ін. Їх автори були переконані, що природній гандж можна виправити вихованням, а природні чесноти – то лише потенції, які слід реалізувати й розвинути[7, c. 42-45].

Висновки

Ідеї гуманізму епохи Відродження, які розвивалися на вітчизняному ґрунті, були явищем, інтегрованим у загальноєвропейський процес. Наша культура підійшла до творення власних форм гуманізму, який існував в Україні у двох різновидах: по-перше, як аналог західноєвропейського Відродження; по-друге, у власних, національних формах, як породження розвитку попередніх культурно-філософських і теологічних традицій.

В цей час відбувається переорінтація від богопізнання до пізнання природи і людини, від теоцентризму до антропоцентризму, визнання самоцінності людини, звеличення її гідності і творчих можливостей. Повернення людині її відчужених і пересаджених на небо сутнісних сил було одночсно рухом від переважання релігійних елементів у культурі до розквіту світських.

Спираючись на етичні ідеї Платона, Арістотеля і переосмислюючи їх у дусі епохи Відродження, українські мислителі приходять до висновку, що щастя людина знаходить передусім у розумному і справедливо влаштованому земному житті, яке, на їхню думку, є прекрасним.

Фундаментальною у тогочасній духовній культурі нашого народу була ідея служіння загальному добру, батьківщині, народу, готовність іти заради них на найбільші жертви. Знаковим є те, що всі українські ренесансні гуманісти незалежно від конфесії (православні, католики, протестанти, а згодом і уніати) дбали про все вище сказане. Це сприяло становленню національної самосвідомості українського народу, осмисленню його історичного минулого з метою пошуків шляхів власного державотворення, дбання про розвиток національної культури не лише задля її збереження, а й заради забезпечення їй належного місця в європейському духовному процесі.

Список використаної літератури

1. Захарченко М. Історія соціології: (Від античності до початку ХХ ст.): Навч. посібник для вузів/ Марко Захарченко,; Ред. М. С. Тимошик. — К.: Либідь, 1993. — 336 с.

2. Історія вітчизняних соціологічних теорій і вчень: навч.-метод. посібник / Донецький держ. ун-т управління. Кафедра соціології управління / Віталій Володимирович Білецький (уклад.). — 2. вид. — Донецьк : ДонДДУ ; УКЦентр ; НТШ-Донецьк, 2007. — 136с.

3. Кондратик Л. Історія соціології України в іменах / Волинський держ. ун-т ім. Лесі Українки; Інститут соціальних наук. — Луцьк, 1996. — 105с.

4. Мартинов А. Історична соціологія (циклічна парадигма): Монографія/ Андрій Мартинов,; Ред. і авт.передм. Едуард Афонін,; МВС України, Нац. ун-т внутр. справ, Укр. т-во сприяння соціальним інноваціям. — Київ: УАІД "Рада", 2004. — 287 с.

5. Пшеничнюк О. Соціологія: Посібник для підготовки до іспитів/ Олена Пшеничнюк, Олена Романовська,; . — 2-е вид., доп. та переробл.. — К.: Вид. Паливода А. В., 2005. — 169 с.

6. Ручка А. Курс історії теоретичної соціології: Навч. посіб. для студ. вуз./ А.О. Ручка, В.В.Танчер; Міжнародній Фонд"Відродження"; Програма "Трансформація гуманітарної освіти в Україні". — К.: Наук. думка, 1995. — 222 с.

7. Соціологія : Підручник/ За ред. Володимира Пічі,. — 3-тє вид., стереотип.. — Львів: Новий Світ-2000, 2006. — 277 с.