Проблема емоційної стійкості особистості

ВСТУП

Актуальність роботи. Однією з актуальних проблем сучасної психології є розкриття потенційних можливостей емоційної сфери людини в управлінні його діяльністю. Одним з головних напрямів практичної психології другої половини ХХ сторіччя стало вивчення змісту практичної діяльності людей і, зокрема, неоднозначності впливу емоцій на доцільність поведінки і продуктивність діяльності людини.

У психологічній літературі, у якій приділяється увага підвищенню рівня емоційної стійкості, пропонується велика кількість способів, методів і прийомів, що сприяють формуванню даної якості. Більшість із них відрізняється ефективністю впливу на структурні компоненти емоційної стійкості особистості.

Аналіз літературних джерел показує, що існує велика кількість визначень і тлумачень поняття емоційної стійкості. Ця риса визначається як психологічної характеристики, яка відноситься до емоційної сфери особистості (В. М. Писаренко), як досягнення емоціями оптимального ступеня інтенсивності (О. А. Чернікова), як здатність регулювати емоційні стани (С. М. Оя), як здатність до збереження оптимального емоційного напруження в умовах змагань (Ю. М. Блудов), як необхідного психічного якості в умовах стресу (А. В. Родіонов), як здатність підтримувати високий, продуктивний рівень психічної діяльності (Н. А. Худадов), стабільність змісту емоцій (Н. Д. Левітов), як стійка характеристика індивідуальності, як складова темпераменту, важлива нарівні із психічною активністю (В. Д. Небіліцин, А. Ю. Ольшанникова, Б. М. Теплов). Як ми вже згадували, останнім часом емоційну стійкість розглядають як властивість особистості, яка розкривається через наявність ефективної саморегуляції (Л. І. Бучек, М. С. Корольчук), визначають як запорука успішності спортивної, виконавської діяльності (Л. М. Аболина, Т. С. Кириленко, Л. Котов, О. Я. Чебикін).

Мета дослідження: розкрити проблему емоційної стійкості особистості.

Завдання роботи:

– простежити еволюцію теоретичних поглядів на досліджувану проблему;

– показати складові емоційної стійкості;

охарактеризувати емоційні властивості особистості;
визначити шляхи розвитку емоційної стійкості.

Об’єктом дослідження є емоційна сфера особистості.

Предметом дослідження є теоретико-методологічні підходи до вивчення проблеми емоційної стійкості особистості.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ПІДХОДИ ДО ВИЗНАЧЕННЯ ЕМОЦІЙНОЇ СТІЙКОСТІ ОСОБИСТОСТІ

1.1. Визначення емоційної стійкості особистості в працях зарубіжних та вітчизняних вчених

У дослідженнях багатьох авторів (Л. М. Аболина, В. Л. Марищук, К. К. Платонов, О. А. Сиротін, О. Я. Чебикін, О. А. Чернікова) зазначаються різні за походженням і проявам показники емоційної стійкості: розглядаються мотиваційні, моральні, вольові, інтелектуальні якості, властивості нервової системи, які в комплексі повинні перешкоджати виникненню емоційно напруженого стану, який дезорганізує поведінку і діяльність людини. Відповідно до цього найбільш доцільним, на думку багатьох вчених, є визначення емоційної стійкості як певного інтегративної якості особистості, що характеризується такою взаємодією емоційних, вольових, інтелектуальних та мотиваційних компонентів психічної діяльності індивідуума, які забезпечують максимально успішне досягнення діяльності в складній емотивної обстановці (П. Б . Зільберман, О. А. Блінов) [11, с. 274].

Аналізуючи історію вивчення та становлення питання емоційної стійкості можна чітко помітити два основних етапи розгортання дослідження. Перший з них характеризується визнанням руйнівного впливу емоцій на людину і його діяльність, і виділенням, у зв’язку з цим, трьох основних напрямів досліджень емоційної стійкості: результативного, органічного й особистісного (П. Б. Зільберман, В. Л. Марищук, Є. Про . Мілерян, К. К. Платонов, О. А. Сиротін). Цей період становлення проблеми емоційної стійкості називають констатірующе — описовим.

Виділення проблеми емоційної стійкості у самостійний напрям наукового дослідження пов’язано, перш за все, з появою фундаментальних досліджень Л. М. Аболина (1987), які стали переломним моментом у теоретико-методологічному і практичному дослідженні психологічних механізмів емоційної стійкості та закономірностей її формування і підвищення. Емоційна стійкість розглядається цим вченим як результат єдності раціональних, емоційних і тілесних компонентів системи саморегуляції напруженої діяльності, розуміється як системна якість особистості, що забезпечує високу продуктивність діяльності та цілеспрямованість поведінки в напружених умовах. Емоційна стійкість в напружених умовах діяльності опосередковується цілісним механізмом саморегуляції.

Наступний етап розробки проблеми емоційної стійкості реалізує ідею цілеспрямованого формування і розвитку у фахівців різних сфер напруженої діяльності (О. А. Блінов, Т. С. Кириленко, М. С. Корольчук, В. В. Стасюк, О. Я. Чебикін, А . І. Черкашин).

Отже, генезис проблеми емоційної стійкості дозволяє виділити два головних етапи у її становленні і розвитку: що констатує — описовий та формуючий (професійно — орієнтований). Під емоційною стійкістю ми будемо розуміти складні інтегративні якості особистості, які забезпечують високу продуктивність діяльності та поведінки в складних емоційно напружених умовах [11, с. 274]. Головним інтегральним показником емоційної стійкості виступає успішність та стабільність діяльності.

Між тим, як доводять дослідження, надмірно виражена емоційна лабільність особистості може негативно позначатися на ефективності її діяльності, ускладнювати відносини з оточенням, оскільки особистість стає імпульсивною, реактивної. Тому вивчення психологічних особливостей емоційної лабільності особистості коштує як важлива проблема.

Згідно з П. Фресс, емоційна нестійкість є головною характеристикою емоційності. На думку вченого, така нестійкість характеризується чутливістю людини до емоціогенним ситуацій. У свою чергу, емоціогенних ситуація залежить від відносин між мотивацією та можливостями людини.

Емоційна лабільність характеризується нестійкістю емоційного фону, його залежністю від зовнішніх обставин, частою зміною настрою навіть при незначній зміні ситуації: від піднесеного з відтінком добродушності, ейфорії до дісфорічного з незадоволенням, злобою, агресією [1, с. 52].

Аналіз основних теорій вітчизняних та зарубіжних психологів щодо визначення агресії дозволив нам прийти до висновку, що агресія (як поведінковий прояв) — це поведінка, яка характеризується спрямованістю, по-перше, на заподіяння шкоди неживим об’єктам, по-друге, на здійснення дій, які служать причиною шкоди (фізичним, моральної або матеріальної) живим істотам, які мають мотивацію уникнення такого ставлення.

Разом з тим, як свідчить аналіз теоретичних джерел, агресія, як властивість особистості, по-перше, виступає як мотиваційна тенденція, внутрішнє спонукання до здійснення агресивних дій, по-друге, відображає відносно стабільну готовність до агресивних дій в різних ситуаціях за наявності потенційно агресивного сприйняття і потенційно агресивної інтерпретації як стійкої особистісної особливості світосприйняття і світорозуміння, по-третє, характеризується наявністю деструктивних тенденцій у відносинах з іншими людьми. Н. Левітов, зокрема, пов’язує емоційну нестійкість з нестійкістю настроїв та емоцій [1, с. 54]. А, на думку Л. Славіної, емоційна нестійкість пов’язана з «афектом неадекватності», що виявляється в підвищеній уразливості, замкнутості, негативізмі, впертості [1, с. 54]. Слід зазначити, що А. Басс та А. Дарка розглядають образу як заздрість і ненависть до оточуючих за справжні та вигадані дії, а негативізм — як опозиційну манеру в поведінці від пасивної протидії до активної боротьби проти встановлених звичаїв і законів. На думку Є. Ільїна, образа, як емоційна реакція на несправедливе ставлення до особистості, з’являється тоді, коли страждає почуття власної гідності, якщо людина усвідомлює, що його принижують. Дж. Гілфорд розглядає емоційну нестійкість як легку збудливість, песимістичність, стурбованість, коливання настроїв.

Ще А. Лазурський підкреслював, що нестійкість емоції проявляється в тому, що спочатку вона може бути інтенсивною, але потім швидко слабшає, і, врешті-решт, припиняється, переходячи в спокійне байдужість [1, с. 55]. Якщо ж емоції у людини легко збудливі, то попередня емоція дуже швидко замінюється іншою. Тобто, на думку вченого, відбувається швидке і різке зміна емоцій і настрою, притаманне людям істеричного типу.

Отже, лабільність емоцій характеризується тим, що людина швидко реагує на зміну ситуацій. К. Платонов та Л. Шварц дають такі характеристики емоційно нестійких людей: вони мають підвищену емоційну збудливість та схильні до частого зміни емоційних станів [1, с. 56]. Л. Баданіна розуміє під емоційною нестійкістю інтегративну особистісне властивість, що відображає схильність людини до порушення емоційної рівноваги [1, с. 56]. На її думку, до показників цієї властивості необхідно долучити підвищену тривожність, фрустірованность, страхи, нейротизм. Я. Рейковський вважає, що у деяких осіб емоційна стійкість проявляється через їх низьку емоційної чутливості. А Е. Мілерян відзначає, що під емоційною стійкістю необхідно розуміти, по-перше, несприйнятливість до емоціогенним факторам і, по-друге, здатність контролювати і стримувати астенічні емоції [1, с. 57].

Як відомо, вчені розрізняють стенические і астенічні емоції (у залежності від енергетізірующего впливу: 1) стенічні емоції підвищують життєдіяльність, збільшують силу й енергію людини; 2) астенічні емоції знижують життєдіяльність, зменшують силу й енергію людини.

Е. Киршбаум і А. Єремєєв дотримуються думки про те, що позитивні емоції підвищують психічну активність, забезпечують «налаштованість» на вирішення певних завдань. Негативні емоції, найчастіше, знижують психічний тонус, обумовлюють більш пасивні способи захисту. Разом з тим деякі негативні емоції можуть активно посилювати захисні можливості організму, в тому числі і на фізіологічному рівні (підвищення м’язового тонусу, артеріального тиску, збільшення в’язкості крові тощо).

В. Смирнов та А. Трохачов вважають, що під емоційною стійкістю можна розуміти константність психічних та рухливих функцій в умовах емоціогенних впливів [1, с. 58]. Як зазначає Є. Ільїн, не існує «загальної» емоційної стійкості. До різних емоціогенним факторів ця стійкість буде різною. Тому, на його думку, правильніше було б говорити не про емоційну стійкості, а про стійкість особистості до конкретного емоціогенной фактору.

Окремі вчені пов’язують з емоційною стійкістю надійність діяльності. На їхню думку, емоційна стійкість — це властивість темпераменту, що дозволяє надійно виконувати цільові завдання. Ця стійкість забезпечується оптимальним використанням резервів нервово-психічної емоційної енергії.

Слід зазначити, що для багатьох вчених головним критерієм емоційної стійкості є ефективність діяльності в емоціогенной ситуації. Так, Я. Рейковський визначає емоційну стійкість як здатність емоційно збудженої людини зберігати певну спрямованість своїх дій, адекватне функціонування та контроль над вираженням емоцій.

У той же час тематика емоційної стійкості розроблена недостатньо. У спеціальній літературі розкриваються лише окремі емоційні особливості, а цілісних досліджень, присвячених визначенню методів діагностики та корекції емоційної стійкості, немає. Окремі праці стосуються емоційної стійкості у різних вікових категорій. З іншого боку, діяльність людини в різноманітних професійних сферах нерідко здійснюється в складних емоціогенних умовах. Але точніше можна сказати, що будь-які умови можуть стати напруженими у разі невідповідності психологічних особливостей людини вимогам середовища і діяльності. Тому доцільно почати вивчення рівня сформованості емоційної стійкості як необхідної якості для психологів на більш ранніх етапах онтогенезу, коли тільки відбувається професійне становлення професіонала — в студентську пору. Відомо, що для цього віку характерна наявність значної кількості факторів навчальної діяльності: зростає інтенсивність інформаційного потоку, збільшується кількість видів діяльності, зростає особиста відповідальність за успішність навчальної діяльності, значно збільшуються інтелектуальні навантаження. Аналіз літературних джерел показує, що на даний час найбільш висвітлені основні емоційні властивості юнацького віку, які мають більш різноманітні форми прояву в порівнянні з іншими віковими групами, а саме: високий рівень тривожності у спілкуванні, вища диференціація за силою емоційної реакції, більша екстравертірованность [11 , с. 276]. А також: менша імпульсивність і емоційна збудливість, більша емоційна стійкість в порівнянні з підлітками, велика психічна саморегуляція (Л. І. Божович, 1978; М. Й. Боришевський, 1992; О. В. Запорожець, 1986; Т. С. Кириленко , 1987). Проте, в цілому питання емоційної стійкості майбутніх психологів, не дивлячись на свою актуальність і важливість, в науковій літературі висвітлено недостатньо.

Проте, слід ще раз підкреслити, що аналіз джерел переконує в тому, що в психологічній літературі ще мало досліджуються психологічні особливості емоційної лабільності особистості.

1.2. Складові емоційної стійкості

До недавнього часу феномен емоційної стійкості вивчався, переважно, у зв’язку із завданнями прогнозування ефективності професійної, навчальної або спортивної діяльності в стресогенних умовах. Зараз емоційну стійкість вважають однією з найважливіших детермінант успішності життєдіяльності людини в цілому, складовою частиною «емоційного інтелекту» (або емоційної розумності) людини, що забезпечує, зокрема, підтримування нею доброзичливих стосунків з оточуючими. Недарма емоційна стійкість фігурує як один з п’яти «глобальних факторів» особистості у моделі «Велика п’ятірка», універсальність якої підтверджена на основі численних таксономічних досліджень, проведених для носіїв різних культур, у тому числі й української [12, с. 35].

Перш за все, емоційну стійкість розглядають як прояв волі: вона зумовлює здатність людини регулювати власні емоції і долати стан підвищеного емоційного збудження при виконанні складної діяльності. Емоційну стійкість трактують і як особливість темпераменту людини, що дозволяє їй надійно виконувати цільові завдання діяльності за рахунок оптимального використання резервів нервово-психічної емоційної енергії. Емоційну стійкість розглядають також і як властивість особистості, детерміновану динамічними і змістовними характеристиками емоційних процесів. Важливим аспектом останнього напряму вивчення емоційної стійкості є з’ясування змісту і рівня виявлення емоцій і почуттів у складних умовах життєдіяльності. Загострення, посилення моральних почуттів дозволяє людині долати страх, розгубленість, безнадійність. Висловлюються припущення, обґрунтовані теоретично і підтверджені експериментально, що в процесі пристосування людини до складних ситуацій відбувається якісна трансформація у взаємодії характеристик стану людини і рис особистості, причому пристосування до складних умов діяльності є творчим процесом, який сприяє через зміни станів людини формуванню нових інтегративних якостей особистості, що підвищують адаптивність і стресостійкість людини до екстремальних умов діяльності. У процесі неодноразово повторюваних зусиль пристосування до умов діяльності, що змінюються, у людини поступово формуються і стають стійкими не тільки певні засоби саморегуляції стану і поведінки, які реалізуються як мимовільно, неусвідомлено, так і довільно, цілеспрямовано, але змінюються деякі психодинамічні характеристики особистості, що призводить до формування нових інтегративних якостей. Недарма саме загальну здатність до усвідомленої саморегуляції поведінки сучасні дослідники у галузі психології особистості визначають як основу суб’єктного розвитку людини.

У літературі з проблеми дослідження стресостійкості обговорюються можливості віднесення емоційної стійкості або до стабільних рис особистості, яка у такому разі повинна залишатися незмінною протягом усього життя, або до динамічних характеристик особистості, які можуть змінюватися з досвідом в процесі пристосування до складних умов діяльності. Причина неоднозначності у віднесенні емоційної стійкості до стабільних властивостей особистості або до властивостей, які розвиваються в процесі пристосування до екстремальних умов діяльності, полягає у складній природі цього феномена. Він займає проміжне положення між психічними станами і рисами особистості, у зв’язку з чим емоційну стійкість розглядають в континуумі «особистість – стан» [12, с. 37]. Маємо на увазі динамічні риси особистості і стійкі психічні стани, які є властивими для неї.

Емоційну стійкість та емоційну вразливість особистості визначають особистісні детермінанти, які відповідальні за активність поведінки, емоційну спрямованість переживання (інтернальність, екстернальність) і когнітивну оцінку стану. Характер взаємозв’язку між окремими чинниками, які характеризують емоційно стійких і емоційно вразливих індивідуумів, дозволив дослідникам, що вивчали цей феномен у контексті адаптації до змінних умов життєдіяльності, зробити висновок про те, що емоційна стійкість і емоційна вразливість, об’єднуючи характеристики стану і динамічні особистісні риси, можуть бути віднесені до інтегративних властивостей особистості.

Структурний компонент емоційної стійкості тісно пов’язаний з мотиваційною сферою й може бути представлений емоційним збудженням і особистісною тривожністю. З метою посилення інформації про емоційну стійкість діагностується ситуативна тривога. Під дією тих чи інших стрес-факторів дається довільна когнітивна оцінка. У випадку когнітивної оцінки ситуації як небезпечної (адекватність оцінки ситуації залежить від такої властивості особистості, як тривожність) виникає стан тривоги, поведінкові реакції, включені в стан тривоги, дають змогу максимально мінімізувати несприятливий вплив стрес-факторів [12, с. 38].

Вступають у дію механізми перекриття негативного впливу стрес-факторів, у результаті дії яких особистість переоцінює сформовану ситуацію.

Структурний компонент емоційної стійкості діагностується як інтелектуальна лабільність, як включення спеціальних психологічних механізмів емоційної стійкості. Суть їх у тому, що коли людина опиняється в складній емоціоген ній ситуації, однією з перших ланок у психологічних механізмах інтелектуального компонента спрацьовує механізм когнітивної оцінки, на підставі якого здійснюються аналіз інформації й вибір прийняття оптимального рішення з метою виконання поставленого завдання.

Емоційну стійкість характеризує сила нервової системи, яка відображає здатність психіки до прийому стрес-факторів, а саме величину порога чутливості й порога працездатності. Встановлено, що між ними існує певна залежність: чим нижчий поріг чутливості – тим нижчий поріг працездатності. Для визначення динаміки сили нервової системи курсантів доцільно використовувати методику “тепінг-тест”. Емоційне збудження сприяє досягненню успіху й подоланню значних труднощів, але під впливом стрес-факторів, особливих умов відбувається виснаження нервової системи. Важливим є те, що в емоціогенній ситуації доцільно використовувати свої сили, щоб виснаження сили нервової системи не відбувалося заздалегідь. З емоційною стійкістю пов’язані особистісні показники активності та працездатності. Їх визначення відбувається за допомогою колірного тесту М. Люшера [12, с. 40].

Між структурними компонентами емоційної стійкості та її показниками (особистісна тривожність, ситуативна тривога, інтелектуальна лабільність, мотивація, сила нервової системи, активність, працездатність) проводиться кореляційний аналіз. У результаті кореляційного аналізу встановлюється зв’язок, що дає змогу стверджувати: емоційна стійкість, як психічна властивість особистості є єдністю емоційного, мотиваційного, інтелектуального компонентів і сили нервової системи.

Висновки до 1-го розділу

Викладене вище дає можливість підвести такі підсумки стану розробки категоріальної бази феномена.

При всій різноманітності термінології, що використовується для визначення феномена, найбільш поширеною назвою якого можна вважати «емоційну стійкість», простежується єдиний алгоритм розкриття його сутності: через психічний стан суб’єкта, екстремальні (складні) умови професійної діяльності (життєдіяльності); ефективність (успішність) діяльності; надійність суб’єкта діяльності.
Емоційну стійкість визначають як: а) інтегративну властивість особистості; б) психічний стан (тривалий або оперативний), що сприяє (як у першому, так і в другому випадках) оптимізації (забезпеченню ефективності) діяльності і збереженню психічного і фізичного здоров’я суб’єкта.
Емоційна стійкість, як припускають дослідники, змінюється під впливом пристосування людини до екстремальних умов, проте успішність пристосування залежить від низки стійких особистісних характеристик, у тому числі від характеристик емоційності в структурі особистості, від мотиваційних і вольових характеристик, від стильових рис пізнавальної діяльності, пов’язаних з емоційністю.
Найменш розробленими з проблем, пов’язаних з вивченням емоційної стійкості, є, крім проблеми віднесення феномена до категорії властивостей особистості або до категорії психічних станів: а) проблема встановлення характеру співвідношення емоційної стійкості й емоційної вразливості як полярних або різних властивостей особистості; б) проблема діагностики емоційної стійкості й емоційної вразливості, що відображує неопрацьованість підходів до їх операціоналізації; в) ступінь детермінованості емоційної стійкості та емоційної вразливості іншими властивостями особистості і пов’язана з цим проблема залежності успішності саморегуляції стану від стійких властивостей особистості.

РОЗДІЛ 2. СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНІ ЧИННИКИ ЕМОЦІЙНОЇ СТІЙКОСТІ ОСОБИСТОСТІ

2.1. Емоційні властивості особистості

Важливу роль відіграють емоційні властивості людини. За даними Н.Є. Висотської, емоційна збудливість сприяє успішному навчанню професії артиста балету, позитивно впливаючи на виразність, артистичність, танцювальність, успішність у класичному й звичайному танцях, а також акторську майстерність.

Емоційні властивості людини:

— емоційна збудливість — ступінь готовності емоційного реагування на значущі для людини подразники. Виявляється через дратівливість, нестриманість, запальність, гарячковість; сприяє чутливості, вразливості тощо;

— глибина переживання емоцій (емоційна глибина) виражається в тому, наскільки глибоко людина переживає емоції;

— емоційна ригідність — лабільність. Емоційна ригідність — це стійкість емоції, яка виявляється в тому, що виникнувши на якусь подію чи ситуацію, ця емоція продовжує виявлятися, попри те, що обставини вже змінились, і збудник перестав діяти. Лабільність емоцій (рухливість, здатність до переключення) — полягає в тому, що людина вільно виходить з одних емоційних ситуацій і швидко пристосовується до інших. Іноді це зумовлює її реактивність, імпульсивність, а це означає, що людина погано керує собою;

— емоційна стійкість розглядається як:

а) здатність емоційно сильно не збуджуватись у ситуаційних умовах, придушувати емоційні реакції, самоконтролювати їх;

б) емоційна незбудливість, нереагування на емоціогенні подразники;

— експресивність — це вияв емоцій людини через міміку, жести, голос, моторику, пантоміміку, мовлення тощо. За ступенем вияву експресії виокремлюють:

а) гіпомімію (амімію) — означає відсутність або послаблення міміки, жестикуляції, збіднення виразних засобів мови, монотонність інтонації, згаслий погляд тощо;

б) гіпермімію, котра пов´язана з надзвичайним виявленням засобів вираження емоцій, з багатством яскравих експресивних станів, що швидко змінюються;

— емоційний відгук — це ступінь чутливості, сприйняття. За В.В. Бойко, він виявляється в тому, як легко, швидко і гнучко людина емоційно реагує на різноманітні впливи — соціальні події, процес спілкування, особливості партнерів, «на справу», «на предмет», «природу», «на себе» тощо;

— емоційний оптимізм – песимізм [14, с. 285].

Характеристики емоційного реагування, які постійно і яскраво виявляються в даної людини, є її емоційними властивостями.

З погляду фізіології, емоційна збудливість є не що інше, як емоційна готовність, тобто готовність емоційно реагувати на значущі для людини подразники. Істотну роль у формуванні цієї готовності відіграє адреналін. Його введення піддослідним зумовлювало те, що вони починали виявляти емоційні спалахи на ті подразники, які раніше залишали їх зовсім спокійними.

Емоційна збудливість сприяє ефективності деяких видів професійної діяльності.

Емоційний відгук (сприйнятливість, чутливість). Близьким за змістом до емоційної збудливості є властивість, яка позначається як емоційний відгук.

Втрата емоційного резонансу — це повна або майже повна відсутність емоційного відгуку на різні події.

Вразливість. К.К. Платонов визначає вразливість як властивість особистості, яка виражається в домінуванні вражень над пізнавальною функцією сприйняття світу. При цьому враження він розуміє як психічне явище, до структури якого входить нечітке сприйняття, посилене його емоційним забарвленням, через що переживання домінує в ньому над пізнанням.

Емоційна глибина. О.Ф. Лазурський писав: «Спостерігаючи протягом тривалого часу декількох індивідів, ми переконуємося, що в деяких із них почуття можуть досягати за відомих умов такої інтенсивності, до якої інші виявляються зовсім нездатними. От цю саме здатність випробовувати за деяких найсприятливіших обставин такі інтенсивні почуття, які доступні порівняно лише декому, ми й будемо називати силою відчувань» [7, с. 51]. Це властивість рівнозначна інтенсивності, глибині емоції, яка переживається.

Об´єктивними показниками інтенсивності пережитих людиною емоцій можуть слугувати зміни фізіологічних функцій. Однак Лазурський зазначає, що вони не завжди достатні, тому що вегетативна збудливість у різних людей неоднакова.

Емоційна ригідність — лабільність. Емоційну ригідність, яку О.Ф. Лазурський назвав стійкістю емоцій, учений визначав у такий спосіб: це той найбільший для даної людини проміжок часу, впродовж якого емоція, яка виникла, продовжує ще виявлятися, попри те, що обставини вже змінилися і подразник перестав діяти.

Емоційно ригідні люди відрізняються «в´язкістю» емоцій, їхньою стабільністю. Емоційна в´язкість пов´язана з фіксацією уваги й афекту на якихось значущих подіях, об´єктах, психотравмуючих обставинах, на невдачах й образах (злопам´ятність), темах, які хвилюють. З цього приводу в народі кажуть: «Говорить три дні, а все про злидні».

Нестійкість емоції, за Лазурським, виявляється в тому, що спочатку вона може бути інтенсивною, але потім швидко слабшає і, зрештою, припиняється, переходячи в стан спокійної байдужості. Якщо ж емоції в людини легко збудливі, то минула емоція дуже швидко замінюється в неї іншою [14, с. 287].

Отже, лабільність емоцій (рухливість, переключення) характерна тим, що людина швидко реагує на зміну ситуацій, обставин і партнерів, вільно виходить із одних емоційних станів і входить в інші.

Занадто виражена лабільність емоцій може ускладнювати стосунки з навколишніми, тому що особистість стає реактивною, імпульсивною, погано управляє собою.

Емоційна лабільність властива особам з високим нейротизмом (тривожністю). Навпаки, низькому нейротизму відповідає емоційна ригідність.

Емоційна стійкість. У поняття «емоційна стійкість», залежно від авторів, включаються різні емоційні феномени. Деякі автори розглядають емоційну стійкість як «стійкість емоцій», а не функціональну стійкість людини до емоціогенних умов. При цьому під «стійкістю емоцій» розуміють й емоційну стабільність, і стійкість емоційних станів, і відсутність схильності до частої зміни емоцій. Отже, в одному понятті об´єднано різні явища, які не збігаються за своїм змістом з поняттям «емоційна стійкість».

Є.О. Мілерян у книзі «Психологічний відбір льотчиків» писав, що під емоційною стійкістю варто розуміти й несприйнятливість до соціогенних факторів (поряд зі здатністю контролювати й стримувати астенічні емоції, які виникають). Я. Рейковський вважає, що в деяких осіб емоційна стійкість виявляється через їх низьку емоційну чутливість. К.К. Платонов і Л.М. Шварц до емоційно нестійких відносять тих, хто підвищено емоційно збудливий й схильний до частої зміни емоційних станів. Водночас час автори визнають більшу роль волі в забезпеченні ефективності діяльності при виникненні сильної емоції. М.Д. Левітов пов´язує емоційну нестійкість із нестійкістю настроїв та емоцій, а Л.С. Славіна — з «афектом неадекватності» [7, с. 54], яка виявляється в підвищеній уразливості, замкнутості, упертості, негативізмі.

Так само розуміють емоційну стійкість і зарубіжні автори. Дж. Гілфорд розглядає емоційну нестійкість як легку збудливість, песимістичність, заклопотаність, коливання настроїв. П. Фресс як головну характеристику емоційності виокремлює емоційну нестійкість (невротичність), для якої характерна чутливість людини до емоціогенних ситуацій.

Отже, емоційній стійкості, з погляду названих вище авторів, властива емоційна незворушність, невразливість, тобто нереагування людини на емоціогенні подразники, ситуації.

В інших випадках під емоційною стійкістю розуміють такий ступінь емоційного порушення, який не перевищує граничної величини й не порушує поведінку людини (Я. Рейковський) і навіть позитивно впливає на ефективність діяльності.

Л.М. Аболін вважає правомірним під емоційною стійкістю розуміти стійкість продуктивності діяльності, здійснюваної в напружених умовах.

Звідси головним критерієм емоційної стійкості для багатьох учених стає ефективність діяльності в емоціогенній ситуації. О.О. Сиротін включає до визначення емоційної стійкості здатність людини успішно розв´язувати складні й відповідальні завдання в напруженій емоціогенній обстановці.

Емоційна стійкість — здатність придушувати емоційні реакції, тобто «сила волі», яка виявляється в терплячості, наполегливості, самоконтролі, витримці (самовладанні), що зумовлюють стабільність ефективності діяльності.

Не випадково К.К. Платонов поділяє емоційну стійкість на емоційно-вольову (ступінь вольового володіння людиною своїми емоціями), емоційно-моторну (стійкість психомоторики) і емоційно-сенсорну (стійкість сенсорних дій).

Ще один підхід у розумінні емоційної стійкості є в П.Б. Зільбермана, який під цим поняттям розуміє «інтегративну властивість особистості, яку характеризує така взаємодія емоційних, вольових, інтелектуальних і мотиваційних компонентів психічної діяльності індивіда, котрі забезпечують оптимальне успішне досягнення мети діяльності в складній емоційній обстановці». Така сама позиція Б.Х. Варданяна, який визначає емоційну стійкість як «властивість особистості, котра забезпечує гармонійне ставлення між всіма компонентами діяльності в емоціогенній ситуації, а отже сприяє успішному виконанню діяльності» [7, с. 57].

М.І. Дяченко і В.А. Пономаренко розуміють емоційну стійкість як якість особистості й психічний стан, який забезпечує доцільну поведінку в екстремальних ситуаціях.

На думку Є.П. Ільїна, про справжню емоційну стійкість слід говорити в тому разі, коли визначаються:

— час появи емоційного стану при тривалій і постійній дії емоціогенного фактора (наприклад, час появи стану монотонії й емоційного пересичення при виконанні одноманітної роботи); чим пізніше виникають емоційні стани, тим вища емоційна стійкість;

— сила емоціогенного впливу, яка спричиняє певний емоційний стан (страх, радість, горе тощо); чим більше повинна бути сила цього впливу (наприклад, значущість втрати або успіху), тим вище емоційна стійкість людини [7, с. 58].

Крім того, не існує «загальної» емоційної стійкості. При різних емоціогенних факторах ця стійкість буде різною.

Експресивність. Вияв емоцій в людей індивідуальний, у зв´язку із чим говорять про таку особистісну характеристику, як експресивність. Чим більше виражає людина свої емоції через міміку, жести, голос, рухові реакції, тим більше в неї виражена експресивність. Експресивність є інтегральною функцією двох додатків: ступеня вираження (сили) емоцій і контролю людини за їхнім виявом.

За ступенем вияву експресії (зокрема, на обличчі) виокремлюють гіпомімію й гіпермімію.

Гіпомімія (амімія) означає відсутність або ослаблення міміки, жестикуляції, збідніння виразних засобів мови, монотонність інтонації, погляд, що згас і нічого не виражає.

Гіпермімія пов´язана з надмірним пожвавленням засобів вираження емоцій, з надмірністю яскравих й експресивних актів, які швидко змінюються. Вона трапляється в різних формах і зумовлена багатьма причинами.

Часто гіпермімія виражається в безпричинному сміху підлітків. Хихотіння, що переходить у ґиґотіння, — звичайне явище в підлітків. Воно може приховувати сором´язливість.

Іншим виявом гіпермімії є манірність поз і химерність рухів, особливо в дітей з аутизмом.

Емоційність як інтегральна властивість людини. Емоційність як властивість (риса) особистості згадував ще Гіппократ, коли говорив про холеричний тип темпераменту. Наприкінці XIX ст. П. Малапер виокремлював особливий тип емоційних людей поряд з апатичними і пристрасними. Г. Хейманс й Е. Вірсма виокремили три головних фактори особистості: емоційність, активність і реактивність. Про емоційність люди часто судять, виходячи з того, як близько до серця вона приймає дрібниці, захоплюється або плаче з незначного приводу тощо [14, с. 291].

Очевидно також, що ті почуття, які найбільш властиві даному індивіду, збуджуються в нього набагато легше й можуть досягти набагато більшої інтенсивності, ніж всі інші. Отже, О. Лазурський позначив у вітчизняній психології феномен, який набагато пізніше стали розглядати як властивість людини — емоційність.

Емоційність як якісну характеристику гіперемоційності розглядає і Г. Крейг. Для неї емоційність — це схильність легко піддаватися страху й гніву.

В.Д. Небиліцин теж розглядав емоційність як одну із властивостей темпераменту. Рівень емоційності людини він визначав як здатність до емоційного переживання (з урахуванням модальності цього переживання). Як основні характеристики емоційності він виокремлює вразливість, імпульсивність й емоційну лабільність.

Вразливість виражає афективну сприйнятливість людини, чутливість її до емоціогенних впливів, здатність її знайти ґрунт для емоційних реакцій там, де для інших такого ґрунту не існує. Отже, йдеться про емоційну збудливість.

Імпульсивність Небиліцин розглядає як швидкість, з якої емоція стає спонукальною силою вчинків і дій без їхнього попереднього обмірковування й свідомого рішення виконати їх (Є.П. Ільїн не згоден з розумінням імпульсивності як рефлекторної реакції на емоційну зміну, яка виникла).

Під емоційною лабільністю він розуміє швидкість, з якою припиняється даний емоційний стан і відбувається зміна одного переживання іншим.

Змістовні аспекти емоційності відображають явища в ситуації, які мають особливу значущість для людини. Якісні властивості емоційності характеризують становлення індивіда до явищ навколишнього світу й знаходять своє вираження в знаку й модальності домінуючих емоцій. До динамічних властивостей емоційності А.Є. Ольшаннікова зараховує особливості виникнення, перебігу й припинення емоційних процесів та їхнього зовнішнього вираження (експресію). Слідом за В.Д. Небиліциним, вона вважає емоційність однієї з основних складових темпераменту [14, с. 292].

Розгляд емоційності як властивості темпераменту змушує говорити про її генетичне походження.

Крім цього, було виявлено дві тенденції в емоційно-когнітивних зв´язках. Перша — сполучення «аналітичності» з негативною емоційністю пасивно-захисного роду. Це значить, що чим вищі в людини оцінки страху й суму (дистрес), тим більше вона схильна до операцій відмежування, диференціації, підкреслення специфічних ознак об´єктів. Друга тенденція — сполучення «синтетичності» з негативною емоційністю активно-екстернального роду. Інакше кажучи, чим вища оцінка гніву, тим більше людина орієнтована на операції об´єднання, установлення спільності, подібності.

Емоційність і товариськість. О.П. Савінкова, вивчаючи зв´язок емоційності з товариськістю, показала, що широке коло спілкування, більша його активність у поєднанні з короткочасністю характерні для осіб з позитивними емоційними установками (домінуванням емоції радості), а вузьке коло спілкування, мала активність спілкування на тлі стійкості відносин — для осіб зі схильністю до переживання негативних емоцій (страх, сум). Перші більш ініціативні в спілкуванні. Було виявлено зв´язок між емоцією радості й таким динамічним боком спілкування, як потребою в ньому, ініціативністю, легкістю, виразністю спілкування. Було також виявлено негативні зв´язки між астенічними емоціями й активністю спілкування, зокрема між «гнівом» і «страхом», легкістю й широтою кола спілкування [14, с. 293].

М.Б. Депенчук виявив, що особи (зокрема — чоловіки) з високою емоційністю гірше адаптуються до соціокультурного середовища тієї країни, куди вони емігрували. Вони меншою мірою опановують мову країни проживання, гірше орієнтуються в місцевому житті.

2.2. Шляхи розвитку емоційної стійкості

В одному з методів, що пропонує Г.Ф. Заремба, підвищувати стійкість до дії фрустраторів можна за допомогою: включення інтелекту між негативним стимулом і можливою відповідною емоцією, заміни негативних емоційних станів позитивними на основі зусилля волі й виробляється це за допомогою моделювання, у лабораторних умовах, різних фруструючих ситуацій, що зустрічаються в практичній діяльності.

Емоційна стійкість може формуватися в процесі життєдіяльності й придбання певного досвіду як пристосування емоційної сфери індивідуума до навколишніх умов і діючих на нього факторів. Найчастіше таке формування відбувається на неусвідомлюваному рівні.

Багато дослідників вважають, що рівень емоційної стійкості підвищується при дотриманні основних психогігієничних правил, таких як: оптимальна організація режиму праці й відпочинку; систематичні заняття фізичною культурою й спортом; періодична зміна видів діяльності, що припускає перемикання з інтелектуальної роботи на фізичну працю або спортивні вправи; чергування психом’язової напруги й релаксації реалізованої в організації системи перерв у роботі, активного відпочинку, повноцінного сну й т.і.

Також, велике значення, приділяється рівню професійної майстерності у виконуваної співробітником діяльності, тому, як емоційні фактори в меншому ступені впливають на діяльність, у тому випадку, коли суб’єктом придбані необхідні професійні якості вміння й навички.

На думку Г.Ш. Габдреєва, оптимізація емоційних станів і підвищення рівня емоційної стійкості можуть відбуватися через регуляцію функціональних характеристик, тому що, всі рівні систем життєдіяльності людини взаємозалежні й зміна на кожному з них веде до зміни всієї системи в цілому [5, с. 355].

Керування емоційним станом, поведінкою людини, регуляцією його емоційної сфери можливі на різних рівнях психічної реальності, на рівні емоцій і почуттів, відчуттів й образів і т.і. (Ю.М. Забродін).

Дослідження в напрямку підвищення емоційної стійкості шляхом формування у суб’єкта адекватного рівня домагань, які засновані на правильному виборі цілей діяльності й координації відповідних програм для здійснення цих цілей, проводилися К. Левіним і його школою (К. Левін, Т. Дембо, Л. Фестінгер) [5, с. 356].

При аналізі психологічної літератури, нами були відібрані наступні способи формування емоційної стійкості, які найбільше часто застосовуються в практичній діяльності:

— формування вмінь відтворення стану предситуативної готовності до впливу емоційного фактора й стану преднастройки на діяльність;

— оволодіння вміннями довільного керування власним сприйняттям емоціогенних факторів, саморегуляції знака, модальності й інтенсивності емоцій;

— оволодіння вміннями реабілітації нервово-психічних й емоційних станів, відновлення психо-енергетичного потенціалу організму, зняття стомлення.

Істотне місце в психічній саморегуляції займають прийоми самопереконання (аутодидактики), роблячи її інтелектуальним процесом, що активізує й раціонально перебудовує особистість.

Одним з діючих підходів до підвищення емоційної стійкості, що реалізує практично всі вищевикладені методи, може виступати психодрама. Концепція Я.Л.Морено, автора даного методу, являє собою феноменологічний підхід до дослідження міжособистісних відносин і розвиток особистості в контексті цих відносин. Сполучення технологічної пропрацьованості й екзистенціальної глибини розуміння сутності людини і його взаємодій з миром становлять фундамент даного підходу.

Терапевтичний метод Морено зауявний у вигляді триадичної системи, що включає в себе групову психотерапію, соціометрію й психодраму. Індивід і суспільство досліджуються, розглядаються й піддаються терапії під кутом зору цієї триадичної системи в їхній двосторонній взаємодії, причому не тільки терапевтом, але й самі по собі.

Групова терапія Морено являє собою метод, заснований на дії, ціль якого складається в активізації й самоактивізації в окремого члена групи почуття відповідальності за себе як індивіда й за групу як ціле. У рамках цього методу відповідальність розглядається не просто як питання знання, а як заклик до дії.

Звертаючи увагу на принципи групової психотерапії, які виділив Морено, можна відзначити:

«Фундаментальний принцип групової психотерапії, що полягає в тому, що кожен індивід — а не тільки терапевт — може впливати на іншого індивіда як терапевтичний агент, будь-яка група — як терапевтичний агент на іншу групу».
«Групова психотерапія є психотерапевтичним методом, що прагне до найбільш оптимального угруповання членів. Цей метод сприяє, якщо це необхідно, приводячи у відповідність констеляцію групи зі спонтанними мотивами й симпатіями її членів».
«Групова психотерапія — це терапія не тільки окремого індивіда, спинившегося із за труднощів адаптації й інтеграції в центрі уваги, але й всієї групи й всіх індивідів, які з ним зв’язані».
«Метою групової психотерапії є: сприяння інтеграції індивіда на противагу неконтрольованим силам, які його оточують…» [5, с. 360].

Психодрама як психо й соціотерапевтичний акціональный метод являє собою максимально наближену до життя форму групової психотерапії. Наближеність методу до реальності проявляється, не тільки в практиці психодрами, але й у тім, що вона має також під собою теоретичне обґрунтування.

Підкреслюючи вплив міжособистісних відносин на розвиток особистості, Морено виділяє три типи міжособистісних відносин, що приводять у рух «соціоемоціональні сили» притягання й відштовхування, які лежать в основі всіх форм соціалізації. Розрізнення модусів відносин вчувствовання, переносу має важливе значення, з погляду теорії, для соціометрії й психотерапії, зокрема для психодрами.

«Модус відносин вчувствовання, з одного боку, є умовою здійснення психодрами, з іншого боку, психодраматична дія стимулює й розвиває здатність до вчувствовання. На важливих, з терапевтичних позицій, етапах психодрами й соціодрами проводиться робота й з іншим модусом відносин — переносом. Відбувається «демаскування» міжособистісних даностей, ускладнених або перекручених переносом [5, с. 361].

Завдяки цьому відкривається можливість побудови здорових, реалістичних відносин, так званих «телевідносин».

Розмаїтість типів відносин обумовлено неоднорідністю когнітивної здатності людини. «Вона задіє її щораз , коли «виходить із себе», щоб вступити у відносини з іншим індивідом, з «Ти», з миром і діяти в «сфері серед індивідів». Продуктивність інтеракції багато в чому залежить від модусу відповідних відносин, які розвертаються на соматичному, психічному й трансцендентному рівні.

Слідом за Ліппсом, Морено розумів під вчувствованням «уміння відмовитися від самого себе» й активне «проникнення людини в особистий емоційний мир іншого». М.Мід описує цей процес у контексті розвитку мови як «прийняття ролі іншого», маючи на увазі під цим не конкретне прийняття ролі, а емоційне, в уяві.

«Реконстелляція в психодраматичній грі всього комплексу відносин і відповідної ситуації також дозволяє уникнути змішання ситуацій з минулого з реальними ситуаціями в групі, що має місце в аналітичній груповій психотерапії» [5, с. 362]. Людина стає відкритою для реалістичних міжособистісних відносин, усувається несвідома фіксація, якщо відтворена в психодрамі психотравмуюча подія й пов’язаний з нею страх були нею інтегровані не тільки свідомістю, але й емоційно в якості минулого біографічного факту. Морено вважав перенос негативним і патологічним аспектом здорової здатності до міжособистісних відносин.

Отже, у формуванні здатності до міжособистісних відносин поряд із придбанням досвіду завдяки рольовому навчанню, Морено вбачає сутність самого розвитку індивіда. Стосуючись психології розвитку, Морено у своїх міркуваннях виходить із феномена спонтанності. «Він констатує, що людина не просто » викинута у буття» як потрапило, а вже на ембріональній стадії вступає у відносини з миром. Вона споконвічно є діючою. Кожен момент існування людини його інтеракції, на думку Морено, по’вязаний як мінімум з однією роллю. Під роллю він розуміє: «форму функціонування, що приймає індивід у певний момент, реагуючи на певну ситуацію, у яку залучені інші особи або об’єкти». «Виконання ролі первинно стосовно «Я». Ролі не виникають із «Я», але «Я» може виникнути із ролей. » Це висловлення Морено відбиває суть його концепції розвитку особистості. «Кожний з нас — насамперед людська істота, що приймає на себе якісь-то ролі, програє їх й у цілому являє собою якусь рольову матрицю» [5, с. 363].

Цілющий ефект психодрами, на думку Морено, досягається за рахунок катарсису (зняття напруги) і навчання. У поняття «теле» Морено вкладав негативні й позитивні почуття, що виникають між людьми в психодраматичній дії, «вчувствовання людей друг у друга», «потік двосторонньої аффективності між індивідуумами».

Кінцевим результатом психодраматичного процесу є зміна в структурі перцептивного поля учасників, що одержала назву інсайд. Інсайд — це вид пізнання, що приводить до негайного рішення або нового розуміння проблеми.

Таким чином, психодрама гармонійно сполучає в собі раціональне й уявлюване, спонтанне й рефлексивне, майбутнє, сьогодення й минуле. У ній є місце для «серйозності й гри, емоцій і мислення, інтрапсихичного й міжособистісного, індивідуального й групового, для психологічної підтримки навчання й інсайда, для духовного й естетичного…»

Висновки до 2-го розділу

Таким чином, можна зробити наступні висновки:

— Незважаючи на існування на сучасному етапі великої кількості шляхів, способів і прийомів єдиного розуміння дослідників у шляхах формування емоційної стійкості немає.

— Важливими механізмами підвищення емоційної стійкості особистості є: психо-м’язова напруга-розслаблення, рефлексія інтероцептивних відчуттів, осмислення й адекватна ситуації когнітивна оцінка конструктивного способу, що відбувається з наступним вибором реагування.

— Одним з методів, що у процесі психотренінговой роботи може містити в собі реалізацію всіх вищевикладених механізмів є психодрама. У процесі психодраматичних занять, індивід, включений у групову діяльність, проробляє реальні ситуації професійної діяльності, що викликають зниження емоційної стійкості, одержує усвідомлення й способи реалізації внутрішніх ресурсних резервів обумовлених соціальним досвідом.

ВИСНОВКИ

Емоційну стійкість розглядають як прояв волі: вона зумовлює здатність людини регулювати власні емоції і долати стан підвищеного емоційного збудження при виконанні складної діяльності. Емоційну стійкість трактують і як особливість темпераменту людини, що дозволяє їй надійно виконувати цільові завдання діяльності за рахунок оптимального використання резервів нервово-психічної емоційної енергії. Емоційну стійкість розглядають також і як властивість особистості, детерміновану динамічними і змістовними характеристиками емоційних процесів. Важливим аспектом останнього напряму вивчення емоційної стійкості є з’ясування змісту і рівня виявлення емоцій і почуттів у складних умовах життєдіяльності.

Пізнання емоційної сфери людини, не дивлячись на свою тривалу історію, має ще багато невирішених завдань. Це пов’язано з тим, що емоції, будучи самостійним явищем психіки, дуже тісно переплітаються з іншими її проявами. Інтегруючись з пізнавальними процесами і особистісними якостями, вони утворюють єдність інтелектуального, креативного та емоційного. Результатом таких утворень є виникнення, функціонування і закріплення великої кількості особистісних якостей як стійких утворень у поведінці і діяльності.

Можна зробити висновок — успішність, ефективність, продуктивність психологічної діяльності забезпечують ті особистісні якості, які усвідомлюються як незаперечні цінності. До їх структурі беззаперечно і обов’язково повинна входити і емоційна стійкість майбутнього психолога. Тільки тоді особистість буде сучасною, цілісною і потрібною, якщо вона буде розуміти себе, і ефективно співпрацюватиме з іншими.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Аршава І. Ф. Емоційна стійкість людини і її діагностика / І. Ф. Аршава. – Д.: Вид-во ДНУ, 2006. – 336 с.
Власова О. І.. Педагогічна психологія. — К.: Либідь, 2005. — 400 с.
Выготский Л. С. Психология. — М.: Апрель Пресс; М.: ЭКСМО-Пресс, 2000. — 1006, с.
Загальна психологія: Навч. посібник /Авт. кол.: О. Скрипченко, Л. Долинська, З. Огороднійчук та ін.. — К.: А.П.Н., 2002. — 461 с.
Загальна психологія /За редакцією академіка С. Д. Максименка. Підручник. — 2-ге вид., Переробл. І доп. — Вінниця: Нова Книга, 2004. — 704 с.
Зимняя И. А. Педагогическая психология. – М.: „Логос”, 2000. – 185 с.
Кириленко Т. С. Психологія: емоційна сфера особистості: Навч. Посібник. — К.: Либідь, 2007. — 256 с.
Максименко С. Д. Загальна психологія: Навч. посібник для студ. вуз.; Міжрегіональна академія управління персоналом. — 2-е вид., стереотип.. — К., 2001. — 455 с.
М’ясоїд П. А. Загальна психологія: Навч. посібник для студ. вуз. — К.: Вища школа. — 2000. — 479 с.
Носенко Е. Л. Теоретико-психологічні засади комп’ютерної діагностики емоційної стійкості людини / Е. Л. Носенко, І. Ф. Аршава. – Д. : Вид-во ДНУ, 2006. – 188 с.
Носенко Е.Л. Особистісні фактори успішності вирішення людиною основних життєвих задач (у світлі сучасних теорій особистості) / Е.Л.Носенко //Матеріали ІІ Всеукраїнського психологічного конгресу, присвяченого 110 річниці від дня народження Г.С. Костюка (19-20 квітня 2010 р.). – Т. 1. – К. : ДП «Інформаційно-аналітичне агентство», 2010. – С. 273–278.
Носенко Е.Л. Форми відображеної оцінки емоційної стійкості та емоційної розумності людини / Е.Л.Носенко, І.Ф.Аршава, К.П.Кутовий. – Д.: Вид-во «Інновація», 2011. – 178 с.
Олпорт Гордон В. Особистість у психології. — М.: Ювента, 1998. — 375 с. 17. Практикум із загальної, експериментальної і прикладної психології: Учеб. посібник / За заг. ред. А. А. Крилова, С. А. Манічева. — СПб.: Пітер, 2002. – 324 с.
Психологія: Підручник для студ. вуз. /За ред. Ю.Л.Трофімова. — К.: Либідь, 2000. — 558 с.
Шадських Ю. Г. Психологія і педагогіка: Навч. посіб. для студ. вищих навч. закладів. — Львів : Магнолія. — 2007 . — 319, с.

referat-ok.com.ua