Вступ.

1. Сутність і структура державного боргу.

2. Критерії та показники, що характеризують рівень державного боргу.

3. Особливості формування державного боргу в Україні.

4.Управління державним боргом в Україні та напрямки його вдосконалення.

Висновки.

Список використаних джерел.

Вступ

Державний борг — об'єктивне економічне явище, зумовлене залученням державою додаткових фінансових ресурсів на умовах кредиту для забезпечення реалізації функцій і завдань, покладених на неї.

Дефіцит державного бюджету, залучення й використання позик для його покриття призвели до формування державного боргу в Україні. Великі розміри внутрішнього і зовнішнього боргу, а також відповідно зростання витрат на його обслуговування зумовлюють необхідність розв'язання проблеми державного боргу, а відтак і пошуку шляхів удосконалення механізму його управління. Як переконує досвід багатьох країн, чим обтяжливішим стає для держави нагромаджений зовнішній і внутрішній борг, тим активніше входить його обслуговування у взаємодію з функціонуванням економіки та її фінансової системи. Розв'язання проблеми обслуговування державного боргу є одним із ключових факторів економічної стабільності в країні.

Основою системи управління державним зовнішнім боргом є безперервний моніторинг — збір, обробка та аналіз інформації — з метою оптимізації процесу управління ним. Аналізуючи інформацію про державний борг, розраховуючи оптимальні та критичні значення його показників, оцінюючи ризики, визначають рівень кредитоспроможності країни та необхідність застосування інструментів активного управління боргом. Важливою складовою аналізу державного зовнішнього боргу є дослідження періодизації його розвитку.

В ході роботи було досліджено поняття державного боргу як невід'ємної і важливої складової державних фінансів, наведено висловлювання низки відомих світових учених. Проаналізовано структуру і динаміку державного внутрішнього та зовнішнього боргу, механізм його управління і обслуговування, визначено основні напрями фінансової політики оптимізації заборгованості.

1. Сутність і структура державного боргу

Державний борг за своєю економічною сутністю визначає економічні відносини держави як позичальника з її кредиторами (резидентами та нерезидентами) з приводу перерозподілу частини вартості валового внутрішнього продукту на умовах строковості, платності та повернення.

За умовами залучення коштів розрізняють внутрішній та зовнішній борг.

Внутрішній державний борг — сукупність зобов'язань держави перед резидентами (заборгованість держави всім громадянам, які тримають внутрішні державні облігації).

Державний внутрішній борг складається із заборгованості, що виникає щорічно за новими борговими зобов'язаннями уряду. Він формується в результаті випуску державних цінних паперів, отримання кредитів та виникнення інших боргових зобов'язань.

Зовнішній державний борг — сукупність боргових зобов'язань держави, що виникли в результаті запозичення держави на зовнішньому ринку.

Державний зовнішній борг складається з:

• позик на фінансування державного бюджету та погашення зовнішнього державного боргу;

• позик на підтримку національної валюти;

• позик на фінансування інвестиційних та інституціональних проектів;

• гарантій іноземним контрагентам щодо виконання контрактних зобов'язань у зв'язку з некомерційними ризиками;

• державних гарантій, що надаються Кабінетом Міністрів України для кредитування проектів, фінансування яких передбачено державним бюджетом України.

Відповідно до Закону України про Державний бюджет на відповідний рік, визначається граничний розмір дефіциту бюджету та джерела його покриття за рахунок внутрішнього та зовнішнього фінансування, а також встановлюється граничний розмір державного внутрішнього та зовнішнього боргу України на 1 січня наступного за бюджетним роком з визначенням напрямів використання фінансових ресурсів[1].

Загальний державний борг України з 1992 року поступово зростав. Це обумовлювалося різними чинниками: дефіцитністю державного бюджету та платіжного балансу, високою залежністю від імпорту енергоресурсів, неефективним використанням залучених кредитів та відсутністю належного контролю за цим процесом, несприятливим інвестиційним кліматом. Найбільшою мірою формування боргу було пов'язане з бюджетними дефіцитами, які мали місце до 2000 року. Прийняття бездефіцитного державного бюджету на 2000 та 2001 рр. дещо стабілізувало ситуацію. Але основні причини та джерела дефіциту, і насамперед, незбалансованість державного споживання і фінансових можливостей, залишалися. Це може призвести у перспективі до подальшого зростання державного боргу.

Розмір державного боргу розраховується у грошовій формі, як непогашена основна сума прямих боргових зобов'язань держави. Залишаючись достатньо високим, рівень державного боргу України водночас не є критичним. Згідно з міжнародними стандартами (Маастрихтською угодою) критичними вважаються боргові зобов'язання держави, які перевищують 60% від ВВП.

Відповідно до нової бюджетної класифікації України, прийнятої Постановою Верховної Ради України від 12.07.1996 р. № 327/96-ВР "Про структуру бюджетної класифікації України", як внутрішній, так і зовнішній державний борг класифікується за типом кредитора і типом боргового зобов'язання (класифікація державного боргу розглядається у темі "Бюджетна класифікація").

За формою залучення коштів державний борг поділяється на державні запозичення та гарантії.

Державні запозичення — залучення державою в особі Кабінету Міністрів України, через Міністерство фінансів України грошових коштів, іншого майна та майнових прав, яке передбачає прийняття зобов'язань щодо грошових коштів на умовах строковості, платності та повернення.

Розрізняють: державне внутрішнє запозичення, що здійснюється шляхом укладання угод з резидентами України про позику та випуск державних цінних паперів, що розміщуються на внутрішньому ринку; державне зовнішнє запозичення — державне запозичення, що здійснюється шляхом укладання з

нерезидентами України угод про позику та випуск державних цінних паперів, що розміщуються на зовнішньому ринку.

Державне запозичення може здійснюватись лише з метою:

• фінансування дефіциту державного бюджету;

• підтримки платіжного балансу та поповнення валютних резервів;

• на інші цілі, встановлені законом України в кожному окремому випадку. Державна гарантія — зобов'язання держави в особі Кабінету Міністрів

України, що діє через Міністерство фінансів України, повністю або частково виконати платежі на користь кредитора у випадку невиконання позичальником, іншим німе Україна, зобов'язань щодо повернення грошових коштів на умовах строковості та платності.

Формою надання державної гарантії є державна порука. Основними способами реалізації державних гарантій та запозичень можуть бути:

• випуск (емісія) державних цінних паперів;

• укладення угод про позику та гарантійних угод;

• інші способи, передбачені законодавством України.

При наданні державних гарантій виникає потенційний державний борг, який стає реальним за умови відшкодування кредитору суми зобов'язань позичальника, за якими держава була гарантом[2].

За валютою залучення державний борг поділяється на борг у національній та іноземній валюті.

Внутрішній борг переважно формується в національній валюті. Для залучення коштів емітуються цінні папери, які розміщуються на внутрішньому фондовому ринку. Державний борг в іноземній валюті виникає в результаті здійснення безпосереднього запозичення коштів в урядів зарубіжних країн, міжнародних фінансово-кредитних організацій, іноземних банків, а також розміщення державних боргових зобов'язань на міжнародних ринках капіталів.

Залежно від терміну залучення коштів розрізняють: короткостроковий борг (з терміном погашення до одного року), середньостроковий (від одного до п'яти років), довгостроковий (від п'яти років і більше).

Державний борг можна поділити також на:

— капітальний, який включає всю сукупність боргових зобов'язань держави на певну дату;

— поточний, що складається з платежів по зобов'язаннях, які позичальник повинен погасити у звітному періоді.

Основними причинами виникнення та зростання державного боргу в Україні є дефіцит державного бюджету та постійний дефіцит платіжного балансу країни. Для фінансування дефіциту Державного бюджету України залучаються кошти міжнародних фінансових організацій[3].

Погляди представників різних наукових шкіл щодо впливу державного боргу на економіку держави й добробут населення мають плюралістичний характер. Так, А. Сміт у своїй праці "Дослідження про природу і причини багатства народів" наголошував, що зростання державного боргу може спричинити банкрутство держави як позичальника[4]. Д. Рікардо вважав, що державний борг призводить до відпливу капіталу, а дефіцитне фінансування скорочує приватні заощадження. Досить категорично про державні запозичення висловлювалися такі відомі вчені, як Ж.-Б. Сей, Т. Мальтус, Р. Масгрейв, Е. Меаде, Ф. Модільяні та інші.

Посідаючи односторонню позицію щодо державного кредиту, яка проявляється у повному його несприйнятті або необґрунтованому схваленні, не варто абсолютизувати ту чи іншу точку зору. На цьому етапі серед українських економістів і науковців переважають негативні погляди на залучення державою зовнішніх фінансових ресурсів. На нашу думку, слід детальніше зупинитися та актуалізувати питання впливу державного боргу на економічне зростання держави.

Можливість значного нарощування державного боргу з метою стабілізації економіки визнається, зокрема, кейнсіанською школою. При цьому її представники зазначають, що наростання державного боргу не загрозливе, оскільки борг частково може погашатися після подолання кризових явищ. Так, вступ економіки в стадію піднесення супроводжується зростанням податкових надходжень, а державні витрати за проведення економічно обґрунтованої політики мають зменшуватися. Надлишок бюджету, що виникає на цій основі, має спрямовуватися на погашення боргів, які виникли під час кризи.

Проте залучення державних позик для фінансування капітальних вкладень може застосовуватися і за нормальних умов суспільного відтворення. Реалізація інвестиційних проектів за участю держави сприяє задоволенню суспільних потреб, економічному зростанню і водночас має забезпечувати повернення позикових коштів, залучених на їх фінансування.

Іншим механізмом впливу державних позик на економічний розвиток є збільшення зайнятості виробничих факторів. В економіці, яка характеризується неповною зайнятістю виробничих факторів, додаткові державні видатки, фінансовані позиками, дають поштовх внутрішньому виробництву, що, в свою чергу, сприяє повнішому завантаженню матеріальних факторів виробництва й підвищенню рівня зайнятості.

Важливо також зазначити, що, допускаючи бюджетний дефіцит, держава стимулює внутрішнє виробництво через підтримання сукупного попиту. Адже дефіцит бюджету є елементом сукупного попиту, тому скорочення дефіциту або балансування бюджету веде до скорочення внутрішнього попиту. А таке скорочення макропопиту дуже небажане, оскільки має мультиплікативний ефект: спад виробництва веде до зменшення зайнятості й падіння попиту на товари виробничого призначення. Це знижує споживчі витрати домашніх господарств та інвестиційні витрати підприємств, що, в свою чергу, ще більше обмежує макропопит.

Стимулювальний вплив на розвиток економіки має залучення зовнішніх позик, оскільки в реальних термінах означає надходження додаткових ресурсів, шо можуть дати поштовх економічному зростанню.

Зовнішня заборгованість, зокрема, дає змогу країні здійснювати більші сукупні витрати, ніж вироблений національний дохід.

У макроекономічному аналізі відоме таке рівняння[5]:

NDI — А = -dFD,

де NDI — національний дохід;

А — сукупні витрати;

-dFD — приріст зовнішньої заборгованості.

За таких умов завдяки зовнішньому запозиченню виникає можливість прискорення темпів зростання національного доходу країни за рахунок можливих додаткових інвестицій:

S — І = — dFD,

де S — внутрішні заощадження;

І — інвестиції.

Якщо можливості збільшення внутрішніх заощаджень за перехідної економіки обмежені мінімально необхідним рівнем споживання, то саме зовнішнє фінансування стає важливим джерелом інвестування в економіку.

У платіжному балансі ці процеси виражаються таким співвідношенням:

СА = -dFD + dR,

де СА — сальдо поточного рахунка;

dR — накопичення чистих міжнародних резервів.

Зазначена рівність свідчить про те, що від'ємне сальдо поточного рахунка може фінансуватися чи то нарощуванням зовнішнього боргу, чи то зменшенням міжнародних резервів.

Оскільки мета забезпечення стабільності національної валюти не допускає зменшення офіційних валютних резервів, то інтенсифікація імпорту капітальних товарів, що необхідна для забезпечення економічного зростання, та імпорту споживчих товарів із метою недопущення падіння споживання, пропорційного скороченню виробництва, часто спирається на зростання зовнішньої заборгованості країни.

Наведену вище рівність можна подати так:

DR = СА + dFD.

Джерелом приросту міжнародних резервів є або позитивне сальдо поточного рахунка платіжного балансу, або приріст зовнішньої заборгованості. Оскільки можливості швидкого нарощування експорту в середньостроковому періоді обмежені зовнішньою конкурентоспроможністю країни, а зростання імпорту необхідне для оновлення технологічної бази виробництва, то накопичення міжнародних резервів як важливої складової політики стабілізації у багатьох випадках фінансується за рахунок зовнішніх кредитів і позик.

По суті, залучення зовнішніх фінансових ресурсів дає змогу державі вийти за межі замкненого кола: слабкий динамізм економічного розвитку — недостатність національних заощаджень — звужене відтворення суспільного виробництва — нагромадження кризових явищ в економіці.

Для аналізу ситуації у сфері державних фінансів часто застосовують таку рівність:

D = dID + dNCe + dFD,

де D — дефіцит державного бюджету;

dID — внутрішні державні позики;

dNCg — кредити Центрального банку уряду;

dFD — зовнішні кредити і позики.

Тобто дефіцит бюджету фінансується внутрішніми позиками та (або) кредитами Центрального банку, а також зовнішніми кредитами і позиками. Відомо, що залучення кредитів Центрального банку, як правило, обертається зростанням цін, а внутрішні запозичення витісняють приватних інвесторів через зростання відсоткових ставок. Тому фінансування дефіциту бюджету значною мірою потребує використання зовнішніх фінансових ресурсів[6].

Слід зазначити, що повна відмова від державного запозичення, як внутрішнього, так і зовнішнього, неможлива, оскільки необхідно забезпечувати обслуговування й погашення вже накопиченого державного боргу, підтримувати платіжний баланс, зберігати й накопичувати валютні резерви, які є джерелом фінансування економічного зростання.

Для забезпечення стабільного економічного зростання українські підприємства потребують значних інвестицій, які можуть підтримати конкурентоспроможність вироблених ними товарів шляхом впровадження нових технологій і модернізації виробництва. У багатьох випадках такі інвестиції не можуть бути здійснені за рахунок доходів підприємств. Розв'язанню проблеми можуть сприяти прямі іноземні інвестиції та зовнішні запозичення.

Основними кредиторами України є міжнародні фінансові організації, зокрема Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР), Міжнародний валютний фонд (МВФ), Світовий банк (СБ). Ставка українського уряду на зростання запозичень на зовнішньому ринку пояснюється тим, що іноземні позики дешевші, ніж внутрішні, і надаються на довгостроковій основі. Так, наприклад, Світовий банк надає пільгові кредити на строк до 17 років із можливістю відстрочки платежу (до 5 років) під 7% річних.

На сьогодні до проектного портфеля Світового банку в Україні входить 30 проектів із загальним обсягом інвестиційних ресурсів понад 3,0 млрд. дол. США. Інвестиційні проекти Світового банку здійснюються в різних галузях економіки України. Велике значення надається соціальному сектору, сільському господарству, паливно-енергетичному комплексу, фінансовому і державному секторам.

Державний борг України утворюється внаслідок здійснення державних запозичень. Державний борг України складається з державного внутрішнього боргу та державного зовнішнього боргу.

Внутрішній і зовнішній державний борг є суверенним боргом і являє собою абсолютне й безумовне зобов'язання держави. Держава несе повну майнову відповідальність згідно з умовами емісії державних цінних паперів, кредитних угод та позик.

Усі зобов'язання, які складають внутрішній та зовнішній державний борг, однакові й рівні за статусом, незалежно від дати їхнього виникнення та юридичної форми. Визнання одних зобов'язань пріоритетними щодо інших забороняється.

Основним завданням для здійснення запозичень є дотримання сальдо фінансування — дефіциту або профіциту державного бюджету, затвердженого законом про державний бюджет на відповідний рік.

В разі зменшення або збільшення обсягів погашення у відповідному році допускається зменшення або збільшення обсягів державних запозичень з метою дотримання затвердженого в Законі про Державний бюджет на відповідний рік обсягу дефіциту або профіциту державного бюджету.

Кабінет Міністрів України має право брати зобов'язання від імені України, пов'язані із здійсненням запозичень, у тому числі щодо відмови від суверенного імунітету в можливих судових справах, пов'язаних із поверненням позик та звільненням платежів згідно з угодами від будь-яких комісій, податків та інших обов'язкових платежів, протягом часу дії зобов'язання з повернення запозичених коштів.

Показниками, на підставі яких приймається рішення про управління державним боргом, є:

• відношення державного та гарантованого державою боргу до валового внутрішнього продукту;
• відношення загальної суми річних платежів за державним боргом до валового внутрішнього продукту;
• відношення загальної суми річних платежів за державним боргом до доходів Державного бюджету звітного року;
• валютна структура державного боргу;
• відношення державного боргу в іноземній валюті до золотовалютних резервів Національного банку України
• відношення платежів за державним боргом в іноземній валюті у відповідному році до обсягу валютних резервів Національного банку України на початок відповідного періоду;
• відношення річних виплат за державним боргом в іноземній валюті до величини експорту за відповідний рік;
• відношення короткострокового зовнішнього державного боргу до золотовалютних резервів Національного банку України.

Заборгованість Національного банку України перед Міжнародним валютним фондом за кредитами, отриманими з метою підтримки платіжного балансу та реалізацією грошово — кредитної політики, відноситься до гарантованого державою боргу[7].

Звичайно, щоб Україна відчула практичний вплив стимулювального ефекту зовнішніх і внутрішніх запозичень, уряду необхідно проводити обґрунтовану й зважену боргову політику, яка має враховувати ймовірні макроекономічні наслідки, пов'язані з процесом управління державним боргом. Основним фактором, що викликає зростання державної заборгованості й нівелює позитивний вплив державних запозичень в Україні, є нецільове використання запозичених фінансових ресурсів і відсутність урядового контролю за рентабельністю їх залучення у виробничий процес.

Отже, Україні необхідно дотримуватися "золотого правила" державних фінансів: розмір бюджетного дефіциту (сума випущених боргових зобов'язань уряду) має дорівнювати сумі державних інвестицій.

2. Критерії та показники, що характеризують рівень державного боргу

Щодо стану боргу на сьогодні. В 2006 році видатки на погашення та обслуговування державного боргу складатимуть близько 13 мільярдів гривень. Нині Україна знаходиться на піку виплат з державного боргу, який припадає на 2004-2006 роки. Причому річний оборот за державним боргом сягає близько 23 мільярдів гривень. Наша держава пережила дефолт 1999 року, в 2000 році державний борг було реструктуровано, до 2003 року тривав пільговий період і Україна сплачувала тільки відсотки за своїми боргами.

Спроможність у повному обсязі обслуговувати та своєчасно погашати державний борг є одним з показників фінансової стабільності країни, який закріплює за державою імідж надійного позичальника та відкриває перед нею можливості до нових позик на більш вигідних умовах. Сьогодні Україна успішно виконує свої зобов'язання — вчасно і в повному обсязі. За що теперішній уряд заслуговує на високу оцінку.

Проте підходи до управління державним боргом повинні ґрунтуватись на довгостроковій стратегії боргової політики, на основі якої має проводитись довгострокове планування державного бюджету, державного боргу, його погашення та здійснення нових запозичень[8].

Роботу Міністерства фінансів України можна суттєво поліпшити, запровадивши практику проведення активної політики управління державним боргом, яка передбачає зміну ролі Мінфіну: з простого агента уряду, який здійснює емісію цінних паперів, — до участі на вторинному ринку цінних паперів, підтримки його ліквідності, здійснення дострокового викупу обтяжливих зобов'язань тощо. Звісно, подібні функції Мінфіну відразу реалізувати буде досить важко, проте, діючи через уповноважений державний банк-агент, яким має всі шанси стати "Укрексімбанк", можна досягти значного результату — зменшення навантаження на державний бюджет шляхом оптимізування структури державного боргу.

Граничний розмір зовнішнього державного боргу України на даний момент визначається лише в гривнях та доларах США, засади грошово-кредитної політики Національного банку України та основні макропоказники Мінекономіки також прив'язуються до долара США. Проте Україна сьогодні вже межує із країнами Євросоюзу, значну частину державного боргу складають зобов'язання, виражені в євро — 11,1 %. Тому, для проведення виваженої державної зовнішньої та внутрішньої економічної політики необхідно прогнозувати економічний розвиток, виходячи із реалій, що склалися в даний момент. З початку введення в обіг готівкового євро долар США девальвував до євро більш ніж на 20 %, а разом з ним — і наша національна валюта.

Багато країн світу пішли шляхом прив'язки національної грошової одиниці до так званого "кошика валют", чи, принаймні, до двох основних — євро та долара США. Оскільки нами декларовані європейський вибір, інтеграція в світову економіку та вступ до Світової організації торгівлі, необхідне прогнозування макроекономічних показників, орієнтованих на дві валюти. Це пов'язано зі значними коливаннями світових валют та кон'юнктури фінансових ринків[9].

Щодо інноваційної складової боргової політики України. У співпраці із Світовим банком та Європейським банком реконструкції та розвитку сьогодні виникають проблеми якості управління портфелем проектів. У 2005 році діяли 18 проектів розвитку, що фінансуються за рахунок позик даних організацій і мали б спрямовуватись на структурний розвиток інфраструктури економіки. Проте дуже часто, ще на стадії складення проекту, кошти передбачаються, в основному, на цілі, прямо не пов'язані із виконанням проекту, що ставить під сумнів доцільність таких запозичень, не кажучи вже про неефективне використання коштів на стадії реалізації багатьох проектів. Під кожен проект створюється окрема група впровадження, витрачаються значні фінансові ресурси на навчання спеціалістів, закордонні відрядження, проектну документацію, матеріально-технічне забезпечення, оренду приміщень тощо. Треба замислитися над причиною того, чому тільки третина проектів більш-менш впроваджується. Дану проблему можна вирішити шляхом створення при уряді України єдиного проектного офісу, спеціалізованого на проектному фінансуванні та співпраці з міжнародними фінансовими організаціями.

Щодо державної підтримки експорту. Багато країн світу використовують механізми підтримки національних підприємств-експортерів шляхом видачі державних гарантій за кредитами нерезидентів, взятими для закупівлі товарів на території їхніх держав. Це значно впливає на пожвавлення економічного зростання та конкурентоспроможності вітчизняної продукції на світовому ринку. Даний механізм, крім розвинених країн світу, також запровадила Російська Федерація, а ми продовжуємо лише вивчати ефективність таких заходів[10].

Щодо критичних показників боргу. Величина державного боргу на кінець 2005 року складає 82,7 мільярда гривень, це — 21 % до ВВП, тобто в 3 рази менше за граничний рівень, передбачений Бюджетним кодексом.

Величина державного боргу України знаходиться на безпечному рівні і дозволяє Україні успішно здійснювати нові запозичення, проте виправданням здійснення нових запозичень в умовах стрімкого економічного зростання може бути лише спрямування отриманих коштів на цільові проекти, в першу чергу ті, що мають інноваційний характер.

Для забезпечення економічної безпеки України і створення передумов для подальшого розвитку не можна йти шляхом зменшення показника державного боргу до ВВП. Дане співвідношення має бути стабільним, і нові запозичення повинні витрачатися в першу чергу на структурну перебудову економіки, інноваційні технології, розвиток сучасної ринкової інфраструктури, без чого не можна сьогодні бути впевненими у сталому економічному розвиткові держави.

Одним із найважливіших показників, який характеризує ефективність боргової політики країни та її спроможність виконувати боргові зобов'язання, є співвідношення сумарних виплат із обслуговування й погашення державного боргу до загальних доходів державного бюджету та ВВП. Коли сумарні боргові виплати після боргової кризи 1998 року сягнули небезпечних 71,4 % річного обсягу дохідної частини держбюджету, здійснення упродовж 1999-2003 рр. реструктуризації боргових зобов'язань дозволило суттєво знизити навантаження на державний бюджет. Останні п'ять років відносні бюджетні витрати на обслуговування та погашення державного боргу стабілізувались у межах 3,1-4,2 % ВВП та 16,0 — 19,9 % сукупних бюджетних доходів (що відповідає 2-3 місячному обсягу надходжень до держбюджету). При цьому слід зважити на збереження відносної стабільності боргових виплат на початку пікового періоду погашення боргових зобов'язань, що припадає на 2003-2007 рр[11].

Розмір державного боргу України, відповідно до вищенаведених параметрів, не є надто загрозливим для економіки. Проте найбільшою проблемою нині залишається невдалий графік погашення. Непослідовна політика запозичень у 1997-1999 рр. призвела до нерівномірного розподілу боргового навантаження у часовій перспективі. Ситуативний підхід до формування строкової структури боргу і дискретність запозичень на різних умовах призводять до "пікових" перевантажень платежів, які, в свою чергу, провокують боргову кризу. При цьому навіть прийнятні умови окремих нових позик не виключають негативного сукупного впливу на загальний графік управління і обслуговування боргу.

Показовим є помітне відносне зменшення фактичного боргового навантаження після 2000 р., пов'язане насамперед з урядовою політикою реструктуризації заборгованостей. Станом на вересень 2004 р. відношення обслуговування до погашення боргу склало 4,01%, що свідчить про невисоку фактичну офіційну вартість державного боргу. Цьому сприяє підвищення кредитного рейтингу України, яке знижує вартість нових запозичень. Зокрема, протягом 2004 р. низка провідних рейтингових агентств світу підвищила кредитний рейтинг України до В — В+(за рейтинговою системою "Moody's" ) з стабільним та позитивним прогнозом. Водночас, експерти відзначають значну неоднорідність структури державного боргу, з високою часткою успадкованих високих фіксованих ставок. Зокрема, 18,5 % прямого зовнішнього боргу становлять доларові ОЗДП 2004 р., випущені під 11 % річних[12].

Проблеми нормативно-інституційного забезпечення боргової політики України. Важливою перешкодою налагодженню належної стратегічної ефективності боргової політики в Україні є відсутність цілісної системи законодавчого забезпечення регулювання витрат з обслуговування і погашення державного боргу. Зволікання із прийняттям базового закону про державний борг призводить до виникнення суперечностей між положеннями окремих нормативних актів з питань погашення і обслуговування державного боргу. Базовим нормативним актом, який здійснює регулювання даної сфери, є Бюджетний кодекс України, в якому зафіксовано загальні принципи боргової політики, в тому числі — обов’язковість зменшення державного боргу, якщо його обсяг зросте до 60 % ВВП. Існуюче законодавче поле регулювання відносин, що виникають в процесі управління державним боргом та операцій з державною заборгованістю, на думку експертів, не відповідає потребам поглиблення ринкового реформування основ макроекономічної політики та функціонування фінансових ринків і їхнього інституційного забезпечення, має несистемний характер. Усі зазначені вище питання потребують системної законодавчої основи, яка б враховувала передові досягнення боргової теорії та практики здійснення боргової політики. З цією метою Підкомітетом з питань державного боргу, запозичень та інвестицій Комітету з питань бюджету Верховної Ради України було розроблено проект Закону України “Про Державний борг України” (реєстр № 1229-1). На думку авторів законопроекту, його прийняття сприятиме вирішенню завдань:

• вдосконалення механізмів здійснення державних запозичень та погашення державного боргу;
• встановлення нового механізму надання державних гарантій із урахуванням ризиків;
• створення умов прозорості та передбачуваності для всіх економічних агентів в питаннях управління державним боргом, створення сучасної інформаційної інфраструктури управління державним боргом та ризиками;
• сприяння розвиткові ринку державних цінних паперів;
• встановлення збалансованого механізму розмежування повноважень владних структур з управління державним боргом[13].

3. Особливості формування державного боргу в Україні

Формування та нагромадження внутрішнього та зовнішнього державного боргу є органічною складовою функціонування економік переважної більшості країн світу, потужним важелем макроекономічного регулювання та інструментом реалізації економічної стратегії. На жаль, в Україні в ході трансформаційних процесів формування державного боргу відбувалося значною мірою хаотично.

Лише з 2001 р. в управлінні державним боргом розпочався перехід до проведення виваженої боргової політики, націленої на зменшення боргового навантаження на економіку держави. В 2001-2002 рр. співвідношення державного боргу та ВВП утримувалось на рівні 29-31 %, порівняно з 48 % в 1999 р. На кінець 2004 р. воно зменшилося до 25 %. За підсумками поточного року цей показник може досягти рівня 20 %, а на кінець 2006 р., за прогнозами Міністерства фінансів України,- 18 %.

Після боргової кризи 1998 р., коли сумарні боргові виплати сягнули небезпечних 71,4 % річного обсягу дохідної частини держбюджету, здійснення упродовж 1999-2001 рр. реструктуризації боргових зобов'язань дозволило суттєво знизити навантаження на державний бюджет. Останні п'ять років відносні бюджетні витрати на обслуговування та погашення держборгу стабілізувались у межах 3,1-4,2 % ВВП та 16,0 — 19,9 % сукупних бюджетних доходів. Урядовий проект Державного бюджету — 2005 передбачав зменшення витрат на обслуговування та погашення державного боргу до 14,3 % доходів бюджету[14].

Таким чином, сам розмір державного боргу України не є надто загрозливим для економіки. Проте обтяжливість боргу посилюється короткостроковістю більшості запозичень, що перевищує можливості бюджету обслуговувати їх та спонукає до нових запозичень[15].

Негативне сальдо залучень-виплат свідчить про те, що упродовж останніх п'яти років позичкові кошти повністю спрямовувалися на погашення і обслуговування існуючих боргових зобов'язань. Більше того, внаслідок недостатності позичкових коштів, на обслуговування зовнішніх зобов'язань (покриття негативного сальдо запозичень) спрямовувалася також частина ресурсів внутрішнього споживання та інвестування, отримана як позитивне сальдо торговельного балансу та профіцит державного бюджету. Це обумовило практичну відсутність позитивного ефекту зовнішніх та внутрішніх запозичень для завдань розвитку[16].

На нашу думку, боргова політика України потребує значного удосконалення шляхом поліпшення її нормативно-інституційного забезпечення, розширення спектру інструментів та кола завдань та пріоритетів.

Важливою перешкодою налагодженню належної стратегічної ефективності боргової політики в Україні є відсутність цілісної системи законодавчого забезпечення обслуговування і погашення державного боргу. Існуюче законодавче поле не відповідає потребам поглиблення ринкового реформування основ макроекономічної політики та функціонування фінансових ринків і їх інституційного забезпечення, має несистемний характер. Законодавчого врегулювання потребують система управління державним боргом, підвищення координованості дій центральних органів виконавчої і законодавчої влади та визначення пріоритетів розвитку економіки та напрямків використання коштів від додаткових запозичень.

Слід взяти за мету зниження розміру боргу та сплати процентів перед міжнародними офіційними кредиторами, розробивши стратегію переорієнтації на ринкові джерела запозичень із використанням широкого набору інструментів, випробуваних міжнародною практикою. Необхідно продовжити розробку нових боргових інструментів, які дозволили б максимально повно абсорбувати нагромаджений в українському суспільстві інвестиційний потенціал. Комплексний підхід до реалізації стратегії управління державним боргом має знайти своє відображення в зміцненні координації боргової політики з бюджетно-фінансовою та грошово-кредитною політикою, метою чого є підвищення ефективності управління активами та пасивами держави.

Періодичне підвищення кредитного рейтингу України як суверенного позичальника, присвоєння корпоративних кредитних рейтингів деяким українським компаніям та банкам розширюють можливості участі України на ринках міжнародного позичкового капіталу та сприяють більш вигідним умовам запозичень. Така позитивна для України ситуація може стати основою для залучення фінансових ресурсів для ефективної реалізації програм інституційного та інвестиційного розвитку країни із одночасним забезпеченням стабільного зниження вартості обслуговування державного боргу та сталості співвідношення державного боргу до ВВП[18].

Прийнятна величина нагромадженого державного боргу України дає підстави для здійснення нових запозичень. Проте в умовах стрімкого економічно зростання державні запозичення, як внутрішні, так і зовнішні, здатні позитивно вплинути на всю економіку країни, тільки якщо вони спрямовані на вирішення стратегічних завдань радикального підвищення ефективності використання інтелектуального і кадрового потенціалу України на шляху переходу від сировинного до наукомісткого інноваційного розвитку, а саме:

— розвиток енергетичного потенціалу і переведення країни на енергозберігаючий шлях розвитку;

— створення умов для розширеного відтворення природних ресурсів;

— розвиток системи технічного регулювання, адекватної особливостям національної економіки, та забезпечення відповідності продукції українського виробництва світовим стандартам безпеки і якості;

— підвищення конкурентоспроможності транспортної системи України і реалізація її потенціалу країни;

— створення умов для формування на території України єдиного інформаційного простору, інтеграції до світового ринку інформаційно-комунікаційних технологій.

Дієвим важелем підвищення спрямованості боргової політики України на завдання економічного розвитку може стати інституційне розмежування запозичень, отримуваних з метою обслуговування та погашення державного боргу, та запозичень на цілі розвитку шляхом виведення бюджетних видатків розвитку в окремий розділ бюджету, виконання якого знаходитиметься у компетенції Державного Банку реконструкції і розвитку[19].]

Такий інституційний механізм дозволить перевести фінансування частини видатків розвитку на кредитну основу, забезпечити довгострокове фінансування державних інвестиційних програм, забезпечити контроль за цільовим характером та ефективністю реалізації гарантованих державою кредитів; сформувати, з використанням ринкових інструментів оцінки ефективної вартості запозичень, оптимальний обсяг державних запозичень понад потреби, обумовлені необхідністю обслуговування державного боргу.

Відтак, надзвичайно актуальним як з точки зору забезпечення майбутніх боргових виплат у повному обсязі, так і стимулювання прискорених темпів економічного зростання у середньо- та довгостроковій перспективі є підвищення віддачі від державних інвестицій. Це потребує:

— оптимізації та скорочення переліку державних цільових програм;

— складання програми державних інвестицій на середньострокову перспективу (3-5 років);

— застосування методології аналізу "затрати — вигоди" до державних інвестиційних проектів та розробки комплексної системи моніторингу виконання бюджетних інвестицій;

— розробки економічних критеріїв відбору бюджетних інвестицій для фінансування.

Збереження можливості звертатися до інструментів позичкового фінансування в умовах депресії та стагнації вимагає скористатися періодом економічного зростання, яке відбувається під впливом активної зовнішньої кон’юнктури, з позитивним сальдо поточного рахунку платіжного балансу та зростанням надходження прямих іноземних інвестицій, для зменшення обсягів зовнішньої заборгованості України. Відтак, економічна стратегія держави має бути спрямована на пошук альтернатив позичковому фінансуванню. Пріоритетними напрямками такої політики мають бути:

— збільшення наповнення бюджету держави завдяки послідовній оптимізації податкового навантаження та детінізації економіки;

— зменшення потреби в прямих бюджетних видатках внаслідок децентралізації фінансування відповідних завдань (впровадженню страхових механізмів фінансування соціальних видатків, залучення до їх підрядного виконання завдань, які належать до сфери компетенції держави та місцевої влади на тендерній основі приватних компаній та суб’єктів підприємництва тощо);

— заохочення комерційного кредитування суб’єктів господарської діяльності, насамперед – тих, які сьогодні обґрунтовано отримують державну фінансову підтримку у вигляді податкових та інших пільг, субсидій, дотацій тощо;

— заохочення розвитку механізмів випуску корпоративних облігацій, розрахованих як на внутрішній, так і на зовнішній ринки;

— залучення до економічного обороту золотовалютних резервів у якості гарантійного фонду для залучення інвестиційних кредитів та фонду довгострокового рефінансування банківської системи;

— продаж тимчасово вільних коштів з рахунків Держказначейства, на ринку міжбанківських кредитів з метою зменшення потреби в державних запозиченнях та збільшення кредитного потенціалу економіки;

— розширення місцевих позик, розробка ефективного регулятивного механізму управління місцевими запозиченнями[21].

Таким чином, оптимізація боргової політики України потребує розробки та впровадження цілісної стратегії, яка поєднуватиме завдання удосконалення нормативно-правового та інституційного забезпечення боргової політики, коротко- та середньострокові орієнтири управління державним боргом, інструменти радикального підвищення ефективності інвестиційної складової бюджетних видатків та довгострокові завдання переорієнтації боргової політики, зменшення боргового тягаря та розвитку альтернативних, непозичкових інструментів фінансування бюджетних видатків.

Таблиця 3. Державний прямий та гарантований борг України за станом на 30.09.2006 (в розрізі валют погашення)[22]

Можна виділити п'ять етапів формування та розвитку державного внутрішнього боргу України.

Перший етап (1992—1993 рр.). Період характеризується хаотичністю та відсутністю узгодженої політики у сфері зовнішніх запозичень. Початковий державний зовнішній борг витік унаслідок залучення позик у рамках кредитних ліній, відкритих під гарантії Кабінету Міністрів України. В 1992 році під держанні гарантії залучено іноземних кредитів на загальну суму близько 396 мли. доларів США.

Протягом 1993 року обсяг державного зовнішнього боргу України зріс у 8 разів — і 0,396 млрд. до 3.624 млрд. доларів. До цього спричинилися дна основних фактори:

1) збільшення майже на 500 млн. доларів гарантованого боргу за експортними (токарними) кредитними лініями;

2) врегулювання простроченої заборгованості перед Росією (2.704 млрд. доларів).

Державний борг України перед Росією оформлено міжурядовою угодою під 26 травня 1993 року. За угодою заборгованість мала погашатися впродовж 1996—1998 років у сумі 416,7 млн. доларів щорічно. У 1996 році погашено першу частку (416.7 млн. доларів), решту відповідно до міжурядової угоди від 20.03.1995 р. реструктуризовано. У червні 1993 року підписано угоду про державний кредит на 1993 рік, згідно з якою уряд Росії надавав державний кредит Україні на суму 203.9 млн. доларів. У 1996 році за цією угодою погашено 67.9 млн., а 136.0 млн. доларів — реструктуризовано.

Борг України перед Молдовою відповідно до міжурядової угоди від 01.06.1993 р. становив 28.44 млн. доларів. Його повністю погашено упродовж 1995-1996 рр.

На кінець першого стану зовнішній державний борг України становив 3.624 млрд. доларів США, або 12.2% від ВВП. Причому 74.6% від загальної суми боргу припадало па заборгованість перед Росією. В ході цього етапу Україна не вдавалася до позик міжнародних організацій економічного розпитку та комерційних запозичень, а показники, які характеризують боргову залежність держави, залишалися на низькому рівні.

Другий етап (1994—1996 рр.). Упродовж цього періоду темпи зросту зовнішнього державного боргу України були надзвичайно високими. За три роки сума боргу зросла майже в 2.5 рази. Таке зростання значною мірою зумовлено початком освоєння позик міжнародних організацій економічного розпитку (Світового банку. Міжнародного валютного фонду. Європейського банку реконструкції та розвитку). Борг перед такими організаціями досяг майже 3.5 млрд. доларів, або близько 39% загальною зовнішнього боргу країни. Слід наголосити, що одержання кредитів віл МВФ для підтримки платіжного балансу є головною передумовою надання зовнішніх позик для фінансування бюджетного дефіциту та інвестиційних проектів. Можливість залучення позик безпосередньо залежить від виконання погоджених із МВФ критеріїв ефективності (таких, як рівень чистих міжнародних резервів НБУ, монетарні показники, дефіцит консолідованого бюджету тощо).

Майже 35% приросту боргу в другому періоді припадає на країни СНД — у результаті врегулювання прострочених боргових зобов'язань перед Росією та Туркменістаном. Заходи, вжиті урядом України у 1995 році з урегулювання зовнішніх боргових зобов'язань цієї групи, позитивно вплинули на стан обслуговування боргу. Так, 20 березня 1995 р. укладено міжурядову угоду з Росією про реструктуризацію заборгованості України за державними кредитами, наданими у 1993 році.

Відповідно до міжурядової угоди від 5 листопада 1994 року оформлено борг України перед Казахстаном у сумі 1.246 мли. доларів. Зазначений борг погашено протягом 1994—1995 років у повному обсязі. Міжурядовою угодою від 5 листопада 1994 року визнано державний борг України перед Туркменістаном у обсязі 713.4 млн. доларів. Планові платежі з погашення основної суми цього боргу становлять 140.9 мли. доларів щорічно до 2001 року.

Загальна сума заборгованості України за іноземними кредитами піддержанні гарантії упродовж другого етапу майже не змінилася і становила на кінець 1996 року 860 млн. доларів[23].

Таким чином, на другому етапі відбулися певні позитивні зрушення в управлінні боргом, визначилася політика в галузі запозичень. Було суттєво диверсифіковано джерела залучення кредитних ресурсів. Борг перед Росією (в тому числі перед РАТ "Газпром") на 01.01.1997 р. становив 3.501 млрд. доларів, або 39.6% від суми зовнішнього державного боргу України. Хоча в абсолютному вимірі борг перед Росією за три роки зріс майже на 30%, частка Росії в структурі зовнішнього боргу знизилася порівняно з першим етапом на 35%.

Відносні показники, які характеризують спроможність держави обслуговувати зовнішні зобов'язання, залишалися на задовільному рівні. Так, відношення боргу до ВВП у 1996 році становило 19.8%. Для порівняння зауважимо, що в ряді інших країн із перехідною економікою цей показник був набагато вищим: у Росії – 27,4%; Молдові — 49,1 %, Угорщині — 51.8%. Інший важливий показник — відношення зовнішнього боргу до експорту — також запишався на відносно низькому ріпні й становив 43.4%. Це означає, що для погашення зовнішньої заборгованості Україні достатньо було використані менше полонини її валютних надходжень від експорту продукції. Казахстану, наприклад, для цього слід було б витратити 61.5%, Молдові — 99%, Угорщині — 135.9%, а Росії— майже півтора річних експортних потенціали. За рівнем цього показника серед постсоціалістичних країн Європи та СНД Україна поступалася лише країнам Балтії та Словенії.

Негативним фактором у політиці зовнішніх запозичень залишалося нераціональне використання одержаних коштів: переважно па споживання, а не на інвестиційні цілі.

Третій США (1997 р. — вересень 1998 р.). Характерною ознакою нього періоду є початок залучення зовнішніх комерційних позик. Тому дослідження боргу із нього часу слід проводити у розрізі трьох основних елементів:

♦ позик міжнародних фінансових організацій — Світового банку, Європейського співтовариства, Європейського Банку реконструкції та розвитку, Міжнародного валютного фонду;

♦ комерційних кредитів іноземних банків, фінансово-кредитних та інших установ;

♦ позик та кредитних ліній іноземних держав.

Залучення коштів міжнародних організацій для фінансування дефіциту державного бюджету в 1997 році становило лише 311 млн., або 33% від запланованих 1.145 млрд. доларів. Основна причина зменшення надходжень від міжнародних фінансових організацій полягала в гальмуванні виконання Україною заходів щодо докорінного реформування економіки.

Недонадходження коштів, які можна було отримати на некомерційних засадах (на пільгових умовах), частково компенсовано залученням комерційних позик. На комерційних засадах кошти мобілізувалися через уповноважених агентів та під гарантії іноземних інвестиційних компаній. Першу комерційну позику, яку отримала Україна, організовано компанією Nomura Internationalу серпні 1997 року. Розмір позики — 397 млн. доларів, термін погашення — 1 рік. Наприкінці 1997 року отримано ще одну аналогічну позику, надану банком Chase Manhattan на суму 99 млн. доларів із терміном погашення 1 рік.

У лютому 1998 року випущено еврооблігації, номіновані в німецьких марках, на суму 750 млн. марок терміном на 3 роки. У квітні дорозміщено облігацій ще на 250 млн. марок. У березні 1998 року випущено українські єврооблігації, номіновані в євро, обсягом 500 млн. екю терміном на 2 роки.

Важливою подією у процесі формування зовнішнього державного боргу стало підписання 1997 року угоди між урядами України та Росії про взаєморозрахунки, пов'язані з розподілом Чорноморського флоту та перебуванням російського флоту на території України. Згідно з угодою, починаючи з 1 січня 1998 року, значна частина державного боргу України перед Росією погашається шляхом заліку плати за використання російським флотом земельних ділянок і розміщених на них об'єктів берегової інфраструктури, акваторій бухт, відшкодування екологічної шкоди тощо. Це означає, що починаючи з 1998 року Україна не здійснює грошових платежів на користь Росії в рамках обслуговування та погашення державного боргу, що відповідно поліпшує показники навантаження недержавний бюджет та відношення обсягу обслуговування боргу до експорту. Лише у 1998 році це дало Україні змогу зекономити 665 млн. доларів для обслуговування боргу.

Четвертий етап (вересень 1998 р. — початок 2000 р.). Період після серпневої фінансової кризи 1998 року характеризується такими особливостями:

♦ суттєвим обмеженням доступу України до іноземних ринків капіталів, обумовленим, з одного боку, фінансовою кризою в Росії, Азії та на інших світових фінансових ринках, а з другого — браком економічних реформ;

♦ перманентною загрозою настання випадку неплатоспроможності країни (дефолту) та проблемою збереження вітчизняної фінансової системи як такої;

♦ основним завданням системи управління державним боргом було забезпечити тимчасовий "перепочинок" у здійсненні платежів з обслуговування та погашення державних боргів, щоб мати час, необхідний для проведення перетворень в економіці;

♦ необхідні відстрочки платежів за своїми зобов'язаннями країна отримала завдяки успішній реструктуризації державного боргу як перед внутрішніми, так і перед зовнішніми кредиторами.

Механізми вирішення боргової проблеми, що використовувалися на четвертому етапі, мали переважно короткостроковий, тактичний характер. На жаль, отриманий у результаті реструктуризації заборгованості час для здійснення економічних реформ використано неефективно, внаслідок чого на початку 2000 року загроза дефолту лише загострилася[24].

Обсяг державного зовнішнього боргу за цей період зріс більш як на 1 млрд. доларів і на початок 2000 року перевищив 12.4 млрд. доларів США, що стани вило близько 40.4% від ВВП. За міжнародними стандартами така частка боргу не свідчить про його критичний рівень, однак із точки зору ліквідності (відношення поточних платежів до наявних резервів та доходів бюджету) Україну найближчими двома роками очікувала напружена ситуація. Якби не було проведено реструктуризацію, то для виконання своїх зовнішніх зобов'язані. у 2000 році уряд мав би спрямувати близько 40% запланованих доходів бюджету, або майже 250% наявних валютних резервів.

П'ятий етап — із початку 2000 р. – до сьогодні. Головна його ознака — прагнення України реалізувати на практиці довгострокові механізми вирішення боргової проблеми. оскільки короткострокові заходи, дії яких вдавалися протягом четвертого етапу, призвели лише до загострення ситуації. Вирішення проблеми боргового навантаження 2000—2001 років здійснюється за трьома напрямами:

♦ реструктуризація боргу перед комерційними кредиторами;

♦ створення умов для падання Україні кредиту від МВФ у рамках програми розширеного фінансування, що і необхідною передумовою реструктуризації боргу перед Паризьким клубом;

♦ залагодження проблеми боргу перед Паризьким клубом і Туркменістаном.

У результаті вжитих заходів у рамках активного управління зовнішнім боргом (про вдалу реструктуризацію зовнішнього комерційного боргу "Вісник Національного банку України" писав у № 5 за 2000 р.) Україні вдалося вирішити проблему пікового навантаження платежів із обслуговування та погашення боргу, які припадали на 2000—2001 рр., зменшити протягом першого кварталу 2000 р. обсяг державного зовнішнього боргу на 1.5 млрд. доларів, а також створити передумови для відновлення програми співробітництва з МВФ та іншими міжнародними організаціями економічного розвитку.

Найближчі кроки у сфері управління державним боргом:

♦ досягнення домовленості з Міжнародним валютним фондом про відновлення програми співробітництва з Україною;

♦ реструктуризація боргу перед Паризьким клубом кредиторів[25].

4.Управління державним боргом в Україні та напрямки його вдосконалення

Під управлінням державним боргом слід розуміти сукупність державних заходів, що пов'язані з випуском і погашенням державних боргових зобов'язань, визначенням ставок процентів і виплатою доходу за державними цінними паперами, встановленням ліміту боргу, підтриманням курсу державних зобов'язань, визначенням умов випуску нових державних цінних паперів.

Дослідивши механізм управління державного боргу, зазначимо, що загрозу економіці становить не стільки державний борг як такий, особливо якщо він не дуже відхиляється за своїми параметрами від узагальнених макроекономічних показників, скільки зростання суми витрат на його обслуговування.

Мінімізація вартості обслуговування державного боргу є стратегічним завданням управління державним боргом, а в ширшому розумінні — всієї бюджетно-податкової політики. Це завдання узгоджується не лише з чисто фіскальними інтересами, а й з потребами стимулювання інвестиційної активності, а також із довгостроковим поліпшенням добробуту населення, адже економія поточних витрат на обслуговування боргу знижує податковий тягар для майбутніх поколінь.

Для оптимізації витрат, пов'язаних з фінансуванням дефіциту державного бюджету, держава здійснює управління державним боргом. Під управлінням державним боргом слід розуміти комплекс заходів, що приймаються державою в особі її уповноважених органів щодо визначення місць і умов розміщення і погашення державних позик, а також забезпечення гармонізації інтересів позичальників, інвесторів і кредиторів[27].

Державний борг можна розглядати з двох позицій: з одного боку, державне запозичення сприяє економічному зростанню; з іншого — борг збільшує навантаження на державний бюджет. Тому необхідно знайти оптимальне співвідношення між інвестиціями, економічним зростанням та внутрішнім і зовнішніми запозиченнями. Умови залучення нових позик мають оцінюватися з урахуванням здатності країни обслуговувати внутрішній та зовнішній борг за раніше прийнятими зобов'язаннями.

Управління державним боргом в цьому контексті може розглядатися в широкому та вузькому розумінні. У широкому розумінні, під управлінням державним боргом мається на увазі формування одного із напрямів фінансової політики держави, пов'язаної з її діяльністю у вигляді позичальника і гаранта. Під управлінням боргом у вузькому розумінні мається на увазі сукупність дій, пов'язаних з підготовкою до випуску, розміщення боргових зобов'язань держави, надання гарантій, а також проведення операцій з обслуговування та погашення боргових зобов'язань.

У процесі управління державним боргом вирішуються такі завдання:

1) пошук ефективних умов запозичення коштів з точки зору мінімізації вартості боргу;

2) недопущення неефективного та нецільового використання запозичених коштів;

3) забезпечення своєчасної та повної сплати суми основного боргу та нарахованих відсотків;

4) визначення оптимального співвідношення між внутрішніми та зовнішніми запозиченнями за умови збереження фінансової рівноваги в країні;

5) забезпечення стабільності валютного курсу та фондового ринку країни. Для ефективного управління державним боргом потрібно дотримуватись наступних принципів:

— безумовності — забезпечення режиму безумовного виконання державою всіх зобов'язань перед інвесторами і кредиторами, які держава, як позичальник, прийняла на себе при укладанні договору позики,,

— зниження ризиків — розміщення і погашення позик таким чином, щоби максимально знизити вплив коливань кон'юнктури світового ринку капіталів і

спекулятивних тенденцій ринку цінних паперів на ринок державних зобов'язань,,

— оптимальності структури — підтримання оптимальної структури боргових зобов'язань за термінами обертання і погашення,,

— зберігання фінансової незалежності -підтримка оптимальної структури боргових зобов'язань держави між інвесторами-резидентами і інвесторами-нерезидентами,

— прозорості — дотримання відкритості при випуску позик, забезпечення доступу міжнародних рейтингових агентств до достовірної інформації про економічний стан у державі для підтримки високої кредитної репутації і рейтингу держави-позичальника[28].

У процесі управління державним боргом необхідно враховувати економічну та політичну ситуацію в країні; рівень інфляції; ділову активність суб'єктів підприємницької діяльності; ступінь ризику країни щодо неповернення боргу.

Для ефективного управління державним боргом, розв'язання проблеми зниження боргового навантаження та ризику невиконання боргових зобов'язань держави використовують різноманітні методи. Одним із найпоширеніших є рефінансування державного боргу, тобто погашення основної заборгованості і процентів за рахунок засобів, отриманих від розміщення нових позик. Для успішного застосування механізму рефінансування необхідно, щоб держава мала високу репутацію держави-позичальника. її досягнення та підтримка являється важливим фактором для успішного управління державним боргом. На сьогодні репутація позичальників на світовому фінансовому ринку виражається в рейтингах, які присвоюються певній державі спеціальними агентствами відповідно до міжнародних правил рейтингування[29].

З позиції інвесторів, найбажанішим варіантом є повне, безумовне і своєчасне виконання державою своїх зобов'язань. Однак за умови неспроможності держави через певні причини забезпечити погашення позик і виплат за ними процентів, можуть прийматися рішень щодо новації, уніфікації, конверсії, консолідації, відстрочки погашення боргів або ж анулюванні державного боргу.

Новація — домовленість між позичальником і кредитором щодо заміни зобов'язання по певному фінансовому кредиту іншим зобов'язанням.

Уніфікація позик — об'єднання декількох раніше випущених позик. При цьому облігації та сертифікати раніше випущених позик обмінюються на облігації та сертифікати нової позики.

Конверсія — одностороння зміна доходності позики, коли держава заявляє про зниження для кредиторів дохідності по позиках, отриманих державою.

Консолідація — зміна умов обертання позик в частині терміну їх погашення, тобто рішення про перенесення дати виплати по зобов'язаннях на пізніший термін.

Обмін облігацій за регресивним співвідношенням — кілька раніше випущених облігацій прирівнюються до однієї нової облігації.

Відстрочення погашення позик — провадиться, коли випуск нових позик використовується на обслуговування раніше випущених позик

Анулювання боргу — відмова держави від усіх зобов'язань щодо раніше випущених позик. Може бути зумовлене фінансовою неспроможністю держави або політичними мотивами.

Слід мати на увазі, що застосування цих методів порушує перший принцип управління державним боргом — принцип безумовності. Тому їх використання вимагає глибокого попереднього вивчення та аналізу подальших економічних і політичних наслідків. Це може бути:

1. скорочення споживання населення країни;

2. збільшення податків для обслуговування державного боргу виступає антистимулом економічної активності;

3. перерозподіл доходу на користь власників державних облігацій.

4. Іноземні кредити, отримані вітчизняними підприємствами під гарантії уряду.

Світова криза заборгованості, що вибухнула в кінці 70-х — на початку 80-х років дала змогу накопичити значний досвід з управління борговим тягарем. Є декілька варіантів розв'язання боргової проблеми. Один із них — визнати свою неспроможність сплачувати борги в строк і в повному обсязі, тобто оголосити дефолт і шукати шляхів пом'якшення його наслідків. Інший варіант — перевести все в площину "дрібного фолу", політики розділу боргів, переговорів із реструктуризації, вимог часткового списання, технічної та юридичної тяганини[31].

Відмова від платежів не тільки принизлива, вона загрожує втратою активів за кордоном, іншими міжнародними санкціями. Оголошення дефолту може принести лише тимчасове полегшення для державного бюджету, але призведе до глобальних наслідків, пов'язаних із зменшенням обсягів іноземних інвестицій в економіку країни, до зменшення обсягів зовнішньої торгівлі, зробить неможливим надалі здійснювати зовнішні запозичення.

Будь-яка програма реструктуризації потребує проведення відповідних розрахунків стосовно кожного випадку. При цьому аналіз можливих варіантів повинен враховувати не тільки економічні, але й політичні наслідки тих чи інших дій щодо суверенного боргу. Крім того, при використанні ринкових механізмів завжди залишається можливість управління державним боргом і оптимізації структури боргових виплат.

Використовується кілька варіантів реструктуризації зовнішньої заборгованості, які пропонуються кредиторами, залежно від виду зовнішнього боргу та рівня доходу на душу населення.

Один з них — реструктурування міжурядових позик і позик, які гарантовані урядом у рамках Паризького клубу офіційних кредиторів. Програма реструктуризації передбачає одержання боржником відстрочки виплати основної частини боргу терміном до трьох років.

Х'юстонські умови, які введені в дію у 1990 році, дозволяли країнам -боржникам Паризького клубу із середнім рівнем доходу на душу населення проводити конверсію відповідних боргів на акції, національну валюту чи обмінювати борги за ринковим курсом для їх вкладення у національні фонди на різноманітні доброчинні цілі.

Таким чином, однозначного способу розв'язання боргової проблеми не існує. Використання різноманітних методів реструктуризації зовнішньої заборгованості, які застосовуються у світовій практиці, дає можливість країнам-боржникам, з одного боку, значно полегшити свій борговий тягар перед міжнародними фінансовими організаціями, а з другого, у них з'являються можливості отримати нові кредити. Необхідною передумовою забезпечення максимально сприятливих умов врегулювання зовнішнього боргу, при цьому, є створення переконливої програми дій, спрямованої на продовження і прискорення ринкових реформ у державі, поліпшення інвестиційного клімату, зміцнення демократичних інститутів.

Уряди усіх рівнів при управлінні боргом ставлять завдання досягнення оптимальної структури боргу з точки зору вартості й строків погашення облігаційних сертифікатів, а також прагнуть дотримуватися "золотого правила" державних фінансів: збільшення довгострокових позик при скороченні питомої ваги короткострокових позик.

Обслуговування боргу — це комплекс заходів із погашення позик, виплати процентів за ними, уточнення і зміни умов погашення випущених позик. Обслуговуванням внутрішнього боргу займаються звичайно емісійні банки країн, які виступають фінансовими агентами казначейства або Міністерства фінансів[32].

Мінімізація поточної вартості обслуговування боргу передбачає, що дохідність якісно однорідних зобов'язань не повинна значно відрізнятися. Якщо якийсь цінний папір забезпечує відносну економію для бюджету, потрібно розширювати його емісію, наприклад шляхом дорозміщення, і, навпаки, вилучати з обігу невигідні випуски. Це правило має поширюватися як на внутрішні, так і на зовнішні облігації.

Окрім чисто фінансових цілей, управління внутрішнім боргом має на меті також забезпечення економічного зростання, стимулювання інвестиційного процесу, протидіяння переливу капіталів за кордон. Якщо внутрішній державний борг становить надто великий процент відносно ВВП, то цілком зрозумілий значний негативний вплив цього боргу на динаміку економічного розвитку країни.

Управління державним боргом передбачає ефективне використання коштів запозичення, пошук коштів для виплати боргу, нейтралізацію негативних наслідків державного боргу.

Методами управління державним боргом є конверсія, рефінансування або консолідація, уніфікація, обмін облігацій за регресивним співвідношенням, відстрочення погашення і анулювання позики.

У ряді країн до управління державним боргом належать і спроби обмежити його зростання шляхом встановлення ліміту.

Важливою є сфера управління державним боргом, пов'язана з визначенням умов і випуском нових позик. При визначенні умов емісії позик, головними з яких є рівень дохідності цінних паперів для кредиторів, строк дії позик, спосіб виплати доходів, держава має керуватися не лише інтересами досягнення максимальної фінансової ефективності позик, а й враховувати реальну кон'юнктуру на фінансовому ринку. Успіх нових позик може бути забезпечений лише за умов правильного визначення реального стану економіки, стану грошового обігу, рівня дохідності й терміну чинних позик, пільг, які надаються кредиторам, а також багатьох інших факторів. Операції з управління державним боргом у низці країн із розвинутими ринковими відносинами тісно пов'язані з касовим виконанням бюджету і здійснюються зазвичай емісійними банками. Ці банки беруть участь у випуску позик, виплаті процентів за ними, а також проводять оплату облігацій, які підлягають викупу. Часто суми процентів, що сплачуються за державним боргом, перевищують суми його чистого приросту.

Управління внутрішнім державним боргом у країнах із розвинутим ринком тісно пов'язане з операціями центральних банків із проведення відповідної монетарної політики. Як відомо, інструментами й засобами здійснення грошової політики в цих країнах є так звані обов'язкові резервні виплати, маніпулювання центрального банку дисконтною ставкою та операції центрального банку на відкритому ринку.

В Україні лише відпрацьовується механізм управління державним внутрішнім боргом, до того ж становлення цього механізму та відпрацювання інструментів регулювання боргу відбувається паралельно з формуванням ринкової фінансової інфраструктури. Виплата боргу і процентів за облігаціями внутрішньої державної позики зростає, у 2003 році ця сума становила 15% усіх доходів державного бюджету, а у 2004 році — вже 23,7% доходів бюджету і 57,8% від загальної суми залучених коштів із ринку ОВДП. У 2004 році витрати на виплату заборгованості становили більш як половину залучених коштів. Особливої гостроти проблема обслуговування боргу набула у 2005 році. Видатки з виплати боргу і процентів за ОВДП у 2005 році становили 55,5% доходів державного бюджету й 121,4% — від залучених коштів, тобто виплати заборгованості перевищили надходження на 1,555 млрд. гривень. Наприкінці 2005 року заборгованість уряду за ОВДП дорівнювала 12,63 млрд. гривень. Чисті витрати бюджету від побудови піраміди ОВДП за всі роки її існування становлять 7,64 млрд. гривень[33].

За даними Міністерства фінансів України державний прямий та гарантований борг України становив 81116 млн. грн. або 15282,7 млн. дол. США, в тому числі: державний прямий та гарантований зовнішній борг – 59656,4 млн. грн. (73,5 % від загальної суми державного прямого та гарантованого боргу) або 11239,6 млн. дол. США; державний прямий та гарантований внутрішній борг – 21459,6 млн. грн. (26,5 %), або 4043,1 млн. дол. США.

У ході першого етапу конверсії, яка відбулася у період із 27 до 31 серпня 2005 року, було замінено облігацій на загальну суму 803 млн. гривень. Наступним кроком щодо конверсії стала заміна облігацій, які належали нерезидентам, у ході якої було замінено короткострокових зобов'язань на суму 1,1 млрд. гривень.

Брак попиту на державні цінні папери за наявності значних зобов'язань із їхнього погашення змусив уряд застосувати конверсію ОВДП. У другому півріччі 2005 року проводилася конверсія наявного портфеля облігацій із метою подовження терміну їх обігу на період від двох до п'яти з половиною років із застосуванням різних механізмів конверсії для трьох категорій одержувачів облігацій: для резидентів, нерезидентів і Національного банку України.

Проведена конверсія дала можливість через заміну облігацій внутрішньої державної позики подовжити термін повернення залучених коштів, а також зменшити виплати за облігаціями в 2005 році на загальну суму 1,2 млрд. гривень і в 2006 році на 659 млн. гривень. Завершення процедур конверсії ОВДП дало змогу знизити навантаження з обслуговування і погашення державного боргу. У конверсії для резидентів України взяли участь 16 комерційних банків, які конвертували ОВДП на 35% від усієї суми облігацій, якими володіли українські банки. За результатами конверсії для нерезидентів було замінено ОВДП на суму 1,07 млрд. гривень ОВДП, що належать нерезидентам, було конвертовано у дворічні єврооблігації з гарантованою валютною дохідністю 22% річних.

Унаслідок об'єктивних обставин і помилок, які були допущені у політиці залучень фінансових ресурсів за допомогою випуску ОВДП, сформувалася нераціональна структура внутрішнього боргу України. Вона полягала в тому, що більша частина державного внутрішнього боргу була короткотерміновою, що обмежувало результативність політики оптимізації управління та обслуговування державного боргу. Збільшення внутрішнього боргу в умовах економічної нестабільності призвело до виникнення ряду проблем, таких, як спекулятивні тенденції у розвитку ринку облігацій внутрішніх державних позик; невідповідність між рівнями дохідності державних облігацій та ефективністю використання залучених коштів. Ці проблеми змусили уряд вдатися до перегляду засад функціонування вітчизняного ринку державних зобов'язань[36].

Спираючись на результати дослідження ринку облігацій внутрішньої державної позики, зазначимо, що існували недоліки як у стратегічному управлінні боргом, скажімо, зростання внутрішньої короткотермінової заборгованості та відповідно збільшення видатків із бюджету на обслуговування боргу, фінансування за рахунок залучених коштів неефективних поточних видатків бюджету, що зумовило створення специфічної фінансової піраміди на ринку державних цінних паперів, так і в його обслуговуванні, що характеризується непрозорістю і закритістю ринку та встановленням цін на аукціонах без урахування реального попиту і пропозиції.

Стратегічним завданням управління державним боргом є мінімізація вартості його обслуговування. При нарощуванні розмірів державного внутрішнього боргу всі зусилля слід спрямовувати на зменшення реальної вартості його обслуговування і на співвідношення динаміки заборгованості з темпами економічного зростання.

Зазвичай казначейство зображають як охоронця основних аспектів грошової й фінансової рівноваги: рівновага державних коштів і грошових каналів, рівновага ринків капіталів, рівноваги зовнішніх платежів (платіжний баланс, валютні ринки, управління зовнішнім боргом). Інакше функції казначейства можна сформулювати наступним чином: казначейство виступає як "скарбник" держави і в цьому плані воно сприяє постійній рівновазі державних коштів, забезпечує потреби держави у фінансуванні та управляє державним боргом. Управління державним боргом складається з трьох стадій:

• залучення державних запозичень;

• використання коштів;

• погашення та обслуговування боргу.

Залучення коштів може здійснюватися шляхом випуску державних цінних паперів та отримання позик.

Кошти від державних запозичень можуть використовуватись на:

• підтримку інвестиційних програм та розвиток матеріального виробництва (фінансове розміщення);

• задоволення поточних потреб бюджету, тобто покриття його дефіциту, в тому числі обслуговування та погашення державного боргу (бюджетне використання);

• покриття дефіциту платіжного балансу.

Можливий також змішаний спосіб використання державних запозичень, коли частково кошти спрямовуються на розвиток економіки, розв'язання проблем бюджету та платіжного балансу.

У залученні та розміщенні коштів беруть участь Міністерство фінансів України та Національний банк України, а функцію погашення та обслуговування державного боргу безпосередньо виконує Державне казначейство України[37].

Отже, погашення та обслуговування державного боргу здійснюється шляхом проведення платежів з виконання боргових зобов'язань перед кредитором щодо погашення основної суми боргу, сплати відсотків та супутніх витрат, передбачених умовами випуску державних цінних паперів, угодами про позику, державними гарантіями та іншими документами.

Погашення боргу — виконання боргових зобов'язань перед кредиторами щодо сплати основної суми боргу, тобто суми позики, визначеної угодою про позики або номінальної вартості державних цінних паперів.

Обслуговування боргу — це комплекс заходів держави з погашених позик, виплати процентів за ними, уточнення і змін умов погашених позик. Проценти — це дохід, що сплачується на користь кредитора за умовами угоди про позику або про випуск державних цінних паперів.

Погашення та обслуговування державного боргу може здійснюватися в грошовій формі, а за згодою кредитора — шляхом поставки товарів (послуг), заліку зустрічної вимоги та іншими шляхами відповідно до чинного законодавства України.

Основними джерелами погашення та обслуговування боргу можуть бути: кошти, отримані державою в процесі приватизації; державні запозичення; кошти бюджету; золотовалютні резерви.

Розробка стратегії та боргової політики пов'язана з:

• вивченням макроекономічного становища України з точки зору боргового навантаження та визначення оптимальної середньо- та довгострокової боргової політики;

• визначенням нових боргових інструментів та підготовкою нормативної бази їх застосування;

• вдосконаленням структури державного боргу в розрізі інструментів позичання, ринків розміщення, валют позичання, відсоткових ставок та строків погашення;

• організацією роботи щодо підвищення кредитного рейтингу України.

Висновки

Останніми роками у фінансовій системі України суттєву роль почали відігравати державні позики, що застосовувалися як метод мобілізації грошових ресурсів до державного бюджету, інструмент регулювання грошово-кредитної сфери й платіжного балансу країни. Державний борг є невід'ємною і важливою складовою державних фінансів. Під державним боргом розуміють непогашену основну суму безумовних фінансових зобов'язань держави, що виникають унаслідок державного запозичення і державних гарантій, які набирають чинності, перед суб'єктами права у грошовій формі.

Сьогодні можна сказати, що наша банківська система вистояла й утримала від обвалу економіку, соціальну сферу, звела до мінімуму втрати суспільства від кризи. Валютні резерви НБУ зросли майже вдвічі у порівнянні з тим, що було на початку кризи, і становлять 1,6 млрд. доларів. Тому нині дуже важливим для влади і суспільства є недопущення банківської кризи. Не можна не звертати уваги на те, що банківська криза негайно призведе до розвитку виробничої кризи, падіння обсягів виробництва ВВП до критичної межі й загострення бюджетної кризи.

Запорукою уникнення нового загострення кризи в Україні є:

— конверсія ОВДП тільки на добровільних засадах;

— мораторій на зміну умов обслуговування банками бюджету протягом двох років;

— мораторій на виведення банківського нагляду з організаційної структури НБУ;

— активізація роботи уряду на зменшення адміністративного тиску на підприємництво, вдосконалення системи оподаткування, підвищення ділової активності в країні;

— передбачення у бюджеті на 2007 рік коштів на погашення боргів уряду перед банками;

— припинення з 2006 року практично прямого кредитування Національним банком Міністерства фінансів;

— припинення негативного інформаційного впливу на адресу банківської системи.

На нинішній момент зроблено багато, а саме: Національний банк високопрофесійно реалізував антикризові заходи за сприяння уряду та МВФ. Уряд не допустив дефолту і знайшов вихід із вкрай складної ситуації, а українські банкіри довели, що здатні впливати на відповідальні рішення в країні.

Список використаних джерел

1. Закон України "Про Державний бюджет України на 2006 рік" // Фінанси України. — 2006.-№3. -С. 21
2. Базилевич К.С., Царук О.В. Моделювання взаємозв’язків дефіциту державного бюджету України із показниками макроекономічної динаміки // Банківська справа -2002. -№3, с.24-29.
3. Барановський О. Державний борг України в системі економічної безпеки/ // Вісник Національного банку України. — 1997. — № 4. — C. 42-46
4. Барановський О. Державний борг України: на критичній межі? // Економічні реформи сьогодні. — 2000. — № 31. — C. 23-30
5. Башинська О. Формування та обслуговування державного зовнішнього боргу// Фінанси України. — 2000. — № 12. — C. 67-77
6. Бондарук Т. Зовнішній державний борг України та механізми його обслуговування // Фінанси України. — 1999. — № 5. — C. 94-102
7. Бондарук Т. Механізм управління та обслуговування державного боргу // Фінанси України. — 2003. — № 4. — С.14-18
8. Василишин Р. Взаємозв'язок бюджетного дефіциту і державного боргу// Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. — 1999. — № 4 . — C. 200-207
9. Василишин Р. Методика аналізу державного боргу України // Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. — 2000. — № 1. — C. 79-85
10. Вахненко Т. Граничний розмір державного боргу України // Банківська справа. — 2004. — № 4. — C. 33-45
11. Вахненко Т. Державний борг України: шляхи виходу з кризи // Економіка України. — 2000. — № 8. — C. 22-30
12. Вахненко Т. Державний борг:ситуація в Україні та досвід інших країн // Банківська справа. — 1997. — № 3. — C. 27-30
13. Вахненко Т. Напрями вдосконалення боргової політики держави // Економіка України. — 2002. — № 5. — C. 16-24
14. Вахненко Т. Проблема обслуговування державного боргу України та шляхи ії розв'язання // Банківська справа. — 1999. — № 6. — C. 10-13
15. Вахненко Т.П. Державний борг України та його економічні наслідки. — К.: Альтепрес. — 2000.
16. Галабурда М. Обгрунтування ролі внутрішнього боргу в Україні // Фінанси України. — 2002. — № 9. — C. 65-70
17. Горобець О.Г. Державний борг України та його вплив на розподіл валового внутрішнього продукту // Актуальні проблеми економіки. — 2005. — № 3. — C. 17 — 23
18. Державний борг // Фінанси України. — 2001. — № 6. — C. 66-71
19. Заверуха І. Правове регулювання державного боргу України // Право України. — 1999. — № 3. — C. 26-30
20. Заверуха І. Теоретико-правові передумови державного боргу // Підприємництво, гос-подарство і право. — 2005. — № 12. — C. 127-130
21. Зражевська Н. В. Механізми реструктуризації зовнішнього державного боргу // Фінанси України. — 2005. — № 9. — С.47-55
22. Козюк В. Проблема державного боргу в перехідній економіці України // Фінанси України. — 1999. — № 5. — C. 85-93
23. Котляр Д. Державний борг та фінансування державного бюджету // Парламент. — 2002. — № 3. — C. 31-32
24. Кравчук Н. Реструктуризація зовнішнього боргу // Фінанси України. — 2001. — № 10. — C. 63-71
25. Кузьменко О. Організаційно-правові проблеми управління державним боргом України // Право України. — 2005. — № 4. — С.56-58
26. Кучер Г. Державний борг: історія і сьогодення // Фінанси України. — 1999. — № 2. — C. 16-22
27. Лісовенко В. Державний зовнішній борг України : етапи формування та розвиток// Вісник Національного банку України. — 2000. — № 9. — C. 35-36
28. Лісовенко В. Реструктуризація зовнішнього боргу України: Досвід подолання проблеми ліквідності 2000-2001 років // Вісник Національного банку України. — 2000. — № 5. — C. 2-9
29. Лютий І. Проблеми реструктуризації зовнішнього державного боргу України// Фінанси України. — 2000. — № 6. — C. 70-74
30. Лютий І. Державний борг і ефективність використання державного кредиту // Фінанси України. — 1999. — № 9. — C. 99-105
31. Марченко С. М. Політичні ризики та державний борг// Актуальні проблеми економіки. — 2004. — № 8. — C. 91 – 98
32. Осипчук Л. Проблеми оптимізації бюджетного дефіциту та державного боргу// Предпринимательство, хозяйство и право. — 2000. — № 12. — C. 77-80
33. Особливості та пріоритети боргової політики України: аналіт. доп./ А.С. Гальчинський, З.С. Варналій, В.Я. Майстришин Я. В. Белінська, Я. А. Жаліло, О. В. Шевченко, Д. С. Базилевич, В. А. Комаров, О. В. Царук. — К.: НІСД, 2004. -104с.
34. Плотніков В. Зовнішня заборгованість України: можливість оптимізації // Політична думка. — 2000. — № 1 . — C. 78-88
35. Побединська В. Державний борг і шляхи його оптимізації // Фінанси України. — 1999. — № 7. — C. 108-110
36. Редькін О. Деякі оцінки практики обслуговування державного боргу в Україні// Фінанси України. — 1997. — № 5. — C. 15-36
37. Рожко О. Державний борг у забезпеченні економічного зростання // Фінанси України. — 2003. — № 1. — С.82-87
38. Статистичні матеріали по стану державного боргу України на 30.09.2006 р. — http://minfin.kmu.gov.ua – Міністерство фінансів України
39. Ходачук О. Державний борг: продовжується шалене накопичення проблем// Україна BUSINESS. — 1999. — № 26. — C. 8-9
40. Царук О.В. Державний борг у системі статистики державних фінансів // НТІ. – 2006. – №3, c. 33-36
41. Царук О.В. Інформаційне забезпечення статистичного аналізу та оцінки державного боргу // НТІ. – 2006. – №1, c. 35-38
42. Царук О.В. Макроекономічні ефекти державного боргу як об’єкт статистичного вивчення // Статистика України. — 2006. — № 2, с. 21-25
43. Шпачук В. Напрями вдосконалення політики управління зовнішнім державним боргом України // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2003. — № 3. — C. 291-297
44. Яценко А. Реструктуризація державного боргу // Економіка. Фінанси. Право. — 2000. — № 7. — C. 22-23