referat-ok.com.ua

Для тих хто прагне знань!

Проблема цінності в класичній економічній теорії ( В. Петті, А. Сміт, Д. Рікардо)

Вступ.

1. Зародження класичної економії. У.Петті.

2. Розвиток класичної економії. А. Сміт.

3. Економічна система Д.Рікардо.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Уперше термін «класична політична економія» ужив Маркс стосовно школи, яка розпочала дослідження внутрішніх закономірностей буржуазного суспільства. К.Маркс писав: «…під класичною політичною економією я розумію всю політичну економію, починаючи з У. Петті, яка досліджує внутрішні залежності буржуазних відносин виробництва».

Якщо меркантилісти в своєму аналізі виходили з досить поверхового розуміння процесу обігу і тому бачили лише зовнішній бік його явищ, то класики за предмет дослідження взяли сферу виробництва й поклали початок науковому аналізу цієї сфери. Тим самим відбулася зміна, глибоке зрушення в самому предметі політичної економії, яка з міркувань щодо принципів управління господарством країни перетворилася на науку про категорії й закони економічного життя. Саме класична школа, зокрема праці А. Сміта, перетворили політичну економію на повноцінну наукову дисципліну.

Класики проголосили ідею природного порядку, дію об'єктивних економічних законів. А це змінило напрям досліджень від системи регламентуючих правил до економічної свободи, яка одна тільки й забезпечує ефективний розвиток економіки.

Класична школа, на відміну від меркантилістів — прихильників державного втручання в економічне життя, проголосила принцип економічної свободи, економічного лібералізмі. Класики були противниками протекціонізму. Проблему цінності, яка на той час була однією з центральних в економічному аналізі, вони вирішували переважно з позицій трудової теорії, застосовуючи абстрактно-дедуктивний метод дослідження економічних явищ.

Загальна оцінка класичної політичної економії у колишній радянській літературі здійснювалась за схемою К. Маркса, котрий до класиків зараховував економістів від Петті до Рікардо в Англії і від Буагільбера до Сісмонді у Франції. Вершиною класичної політичної економії Маркс називав праці А. Сміта і Д. Рікардо, якими, на його думку, класична школа вичерпала себе.

На зміну класичній політичній економії, яка мала справді науковий характер, приходить, за Марксом, «вульгарна», тобто ненаукова політекономія. Якщо класики займались справжнім науковим аналізом закономірностей розвитку капіталізму, то представники вульгарної політичної економії виступили лише як апологети, свідомі захисники капіталізму. Перехід до вульгарної політекономії Маркс зв'язував із загостренням класової боротьби.

1. Зародженнякласичної економії. У.Петті

У своїй невеликій, але талановитій праці про економічні погляди Вільяма Петті український економіст Є. Слуцький писав: "Розвиток всякої науки є процес безперервний: тільки умовно можна говорити про момент її народження". Це підтверджується щоразу, якщо простежити перехід від однієї системи економічних поглядів до іншої.

Якщо виходити з висловлювання Є. Слуцького про безперервність науки, то можна сказати, що класична політична економія зародилася в лоні меркантилізму. Водночас вона була якісно новим явищем у розвитку економічного знання.

Засновником класичної політичної економії вважають англійського економіста Вільяма Петті (1623—1687). Син кравця, після навчання медицини в Оксфорді, служив у королівському флоті, потім вчився у Франції та Галалулі. У 1650 р. став доктором наук і викладав в Оксфорді анатомію, фізику і хімію. У 1654 р. здійснював помір маєтків в Ірландії, завдяки чому збагатився.

У 1660 р. В. Петті — серед засновників Королівського Наукового Товариства, в якому опановував економіку і статистику. Він опублікував майже 20 праць, в яких відображена нова дослідницька методика, прагнення до причинного з'ясування явищ і статистичного їх відображення. У його творах чільне місце відведено теорії вартості, теорії заробітної плати, теорії земельної ренти і теорії грошей.

У 1662 р. В. Петті опублікував дослідження "Про податки і данини", в якому розкрив джерела і структуру податкових зборів. Він, зокрема, зауважив, що обмежують можливості податкових надходжень чисельність населення і кількість грошової маси. "Кажу, що коли б у якійсь країні було надто багато грошей, то було б добре як для суспільства, так і для влади, але було би шкодою для всіх людей, якщо би володар тримав у своїх скринях все, що необхідне". Отже, В. Петті надавав великого значення нагромадженню грошей, що його зближувало з меркантилістами. Що стосується тлумачення рентних відносин у сільському господарстві, то воно є теоретичним надбанням В. Петті.

Плідною є думка В. Петті про те, що затрати праці є основою того, що можна порівнювати вартість срібла і збіжжя. Далі В. Петті висловився з приводу лихварства, відсотків і т. ін. Він широко трактував вартість монети, яка підвищується або знижується залежно від вартості інших благ. "Дорожнеча чи дешевизна не залежать від того, — твердив В. Петті, — якої кількості рук потрібно для придбання продуктів для прожиття"1. Отже, йдеться про залежність вартості продукту від затрат людської праці.

З приводу грошей В. Петті висловив свої міркування і в праці "Політична анатомія Ірландії", зокрема, піддав сумніву погляд, згідно з яким "гроші є єдиною мірою і основою порівняння вартості всіляких благ"2. Вартість срібла, зазначав В. Петті, підвищується і знижується не залежно від інших благ, а сама по собі.

Чільне місце в економічних дослідженнях В. Петті посідає його праця "Політична арифметика 1683 р.", в якій викладено роздуми "стосовно розмірів і вартості землі, людей, будівель, сільського господарства, мануфактур, торгівлі, рибальства, ремісників, моряків, війська; стосовно державних доходів, реєстрації, банків, стосовно визначення цінності людей, збільшення кількості моряків; відносно міліції, портів, становища країни, кораблів, могутності на морі й т. ін".

Це свідчить про широкі зацікавлення англійського економіста, який вважав, що "промисловість приносить більше вигоди, ніж сільське господарство, а торгівля — ніж промисловість". Саме тому В. Петті багато уваги присвятив торгівлі, зокрема, зовнішній[6, c. 172-174].

Пильне вивчення творів В. Петті, як зауважив Є. Слуцький, переконує, що вони перебувають у тісному зв'язку з попередніми надбаннями економічної думки. Наприклад, В. Петті часто вживав поняття "природна ціна", "природна рента" та ін., які раніше використовували, зокрема, каноністи. Це стосується і поняття грошей, яким так часто оперує В. Петті. Однак це не применшує аналітичної значущості праць і думок В. Петті, який вніс багато нового у розвиток економічної теорії.

К. Маркс, як стверджує Є. Слуцький, ретельно вибрав із праць В. Петті все найсуттєвіше, але "він витлумачив його надзвичайно однобічно". Отже, відомий вислів Петті, що праця є батько, а земля — мати багатства, звучить в оригіналі так: "Праця є батько і активна основа багатства, як земля його мати"1. А головне, що "в цій фразі не можна бачити зародку спеціально трудової теорії цінності, бо вона говорить не про цінність, а про багатство і поряд з працею ставить землю". На думку українського вченого, у цих висловлюваннях В. Петті помітний зовсім ще не диференційований ембріон низки дальших ідей, який мав лише віддалений зв'язок з трудовою теорією вартості. Тим паче, у творах В. Петті не йшлося про те, що праця є субстанцією вартості, як це тлумачилося пізніше. Праця, згідно з поглядами В. Петті, є чинником, фактором, що визначає цінову пропорцію, тобто відіграє таку ж роль, як пізніше у Д. Рікардо.

В. Петті, далекий від визначення вартості працею, розв'язував завдання, яке поставив ще Арістотель, а саме: як різні блага, виражені в різних мірах і прямо не порівнювані між собою, зробити співмірними. До того аналітичного завдання політичної економії В. Петті підходив з різних боків, висловлюючи міркування, що містили зародок певних майбутніх теорій. "Що стосується внутрішньої цінності (intrinsick value) благ, то вона повинна вимірюватися не однією тільки працею, але і землею. І те і друге потрібне для створення багатства, і те і друге потрібно враховувати у виробленні природного мірила цінності"3. Праця і земля в теорії цінності В. Петті поставлені поряд. Є. Слуцький називає погляди В. Петті натуралістичними у тому розумінні, що він прагнув знайти вартісні пропорції між працею і землею. Це не применшує геніальності економічної теорії В. Петті, який у багатьох з'ясуваннях економічних явищ був глибшим навіть від своїх наступників,

Теорії меркантилістів і зародження класичної політичної економії незважаючи на власну обтяженість меркантилізмом. Отже, Є. Слуцький вважав, що творчість В. Петті є класичною "для вправ у мистецтві вивчення історії економічної думки"[c. 183-186].

2. Розвиток класичної економії. А. Сміт

Вершини свого розвитку на цьому етапі політична економія досягла в працях представників англійської класичної школи. Це: Уїльям Петті (1623-1687 pp.), Адам Сміт (1723-1790 pp.) i Давид Рікардо (1772-1823 pp.). Головні наукові досягнення класиків — це прагнення виявити глибинні закономірності в суспільному житті; постановка в центр теоретичної системи процесу виробництва, причому будь-якого виробництва, а не лише землеробського, як у фізіократів; започаткування трудової теорії вартості; виявлення нетрудового характеру прибутків підприємців. Завдяки саме цим доробкам дана школа отримала назву класичної.

Термін "фізіократи" походить від двох грецьких слів: "фізіс" — природа і "кратос" — влада, сила; фізіократи вперше розглядають буржуазне суспільство як класове, виділяючи в ньому три класи: фермери — єдино продуктивний клас; власники (в основному власники землі); третій клас — всі інші, тобто всі, хто зайнятий у інших, окрім землеробства, галузях господарства.

Д.Рікардо відкрив навіть закономірність, яка виражає співвідношення між оплаченою працею (заробітною платою робітників) та неоплаченою (прибуток підприємця), і довів, що прибуток зростає або зменшується у тій самій пропорції, в якій зменшується або зростає заробітна плата.

Згідно з класичною теорією здатність ринку до саморегулювання до досягнення так званого природного порядку в економіці забезпечується за допомогою механізму ціноутворення. А. Сміт розглядає дві ціни:

1. Природну, що покриває витрати і дає середню норму прибутку.

2. Ринкову, тобто фактичну ціну, за якою товар продається на ринку.

Регулююча роль цін при цьому виявляється так:

Якщо попит вищий за пропозицію, а ринкова ціна відхиляється в гору від природної, то в галузі де виробляється даний товар, прибуток вищий від середньої норми то капітал переміщують у більш прибуткову галузь від природної, а якщо попит нижчий ніж пропозиція, ринкова ціна менша від природної, а прибуток нижчий від середнього рівня, то капітал вилучають із малоприбуткової галузі.

Це забезпечує рівновагу в економіці, тобто такий розподіл ресурсів між окремими галузями, який відповідає суспільним потребам, тобто ринок через ціновий механізм автоматично забезпечує досягнення макроекономічної рівноваги.

Як представник класичної теороії Адам Сміт поділяв уявлення про економіку як систему, в якій діють об’єктивні закони, що можуть бути пізнаними людиною. Йому була близька ідея “природної гармонії”, тобто рівноваги, що встановлюється в економіці стихійно, при відсутності зовнішнього (державного) втручання і є оптимальним режимом функціонування економіки. Таким чином у своєму вченні А.Сміт яскраво виразив ідеї економічного лібералізму. Він був палким прихильником політики Laisser-faire (фритредерство) – політики державного невтручання в економіку і свободи конкуренції[2, c. 37-39].

Сміт визначив двоїсту задачу політекономіки як науки. На його думку вона повинна була здійснювати абстрактний аналіз об’єктивної економічної реальності і на підставі одержаних висновків розробляти рекомендації для здійснення економічної політики.

Методології Сміта притаманна двоїстість. Як теоретик і аналітик він досліджує внутрішні зв’язки “фізіології суспільства”, з іншого боку як спостерігач він просто фіксує зовнішні форми та зв’язки у тому вигляді, як вони проявляються на поверхні. така двоїстість методології позначилась на тлумаченні Смітом багатьох економічних категорій: вартості, прибутку, ренти.

Своє дослідження Сміт починає аналізом поділу праці. Він вважає, що джерелом багатства є праця, а його збільшення досягається розвитком поділу праці. Але Сміт вважав, що поділ праці породжується обміном, хоча насправді обмін є породження поділу праці.

Вчення Сміта про поділ праці, визначені ним фактори і наслідки цього процесу здебільшого не втратили свого значення і сьогодні.

З потреб обміну Сміт виходив і при з’ясуванні сутності грошей. Гроші він вважав товаром, що виділився з інших товарів, але в той же час він розглядав гроші лише як зручний засіб обігу, тим самим звужуючи роль грошей.

В своїй теорії цінності Сміт говорить про два значення слова “цінність”. Цим словом він позначає корисність будь-якого предмета з одного боку, з іншого боку цінність – це можливість придбання інших предметів, яку дає володіння даним предметом. Відповідно до цього Сміт розрізняв споживну цінність і мінову ”дійсну ціну товару” (в нашому розумінні – це вартість), він визначається працею витраченою на його виробництво; і в цьому його теоретична заслуга. На відміну від своїх попередників, Сміт стверджує, що вартість створюється працею не залежно від галузей виробництва (меркантелісти вважають, що багатство за рахунок зовнішньої торгівлі; фізіокгати – с/г) – тобто в цьому Сміт робить крок вперед.

Ліпшому розумінню особливостей політичної економії в трактуванні економістів «нової хвилі» сприятиме ознайомлення з особистим внеском кожного з них у економічну теорію. На жаль, в економічній літературі бракує узагальненого викладу їхніх доктрин.

Дуже важливо, у світлі вищенаведених проблем, розібратися, чому той чи той автор стільки уваги приділяє категоріям вартості, ціни, капіталу, прибутку, заробітної плати, ренти, бо це дасть можливість зрозуміти, як саме представники «нової хвилі», не спростовуючи класичних принципів, закладали основи нової політичної економії.

Водночас, потрібно спробувати, узагальнюючи розрізнені дані про суть економічного вчення того чи того автора, змалювати загальну картину класичної політичної економії тієї доби. Слід також з'ясувати, що є спільним і які відмінності існують між класичною економічною теорією в різних країнах, і чим це зумовлено[5, c. 121-123].

3. Економічна система Д.Рікардо

Упродовж десятиліть Французької революції і наполеонівських воєн прогрес політичної економії був підмінений стагнацією, хоча монетарна теорія під ударами інфляції сягнула нових вершин, а Малтус висунув свою теорію народонаселення. Лорд Лаудердал (1804 р.) піддав сумніву твердження Адама Сміта про те, що кожний, хто заощаджує, є громадським благодійником, але в аналізі він не був сильним. Жан-Батіст Сей був втихомирений Наполеоном. Новий імпульс прийшов після Ватерлоо, коли лондонський банкір вирішив перенести свою розумову енергію з військових фінансів у політичну економію. Цим банкіром був Давид Рікардо.

Класична політична економія зародилася в Англії в кінці ХVIIст. та у Франції на початку XVIII ст., прийшовши на зміну меркантилізму.

К. Маркс назвав меркантилізм першим теоретичним опрацюванням засад капіталістичного виробництва. Водночас він підкреслював, Що дійсна наука сучасної економії починається лише з того часу, коли теоретичне дослідження переходить від процесу обігу до процесу виробництва. Цей перехід і здійснила класична політична економія.

Загальна оцінка класичної політичної економії у колишній радянській літературі здійснювалась за схемою К. Маркса, котрий до класиків зараховував економістів від Петті до Рікардо в Англії і від Буагільбера до Сісмонді у Франції. Вершиною класичної політичної економії Маркс називав праці А. Сміта і Д. Рікардо, якими, на його думку, класична школа вичерпала себе.

Одне з найважливіших інтелектуальних досягнень Рікардо пов'язане з принципом порівняльних переваг. Цей принцип стверджує, що кожна з деяких двох країн повинна експортувати ті товари, щодо яких її витратні переваги відносно вищі, або її невигоди (збитки) відносно нижчі.

Точка зору Рікардо полягає в тому, що (відносна) міжнародна нерухливість (іммобільність) праці й капіталу має своїм наслідком головну відмінність між регіональною і міжнародною торгівлею. У межах тієї самої країни рухливість фактора вирівнює норму заробітної плати і прибутку між регіонами. Торгівля керується абсолютною вартістю праці. Кожний регіон буде постачати інші регіони тими виробами, щодо яких він має нижчі витрати праці. Однак за межами національних кордонів нерухливість факторів спричинює постійні розбіжності у нормі зарплати і прибутку. Звичайне порівняння витрат праці недостатнє для визначення ефективності розподілу ресурсів. Зокрема, товар може бути вигідно експортованим з країни, яка має нижчі витрати праці до країни, що має вищі витрати праці на виробництво цього товару.

Загальна ідея порівняння витрат бере початок не від Рікардо. її чітко висловив Адам Сміт і її можна простежити із ще ранішого періоду, з анонімної праці "Роздуми про Східноіндійську торгівлю" від 1701 p., а також у працях деяких меркантилістів, наприклад, Семюеля Фортрея (Samuel Fortrey). Головна увага у цій праці зосереджена на роздумах про те, чи могла б Англія отримувати більшу кількість вина, використовуючи свою робочу силу тільки для виробництва тканин, і далі, обмінюючи ці тканини на вино, ніж тоді, коли вона виробляє вино власними силами. Відповідь полягала в тому, що Англія справді могла чинити саме так, якщо б тканина обмінювалась на більшу кількість вина на міжнародному ринку, ніж на внутрішньому. Роберт Торренс (Robert Torrens) вважав, що зовнішня торгівля могла би бути вигідною для Англії навіть тоді, коли можливості її виробництва були б кращими для обох товарів (тканин і вина). Внесок Рікардо полягав у тому, що він розвинув ці правила для вигідної зовнішньої торгівлі й подав їх у загальному числовому вимірі для ефективного розподілу виробництва між двома країнами, а також у тому, що цей принцип він подав у комбінації з теорією грошових (золота і срібла) потоків[8, c. 112-115].

Торговці, зазначав Рікардо, не зацікавлені в обчисленні порівняльних переваг; усе, що їх турбує — це грошові ціни. Припустімо тепер, що ми починаємо з довільної ситуації, в якій Англія має переваги у витратах праці для обох товарів у той час, як ціни відображають вартість (витрати) праці. Англійські торговці вважатимуть вигідним, у такому разі, експортувати як вино, так і тканини. Але ситуація не витримує цього. За відсутності вигідного імпорту Англія буде сплачувати додатковою кількістю золота. Ці грошові витікання (у вигляді золота) підвищать англійські ціни, тоді як іноземні ціни знизяться. Золотомонетні витікання припиняться тільки тоді, коли міжнародні цінові співвідношення відображатимуть не абсолютні витрати праці, а порівняльні переваги. З конкурентними ринками грошові ціни приведуть торговців до ефективного міжнародного розподілу праці.

У формулюванні своїх принципів так, як Г'юм перед ним, Рікардо був не дуже уважним до закону однієї ціни за товари, якими торгують. Він чітко розумів, що не було жодної причини, за якої ціни на сировинні товари мали б бути зрівноважені у міжнародному контексті. Щобільше Рікардо, оскільки він обмежував свій аналіз лише витратами, міг лише визначити верхню і нижню межу міжнародного співвідношення обміну, але не відношення безпосередньо. Цей проміжок пізніше заповнив молодий Джон Стюарт Мілль.

Рікардо не усвідомлював загального значення свого принципу. Сьогодні можна легко помітити, що порівняльні переваги регулюють не лише міжнародний розподіл праці, але також і розподіл праці між індивідами і фірмами та зумовлюють ефективний розподіл ресурсів загалом. Людвіг фон Мізес мав рацію, називаючи принцип порівняльних переваг "Законом асоціації" Рікардо. Пізніше у граничному аналізі суть цього принципу було виражено в аксіомі, що відносні ціни дорівнюють граничній нормі трансформації товарів у виробництві чи їхнім можливим витратам.

У технічній термінології Рікардо сконструював першу модель лінійного програмування. В той час як Кантільон застосував лінійні взаємозв'язки для опису моделі "вхід-вихід" в економіці, Рікардо зробив крок до оптимізації. Економічній науці потрібно було 125 років, щоб перевершити елементарний аналіз Рікардо, і навіть у сучасному лінійному програмуванні вибір між альтернативними, можливими розв'язаннями, по суті, все ще регулюється порівняльними перевагами[9, c. 119-123].

Рікардо хоча й був банкіром і спочатку здобув собі репутацію у золотозлиткових дискусіях, не зробив жодного оригінального (першопочаткового) внеску в теорію грошей. Його історичним кроком було те, що він дав вагому опору класичній традиції, яка виявила себе впродовж XVIII ст. Головні принципи цієї традиції можуть бути сформульовані так.

Передусім, слід розрізняти аналітичну дихотомію між товарними грошима, прикладом яких є золотий стандарт (з конвертованими банкнотами або без них) і неконвертованим обігом паперових грошових знаків. При золотому стандарті монетарні органи влади визначають ціну на золото, проте вони не мають жодної влади над грошовою масою. При неконвертованому обігу грошей (валюти) монетарні органи влади визначають розмір грошової маси (пропозиції), однак не мають жодної влади над ціною на золото.

Вартість грошей при золотому стандарті залежить від витрат на виробництво золота і є предметом тих самих економічних законів, що стосуються вартості інших товарів. Зменшення в затратах на виробництво золота, звичайно, підвищить ціни, однак кількісна теорія, незважаючи на деякі нечіткі формулювання, не використовується прямо. Вартість неконвертова-ної валюти (грошових знаків), з іншого боку, залежить від грошової пропозиції, від швидкості обігу (чи від готівкового коефіцієнта) і від реальної кількості виробленого (золота). Швидкість і реальне виробництво є предметом постійних змін — як між країнами, так і в часовому інтервалі. Внаслідок цього стабільні ціни потребують відповідного регулювання грошової пропозиції. Однак швидкість і реальне виробництво золота не постійно впливають на грошову пропозицію. Внаслідок цього кількісна теорія є цінною в значенні, що одноразове збільшення грошової маси має своїм наслідком рівнопропорційне підвищення цін порівняно з тим, якими б вони були без такого збільшення грошової маси.

У міжнародному масштабі ціни товарів, якими торгують, можуть не виявлятися у жодних відчутних відмінностях. Навіть незначні відмінності швидко усувають товарний і золотий арбітраж. Міжнародні золотомонетні потоки не можна пояснити міжнародними відмінностями у рівнях цін. З неконвертованою валютою валютні курси реагують на монетарне (грошово-кредитне) порушення рівноваги так само, як і внутрішні ціни. Коли ж гроші є рушійною силою, зміни у валютних курсах відповідають змінам у відносній купівельній спроможності національних валют. Капітал, на думку Рікардо, є швидко рухливим у міжнародному масштабі, так що коливання, скажімо, у жнивах не потребуватимуть значного вливання золота (в обіг).

Гроші частково постачаються резервною банківською системою, в якій центральний банк опікується золотим запасом (резерв), а комерційні банки зберігають гроші центрального банку і/або золото. За сучасною термінологією, зміни у кількості грошей центрального банку впливають на грошову пропозицію з силою мультиплікатора.

Кредитування комерційними банками стримується контролем втрат у запасах (резервах). Отже, немає жодної потреби у кількісних обмеженнях емісії банкнот, однак повинна бути потреба у ліквідності. З конвертованою валютою резервні задоволення (резервні вимоги) також лімітують пропозицію грошей центрального банку з неконвертованою валютою, однак центральний банк може необмежено розширювати грошову масу (пропозицію), зберігаючи позичковий відсоток нижчим за рівень прибуткових можливостей позичальників; це водночас стимулюватиме прогресивну інфляцію.

У випадку довгострокового періоду Рікардо погоджується із законом Сея, згідно з яким монетарні фактори не спричиняють загального недо- чи перевиробництва. У короткостроковому періоді, однак, навіть неконвертована валюта була б нейтральною через те, що ціни пристосовуються із запізненням через існування старих контрактів, а також через те, що податкові ставки можуть бути зафіксовані на конкретний період. Ця нейтральність відображається в короткотермінових змінах у відсоткових ставках, розподілі та випуску продукції, але Рікардо, на відміну від інших, був схильний применшувати цей вплив на результати випуску продукції. Він більше цікавився довготерміновим, ніж короткотерміновим періодом, але саме через потенційну можливість короткотермінових порушень рівноваги захищав стійкий курс монетарної політики. Якщо б дефляція була коли-небудь потрібною, тоді слід було б поступово мінімізувати реальні порушення рівноваги, особливо у розподілі.

Провідним принципом монетарної політики мав би стати принцип сталості купівельної спроможності грошей. Однак ця мета не може бути досягнута безпосередньо; зважаючи на безперервні коливання відносних цін, загальна купівельна спроможність грошей не може бути вираженою навіть у числовому вимірі. У цієї ситуації незмінність ціни на золото могло б бути придатним, хоча й недосконалим, приблизним інструментом. Найефективнішим способом для центрального банку у досягненні цієї другорядної мети є постійна готовність до купівлі й продажу золотих (чи срібних) злитків за паперові гроші за встановленою (фіксованою) ціною і, отже, заощадження на витратах у підтриманні великого запасу золотих монет. Це б не застерегло економіку від банківської паніки, однак Рікардо вважав, що такий захист не міг би бути гарантованим будь-якими іншими монетарними правилами[3, c. 75-79].

Рікардо применшував значення короткострокового періоду, користуючись досить складною, однак чітко сформульованою і гнучкою теорією грошей. Без фундаментальної ревізії ця теорія могла б бути загальним каркасом для розвитку теорії ділового циклу, макроекономіки і міжнародної монетарної економіки до сьогоднішнього дня. Хоча її базові пропозиції часто піддавались критиці, вони однак не були спростовані. Сучасна монетарна теорія є значно багатшою, ніж та, яку започаткував Рікардо. Вона має тенденцію до надання більшої ваги короткостроковим перешкодам (порушенням монетарної рівноваги), однак це все є продовженням тієї ж класичної традиції.

Рікардо, як і більшість великих економістів, не створив власної школи. Правдивих рікардіанців було лише троє, а саме: Джеймс Мілль, Джон Рамсей Мак-Куллох і Томас де Куінсей (De Quincey). Маркс теж приділяв велику увагу Рікардо, хоча й перебільшував його недоліки. Навіть за відсутності власної школи вплив Давида Рікардо на історію економіки поступався лише Адамові Сміту і дорівнював впливу Леона Вальраса. Якщо економіка перед 1817 р. була діалогом зі Смітом, то в наступні п'ятдесят років вона стала діалогом з Рікардо.

Часто обговорювалось також і те, що вплив Рікардо був Швидше шкідливим, аніж благотворним. Зокрема, Джевонс У передмові до другого видання своєї "Теорії політичної економії" (1879 р.) висловлював думку про те, що "цей здібний, але такий, що плутано висловлює свої думки чоловік, Давид Рікардо, спрямував вагон економічної науки на хибну колію".

У цій оцінці є зерно істини. Рікардо пішов настільки далеко, наскільки він взагалі міг піти у конструюванні моделей, в яких попит не мав жодного впливу на відносні ціни, а визначав лише кількість виробленого і спожитого. З огляду сучасних лінійних моделей ця спроба набагато чіткіше обґрунтована, ніж це уявляли ранні "суб'єктивістські" критики. Однак зрозуміло і те, що ця спроба може бути успішною лише за дуже обмежувальних і штучних припущень. Економічна наука шукала загальну теорію вартості, й спеціальна теорія Рікардо виявилася радше перешкодою, ніж засобом досягнення подальшого прогресу. Рішучі просування вперед у наступних десятиліттях відбувалися у напрямі мікроекономічної оптимізації, а не макро-економічного аналізу моделі затрати-випуск.

Серед незалежних аналітичних досягнень Рікардо привертає увагу те, що П. Семюелсон після доопрацювання назвав "канонічною політичною моделлю політичної економії". Це була обширна теоретична структура, яка створила відповідний каркас для більшості теорій економічного зростання, аж до періоду нафтової кризи й "обмежень зростання". Іншим видатним досягненням став принцип порівняльних переваг.

Однак найважливіший внесок Рікардо стосується не специфічних проникнень, а запровадження техніки економічного аналізу. Нижчий за рангом від Сміта щодо широти зацікавлень, економічної інтуїції й роздумів про людські справи, Рікардо значно переважав його в аналітичному забезпеченні. Вперше ми бачимо теоретика, який ретельно (хоча й часто неідеально) точно відзначає свої припущення, так що деякі макроекономічні пропозиції могли видаватися як цілком правдиві й слушні. У той час як Сміт пропонував приклади, Рікардо конструював моделі. Сьогодні ці моделі видаються надуманими; з іншого боку, вони були недостатньо опрацьованими. Теперішнє швидке збільшення математичних моделей "у дусі Рікардо" свідчить про те, що Рікардо часто був неспроможний висловлювати свої думки чітко і зрозуміло. Однак він зайшов настільки далеко, наскільки міг зайти аналітичний геній без відповідної наукової підготовки. Подальшого прогресу можна було досягнути лише завдяки застосуванню математики[1, c. 96-99].

Висновки

На зміну класичній політичній економії, яка мала справді науковий характер, приходить, за Марксом, «вульгарна», тобто ненаукова політекономія. Якщо класики займались справжнім науковим аналізом закономірностей розвитку капіталізму, то представники вульгарної політичної економії виступили лише як апологети, свідомі захисники капіталізму. Перехід до вульгарної політекономії Маркс зв'язував із загостренням класової боротьби.

Основоположниками вульгарної політичної економії Маркс називав Сея та Мальтуса. Він критикував «вульгарних економістів» за відхід від трудової теорії вартості і приховування експлуататорської суті відносин між найманими робітниками і капіталістами.

Теза про вульгарний характер після рікардіанської політичної економії набула широкого розвитку в усій так званій марксистській літературі.

Відповідно вся сучасна західна політична економія теж оголошувалась ненауковою. Такий висновок був просто абсурдним, оскільки ці економічні теорії успішно використовувалися в економічній політиці західних держав. Для виправдання марксистської тези багатьом радянським марксистам довелося навіть висунути не менш абсурдну ідею про дві функції політичної економії: практичну та ідеологічну, на основі чого робився висновок про можливість використання практичних рекомендацій західних економістів.

У західній літературі існує інший підхід до оцінки класичної політичної економії, до визначення її хронологічних меж. Західні економісти віддають належне класичній школі, проте не ідеалізують її теоретичні розробки, а оцінюють їх у контексті історичного розвитку економічних ідей. До класичної політичної економії вони відносять також усю після рікардіанську політичну економію XIX ст.. Відомий американський економіст Дж. К. Гелбрейт писав з цього приводу: «…Ідеї А. Сміта були розвинуті Давидом Рікардо, Томасом Мальтусом і особливо Джоном Стюартом Міллем і дістали назву класичної системи. В останній чверті XIX ст. австрійські, англійські та американські економісти доповнили теорію так званим маржинальним аналізом, і це зрештою привело до заміни терміна «класична економічна теорія» терміном «неокласична економічна теорія».

Список використаної літератури

1. Березин И. С. Краткая история экономического развития: Учеб¬ное пособие. — М.: Русская Деловая Литература, 1998. — С. 85—141.

2. Економічна історія: Лекції / Н. О. Тимочко, О. А. Пучко, Я М. Рудомьоткіната ін. — К: КНЕУ, 2000. — С. 36—50.

3. Історія економічних учень: Підручник / ; Л. Я. Корнійчук, Н. О. Татаренко, А. М. Поручник та ін.; За ред. Л. Я. Корнійчук,

Н. О. Татаренко. — К.: КНЕУ, 2001. — С. 55—57; 70—88; 122—139; 177—199; 216—237.

4. Історія економічних учень: Підручник: У 2ч. — — Ч. 1 / За ред.

B. Д. Базилевича. — К.: Знання, 2005. — С. 176—200; 204—218; 235-252; 319—357; 388-428.

5. История экономики: Учебник / Под общ. ред. проф. О. Д. Кузнецовой и проф. И. Н. Шапкина. — М.: ИНФРА-М, 2002. —

C. 104—201.

6. Камерон Р. Краткая экономическая история мира. От палеолита до наших дней / Пер. с англ. — М.: Российская политическая энцикло¬педия, 2001. — С. 162—270.

7. Маркс К. Капитал. Т. 1. Процесс производства капитала. — М.: Политиздат, 1983. — С. 430-437.

8. Проскурін П. В. Історія економіки та економічних учень. Нариси економічної історії індустріальної цивілізації: Навч. посіб. — К.: КНЕУ, 2005. — С. 90—180.

9. Рикардо Д. Начала политической экономии и налогового обложе¬ния. М.: Государственное издательство политической литературы. -Т. 1. — 1955. — С. 116—123; 329—331.

10. Смит А. Исследование о природе и причинах богатства народов. -М.: Соцэкгиз, 1962. — С. 23—25; 556—558.