Тлумачення господарсько-право­вих актів є одним із різновидів юридичного тлумачення та одним із ключових елементів судочинства.

На жаль, поширеною є думка, що Конституційний Суд України є єдиним офіційним інтерпретатором Консти­туції та законів України [1]. Щонай­менше — це принижує роль суддів за­гальної юрисдикції, та, відповідно, підриває уважне ставлення до методо­логії тлумачення в діяльності суд­дівського корпусу. Насправді ж коло органів, які здійснюють офіційне тлу­мачення, набагато ширше. Це випли­ває власне з визначення офіційного тлумачення, під яким розуміється «процес роз´яснення змісту норми третім особам, який здійснюється уповноваженим на це суб´єктом та має обов´язковий характер», і поділяється на: «загальне офіційне тлумачення — має загальний характер і поши­рюється на необмежену кількість суспільних відносин, регульованих нормою права, що тлумачиться» (ли­ше цей вид тлумачення є прерогати­вою КСУ), «казуальне офіційне тлу­мачення»; «автентичне офіційне тлу­мачення» та «делеговане офіційне тлумачення» [2].

Дійсно, будь-який суддя не зможе прийняти рішення у найпростішій справі, якщо попередньо не з´ясує, не витлумачить зміст закону чи Консти­туції України, міжнародного договору України чи навіть іноземного права. У цьому сенсі варто звернути увагу на думку С. Алєксєєва про те, що юри­дичне тлумачення — це «спеціальне пізнання, що здійснюється в цілях практичної реалізації права». «Та діяльність, яку нерідко називають юридичним аналізом, по суті справи і полягає в юридичному тлумаченні» [3]. Не випадково Ю. Калмиков зазна­чав, що у процесі застосування права тлумаченню підлягають усі юридичні приписи, незалежно від того, як вони оцінюються — «ясні», «неясні» чи «не­достатньо ясні» [4, 86].

Іншою перешкодою на шляху під­вищення уваги до методології тлума­чення є розповсюдження думки про те, що проблеми тлумачення входять до предметної сфери теорії права, а не галузевих юридичних наук. Галузеві науки нібито не можуть піднятися до того рівня теоретичного узагальнення, який здатна дати загальна теорія пра­ва [5; 6].

Такий підхід призвів до сприйняття вчення про тлумачення як винятково теоретичної та непрактичної дис­ципліни, яка власне виведена за межі цілком конкретних знань. Не намага­ючись спростувати значення загальної теорії права в цьому питанні, все ж варто зауважити про неприпустимість применшення ролі профільних наук у розвитку методології тлумачення. По-перше, узагальнення, яке властиве будь-якій теорії, апріорі нівелює особ­ливості та специфічні елементи галу­зевих правових утворень. По-друге, те чи інше узагальнення може бути неод­наково сприйняте в особливих умовах правового регулювання, зокрема гос­подарського. По-третє, крім узагаль­нення система знань про юридичне тлумачення не може обійтися без зво­ротного руху знань. Лише таке тлума­чення, яке спирається на окремі спе­цифічні умови правозастосування, щодо яких профільні спеціалісти мають ґрунтовні напрацювання, має дійсний практичний сенс та значення.

Саме турботою галузевих дослі­джень, а не теорії права, стає вироб­лення пристосованих до галузевих правовідносин прийомів та методів юридичного тлумачення, формулю­вання доктринальних підходів до вирішення типових для галузі колізій, роз´яснення положень законодавства не лише суто з юридичних, а й з інших позицій, наприклад, у сфері господа­рювання — з позиції економічної зу­мовленості права, догми, духу госпо­дарського законодавства.

Останнє має значення не лише для правильного встановлення змісту господарського законодавства, а й для загальної налаштованості системи судових органів та юридичної гро­мадськості на однакове, стабільне та прогнозоване вирішення правових ситуацій.

Відповідаючи багатьом загальним рисам, тлумачення у сфері того ж гос­подарського права має особливості, пов´язані зі специфікою економічної сфери, до якої це тлумачення застосо­вується. Вона пов´язана с особливістю предмета тлумачення — правил здійс­нення господарської діяльності, про­фесійної термінології, статусу учас­ників господарських відносин, які не завжди вписуються в категорії юри­дичних та фізичних осіб, відсутністю чітких меж у предметах регулювання актів законодавства та великою кіль­кістю конкуруючих норм, особливістю об´єктів прав, дією темпоральних норм, ієрархією джерел права, не­обхідністю врахувати в рішеннях суду не лише правову, а й економічну та соціальну складову спірної ситуації, поширеність ділових звичаїв, що зде­більшого заповнюють прогалини у правовому регулюванні.

Фахівцями наголошується на знач­ній непристосованості підручників з теорії права до питань тлумачення гос­подарського законодавства, відсутнос­ті у їх авторів знань економіки та прак­тики правового регулювання госпо­дарської діяльності. Натомість при вирішенні господарських справ госпо­дарськими судами необхідно, «поряд з іншими способами тлумачення, дава­ти й економічне тлумачення, тобто з´ясовувати економічний сенс норми, економічну мету, досягнення якої переслідувалося її ухваленням, еконо­мічні наслідки того чи іншого її розу­міння». Економічне тлумачення доз­воляє подолати казуїстичний підхід, попереджає випадки, коли, наприклад, штучно нав´язується застосування норм, які взагалі не розраховані на за­стосування в господарських відноси­нах. Доречно «тільки у разі відсут­ності ділових звичаїв удаватися до за­стосування закону за аналогією» [7].

Нині кожен практикуючий юрист знає про те, що правова робота в гос­подарському комплексі передбачає проникнення в особливу практику господарювання, необхідність оволо­діння спеціальними навичками право­вої роботи, яка вимагає комплексних правових рішень, знання економіки та фінансів, урахування високої дина­міки правового поля, тісного перепле­тення сфери господарювання з подат­ковими, земельними, управлінськими та іншими правовідносинами. Все це визначає й особливі прийоми та прин­ципи тлумачення галузевого правово­го матеріалу.

Нарешті, саме завданням галузевих наук є вироблення та використання у процесі тлумачення духу відповідного права того, що часто йменується загальним смислом або загальними за­садами законодавства. Зокрема, тра­диційно дослідниками господарського (торговельного, комерційного) права визначається особливий дух цієї галу­зі права. Ще А. Камінка писав: «Уся ця галузь просякнута спеціальним духом, у більшій чи меншій мірі невідомим решті галузі відносин» [8]. Духу гос­подарського права відповідає турбота про розвиток економічної системи за­галом, економічна зумовленість права, порядок у господарській сфері, сприй­няття підприємства не як майна, а як соціального організму, нарешті узгодження приватних і публічних інтересів у правовому регулюванні. До речі, здавна розмежовується дух цивільного та торговельного права: «Циільне право роз´єднує і протиставляє людей, торгове право їх поєднує і підпорядковує. Одне право індивідуальне, друге соціальне» [9]. Поза сумнівом, дух галузі права сприяє належному тлумаченню її норм. У тих питаннях, які чітко вирішені в чинному законодавстві, у його встановленні не виникає потреби. До нього до­речно звертатися тоді, коли життя ви­суває питання, на які закон не дає пря­мої відповіді, але потреба у слові зако­нодавця та інтерпретатора існує. Тоді, кажучи про дух закону, екстраполюють логіку вже відомих рішень законодавця на ті питання, в яких існує двознач­ність нормативно-правового змісту або прогалини у праві.

Виробленню особливого духу га­лузі права значною мірою сприяє спеціалізація судових органів, яка уза­гальнюється за безпосередньої участі галузевих наук права. Наприклад, відомий комерціаліст Г. Шершеневич зазначив, що спеціальна комерційна юрисдикція слугувала джерелом ви­никнення торговельного права [10]. На сьогодні спеціалізація господарсь­ких судів, по-перше, дає змогу більш професійно підійти до вирішення гос­подарських спорів, що доведено, на­приклад, подоланням багатьох про­блем рейдерства після віднесення до виняткової компетенції господар­ських судів корпоративних спорів, по-друге, — є потужним джерелом упо­рядкування господарських правовід­носин, особливо в умовах, коли не діють парламентарі. Останнє, напри­клад, підтверджується вирішенням у системі господарської юстиції про­блем розбіжностей у положеннях ЦК та ГК України, що підтверджено, зокрема, Інформаційним листом Вищого господарського суду України «Про де­які питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України» від 7 квітня 2008 р. № 01-8/211. Верховна Рада України впродовж шести років не змогла зро­бити системних кроків задля законо­давчої гармонізації кодексів, а ВГСУ зробив це гнучко, комплексно та ефек­тивно шляхом застосування конструк­тивних способів тлумачення.

Серед іншого це доводить, що на­лежне тлумачення нормативно-право­вого матеріалу в сучасних умовах є засобом наведення порядку в суспіль­них відносинах, формує стабільні та зрозумілі правила поведінки їх учас­ників.

Надзвичайну шкоду цьому завдає нігілістичне ставлення до сучасного законодавства як безсистемного набо­ру нормативних актів, чи не наскрізь пронизаних колізіями (суперечностя­ми), які визнаються часто-густо підставою та керівництвом для пору­шення закону. Поняття колізії пере­творилося чи не на наймодніше слівце багатьох сучасних політиків, які засто­совують його кожного разу для пояс­нення власної безпорадності у засто­суванні та додержанні закону.

На жаль, навіть деякі юристи пе­ребільшують руйнівне значення цих колізій для правозастосування, підмі­нюють пошук ефективних рішень у цій сфері рекомендаціями щодо вне­сення змін до законодавства. Особли­во це помітно в аналізі норм ЦК та ГК України. Наочний приклад — певні ав­тори висловилися на користь того, що норми ГК на відміну від норм ЦК Ук­раїни забороняють укладення дого­ворів за допомогою електронних форм документообігу [11]. Натомість було проігноровано поширений спосіб тлу­мачення другого речення ч. 1 ст. 181 ГК України, який відкриває шлях до використання будь-яких позбавлених зайвого формалізму способів укладен­ня договорів: «Допускається укладен­ня господарських договорів у спроще­ний спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телеграмами, телефонограмами тощо…» (курсив мій. — О. П.).

Або інший приклад. Зазначається: «Стаття 293 ГК не передбачає квалі­фікації як договору міни такого дого­вору, що виходить за межі обміну од­ного товару на інший (якщо в обмін на товар виконуються роботи або нада­ються послуги)» [12,331]. Проте у від­повідних висновках не було врахова­но, що в ч. 6 ст. 139 ГК України під то­варом розуміється не лише продукція (товарні запаси), а й «виконані роботи та послуги». Внаслідок урахування та­кої обставини зникає предмет пробле­матики відповідної норми ГК України.

Основний принцип господарського судочинства, закріплений у ч. б ст. 4 ГПК України (заборона у відмові від судочинства з причин суперечливості законодавства), як і інших видів судо­чинства, вимагає, насамперед, вироб­лення такого способу тлумачення актів, який вирішує колізію, а не заво­дить проблему у глухий кут. Найпер­ше для цього має бути взято за основу ідею про те, що колізії норм госпо­дарського законодавства за загальним правилом не означають дефекти пра­вового регулювання.

Цей висновок пов´язаний з розу­мінням того, що дефектні норми, які не підлягають застосуванню, є винятком, констатація якого потребує відпові­дального підходу, максимального об­ґрунтування, адже може призводити до ігнорування волі законодавця. Як при­клад абсолютно дефектної норми мож­на навести ч. З ст. 1122 ЦК України, відсутність диспозиції якої унемож­ливлює кваліфікацію умови договору комерційної концесії як нікчемної з підстав винятковості суб´єктів прода­жу. Дефектним є положення ст. 225 ГК України, що відносить до складу збитків «вартість пошкодженого май­на» замість «вартість відновлення пошкодженого майна» тощо.

Нерідко констатація дефектної норми чи колізії є суб´єктивним від­творенням правової проблеми і не має нічого спільного з об´єктивним правом, підмінює проблему конкуренції норм проблемою колізійності. На­томість не лише правильне з´ясування змісту неоднозначних норм законо­давства, а й пошук та правильне засто­сування колізійних норм дає змогу подолати колізійну ситуацію. Най­важливішим прийомом для цього має стати не механічне, зовнішнє сприй­няття нормативно-правових поло­жень, а намагання зрозуміти логіку за­конодавця при прийнятті тих чи ін­ших рішень, спрямованість аналізу на з´ясування сфери дії кожної норми господарського законодавства, особ­ливо коли вони несуть «відбиток колізійності».

Академік В. Мамутов м´яко називає це «уявними неузгодженостями». «Колізії в законодавстві, — зазначає він, — явище практично неминуче. У міжнародному праві давно розгля­даються методи подолання суперечно­стей між законодавчими системами різних держав. Є розбіжності й між ок­ремими законами однієї держави, які доводиться долати, використовуючи юридичний інструментарій та тра­диції. Проте є також колізії не в зако­нодавстві, а в підходах учених і прак­тиків до його застосування. Не цілком адекватні реаліям, вони породжують уявлення про існування колізій там, де їх насправді немає, або ускладню­ють питання там, де давно відомі прості методи їх подолання» [13].

Особливо багато колізій конста­тується при визначенні нормативної термінології поза врахуванням того, що будь-який термін може мати в кон­кретному законі інше, ніж загально­прийняте, значення, а тим паче що в окремих законах термінологія може не збігатися.

Як приклад — застосування терміна «підприємство» в ЦК та ГК України, яке деякі правознавці [14] поспішили назвати «суперечливістю». Натомість уважне ставлення до тлумачення зако­ну спростовує цю «суперечливість». Зокрема, у ст. 191 ЦК України визна­чається підприємство як єдиний май­новий комплекс, тобто як об´єкт прав. Проте поняття «підприємство» не втрачає розуміння як суб´єкт пра­вовідносин. Про це свідчать не лише положення ГК України, статті 152, 167,169, 708, 722,913, 916,918, 972 ЦК України, в яких застосовується понят­тя підприємства як відповідного суб´єкта, а й положення Конституції України (статті 37, 46, 78, 86 тощо). Власне, якщо вчитатися у формулю­вання ч. 2 ст. 191 ЦК: «До складу під­приємства як єдиного майнового ком­плексу входять усі види майна, призначені для його діяльності…» (курсив мій. — О. П.), цілком природ­ним стає розуміння підприємства як суб´єкта права.

Отже, немає нічого дивного в тому, що поняття «підприємство» в окремо­му значенні (як єдиний майновий комплекс) може розглядатись як об´єкт майнових прав. У найпоши­ренішому значенні таке поняття ха­рактеризує суб´єкта майнових пра­вовідносин.

Таке роздвоєння значень для тлу­мачення є традиційним та зумовлено властивістю мови. Достатньо згадати, що термін «організація» має три зна­чення: це і форма юридичної особи, і стан упорядкованості об´єкта, понят­тя, протилежне дезорганізації, і, на­решті, активна дія щодо упорядкуван­ня певної структури. А поняття «термін» — це і строк, і категорія. До­статньо переглянути будь-який тлу­мачний словник, щоб зрозуміти, що одне і те саме слово може мати різне значення залежно від контексту.

У цьому сенсі є необгрунтованими положення Закону України «Про нор­мативно-правові акти», прийнятого Верховною Радою, але справедливо ветованого Президентом України 28 жовтня 2008 р., у ст. 23 «Вимоги до тексту нормативно-правового акта» стосовно вимог до термінології зако­нодавчого акта. Зокрема, в частині за­борони: «У тексті нормативно-право­вого акта не допускається позначення одними і тими самими словами (сло­восполученнями) різних понять та різними словами (словосполучення­ми) одних і тих самих понять».

Як слушно зауважує П. Рабінович, «здатність нормативного юридичного тексту бути потенційним носієм різних смислів є його об´єктивною та невід´ємною властивістю» [15].

Належне текстуальне тлумачення норми права переважно усуває умо­глядну неясність норм права. Як тут не звернутися до думки Ю. Калмико-ва: «Можлива ситуація, за якої прави­ло, «неясне для одних суб´єктів право-застосування, виявляється «ясним» для інших», адже «індивідуальні влас­тивості людей призводять в окремих випадках до неоднакового розуміння смислу юридичного припису» [4, 86]?

Це добре розуміють у ВГСУ, коли, наприклад, у зазначеному Інфор­маційному листі від 7 квітня 2008 р. № 01-8/211 пояснено тотожність понять «статутний капітал» за ЦК України та «статутний фонд» за ГК України та іншими актами госпо­дарського законодавства. При цьому застосовується аналіз того, чи існують внутрішні суперечності між нормами права, а не використовується букваль­не, зовнішнє протиставлення норма­тивного матеріалу.

На жаль, попередити неоднознач­ність тлумачення загалом неможливо, як неможливо примусити людей дума­ти однаково та професійно. Однак це не заперечує, а навпаки підвищує ви­моги до спільних зусиль суддів, прак­тикуючих юристів та науковців до ви­роблення методології юридичного тлумачення, загальноприйнятих засад розуміння юридичних приписів, зок­рема, господарсько-правових актів, договорів та звичаїв ділового обороту.

Звичайно, не можна абсолютизува­ти волю законодавця, враховуючи, зокрема, нестабільність політичного життя країни. Суперечності та труд­нощі у тлумаченні провокуються мно­жинністю актів господарського зако­нодавства, їх слабкою підготовле­ністю, ігноруванням процедур дер­жавної регуляторної політики при їх ухваленні, проведенням у життя помилкової за своєю суттю теорії «безпрогального права».

Натомість у західному правознав­стві давно збагнули, що неможливо, та й безглуздо намагатися врегулювати всі без винятку суспільні відносини. «Мета закону — зафіксувати загальні принципи права в широкому значенні цього слова, виявити принципи і не опускатися до дрібних питань, які мо­жуть виникнути в будь-якій сфері. За­стосовувати закони — справа суддів і юристів, просякнутих їх загальним ду­хом» [16].

Всі ці причини зумовлюють те, що сучасна методологія юридичного тлу­мачення не в найкращому стані.

Взагалі цей напрям правознавства мав би стати провідним у системі підготовки юристів, адже дає змогу не зазубрювати юридичну інформацію, яка постійно застаріває та змінюється, а навчатися фундаментальним навич­кам та вмінням у сфері юридичної діяльності. Але це не відбувається че­рез негнучкість освітньої діяльності, слабкий зв´язок цієї освіти із запитами практики.

Підвищити увагу до методології юридичного тлумачення — означаєвирішити цілком практичні проблеми уніфікації підходів до застосування відповідних прийомів та способів тлу­мачення.

Найперше завдання тут — запропо­нувати дієві способи вирішення кон­куренції норм права. Адже, як пра­вильно зазначається в літературі, не слід плутати колізію норм із конку­ренцією норм [17].

На жаль, навіть традиційний при­йом у вирішенні конкуренції норм — співвідношення спеціального та за­гального закону — не має цілком послідовного вирішення на практиці. Існує думка про те, що спеціальна нор­ма має розвивати та деталізувати за­гальну норму [12, 285-286]. Але ж де­талізація не приводить до утворення спеціальної норми. Спеціальна норма передбачає для особливої сфери інше регулювання, ніж воно передбачено загальною нормою, що розрахована на регулювання всіх відносин, позбавле­них певних особливостей. Отже, співвідношення спеціального та за­гального закону потребує, насамперед, вирішення питання особливої сфери застосування спеціальної норми. Спе­ціальна норма може встановлювати певну, навіть незначну особливість для специфічної групи відносин.

Проблемою залишається принцип тлумачення — lex posterior derogat prioti — наступний закон скасовує дію по­переднього закону, адже інколи засто­сування цього принципу здійснюється для заперечення правила про пріори­тет спеціальної норми перед загаль­ною, що є неправильним за правилами логіки, коли зміна загальної посилки не означає зміну окремо-спеціальної. Оновлення загальної норми жодним чином не може впливати на зміну регу­лятивної дії спеціальної норми.

Необхідно визначитися не лише із практикою застосування принципів тлумачення, а й наполягти на послідо­вності застосування тих чи інших ме­тодів тлумачення, зокрема історично­го, телеологічного тощо, а також нада­ти цілком практичного значення прийомам логічного та системно-структурного тлумачення, вказати на помилки у цьому тлумаченні, напо­лягти на оволодінні знаннями у галузі лінгвістики тощо. При цьому має бути практично доведено, що співвідно­шення тих чи інших прийомів тлума­чення не є випадковим, а має цілком зрозумілу структуру.

Найважче у цьому — досягти ак­тивності суддів, наприклад, госпо­дарських судів у застосуванні прин­ципів добросовісності, розумності, справедливості, принципів господа­рювання та підприємництва, інших правових принципів. Процес пізнання цих категорій прямо пов´язаний з успішністю застосування й аналогії у законі та праві, подолання прогалин у правовому регулюванні, усунення яких, за справедливим спостережен­ням М. Брагінського та В. Вітрянського, є надзвичайно рідкісним та винят­ковим явищем [18], потребує певної професійної зрілості та навіть сміли­вості суддів.

Крім того, для набуття дійсного зна­чення методології юридичного тлума­чення навряд чи можна обійтися без наближення науковців до практичних проблем тлумачення. Задля цього не­обхідно не лише підготувати під егідою, наприклад, Національної академії пра­вових наук України ґрунтовний науко­во-практичний посібник з методології та практики юридичного тлумачення на зразок класичної праці, виданої В. Васьковським понад сторіччя тому, а й ввес­ти відповідні курси в програму підго­товки юристів. Але й цього недостатньо.

Відомо, що в Україні фактично згор­нута робота з приводу залучення на­уковців до проведення правової екс­пертизи у судових справах на підставі того, що судді самі є фахівцями у галузі права, а тому юридична експертиза тут є зайвою. На заваді цьому стоять й інші причини, пов´язані насамперед із тим, що юридичне тлумачення складно вмістити в один рядок із технічною та іншою прикладною експертизою. Сьо­годні, власне, життя вимагає нових інструментів для «одноманітнення» практики застосування господарського законодавства. Актуальним нині є впровадження механізмів доктринального тлумачення із залученням на­уковців як процесуальної фігури у про­цес здійснення правосуддя.

Заслуговує на увагу те, що практич­но будь-яке рішення Конституційного Суду України містить посилання на висновки наукових установ та вищих закладів юридичної освіти щодо про­блем тлумачення закону та норм Кон­ституції України. Таке важко зустріти в рішеннях судів загальної юрис­дикції. Невже останні не потребують наукового супроводу? Швидше за все, проблема полягає у відсутності тра­диції та усталених форм застосування відповідних висновків.

Звичайно, не можна ставити перед науковцями проблеми вирішення спо­ру, тобто пристосування права до кон­кретної життєвої ситуації. Це є питан­ням юридичної кваліфікації, яку суд має зробити самостійно. Але звертати­ся для надання висновків із приводу доктринального тлумачення тієї чи іншої норми закону, на мою думку, су­ди можуть у нинішній складних умо­вах неоднозначності законодавчих приписів, надзвичайної завантаже­ності судів, розгалуженої та слабко узагальненої практики правозастосування. Підстава для цього є й цілком правова: положення ст. 8 Закону України «Про міжнародне приватне право», відповідно до яких «з метою встановлення змісту норм права іно­земної держави суд чи інший орган може звернутися в установленому законом порядку до Міністерства юс­тиції України чи інших компетентних органів та установ в Україні чи за кор­доном або залучити експертів (курсив мій. — О. П.)».

Не випадково в юридичній літера­турі ставиться питання про можли­вість застосування «висновку про на­укове тлумачення закону», яке може бути оцінено судом аналогічно до вис­новку експерта, що виступить важли­вим засобом зведення до мінімуму по­милок у судочинстві [19]. На думку фахівців, необхідно якомога швидше законодавчо врегулювати статус екс­перта з правових питань, порядок використання судами їх висновків, а також їх відповідальність перед зако­ном [20].

Відповідний висновок з доктри­нального тлумачення законодавства не мав би обов´язкової сили для суду, але багато в чому розширював би світогляд судді з приводу всього розмаїття праворозуміння, а отже, сприяв би прийняттю правосудних рішень.

Задля підвищення результатив­ності зв´язку науки та практики з цих питань без змін до ГПК, ЦП К та КАС України нині навряд чи можна обійти­ся. Але й не можна виключати регуля­тивні можливості вищих судових органів із цих питань, які ще не вичер­пано.

Останні цілком можуть продумати з науковцями рекомендації не лише щодо залучення судових експертів для надання висновків щодо юридико-лінгвістичного тлумачення господар­сько-правових актів при здійсненні правосуддя, а й стосовно залучення наукових консультантів у роботу гос­подарських судів. У статті 130 Закону України «Про судоустрій України» прямо зазначено, що до штату апарату судів входять наукові консультанти. Ці приписи залишаються декларатив­ними. Напевно, роботі відповідних консультантів має бути надано цілком природне місце у судочинстві.

Усе це викличе позитивні зміни, які може отримати вітчизняна госпо­дарська практика від зв´язку науки та практики з приводу вдосконалення практики та методології юридичного тлумачення.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Ткачук П. Конституційний Суд України : теоретико-правові питання діяльності // Вісник Кон­ституційного Суду України. — № 4. —2006. — С. 29.

2. Юридична енциклопедія : в 6 т. / редкол. : Ю. С. Шемшученко (голова редкол.) та ін. — К., 2004.-Т. 6.-С. 81-82.

3. Алексеев С. С. Юридическое толкование // Право. Азбука. Теория. Философия. Опыт комплекс­ного исследования. — М., 1998 // http://www.gumer.info/bibliotek Buks/Pravo/Alex/16.php

4. Калмыков Ю. X. Вопросы толкования и применения гражданско-правовых норм // Хозяйство, право, управление : межвуз. науч. сб. — Саратов, 1977. — Вып. 3. — С. 85—94.

5. Петрушев В. А. Проблемы толкования в права в Российской Федерации. — М., 2003. — С. 78.

6. Гогусь Т. Тлумачення правових норм та індивідуальних розпорядчих актів про судоустрій // Право України. — 2008. — № 1. — С. 80-81.

7. Мамутов В. К. Экономика и право : сб. науч. тр. — К., 2003. — С. 343.

8. Коминка А. И. Очерки торгового права / По изданию 1912 г. — М., 2002. — С. 75, 67.

9. Цитович П. П. К вопросу о слиянии торгового права с гражданским // Право. — 1900. — № 42.

10.  Шершеневич Г. Ф. Курс торгового права. — М., 2003. — Т. 1. Введение. Торговые деятели. — С. 57.

11.  Україна : економічна оцінка / Звіт для ОЕРС, підготовлений К. Джанеллою та В. Томпсоном під наглядом А. Вергеттера. — 2007. — С. 90.

12.  Проблемні питання у застосуванні Цивільного і Господарського кодексів України / за ред. А. Г. Яреми, В. Г. Ротаня. — К., 2005. — 336 с.

13.  Мамутов В. К Шкідливі лазівки. Доцільно усунути дублювання норм, що ускладнює їх тлума­чення // Закон & Бізнес. — 2009. — № 14 (898). — С. 10.

14.  Посполітак В. В., Ханик-Посполітак Р. Ю. Аналіз наявних суперечностей та неузгодженостей між Цивільним та Господарським кодексами України. — К., 2005. — С. 4—5.

15.  Рабінович П. Конституційне судочинство як інструмент тлумачення законодавства відповідно до соціальних потреб і змін // Вісник Конституційного Суду України. — 2007. — № 1. — С. 37.

16.  Цвайгерт К, Кётц X. Введение в сравнительное правоведение в сфере частного права : в 2 т. / пер. с нем. — М, 1998. — Т. 1. — С. 139.

17.  Джунь В. В. Інститут неспроможності : світовий досвід розвитку і особливості становлення в Україні. — К., 2006. — С. 214.

18. Брагинский М. П., Витрянский В. В. Договорное право. Книга первая. Общие положения. — М., 2002. — С. 135.

19. Чулінда Л. Т. Юридико-лінгвістичне тлумачення текстів нормативно-правових актів. — К., 2006. — С. 29.

20. Козьяков С. Кто консультировал Конституционный Суд? // Зеркало недели. — 2004. — № 9 (484). — 6-12 марта//www.zn.ua