Формування права (правоутворення) представляє собою складний і відносно довготривалий процес соціального становлення, юридичного оформлення та наступної соціалізації правових норм у конкретних життєвих умовах. В правоутворенні умовно можна виділити об’єктивну і суб’єктивну сторони. Об’єктивна сторона проявляється у втіленні реальних потреб індивідів, їх інтересів, очікувань, відображених у суспільній свідомості, в конкретних діях і вчинках, що багаторазово повторюються, відображують зміст суспільної правової поведінки. Суб’єктивна сторона, перш за все, характеризує позицію законодавця в законодавчому процесі: рівень його правової культури, професіоналізму, ідеологічні, політичні, релігійні, психологічні, моральні цінності та орієнтації. Механізм взаємодії об’єктивних і суб’єктивних факторів визначають зміст правоутворення і подальший його результат – встановлення належного правового порядку в суспільних відносинах.

Недоцільно говорити про виникнення переважної більшості правових норм у результаті законотворчості. Хоча, на відміну від правоутворення, законотворчість є дійсно засобом закріплення державної волі. Ця воля у більшості випадків не породжує право, а лише надає офіційного характеру вже існуючим відносинам. І.Сабо зазначав, що санкціонується результат суспільної або юридичної практики, а не одиничний акт правотворчості [1, с.117]. Широке розуміння терміна “законотворчість” непридатне і тому, що суперечить фактично загальновизнаному юридичною наукою положенню про неприпустимість ототожнення права і закону, який є лише зовнішньою формою існування права [2, с.16].

В основу описування різноманітних конструкцій правоутворення закладено певне розуміння сутності і змісту права. В рамках «вузько нормативного» сприйняття права як системи норм, встановлених або санкціонованих державою, джерелом, соціальною силою, що безпосередньо створює правові норми, визнається державна влада. Таке ставлення до проблеми правоутворення характерне, як правило, для правової ідеології авторитарних режимів. Однак і в сучасній юридичній літературі можна знайти подібні позиції [3, с.33, 34].

Зрозуміло, що в контексті визнання державної влади джерелом формування права, нормативний припис може випливати зі свавільних актів державної влади, спрямованих на його законодавче закріплення та формулювання. Ж.-Л. Бержель зазначає, що «право в такому випадку нав’язується громадянам в односторонньому порядку, шляхом авторитарних централізованих заходів» [4, с.106].

Науково обґрунтованим є уявлення про те, що право формується в суспільстві в процесі сумісної діяльності людей внаслідок постійного зіткнення їх інтересів. При цьому виробляються правила узгодження інтересів, які відображаються в суспільній правовій свідомості як деякі необхідні соціальні ролі, тобто права і обов’язки учасників суспільних відносин. Правовідносини, що реально склалися, виступають в якості основи моделі поведінки. А пізніше їх офіційне оформлення державними структурами надає правовідносинам характер юридично значимих.

Соціальним джерелом формування права слід визнати суспільні відносини, їх динаміку, повторювальну соціальну практику, що породжує конфлікти, зміну співвідношення соціальних сил, виникнення нових потреб, механізмів захисту інтересів та інші соціальні трансформації.

Більшість сучасних учених, які розрізняють «правоутворення» і «правотворчість», схильні до виділення в формуванні права як мінімум двох етапів. Початкова ступінь правоутворення, як зазначає С.С. Алексєєв, — виникнення суспільної потреби в юридичному регулюванні, відображенні цієї потреби в політичній моральній і правовій свідомості, її вираженні в політико-юридичних інтересах і волі. Завершальною стадією у правоутворенні є правотворча діяльність державних органів. Таким чином, узагальнює автор, «в правотворчості знаходять концентроване вираження дві головні складові процесу правоутворення – об’єктивно обумовлені вимоги соціального життя, з одного боку, і активна творча діяльність компетентних органів з вироблення і включення тих або інших норм у діючу правову систему – з іншго» [5, с.307, 308].

Проте при більш детальному підході в процесі формування права можна виділити й інші стадії. Вважамо, що досить логічною буде виглядати така структура процесу правоутворення: складання об’єктивних потреб у правовій регламентації суспільних відносин; нормоустановча діяльність; соціалізація правових норм.

Початковий етап має переважно соціальний характер. Вирішальна роль тут належить розвитку окремих, природних для свого часу видів суспільних відносин на базі їх повторення та набуття ними стану сталої зрілості. Як результат постійного повторення цих відносин складаються  відповідні загальні правила, чим закладається фундамент нормативної основи майбутнього права. Цей етап, який є початковим і характерним як для першовинекнення права, так і для його вдосконалення і розвитку. Зміст його полягає у виявленні проблем і протиріч соціального життя, які не можуть бути нівельовані жодним іншим способом, крім правового, гарантованого державою. Ці проблеми можуть виявитись наслідком відставання змісту діючих правових норм від динаміки соціальних змін; некоректності правових приписів, що стало очевидно в процесі їх реалізації; соціальної конфліктності тощо. Потреба у встановленні правової регламентації може проявитися як відповідь на «виклик» значних соціально-культурних змін сучасної цивілізації.

Перший етап процесу правоутворення включає аналіз соціальної ситуації, усвідомлення необхідності її правового урегулювання. Необхідно володіти глибокими знаннями в соціологічній сфері, значним емпіричним матеріалом, щоб забезпечити захищеність виникаючих правових норм, без чого юридичне правило не зможе ефективно виконувати свою роль. При соціологічному дослідженні початкового етапу утворення права необхідно провести аналіз фактів соціальної дійсності, виділення з усього хаосу тих фактів, які відображають реальні потреби суспільства в установленні правового порядку. Функцію виокремлення із соціальної дійсності загальнообов’язкового правила виконує юридичне мислення. Як справедливо зазначає Ж.-Л. Бержель, «для того, щоб проникнути в правову систему, факти потребують попередньої «концептуалізації», тобто повинні бути піддані особливому інтелектуальному аналізу і трактовці, які допомагають виділити їх юридичне значення, щоб в наступному пов’язувати з цим значенням певні дії» [4, с.275]. В результаті рефлексії проблем соціальної практики правовою свідомістю фіксуються потреби, що вимагають правового регулювання.

Не менш важливим напрямом соціологічного дослідження першого етапу утворення права є виявлення і обґрунтування системи соціальних факторів, що підлягають урахуванню при встановленні змісту майбутнього нормативно-правового акта. Слід мати на увазі, що правовий акт не може бути абсолютно адекватним відображенням потребуючих правової регламентації суспільних відносин (екологічних, економічних,  соціальних і т. д.). Розробка концепції правової моделі потребує урахування факторів, що утворюють у своїй сукупності, як писав Монтеск’є, «дух законів», тобто те, що визначає розумність, правомірність, справедливість вимог майбутнього правового акта [6, с. 81].

Інше призначення має другий етап формування права. Він пов’язаний переважно з діяльністю держави – офіційних державних структур, управомочених приймати загальнообов’язкові юридично значимі рішення. Відповідно змінюється і природа цього етапу правоутворення, де переважає строго державний формальний підхід. Його призначення зводиться до трансформації у зміст правових установ, соціальної практики, що склалась, відображеної в суспільній свідомості в вигляді потреб, інтересів, очікувань нового правового порядку. Значна роль тут належить санкціонуванню відносин, що склались на першому етапі. Тобто на цьому етапі остаточно складається і розвивається основа правового регулювання суспільних відносин – система правових інститутів і властивих праву велінь, заборон, дозволів.

Продовженням другого етапу можна вважати процес безпосереднього правовстановлення, який має конкретизуюче значення. Характерним для нього є уточнення, доповнення і деталізація основ правового регулювання через правила, встановлені безпосередньо державою.

Дієвість і ефективність правових приписів залежить і від якості їх формулювання, іншими словами, від відповідності сучасному рівню законодавчої техніки. Цей аспект нормотворчої діяльності також потребує значної уваги як вчених, так і нормотворчих структур.

Процес формування права не завершується опублікуванням і наданням правовим актам юридичної сили. Остаточним завершенням циклу в процесі правоутворення є соціалізація правових норм, сприйняття їх суспільною свідомістю і реалізація в поведінці учасників правового спілкування. М. Капустін писав: «Свідомість і формулювання права роблять можливим його існування як направляючої сили. Але, щоб право отримало цей характер, необхідне його прикладне використання. Без прикладного використання право як сила не існує: воно усвідомлюється і формулюється для того, щоб використовуватись у житті, охороняти його. Прикладне використання права є останнім етапом утворення права. До цього моменту право ще не існує; лише в зіткненні з життям виявляється, наскільки його створення і формулювання відповідає фактичним і моральним вимогам суспільства. Основи справедливості і корисності, різноманітні відносини між особами, найвищі вказівки релігії – одним словом, усі рушійні сили життя і їх прояви відображаються в праві» [7, с.117]. Поза контактом із конкретними соціальними фактами реальних життєвих  ситуацій право (в формі закону, іншого джерела) не може виявити свої суттєві властивості і призначення. Щоб здійснювати регулюючий вплив на соціальне середовище (створювати правові умови для реалізації інтересів суб’єктів права, їх захисту, вирішувати юридичні конфлікти), правові норми повинні перетворитися в фактор суспільного життя. В цьому суть їх соціалізації. До того часу, поки правові приписи не стануть елементом способу життя суспільства, частиною його свідомості і буття, безпідставно говорити про них як про чинне право.

Література

1. Сабо И. Социалистическое право. – М., 2001.
2. Цвік М., Вовк Д. Про місце санкціонування у процесі формування права // Вісник Академії правових наук України. – 2004. – №2.
3. Галаган И.А. О природе правового регулирования. Политические аспекты // Правовая наука и реформа юридического образования. – 1996.
4. Бержель Ж-Л. Общая теория права. – М., 2000.
5. Алексеев С.С. Общая теория права. – М., 1981.
6. Соколова А.А. Социальные аспекты понятия «правообразование» // Государство и право. – 2004. – №7.
7. Капустин М. Теория права. Общая догматика. – М., 1868.