Вступ

Актуальність теми. Перехід до ринкових відносин підвищує роль і значення регіональної економіки. Регіон у сучасній економічні науці розглядається як територія, яка характеризується певною цілісністю, взаємопов’язаністю її складових елементів і відрізняється від інших територій специфічними ознаками. На стан регіону впливають багато факторів внутрішнього і зовнішнього середовища. Регіон – це відкрита для обміну система, яка постійно взаємодіє з навколишнім природним середовищем. В ній відбуваються економічні процеси, що відображають певні закономірності суспільного відтворення, які формуються під впливом взаємопов’язаних економічних, соціальних і природних факторів. Розвиток регіону  базується на створенні сприятливих умов для життєдіяльності населення, які безпосередньо залежать від наявного природно-ресурсного потенціалу та рівня його використання. Потужність природно-ресурсного потенціалу, його різноманітність і ступінь залучення до господарського обігу істотно впливають на характер розміщення продуктивних сил території, галузеву структуру та просторову організацію виробництва.

Проблемні питання, пов’язані з вивченням природно-ресурсного потенціалу території та його оцінки, є предметом дослідження як вітчизняних так і зарубіжних науковців: Балацького О.Ф., Барановського В.А., Горлачука В.В., Гофмана К. Г., Канторовича В.С., Нємчинова В.С., Нєкрасова В.С., Мельника Л.Г., Мінца А.А., Реймерса М.Ф., Струміліна С.Г., Третяка А.М., Федоренка М.П., Хвесика М.А. та ін. На сьогоднішній день науковий доробок вчених щодо відтворення природно-ресурсного потенціалу постійно поповнюється, однак залишаються не вирішеними питання, що стосуються визначення ролі та місця природно-ресурсного потенціалу в системі забезпечення сталого розвитку регіону. Потребують наукового обґрунтування пріоритетні напрямки використання природно-ресурсного потенціалу у контексті екологічно збалансованого розвитку регіональної економіки. Не достатньо розроблені теоретичні та методичні засади оцінки природно-ресурсного потенціалу території та механізму його реалізації.

Метою роботи є аналіз та розвиток теоретичних і методичних засад щодо визначення сутності категорії «природно-ресурсний потенціал регіону», факторів його відтворення та економічної оцінки.

Виходячи з цього, були поставлені та вирішувалися такі задачі:

— визначити сутність і фактори формування природно-ресурсного потенціалу та розкрити особливості його територіальної організації;

— удосконалити методичні основи дослідження функціонування і територіальної організації природно-ресурсного потенціалу;

— провести соціально-економічну оцінку природно-ресурсного потенціалу та особливостей їх розміщення;

— розробити схему географічно-економічного  районування території;

— розкрити особливості функціонування економічного комплексу Подільського регіону в залежності від розміщення природних ресурсів, визначити шляхи та розробити пропозиції його оптимізації;

— визначити напрями удосконалення територіальної організації природного комплексу.

Об’єкт дослідження — природно-ресурсний потенціал, як невід’ємна складова продуктивних сил.

Предмет дослідження — територіальна організація продуктивних сил природно-ресурсного комплексу.

1. Значення і місце природних ресурсів у формуванні економічного потенціалу регіонів

Наявність природних ресурсів на території є чи не найголовнішою умовою розміщення продуктивних сил у регіоні. Структура природних ресурсів, розміри їх запасів, якість, ступінь вивченості і напрями господарського освоєння безпосередньо впливають на економічний потенціал регіону. Наявність багатих та ефективних природних ресурсів сприяє економічному розвитку і багато в чому визначає обґрунтованість і реальність планів і прогнозів соціально-економічного розвитку регіону. Вивчення природних ресурсів, з’ясування економічної ефективності їх територіального поєднання і раціонального використання являє одну з основних проблем регіональної економіки.

У цьому аспекті виникає ряд регіональних завдань, які потребують вирішення, а саме:

• дослідження структури, масштабу, складу, економічної ефективності використання природних ресурсів у регіоні;
• вивчення територіальних поєднань природних ресурсів і перспектив їх господарського освоєння з метою комплексного розвитку виробництва в економічних районах і з’ясування найефективніших схем освоєння і використання природних ресурсів;
• економічна оцінка природних ресурсів та їх територіальне сполучення як у країні, так і в окремих регіонах;
• прогнозування тенденцій розміщення і використання ресурсів відповідно до вимог науково-технічного прогресу.

Під час освоєння значних покладів природних ресурсів виникають крупні промислові центри, формуються господарські комплекси та економічні райони. Тобто природний потенціал району впливає на його ринкову спеціалізацію і місце в територіальному розподілі праці. Розташування, умови добування і характер використання природних ресурсів позначаються на складі і темпах регіонального розвитку.

В умовах розвитку ринкової економіки, яка передбачає існування різних форм власності (зокрема приватної) на природні ресурси, їх розподіл між користувачами і споживачами багато в чому залежить від кон’юнктури, що склалася на ресурсних ринках.

Поклади корисних копалин мають різний ступінь вивченості і точності оцінки. Залежно від їх господарського значення корисні копалини поділяють на дві групи:

• балансові, або кондиційні. До них належать поклади, використання яких економічно доцільне в теперішній час і які задовольняють промисловим вимогам за якістю сировини і гірсько-технічними умовами експлуатації;
• позабалансові, або некондиційні. До них відносяться поклади, використання яких зараз є економічно недоцільним внаслідок їх малої потужності, низького стану цінного компоненту, особливо складних умов експлуатації, необхідності застосування складних процесів переробки, але які надалі можуть бути об’єктом промислового освоєння.

Існує певна економічна класифікація природних ресурсів за рядом ознак. Залежно від того, для якої економічної сфери вони призначені, природні ресурси розрізняють як:

• ресурси матеріального виробництва, в тому числі промисловості (паливо, метали, вода, деревина і т. ін.) і сільського господарства (ґрунти, вода для зрошення, кормові рослини, промислові тварини та ін.);
• ресурси невиробничої сфери, в тому числі прямого споживання (питна вода, дикоростучі рослини і промислові тварини) і непрямого споживання (використання для відпочинку зелених насаджень, водоймищ і т. ін.).

За принципом вичерпності природні ресурси поділяються на вичерпні і невичерпні. В свою чергу, вичерпні природні ресурси можуть бути поновлюваними (рослини, ґрунти, вода, тваринний світ) і непоновлюваними (мінеральні ресурси). До невичерпних належать енергія сонця, вітру, проточних вод і т. ін.

За походженням і природними властивостями розрізняють: мінеральні ресурси (корисні копалини); земельні; водні; біологічні; кліматичні (сонячне тепло і світло, опади); ресурси енергії природних процесів (сонячне випромінювання, внутрішнє тепло землі, вітру і т. ін.).

За характером використання мінеральні ресурси поділяються на три групи:

• паливно-енергетичні (нафта, газ, вугілля, торф, горючі сланці);
• металорудні (руди чорних, кольорових, рідко земельних і кольорових металів);
• неметалічні, або нерудні (апатити, фосфорити, різні солі, слюда, графіт, азбест, будівельна сировина).

Для економічного розвитку регіону особливо важливе значення мають саме мінеральні ресурси. Тому аналізу їх використання приділяється особлива увага. При їх економічній оцінці використовуються такі параметри:

• масштаб родовища, який визначається його сумарними запасами;
• якість корисної копалини, її склад і властивості, умови експлуатації;
• потужність пластів та умови залягання;
• господарське значення;
• річний обсяг добування.

Також при аналізі природних ресурсів регіону визначається:

• енергетична забезпеченість економіки регіону, структура енергетичних ресурсів, які використовуються (вугілля, природний газ, нафта, ядерне паливо);
• мінерально-сировинна і паливна база регіону;
• природні ресурси поверхні (земля, ліс, прісна вода);
• природні умови регіону, які впливають на характер і форми їх економічного розвитку, структуру використання природних ресурсів, економіку і організацію виробництва в регіоні.

Серед природних ресурсів для забезпечення розвитку виробництва і життєдіяльності населення особливе значення мають паливно-енергетичні ресурси, головною особливістю яких є нерівномірність їх покладів на території країни. Внаслідок цього територіальне сполучення природних ресурсів та оптимальне їх використання в інтересах регіону являє собою складне комплексне завдання, вирішення якого можливе лише на основі вивчення багатьох природних, технічних та економічних факторів. Визначення основних  напрямів усіх елементів природного комплексу має безпосереднє відношення до вдосконалення територіального планування і програмування, раціональної організації регіонального господарства.

Максимальне використання територіального сполучення природних ресурсів для формування оптимальної структури економіки регіону, з одного боку, дозволяє отримати найбільший господарський ефект, а з іншого, — забезпечити вирішення складної проблеми збереження природної рівноваги при дотриманні основних принципів регіонального природокористування.

Економічна оцінка територіального сполучення природних ресурсів має різні цілі залежно від розміру території і структури господарства регіонів. В умовах метарегіонів (країна, автономна республіка, економічні райони) економічна оцінка територіального сполучення природних ресурсів дозволяє виокремити головні напрями вдосконалення використання природного комплексу метарегіону з обліком ефективності територіального сполучення природних ресурсів, що впливає на виробничий обмін між метарегіонами.

У мікрорегіонах (області, райони) об’єктивне наукове обґрунтування використання територіального сполучення природних ресурсів, що склалося, або нового дозволяє найповніше використовувати територіальний природний комплекс для задоволення потреб регіональної економіки і зростання її ефективності.

Таким чином, ефективність економіки регіонів багато в чому залежить від правильного використання всього комплексу природних ресурсів у межах певної території.

2. Сучасна компонентна структура ПРП, регіональні відмінності в розміщенні та рівнях забезпеченості ресурсами

Найважливішою властивістю ПРП території як системи є те, що він становить природний комплекс, у якому існують тісний взаємозв’язок та ієрархічна підпорядкованість усіх компонентів, що його складають. Зміни в одному з них викликають відповідні зміни в іншому, й навпаки.

Природно-ресурсний потенціал території має таку структуру:

• компонентну;
• функціональну;
• територіальну;
• організаційну.

Компонентна структура ПРП – це внутрішньовидові та міжвидові співвідношення природних ресурсів (лісових, земельних, водних, мінеральних, біологічних тощо).

Найбільшу частку в компонентній структурі ресурсів України займають земельні (44,4% усього ресурсного потенціалу) і мінеральні (28,3%) ресурси. Найнижчим є потенціал фауністичних (0,5%) і лісових (4,2%) ресурсів.

Функціональна структура ПРП відображає класифікацію природних ресурсів за їхньою здатністю до формування комплексів та участі в територіальному поділі праці. Природні ресурси поділяються на чотири групи: міждержавного, загальнодержавного, регіонального та місцевого значення.

Територіальна структура ПРП характеризує різні форми просторової організації природно-ресурсних комплексів.

Організаційна структура ПРП розглядає природні ресурси під кутом зору їхньої самоорганізації, самовідтворення, а також щодо ефективності їхньої експлуатації, охорони й відтворення.

Класифікація природних ресурсів залежить від по¬ставленої мети. Природні ресурси — це елементи й сили природи, які можуть вико¬ристовуватись у виробничій і невиробничій діяльності людини. Вони поділяються на такі:

—         мінеральні, до яких відносять корисні копалини та мінерально-будівельну сировину. Мінеральні ресурси можуть поділятися на паливні, рудні й нерудні;

—         земельні, серед яких виділяють типи ґрунтів, а також типи господарського використання земель: рілля, сінокоси й пасовища, ліси й чагарники, малопродуктивні землі тощо;

—         водні, які поділяються на води Світового океану та води суходолу, які складаються з поверхневих вод (річки, озера, ставки, водосховища, болота, льодовики), підземних вод (ґрунтові та артезіанські);

—         біологічні ресурси, що включають рослинний і тваринний світ;

—         ресурси Світового океану, що перебувають у воді в розчиненому стані, на морському дні й під ним — у товщі земної кори;

—         рекреаційні, що включають природно-кліматичні, бальнеологічні й заповідні;

—         кліматичні й космічні, до яких відносять сонячну енергію, енергію вітру, внутрішнє тепло Землі, енергію хвиль, освітленість тощо.

За ступенем вичерпності природні ресурси поділяються на невичерпні й вичерпні. До невичерпних природних ресурсів відносять: сонячну енергію, внутрішнє тепло Землі, енергію вітру, води, до вичерпних природних ресурсів — ґрунт (1 см ґрунту відновлюється через 100 років), рослинний і тваринний світ, атмосферне повітря, воду.

До невідновних з погляду людства відносять корисні копалини й мінерально- будівельну сировину. Період їх відновлення у земній корі налічує десятки й сотні мільйонів років, що несумірне з життям людини. Зауважимо, що в найближчому майбутньому повністю вичерпається багато розвіданих запасів корисних копалин.

Розрізняють такі поняття: мінеральні ресурси, природні ресурси, сировина й корисні копалини. Мінеральні ресурси — це сукупність запасів корисних копалин у надрах Землі (району, країни, регіону, планети), придатних для використання у різних галузях господарства [3].

Корисні копалини — це мінеральні утворення в земній корі з певним хімічним складом і фізичними властивостями, які використовуються людиною в господарській діяльності. Корисні копалини посідають особливе місце серед природних ресурсів. За ступенем розвіданості та вивченості поклади корисних копалин поділяються на такі:

—         докладно розвідані й передані в експлуатацію;

—         попередньо розвідані з приблизним визначенням меж покладів;

—         слабкорозвідані, частково з урахуванням екстраполяції;

—         перспективні ресурси.

Корисні копалини розрізняються за якістю, глибиною залягання, вмістом корисного компонента у породі тощо.

До природних ресурсів України зараховуються земельні, кліматичні, рекреаційні ресурси, рослинний та тваринний світ, ресурси Чорного та Азовського морів, корисні копалини, внутрішні води тощо.

Площа лісів становить 8,6 млн га: за їх рахунок Україна задовольняє 25% своїх потреб у деревині. Площа сільськогосподарських угідь налічує 41,8 млн га (з них — 33,2 млн га ріллі). Основні типи ґрунтів: сірі, лісові, чорноземні, дерново-підзолисті, бурі лісові.

Природним багатством України є її лісова флора та фауна. За даними державного обліку лісів, площа земель лісового фонду в Україні становить 10,8 млн га, з яких 9,5 млн га вкриті лісовою рослинністю. Лісистість (частка вкритих лісовою рослинністю земель у загальній площі території країни) становить 15,6% у 2004 та 15,9% у 2012 р. і є нижчою, ніж у багатьох країнах Європи. До того ж цей показник значно коливається в регіональному розрізі [4].

Для ведення лісового господарства землі лісового фонду надані в постійне користування (рис. 1): Державному агентству лісових ресурсів України — 68,3%; Міністерству аграрної політики та продовольства — 24,0; Міністерству оборони України — 2,2; Міністерству надзвичайних ситуацій — 1,6; Міністерству охорони довкілля та природних ресурсів України — 0,8 та іншим лісокористувачам — 3,1% за інформацією 2009 р.

Відповідно до нової редакції Лісового кодексу ліси України за екологічним і соціально-економічним значенням та залежно від основних виконуваних ними функцій поділяються на такі категорії:          захисні ліси (виконують переважно водоохоронні, ґрунтозахисні та інші захисні функції); рекреаційно-оздоровчі ліси (виконують переважно рекреаційні, санітарні, гігієнічні та оздоровчі функції); ліси природоохоронного, наукового, історико-культурного призначення (виконують особливі природоохоронні, естетичні, наукові функції тощо); експлуатаційні ліси.

3. Вплив ПРП на формування галузей спеціалізації господарства регіонів

Важливе районоутворююче значення мають особливості економіко-географічного положення території району. Вони значною мірою впливають на формування спеціалізації його господарства. Так, наприклад, вихід Південного економічного району України до берегів Чорного моря обумовив значний розвиток у його народногосподарському комплексі морського транспорту, портово-промислових центрів, суднобудування і судноремонту, курортно-туристичного комплексу, риболовства і рибопереробної промисловості.

На утворення економічного району великий вплив мають природні умови і ресурси. Природні умови взагалі, і особливо природні ресурси, — це основа розвитку і спеціалізації сільського господарства та промисловості району. Вони мають значний вплив на формування галузевої структури територіальних виробничих комплексів, на розвиток і розміщення енерго-, водо-, трудомістких та інших виробництв, а також на галузеву спеціалізацію сільського господарства. Наявність великих родовищ і басейнів паливно-енергетичних, рудних і нерудних ресурсів створює передумови для визначення спеціалізації економічних районів на тих чи інших галузях промисловості.

Отже, враховуючи особливості природного, ресурсного та виробничого потенціалу області, специфіку регіонального ринку праці, можна визначити наступні пріоритетні складові господарського комплексу, які потребують першочергового залучення інвестиційних ресурсів.

1. Металургія, металообробка і машинобудування.

Пріоритетними завданнями є:

—  з боку підприємств промислового комплексу – розробка якісних інноваційних проектів, бізнес-планів із пріоритетом екологічної безпеки та здійснення самостійного пошуку партнерів;

—  з боку облдержадміністрації – здійснення цілеспрямованої роботи щодо пошуку інвесторів через режим максимального інформаційного сприяння з метою оновлення морально застарілого та фізично зношеного обладнання підприємств, впровадження новітніх технологій, освоєння виробництва нових видів продукції, підвищення її конкурентоспроможності згідно вимогам Світової організації торгівлі, збільшення товаропотоків, створення нових робочих місць.

2. Транспортна інфраструктура і зв’язок.

Пріоритетними завданнями є:

а)  залучення інвестресурсів у транспортну галузь з метою оновлення основних фондів і технічного переоснащення підприємств транспортної галузі (автомобільний, залізничний, морський, авіаційний транспорт);

б)  стимулювання залучення інвестицій у придорожній сервіс (автозаправні станції, автосервіс, кафе тощо), що дозволить активізувати розвиток малого бізнесу, створити нові робочі місця, а також наблизити рівень придорожнього сервісу області до європейських стандартів;

в)  стимулювання подальшого зростання обсягів залучених інвестиційних ресурсів у галузь зв’язку з метою створення високоефективної системи телекомунікацій, запровадження новітніх методів передачі та обробки інформації в усіх сферах діяльності, розвитку поштових послуг на базі новітніх технологій.

3. Енергетичний комплекс. Енергозберігаючі технології.

Пріоритетними завданнями є:

—  на промислових підприємствах – модернізація наявного та впровадження менш потужного обладнання,  впровадження нетрадиційних джерел енергії, систем автоматизації, утилізація димових газів, комбіноване виробництво теплової та електричної енергії;

—  на підприємствах харчової та переробної промисловості – використання нетрадиційних видів палива для виробництва тепла, реконструкція виробництва, впровадження силової електроніки;

—  на підприємствах житлово-комунального господарства – модернізація котельного обладнання, впровадження ізольованих труб, установка приладів обліку споживання енергоносіїв, установка енергозберігаючих ламп вуличного та внутрішнього освітлення.

4. Агропромисловий комплекс.

Пріоритетними завданнями є:

а)  у галузі рослинництва:

—  збільшення обсягів виробництва продовольчого зерна та підвищення його якості;

—  збільшення площ посіву альтернативних соняшникові олійних культур (ріпак, гірчиця, соя тощо);

—  збільшення площ багаторічних плодових насаджень (садів, ягідників, виноградників);

—  збільшення обсягів виробництва овочевих культур;

—  підвищення родючості ґрунтів та охорона довкілля.

б)  у галузі тваринництва:

—  створення промислового виробництва м’яса птиці-бройлерів навколо крупних промислових міст області;

—  створення (відновлення) роботи відгодівельних комплексів з виробництва м’яса свинини;

—  розвиток м’ясного скотарства шляхом інтенсивного відтворення поголів’я;

—  формування високопродуктивної молочної череди з використанням кращого вітчизняного та світового генофонду;

—  організація виробництва інкубаційного яйця м’ясної птиці.

в)  у галузі харчової та переробної промисловості:

—  модернізація виробничих потужностей;

—  впровадження нових видів продукції, тари, упаковки;

—  перепрофілювання деяких підприємств регіону на виробництво нових видів продукції.

5. Туристичний комплекс.

Забезпечення сталого розвитку туристичної галузі має базуватися на:

—  підвищенні якості послуг з одночасним поліпшенням ефективності роботи готелів та інших об’єктів туристичної інфраструктури; забезпеченні відповідного рівня як комунальної інфраструктури, так і закладів розміщення, харчування, розваг для туристів;

—  стимулюванні розвитку перспективних тематичних напрямів туризму, у тому числі культурно-пізнавального, екологічного, рибальського, мисливського, сільського та інших;

—  розробленні нових екскурсійних маршрутів, з урахуванням історико-культурних цінностей  регіону;

—  створенні високоякісної рекламної кампанії регіонального туристичного продукту на внутрішньому та міжнародному ринках, підготовці необхідної інформації про туристично-рекреаційний потенціал регіону.

6. Курортно-рекреаційний комплекс.

Головними завданнями розвитку курортно-рекреаційної галузі є:

—  модернізація діючих курортно-рекреаційних закладів, створення та функціонування високорентабельних курортно-рекреаційних підприємств на базі впровадження сучасних технологій, створення лікувальних центрів, які надаватимуть платні послуги;

—  освоєння нових рекреаційно-курортних зон та територій, які мають рекреаційний потенціал;

—  подальше розширення курортно-рекреаційних послуг[7, c. 158-161].

4. Регіональні проблеми антропогенного впливу господарської діяльності на якісні та кількісні характеристики довкілля

Серед комплексу проблем розвитку суспільства найбільш загрозливими вважаються руйнування і забруднення навколишнього середовища, а також вичерпання природних ресурсів. В умовах зростаючого антропогенного впливу вирішення завдань попередження деградації природного середовища і раціонального природокористування набуло винятково важливого значення як на загальнодержавному, так і на регіональному рівнях.

Складна екологічна ситуація породжена високим ступенем освоєності і урбанізації території, наявністю великих підприємств енергетичної, хімічної, нафтохімічної, нафтогазовидобувної і деревообробної галузей, розвитком агропромислового і лісогосподарського комплексів. При обґрунтуванні обсягів і технологій використання природних ресурсів, плануванні розвитку територій не враховуються ландшафтна структура і пріоритетні функції ландшафтотворних компонентів, а також їх відновлювальна здатність і стійкість до антропогенних навантажень. Ці чинники спричинюють вичерпання природних ресурсів і забруднення довкілля, негативно впливають на якість середовища життєдіяльності людей.

У зв’язку з цим, сучасне природокористування потребує удосконалення структури і територіальної оптимізації, що можна здійснити лише на основі всебічного вивчення глибини і напрямів антропогенних змін у ландшафтах, причин, що їх зумовлюють та обґрунтування геоекологічних засад раціонального природокористування і управління природними ресурсами.

Усю різноманітність форм забруднення людиною природного середовища можна звести до таких основних його видів:

• Механічне забруднення — запилення атмосфери, наявність твердих часток у воді та ґрунті, а також у космічному просторі.
• Фізичне забруднення — радіохвилі, вібрація, тепло- і радіоактивність тощо.
• Хімічне — забруднення газоподібними та рідкими хімічними сполуками й елементами, а також їх твердими фракціями.
• Біологічне забруднення охоплює збудників інфекційних захворювань, шкідників, небезпечних конкурентів, деяких хижаків.
• Радіаційне — перевищення природного рівня вмісту у природному середовищі радіоактивних речовин.
• Інформаційне забруднення — зміни властивостей середовища, що погіршує його функції як носія інформації.

Природа й економічний ріст регіону, а також природа та поліпшення рівня життя жителів області, не повинні бути взаємовиключними альтернативами. Необхідно сполучити економічний ріст і добробут із дбайливим відношенням до природи, використанням її ресурсів.

Охорона природи та поліпшення навколишнього середовища є пріоритетними напрямками діяльності органів державної влади. Формування й реалізація стратегії соціально-економічного розвитку та її екологічна політика повинні бути взаємопов’язані, оскільки здоров’я, соціальне й екологічне благополуччя населення нерозривно поєднані.

Природоохоронна діяльність, заснована на наступних основних принципах:

— стійкий розвиток регіону, що передбачає рівну увагу до економічної, соціальної й екологічної складової та визнання неможливості розвитку області при деградації навколишнього природного середовища;

— участь всіх органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, ділових кіл і громадських організацій у підготовці, обговоренні, прийнятті й реалізації рішень в сфері охорони навколишнього середовища й раціонального використання природних ресурсів;

— облік і запобігання негативних екологічних наслідків у результаті господарської діяльності, відмова від господарських і інших проектів, пов’язаних із впливом на навколишнє природне середовище, якщо їхні наслідки непередбачені або створюють неприйнятний рівень ризику для здоров’я населення;

— відкритість і доступність екологічної інформації;

— підвищення екологічної культури населення, освітнього рівня й професійних навичок і знань в області екології, укорінення екологічної культури в індивідуальній і суспільній свідомості як вищого пріоритету в ієрархії життєвих цінностей людини;

— підтримка екологічних суспільних рухів і добродійної діяльності, спрямованої на збереження навколишнього природного середовища.

Основними напрямками діяльності по охороні атмосферного повітря від стаціонарних джерел забруднення мають бути:

— технічне переозброєння підприємств;

— зниження викидів забруднюючих речовин в атмосферу від промислових об’єктів за рахунок модернізації технологічного встаткування й оснащення джерел викидів сучасним пилегазоочисним обладнанням;

— мінімізація викидів за рахунок використання промисловими підприємствами якісної сировинної бази, підвищення ефективності використання сировинних та енергетичних ресурсів;

— перепрофілювання або перебазування й ліквідація шкідливих виробництв із житлових територій та реабілітація територій;

— сприяння розробці методів та обладнання очистки викидів газоподібних сполук підприємств металургійної та енергетичної галузей із залученням науково-дослідних установ;

— визначення стаціонарних джерел викидів, які формують неприйнятний рівень ризику для здоров’я населення.

Економічний механізм природокористування можна розглянути як взаємозв’язок трьох структурних складових: планування раціонального використання природних ресурсів та охорони довкілля; фінансове забезпечення природокористування; стимулювання раціонального використання природних ресурсів та охорони навколишнього середовища [7, с. 133].

Сутність планування раціонального використання природних ресурсів та охорони довкілля полягає: у встановленні нормативів плати і розмірів платежів за викиди і скиди забруднюючих речовин, розміщення відходів, а також за використання природних ресурсів; упровадженні лімітів викидів і скидів забруднюючих речовин, розміщення відходів, а також використання природних ресурсів; державному програмуванні раціонального використання природних ресурсів та охорони навколишнього природного середовища; формуванні кадастрів природних ресурсів; проведенні моніторингів запасів природних ресурсів та елементів навколишнього середовища, обліку природних ресурсів та природних умов.

Фінансове забезпечення природокористування можливе в разі вжиття таких заходів: стягнення плати за забруднення навколишнього середовища (екологічні збори, штрафи) та спеціальне використання природних ресурсів (ресурсні платежі); забезпечення міжбюджетних відносин щодо розподілу зборів за забруднення навколишнього природного середовища і платежів за спеціальне використання природних ресурсів; формування фондів охорони навколишнього природного середовища та відтворення й раціонального використання природного та ресурсного потенціалу; екологічне страхування; торгівля ліцензіями; відшкодування збитків, завданих порушенням законодавства про охорону навколишнього природного середовища і раціональне використання природних ресурсів; удосконалення системи ціноутворення з урахуванням екологічних чинників [7, с. 133].

5. Регіональні проблеми ресурсозбереження та відтворення природних ресурсів

В Україні гостро стоять проблеми щодо раціонального використання, збереження, а по можливості — примноження й відновлення компонентів природно-ресурсного потенціалу. Так, проблеми використання мінерально-сировинного потенціалу України полягають у тому, що значна частини ресурсів знаходиться у важко видобувному розміщенні (на великих глибинах, у вузьких пластах тощо), також — у виснаженості найбільш якісної частини запасів промислових копалин, у першу чергу — палива (нафти, газу, вугілля), обмежених фінансових та технічних можливостях геологорозвідувальних робіт. Перспективи розвитку мінерально-сировинного комплексу пов’язуються із розвідкою та розробкою нових для України корисних копалин — золота, міді, хрому, свинцю, цинку, молібдену, рідкісноземельних металів, фосфоритів тощо, також важливим є підвищення рівня виробітку родовищ та вилучення корисних складових з породи, залучення до господарського обігу техногенних родовищ зі складу відходів попереднього виробництва, використання раніше списаних запасів корисних копалин.

Вирішення проблеми ресурсозбереження в Україні сьогодні є одним з пріоритетних напрямків державної політики. Ця проблема тісно зв’язана з проблемами енергетики, екології, технічного переозброєння та структурної перебудови всієї економіки.

Основними проблемами в сфері користування земельними ресурсами виступають: поліпшення просторової організації продуктивних сил через підвищення ефективності використання та охорони земель, упорядкування промислового та житлового будівництва на основі раціонального проекту­вання розвитку поселень. Через впровадження нових технологій обробки ґрунту та зменшення розораності земель, припинення деградації сільгоспугідь можливим є досягнення збалансованого співвідношення ґрунтів різного функціонального призначення у зональних системах землекористування. В якості землеохоронних заходів провідними є боротьба з вітровою і ґрунтовою ерозією через цілеспрямовані лісонасадження, впровадження прогресивних систем меліорації двосторонньої дії, рекультивацію неугідь, поліпшення природних кормових угідь — лук і пасовищ. В якості заходів щодо відтворення. Головними складовими грунтозахисної системи землеробства мають стати еколого-технологічне розгрупування й контурно-меліоративна організація території, оптимізація структури й динаміки посівних площ відповідно регіональних передумов ресурсокористування, покращення виробничих властивостей ґрунтів, впровадження грунтозахисних технологій обробітку ґрунту (безполицевий обробіток, посів спеціальними протие­розійними сівалками, щілювання ріллі, сіножатей і пасовищ, смугове розміщення культур), узгодження охорони й відтворення земель з комплексом з водо- та лісоохоронних заходів. Особливої ролі набуває в умовах трансформації земельних відносин збереження оптимального, екологічно виправданого паритету між функціональним використанням земель в межах сільськогосподарської діяльності, чому сприятимуть розвиток відносин земельної ренти, розробка балансів земельних фондів і схем землевпорядкування з обов’язковим визначенням вартісних характеристик ґрунтів, структури їх використання та порядку проведення заходів з охорони та відтворення земельних ресурсів.

Проблеми водокористування в Україні полягають перш за все у просторовій незбалансованості джерел та споживачів ресурсів водного комплексу, в нераціональному розподілі водних ресурсів між останніми, з високими рівнями втрат при транспортуванні та використанні води. Існуюча структура промислового виробництва з її орієнтацією на галузі важкої промисловості, перш за все енергетично-металургійного спрямування характеризується підвищеною водомісткістю.

Інший комплекс проблем пов’язаний із постійним погіршенням якісних характеристик води через забруднення промисловими викидами та побутово-комунальними стоками, хімічними речовинами та відходами сільськогосподарського виробництва. Через це порушується баланс водного екологічного середовища, деградує водна та навколишня флора й фауна, гостро стоїть проблема збереження і поліпшення біологічної продуктивності та рекреаційно-оздоровчої цінності водного фонду. Тому головними завданнями розвитку водного комплексу є, з одного боку, впорядкування й збалансування користування водою з науковим обґрунтуванням водогосподарського балансу, а з іншого боку — запобігання шкідливому впливу забруднюючих речовин на воду, а води, у свою чергу — на природне середовище; Для цього у належний технічний стан має бути приведено водні об’єкти, поліпшено самовідновлюючу та самоочисну здатність водних систем; оновлено техніко-технологічну базу водомістких виробництв, реорганізовано їх у напрямі багатоциклового використання водного ресурсу. Також необхідним завданням на довгострокову перспективу є повернення у природний стан русел річок, де стік останніх зарегульовано каскадами водосховищ. У першу чергу це стосується р. Дніпро. Проблеми раціонального водоспоживання значним чином в змозі вирішити економічні механізми платного водокористування, у першу чергу — водної ренти.

Комплекс проблем щодо формування і раціонального використання лісових ресурсів України включає в себе перш за все негативні наслідки надмірної вирубки лісів (особливо — у Карпатському районі), що призвело до порушення збалансованості між лісосировинними запасами, обсягами лісоспоживання і екологічними вимогами. «Наступ» мережі розселення та господарської діяльності у цілому на лісовкриті площі призводить до їх звуження, деградації лісосировинної бази. Відчувається й негативний вплив попередніх лісомеліорацій, який вилився у погіршення природних комплексів, деградацію рослинного покриву, надмірне осушення лісових ґрунтів. Окрему болючу проблему являють собою лісові пожежі, які все частішають у зв’язку з глобальним потеплінням клімату пла­нети. У кінцевому підсумку ці явища ведуть до скорочення обсягів лісокористування та збереження низького рівня задоволення потреб у деревині за рахунок національних ресурсів. Отож, для вирішення вказаних проблем необхідним є застосування низки заходів зі збереження й посилення водоохоронних, захисних, санітарно-гігієнічних, оздоровчих та інших корисних природних властивостей лісів. Це може бути досягнуто через: розширення зелених зон в мережах розселення й виробничих зонах, забезпечення раціональних територіальних пропорцій лісокористування та міжгалузевого ув’язування лісогосподарських і лісоохоронних робіт, прискорене розширення лісового фонду за рахунок нових лісонасаджень.

Головні проблеми щодо ефективного використання рекреаційних ресурсів України полягають перш за все у докорінному підвищенні рівня й загальної культури життя широких верств населення країни, що дозволить ефективно розгорнути рекреаційну діяльність на економічно вигідних ринкових умовах господарювання. Максимально повному задоволенню потреб населення у повноцінному оздоровленні та лікуванні повинні сприяти охорона й відновлення рекреаційних ресурсів, зростання якості послуг у цій сфері. Тільки орієнтація на власного споживача рекреаційних послуг може забезпечити оптимальне навантаження на рекреаційні території з отриманням кумулятивного економічного ефекту також від відновлення властивостей робочої сили рекреантів, прискореного економічного розвитку територій з рекреаційною (в комплексі з іншими галузями) спеціалізацією районної економіки (у Південному та Карпатському економічних районах).

Чи не найбільш гострими є проблеми збереження й відновлення фауністичних (мисливсько-рибальських) ресурсів. Саме вони зазнали чи не найбільших втрат внаслідок людської діяльності. Розвиток продуктивних сил обумовив як погіршення умов існування тваринного світу, так і «звуження» площ його природного існування внаслідок використання земель для виробничих та невиробничих цілей. Темпи зникнення біологічних видів під впливом зміни екологічної ситуації продовжують зростати. В результаті зміни гідрологічного режиму територій, погіршення якості вод, скорочується аж до щезання кількість багатьох представників водно-болотної та лісової фауни, зменшується кількість та якісні показники рибних ресурсів. Велика шкода завдана фауні України аварією на Чорнобильській атомній станції, вплив якої на тваринний світ виявлятиметься впродовж тривалого часу, оскільки при цьому нищівного удару завдано генофонду фауни країни, як гаранту відновлення й існування популяцій живих істот, збереження біорозмаїття. Унікальні природні умови, в тому числі порівняно добра забезпеченість водними та лісовими ресурсами, невисока густота населення на значних територіях країни створюють можливості розширення потенціалів мисливських, а особливо рибних ресурсів, в тому числі на базі природно-заповідних об’єктів національного й місцевого значення. Велику роль у збереженні й відновленні фауни країни, її мисливсько-рибальських ресурсів має міжнародне співробітництво у цій галузі, у тому числі — тісна співпраця з сусідами по Чорноморському регіону.

На сучасному етапі освоєння природно-ресурсного потенціалу в Україні парадигмою ресурсокористування є ресурсозбереження, як прогресивний напрям використання природно-ресурсного потенціалу, що забезпечує економію природних ресурсів та зростання виробництва продукції при тій самій кількості використаної сировини, палива, основних і допоміжних матеріалів через докорінне поліпшення організації та техніко-технологічної підготовки виробництва.

Висновки

1. Природно-ресурсний потенціал — важливий фактор розміщення продуктивних сил, який включає природні ресурси і природні умови. Відповідно до найбільш поширеного трактування під природними ресурсами розуміють тіла й сили природи, які за певного рівня розвитку продуктивних сил можуть бути використані для задоволення потреб людського суспільства. Природні умови — це тіла й сили природи, які мають істотне значення для життя і діяльності суспільства, але не беруть безпосередньої участі у виробничій і невиробничій діяльності людей. Такий поділ є до певної міри умовним, оскільки окремі компоненти можуть виступати і як ресурси, і як умови. До основних характеристик природно-ресурсного потенціалу відносять: географічне положення, кліматичні умови, особливості рельєфу та розміщення ресурсного потенціалу.
2. Розрізняють компонентну, функціональну, територіальну і організаційну структури природно-ресурсного потенціалу. Компонентна структура характеризує внутрішньо- та міжвидові співвідношення природних ресурсів (земельних, водних, лісових тощо); територіальна — різні форми просторової дислокації природно-ресурсних комплексів; організаційна — можливості відтворення та ефективної експлуатації природних ресурсів. Функціональна структура природноресурсного потенціалу відображає вплив природних ресурсів на формування спеціалізації територій та певних господарських комплексів.
3. Природно-ресурсний потенціал є багатокомпонентним. Виділяють такі його складові: мінеральні, земельні, водні, лісові, біологічні, рекреаційні, кліматичні та космічні ресурси. За ознакою вичерпності природних ресурсів, яку нерідко називають екологічною класифікацією, вони поділяються на групи: невичерпні, до яких належать сонячна радіація, енергія води, вітру тощо; вичерпні відновлювані: ґрунтовий покрив, водні ресурси, лікувальні грязі, рослинне паливо тощо; вичерпні невідновлювані: мінеральна сировина, природні будівельні матеріали.

В основі економічної класифікації природних ресурсів лежить їх поділ на ресурси виробничого й невиробничого, промислового й сільськогосподарського, галузевого й міжгалузевого, одноцільового та багатоцільового призначення.

4. Основні стратегічні напрями ресурсозбереження містяться у комплексному використанні невідновлюваних видів ресурсів (у першу чергу — мінеральних), впровадженні ресурсозберігаючої техніки і технологій, використанні ресурсів вторинного ресурсного потенціалу, підвищенні енергозбереження. В цілому збалансований та пропорційний розвиток усіх напрямів ресурсозбереження дозволить сформувати нову ідеологію господарювання, яка базується на економному використанні наявної ре­сурсної бази, оптимальному співвідношенні первинних і вторинних ресурсів та маловідходному виробничому циклі. Для відновлюваних ресурсів правилом користування має стати кількісне та якісне ресурсовідновлення, яке повинно випереджати за темпами ресурсовикористання. Необхідним елементом цієї стратегії має бути всебічне узгодження відновлюючих та охоронних заходів по всіх компонентах ресурсів з метою одержання комплексного ефекту від природокористування.

Список використаної літератури

1. Арапова В. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка: Навч. посібник / Вінницький фінансово-економічний ун-т. — Вінниця : ПП «Вид-во «Тезис», 2005. — 160с.
2. Географічна енциклопедія України — К.: в-цтво УЕ ім.. М. Бажана. –Т. С. 362-375. -Т. 2. – С. 27-30. –Т. 3. – С. 284-287.
3. Дорогунцов С., Заяць Т. А., Бандур С. І. Розміщення продуктивних сил України: Навч.-метод. посіб. для самост. вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т — К. : КНЕУ, 2000. — 363с.
4. Економіка довкілля і природних ресурсів [Текст] : навч. програми магістер. курсу підгот. економістів-екологів / ред. Л. І. Максимів [та ін.]. — Л. : Афіша, 2002. — 168 с.
5. Жук М. Розміщення продуктивних сил і економіка регіонів України: Підручник/ Микола Жук, Володимир Круль,; Чернівецький націон. ун-т ім. Юрія Федьковича . — К.: Кондор, 2004. — 293 с.
6. Заблоцький Б. Розміщення продуктивних сил України: Національна макроекономіка: Посібник/ Богдан Федорович Заблоцький,; Б.Ф. Заболоцький,. — К.: Академвидав, 2002. — 367 с.
7. Клиновий Д. Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка України: Навчальний посібник/ Дмитро Клиновий, Тарас Пепа,; Ред. Л. Г. Чернюк; М-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 726 с.
8. Курочкін Г. Ф. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка: Навч. посібник/ Г. Ф. Курочкін,; НАУ. — К.: Національна академія управління, 2004. — 272 с.
9. Оцінка інноваційного потенціалу економічного розвитку регіону як складова його стратегії / Л.І. Федулова, М.В. Волкова // Пробл. науки. — 2004. — N 12. — С. 9-14.
10. Охріменко А.Г. Особливості територіальної організації рекреаційно-туристичного комплексу Подільського регіону // Матеріали міжнародної науково-практичної конференції “Суспільно-географічні проблеми розвитку продуктивних сил України”. – К.: Київ. ун.-т ім. Т.Шевченка. — 1999 . — С. 35-36.
11. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка: Підручник/ За ред. В. В. Ковалевського, О. Л. Михайлюка, В. Ф. Семенова. — 7-ме вид., стереотип. . — К.: Знання, 2005. — 350 с.
12. Розміщення продуктивних сил України / за ред. проф. Качана Є.П. –К.: Вища школа, 1997. – С. 306- 319.
13. Розміщення продуктивних сил України / за ред. проф. Качана Є.П. –К.: Юридична книга, 2006. – С. 404-432.
14. Розміщення продуктивних сил України: Підручник для студ. вищ. навч. закладів/ Михайло Пушкар, Михайло Ковтонюк, Микола Петрига та ін.; Ред. Євген Качан,. — К.: Юридична книга, 2002. — 550 с.
15. Сазонець І. Л. Розміщення продуктивних сил: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ І. Л. Сазонець, В. В. Джинджоян, О. О. Чубар; М-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 317 с.
16. Соціально-економічна географія України / за ред. О.І. Шаблія. –Львів.: Світ, 2000. – С. 454-467, 468-490.
17. Стеченко Д. Розміщення продуктивних сил і регіоналістика: Підручник/ Дмитро Стеченко,. — К.: Вікар, 2006. — 396 с.
18. Україна у цифрах: Короткий статистичний довідник за 2005 рік / за ред. О.Г. Осауленка. –К., 2006, 262 с.
19. Федуник Б.Я., Півторак Р.Є. Соціально-економічні райони України. –Тернопіль, 1999. – С. 77-85, 107-112, 198-203, 215-220.
20. Чернюк Л. Розміщення продуктивних сил України: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Людмила Чернюк, Дмитро Клиновий,. — К.: ЦУЛ, 2002. — 440 с.