Природний рух населення України

Вступ.

1. Природний рух населення: сутність і показники оцінки.

2. Природний рух населення України та чисельність.

3. Характеристика та особливості природного руху на Україні.

4. Демографічні перспективи України.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Населення є самовідтворювальною множиною людей, що перебуває постійно у динаміці. Зміни кількості населення, його структури на певній території за певний часовий відрізок характеризують демографічний процес. Залежно від тенденцій кількісних і якісних змін населення впродовж певного періоду, виділяють висхідний, стагнаційний та низхідний типи геодемографічного процесу (О.Топчієв, 2005). Загалом для України тепер характерний низхідний процес, що характеризується показниками зменшення чисельності населення внаслідок природного і механічного скорочення жителів. Демогеографічні параметри на певний момент часу відображають демогеографічну ситуацію. Остання характеризується абсолютними і відносними показниками руху населення: кількість народжених, кількість померлих, природний приріст, сальдо міграції, демографічні коефіцієнти (смертності, народжуваності, природного приросту (скорочення) населення). Ці показники подаються на короткий період, а вже зміни приблизно за 10-12 років характеризують демогеографічний процес.

Залежно від співвідношення між кількістю народжених і померлих та величини природного приросту виділяють різні типи відтворення населення:

І тип — коли показники народжуваності і смертності майже зрівнялися, природний приріст незначний, або спостерігається природне скорочення населення;

ІІ тип — природний приріст значний через високу народжуваність і зниження показників смертності.

1. Природний рух населення: сутність і показники оцінки

Кількісні характеристики населення формуються під впливом його природного та механічного руху. Природний рух населення у широкому розумінні — це відтворення населення шляхом зміни поколінь. Природний рух характеризується показниками народжуваності, смертності, а також природного приросту. Ці показники визначають у відносному та абсолютному вираженні. Абсолютні показники — це загальна кількість народжених або померлих; відносні показники поділяються на темпи (відношення абсолютної величини приросту до чисельності населення на початок досліджуваного періоду,%) і коефіцієнти народжуваності, смертності та природного руху, які розраховуються на 1000 жителів у проміле, ‰. Вони використовуються для порівняльного аналізу природного руху населення на територіях, населених пунктах у часі та для характеристики інтенсивності.

Загальний коефіцієнт народжуваності (К_н.з.) являє собою відношення кількості народжених за рік на 1000 жителів до середньорічної чисельності населення:

де Ч_н — кількість народжених за рік, осіб;

Ч_ср — середньорічна чисельність населення, осіб.

Слід зауважити, що загальний коефіцієнт народжуваності, незважаючи на його широке застосування, не можна розглядати як показник, що дає вичерпну характеристику рівня народжуваності. На величину цього коефіцієнта суттєво впливає статевовіковий склад населення, тож на практиці застосовують і так званий спеціальний коефіцієнт народжуваності (К_н.с.):

де Ч_ж — середньорічна чисельність жінок репродуктивного віку (15—49 років).

Залежність рівня народжуваності від віку жінок обумовлює необхідність розрахунку спеціальних вікових коефіцієнтів народжуваності (К_н.в.):

де Ч_н.в. — кількість народжених від матерів даного віку, осіб;

Ч_жв — середньорічна чисельність жінок даного віку, осіб.

Фактором природного руху населення є також смертність. Для її характеристики використовують цілу низку показників, і передусім коефіцієнт смертності (К_с.з.):

де Ч_п — кількість померлих за рік, осіб.

Величина цього коефіцієнта значною мірою залежить від вікового складу населення.

Для поглибленого аналізу демографічного стану використовують спеціальні коефіцієнти смертності, що розраховуються окремо за статтю, віком, причинами смертності тощо. Аналіз інтенсивності і динаміки смертності потребує розгляду коефіцієнта дитячої смертності, який визначається за формулою

де Ч_п.д. — кількість померлих за рік у віці до одного року, осіб;

Ч_н — загальна кількість народжених за цей самий рік, осіб[10, c. 7-8].

Природний приріст населення є похідним від масштабів народжуваності і смертності та визначається як різниця між числом народжених і померлих за формулами:

2. Природний рух населення України та чисельність

Україна поруч з деякими європейськими державами (Угорщина, Болгарія, Франція, Російська Федерація та ін.) має несприятливу демографічну ситуацію. Але, на відміну від інших країн, в Україні ситуація надзвичайно несприятлива, Ф.Д.Заставний назвав її глибококризовою демографічною депресивністю.

На території України проживає 46.8 млн.осіб (0.8% населення світу, на 1.01.2006 р.). За чисельністю населення Україна займає п’яте місце серед європейських держав (після Німеччини, Італії, Великобританії і Франції) та 44 місце серед країн світу.

Найбільші зміни в чисельності населення України відбулися у XX ст. На його початку в сучасних межах України (вона була поділена між Австро-Угорщиною, Польщею, Румунією та Росією) проживало 35.2 млн.осіб (в 1913 р.). Значні втрати населення понесло під час Першої світової і громадянської воєн. В 1922 р. його чисельність становила 26 млн.осіб.

Внаслідок сталінської політики колективізації було визнано куркульськими понад 200 тисяч селянських господарств, а їх власників із родинами вислано в Сибір та в північні райони Росії (понад 1 млн.осіб). Багато з них, особливо діти та старші люди, не витримували холоду, голоду, поневірянь і вмирали по дорозі до нових поселень або в них.

Дуже великі втрати населення в Україні були у 30-40 роки. Штучний голодомор 1932-1933 рр. забрав життя у багатьох мільйонів людей. Цілі села у східній і центральній (найбільш хліборобських) частинах України вимирали, втрати людей за різними даними становили від 6 до 15 млн.осіб. Точнішу цифру могли б дати дані перепису населення 1937 р., але вони були засекречені, а люди, які його проводили, репресовані або знищені. Зараз встановити цю кількість дуже важко, бо працівники сільрад багатьох померлих не реєстрували. У цей же період населення понесло великі втрати внаслідок репресій. Через штучно сфабриковані справи загинув цвіт української інтелігенції — вчені, письменники, митці, духовенство та ін. За даними радянського перепису в Україні проживало у 1939 р. 40.4 млн.осіб. В.Кубійович стверджує, що ці дані набагато перебільшені, воно становило неповних 39 млн.осіб.

Ще одна хвиля нищення українського народу — Друга світова війна. На її фронтах у фашистській та більшовицькій неволі загинуло понад 10 млн.осіб. Багато молодих людей було вивезено із України на роботу в Німеччину, частина з них після розгрому фашистів опинилась у різних країнах світу. В 1943 р. німці провели на частині окупованих українських земель перепис населення, який (хоч і не дуже точно) дозволяє визначити втрати людей у перші воєнні роки. В.Кубійович наводить дані цього перепису: з 1939 по 1943 рр. кількість населення в Україні зменшилась на 25 % (або близько 9 млн.чол.). Найбільші втрати понесли центральні райони країни, з яких було багато евакуйовано людей і звідки планомірніше забирали на роботу у Німеччину, а також великі міста, де жило багато євреїв і росіян (євреї були знищені фашистами, а багато росіян було евакуйовано). Так, людність Києва, зменшилася з 846 до 305 тис.осіб, Дніпропетровська — з 501 до 280 тис.осіб [8, c. 69-71].

Після відступу німців з України було вивезено за її межі всіх кримських татар та німців, що населяли південні регіони країни (як пособників фашистів), це ще зменшило людність держави. Відразу ж після війни зазнало значних втрат населення західної частини України внаслідок репресій та знищення воїнів ОУН-УПА та людей, які їм співчували.

А у східній частині України в 1947 р. нова хвиля голоду забрала людські життя (правда, цей голодомор був коротшим, і втрати людей були менші, ніж у 1932-1933 рр.).

Це були так звані прямі втрати населення, вони становили тільки за період сталінського режиму понад 20 млн.осіб. А ще були непрямі втрати, тобто ті люди, які могли б народитись, але не народились від тих, що загинули. Оцінки демографів свідчать, що сучасна Україна без свідомого і цілеспрямованого винищення її народу налічувала б щонайменше 100 млн.осіб (удвічі більше, ніж тепер).

У післявоєнний період в Україну відбувся приплив людей з інших республік колишнього Союзу РСР, але він не міг перекрити масової еміграції молоді на новобудови Сибіру, Далекого Сходу, цілинні землі Казахстану. Після встановлення державного кордону із Польщею з України було переселено понад 500 тисяч поляків, натомість українців (понад 700 тис.осіб) поселено в Україну. Територію Закарпаття після входження його до УРСР залишила частина угорців, чехів, що також мало деякий (хоча й незначний) вплив на людність країни. Всі ці процеси привели до того, що приріст населення в Україні в післявоєнний період був невеликим. Довоєнного рівня людності держава досягнула тільки у 1956 р. — 40.6 млн.осіб.

В 60-90 роки ХХ ст. чисельність населення збільшувалася, але дуже повільно, за 1959-1989 рр. — приблизно на 25 % (за 1897-1913 рр.) річні темпи приросту населення відповідно становили 1.5% і 0.8%, за вдвічі коротший період — на 22.2 %). Найбільшого показника (52.2 млн.осіб) досягнула чисельність населення України в 1993 р., а вже пізніше вона почала стабільно знижуватись: спочатку на 200-300 тис.осіб, а тепер — на 400-500 тис.чол. щорічно(це приблизно таке місто, як Миколаїв, щезає щорічно) [4, c. 22-23].

3. Характеристика та особливості природного руху на Україні

Загалом перевищення кількості померлих над кількістю народжених характерно для багатьох країн світу. Зокрема, у 2001 р. в Європі депопуляцією було охоплено 17 країн, нульовий рівень природного приросту населення мали 5 країн. Багато країн перебувають на межі переходу до "нульового приросту". В Україні впродовж 90-х рр. спостерігалося перевищення смертності над народжуваністю. Внаслідок цього чисельність населення скоротилася на 2880,7 тис. осіб.

Інтенсивність природного зменшення сільського населення значно вища, ніж міського. У 2001 р. при загальному природному зменшенні населення України на 7,6% у містах воно становило 6,5, а в селах — 9,8%. У містах більші масштаби природного скорочення характерні для чоловіків, а в селах — для жінок.

Загальна чисельність народжених зменшилася з 691,0 тис. у 1989 р. до 390,7 тис. у 2002 р. (у містах відповідно з 471,1 тис. до 248,9 тис., у селах — з 219,9 тис. до 141,8 тис.). Загальний коефіцієнт народжуваності знизився з 13,3% у 1989 р. до 8,1% у 2002 р. (у містах з 13,6% до 7,7, в селах — з 12,9% до 9,0).

Переважна більшість дітей (82,6% у 2001році) народжуються жінками віком до 30 років. Через зниження показників шлюбності населення і поширення незареєстрованих шлюбів (шлюбів де-факто) зростає частка дітей, народжених жінками, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі. У 1989-2001 рр. вона зросла на 66,7% і становила 18%, причому якщо в 1989-1992 рр. ця частка була вищою в селах, то з 1993 р. — у містах.

Сумарний коефіцієнт народжуваності (кількість дітей, народжених однією жінкою впродовж всього життя) зменшився з 1,9 в 1989 р. до 1,1 у 2001 р. (у т.ч. у міських поселеннях — з 1,8 до 0,9, тобто удвічі, у сільських — з 2,4 до 1,4). Більшість шлюбних пар обмежуються однією дитиною[7, c. 133].

За сумарним коефіцієнтом народжуваності області України чітко розподіляються на 3 групи: східні — з найнижчими показниками (коефіцієнт — менше 1 дитини: Донецька, Луганська, Харківська, Дніпропетровська та Запорізька області), західні — з відносно високими показниками (1,3-1,6) та інші області — з коефіцієнтом від 1 до 1,3. Проте у західних областях рівень вичерпаної плідності помітно вищий, ніж в інших регіонах України і значно нижчий за межу простого відтворення населення (2,2-2,3). Лише в селах Волинської і Рівненської областей рівень народжуваності ще близький до зазначеної межі і становить 2-2,1. При цьому спостерігається майже зворотна залежність між сумарними коефіцієнтами народжуваності та показниками поширення абортів.

Причини падіння народжуваності не можна зводити лише до економічних негараздів, хоча вони, безумовно, відіграють свою роль. Узагальнення існуючих чинників зниження народжуваності дає підстави виокремити такі групи: економічні, соціальні, психологічні, фізіологічні. Задоволення потреби в дітях, у материнстві і батьківстві конкурує з низкою інших потреб, тим простіших, чим нижчий рівень життя. Якщо заможні верстви населення так чи інакше оцінюють витрати часу та грошей на забезпечення майбутнім дітям необхідного фізичного, розумового розвитку та професійної підготовки і порівнюють їх із задоволенням власних потреб у розвитку та дозвіллі, то бідні враховують майже елементарні потреби в їжі, одязі, житлі. Не слід очікувати, що з підвищенням рівня життя автоматично зросте і народжуваність. Якби зв'язок був таким простим, не відбулося б істотного скорочення народжуваності в економічно розвинених країнах.

Хоча з 2000 р. відбувся певний злам тенденцій смертності, кількість померлих у 2002 р. все ще вища, ніж у 1989. Вирішальний вплив на ці процеси здійснює динаміка смертності чоловіків (52,3% загальних змін), у т.ч. городян — 33,8% і селян — 18,5%. Вплив змін смертності жінок виявився значно меншим — 28,4%. Структурні зрушення, головним чином старіння населення, обумовили 19,3% загальних змін [9, c. 11-12].

Аналіз впливу процесу урбанізації на динаміку кількості померлих свідчить про помітнішу роль коливань смертності міського населення (вони обумовили 50% загальних змін).

За причинами смерті структура смертності має такий вигляд: головні втрати пов'язані з хворобами системи кровообігу, новоутвореннями, зовнішніми причинами, хворобами органів дихання. Проте від кожної з цих причин населення України вмирає на кілька років раніше, ніж населення в економічно розвинених країнах.

Своєрідним індикатором адаптації населення до нових соціально-економічних умов буття є смертність від зовнішніх дій. Її показники збільшилися майже у півтора раза, у т.ч. від самогубств — на третину, а від убивств — на три чверті. Натомість спостерігається помітне зниження кількості летальних випадків, пов'язаних з транспортом — майже вдвічі, і пов'язаних з виробництвом — на три чверті. Передусім жертвами зовнішніх дій стають чоловіки (їхня смертність від зазначених причин майже вп'ятеро вища порівняно з жінками) та мешканці міських поселень.

Труднощі процесу адаптації відбилися і на зростанні так званої соціально детермінованої смертності, пов'язаної зі зловживанням алкоголю та тютюну, туберкульозом, ВІЛСНІДом та самогубствами.

Динаміка повікової смертності певною мірою відбиває реакцію населення різних вікових груп на посилення тиску економічних, соціальних та інших негараздів, пов'язаних із трансформаційними перетвореннями [5, c. 37-38].

Смертність немовлят впродовж другої половини 90-х рр. систематично зменшуючись, у 2002 р. була на 18% нижче, ніж у 1990 р. Основною причиною позитивних змін стало поліпшення охорони здоров'я дитинства.

Найгострішою демографічною проблемою України є неухильне і поки що неподолане зростання смертності населення працездатного віку. Протягом 1989-2001 рр. імовірність прожити повністю весь працездатний вік скоротилася з 81% до 74%, у т.ч. для чоловіків з 73% до 63%. Спостерігається майже подвійне зростання надлишкових смертей 40-річних чоловіків від нещасних випадків, отруєнь і травм, від хвороб системи кровообігу, органів дихання і травлення, які зазвичай асоціюються з фізіологічним старінням. Показники смертності цього контингенту є найрухливішими і саме вони визначають динаміку середньої тривалості життя населення.

Для України характерні істотні розбіжності смертності населення, за якими регіони країни можна об'єднати у три групи. До першої (з найсприятливішими показниками) належать Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Тернопільська, Хмельницька, Чернівецька області та м. Київ.

Друга група складається переважно з областей центральної частини України: Вінницької, Волинської, Житомирської, Запорізької, Київської, Полтавської, Рівненської, Сумської, Харківської, Черкаської. Сюди ж належить також Автономна Республіка Крим. Для другої групи характерні середні показники смертності та тривалості життя населення.

У більшості областей півдня і сходу України (третя група — Дніпропетровська, Донецька, Кіровоградська, Луганська, Миколаївська, Одеська, Херсонська, Чернігівська області) параметри режиму смертності є вкрай несприятливими. Тут середня очікувана тривалість життя при народженні на 1,47 року нижча, ніж загалом в Україні; відмінності цього показника за статтю найвідчутніші; а частка тих, хто доживає до старості — найменша. Крім того, у 6 областях третьої групи, за винятком Дніпропетровської та Одеської, зберігається тенденція до зниження тривалості життя при народженні.

Особливістю сучасної просторової динаміки тривалості життя в Україні є перерозподіл меж традиційних демографічних зон у широтному напрямку: поступове нівелювання відмінностей у напрямку "схід-захід" та їхнє збільшення у напрямку "північ-південь" [7, c. 140-142].

4. Демографічні перспективи України

Загальноєвропейські тенденції народжуваності не дають підстав очікувати істотного збільшення сумарних коефіцієнтів народжуваності впродовж наступних 10-15 років. Втрати ненародженими внаслідок епідемії ВІЛСНІДу протягом 2003-2010 рр. можуть становити 100-200 тис. У зв'язку з тим, що негативні тенденції у динаміці народжуваності посилюються, ці втрати матимуть суттєвий вплив на формування молодих поколінь. Тільки після 2015 р. за умов зміни репродуктивних настанов можна розраховувати на підвищення цього показника до 1,35-1,45 у розрахунку на одну жінку. Слід підкреслити, що і такий варіант розвитку не забезпечуватиме навіть просте заміщення поколінь.

Кризовий стан дітородної активності населення даватиметься взнаки протягом життя багатьох поколінь на рівні не лише сім'ї, а й усього суспільства (навіть якщо цей процес і припиниться). Як наслідок, у майбутньому спостерігатиметься хвилеподібна динаміка чисельності населення і його вікових контингентів, що може перетворитися на відчутну перепону в досягненні сталого розвитку країни.

Хвилеподібний характер тенденцій смертності в Україні впродовж принаймні найближчих 25 років, значні резерви зниження смертності у допрацездатних і особливо працездатних вікових групах, адаптація населення до нових соціально-економічних умов, подолання затяжної економічної кризи, успіхи медицини в лікуванні широкого кола захворювань дають підстави розраховувати на зниження ймовірності смерті: прискорене зниження — смертності немовлят (до 7,5-8%) і дітей раннього віку, вельми помірне — жінок 16-60 років (імовірність померти, не доживши до 60 років, для 16-річних дівчат скоротиться до 7-8%) і населення старше 60 років. Найбільші зрушення (як і протягом останніх 50 років) очікуються у смертності чоловіків працездатного віку. Передбачається, що імовірність померти не доживши до 60 років для 16-річних юнаків у 2026 р. становитиме 16-21%. Практично смертність саме цього контингенту визначатиме загальний характер тенденцій смертності та тривалості життя населення України [2, c. 258-259].

За умови бездіяльності держави у сфері економічного забезпечення відтворення населення, відсутності належного розвитку систем охорони здоров'я, освіти, культури поширюватимуться особливо серед молоді наркоманія, алкоголізм, туберкульоз, ВІЛСНІД, венеричні та інші інфекційні захворювання. Смертність впродовж певного періоду коливатиметься у межах сучасного рівня. За таких умов до 2026 р. Україна неістотно перевищить ті показники тривалості життя населення, яких вже було досягнуто у середині 80-х років [4, c. 25-26].

Висновки

Населення є джерелом трудового потенціалу країни. Воноводночас є і елементом продуктивних сил, і носієм виробничих відносин. Населення країни, або народонаселення, — це сукупність людей, які перебувають у межах даної країни і підлягають її юрисдикції.

Стосовно до економіки населення виступає і як виробник, і як споживач матеріальних та духовних цінностей. А тому населення не може існувати поза економікою як і економіка без населення. З огляду на можливості трудової діяльності населення поділяється на осіб, молодших від працездатного віку; осіб працездатного віку.

Поновленням чисельності населення є його відтворення. Воно буває трьох типів: просте, розширене і звужене. В даний час для України характерний звужений тип відтворення. Це є наслідком як складної демографічної ситуації, так і відлунням соціально-економічної кризи. Відтворення населення характеризує його природний рух.

Джерелами інформації про населення є дані перепису і поточного обліку, які фіксують народжуваність, шлюби, смертність, прибуття та вибуття. Крім того, застосовуються вибіркові та спеціальні демографічні обстеження, якими займаються органи державної влади. Усі ці дані необхідні для широкого кола різноманітних розрахунків на різних рівнях державного управління, для розробки соціально-економічних програм і заходів.

Населення України характеризуються на даний час таким негативнимявищем, як значне перевищення смертності над народжуваністю. Переважну частину населення України становлять міські жителі (66,9%). Проте їх питома вага по регіонах значно відрізняється. Статевовікова структура населення є одним з важливих демографічних показників. Вона є результатом особливостей народжуваності і смертності. В Україні спостерігається постійне переважання чисельності жінок над чисельністю чоловіків.

Поряд з природним рухом на демографічні параметри населення впливає механічний рух або територіальна мобільність — міграція. Соціально-економічна сутність міграції полягає у забезпеченні кількісної і якісної відповідності між потребою у робочій силі та її наявністю. На характер міграції впливають різні соціальні та економічні фактори. З цього приводу існує ряд теорій. Міграція певною мірою впливає на функціонування та розвиток ринку праці. Однак міграційні процеси кинуті напризволяще можуть завдати шкоди робочій силі країни, а тому потребують регулювання методами державної міграційної політики.

Список використаної літератури

1. Верменко А. Перспективи оптимізації соціально-демографічної ситуації в Україні: погляд з позицій екоцентризму //Нова політика. — 1998. — № 6. — C. 29-33.

2. Левчук Н. Демографічні втрати України в період сучасної соціально-економічної кризи //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. — 1998. — № 2. — C. 258-262

3. Мірко Н. Демографічні процеси в сучасній Україні //Розбудова держави. — 1998. — № 5-6. — C. 42-50.

4. Мельник С. Демографічна ситуація в Україні: стан, головні проблеми та способи їх вирішення //Україна: аспекти праці. — 2006. — № 4. — C. 22-26

5. Москаленко В. Трансформації вікової структури населення України і світу //Охорона здоров‘я України. — 2008. — № 3. — C. 37-44.

6. Населення України //Географія. — 2009. — № 9. — C. 36-38: табл.

7. Прибиткова І. Демографічна ситуація в Україні у дзеркалі Всеукраїнського перепису населення 2001 року //Соціологія: теорія, методи, маркетинг. — 2002. — № 3. — C. 133-142

8. Прибиткова І. Демографічний розвиток України у 1990-х роках //Соціологія: теорія, методи, маркетинг. — 2000. — № 3. — C. 69-85

9. Про кількість та склад населення України за підсумками Всеукраїнського перепису населення 2001 року //Урядовий кур'єр. — 2002. — 28 грудня. — C. 11-12

10. Стадник О. Природний рух населення // Географія. — 2007. — № 2. — С. 7-11

11. Шевчук П. Виклики демографічного старіння населення України в довгостроковій перспективі //Охорона здоров‘я України. — 2008. — № 1. — C. 254-255

referat-ok.com.ua