Вступ

Будь-яка держава для того, щоб на світовій арені визначалась, як правова, демократична, з високим економічним становищем і рівнем розвитку, повинна спочатку забезпечити такий правовий порядок, щоб дотримувались всі норми законів у всіх сферах.

Правові закони – це демократичні закони, в яких виражається потреба і інтереси всіх суб’єктів суспільних відносин. В таких законах повинні бути оптимально збалансовані права і законні інтереси як громадянина, так і держави, правові закони, які породжують таке явище, як законність, в суспільстві повинні служити системою стримувань, певною межею кордонів у відповідності з нормами, яких повинні співставляти всі свої вчинки всі члени суспільства. Виконуючи всі приписи законів суб’єкти тим самим забезпечують стан законності в державі, який полягає в точному і неухильному дотриманні норм законів та інших нормативно-правових актів всіма посадовими особами і громадянами; точному і повному закріпленні правового статусу прав і обов’язків всіх учасників правовідносин; наявності добре продуманої системи правових законів і підзаконних нормативно-правових актів.

Законність тісно пов’язана з правопорядком, який являє собою систему правовідносин, яка складається в результаті режиму законності правових принципів, системи права і законодавства всіма суб’єктами суспільних відносин і характеризується станом правопорушень і злочинності в суспільстві.

Рівень законності і правопорядку в суспільстві визначається способом реалізації громадянами своєї поведінки. Реалізуючи свої права протиправно чи правомірно, громадяни цим самим визначають і впливають на державу в цілому, на її авторитет.

В умовах побудови правової держави всі державні, посадові і приватні особи повинні неухильно дотримуватись приписів і норм законів, оскільки неодноразово порушуючи норми вони цим самим віддаляють явище стабільності, демократичності в державі.

Мета цієї курсової роботи полягає в дослідженні та характеристиці правомірної поведінки і її видів, визначенні поняття та складу правопорушень, дослідженні та аналізі причин виникнення правопорушень, та запропонування можливих варіантів усунення причин правопорушень.

1. Правомірна поведінка та її види.

Багатозначність поняття “поведінка” в суспільних науках значною мірою позначилась на його тлумаченні у правових вченнях. Правова наука і практика правового регулювання відносить до поведінки тільки ту людську активність, яка характеризується певними соціальними і юридичними ознаками. Основними рисами правової поведінки є:

а) соціальна значущість;

б) вираженість зовні у формі бездіяльності, дії чи діяння;

в) свідомо-вольовий характер;

г) регламентованість правовими нормами;

д) властивість зумовлювати юридичні наслідки.

Соціальна значущість є однією з основних ознак правової поведінки.

Вона має дві форми – соціальну корисність і соціальну шкідливість. Сутність соціальної значущості правової поведінки пов’язана з її властивістю впливати на стан суспільних відносин, змінювати зв’язки між суб’єктами, сприяти, чи навпаки гальмувати нормальний процес взаємодії між людьми. Правова поведінка може впливати на взаємовідносини суб’єктів, стан суспільних відносин тільки за зовнішньою вираженістю, якщо вона сприймається іншими суб’єктами, обумовлює певні зміни в соціальному середовищі. Правова поведінка виявляється у формі дій, що впливають на відносини між суб’єктами, чи у формі бездіяльності. Оскільки правова поведінка здійснюється суб’єктами, то вони повинні адекватно усвідомлювати обставини, характер поведінки і мати можливість здійснювати свою волю, скерувати свої вчинки.

З формальної юридичної точки зору соціальна поведінка є правовою у випадку, коли вона регламентується нормами права. Умови: ознаки правових вчинків можуть бути прямо описані в текстах правових документів, або в останній передбачені якісь інші заходи щодо моделювання правової поведінки.

Властивість правової поведінки впливає на стан суспільних відносин пов’язаних не тільки з соціальною значущістю, але й особовим сенсом – реалізацією суб’єктами своїх інтересів. Тому правова поведінка тягне за собою для них певні юридичні наслідки. Однією з найважливіших форм правових наслідків є реакція держави на результати правової поведінки у вигляді заохочення, стимулювання, охорони соціально корисних вчинків чи застосування заходів юридичної відповідальності за шкідливі дії.

Правова поведінка є одним з видів юридичних фактів, тих конкретних життєвих обставин, з якими норми права пов’язують виникнення, зміну чи припинення правових відносин. У цьому випадку правова поведінка розглядається, як підвалини змін стану правовідносин, як конкретні життєві обставини виникнення яких залежить від волі людей і які описані в гіпотезах правових норм. Правова поведінка за своєю внутрішньою структурою складається з певних дій, в яких зовні виявляється ставлення суб’єкта до інших суб’єктів права. Правовий вчинок є елементом правової поведінки.

Слід зазначити, що в нормах права, як правило, моделюється не правова поведінка в цілому, а її елементи – правові відносини. Правовий вчинок – це діяння, що складається з певних елементів, сукупність яких утворює його склад. Складовими елементами правового вчинку є і суб’єкт, суб’єктивна сторона, об’єкт, об’єктивна сторона.

Право поведінка вважається найважливішою соціальною характеристикою особи. В залежності від форми вираження вони можуть бути вербальними, які дають уявлення про внутрішній стан індивіда і реальними, які містять в собі визначені дії людей.

На основі цих дій, з уявленням про неправильні, які зафіксовані в моральних правилах, етнічних законах, людська поведінка розцінюється обов’язково суспільством, коли воно не заперечує загальноприйнятих еталоном дій, а людина керується ними в своєму житті.

Принциповим фактором, який визначає місце особи в суспільстві, є її відносини до права. Про характер дій людини в сфері правового регулювання можна судити, виходячи з оцінювання, яке зафіксоване в юридичних нормах. Такими правовими діями особи є поступки – правомірні або протиправні. Всі інші дії можуть бути зараховані до юридично байдужих по відношенню до права, то вони не відносяться до категорії дій, які потребують якого-небудь правового середовища.

Традиційно увага юристів концентрувалась головним чином на проблемах, які зв’язані з неправомірними діями осіб, на проступках і злочинах. Звичайно протиправне діяння, як суспільна шкода і небезпечні різновиди анти суспільної поведінки, виступають рушійним фактором у визначенні степеня відповідальності особи за свої поступки.

Закріплення в юридичних нормах право особи на свободу вибору того чи іншого поступка представляє собою рішення, по своєму розгляді питання “як поступити”. Тут вступає в силу внутрішні регулятори поведінки зв’язаних, як з посиленням примусу зі сторони державних органів, так і з характерно естетичним світом особи, закріпленим в її свідомості визначеним рівнем суспільної культури, поведінки, а також правових традицій суспільства.

Таким чином, правомірну поведінку, можна визначити, як обумовлений культурно-характерний зріст і життєвий досвід в людській діяльності, в сфері соціальної дії права, заснованої на свідомому здійсненні його цілей і потреб.

Поведінка людини завжди є свідомим волевиявленням, тим самим відрізняється від інших дій, які носять, наприклад, інстинктивний чи рефлективний характер. Попадаючи під вплив сторони права, людина повинна співвідносити з ним свої вчинки і може відповідно виконувати його приписи. Конкретні поступки в рамках закону набувають змісту по різній степені активності. Правова норма виявляється в окремих ситуаціях, як можливість ухилення від яких-небудь дій, так і здійснювати дії (виконувати вказані норми права). В його зміст також можуть входити вказівка, яка дає суб’єкту право можливості вибору тієї чи іншої дії (це використання правових норм на свої погляди). Вони уповноважують людину самій приймати рішення, на основі яких можуть виникати відповідальні права і обов’язки.

Правомірна поведінка – неоднорідна в своєму змісті і потребує в кожному конкретному прояві різної степені само існування особи, її ініціативні дії. При дотриманні норм права фіксується мінімальна активність, оскільки суб’єктом слід лише ухилятися від визначених дій.

Ці форми правомірної поведінки закономірно потребують більшої степені інтенсивності людської діяльності. Найбільш достатньо проявляється особистість при широкім використанні норм права в своїм житті, заснованим на її ініціативі виконання в необхідності, корисності і соціального призначення права в суспільстві.

Правомірна поведінка є соціально корисне діяння, направлена на задоволення державних і правових, суспільних і особистих інтересів, цінностей і цілей.[1] Вони є особистою цінністю для права, тільки тому, що сама “людина, її права і свободи є вищою цінністю” (ст.2 Конституції Російської Федерації). Тому можна уявити правомірну поведінку, як правову цінність, тоді коли протиправна поведінка анти цінністю. Дійсно, тільки перше бажане для суспільства, приносить економічну користь, діє на розвиток особистості.

Принципове призначення права – в підтримці позитивної діяльності громадян. Закріплюючи зразки обов’язкової або можливої поведінки, право реалізується, знаходить практичне вираження в своїх проступках суб’єктів права. Закони, нормативно-правові акти, зостаються лише бажанням правотворчих органів, якщо вони не реалізовуються в поведінці тих чиї дії повинні регулювати.

Основні риси правомірної поведінки, визнаючи його соціальну сутність: масовість, добровільність, впевненість, усвідомлення, відповідальність особистості в своїх діях, її активність в виконанні обумовлених правом дій.

Правомірна поведінка завжди розглядається, як саме масове суспільне явище. Ніяке суспільство не мало б функціонувати без додержання громадянами його нормативних потреб. Правомірна поведінка з’єднуючи ланцюгом між правовою нормою і її соціальним ефектом, на досягнення якого розрахована дана норма. Вона – результат відтворення в житті потреб режиму законності, а сукупність всіх правових дій – це втілення правового порядку в суспільстві.

Межею правомірної і протиправної поведінки стали більш рухливі і об’ємні межі. Першого із них значно виросли і мають стійку тенденцію до подальшого розширення. Проте в цих умовах все ще тяжко відмовитись від стереотипів минулого, визнати, що демократія – це гарантія права меншості на критичне висловлення і своєрідне вираження своїх поглядів, право говорити і бути вислуханим.

До теперішнього часу ми зустрічалися з неправдиво розуміючими соціальними пріоритетами і цінностями. Поширювалась організована активність, об’єкт якої наближався до загального числа дорослого населення, а її показники заснувалися на числі виборців, єдинодушно, голосували за “єдиний блок комуністів і безпартійних”, а також на великих цифрах членів масових організаціях законодавчо закріплених в тексті “Конституції СРСР” на числі загальних “навантажень” і доручень членів трудових колективів.

Загальна активність, в основі якої лежала самостійна громадськість і характерна позиція. Інакомислячі, їхні сукупність думок і типи нестандартної поведінки були суспільно небажаними.

З позиції сьогоднішнього дня немає сумнівів в тому, що інакомислячі необхідні суспільству. Це випереджаюча поведінка тих, хто скоріше інших став діяти, борячись за права і свободи особистості. І тепер важливо діяти в умовах “різнодумства” людей, чиї вчинки не виходять за рамки правомірної, соціальної, відповідальної поведінки.

Шлях людини у суспільство значною мірою характеризує те, на скільки вона в своїй поведінці керується почуттям відповідальності, яка проявляється в діях особистості, усвідомлювати соціальні наслідки в своїй діяльності. Причому, не тільки здійсненні вчинків, але і не використання можливостей, які суспільство представило для здійснення соціально корисних справ. Відповідальність дозволяє поведінці людини поставити під контроль її власну свідомість, а таких понять, як честь, гордість і гідність – під контроль її совісті. Сучасне життя все гостріше стикається з проблемами відповідальності, користування своїми правами і свободами. скасуванням їх застосування на шкоду другим суб’єктам права. Суспільство багато чого втратило, не виховавши внутрішню і зовнішню культуру поведінки.

Соціальна цінність правомірної поведінки, проявляється в тому, що вони складають органічну частину цивілізованої поведінки. Цивілізованість – це обширне поняття, яке включає в себе багато зовнішніх проявів культури людини і суспільства. В більш вузькім понятті, цивілізована поведінка включає в себе такі категорії поведінки, як толерантність (терплячість), відповідальність, порядність. В формуванні рис, які характеризують цивілізованість, важливу роль грають самовиховання. Цивілізована правомірна поведінка – це співставлене суб’єктом права вчинки нормативних потреб, на основі впевненості в характерно-естетичних пріоритетах, суспільно людських обов’язків – не вкради, не вбий. Їх зміст залежить від того, в якій мірі людина слідує існуючим написаним правилам, наскільки є активним носіям поняття громадських обов’язків, розділяє і підтримує суспільні уявлення про добро і зло, справедливість і відповідальність. Правомірна поведінка у суспільному житті проявляється багатопланово. Дії, які відповідають правовим приписам можуть класифікуватись по різних критеріях і ознаках. Одним із таких критеріїв може бути відповідально конкретна поведінка характерного ідеалу.

При дослідженні соціально значимої поведінки виділяють її спеціальні види. Так, в спеціальній літературі визначається термін “конституційна правомірна поведінка”, під яким розуміється більш високий ступінь відповідальної поведінки, передбаченої кримінально-правовими нормами, розглядаються “кримінально правова поведінка”. При вирішенні питань, зв’язаних зі збудженням розслідування судовим розглядом і вирішенням кримінальних справ, виділяють “кримінально-процесуальну активність”, як різновид правомірної поведінки в сфері дій кримінально-процесуального права. А в сфері трудових відносин предметом спеціального вивчення є “правомірна трудова поведінка”, як юридично-значима частина діяльності трудових колективів і особистість, яка не протирічить потребам права і відтворена в різних формах виконання норм трудового права.

Можливо виділення інших видів правомірних форм адміністративно-правових відносин, що не заперечують більш суспільній типології. Необхідною її умовою повинна бути мотивація правомірної поведінки. Це система особистих факторів та поглядів осіб, їх переконання, орієнтації і інші внутрішні характеристики.

Одним з найважливіших показників складу суспільства є категорія поведінки особистості в сфері правових дій, зрілість її поступків, готовність, або навпаки, неготовність сприймати діючі переміни, громадської позиції людини. Лише діяльність людей, їх активні правомірні проступки можуть відповісти наскільки діючі проступки можуть відповідати, наскільки діючим соціальним перемінам, наскільки глибоко вони доторкнулися до суспільства. По степені активності процесу входження особи в права регулювання виділяють наступні види правомірної поведінки:

1. Соціально-активна поведінка.Соціально-правова активність особистості представляє собою найбільш високий рівень правової поведінки, яка проявляється в суспільно-корисній, погодженій державою і суспільством діяльності в правовій сфері. Це перш за все ініціативна поведінка, яка може стати і нерідко існуючим фактором зміни в правовій системі. Соціально-правова активність визначається розвитком правосвідомості глибоких правових переконань, які свідомо приймають на себе готовність використати представлені правом можливості, творчо володіти ними в своїй повсякденній поведінці.

Така поведінка включає в себе наступні компоненти:

а) активність в діяльності добровільних організацій, партій, союзів, фондів, асоціацій та інших, які виникли на основі суспільних інтересів, соціальних груп, ідейного і групового вибору особистості. Така активність ставить ціль вплинути на підтримку, функціонування, або переміни державно-правових структур, відтворення реформ, захист громадських, політичних, соціальних і культурних прав і свобод громадян, їх участь в управлінні державними і суспільними справами;

б) активність в державно-організованих формах діяльності в сфері правотворчості і право реалізації (участь в обговоренні і прийнятті законопроектів інших суспільно-державних і суспільно-значимих рішень; участь у виборах депутатів, участь реалізації в правових установах і охорона правопорядку);

в) активністю у здійсненні і діяльності альтернативних, або паралельних суспільних і суспільно-державних структур (комітети, або ради суспільного самоуправління по населеному пункту; експертні суспільні ради; групи самодопомоги і забезпечення порядку, правозахисні асоціації і групи “суспільного подавлення” і т.д.);

г) самодіяльну активність особистості в сфері права (голосування визначеним образом під час виборів і референдумів, засоби масової інформації, порушення законності і суспільної моралі і т.д.).

2. Звичаєва поведінка.Людина, як відомо, вибирає найбільш доцільний і практичний варіант поведінки, вона діє виборно. Привичка виникає в результаті багатогранного повторення дій, які діють у вже звичній, відомій обстановці. В цих умовах лише на початку людина обмірковує свої вчинки, а в подальшому вона діє в силу створеної звички, вести себе так, а не інакше.

Правові звички, як регулятори грають природну роль в процесі становлення правомірної поведінки. Згідно, проведених юристами досліджень, вони визнали привички в категорії домінуючого мотиву своїх вчинків в сфері права. Свідоме присвоєння правових цінностей забезпечує достатньо високий рівень розвитку особистості, якщо виконання потреб права проходить зі знанням справи.

В цей час всі соціальні норми права і принципи носять суспільний характер і не завжди можуть відповідати конкретній життєвій ситуації. Суспільна норма не враховує нерівність фізичних і духовних особистостей різних людей їх неоднакові можливості в відтворенні тої, або іншої дії. Тому нерідко існує необхідність самостійного осмислення особистістю обстановки, правильної орієнтації в зміненій ситуації, в змінених умовах вибору. В силу цих утворень, правових звичок потрібно дотримуватися законів при свій їх дії.

Позитивні дії, в основі яких лежать виконання нормативних передбачень, потребують волевиявлення ініціативи, творчості, діяльної активності особистості, а ці риси соціальної цінності правомірної поведінки не завжди досягаються лише формуванням звички до виконання закону.

3. Конформістська поведінка.Конформістська правомірна поведінка представляє собою пасивне дотримання особою норм права, пристосування, підкорення своєї поведінки думкою і діями оточуючих. Іншими словами, в сфері соціально-правових відносин, людина вчиняє правомірно, оскільки, так вчиняють інші. Як соціально-психологічну категорію, конформізм потрібно відрізняти від поняття конформоності – це відповідність вчинків особистості, які визнані, або потребують стандартно ціннісних, що розділюються групою, в яку входить дана особа.

Конформістська поведінка складає лише нижчу ступінь суспільної поведінки конформного. Вона заснована на пристосовуючи при відсутності особистих критичних позицій, відповідність вчинків людей з діями інших осіб. Поняття конформізму застосуємо тільки у визначеному способі вирішення конфлікту між індивідуумами і групою – підкорення індивіда груповими стандартами і потребами.

Мотиви такої поведінки характеризують громадську несформовану особистість: узгодження підкорення, засноване на пасивному відношенні до правового порядку: бажанням уникнути засудження в групі або колективі, побоювання втратити близьких, або знайомих і т. д. В свою чергу це призводить до поведінки ситуаційного, залежного підкорення зовнішнього прикладу. В протилежній особистості, з чіткою системою ціннісних орієнтацій, які можуть і співпадати з думкою оточуючих, конформна позиція суб’єкта права не дозволяє йому протистояти втіленим вказівкам, протиставлення своєї думки думкою інших, відстоювати її і свій вибір поведінки.

Соціально-правовий конформізм є соціально-корисним явищем, оскільки індивід, підкоряючись поглядам і переконанням інших, дотримується вимог права і тим самим точно реалізує їх в життя. Однак слід визначити і те, що конформістська поведінка будучи зразком для суспільства, не є для нього бажаним, як перспективна ціль дії права, оскільки представляє собою безслівне підкорення, сліпе слідування за правом без його логічного усвідомлення, на основі власних оцінок корисності і необхідності правових вимог.

4. Маргінальна поведінка. Слідування поглядам людей, правові думки яких розходяться з потребами правових норм, лежить в основі такої формально-правомірної поведінки, як маргінальна (лат. margo– край, границя).

Вона відображає стан індивідів, які знаходяться на межі акти суспільного прояву своєї поведінки, яка веде до правопорушення. В даний проміжок часу, мотивами поведінки виявляються інші рушійні сили – загроза можливого наказу, власні угоди від правомірності, боячись осудження з боку колективу, групи чи середовища.

Маргінальний статус став нормою великого числа людей. В політичному плані такі люди відірвані від своїх соціальних коренів. Звідси їх потенційна готовність здійснити правопорушення, впасти в агресивність чи, навпаки, соціальну апатію. В правовім плані маргінальність характеризується особливим перехідним проміжком між правомірною і протиправною поведінкою особи, яка викликається власною соціально-психологічною деформацією.

Серед осіб, поведінку яких відносять до маргінальної, також велику частину становлять ті особи, які знаходяться на межі між “добром і злом”.

Отже, така поведінка характеризується тим, що особа співставляє свої вчинки у відповідності з нормами чинного законодавства, тому що в неї страх перед юридичною відповідальністю. Слід сказати, що негативним аспектом такої поведінки являється той факт, що як тільки держава послабить міри по боротьбі зі злочинністю, така особа в будь-який момент готова до споєння злочину.

2. Поняття та склад правопорушення

Норми права – це міра, що направлена на волю людей і визначає поведінку людей, що вимагаються державою. Ці норми не повинні бути порушені ні самою державою, ні її органами, ні приватними особами – підданими держави. Правопорушення – це поведінка особи, яка суперечить велінням права, являється невідповідним до встановлених правом приписів. Так як всі норми права, якщо вони навіть не встановлені державою, проте приниклі санкцією державної влади, то розвинуте суспільство бере на себе проблему про можливе запобігання правопорушень, так і про поновлення порушених прав.

На противагу соціальним законам в науковому розумінні, які вказують, як повинні вчиняти люди, — закони, що видаються державною владою чи норми права, вказують на те, як повинні діяти люди. хоча вони й можуть діяти інакше. Тому наукові закони не знають винятків, проте норми права в практичному житті часто порушуються. Норми права в практичному житті часто порушуються. Норми права являються тією реальною загрозою, яка стримує протиправну поведінку членів суспільства. За висловом Хропатюка: “Саме забезпечене правове спілкування було би те, в якому всякий примусовий апарат був би лишнім. Проте тут виникає парадокс: якщо би щезла думка про здійснення правопорушень, не було би правового спілкування”.

Правопорушення виражається завжди і тільки в діях індивіда. Під поняттям дія ми розуміємо таке вираження волі, яке направлене на деякі зміни в зовнішньому світі. Момент волі є необхідним для поняття про дії. При відсутності волі не можна вважати дією те, що здійснює людина в стані гіпнозу, хоча з зовнішньої сторони здається, що це дія цієї людини.

З іншої сторони, стан волі, що не виражається в зовнішніх вимірах, також не підпадає під поняття дія. Так, не можна признати дією внутрішню боротьбу мотивів, що переживає людина, яка хоче будь-яких змін в оточуючому світі, наприклад, задумує злочин чи обдумує заповіт.

Правопорушення, як дії, бувають 2 видів: у вигляді здійснення правопорушення, чи в вигляді бездіяльності (навмисного не вчинення певних дій). В першому випадку індивід здійснює ті протиправні вчинки, яких він не повинен був вчиняти. наприклад: вбиває людину, розриває документ. В іншому випадку, тобто бездіяльність полягає в тому, що людина розуміє наслідки протиправних вчинків, проте свідомо їх допускає, наприклад, не являється до відбування військової служби, наслідком чого стає виникнення правопорушень у сфері проходження військової служби, не платить своїм кредиторам.

Правопорушення – це дія протиправна. Правопорушення завжди представляє собою порушення норм об’єктивного права, а іноді і суб’єктивних прав. Протиправність правопорушення заключається в тому, що поведінка людини суперечить тим приписам, які вимагаються об’єктивним правом. Порушити закон – значить його перейти, тобто перейти за кордон можливого, дозволеного. Людина здійснює те, що норма об’єктивного права забороняє робити, чи протиправно опускає (минає) те, що норма об’єктивного права наказує робити.[2]

Беручи до уваги дане рішення співвідношення між об’єктивним і суб’єктивним правом, необхідно сказати, що порушення суб’єктивного права є так би мовити посиланням на порушення об’єктивного права, проте порушення об’єктивного права не завжди супроводжується порушенням суб’єктивного права. Коли особа краде чужу річ, вона діє одночасно проти суб’єктивного права власника і об’єктивного права держави.[3]

Якщо правопорушення є дія протиправна, то правопорушення немає там, де дії людини не залишаються в кордонах дозволеного об’єктивним правом, хоча при цьому були порушені законні інтереси іншої людини, забезпечені наданим йому суб’єктивним правом. Немає правопорушення, за винятком протиправності, в випадках виконання службових обов’язків, реалізації свого права, необхідної оборони, стан крайньої необхідності. З точки зору того, чиї інтереси порушуються чи зачіпаються при цьому, здійснюється так, ніби порушення його права, тому що вмішуються в сферу його інтересів, які він привик вважати охоронюваним суб’єктивним правом. Проте з точки зору об’єктивного права, яке допускає таке порушення, правопорушення немає, а існує тільки порушення інтересів.

Проте крім вищенаведеного, можна сказати, що існують й інші випадки, коли можна говорити про відсутність правопорушення.[4]

1. Правопорушення немає, коли інтереси людини, що охороняються правом від посягання з боку інших осіб, порушуються особою, яка виконує свої службові обов’язки.

2. Правопорушення немає, коли інтереси, охоронювані правом від посягань з боку інших осіб, порушуються за згодою самого заінтересованого. З точки зору тих, які в правопорушенні вбачають порушення суб’єктивного права, всяке вторгнення в сферу чужих охоронюваних інтересів втрачає характер правопорушення, як тільки існує згода потерпілого.

3. Правопорушення не існує й тоді, коли інтереси осіб, охоронювані правом взагалі від посягань зі сторони інших осіб, порушуються особою, яка знаходиться в стані необхідної оборони. Під необхідною обороною розуміється порушення охоронюваних законом інтересів нападаючої особи потерпілою.

4. Правопорушення немає й у тому випадку, коли інтереси людини, охоронювані правом загалом від посягань з боку інших осіб, порушуються особою, що знаходиться в стані крайньої необхідності.[5] Під станом крайньої необхідності розуміється рятування своїх власних інтересів за рахунок чужих інтересів від загрози чи непереборної сили. Наприклад: рятуючись від душевнохворої людини, особа ховається за іншу людину, яка і попадає під удар психічнохворого.

Стан необхідної оборони відрізняється від стану крайньої необхідності тим, що в першому випадку порушуються інтереси третіх осіб, а в другому – інтереси нападаючої особи.

Вирішуючи питання про те, наскільки момент вини являється доречним в понятті правопорушенні, необхідно розпочати з поняття вини. Якщо виною назвати відповідальність за здійснене протиправне діяння, то все зводиться до того: чи встановлена відповідальність за дані дії чи ні. Якщо закон встановив відповідальність, значить вина передбачається; якщо відповідальності не встановлено, як наслідок – немає і вини, тому немає і самого правопорушення.

Отож, протиправна поведінка, як вид правової поведінки, являється антиподом правомірної поведінки. Як уже зазначалось, протиправна поведінка здійснюється у сфері права, але на відміну від правомірної поведінки, вона є не формою свободи, а формою несвободи чи свавілля. Протиправна поведінка, оскільки вона має анти правову природу, входить до механізму правового регулювання тільки як юридичний факт, тобто як конкретна обставина, що є однією з причин виникнення охоронних правовідносин.

З точки зору теорії юридичних фактів протиправна поведінка відноситься до суспільно шкідливих (небезпечних) життєвих обставин. Її шкідливість виявляється в тому, що вони спроможні здійснити такі зміни в функціонуванні суспільних відносин, які не відповідають соціальному прогресу, нормальним умовах існування людини і суспільства. На відміну від юридичних фактів-подій, юридичні факти – правопорушення характеризуються свідомо-вольовим характером і здійснюються тільки дієздатними суб’єктами.

Шкідливість юридичних фактів – подій і правопорушень вимірюється кількістю суспільних зв’язків, що ними порушуються, та ступенем можливості їх відновлення. Причому можливі три варіанти: 1) один юридичний факт негативно впливає на велику кількість зв’язків між людьми; 3) юридичний факт вносить незначні зміни в стан спілкування людей, але загальна кількість подібних фактів, здійснюваних у певний проміжок часу, унеможливлює нормальне функціонування суспільства; 3) юридичний акт заподіює не відновлювані збитки суспільству чи людині.

Важливою юридичною ознакою правопорушення є його протиправність. В формально-юридичному аспекті протиправність – це порушення у нормативно-правових документах. Сутністю правопорушення є свавілля суб’єкта, тобто таке зовнішнє виявлення його волі, що не відповідає закономірностям розвитку суспільства, зазіхає на свободу інших суб’єктів. Правопорушення характеризується невиконанням забороняючи норм у формі дій чи бездіяльності. Не вважається правопорушенням невикористання суб’єктивного права, тому що можливість його реалізації залежить від власного розсуду суб’єкта.

Отже, правопорушення – це винна поведінка право дії індивіда, яка заперечує нормам права, спричиняє шкоду другим особам і тягне за собою юридичну відповідальність, визначеними ознаками. які відрізняють його від порушень не правових правил поведінки.

1. Правопорушення – це така поведінка людини, яка виражається в дії, або не дії. Правопорушення не можуть бути думки, почуття, помисли, тому що вони не регулюються правом.

2. Правопорушення – це поведінка людини, яка заперечує нормам права. Тому правопорушення можна назвати протиправною поведінкою.

Дії, узгоджені з правом, допущені правом, не можуть розглядатися як правопорушення. Правопорушення поширюється на інтересах других осіб, які знаходяться під захистом закону. Однак, не всі інтереси людини охороняються законом, тому їх порушення не може бути завжди протиправним. Сутністю правопорушень складається з поведінки, яка заперечує нормам права, які походять від держави, навіть тоді, коли її наказ не завжди співпадає з позначеними громадськими інтересами. В протилежному випадку, існування організованого цивілізованого суспільства немислимо. Тому закони правової держави допускають і забезпечують інститути необхідної оборони, крайньої необхідності і інші.

3. Правопорушенням являється тільки винна поведінка суб’єктів права. Протиправна поведінка являється правопорушенням тільки в тому випадку, коли в дії, або не дії правопорушника існує вина, тому, що особа свідомо здійснила правопорушення, і в цей момент, розумно користувалася своїми діями.

Вина – це психічне відношення правопорушника до протиправної поведінки. Розрізняються дві форми вини: умисел і небезпека.

Умисел (умисна вина) має місце тоді, коли особа, яка здійснює правопорушення, передбачає і бажає прихід суспільно шкідливих наслідків своєї поведінки.

Небезпека, як форма вини, буває двох видів:

1) самонадійність, коли особа передбачить суспільно небезпечні наслідки своєї поведінки. але розраховує на можливість уникнути їх;

2) необережність, коли особа не уявляє суспільно небезпечних наслідків своєї поведінки, але може і мусить їх передбачити.

4. Правопорушення являє собою, поведінку, яка спричинила шкоду суспільству, державі і громадянам. Вона приносить збитки політичним, трудовим, особистим правам і свободам громадян, економічним інтересам організації.

5. Правопорушення тягне за собою застосування до правопорушника мір державної діяльності.

Всі правопорушення по степені їх існування небезпеки поділяються на два види: проступки і злочини.

Проступки – це таке правопорушення, яке характеризується меншою ступінню суспільної безпеки, по схожості з злочином і поширюється на окремі сторони правового порядку, який існує в суспільстві. До них відносять дисциплінарні, адміністративні і громадські правопорушення.

Різні проступки здійснюються в залежності від сфери цих суспільних відносин, якими здійснюється шкода в результаті протиправної поведінки.

Дисциплінарні проступки – це правопорушення, яке здійснюється в сфері службових відносин і порушують, головним чином, порядок відносин підлеглості по службі. Дисциплінарні проступки поширюються на обов’язків порядок діяльності колективів людей: робочих, службових, військово службових та ін. – послаблюючи трудову, службову, військову дисципліну.

Адміністративні проступки – правопорушення, яке здійснюється в сфері суспільного порядку, на порушення в області виконуючої і розпорядної діяльності органів держави, не зв’язаних з здійсненням службових обов’язків. Адміністративними проступками є, наприклад, порушення правил протиправної безпеки, санітарної гігієни, безбілетний проїзд.[6]

Громадські проступки – це правопорушення, які здійснюються в сфері особистих і неособистих, цілісних, які представляють для людини духовну цінність. Громадські правопорушення виражаються в нанесені організаціям чи громадянам великої шкоди, яка виникла через невиконання обов’язків по договору, в розповсюдженні відомостей, зазіхаючи на честь і здійснюють більш тяжку шкоду особі, державі, суспільству. Злочини зазіхаються на державу, суспільство, особистість і право громадян. У відповідності з спільною теорією права, структура правопорушень складається з об’єкта, суб’єкта, суб’єктивної і об’єктивної сторони.

Юридичний склад правопорушень – це система ознак правопорушення, які необхідні і достатні для настання юридичної відповідальності.

В юридичний склад входять:

1) суб’єкт правопорушень (праводієздатні, фізичні особи чи соціальні організації, які скоїли дану дію);

2) об’єкт правопорушень (це те, на що посягає правопорушення; родовим об’єктом виступають громадські відносини, життя, здоров’я, честь і гідність і т.д.);

3) суб’єктивна сторона правопорушень (сукупність ознак, які характеризують суб’єктивні відносини особи до своєї діяльності і її наслідків), тут головною категорією виступає вина, під якою розуміють психічне відношення особи до здійсненої нею протиправної дії.

Виділяють дві форми вини:

1) навмисну;

2) необережну.

Навмисна вина в свою чергу може бути прямою, коли особа розумію громадсько-небезпечний характер своїх дій передбачає неухильність настання, і коли особа розуміє суспільно-небезпечний характер своїх дій, передбачає можливість настання шкідливих наслідків не бажає, та свідомо допускає настання вказаних до закону наслідків, тому що відноситься до них байдуже.[7]

Необережність теж має дві форми:

— легковажність – коли особа передбачає суспільно-небезпечні наслідки своєї поведінки, але не достатньо на це причин, само надією розраховує можливість попередження;

— необережність – коли особа не передбачає суспільно-небезпечних наслідків своєї поведінки, хоча при необхідності передбаченості, повинна їх передбачити.

3) об’єктивна сторона правопорушення – сукупність внутрішніх ознак, які характеризують дане правопорушення до якого відносять:

а) дію;

б) протиправність (формальні аспекти);

в) шкідливий результат (змістовний аспект);

г) причина і зв’язок між дією і шкідливим результатами.

Правопорушення являють собою особливу різновидність поведінки людей і інших суб’єктів суспільних відносин. Законом регулюються тільки поступки, їх дії або бездіяльність. Не можуть регулюватися нормами права думки людей, або певні риси характеру.

Правопорушення – це перш за все діяння (дії, або бездіяльність). Воно відрізняється від права і від правомірної поведінки наступними ознаками:

1. Це суспільно-небезпечне діяння. Усі правопорушення є суспільно-небезпечними або шкідливими діяннями, оскільки вони спрямовані проти суб’єктивних прав і свобод людини, юридичної особи, держави чи суспільства в цілому. Порушуючи природні права, або права, які закріплені законом, правопорушник наносить шкоди людям, природі, державі. Шкода буває різною: матеріальна, моральна, іноді дуже небезпечна, коли здійснюється посяганням на життя чи здоровя людини, на державу небезпеку тощо. У зв’язку з тим, кримінальні злочини є найбільш соціально-небезпечним серед усіх правопорушенням. Наприклад, крадіжка особистого чи державного майна наносить шкоду особі, або державі.

2. Правопорушення – це протиправне діяння. Усі правопорушення спрямовані проти вимог чинного законодавства, чи природних прав людини, які ще не закріплені в законодавстві.

Вони можуть виявитись в активних фізичних діях правопорушника (порушення правил дорожнього руху, хуліганство тощо). В окремих випадках правопорушення вчиняється в результаті бездіяльності, коли на об’єкта покладені юридичні обов’язки, передбачені законом, а він не виконує їх в результаті чого наноситься шкода, або створюється соціальна небезпека. Наприклад: на охоронника покладається обов’язок охороняти матеріальні цінності, а він не виконує своїх обов’язків і трапилось розкрадання майна. Тому “дія” і “бездіяльність” охоплюється одним поняттям – діяння.

3. Правопорушення – це винне без діяння. Воно не тільки протиправне, шкідливе, небезпечне діяння, а й винне діяння. Без вини ніхто не може бути притягнутим до юридичної відповідальності. Вина – це психологічне відношення особи до своїх протиправних дій. Вона має об’єктивну і суб’єктивну сторону. Особа іноді може визначити свою вину у вчинені правопорушення, а іноді не визнає її. В таких випадках вина доказується державними органами, або позивачем по цивільних справах.

4. Правопорушення – це юридично-карне діяння. Караність означає, що в чинному законодавстві передбачено склад правопорушень і встановлює міри юридичної відповідальності. У зв’язку з цим всі правопорушення природних прав людини, які юридичної не закріплені в законодавстві, повинні вирішуватись на підставі міжнародно-правових актів, які ратифіковані Україною, або на підставі застосування аналогії права і аналогії закону, в тих галузях права, де вона не зображена.

5. В окремих випадках правопорушення, особливо в кримінальних злочинах, необхідно встановити причинний зв’язок між протиправними діями і наслідками, які настали. Якщо такого причинного зв’язку, не буде встановлено, то не можна і ставити питання про наявність складу правопорушень. Наприклад: громадянка В. під час суперечки із своїм начальником штовхнула його в двері, в результаті чого начальник був негайно доставлений в лікарню і через кілька годин помер. Слідчі органи кваліфікували дії громадянки В. по ст.206 чи 2 КК України, незважаючи на те, що наступили важкі наслідки.

Було встановлено, що причиною зв’язку між діями громадянки В. і наслідками не було. Якщо б був причинний зв’язок, то її дії можна було кваліфікувати по ст.94 – як вбивство.

Таким чином, правопорушення – це соціально-небезпечне, або шкідливе, протиправне, винне діяння деліктоздатного суб’єкта (фізичної чи юридичної особи), яке передбачене чинним законодавством і за яке встановлюється юридична відповідальність.

3. Причини виникнення правопорушень

Юридичний норми, як веління, направлені на свідому волю людини. Проте суспільство, яке складається з широкого кола осіб різних за своїми переконаннями і свідомістю, не завжди може забезпечити своїми приписами додержання норми і догм чинного законодавства.

Особи, що протиправно здійснюють своє поведінку, не дотримуючись встановлених норм вчиняють правопорушення. Переважно правопорушення здійснюються заради досягнення відомих цілей, до здійснення яких людину штовхають її особисті інтереси, переконання, нерідко це збіг обставин, дуже часто це просте незнання норм чинного законодавства, яке веде до вчинення протиправних дій. Як свідчать соціологічні дослідження правопорушення не виникали б у такій кількості, коли б не існувало в державі стільки нормативних актів, які повністю регулюють всі правовідносини, що виникають, то, як це не парадоксально, але менше було б і вчинюваних злочинів. Це явище можна пояснити тим, що свідомість рецидивних злочинів полягає в тому, що чим більша і важча кара за правопорушення і злочин, тим більший азарт його вчиняти.[8]

Створюючи закони, необхідно враховувати свідомість, якщо не всіх членів суспільства, то хоча б більшості. Припущення, що всі члени даного суспільства чи держави мають однаково правові переконання, що виражені в офіційних законах держави не правдиве, оскільки, якщо члени суспільства мали одинакові правові переконання, вони б без усякого примусу стали виконувати їх. Проте ми не знаємо ні в минулому, ні в сучасний період ні одного суспільства чи держави, в якій би не здійснювались правопорушення і в якій би не існували міри відповідальності за вчинені правопорушення.

Оскільки правопорушення існують в будь-якій державі, будь вона з найдовершенішою системою законодавчих норм і найпідпорядкованішою системою державних органів, покликаних сприяти правопорядку і законності, то межею кожної держави є виявлення причин правопорушень, дослідження їх характеру. мети вчинення, для того, щоб можна було вжити заходів для попередження їх виникнення, оскільки загальновідомим є вислів, що попередити злочин чи правопорушення набагато простіше, ніж розкрити його і притягнути винну особу до відповідальності.[9]

Отже, причини правопорушень – це ті явища соціальної дійсності, які викликають або полегшують скоєне правопорушень. Причини правопорушень за загальним правилом в теорії права поділяють на основні і неосновні.

Основними причинами виникнення правопорушень, вважаються ті причини, яким належить визначальна роль в цьому процесі. Це, наприклад: суперечність чинного законодавства основним правам людини, суттєві вади, недоліки чинного законодавства.

До неосновних можемо віднести ті явища об’єктивної реальності, які полегшують вчинення правопорушень. Сюди можна віднести недосконалість обліку і охорони матеріальних цінностей, неналежний контроль за додержанням правил дорожнього руху та ін.

За суб’єктивним ставленням особи, тобто за свідомим чи несвідомим розумінням і сприйняттям особи всі причини виникнення правопорушень поділяють на об’єктивні і суб’єктивні.

Об’єктивні – це явища, які існують незалежно від волі і свідомості людини і спричиняють виникнення правопорушень. Наприклад: економічна криза, низький рівень життя людей, недоліки в роботі державних органів.

Суб’єктивні – це ті явища, що входять до складу індивідуальної свідомості людини і спричиняють споєння правопорушень. Наприклад, незнання особою вимог закону, її негативне ставлення до закону, неправильне розуміння закону.

Для того, щоб краще зрозуміти й усвідомити причини правопорушень, на мій погляд буде доречним зупинитися на життєвих причинах, фактах, що ведуть до правопорушення і як результат зроблений висновок про способи їх усунення.

Однією з основних причин виникнення правопорушень, яка дуже часто характерна на сучасному етапі існування суспільства є суттєві вади, недоліки чинного законодавства. Цю причину можна пояснити так: в умовах переходу держави до правової держави, дуже часто зустрічається колізія норм одних нормативно-правових актів іншим, і особа, співставляючи свої дії і вчинки у відповідності до норм одного закону і діючи в межах, визначених ним, може порушити і переступити межі і приписи іншого законодавчого акту, і цим самим здійснити правопорушення.

Не менш поширеною серед основних причин – виникнення правопорушень в суперечність чинного законодавства правом людини. Це означає, що документально всі права задекларовані в тих чи інших нормативно-правових актах, а в реальному житті вони не реалізовуються. Так, наприклад, в Конституції України, закріплено право кожного на достатній життєвий рівень для себе і для своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло. Проте держава на даний момент таке право закріпила, а методи його реалізації не забезпечила. Більша частина людей в Україні перебуває зараз за межею зубожіння і нерідко для того, щоб роздобути “достатнє” харчування, одяг, йде на шлях злочинності, нерідко примушуючи себе переступати в собі людську гідність. Парадоксально, не правда? Право закріплене, а люди щоб скористатися конституційним правом скоюють в “найкращому” випадку правопорушення, а деколи фінал може бути ще страшнішим – вчинення тяжких злочинів.

Також до вчинення правопорушень приводить халатне ставлення до своїх службових обов’язків. Дуже часто на практиці буває так, що одна особа працівник, який несе відповідальність за майно підприємства, у разі пошкодження, знищення чи крадіжки цього майна, неналежним чином веде облік і охорону матеріальних цінностей, а інша особа, яка в “певний час опинилася в доречному місці” користається нагодою і вчиняє правопорушення.

Також аналогічною за своїм змістом до попередньої причини виникнення правопорушень є неналежний контроль за додержанням правил дорожнього руху та ін.

На даний етап, коли Україна перебуває на етапі переходу до справжньої правової держави, спостерігається складне економічне становище, як в цілому держави, так і кожного конкретно взятого члена суспільства. В умовах, коли коштів в держбюджеті недостатньо, то мінімальні видатки, які б забезпечили нормальне функціонування усіх громадян, в сфері народного господарства, підприємства існує безладдя, не забезпечуються громадяни робочими місцями, а якщо хтось з них і працює, то не одержує зарплати, та це, як наслідок, приводить до порушення норм законів. Свідомість осіб в цьому випадку спирається на фразу: “Коли держава сама встановлює закони і порушує їх, то чому ми не можемо порушити їх, що “заробити” таким чином собі і своїй сім’ї на кусок хліба?” А й справді, важко не погодитися з такою думкою. Адже жива людина піде на все, щоб забезпечити собі мінімум для прожиття. про це навіть свідчить теорія Абра хама Маслоу, яка полягає в тому, що найнижчою потребою людини в складній ієрархії потреб є фізіологічні потреби, для задоволення яких людина може переступити будь-які межі, приписи, догми.[10]

Також в умовах економічної нестабільності, коли не працюють цілі заводи, фабрики, підприємства, а майно їхнє стоїть бездоглядне, особи, які мають певний доступ до цих матеріальних цінностей, дуже часто здійснюють правопорушення, порушуючи приписи законодавчих актів.

Також вчинення правопорушень громадянами зумовлене недоліками в роботі державних органів, їхніх структурних підрозділів, метою яких є донесення до свідомості норм-заборон, приписів законодавчих актів, проведення лекцій для широких мас населення. Дуже часто буває й так, що самі працівники державних органів, нехтуючи своїми посадовими повноваженнями, обов’язками та приписами спричиняють такі психологічні умови, що громадяни не витримуючи психологічного тиску, вчиняють ті чи інші правопорушення. Тому, на мій погляд, адміністрація державних органів повинна досить прискіпливо і професійно підходити до питання визначених осіб, які приймаються на роботу в відповідні органи, досліджувати їхні особисті характерні риси, особливості психіки й темпераменту.

Також до вчинення правопорушень призводить, як уже зазначалося вище, низький рівень життя людей, їхня неспроможність в складних умовах забезпечувати собі нормальний рівень для існування.

Всі вище наведені причини правопорушень є основними серед усіх наявно існуючих у суспільстві причин.

Також не менш важливими і суттєвими є набір інших причин. Найхарактерніші з них можна охарактеризувати.

Дуже поширеною причиною виникнення правопорушень є незнання особою чинного законодавства. В наш час майже 60% осіб, які проживають на території України (як свідчить статистика) є малоосвіченими і мало право свідомими в сфері права.

Специфіка правової свідомості полягає в тому, що вона сприймає, а потім і втілює життєві реалії через призму справедливого, праведного, вільного. Вона вимагає встановлення загальнообов’язкових норм поведінки. Правосвідомість окреслює кордони правового і не правового, правомірного і протиправного. Вона потребує юридичних мір для забезпечення права.

Правова свідомість здійснює вплив на поведінку людей разом з нормами права, поряд з ними, а інколи і в суперечності з ними. З деякою впевненістю можна говорити, що для більшої частини людей нормативом поведінки служить саме правосвідомість, оскільки вони не знають конкретних нормативно-правових приписів, ніколи не стикалися з правовими актами. Проте тут легко впасти в іншу крайність, а саме – недооцінити роль законодавства в формуванні правосвідомості. Причому не обов’язково напряму.

При реалізації права громадянами правосвідомості довіряють менше, оскільки велика загроза відхилення їх від норми в силу особистої заінтересованості. Більше того, набирає реальної загрози негативна роль правосвідомості через їх нерозвинутість, відсталість, дезорієнтацію на соціальні цінності.

Отож, для того, щоб протистояти виникненню правопорушень, державі необхідно вжити заходів для підняття правосвідомості і правової культури громадян. формування державної правосвідомості загалом тісно пов’язане з подоланням вузько зрозумілих, національних і регіональних інтересів. В центрі усієї політики державі необхідно ставити громадян як духовно вільних, творчих особистостей, які потребують допомоги і захисту з боку держави.

Слід сказати, що через низьку правосвідомість і правову культури виникають і інші причини, що зумовлюють скоєння правопорушень. Адже інколи, через неправильне розуміння і тлумачення правових норм, особи хоч і не бажають вчиняти правопорушення, проте в силу свого неправильного розуміння порушують правові приписи.

Однією з причин виникнення правопорушень є також, на мій погляд, недостатнє приділення часу для виховання батьками неповнолітніх. Адже такі особи, як ніхто інший підпадають під негативні впливи, а це приводить до того, що спочатку скоюють дрібні правопорушення, які з часом можуть перерости у щось більш серйозніше.[11]

Також я вважаю, що однією з причин виникнення правопорушень є нестабільність в законодавстві держави. Коли одні закони за короткий проміжок часу змінюються іншими, доповнюються різними поправками, то дуже важко пересічним громадянам слідкувати, аналізувати і застосовувати в практиці всі вимоги. Оскільки співставляючи свої вчинки з правовими приписами законодавчих норм, особи можуть тим самим порушувати новітні норми, приписи, закони.

Тому кожній державі необхідно поставити за ціль сформувати стійку систему правових норм, яка б була ну якщо й не досконала, то хоча б відповідала явищам, що відповідають дійсності.

Також я вважаю, що заборон в державі не повинно бути дуже багато, тому що в суспільній свідомості існує певний кордон сприйняття правових норм, заборон і санкцій за правопорушення. Надмірна кількість заборон може призвести до того, що серед заборон, без яких і можна було б обійтись, загубляться дійсно необхідні заборони. Крім того, коли заборон дуже багато, практично неможливо не карати за кожне правопорушення і тому складається уява, що їх можна безнаказанно порушувати.

З цієї ж причини не можна кожну заборону супроводжувати надмірно строгою санкцією; окрім того, що це неминуче призведе до знецінення загрози державним примусам, невідповідність правопорушень і санкцій спричинить несприятливі соціальні наслідки: якщо однаково строго караються різні за ступінню порушення, у порушника немає стимулу стримуватися від діянь більш небезпечних.[12] До того ж надмірно строга кара за правопорушення може викликати співчуття суспільства до покараного, породжувати широку недовіру до справедливості законодавця. а також надмірно часте пом’якшення покарання судами при вирішенні конкретних справ, що негативно відбивається на авторитеті закону. Проте й недостатньо строгі санкції неефективні: якщо за ухилення від сплати податків чи за причинення в результаті підприємницької діяльності шкоди природі встановлені відносно невисокі штрафи, недостатній стимул для зупинення протиправної поведінки. Міри примусу, передбачені санкцією, повинні сприяти охороні і відновленню правопорядку, виправленню і перевихованню правопорушника. Покарання і штраф повинні бути відповідно строгими для даного виду правопорушень, достатнім для їх попередження. Це відповідність визначається практикою, статистикою, власним розумінням.[13]

Отож, з вищенаведеного можна зробити висновок. що найбільш важливою проблемою боротьби з правопорушеннями являється їх попередження, усунення причин і умов, що породжують шкідливі і небезпечні для суспільства наслідки. Правопорушення неможливо викорінити, борячись безпосередньо з ними, проте суттєво зменшити їх кількість можливо і необхідно. Очевидно, що число шкідливих і небезпечних для суспільства діянь самітно збільшилася б, якщо би вони були незаборонені, чи якщо б за них були встановлені неефективні санкції чи якщо, на кінець, правові заборони можна було порушувати безкарно.

По своєму змісту міри, передбачені санкціями, повинні мати за ціль перевиховання правопорушників, попередження споєння нових правопорушень ними чи ін. особами. усунення причин правопорушень. Ця ціль реалізовується в процесі застосування і реалізації санкцій, тобто в відношенні юридичної відповідальності за правопорушення.

В.О.Котюк виділяє ще й теорії причин злочинності. Серед них він відзначає соціологічну теорію причин злочинності, до яких входять:[14]

1) теорія науково-технічної революції;

2) вчення Є.Сатерленда про диференціальні асоціації (різні зв’язки);

3) теорія соціальної дезорганізації (аномії);

4) теорія багатофакторності;

5) класова теорія.

Серед біосоціальних теорій причин злочинності найбільш розповсюдженною є теорія небезпечного стану, фрейдистські (психоаналітичні) теорії, теорія психопаталогічних причин, спадкові теорії, теорії конституціональної схильності, расові теорії.

Підводячи підсумок, можна сказати, що існують різні причини і умови злочинності і правопорушень – як соціальні, так і біологічні, психологічні, ідеологічні, економічні і політичні та інші причини і умови. І завжди слід пам’ятати, що правильне і точне встановлення причин правопорушення – невід’ємна умова їх профілактики і зменшення.

Висновок

Отже можна зробити висновок, ще раз наголосивши на тому, що дана тема, яка стосується правомірної та прав оправної поведінки людини, є дуже актуальною в теперішній час. В час, коли під впливом багатьох факторів, як зовнішніх, так і внутрішніх, спостерігається різко збільшення правопорушень, злочинів, особливо неповнолітніми, статистичні дані просто жахають своїми показниками. І найбільше лякає той факт, що злочинність продовжує зростати. Величезних масштабів не тільки в нашій державі, а й в інших країнах, набув наркобізнес, незаконна торгівля зброєю і т.д. Ми вже перестали дивуватися сумам грошей, які перебувають в просторі “тіньової” економіки, кількості невинних громадян, що постраждали внаслідок грубих злочинних діянь, числу неповнолітніх, котрі перебувають на обліку в наркологічних кабінетах, в органах внутрішніх справ за споєння тих чи інших правопорушень.

Як відомо, усі правопорушення спрямовані проти вимог чинного законодавства чи природних прав людини, які ще не закріплені в законодавстві. Вони можуть виявитися в активних фізичних діях правопорушника, наприклад, порушення правил дорожнього руху, хуліганстві тощо. В окремих випадках правопорушення вчиняються в результаті бездіяльності, коли на суб’єкта покладаються юридичні обов’язки, передбачені законом чи договором, а він не виконує їх в результаті чого наноситься шкода або створюються соціальна небезпека. Наприклад, на охоронника покладається обов’язок охороняти матеріальні цінності, а він не виконав своїх обов’язків і трапилось розкрадання майна.

Я хочу наголосити також на тому, що реалізація права має надзвичайно велике значення, і вона тісно пов’язана з правомірною поведінкою суб’єктів суспільних відносин. При допомозі цих двох процесів реалізуються суб’єктивні права і обов’язки учасників суспільних відносин.

Необхідно наголосити, що тривалий час в нашій науці і практиці головна увага приділялась вивченню протиправної поведінки. Це пов’язано із вивченням причин і умов правопорушень і злочинності. Разом з тим, не менш важливим питанням є аналіз і вивчення правомірної поведінки особи.

Проаналізувавши все викладене в даній курсовій роботі в світлі проблематичності, я дійшла висновку, що економічна нестабільність на цьому перехідному етапі розвитку ринкового простору, колізії та прогалини, що містить наше досконале законодавство і до цього всього низька правова культура і право освіченість населення є чи не найголовнішими причинами виникнення правопорушень різного роду: кримінальних, цивільних, трудових, адміністративних.

На мій погляд потрібно докорінно змінити і по-новому подивитися на систему заходів, направлених на правову освіченість наших громадян.

Я пропоную в усіх учбових закладах, починаючи з шкіл, ввести в програму вивчення таких важливих юридичних дисциплін, які б вели до підвищення право культурного рівня кожного громадянина і підвищення позначки правосвідомості всього суспільства.

Але, крім усього цього, ми самі повинні усвідомлювати про життєву необхідність таких знань, їхню корисність тощо, тобто повинно обов’язково відштовхуватися від власного бажання і власних потреб, адже недарма в народі говорять: “Знання – це сила”.

Список використаної літератури

1. Конституція України від 28 грудня 1996 р.

2. Загальна декларація прав людини і громадянина від 10 грудня 1918.

3. В.Н.Хропалюк. Теория государства и права. Хрестоматия. – М., 1998.

4. Конституційне право України / За ред. В.Ф.Погорілка. – К.: Наукова думка, 1989.

5. Н.Н.Алексєєв. Основи філософії права. – Париж, 1931.

6. О.Михайленко. Основи держава і права. – К., 1995.

7. Н.М.Коркунов. Лекции по общей теории права. – 1986.

8. Общая теорія права / Под ред. А.С.Пиголкина. – М.: Издательство МГТУ им. Н.Э.Баумана, 1996.

9. А.І.Кудрявцев. Правова поведінка: норма і патологія. – К., 1993.

10. М.Н.Лазарєв. Правомірна поведінка, як об’єкт юридичного дослідження. – К., 1992.

11. Л.П.Назимирчук. Сучасна соціологія права. – Х., 1992.

12. Конституційне право зарубіжних країн. – К., 1988.