У сучасному міжнародному праві загальне визнання отримали принцип самовизначення народів та принцип територіальної цілісності держави, які знайшли своє відображення у Статуті ООН, Декларації про принципи міжнародного права, які стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами згідно зі Статутом ООН 1970 р. [1, с. 2].

Варто зазначити, що існує проблема застосування даних принципів, яке підтверджується подіями щодо визнання незалежності Косово, ситуацією у Північній Осетії. Ці події відображають конфлікт між двома принципами й породжують низку питань, зокрема: за наявності яких умов народ має право на створення незалежної держави, чи не призведе реалізація права народів на самовизначення до виникнення міжнародної нестабільності, порушення принципу територіальної цілісності держав та загострення конфліктів, які вже існують у ряді країн – Сполученому Королівстві, Іспанії, Туреччині, Ірані, Іраці, Сірії, Грузії, Російській Федерації тощо.

У теорії міжнародного права відсутня єдність думок щодо розуміння співвідношення цих принципів. Як відзначає Г. Б. Старушенко, жодної суперечності між принципом територіальної цілісності і правом народів на самовизначення не існує, оскільки „перший гарантує територіальне верховенство держави тільки від посягань зовні, а другий дозволяє внутрішні посягання на його порушення, яке вважається правомірним…” [3, с.114–122]. На думку американського юриста М. Кампельмана, „якщо не проводити і не розуміти різниці між правом на самовизначення та правом на відокремлення… Право народів на самовизначення не влкючає право на відокремлення. Це два самостійних права, які необхідно розглядати окремо” [4, с.3]. Л. М. Карапетян стверджує, що „для об’єктивного вирішення проблеми співвідношення принципів необхідно виходити із загального принципу пріорітетності прав людини… Тільки за наявності визнання первинності прав людини можливе неупереджене визначення значимості принципів непорушності територіальної цілісності держав, невтручання в їх внутрішні справи, право народів на самовизначення” [5, с.101]. Ю. Г. Барсегов вважає, що „право народів на самовизначення регулює відносини між народом, який є первинним носієм територіальних прав, і державою, якій він делегує здійснення своїх прав…” [6, с.47].

У міжнародних документах також є тлумачення цих принципів, наприклад у Декларації про принципи міжнародного права 1970 р. говориться, що створення незалежної держави, приєднання або об’єднання з незалежною державою чи встановлення будь-якого іншого політичного статусу, вільно визначеного народом, є формами здійснення цим народом права на самовизначення, але цим документом також встановлюються і межі здійснення такого права, згідно з якими реалізація зазначеного права не може вести до повного чи часткового порушення територіальної цілісності чи політичної єдності незалежних держав.

У міжнародних документах зазначається, що територія держави є недоторканною і непорушною [1, с. 2]. Інші держави повинні утримуватись від зазіхань на територіальну і політичну єдність держави та поважати державний суверенітет – це положення захищає державу від зовнішніх посягань на її цілісність. Від внутрішніх посягань її захищає заборона дій, спрямованих проти територіальної єдності держави.

Відповідно до положень Декларації про принципи міжнародного права право на самовизначення має народ, який проживає на територіях колоній, щодо яких було встановлено колоніальний чи інший контроль, окупованих територіях. На наш погляд, право на створення незалежної держави мають суб’єкти союзних утворень, які засновані на принципі добровільного об’єднання, якщо їх конституціями передбачено таке право.

Право народу на самовизначення є другорядним стосовно принципу територіальної цілісності держави за умови, якщо держава дотримується принципу рівноправності і самовизначення народу і має представницькі органи влади, до складу яких входять представники всього населення, без будь-яких форм дискримінації за ознаками раси, віросповідання чи кольору шкіри. Варто зазначити, що основою права народу на самовизначення є право населення на участь в управлінні державою, коли ж держава не створює умов для реалізації даного права для всіх верств населення, то право народу на самовизначення може розглядатись як пріорітетне.

Однак питання про те, яким чином держави повинні доводити, що вони дотримуються та поважають принцип рівноправності і самовизначення народу, не регламентується і залишається на сьогодні відкритим.

Співвідношення принципів територіальної цілісності держави і права народів на самовизначення є не тільки теоретичною проблемою міжнародного права, а й знаходить свій прояв на практиці. Це пов’язано насамперед з тенденцією зростання ролі територіальних проблем як джерела виникнення конфліктів.

У літературі виділяють два структурних рівні національного самовизначення: повне національне самовизначення (створення незалежної держави) і неповне національне самовизначення (автономізм) [7, с.21].

Автономія загалом визначається як „самоврядування окремої групи громадян держави в економічному, соціальному, культурному і політичному питаннях” [8, с.198]. Однак у даному контексті цікавою є не автономія загалом, а національно-територіальна автономія, де суб’єктом права виступає етнічна група, що вважається корінним етносом на даній територїї.

„Національно-територіальна автономія є результатом самовизначення етносу, який обирає у якості політичного оформлення адміністративно-територіальне утворення, в якому він є квазісувереном” [9, с.56]. Представницькі і виконавчі органи такого утворення формуються на місці, свою діяльність вони здійснюють під контролем представників державного центру. Акти, які приймає національно-територіальна автономія, не повинні суперечити загальнодержавному законодавству. Повноваження автономії стосуються, як правило, планування території, урбанізації, місцевого господарства, розвитку економіки, культури, охорони здоров’я, інколи правоохоронної (на місцевому рівні) сфери.

Таким чином, автономія дає можливість суб’єкту права на самовизначення реалізувати це право без порушення територіальної цілісності держави.

Більш радикальним способом реалізації права на самовизначення є другий і найвищий рівень національного самовизначення – створення національної незалежної держави [7, с.27]. Однак створення національної незалежної держави варто відрізняти від сепаратизму, який шкодить територіальній цілісності і суверенітету держав, які дотримуються поважають право народів на самовизначення і в конституціях яких закріплені положення щодо механізму його реалізації.

У сучасному міжнародному праві зміст принципу цілісності і недоторканності державної території постійно поглиблюється, конкретизується, стає дедалі змістовнішим.

Зміст принципу цілісності і недоторканності державної території становлять сукупність обов’язків і заборон, це, зокрема, заборона надавати свої території іншій державі з метою її використання на шкоду територіальної недоторканності третьої держави; будь-яких порушень державних кордонів; усіх видів підривної діяльності проти території і населення інших держав; заборона використання сили чи погрози нею з метою примушення будь-якої держави відмовитися від частини своєї території; не здійснювати нападу, вторгнення у межі територій інших держав, окупації чужих територй; утримуватися від насильницького захоплення всієї або частини території іноземної держави; не здійнювати насильницького розчленування будь-якої держави, а також підкреслюється обов’язок не підтримувати сепаратистські рухи з метою штучного поділу території всупереч державним і національним інтересам. Цей перелік не є вичерпним і може бути доповненим [2].

На погляд Богдана Харахаша, „сепаратистський рух спричиняє зовсім не дискримінація етнічної меншини”. На нашу думку, першопричиною сепаратистського руху є саме дискримінація на етнічному підґрунті. Коли є юридичне закріплення прав у конституціях держав, вони повинні підкріплюватися фактичною їх реалізацією без перешкод з боку держави щодо народу загалом та окремих етноменшин зокрема. Всі нації, що проживають на території конкретної держави, повинні бути рівними і користуватися однаковими правами.

Можна виділити ряд умов, що породжують і уможливлюють створення незалежної держави, таким чинниками, зокрема, є: дискримінація етнічних меншин державою; потреба створення власного соціального поля, у тому числі політико-правового; високий ступінь розвиненості національної самосвідомості та наявність амбітної еліти, яка має значний вплив на всі сфери суспільного життя етносу; наявність компактної території, на якій даний етнос є корінним і становить більшість; наявність чіткого ідеологічного підґрунтя потреби національного визволення.

Таким чином, питання при розмежуванні принципу самовизначення народів і принципу територіальної цілісності держави необхідно вирішувати індивідуально, щодо кожної ситуації окремо, виходячи з історії конфлікту, політики держави, особливостей народу.

Список використаних джерел:

1. Статут ООН 1970 р. // http: // rada. gov. ua.
2. Декларація про принципи міжнародного права, які стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами згідно зі Статутом ООН 1970 р. // http: // zakon. rada. gov. ua.
3. Старушенко Г.Б. Нация и государство в освобождённых странах. – М., 1967.
4. Решетов Ю.А. Право на самоопределение и отделение//Московский журнал международного права. – – № 1.
5. Карапетян Л. М. Федеративное государство и правовой статус народов. – М.: Манускрипт, 1996.
6. Барсегов Ю. Г. Право на самоопределение – основа демократического решения межнациональных проблем. – Ереван, 1989.
7. Харахаш Б. Національне самовизначення: принцип і практика. – К., – 1999.
8. Копейчиков В., Селіванов В. Автономізм // Мала енциклопедія етнодержавознавства.
9. Маруховська О. Автономія в унітарній державі (сутність, ознаки) // Мала енциклопедія етнодержавознавства.