Суть принципу поділу влади, як відомо, полягає в недопущенні узурпації влади, її зосередженні в руках однієї особи чи органу, «…щоб не було можливості, — як зазначав Ш.-Л. Монтеск’є, — зловживання владою» [9, 289]. Тому він і заперечується антидемократичними режимами і піддається критиці його апологетами. Історичний досвід підтвердив практичну дієвість цього принципу, він визнаний світовою теорією конституціоналізму і став основоположним в організації та функціонуванні влади у правових державах. Власне кажучи, поділ влади є критерієм дихотомічного поділу держав на демократичні й антидемократичні. Будучи атрибутивною ознакою правової демократичної держави, принцип поділу влади знайшов закріплення і в Конституції України 1996 р., що цілком закономірно, оскільки Україна проголосила себе саме такою державою. Ці хрестоматійні істини ми навели лише тому, що в сучасній науковій літературі принцип поділу влади шляхом уточнень, підправок, корегувань, довільного тлумачення тощо прямо чи опосередковано заперечується. Більше того, на думку деяких науковців, поділ влади є причиною суперечностей та конфліктів між гілками влади, що призводить до політико-правової нестабільності. На цій підставі пропонується елімінувати цей принцип із сфери практичного застосування, виключивши його з тексту Основного Закону.

Чи має такий підхід наукове обґрунтування, а отже, і право на практичну реалізацію? На це запитання ми і спробуємо дати відповідь.

З цього приводу наведемо думки деяких авторів. «Зведення поділу влади в принцип, — зазначають О. Мороз,

І. Мусієнко та О. Ющик, — суперечить самій сутності публічної влади. Мова повинна йти про здійснення законодавчої, виконавчої та судової функцій державної влади» [10]. А дещо пізніше О. Мороз пояснив: «.здається не всі в суспільстві розуміють, що коли йдеться про поділ влади, то це означає, що йдеться про розподіл функцій влади» [11].

У такий спосіб автори намагались обґрунтувати нікчемність принципу поділу влади і на цій підставі вилучити його з тексту проекту Конституції, який обговорювався в парламенті. На той час ліві сили ще сподівалися зберегти авторитарну державу, в якій не було і не могло бути місця принципу поділу влади. Тому позиція авторів як носіїв марксистської ідеології була логічною і зрозумілою. Проте незрозумілими є погляди сучасних інтерпретаторів принципу поділу влади — тих, які не позиціонують себе із соціалістичною доктриною державотворення, але стоять на її позиціях, тобто заперечують поділ влади.

«Будучи «розділеною», — зазначає О. Скакун, — влада в державі повинна залишатись цілісною, єдиною, тому що йдеться про поділ не влади, а функцій здійснення цієї влади» [13, 97].

Сам термін «поділ влади» є умовним, — пишуть М. Цвік і О. Дашковська, — оскільки державна влада, маючи різні гілки і будучи представленою різними видами органів, тим не менш як носій суверенітету завжди була і залишається єдиною і неподільною. Водночас, незважаючи на свою смислову неточність, згаданий термін вдало загострює увагу на потребі диференціації функцій, що здійснюють цю єдину владу державних органів. Ця диференціація має об’єктивний характер і відображає необхідність розподілу праці між різними гілками державної влади» [19, 32].

О. Онуфрієнко зазначає, що термін «поділ влади» взагалі є досить умовним, адже влада як фундаментальна категорія державознавства є за сутністю своєю єдиною та неподільною [12, 146].

Як бачимо, думки авторів в основному тотожні: державна влада не ділиться, оскільки за своєю сутністю вона є єдиною і неподільною, а тому має місце не поділ влади, а поділ функцій, які здійснюються органами неподільної державної влади.

Якщо поділ влади дійсно суперечить її сутності, то не може бути і наукового поняття «поділ влади». Адже зміст поняття є відображенням об’єктивно існуючого, яке у цьому випадку відсутнє. За таких обставин «поділ влади» не більше як порожній вислів, який не має референта. А тому термін «поділ влади» як такий, що не відповідає реаліям, слід виключити з державно-правової категоріальної системи і замість нього вживати «розподіл функцій».

Саме так і пропонується. «Формулу» розподіл влад, — пише Ю. Фрицький, — можна без особливих заперечень замінити на «формулу розподілу функцій державної влади» [18, 6].

Запропонована рокіровка логічно вимагає внесення відповідних змін до Основного Закону України. Так, на думку В. Бринцева, позиція якого збігається з позицією названих вище авторів, ст. 6 Конституції України слід викласти у новій редакції: «Державна влада в Україні є єдиною, неподільною і здійснюється на засадах розмежування функцій законодавства, управління, судочинства між органами, утвореними відповідно до Конституції, в межах повноважень, визначених законами» [2].

Заперечення принципу поділу влади шляхом «підміни» його розподілом функцій не є новим і оригінальним. Пальма першості тут належить Ф. Енгельсу. «Поділ влади, — писав він, — насправді є не що інше, як прозаїчний діловий розподіл праці…» [8, 203]. Це була критика Ф. Енгельсом промови міністра Кульветера, який звинуватив німецький парламент у порушенні принципу поділу влади створенням слідчої комісії з необмеженими повноваженнями. А щодо справжнього ставлення Ф. Енгельса до принципу поділу влади, то він в іронічно-зневажливій формі висловив його так: «Ми достатньо захоплювались державно-філософською глибиною промови пана Кульветера. цієї запліснявілої мудрості, всієї цієї теорії Монтеск’є про поділ влади» [8, 205].

Виходить, що ця «запліснявіла мудрість» Ш.-Л. Монтеск’є із самого початку була надуманою, а отже, і хибною. Чому? Тому що ділити владу, яка є неподільною, означає діяти наперекір її сутності. І якщо таку владу все ж таки поділити, то вона втрачає своє буття.

Згадаємо у зв’язку з цим Т. Гоббса, апологета неподільності державної влади, який задовго до Дж. Локка і Ш.-Л. Монтеск’є, коли ідея поділу влади ще не набула теоретичної форми, писав: «Вчення про поділ верховної влади спрямоване проти сутності держави. Тому що ділити владу дер- жави — означає зруйнувати її» [3, 254].

«Оригінальну» аргументацію заперечення принципу поділу влади пропонують В. Чушенко та І. Заяць: «Доктрина поділу влади як абстракція існує лише в теоретичному формулюванні. а Ш. Монтеск’є, формулюючи теорію поділу влад, керувався положенням, що влада за своєю сутністю є єдиною і неподільною» [21, 301].

Якщо так, то теорія Ш.-Л. Монтеск’є не тільки не суперечить, не заперечується марксистською доктриною, а навпаки, ґрунтується на ній. «Державна влада в СРСР єдина і неподільна», — саме так і стверджується в підручнику «Радянське державне право» [15, 301].

Ми навели точки зору лише деяких авторів, що заперечують поділ влади. Звісно, що кількість прихильників такого підходу значно більша, тому є всі підстави стверджувати про існування відповідного напряму, який у межах конституційно-правової науки стає домінуючим.

А тепер, наскільки це можливо в межах статті, проаналізуємо судження «державна влада єдина і неподільна», що використовується як аргумент обґрунтування заперечення поділу влади. Спочатку слід уточнити зміст термінів «єдність» і «неподільність». У тлумачному словнику за редакцією Д. Ушакова єдність пояснюється як «нерозчленованість», «неподільність», «відсутність подрібнення», тобто як таке, що виключає будь-який поділ, єдине як одне, недиференційоване [16, 830].

Як бачимо, єдність заперечує множинність. «Неподільність» у цьому контексті виступає у ролі предиката — термін, який пояснює «єдність». Тобто єдність і неподільність за обсягом збігаються. Якщо ж їх розглядати не як суб’єкт і предикат, а окремо, то це — синоніми. Тому конструкція, в якій вказані терміни поєднані сполучником «і», неправильна. Якщо влада єдина, то це означає, що вона неподільна, і навпаки.

Єдина (неподільна) державна влада має місце за умови, що її носієм є єдиний суб’єкт. Це може бути окрема особа (не обов’язково монарх), партія чи орган, суть не у цьому. Головне, що суб’єкт як носій єдиної владної волі є також і її джерелом.

Який же механізм здійснення такої влади?

Якщо державна влада належить одному суб’єкту, то за таких обставин держава буде ототожнюватись або з однією особою (відповідно до афоризму Людовіка XIV «Держава — це Я»), або з установою на кшталт Паризької комуни, яку К. Маркс, будучи противником поділу влади, називав працюючою корпорацією, яка в один і той самий час і видавала закони, і виконувала їх. Але це швидше виняток, аніж правило, оскільки зосередження влади в руках одного суб’єкта не тільки не виключає існування інших державних органів, а навпаки, їх кількість постійно зростає, про що свідчить історія. І тут постає запитання — в якому відношенні перебуває суб’єкт влади з існуючою системою державних органів?

Призначення державного органу, як відомо, полягає у здійсненні покладеної на нього певної функції. Для цього орган наділяється відповідними владними повноваженнями, обсяг і характер яких не може бути довільним.

Повноважень повинно бути стільки, скільки необхідно для виконання функцій. Отже, орган як носій функції є і носієм влади, яка забезпечує здійснення цієї функції.

Причому і влада, і функція здійснюються органом одночасно, влада ніби вплетена у функцію. Ці два взаємопов’язані процеси не існують окремо один від одного.

Таким чином, органам, що здійснюють законодавчі, управлінські, правосудні функції, притаманний певний обсяг державної влади і вони не повинні виходити за межі своїх повноважень, втручатись у царину повноважень інших органів. Однак державні органи не є суб’єктами влади, а лише суб’єктами її здійснення, тобто здійснюють не власну владу, а владу, що поступає «на вхід» зовні. Органи державної влади згідно з цією моделлю є лише ретранслятори, виконавці, причому без будь-яких відхилень від власної волі суб’єкта єдиної (неподільної) влади.

Дуже образно з цього приводу висловився Т. Гоббс: «В усіх судах судить суверен (який є державною особою). Підлеглий суддя зобов’язаний взяти до уваги мотив, який спонукав його суверена видати такий закон, для того, щоб узгодити своє рішення з ним, але тоді це рішення суверена. Інакше — це власне, тому і неправильне рішення судді» [3, 208].

За такою схемою діяли і радянські суди, особливо в період сталінських репресій. У вироках, що вносились судами, матеріалізувались воля партії і міра покарання заздалегідь була відома. Так діяли і всі інші державні органи. За своєю суттю це були органи партії, той інструментарій, за допомогою якого (точніше — руками якого) партія здійснювала свою владу, яку вона ні з ким не ділила.

Все це лише розподіл функцій або поділ праці, необхідний для ефективної організації роботи державного механізму, властивий будь-якій, у тому числі й тоталітарній, державі, яка не тільки його не заперечує, а й юридично закріплює, при одночасному табу на поділ влади.

Згадаймо, що навіть у сталінській конституції 1936 р. зазначалось, що законодавча влада здійснюється виключно Верховною Радою СРСР (ст. 32), правосуддя здійснюється судами (ст. 102), судді незалежні та підкоряються тільки закону (ст. 112) [6]. Це і було конституційне закріплення функцій за державними органами, яке ніколи і ніким не інтерпретувалось як поділ влади. Цікаво, що ідентичні тексти відповідних статей закріплені й у тексті Конституції України 1996 р. Для порівняння: єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України (ст. 75), правосуддя в Україні здійснюється виключно судами (ст. 124), судді при здійсненні правосуддя незалежні та підкоряються лише закону (ст. 129) [7]. Різниця між сталінською конституцією і Конституцією України в цій частині, як бачимо, полягає тільки в нумерації статей.

Змістовний аналіз сучасних інтерпретацій принципу поділу влади свідчить, що вони майже не відрізняються від марксистської доктрини в частині його критики. Тепер, як і тоді, цей принцип іменується «так званим», умовним, береться в лапки, оголошується неприйнятним і як противагу йому пропонують поділ праці чи поділ функцій. Що це: свідоме намагання теоретично обґрунтувати необхідність створення держави твердої руки, ностальгія за минулим чи консерватизм мислення? Не зрозуміло!

Однак неподільність як ознака державної влади має й інше, відмінне від нерозчленованості, значення, яке також використовуються як аргумент доказу щодо заперечення поділу влади.

Неподільність у цьому значенні вживається як атрибутивна ознака суверенітету державної влади. Так, у преамбулі Декларації про державний суверенітет України проголошується неподільність влади, а в Розділі III «Державна влада» зазначається: «Державна влада в Республіці здійснюється у відповідності з принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову»[4]. Чи немає тут суперечності?

Справа в тому, що суверенітет державної влади характеризується не тільки верховенством, незалежністю, а й такою ознакою, як неподільність.

Це означає, що на території країни існування двох чи більше гілок державної влади є неприпустимим. І хоча в історії відоме таке явище, як двовладдя, але воно нетипове, тимчасове.

Неподільність влади у цьому сенсі означає, по-перше, недопущення передачі державою покладених на неї функцій і повноважень недержавним утворенням. Тобто заборону на відчуження влади на користь інших суб’єктів, по-друге, охорону державної влади від будь-яких зазіхань на неї, наслідком чого може бути зменшення обсягу влади, а отже, і часткова втрата суверенітету.

Тому при взаємовідносинах держави з недержавними об’єднаннями, міжнародними організаціями, іншими державами Україна як держава не повинна втрачати хоча б якоїсь частки влади.

Отже, неподільність як ознака суверенітету є непорушним принципом, якого слід дотримуватись за будь-яких умов.

Однак, як це не прикро, таке порушення у нас закріплено на конституційному рівні. Зокрема, в ч. 3 ст. 143 Конституції України зазначається: «Органам місцевого самоврядування можуть надаватися законом окремі повноваження органів виконавчої влади» [7].

Але неподільність державної влади як ознака її суверенності ніяк не пов’язана з принципом поділу влади. З огляду на це в тексті Декларації про державний суверенітет України [4] жодних суперечностей немає, а тому неподільність влади за жодних обставин не може бути аргументом для обґрунтування заперечення поділу влади і заміни його розподілом функцій, яке має місце в нашій літературі.

Слід звернути увагу ще на одну точку зору щодо принципу поділу влади. її суть у поєднанні єдності та поділу влади. Прихильники такого підходу ґрунтуються на тому, що і єдність, і поділ влади мають як негативні, так і позитивні ознаки, тому, як і буває в таких випадках, пропонується синтезувати все позитивне і позбутись негативного.

Позитивні ознаки принципу єдності державної влади вбачають у тому, що концентрація влади сприятиме ефективному вирішенню загальнодержавних проблем, а також в унемож- ливленні боротьби за повноваження між гілками влади.

Щодо позитивних особливостей поділу влади, то вони такі: по-перше, реалізація цього принципу призводить до поділу праці між вищими органами держави, в результаті чого забезпечується підвищення ефективності праці їх діяльності; по-друге, створюється взаємний контроль вищих органів держави, оскільки один стримує й урівноважує інший.

Дві основні моделі — поділ влади і її єдність — не є абсолютними і самостійними, — зазначає В. Чиркін. І далі стверджує, що найбільш загальним підходом конституційного права в сучасних умовах є поєднання ідеї єдності та поділу влади [20].

Це слід розуміти так, що поєднання принципів єдності та поділу влади є загальноприйнятим, а тому його слід включити в категоріальну систему конституційного права. Невипадково в теорії та конституціях з’явився новий підхід, який визнає сумісність єдності та поділу влади, плідність їх взаємодоповнюючого впливу, — пишуть автори підручника «Теорія держави і права» [14, 68]. На підтвердження цього прогресивного нововведення автори посилаються на Конституцію Казахстану, у п. 4 ст. 3 якої закріплюється, що державна влада в Республіці єдина, здійснюється на основі Конституції та законів відповідно до принципу її поділу на законодавчу, виконавчу і судову гілки та взаємодії їх між собою з використанням системи стримувань і противаг [5, 228].

На перший погляд, такий діалектичний підхід усуває крайнощі, а отже, і суперечності. Тепер і в теорії, і в конституціях повинно йтись не про єдність влади, яка виключає поділ, і не про поділ, який заперечує єдність влади, і не про єдність і поділ як співіснуючі принципи, а про щось третє, яке виключає елементи обох принципів, але не зводиться до них.

На превеликий жаль, запропонована новація об’єднання двох принципів лише констатується, не розкривається механізм її реалізації, а головне — не обґрунтовується можливість такого об’єднання. Тому перш ніж пропонувати об’єднання принципів єдності та поділу влади, авторам необхідно було б спочатку сконструювати, ґрунтуючись на цій ідеї, модель організації та функціонування державної влади і довести її ефективність. Або проілюструвати ефективність державної влади Казахстану, яка функціонує за цими принципами, оскільки факт посилання на відповідні положення Конституції Казахстану абсолютно нічого не доводить.

Точка зору, що розглядається, потребує детального аналізу в межах самостійного дослідження. Ми лише зазначимо, що поєднати єдність і поділ влади — ці два несумісні за своєю природою принципи — неможливо, як неможливо поєднати демократію і тоталітаризм, що ґрунтуються на цих принципах.

Таким чином, сучасні інтерпретації принципу поділу влади зводяться або до прямого його заперечення, обґрунтовуючи це неподільністю державної влади, або до необхідності поєднання цього принципу з принципом єдності, в результаті чого поділ влади втрачає своє як теоретичне, так і практичне значення.

Якщо такий підхід візьме гору, то подальші наукові дослідження принципу поділу влади, а також використання теорії поділу влади як методу пізнання будь-яких державно-правових явищ, особливо у сфері конституційного права, втрачають сенс. І дійсно, якщо з тексту Конституції України буде вилучено принцип поділу влади, як це пропонується, то він автоматично буде виключений також і з конституційного права як науки і як навчальної дисципліни, не кажучи вже про конституційно-правову практику.

Теоретичним підґрунтям сучасних інтерпретацій, як ми зазначали, є категорія «єдність державної влади», яка заперечує поділ влади. Однак під єдністю розуміють не тільки неподільність як одне, недиференційоване, і не тільки як ознаку суверенітету. Вона має і ще одне, діалектичне значення.

Єдність у цьому розумінні це те, що об’єднує розділене, яке передує єдності. Будь-яка органічна система диференційована на елементи і водночас елементи інтегровані, об’єднані, перебувають у єдності. Єдність, таким чином, це зв’язок між різними елементами, завдяки якому вони об’єднані в систему. Єдність — це такий взаємозв’язок певних предметів, процесів, який утворює цілісну систему [17, 104]. Тому єдність виступає і як зв’язок, і як результат зв’язку.

Розуміння єдності влади як зв’язку дає можливість дійти висновку, що справжня її сутність не в неподільності, а навпаки, в її диференціації на гілки, яка об’єктивно вимагає інтеграції, тобто об’єднання в систему. Сутність, — пише В. Богданов, — це спосіб внутрішніх зв’язків, що зумовлюють органічну єдність різноманітних складових частин предмета [1, 107].

Сутність дійсно неподільна в тому розумінні, що будь-якому предмету властива одна сутність, яка є основою, законом його буття.

Однак сутність пов’язана з явищем, яке є формою її існування. Тому єдина сутність розгалужується в явищах і водночас у них зберігається. Якби сутність була єдиною як неподільною, то вона взагалі була б поза розвитком, нагадувала б щось мертве, незмінне, без будь-яких форм прояву.

Щодо сутності влади правової держави, то її слід розуміти саме як диференційовану на відповідні гілки.

Такий поділ з необхідністю передбачає їх єдність, але єдність у цьому розумінні не антипод поділу, а зв’язок, завдяки якому гілки влади інтегровані в цілісну систему, в межах якої вони як носії єдиної сутності знаходяться у відношенні взаємної залежності та взаємної автономності. Тобто кожна гілка влади автономна (незалежна) від інших і водночас залежна від них. Причому автономність і залежність повинні знаходитись у відношенні відповідності, яке унеможливлює домінування будь-якої гілки влади. Крім того, поділ влади виключає наявність суб’єкта, який би уособлював державну владу і таким чином перетворював гілки влади на інструмент реалізації його владної волі.

Тому будь-які заперечення принципу поділу влади не можуть бути виправдані. Не витримує критики і позиція, згідно з якою поділ влади є причиною суперечностей і конфліктів між органами влади, наслідком яких є політико-правова нестабільність. Швидше навпаки — стабільність, баланс між гілками влади може бути забезпечений тільки на основі дотримання принципу поділу влади. Його порушення, заміна розподілом функцій — шлях до тоталітаризму, оскільки єдина і неподільна влада завжди має свого носія, який і підпорядковує все і вся своїй волі.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Богданов В. Сущность и явление. — К., 1982. — С. 107.
2. Бринцев В. Конституційний шлях коригування курсу судово-правової реформи // Право України. — 2003. — № 2. — С. 7-11.
3. Гоббс Т. Соч. : в 2 т. — М., 1991. — Т. 2. — С. 731.
4. Декларація про державний суверенітет України // Відомості Верховної Ради УРСР. — 1990. — № 31. — Ст. 429.
5. Конституция Республики Казахстан. Новые конституции стран СНГ и Балтии. — М., 1998. —С. 667.
6. Конституція СРСР 1936 року
7. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30. — Ст. 141.
8. Маркс К., Энгельс Ф. Соч. — Т. 5. — С. 203.
9. Монтескье Ш. Избранные произведения. — М., 1955. — С. 810.
10. Мороз О., Мусієнко І., Ющик О. Про «конституційність» проекту нової Конституції України // Голос України. — 1993. — 29 трав.
11. Мороз О. // Голос України. — 1994. — 3 серп.
12. Онуфрієнко О. В. Система судових органів в контексті концепції поділу влади : функціональний підхід // Судова реформа в Україні : проблеми і перспективи : матеріали наук.-практ. конф. (18-19 квіт. 2002 р.). — Х., 2002. — С. 146.
13. Скакун О. Ф. Теория государства и права. — Харьков, 2000. — С. 707.
14. Теория государства и права. — М., 2004. — С. 496.
15. Уманский Я. Н. Советское государственное право. — М., 1970. — С. 448.
16. Ушаков Д. Н. Толковый словарь русского языка : в 4 т. — М., 1934. — Т. 1. — С. 830.
17. Философская энциклопедия. — М., 1962. — Т. 2. — С. 575.
18. Фрицький Ю. Парламент України — Верховна Рада, та його роль у реалізації законодавчої влади // Право України. — 2007. — № 7. — С. 6.
19. Цвик М. В., Дашковська Е. Р. О современной трактовке разделения властей // Проблемы законности. — 1993. — № 28. — С. 32.
20. Чиркин В. Е. Конституционное право зарубежных стран. — М., 1997. — С. 568.
21. Чушенко В. І., Заяць І. Я. Конституційне право України : підруч. — К., 2007. — С. 488.