Досудовий порядок вирішення господарських спорів, який полягає у направленні стороною правовідносин порушнику його прав письмової претензії, її розгляді та підготуванні відповіді, введений з метою надання можливості сторонам правовідносин самостійно врегулювати спір, що виник між ними. Він дає змогу суб’єктам господарювання без звернення до суду, без додаткових витрат коштів та часу врегулювати наявні між ними суперечки. Проте визнана, але не виконана добровільно претензія, замість того, щоб допомогти захистити права та законні інтереси, навпаки збільшує час, необхідний для відновлення порушених майнових прав, створює інші значні труднощі для потерпілої сторони, призводить до безпідставного збагачення недобросовісного боржника.

Причиною цього можна назвати відсутність чіткого механізму примусового виконання визнаної претензії.

Питання виконання визнаної претензії вже підіймалося у науковій літературі та на сторінках періодики. Зокрема, А. Кузнєцов ще на початку 2003 р., проаналізувавши законодавство, дійшов висновку, що визнана претензія не підлягає примусовому виконанню в порядку Закону України «Про виконавче провадження» [1]. Однак сучасний стан законодавства досудового порядку вирішення господарських спорів та практики його застосування, неоднозначні думки науковців стосовно цього інституту [2, 222] вказують на доцільність дослідження питання примусового виконання визнаної претензії у реальних умовах.

Метою статті є обґрунтування необхідності введення примусового порядку виконання визнаної у встановленому порядку претензії.

Тривалий час досудовий порядок вирішення господарських спорів був обов’язковим, а його недотримання позбавляло сторони звертатися до суду. Ситуація змінилася після прийняття Конституційним Судом України Рішення у справі про досудове врегулювання спорів від 9 липня 2002 р. та внесення на підставі цього Рішення змін до ГПК України [3, 4]. Нині використання претензійного порядку вирішення спорів є добровільним. Сторони вправі самостійно приймати рішення про направлення або не направлення претензії. На практиці у багатьох укладених господарських договорах можна зустріти пункт, яким встановлено, що всі спори, які виникають з цього договору, вирішуються у претензійному порядку, але якщо сторони не дійшли згоди, вони вправі звернутися до суду. Тому контрагенти при допущенні порушень договірних зобов’язань намагаються дотримуватись умов договору і направляють порушнику претензії.

Порядок досудового врегулювання спорів у конкретних видах господарських відносин згідно зі ст. 5 ГПК України може встановлюватись, крім цього Кодексу, іншим чинним на території України законодавством. Наприклад, такий порядок встановлено для розгляду претензій, що виникають із залізнодорожніх перевезень [5]. Крім того, ряд державних органів прийняли свої відомчі акти щодо ведення претензійно-позовної роботи [6, 7].

Отже, досудовий порядок вирішення господарських спорів, хоча і не має обов’язкового характеру, є доволі популярним та посідає важливе місце у діяльності суб’єктів господарювання та інших учасників господарських правовідносин. Це пояснюється тим, що такий спосіб вирішення спору має суттєві переваги перед зверненням до суду. Зокрема, відсутність грошових витрат порівняно з поданням позову, можливість сторін безпосередньо під час переговорів оперативно вирішити спір. Також у претензії можна викласти не лише про те, що певне зобов’язання не виконано, а й про негативні наслідки, якщо порушення не буде усунуто, наприклад до суду з метою стягнення збитків, нарахування штрафних санкцій, 3 % річних, індексу інфляції за період прострочення тощо[8]. У цьому випадку вказується на можливість покладання на боржника всіх судових витрат (у тому числі витрат на оплату послуг адвоката), арешту банківських рахунків у порядку забезпечення позову, а також про стягнення з нього штрафу за ст. 83 ГПК України.

До переваг можна віднести і те, що вдале проходження процедури претензійного порядку розгляду спору сприяє збереженню та зміцненню між сторонами ділового партнерства на майбутнє.

У цілому досудовий порядок реалізації господарської відповідальності є корисним і для держави, і для учасників господарських правовідносин. Він дає змогу розвантажити господарські суди, сприяє попередженню, виявленню та швидкому усуненню фактів господарських правопорушень. Проте слід погодитися із фахівцями щодо ймовірності настання негативних моментів подання претензії. Вони можуть проявлятись у тому, що боржник використає час, відведений на розгляд претензії, для того, щоб перевести кошти з рахунків, приховати майно, іншим чином унеможливити виконання законних вимог кредитора [9, 10]. При цьому недобросовісні суб’єкти господарювання шляхом визнання претензії, проте не збираючись її виконувати, збільшують для себе час на здійснення перерахованих вище неправомірних дій. У результаті поки кредитор чекає на добровільне виконання претензійних вимог зростає сума збитків, а боржник у цей час не тільки збагачується за його рахунок, а робить все можливе для того, щоб у разі подання позову до суду неможливо було навіть застосувати забезпечення виконання позову шляхом накладення арешту чи заборони вчиняти певні дії щодо предмета спору.

Завадити таким наслідкам застосування досудового порядку реалізації господарської відповідальності можна не лише шляхом введення відповідальності за несвоєчасну відповідь або ігнорування претензії [11], оскільки у цьому разі все одно необхідно звертатися до суду (а значить витрачати дорогоцінний час), а й через запровадження примусового виконання визнаної у встановленому порядку претензії.

Для обґрунтування такої пропозиції варто з’ясувати сутність досудового врегулювання господарських спорів, правові аспекти якого були досліджені Д. Берестом. Проаналізувавши положення ст. 222 ГК України, він дійшов висновку, що в ній закріплено саме обов’язок учасників господарських відносин самостійно відновлювати порушені ними права та законні інтереси, а також обов’язок задовольнити обґрунтовані вимоги заявника претензії. Далі, узявши за основу визначення юридичного обов’язку як встановленої законодавством та забезпеченої державою міри належної поведінки зобов’язаного суб’єкта, науковець обґрунтовує, що для досудового порядку врегулювання господарських спорів відсутні важелі державного примусу [11]. Цей висновок означає, що обов’язки учасника господарських відносин — порушника прав та законних інтересів інших суб’єктів щодо самостійного їх відновлення або щодо задоволення обґрунтованих вимог, заявлених у претензії, фактично не є обов’язками, оскільки не підкріплені державним примусом.

Таким чином, виникає ситуація, коли законодавець дав можливість оперативно захистити свої права, однак механізм реалізації такої можливості чітко не встановив. Тому є необхідність довести механізм досудового порядку вирішення господарських спорів до логічного завершення, тобто до запровадження процедур примусового виконання визнаної претензії.

Аналіз законодавства свідчить про те, що визнана, але не виконана, претензія до початку 2002 р. підлягала виконанню банками шляхом пред’явлення ним розпорядження про списання у безспірному порядку визнаної боржником суми (ст. 8 ГПК України в редакції від 21 червня 2001 р.). Однак на підставі Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Закону України «Про банки і банківську діяльність» від 10 січня 2002 р. ч. 5 ст. 8 ГПК України була викладена в новій редакції. У ній було передбачено, що якщо у відповіді про визнання претензії не повідомляється про перерахування визнаної суми, то через 20 днів після її отримання така відповідь є підставою для примусового стягнення заборгованості державною виконавчою службою в порядку, встановленому Законом України «Про виконавче провадження» (далі — Закон). При цьому до заяви про порушення виконавчого провадження повинна додаватися відповідь боржника, а якщо в ній не було зазначено розмір визнаної суми, то й копія претензії. Слід наголосити, що у чинній на той період редакції ст. 3 Закону, якою встановлено вичерпний перелік документів, що підлягають виконанню державною виконавчою службою, визнаної, але не виконаної претензії, не було. Тому з позиції Закону вона підлягала примусовому виконанню на підставі загальних засад виконавчого провадження. Зокрема, у випадку подання заяви про порушення виконавчого провадження на підставі визнаної, але не виконаної, претензії державні виконавці посилалися на норми ст. 18 Закону, де було зазначено, що виконавче провадження відкривається за заявою стягувача на підставі виконавчого документа або в інших передбачених законом випадках. Положення ч. 5 ст. 8 ГПК України саме вважалися таким випадком. Проте вже 28 листопада 2002 р. до цієї статті Закону були внесені доповнення, відповідно до яких державний виконавець повинен відкривати виконавче провадження на підставі виконавчого документа за заявою стягувача, його представника, прокурора або в інших передбачених законом випадках. З цього моменту відкриття виконавчого провадження на підставі визнаної, але добровільно не виконаної, претензії стало неможливим, оскільки, як згадувалось, вона не була у переліку виконавчих документів.

У той період єдиною можливістю передати для примусового виконання державною виконавчою службою визнану, але не виконану, претензію можна було за умови, якщо сторони спору поряд із претензією та відповіддю на неї оформили платіжну вимогу-доручення. Відповідно до п. 9 ст. 3 Закону в редакції до 10 липня 2003 р. платіжна вимога, акцептована боржником, підлягала примусовому виконанню державною виконавчою службою.

При цьому Д. Павленко, проаналізувавши такий спосіб примусового виконання визнаної претензії, піддав критиці ефективність його застосування. В обґрунтування своєї позиції він зазначив, що акцептована платником платіжна вимога поряд із різноманітними актами судової влади, а також виконавчими написами нотаріусів, рішеннями третейських судів та комісій з трудових спорів, постановами інших компетентних органів, передбаченими ст. 3 Закону, значно поступається за своєю юридичною силою. Причиною цього він назвав те, що всі перераховані юридичні акти мають чітко визначений правовий режим, процедуру прийняття, умови своєї легітимності та приймаються компетентними органами відповідно до законодавства, чого не можна сказати про платіжну вимогу [12]. Звідси виходить, що державний виконавець не має права вирішувати, чи є законним рішення суду, на підставі якого він відкриває виконавче провадження. Якщо рішення набрало законної сили, — це прерогатива касаційної інстанції. У випадку із акцептованою платіжною вимогою ситуація дещо інша, оскільки Закон України «Про виконавче провадження» не уточнює вимоги до такого документа. Відповідно на практиці виникає ситуація, коли державний виконавець вважає, що з його обов’язку порушити виконавче провадження на підставі не сплаченої в строк платіжної вимоги, акцептованої боржником у результаті визнання претензії, логічно випливає обов’язок перевірити, чи відповідає вимогам закону конкретна процедура досудового врегулювання господарського спору (зміст і обґрунтування претензії та відповіді), яку закріплює розділ II ГПК України. Оскільки ця функція невластива державним виконавцям, виходячи з їх статусу, вони за наявності будь-яких сумнівів щодо правильності процедури досудового врегулювання господарського спору уникали брати на себе відповідальність за примусове стягнення боргу на підставі ст. 8 ГПК України, і судовий розгляд справи практично ставав неминучим [12].

Закріпив описану позицію державного виконавця лист Міністерства юстиції України (далі — Мін’юст), який воно було вимушено видати у зв’язку з численними зверненнями юридичних осіб за роз’ясненнями стосовно прийняття до виконання відповідей про визнання претензій. У ньому Мін’юст наголосив, що відповідь про визнання претензії не є виконавчим документом, за яким державний виконавець може відкрити виконавче провадження в порядку, передбаченому Законом України «Про виконавче провадження» [13].

На наступному етапі реформування виконавчого провадження визнана у встановленому порядку претензія нібито підлягала примусовому виконанню. З одного боку, відповідно до пп. «а» п. 5 Прикінцевих та перехідних положень Закону України «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» від 18 листопада 2003р., що набрав чинності 14 січня 2004р., були внесені зміни до ст. 3 Закону України «Про виконавче провадження». Зокрема, змінено назву статті: «Стаття 3. Документи, що підлягають виконанню Державною виконавчою службою», а саму статтю доповнено п. 18 такого змісту: «18) визнана у встановленому порядку претензія». Але з другого боку, склалася колізія у самому Законі, на яку вказав Мін’юст у черговому роз’ясненні щодо прийняття до виконання визнаних у встановленому порядку претензій [14]. Так, Мін’юст підкреслив, що після внесення зазначених вище змін у ст. 3 Закону, він тепер не визначає перелік рішень, що підлягають виконанню державною виконавчою службою. Разом із цим статті 18 та 24 Закону встановлюють, що державний виконавець відкриває виконавче провадження на підставі виконавчого документа. Перелік виконавчих документів визначено ст. 18¹ цього Закону, і в ній немає такого виду виконавчого документа, як визнана у встановленому порядку претензія. Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 26 Закону неподання виконавчого документа про виконання рішення, зазначеного у ст. 18¹ цього Закону, є підставою для відмови у відкритті виконавчого провадження. Таким чином, відповідно до статей 18, 18¹, 24 та 26 Закону України «Про виконавче провадження» державний виконавець зобов’язаний винести постанову про відмову у відкритті виконавчого провадження з примусового виконання визнаної у встановленому порядку претензії, яка відповідно до зазначеного Закону не є виконавчим документом, на підставі якого може бути відкрито виконавче провадження в органах державної виконавчої служби.

Така колізійна ситуація проіснувала до 15 березня 2006 р., коли були внесені чергові зміни до Закону України «Про виконавче провадження». По-перше, вони стосувалися назви і змісту ст. 3 Закону. Відтоді і дотепер стаття має назву «Стаття 3. Виконавчі документи за рішеннями, що підлягають виконанню державною виконавчою службою» і закріплює перелік з 10-ти виконавчих документів. По-друге, із Закону була виключена ст. 18¹. Необхідно зазначити, що у переліку виконавчих документів не знайшлося місця ані визнаній у встановленому порядку претензії, ані платіжній вимозі, акцептованій боржником. Одночасно з цими змінами до Закону були внесені зміни і до ст. 8 ГПК України, згідно з якими платіжні вимоги-доручення за претензіями про сплату грошових коштів виконуються установами банків у порядку, встановленому Національним банком України.

Отже, з 14 квітня 2006 р. (дня набрання чинності згаданих вище змін до Закону та ГПК України) визнана, але не виконана, претензія ні за яких умов не підлягає примусовому виконанню державною виконавчою службою. Тому недобросовісний боржник може у платіжній вимозі-дорученні зазначити визнану суму, яку банк не зможе списати за відсутності коштів на рахунку, і чекати на судовий розгляд господарського спору. Про можливі варіанти поведінки боржника під час очікування наводилося на початку статті. Запобігти цьому може запровадження примусового виконання визнаної у встановленому законом порядку претензії, оскільки процедури виконавчого провадження надають можливість доступу державному виконавцю до інших рахунків та майна суб’єкта господарювання. А це, безумовно, збільшує шанси на повернення визнаних боржником грошових сум.

Підсумовуючи, можна дійти висновку, що сучасний досудовий порядок вирішення господарських спорів не захищає суб’єкта господарювання від наслідків правопорушення, тому що законодавчо регламентована поведінка боржника не підкріплюється державним примусом. Для виправлення цієї ситуації пропонується закріпити можливість примусового виконання визнаної претензії. Оскільки кожний із проаналізованих варіантів закріплення у Законі України «Про виконавче провадження» можливості її примусового виконання мав недоліки, викликав труднощі у застосуванні, нарікання з боку науковців та практиків, найбільш оптимальним варіантом вирішення цієї проблеми є доповнення переліку виконавчих документів за рішеннями, що підлягають виконанню державною виконавчою службою, претензією, що визнана у встановленому законом порядку.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Кузнецов А. Исполнение признанной претензии // Юридическая практика. — 2003. — № 17 (279). — 29 апр.
2. Хозяйственное право : учеб. / В. К. Мамутов, Г. Л. Знаменский, В. В. Хахулин и др. ; под ред. В. К. Мамутова. — К., 2002. — 912 с.
3. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням ТОВ «Торговий дім «Кампус Коттон Клаб» щодо офіційного тлумачення положення частини другої статті 124 Конституції України (справа про досудове врегулювання спорів) від 9 липня 2002 р. № 15-рп/2002 // Офіційний вісник України. — 2002. — № 28. — Ст. 1з3з.
4. Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо досудового врегулювання спорів : Закон України від 23 червня 2005 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2005. — № 33. — Ст. 427.
5. Правила заявлення та розгляду претензій (статті 130—137 Статуту) : Затверджено наказом Міністерства транспорту України від 28 травня 2002 р. // Офіційний вісник України. — 2002. — № 28. — Ст. 1345.
6. Про затвердження Інструкції про порядок ведення претензійно-позовної роботи в Міністерстві аграрної політики України : наказ Міністерства аграрної політики України від 19 червня 2007 р. // http://zakon1.rada.gov.ua
7. Про затвердження Положення про порядок ведення договірної та претензійно-позовної роботи : наказ Державного комітету телебачення і радіомовлення України від 14 квітня 2007 р. // http://zakon1.rada.gov.ua
8. Протасов С. Чи слід застосовувати позасудовий порядок вирішення спорів // Правовий тиждень. — 2008. — № 47. — 18 листоп.
9. Степанова Т. Претензионный порядок разрешения споров // Юридическая практика. —2005. — № 1 (367). — 3 янв.
10. Титикало Р. Направлення претензії як перший крок до повернення заборгованості // Правовий тиждень. — 2009. — № 45 (171). — 10 листоп.
11. Берест Д. А. Правовые аспекты механизма досудебного урегулирования хозяйственных споров // Пробелы и экономически необоснованные нормы в законодательстве, регулирующем хозяйственную деятельность в Украине и пути их устранения : междунар. науч.-практ. Интернет-конференция (2—5 июня 2009 г.) // http://hozpravo.com.ua/conferences/arhiv/index.php?ELE- MENT_ID=208
12. Павленко Д. Примусове стягнення боргу на підставі ст. 8 ГПК України // Юридичний журнал. —2002. — № 4 // http://www.justinian.com.ua/article.php?id=212
13. Щодо прийняття до виконання відповідей про визнання претензій : лист Міністерства юстиції України від 9 вересня 2003 р. // http://zakon1.rada.gov.ua
14. Щодо прийняття до виконання визнаних у встановленому порядку претензій : лист Міністерства юстиції України від 28 січня 2004 р. // http://wap.nau.ua/list/?uid=1138.1.6&title