Вступ.

1. Передумови Паризької комуни та революція 18 березня 1871-го року.

2. Державний лад Паризької Комуни.

3. Соціально-економічні заходи Комуни.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Поразка армії Наполеона III в Седані призвела до падіння Другої імперії. 100-тисячна армія капітулювала через шість тижнів після початку бойових дій. Ще через два дні, 4 вересня, відбулася революція, яка скинула прогнилий бонапартистський режим. У вересні 1870 р. в Парижі сформовано 215 батальйонів національної гвардії, тоді ж виникла масова політична організація — Республіканська федерація національної гвардії Сени. Центральний комітет цієї організації згодом став органом керівництва пролетарським повстанням.

Одночасно у Парижі сформувався буржуазний уряд, що проголосив себе «урядом національної оборони». Прусська армія продовжувала свій наступ і після проголошення Франції республікою. 18 січня 1871 р. в окупованому німецькими військами Версалі прусський король Вільгельм 1 Гогенцоллерн був проголошений німецьким імператором. Південнонімецькі держави (Баварія та ін.) приєдналися до Північнонімецького союзу і увійшли до складу Німецької імперії. На той час німці окуповували північ та північний схід Франції, тривала облога Парижа. Французький уряд національної оборони, очолюваний генералом Грошю та адвокатом Жулем Фавром, зосередив свої зусилля на досягненні перемир'я з новопроголошеною імперією. Це перемир'я було укладене 28 січня, за його умовами французький уряд погоджувався на здачу столиці, що де-факто означало повну капітуляцію і попередню згоду на найпринизливіші умови майбутнього миру.

1. Передумови Паризької комуни та революція 18 березня 1871-го року.

Коли 19 липня 1870 р. Наполеон III оголосив війну Пруссії, він сподівався на швидку перемогу, проте через великий апломб і самовпевненість зазнав поразки. За п'ять тижнів пишна імперія розвалилася. 2 вересня 1870 р. фортеця Седан зі стотисячним гарнізоном і самим імператором Наполеоном III капітулювала.

Звістка про седанську катастрофу швидко досягла Парижа; Під натиском народних мас 4 вересня 1870 р. було проголошено скасування імперії і відновлення республіки. Був створений новий уряд на чолі з колишнім губернатором Парижа, монархістом генералом Трошю — «Уряд національної оборони».

Новий уряд не збирався боротися з прусськими військами. Він більше боявся свого власного народу і тому за всяку ціну намагався домовитися з Пруссією і підписати мир.

Політика національної зради, до якої вдався уряд Трошю, викликала загальне незадоволення. Патріотичні настрої, гасла захисту вітчизни все частіше перепліталися з вимогами революційної перебудови суспільства. jB кожному з 20 округів Парижа виникають комітети пильності, делегати від яких утворюють Центральний комітет двадцяти округів Парижа. Він перетворюється на організаційний центр робітничого класу та дрібної буржуазії Парижа. Робітники вимагають зброї. В Парижі несли службу 60 буржуазних батальйонів національної гвардії. Уряд Трошю був змушений дати дозвіл на формування ще 60-ти батальйонів. Насправді робітники створили значно більшу кількість батальйонів, де почали діяти Ради батальйонів, обиратися командири. За свої гроші вони придбали гармати для національної гвардії, яка відтепер налічувала 194 батальйони.

Найпопулярнішим у цей час стає гасло створення Паризької Комуни. Уявлення про цей орган були досить різними. Його розглядали, наприклад, як муніципальний центр Парижа, як орган влади для всієї Франції, як головний військовий штаб. Але, незважаючи на розбіжності в поглядах, велась активна робота по підготовці виборів до Паризької Комуни.)

Скориставшись поразками французької армії на фронті, уряд національної оборони підписав 28 січня 1871 р. угоду з Пруссією про перемир'я. За умовами перемир'я уряд погоджувався на здачу столиці і давав попередню згоду на найпринизливіші умови майбутнього миру. За вимогою Бісмарка уряд національної оборони 8 лютого 1871 р. провів вибори до Національних зборів, де більшість серед депутатів отримали відверті монархісти. 26 лютого 1871 р. Національні збори в Бордо підписали попередній мирний договір з Пруссією, а також сформували новий уряд на чолі з Адольфом Тьєром. Національні збори після цього перебираються з Бордо до колишньої загородної королівської резиденції — Версаля, ближче до столиці[1, c. 176-179].

За умовами мирного договору Франція втрачала Ельзас і Лотарингію, сплачувала контрибуцію в розмірі п'яти мільярдів франків. Відбувалася також прусська окупація частини Франції. Але Париж не збирався складати зброю. У лютому 1871 р. був прийнятий Устав національної гвардії, визначена її структура (комітет батальйону, рада легіону, Центральний комітет національної гвардії). У березні 1871 р. до ЦК національної гвардії було обрано 20 чоловік із загального складу в 60 членів. Народ зберіг зброю, перевіз гармати в робітничі квартали Парижа.

Ця революція була спровокована спробою Тьєра роззброїти національну гвардію Парижа і перш за все відібрати в неї артилерію. Розпочата урядом 18 березня 1871 р. військова операція закінчилася повним провалом. Влада перейшла до Центрального комітету національної гвардії. Уряд Тьєра втік до Версаля, вивів туди війська, поліцію, жандармерію.

Повстання 18 березня розпочалося стихійно, але надалі влада опинилися в руках Центрального комітету національної гвардії, який і став першим революційним урядом.

Серед членів цього революційного уряду найбільшим авторитетом користувалися: робітник-палітурник Луї Ежен Варлен (1839-1871) -один із керівників Паризьких секцій І Інтернаціоналу; робітник-ливар Дюваль (1841-1871) — керівник префектури поліції, а згодом — один із керівників збройних сил Комуни; студент-медик Еміль Ед — генерал Комуни; робітник-капелюшник Шарль Амуру (1843-1871) — представник Комуни в Ліоні та Марселі; власник дрібної пральні Греньє — фактичний міністр внутрішніх справ; Франсуа Журд — делегат (міністр) міністерства фінансів, швець Едуард Пільє — керівник міністерства освіти. До складу ЦК національної гвардії входили робітники, ремісники, художники, літератори. Настільки ж різнорідним був його «партійний» склад — бланкісти, прудоністи, неоякобінці, безпартійні з демократичним світоглядом.

Постановою 19 березня Центральний комітет скасував становище облоги, скасував військові суди і зобов'язав усіх солдатів, які залишалися в столиці, зголоситися до складу національної гвардії. Це були заходи, що свідомо ставили на меті знищення «військового деспотизму». Ліквідуючи постійну армію і поліцію, революційний уряд зберігав як єдину збройну силу національну гвардію, тобто добровільне за своєю суттю народне ополчення.

Виконуючи директиву Тьєра, службовці державних установ перестали виходити на роботу. Вже 19 березня в офіційному оголошенні ЦК національної гвардії заявлялося: «Новий уряд республіки узяв у свої руки усі міністерства і всі адміністративні органи». Управляти міністерствами і відомствами були послані члени ЦК національної гвардії — робітники, студенти, ремісники, журналісти. Досвіду державного управління ці люди, зрозуміло, не мали жодного, але намагалися компенсувати брак його революційним ентузіазмом.

За час перебування при владі (по 28 березня) Центральний комітет національної гвардії спробував розширити свою соціальну і військову базу. Так, в його постанові вказувалося, що «усі, спроможні до військової служби, громадяни вступають до лав національної гвардії». Були здійснені кроки, спрямовані на зміцнення підтримки з боку широких народних мас: відкладено на різні строки квартирну плату, встановлено шестимісячний мораторій на сплату по векселям, введено безоплатне повернення закладених у ломбард речей першої необхідності їх власникам[4, c. 168-170].

Однак тимчасовий характер цієї влади був більше, ніж очевидним, перш за все для самого Центрального комітету національної гвардії. Вже 19 березня він у своєму зверненні оголосив, що «тепер наші повноваження вичерпуються і ми повертаємо вам ваш мандат, бо не прагнемо зайняти місце тих, кого тільки-но змела буря народного невдоволення. Готуйтеся ж негайно до комунальних виборів…».

Ці вибори були проведені 26-28 березня, після чого в присутності тисяч людей у приміщенні ратуші була проголошена Комуна.

Центральний комітет національної гвардії швидко встановив порядок у столиці, надіслав до міністерств і відомств своїх представників, вжив ряд соціально-економічних заходів. Основні зусилля він, однак, спрямував на організацію виборів до Паризької Комуни.

Вибори Паризької Комуни відбулися 26 березня 1871 p., a 28 березня на майдані біля ратуші Паризьку Комуну урочисто проголосили. Замість 90-та було обрано тільки 86 її членів. Однак зі складу Комуни відразу вибув 21 чоловік. Серед них були представники різних політичних течій: бланкісти, прудоністи, неоякобінці, члени паризької секції І Інтернаціоналу. Через деякий час зі складу Комуни вийшло ще 16 делегатів. На 1 квітня були призначені додаткові вибори, на яких було обрано 22 делегати.

Програмним документом Паризької Комуни стала Декларація Комуни «До французького народу» від 19 квітня 1871 p., покликана «роз'яснити характер, зміст і мету революції», що відбувається. Головною метою революції Декларація проголошувала «визнання і зміцнення Республіки, єдиної форми правління, сумісної з правами народу, з правильним і вільним розвитком суспільства». Одним з принципів політичного устрою була визнана повна автономія комун на всій території Франції. Невід'ємними правами таких комун мають бути: затвердження комунального бюджету, управління місцевими службами, організація судочинства, внутрішньої поліції, освіти, організація міської оборони і національної гвардії. Має бути забезпечена «постійна участь громадян у справах Комуни», вільний захист їхніх інтересів. Передбачалося призначення через обрання або за конкурсом відповідальних змінюваних посадових осіб і комунальних чиновників.

Виступаючи проти обтяжливої нерозумної деспотичної централізації, Декларація домагалася політичної єдності у вигляді «добровільної асоціації всіх місцевих ініціатив, вільного і добровільного співробітництва». Тому органом центральної адміністрації країни повинні були стати Збори делегатів усіх об'єднаних комун. Отже, форма об'єднання нагадувала конфедерацію[8, c. 214-216].

2. Державний лад Паризької Комуни

Державний лад Паризької Комуни був досить своєрідним.

Найвищим органом була сама Паризька Комуна, яка відразу оголосила себе «єдиною владою». Комуна визнала недійсними накази або повідомлення версальського уряду, забороняла чиновникам і службовцям їх виконувати. Було накладено «секвестр на все рухоме і нерухоме майно і на цінні папери всіх видів», які належали членам версальських зборів, членам уряду національної оборони і уряду Тьєра. Всі вони були визнані незаконними.

Вибори до Комуни проходили в умовах загального виборчого права (для чоловіків). Версальський контрреволюційний уряд закликав бойкотувати вибори, і в буржуазних та аристократичних кварталах столиці відсоток тих, хто взяв участь у голосуванні, був незначним. Комуну обирали в основному трудящі прошарки населення. До її складу увійшли найбільш видатні члени ЦК Національної гвардії -Варлен, Дюваль, Журд, Ед, Вайян та ін. Усього було обрано 86 депутатів. 21 з них пізніше відмовилися від своїх мандатів, оскільки здійснювана Комуною політика не задовольняла цих людей. Зрештою в Раді Комуни залишилися 25 робітників та 31 представник від інтелігенції і службовців.

Це був блок пролетарських та дрібнобуржуазних революціонерів. Більшість у ньому становили дрібнобуржуазні угруповання: нові якобінці, бланкісти, прудоністи, радикали. Активні діячі Паризької федерації І Інтернаціоналу (федералісти) в Раді Комуни перебували у меншості. Найближче до марксизму стояли Л. Верлен, Л. Френкель, Ежен Потьє — майбутній автор тексту «Інтернаціоналу».

Додаткові вибори відбулися 16 квітня, вони посилили присутність радикальних елементів в Раді Комуни.

Подібно до ЦК національної гвардії, Комуна розглядала себе не як муніципальний орган Парижа, а як центральний революційний уряд усієї Французької республіки. З правової точки зору це був нонсенс. Керівну роль в Раді Комуни протягом усього періоду її існування зберігали бланкісти, прихильники дрібнобуржуазного революціонера Огюста Бланкі. Ні він сам, ні його оточення не мали скільки-небудь чітких уявлень про характер майбутньої влади. Рішення приймалися методом спроб і помилок.

Комуна приймала закони, відповідно була вищим законодавчим органом. Але сама ж Комуна здійснювала і виконання цих законів, тобто виступала і вищим виконавчим органом. Це поєднання в особі одного політичного центру вищої законодавчої і виконавчої влади марксистська думка пізніше потрактувала як «одну з визначних рис Комуни як держави нового типу», зразка для наступних «пролетарських революцій».

Офіційне проголошення Комуни відбулося 28 березня 1871 р. Тоді ж було сформовано 10 комісій, 9 з яких мали чітко визначену компетенцію: фінансова, освіти, юстиції, зовнішніх зносин, праці, промисловості та обміну, суспільних служб, оборони, суспільної безпеки. Роль об'єднавчого центру узяла на себе особлива Виконавча комісія, до якої увійшли делегати інших комісій. 1 травня на її базі був сформований Комітет суспільного порятунку.

В діяльності комісій діяв принцип колегіальності при обговоренні питань та персональної відповідальності за виконання прийнятих рі- шень. На чолі кожної комісії був поставлений делегат (член) Комуни, наділений широкими повноваженнями. У своїй діяльності комісії спиралися на актив, передусім профспілковий. Особливо налагодженою була практика співробітництва з активістами там, де це дозволяли обставини, наприклад в роботі Комісії промисловості та обміну. Вдалою була діяльність Комісії освіти, яка зуміла прорвати блокаду невизнання і знайти спільну мову з викладачами шкіл, в т. ч. і вищих[2, c. 194-196].

Париж було розділено на 20 округів, на чолі яких стояли муніципальні мерії, що в свою чергу підпорядковувалися Раді Комуни.

Комуна завершила розпочатий Центральним комітетом національної гвардії злам старої буржуазної державної машини і заклала початок створенню «держави нового типу». На підтвердження рішень Центрального комітету були офіційно скасовані постійні армія та поліція.

Старий державний апарат, що майже одностайно став на шлях саботажу, був практично негайно замінений новим. На другий день після свого проголошення Комуна оголосила про втрату законної сили усіх розпоряджень Версальського уряду. Було введено виборність зайняття усіх посад: державні службовці обиралися народом, були підзвітні народу, і могли в будь-яку хвилину бути відкликані народом зі своїх посад — принаймні, в теорії. 2 квітня Комуною було прийнято декрет про встановлення максимальної заробітної плати державних службовців. В середньому ж заробітна плата службовців повинна була наближатися до оплати праці кваліфікованого робітника, не перевищуючи 6 тис. франків на рік.

Інтереси боротьби з Версальським урядом, складність внутрішньої і зовнішньої обстановки зумовили реорганізацію апарату державної влади, його еволюцію в бік централізації управлінських функцій. Якщо на першому засіданні Комуни було погоджено, що склад її президії (голова, 2 заступники, 2 секретарі) обирається на тижневий термін, а повноваження Виконавчої комісії обмежуються «проведенням у життя усіх декретів Комуни і усіх постанов інших комісій. Вона нічого не повинна робити без відома Комуни», то уже через місяць було створено орган з надзвичайними повноваженнями. 1 травня 1871 р. було оприлюднено декрет про утворення Комітету суспільного порятунку.

Стаття 3 декрету зазначала, що цьому органу з 5 осіб «надається найширша влада над усіма делегатами і комісіями, він буде відповідальний тільки перед Комуною». Загалом централізація управлінського апарату, посилення авторитарного характеру революційної влади диктувалися логікою боротьби. Штати відомств було скорочено (до 75%), для вступу на деякі посади пропонувалося пройти конкурс або витримати іспит на професійну придатність.

Самого лише революційного ентузіазму і навіть широкої підтримки мас, як виявилося, не було цілком достатньо для здійснення функцій управління. І хоча привілеї чиновників були скасовані, встановлено максимум їх заробітної плати (і тим самим відсторонено від управління класово ворожі елементи), Комуна була змушена особливо турбуватися про кадровий підбір управлінців. Так, зокрема, було піднято найнижчі ставки для державних службовців — це уже здійснювалося декретом від 2 квітня.

Революційний нігілізм швидко змінювався реалізмом і в інших питаннях революційного державного будівництва. Як вказувалося вище, і ЦК Національної гвардії і сама Комуна спершу розглядали себе в якості уряду усієї Французької республіки. Зрозуміло, сподіватися, що уся нація погодиться визнати над собою суверенітет столичного муніципалітету, обраного лише частиною населення Парижа, особливо не доводилося[6, c. 176-179].

Тому 19 квітня було розроблено і опубліковано план державного перетворення Французької республіки — «Декларацію до французького народу». Республіка визнавалася найбільш правильною формою правління. Усім комунам на території Франції мала бути надана повна автономія, а «кожному французу — повний розвиток його сил і здібностей як людини, громадянина і працівника». Республіка мала об'єднувати ці вільні комуни, організовані за зразком Паризької, їх автономні права повинні були обмежуватися в одному — інтересами сусідів і держави в цілому. Невід'ємними правами кожної окремої комуни оголошувалися:

1) комунальний бюджет (встановлення оподаткування і статей витрат), усі місцеві служби, включаючи поліцію, управління майном комуни;

2) призначення і відкликання усіх місцевих чиновників і посадових осіб;

3) «повна гарантія свободи особи, свободи совісті і свободи праці»;

4) постійна участь громадян у справах комуни, яка б забезпечила їм вільне волевиявлення і вільний захист своїх інтересів;

5) організація міської оборони і національної гвардії з правом обрання та зміщення командирів.

У цій же Декларації 19 квітня підкреслювалося, що «Париж не вимагає собі більше ніяких місцевих гарантій за умови, що в центральній адміністрації- зборах делегатів союзних комун — він знайде здійснення на практиці цих же принципів». Така постановка питання може розцінюватися як фактична відмова Паризької комуни розглядати себе в якості уряду усієї республіки при збереженні претензій на по- літичне лідерство: «Париж залишає за собою право провести у себе, якщо він буде вважати за потрібне, адміністративні і економічні реформи, яких вимагає його населення, створити установи, що сприяють розвитку і поширенню освіти, продуктивності праці, обміну і кредиту і зробити владу і власність загальним надбанням» (!).

Ідеї самоврядування набули великої популярності в 60-70-х роках XIX ст. завдяки поширенню анархізму. Декларацію 19 квітня слід розглядати швидше як анархістський, а не марксистський, документ. Нечітке окреслення компетенції майбутньої «центральної адміністрації» можна розцінювати як додаткове свідчення відсутності у революціонерів чітких уявлень про майбутнє їх влади.

Декларація закликала народ до здійснення «комунальної революції» (на заклик Парижа спроби встановити комуни здійснювалися в Ліоні, Гаврі, Льєжі та ін. містах). Чи була б така революція, в разі своєї дуже малоймовірної перемоги, революцією пролетарською і соціалістичною? За логікою марксистів, анархізм — дрібнобуржуазна політична течія. Відповідно, і комунальну революцію слід розглядати як дрібнобуржуазну, а не соціалістичну.

Революціонери Парижа вважали свою справу лише початком «комунальної революції», яка знаменує «нову еру експериментальної, позитивної і наукової політики і кінець старого чиновництва та клерикального світу, кінець мілітаризму, бюрократизму, експлуатації … усього того, що підтримувало рабство пролетаріату» (Ленін).

Справді, на обмеженій території французької столиці вдалося на 72 доби «скасувати» стару армію, стару поліцію, старе чиновництво. Однак створити ефективні нові органи управління виявилося набагато важче.

Тут далося взнаки не лише ідеалістичне ставлення до держави. Чого, наприклад, вартий декрет від 29 березня, який в п. З оголошував: «Всі, здатні до військової служби, громадяни вступають у ряди національної гвардії». Чи, знову-таки для прикладу: Декларація від 19 квітня про збереження єдності Франції, яка надалі не буде результатом «деспотичної довільної і обтяжливої централізації». Нова влада наївно переоцінювала власні можливості, силу опору пануючих класів та їх державницької організації, силу звички, традиції. Звідси -закономірна прірва між деклараціями і діями[10, c. 186-188].

Доходило до парадоксу: Декларація Комуни до французького народу 19 квітня проголошує: «повна гарантія прав свободи особи, свободи совісті … постійна участь громадян у справах комуни через вільне виявлення своїх поглядів, вільний захист своїх інтересів», а днем раніше Комуна постановляє «закрити газети «Вечір», «Дзвін», «Суспільна думка» і «Суспільна користь». Комуна часто, навіть в одному й тому ж документі, проголошує діаметрально протилежні принципи: загальнодемократичні, анархістські і ті, що пізніше будуть розцінені марксистськими істориками як «диктатура пролетаріату на ділі».

Загалом, розглядаючи питання про державний лад Паризької Комуни, слід обережно ставитися до тези про його нібито «пролетарський» характер. Ні Рада Комуни, ні голови її важливіших комісій не були ані комуністами (в сучасному розумінні слова), ані «пролетарськими революціонерами». Держава, яку вони мріяли побудувати, мала б куди менше рис «пролетарської диктатури», ніж демократії, а впливи анархізму, прудонізму, бланкізму на дії і наміри її провідників були куди сильнішими від марксистських.

Друга деталь, на якій варто було б акцентувати увагу — це тенденція до посилення централізації влади в ході боротьби з версальським режимом. Щоправда, самі комунари сприймали її як тимчасову. Для прикладу, в самому Парижі управління усіма 20 округами перейшло до рук особливо призначених депутатів Ради Комуни (а не до місцевого самоуправління, як передбачалося на початках), та цей крок розглядався як тимчасовий і такий, що не зачіпає принципів самоуправління.

Звернемо увагу і на ту обставину, що в певних випадках Комуні вдавалося вирішувати окремі соціальні проблеми навіть більш ефективно, ніж відлагодженому апарату буржуазної держави. Так, передача функцій охорони суспільного порядку до рук Національної гвардії сприяла різкому скороченню проявів злочинності. За 72 дні існування Комуни в Парижі не відбулося жодного серйозного злочину. Вдалося також відносно налагодити освіту. Разом з тим, основна маса питань управління комунальним господарством була фактично провалена. Незначним був і авторитет Комуни за межами бунтівної столиці, особливо неприязно до неї ставилося французьке село. Революційний уряд так і не зумів налагодити постачання продовольства, забезпечити нормальне функціонування транспорту і зв'язку тощо.

Ця держава не була повноцінною і в тому розумінні, що не зуміла дати своїм лояльним громадянам задовільного забезпечення тих функцій, задля яких взагалі існує держава: сприятливого міжнародного становища, стимулювання поступального розвитку економіки, захисту законно надбаної власності від безпідставних реквізицій тощо. І справа тут навіть не в тому, що Комуна «не встигла» — сам суперечливий характер цієї влади не дозволяв навіть припустити, що усі поставлені завдання можуть будь-коли бути виконані за умови дотримання проголошених принципів[3, c. 236-238].

Паризька Комуна не знала розподілу влади. її декрети і розпорядження виконували комісії, які вона створювала зі свого складу. Комуна обирала десять таких комісій, кожна з яких відала «функціями колишніх міністерств»:

1) виконавча комісія, яка мала провадити в життя усі декрети Комуни і постанови інших комісій;

2) військова комісія замість військового міністерства;

3) комісія продовольства, яка мала забезпечити Париж продуктами харчування не менше як на три місяці;

4) комісія фінансів, яка отримала повноваження міністерства фінансів; в її розпорядженні був Французький банк;

5) комісія юстиції;

6) комісія громадської безпеки, у віданні якої перебувала префектура поліції;

7) комісія праці, промисловості і обміну;

8) комісія громадських служб;

9) комісія зовнішніх відносин;

10) комісія освіти.

Однак така структура державного апарату мала серйозні недоліки. У Паризькій Комуні не було належного керівництва центру: президія обиралася лише на один тиждень) У комісіях не існувало постійного голови або бюро. А централізація управління була вкрай необхідна. Спочатку реорганізували виконавчу комісію, яка тепер складалася з дев'яти представників усіх інших комісій і спрямовувала їх роботу. 1 травня 1871 р. був прийнятий декрет про організацію Комітету громадського порятунку, що складався з п'яти членів. Але цей орган уже не встиг як слід розгорнути свою діяльність.

Почалася робота по створенню центрального апарату управління. Так, Центральний комітет національної гвардії направляв до міністерств своїх представників. Те саме робила і Паризька Комуна, призначаючи в усі важливі відомства по одному делегату, який мав працювати під контролем комісії і Комуни. Таким чином була знищена чиновна бюрократія. Комуна скасувала привілеї чиновництва, ліквідувала особливий статус цієї замкненої групи. За саботаж, невихід на роботу звільняли чиновників, обирали нових працівників, перетворюючи їх на службовців Комуни.

Комуна скасувала стару поліцію, знищила жандармерію. Порядок у Парижі підтримували резервні пролетарські батальйони національної гвардії.)

Місцеве управління організовувалося відповідно у 20-ти округах, на які поділявся Париж. Справами округу відали члени Комуни, які мали право створювати необхідні комісії[7, c. 167-169].

Паризькою Комуною була ліквідована стара судова система. Комуна створювала новий судовий апарат. Низовою судовою інстанцією залишалися мирові судці, які повинні були обиратися населенням. Але тимчасово їх довелося призначати виконавчій комісії. Мирові судді розглядали як цивільні, так і незначні кримінальні справи. Для серйозніших справ передбачалося створити Палату цивільних справ. Судові пристави, нотаріуси, комісари-оцінювачі перетворювалися на службовців Паризької Комуни. Декретом Комуни від 22 квітня 1871 р. утворювався спеціальний суд — Обвинувальне журі, а 6 травня до його складу було обрано 80 делегатів національної гвардії. Була зроблена спроба організувати також військові суди. Функції громадського звинувачення були покладені на прокурора Комуни та його заступників, які призначалися самою Комуною.

Практикувала Паризька Комуна і заходи репресивного характеру. Так, декретом «Про заручників» від 5 квітня 1871 р. для покарання осіб, запідозрених у спільництві з версальським урядом, скликався «не пізніше двадцяти чотирьох годин» обвинувальний суд», який мав оголосити свій вирок «не пізніше сорока восьми годин» (ст. 3). Обвинувачені, затримані за вироком обвинувального суду, оголошувались «заручниками паризького народу» (ст. 4). Комуна погрожувала версальському уряду, що всяка страта військовополоненого або прихильника законного уряду Паризької Комуни матиме своїм негайним наслідком «страту потрійного числа заручників», призначених жеребкуванням (ст. 5). Відповідно до декрету було заарештовано близько двохсот заручників, серед яких були архієпископ, декілька священиків, чиновники, жандарми. В останні дні Паризької Комуни 84 заручники було розстріляно.

Комуна проголошувала демократичне судочинство, прилюдний, рівний для всіх суд, виборність суддів, свободу захисту. Широкі права надавалися звинуваченим. Вони мали право вимагати виклику свідків за рахунок Комуни, обирати захисника на свій розсуд та ін.

Декретом від 2 квітня 1871 р. церква була відокремлена від держави, бюджет культів скасовувався. Майно, яке належало релігійним конгрегаціям, оголошувалося національною власністю. У зачинених церквах відкривалися клуби.

29 березня 1871 p. з'явився декрет про скасування старої армії і заміну її національною гвардією. «Ніяка військова сила, — було сказано в декреті, — крім національної гвардії, не може бути заснована в Парижі або введена в нього» (ст. 2). Усі здатні до військової служби громадяни повинні були вступити до лав національної гвардії[1, c. 264-267].

3. Соціально-економічні заходи Комуни

Ще ЦК Національної гвардії у перші дні після переможного повстання 18 березня прийняв ряд важливих декретів і розпоряджень. Так, був виданий декрет про призупинку розпродажу закладених у ломбардах речей та про повернення власникам усіх закладів, оцінених у суму до 15 франків. Заборонялося виселення з квартир жильців за несвоєчасну сплату квартирної плати. В ці перші дні були видані декрети про регулярну виплату утримання національним гвардійцям та про виділення 1 млн франків для розподілу суми між жителями міста, які найбільш гостро потребували грошової допомоги.

Паризька Комуна розширила і зміцнила це соціальне законодавство. Зокрема, була встановлена пенсія для дітей загиблих національних гвардійців, відмінялася нічна праця пекарів, введені пільги для кравців, зайнятих пошиттям мундирів для національної гвардії. Цікаво, що Комуна захищала інтереси не тільки працівників найманої праці -пролетарів, але й дрібної буржуазії. Так, декрет від 17 квітня вводив відтермінування сплати боргів по комерційних векселях. Цей захід буквально врятував тисячі дрібних торгівців і підприємців. Важливе значення мав декрет 16 квітня про передачу в руки робітників і виробничих асоціацій промислових підприємств, залишених їх власниками.

В даному декреті цікавими видаються два моменти. По-перше, п. 2 Декрету передбачав підготувати «доповідь з викладом практичних заходів, з допомогою яких можна було б негайно запустити в дію ці майстерні, але уже не силами господарів-дезертирів, які їх покинули, а силами кооперативної асоціації зайнятих у них робітників».

Тобто, мова йшла про передачу принаймні частини промисловості у відання робітничих колективів, а не держави, як потім практикувалося в СРСР та інших «соціалістичних країнах». Спроба Й. Тіто в Югославії передати промисловість робітничим колективам була засуджена усім «соціалістичним світом» як «анархо-синдикалізм», а сам югославський шлях розвитку як небезпечний відступ від марксизму.

По-друге, п. 4 Декрету пропонував «заснувати третейський суд, який у випадку повернення господарів повинен буде встановити умови остаточної передачі майстерень робітничим товариствам і розмір винагороди, котру ці товариства повинні будуть сплатити колишнім господарям».

Намір оплатити капіталістам їх відчужувану власність знову-таки нагадує не т. зв. червоногвардійську атаку на капітал, здійснену в Радянському Союзі, а, швидше, щось подібне до англійської лейбористської націоналізації частини промисловості у кінці 40-х — на поч. 50-х років XX ст. Тобто, Ленін і Сталін використали досвід Комуни з точністю до навпаки, а їх нібито опортуністичні опоненти були насправді набагато ближчими до ідей «першої у світі пролетарської держави».

25 квітня 1871 р. Комуна прийняла декрет про реквізицію пустуючих квартир буржуазії. Передбачалося, що: «1. Усі пустуючі квартири реквізуються. 2. Ці квартири передаються у розпорядження мешканців обстрілюваних (ворожою) артилерією кварталів». Звернемо увагу, що квартири не конфіскуються (безоплатно), а реквізуються (тобто вилучаються оплатно). Передаються вони не у власність, а у користування осіб, які залишилися без даху над головою внаслідок обстрілів.

27 квітня вийшов декрет про заборону вирахувань із заробітної плати та штрафування робітників їхніми працедавцями. Передбачалося навіть повернути робітникам усі суми вирахувань і штрафів, накладених після 18 березня. Комуна погрожувала судовим переслідуванням порушникам цього розпорядження, причому обґрунтовувала це тим, що «подібного роду покарання (робітників) … не є результатом скільки-небудь правоправної юрисдикції». Сама постановка питання цікава тим, що Комуна не відкидає апріорі усталену систему буржуазного права, а навіть шукає в ній обгрунтувань для власної законодавчої діяльності[5, c. 182-184].

За недовгий час свого існування Паризька Комуна встигла вжити ряд важливих соціально-економічних заходів.

Так, 16 квітня 1871 р. був виданий Декрет про передачу промислових підприємств до рук робітничих асоціацій (декрет про покинуті майстерні). Беручи до уваги, що багато майстерень було покинуто своїми господарями, які втекли з Парижа, Комуна доручила робітничим синдикальним камерам утворити комісії, які дадуть статистику покинутих майстерень, точний опис стану, в якому вони перебувають, викласти практичні заходи, завдяки яким можна було б пустити в хід ці майстерні силами кооперативної асоціації зайнятих в них робітників, виробити проект статуту цих асоціацій. На випадок повернення господарів цих майстерень третейський суд має визначити розмір відшкодування, який ці асоціації плататимуть колишнім господарям.

У травні 1871 р. Комуна затвердила Статут Луврських майстерень з ремонту зброї, який вводив нові принципи керівництва майстернями. Органами управління стали загальні збори робітників, рада майстерень і делегат, який знаходився при Комуні, але обирався загальними зборами робітників.

Велику увагу приділяла Комуна регулюванню умов праці робітників. Був встановлений максимум заробітної плати, який визначався «в шість тисяч франків на рік». Однак більш важливим був Декрет про обов'язковий мінімум заробітної плати від 13 травня 1871 p., що поширювався на робітників, зайнятих виконанням замовлень для Комуни. Комісія праці і обміну мала переглянути всі контракти, укладені до цього часу Комуною, з встановленням мінімальної заробітної плати. Комуна також постановила ще одним декретом встановити мінімум платні помічникам учителів і директорам, а також прирівняти платню вчительок «до платні вчителів, а саме тисяча п'ятсот франків для помічниць і дві тисячі для директрис»[9, c. 242-243].

Декретом Комуни від 27 квітня 1871 р. заборонялися свавільні штрафи і відрахування із заробітної плати службовців і робітників. Адміністрація як приватних, так і громадських підприємств зобов'язувалася виплачувати заробітну плату «у повному розмірі». У відповідь на вимоги «всієї корпорації робітників-булочників» Виконавча комісія Декретом Комуни про заборону нічної праці в пекарнях від 20 квітня 1871 р. скасувала в них нічну працю.

З метою справедливого розподілу вільних робочих місць в округах були утворені біржі праці.

Паризька Комуна надавала необхідну матеріальну допомогу населенню Парижа. Ще ЦК національної гвардії видав парижанам, які бідували, один мільйон франків. Паризька Комуна своїми декретами припинила «всі судові переслідування про прострочку платежів», встановила відстрочку квартирної плати. Була проведена реквізиція незаселених квартир, які передавалися «в розпорядження жителів кварталів, що бомбардуються». Дуже важливе рішення було прийняте щодо ломбардів. Комуна постановила: «Рухоме майно (меблі, плаття, білизна, постіль, книги та інструменти праці), закладене до 25 квітня 1871 р. на суму, що не перевищує двадцяти франків, буде безплатно повертатися власникам».

Здійснюючи ломку старої буржуазної держави, Комуна не могла не зачепити питання про перебудову судового апарату. Передбачалося оновити його на основі виборів, призначення суддів Виконавчою комісією Комуни розглядалося лише як тимчасовий захід. Нижчою судовою інстанцією стали мирові судді, які розглядали незначні карні і цивільні справи. Ця ланка судового апарату комплектувалася з осіб без будь-якої юридичної освіти, як правило, робітників чи ремісників, авторитетних у власному середовищі. Серйозніші злочини мав розглядати особливий суд — Звинувачувальне журі за участю присяжних засідателів. Стати присяжним міг будь-який громадянин, що був членом національної гвардії. Ця остання деталь усувала від здійснення правосуддя політичних супротивників Комуни.

Вважається, що саме Комуна започаткувала «пролетарські принципи правосуддя»: рівний для всіх суд, виборність, відповідальність і змінюваність суддів, гласність суду, безплатне здійснення записів актів громадянського стану. Пізніше цей, багато в чому уявний, досвід будуть застосовувати при розбудові судової системи СРСР та його європейських сателітів.

5 квітня 1871 р. був прийнятий Декрет про репресії, яким вводився інститут заложників. Комуна погрожувала Версальському уряду у випадку страт полонених комунарів у свою чергу застосовувати розстріли співробітників і агентів цього уряду. В останні дні Комуни були страчені 64 з 200 узятих заложників.

Серед інших заходів репресивного характеру відзначимо Декрет про судову відповідальність 6 членів Версальського уряду (їх майно піддягало секвестру), введення карної відповідальності за дезертирство та деякі інші заходи. Проте, так і не був прийнятий декрет про тотальне закриття реакційної преси, оскільки, на думку комунарів, це стало б «порушенням принципів».

Взагалі, у багатьох випадках керівники Комуни намагалися проводити свою політику, що називається, чистими руками, хоча ці правила гри були абсолютно непритаманні їхнім супротивникам. Так, наприклад, не були вилучені кошти з Французького банку, який Комуна розглядала як надбання нації. Натомість Версальський уряд не тільки користувався активами цієї фінансової установи, але й таємно вивіз із Парижа кліше для друкування банкнот.

Декрет від 14 квітня під загрозою революційного переслідування забороняв незаконні арешти, обшуки, реквізиції. Комуна вселяла бездомних у пустуючі квартири утікачів, передавала в руки робітничих колективів покинуті власниками заводи, але рішуче переслідувала мародерство під маскою революційної пильності.

28 травня 1871 р. версальські війська остаточно придушили Паризьку Комуну. Близько 30 тис. її учасників були розстріляні, ще понад 50 тис- відправлені на каторгу, у в'язниці, на заслання.

Комуна здійснила широку демократизацію системи народної освіти. Проголошувалося введення загальної, безплатної, обов’язкової, всебічної шкільної освіти. Демократичні перетворення торкалися також бібліотечної справи, художніх музеїв, театрів, які були передані у відання Комісії освіти.

Паризька Комуна проіснувала лише сімдесят два дні. Не всі свої задуми вона втілила в життя. Та Комуна зробила свій внесок в історичний досвід розвитку демократії, збагатила його принципово новими державними і правовими інститутами[4, c. 267-269].

Висновки

Влада робітників у дні Паризької Комуни 1871 року продержалась недовго – всього 72 дня.

Паризька комуна стала переломним рубежем в розвитку капіталістичного суспільства. Вона показала і довела, що боротьба між буржуазією і пролетаріатом, між експлуататорами та експлуатованими досягла такого ступеня непримиренності, що поставила на порядок дня скасування капіталістичного ладу і встановлення влади робітничого класу . Незаперечне історичне значення Паризької Комуни найперше в тому, що це був перший в історії людського суспільства досвід створення держави нового типу, яка принципово відрізняється від буржуазної, перший досвід диктатури пролетаріату.

В Комуну було обрано 86 чоловік. В Комуну пройшло 17 представників великої та середньої торгово-промислової буржуазії і буржуазії інтелігенції , які вийшли з її складу у перші дні її роботи.

В комуні залишилося 68 чоловік 32 представники інтелігенції (журналісти, адвокати, лікарі, офіцери та інші), 25 робітників, 8 службовців, 1 ремісник, 2 дрібні підприємці . За своїми політичними поглядами 19 з них були неоякобинцями, 18 – бланкістами, 13 – прудоністами, 10 – лівими прудоністами, 3 – букіністами, 2 – були близькі до марксизму.

Не дивлячись на всі слабкості і помилки , Паризька Комуна мала незаперечне значення в історії нового часу . Паризька Комуна була формою диктатури пролетаріату і представляла собою нову більш високу , ніж будь – яка із відомих раніше форма демократії .

Велике значення мала Паризька Комуна в соціальному і політичному законодавстві . Соціальне законодавство , Комуни , не дивлячись на те , що в цій області їй вдалось зробити менше ніж у політичній , тим не менше ясно показує, що такими заходами ,як декрети про розстрочку платежів за борговими зобов’язаннями і про відміну виплати за ними процентів , про відстрочку виплати квартирної плати, про повернення частини закладених в ломбард речей , про розвиток системи народної освіти і т.п., Комуна захищала також інтереси мілкої буржуазії і широких верств середніх класів взагалі.

В політичному законодавстві Комуна досягла :

— заміна постійної армії і поліції озброєним народом;

— знищення старого бюрократичного чиновницького апарату і заміна його новими демократичними органами державної влади сформованими з людей , які вийшли з народних мас ;

— виборність, змінність і відповідальність перед народом всіх державних службовців ;

— встановлення для вищих державних служб межі заробітної плати , яка б наближалась до заробітної плати кваліфікованого робітника ;

— поєднання в одному вищому державному органі – Комуні – законодавчої і виконавчої влади і перетворення її у “працюючий заклад” ;

— організація єдності нації шляхом об’єднання дії комун на основі свідомого , демократичного , пролетарського централізму .

Ось ця сукупність заходів, здійснених паризькими комунарами, і визначала Комуну як державу нового типу.

Список використаної літератури

1. Історія держави і права зарубіжних країн: Хрестоматія/ Нац. юрид. академія України ім. Ярослава Мудрого, Науково-дослідний інститут державного будівництва та місцевого самоврядування Академії правових наук України; За ред. В.Д. Гончаренко. — К.: Видавничий дім, 2002. — 714 с.

2. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник / О. М. Джужа, В. С. Калиновський, Т. А. Третьякова та ін.; За заг. ред. О. М. Джужи. — 2-ге вид., переробл. і доп.. — К.: Атіка, 2005. — 255 с.

3. Бостан Л. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник / Людмила Бостан, Сергій Бостан,; Наук. ред. С. М. Тимченко; М-во освіти і науки України, М-во внутрішніх справ України, Запорізький юридичний ін-т. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 671 с.

4. Глиняний В. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник / Володимир Павлович Глиняний,; Одес. нац. юрид. академія. — 5-те вид., перероб. і доп.. — К.: Істина, 2005. — 767 с.

5. Дахно І. Історія держави і права: Навчальний посібник-довідник для студентів ВНЗ/ Іван Дахно,. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 405 с.

6. Омельченко І. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчально-методичний посібник/ Ірина Омельченко, Олег Сорокін, Валентин Череватий,; Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького НАН України. — К.: Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького, 2000. — 132 с.

7. Страхов М. Історія держави і права зарубіжних країн: Підручник/ Микола Страхов,; Нац. юридична акад. України ім. Ярослава Мудрого, Акад. правових наук України. — 2-е вид., переробл. і доп.. — К.: Видавничий дім, 2003. — 582 с.

8. Хома Н. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник / Наталія Хома,. — 4-те вид., стереотипне. — Львів: Новий Світ-2000, 2007. — 474 с.

9. Шевченко О. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник для студ. юрид. вузів та фак./ Олександр Оксентійович Шевченко,; Відп. ред. І.Д.Борис. — К.: Вентурі, 1997. — 303 с.

10. Шостенко І. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчально-методичний посібник/ Іван Шостенко, Оксана Шостенко,; МАУП. — К.: МАУП, 2003. — 101 с.