Вступ

Культура (лат. colere — «населяти», «вирощувати», «сприяти», «успадковувати») — сукупність матеріальних і духовних, нематеріальних цінностей, створених людством протягом його історії. Це поняття може вживатися в таких значеннях:

— Рівень розвитку суспільства у певну епоху.

— Те, що створюється для задоволення духовних потреб людини.

— Освіченість, вихованість.

— Рівень, ступінь досконалості якої-небудь галузі господарської або розумової діяльності.

— Алгоритми людської поведінки і символічних структур, які надають цій поведінці сенсу і значимості [2, с. 14].

Поняття культура об’єднує в собі науку (включно з технологією) і освіту, мистецтво (літературу та інші галузі), мораль, уклад життя та світогляд.

Зі всього розмаїття соціальних процесів, відносин і фактів, які існували у минулому й існують нині, ми виділяємо певну особливу сферу, яка іменується культурою. Більшість людей переконана, що саме культура — те головне, основне, що відрізняє людське і соціальне буття від існування дикої природи. Пояснення і докази цієї тези наводяться найрізноманітніші — в залежності від того, що розуміється під культурою.

1.   Причини виникнення культури

Слово «культура» — латинського походження, яке буквально означало обробку, догляд, поліпшення. У класичній давнині воно вперше було зафіксоване в праці Марка Порція Катона «De agri cultura» (ІІІ ст. до н. е.), присвяченій турботам землевласника, який обробляв землю з використанням рабської праці. Турботи відповідали духові часу: автор рекомендував утримувати рабів надголодь, завантажувати їх роботою без міри, щоб втримати від крадіжки і легковажних занять. Господареві наказувалося бути скупим і обачним, не впадати в надмірності і нікому не довіряти.

Таке значення слова «культура» — «землеробство» — пішло у минуле. Набагато ближче до нашого розуміння культури те, що думали про землеробство римські вчені Варрон, Колумелла (І ст. до н. е.). Вони пропонували такі способи організації сільського господарства, які підвищили б продуктивність праці, зацікавленість рабів. Слово «культура» набуло багатозначності у знаменитого римського оратора і публіциста Цицерона. У одному з своїх листів він говорить про «культуру духу», тобто про розвиток розумових здібностей, що є гідним завданням для вільної людини і дається завдяки заняттям філософією [4, с. 25].

Зігравши роль універсальної мови у середньовічній Європі, латина донесла до нас слово «культура» через пітьму сторіч. Правда, вживалося воно тільки у словосполученнях і означало ступінь майстерності в якій-небудь галузі, придбання розумових навичок (наприклад, cultura juris — вироблення правил поведінки, cultura scientiae — засвоєння науки, cultura literarum — вдосконалення письма) [4, с. 25].

Така різноманітність контекстів вживання слова «культура» не пройшла безслідно. До XVIII ст., згідно з висновками лінгвістів слово «культура» стало окремою, самостійною лексичною одиницею, означаючи обізнаність, освіченість, вихованість — все те, що і зараз ототожнюють з культурністю. Як його синонім, використовувалося також поняття «цивілізація». Завдяки зусиллям філософів і істориків, за останні три сторіччя скромне латинське слово увійшло у всі європейські мови, набуло універсального значення, перетворилося на філософське поняття і стало об’єктом наукових досліджень.

Сучасні дослідники шукають аналоги терміну «культура» у інших мовах. Так, у давньогрецькій вживалося слово «пайдейя», що означало виховання гармонійної особистості (в дитині), китайською мовою — «жень» і «вень» означали виховання благородної людини, у давньоіндійській літературі говорилося про «дхармашастру» (вчення про життєві правила поведінки й обов’язки віруючого) [4, с. 26]. Ця схожість виправдовує використання поняття «культура» для вивчення різноманітних історичних фактів.

Завдяки зусиллям філософів і істориків слово культура перетворилось на філософське поняття і стало об’єктом наукових досліджень.

Вчені вісімнадцятого та початку дев’ятнадцятого сторіччя часто ототожнюють культуру з цивілізацією і протиставляють природі. Так про людей, яким бракує елементів „високої культури” говорять як про „природніх”, віддаючи їм роль носіїв „низької” культури. Подібне визначення культури було розкритиковане за намагання придушити «людську природу» [4, с. 26].

Наприкінці дев’ятнадцятого сторіччя антропологи надають поняттю культура більш широкого змісту, згідно якого культура походить від універсальної здатності людини систематизувати, кодувати і передавати досвід.

Культуру можна визначити, як сукупність знаків, об’єднаних у системи. Знаки — це сигнали, предмети, все, що може бути носієм значення (наприклад, звуки мови, букви, цифри, слова, символи, зображення, тощо). В результаті народи, живучи окремо один від одного, розробляють унікальні, властиві лише їм культури, але елементи різних культур можуть легко поширюватися від однієї групи людей до іншої, сприяючи тим самим розвитку культури.

Якщо відволіктися від змісту культури, то її можна визначити як сукупність знаків, об’єднаних у системи. Знаки — це сигнали, предмети, взагалі все, що може бути носієм значення (наприклад, звуки мови, букви, цифри, слова і числа, символи, зображення тощо). Розрізняють знаки «природні», тобто ті, які виникли стихійно, і штучні, спеціально вигадані людьми для досягнення свідомо поставлених цілей (наприклад, математичні формули або знаки дорожнього руху). Завдяки системній організації, яка властива всім знакам загального користування, соціальна інформація зберігається, нагромаджується і передається від людини до людини, від покоління до покоління. У зв’язку з тим, що обсяг соціальної пам’яті не безмежний, культуру також визначають як спосіб організації і відбору знаків відповідно до їх значущості для майбутньої діяльності людей [4, с. 27].

Однак, як і попередні визначення, знакова теорія спирається лише на зовнішні сторони буття культури. Уявімо собі, що внаслідок якоїсь страшної епідемії люди зникли. Всі створені людством і зафіксовані у знаках культурні цінності втрачають значення. Інакше кажучи, існування знаків має сенс тільки тоді, коли живуть люди, які їх створюють, відтворюють і, головне, розуміють. Тому у філософському значенні слова, в культурі розкривається творчий характер людського буття, здатність людини змінювати природу, суспільство і саму себе, а також наділяти продукти своєї діяльності загальнозначущими функціями. Таким чином, культура — це поняття, яке означає певний історичний рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людини, втілений у типах і формах організації життя і діяльності людей, а також в цінностях, які створюються ними.

Становлення культурологічної думки почалося у стародавньому світі, її розвиток мав свої особливості у Середні віки і Новий час. В давнину для людини реальне життя не було чимось відмінним від міфологічного світу. Древні релігії були політеїстичними (політеїзм — віра у багатьох богів). Люди спілкувалися з богами так само, як один з одним. Міфологічне мислення як форма колективної свідомості складає величезний пласт культури, є культурною реальністю і, одночасно, містить уявлення про культуру у древніх. У цьому випадку сприйняття культури включало в себе поклоніння, шанування, культ [4, с. 28].

Давньогрецькі філософи Платон, Протагор, Полібій і китайський філософ Сима Цянь вважали культуру частиною божественної природи і її виявом. Подібно будь-якій живій істоті, культура народжується, живе і вмирає, а етапи її розвитку нагадують зміну пори року. Традицію такого розуміння культури пізніше збережуть деякі арабські вчені. Так, історик і філософ Ібн-Халдун стверджував, що повний цикл розвитку культури відбувається протягом 120 років, після чого стара культура буває «переможеною» іншою, більш сильною культурою (частіше за все — культурою кочовиків). Цей напрямок отримав назву «культурного натуралізму» [4, с. 32]. Для нього характерні: перенесення рис природи на культуру, обожнювання культури у всіх її виявах, в тому числі у формі державної влади, ідея циклічності розвитку культури.

Відчуваючи світобудову як вищу гармонію, давні греки прагнули створити фрагмент досконалості на землі. Живим втіленням їх уявлень про гармонію, культурним зразком був поліс — місто-держава, яка формує людину культури. Так, Аристотель розробляв ідею культурної людини як зразкового громадянина. Тобто, в цілому розуміння культури носило гуманістичний характер.

В середньовічній Європі утверджується християнство — монотеїстична релігія (монотеїзм — віра в одного бога). Воно об’єднало у собі і світогляд, і філософію, і етику, і правові норми, підпорядкувало собі науку, освіту, мистецтво. Відповідно проблеми культури висвітлювалися у працях філософів-богословів. Для Августина Блаженного «без віри немає знання, немає істини». Світова історія за Августином Блаженним є результатом божественного визначення. «Гріховному» світському граду він протиставляє «град божий», утверджуючи, таким чином, пріоритет церкви.

Спробу поєднати арістотелізм і християнство здійснить знаменитий католицький богослов Фома Аквінський. Основний принцип його філософії — гармонія віри і розуму, оскільки розум здатний раціонально довести існування Бога і розбити заперечення проти істин віри. В розробленій ним системі сполучилися, не змішуючись, філософія і теологія, держава і церква, громадянська і християнська доброчесність.

Епоха Відродження утверджує гуманістичний ідеал. Культура уявляється мислителям Відродження результатом вільної творчої діяльності людини. Свобода і творчість як принципи людського співжиття протиставляються середньовічній ієрархії, підлеглості церкві. Дж. Манетті пише трактат “Про гідність і довершеність людини”, спрямований проти Папи Іннокентія III, Джованні Піко делла Мірандола створює “Промову про гідність людини” [4, с. 34]. Вільна творчість і гідна поведінка стають обов’язковим змістом морально-етичних міркувань і концепцій епохи.

Принципово по-новому культурний досвід минулого і сучасності, причини виникнення і шляхи розвитку культури переосмислюються у XVIII ст. Просвітництвом. Епоха прагне до цілісного сприйняття культури людства, розуміючи її як продукт діяльності людського розуму. У ряді праць поняття “культура” і “природа” протиставляються. Так, Жан-Жак Руссо вважає природу продуктом довершеного божественного розуму, а культуру – недосконалого людського розуму, негативно ставиться до культурного прогресу. Усуненню опозиції “культура”-“природа”, пошуку шляхів їх гармонічного поєднання присвячені роботи Іммануїла Канта (1724-1804). За Кантом причиною виникнення культури є суспільна сутність людини. Філософ виділяє дві реальності: світ природи (тваринного начала, зла, жорстокості) і світ свободи (людини, культури, моралі). Перетинаються і примирюються два протилежних начала в уявленнях про прекрасне й у творенні прекрасного, що власне і є метою культурної діяльності. В етиці Кант вводить категоричний імператив, тобто обов’язкове і безумовне моральне правило, всезагальний закон поведінки, який долає і виключає будь-яке зло [4, с. 35].

До другої половини XVIII ст. належить діяльність німецького філософа й історика Й.Г.Гердера. Для Гердера культура є наслідком здатності людини до творчої і розумової діяльності, яка знаходить вираз у мові, науці, ремеслі, мистецтві, державі, релігії, сім’ї. Гердер вперше визначив культуру як необхідну і невід’ємну реальність людського суспільства, стверджуючи, що некультурних народів взагалі не існує. Є більш культурні і менш культурні народи. Рівень культури філософ пов’язує з прогресом освіти. У роботі “Про походження мови” (1772 р.) Гердер пов’язує появу мови з фізіологічно закладеною в людині здібністю до мислення, у розвитку мови вбачає прогрес культури. Він одним з перших зацікавився вивченням національних культур як форм існування світової. Гердер виділив етапи, через які проходить національне відродження: I — вивчення історії, етнографії, II — формування національної літературної мови, III — виникнення національних політичних організацій, боротьба за незалежність [4, с. 36].

Остаточно опозиція “природи” і “культури” знімається в філософії Георга Фрідріха Вільгельма Гегеля, (1770-1831), для якого “культура є… звільнення і робота вищого звільнення”, що розуміється як поетапний рух від природної безпосередності до вищої духовності. Історія людства за Гегелем є сходи вгору, по яким людина, звільнюючись, підіймається шляхом пізнання абсолютного духу. Гегель зводить культуру до духовного розвитку людства, розуміючи творчість як діалектичне сходження духу [4,с. 38].

В першій половині XIX ст. з’явилися роботи російського вченого М.Я.Данилевського. У книзі “Росія і Європа” він висунув концепцію “замкненого (локального) розвитку культур”. Кожний народ, за Данилевським, створює специфічну систему цінностей. Вироблена ним культура слабко контактує з іншими культурами, протидіючи проникненню в її “тіло” чужорідних елементів. Данилевський створив “систему типів” людства. Він писав, що є народи, віддані ідеї державності, а є такі, яким вона чужа. Є люди, які сповідують ідеали лицарства, честі, а є їх антиподи — хитрі обманщики, безпринципні торгаші. Народи Сходу створили вишукану, але малорухому, споглядальну культуру, яка з покоління в покоління відтворює саму себе. На Заході була створена динамічна, утилітарно-практична культура, спрямована на перетворення природи і суспільства [4, с. 39].

Ідеї Данилевського згодом сильно вплинули на культурологію ХХ ст. Виникнення української культурологічної думки пов’язане з діяльністю Кирило-Мефодіївського братства. У Статуті Братства, у відозвах “До братів українців”, “До братів росіян”, “До братів поляків”, в творах його фундаторів — М. Костомарова (“Думки про історію Малоросії””, “Дві руські народності”), П. Куліша (“Повість про український народ”) — відстоюються ідеї культурної самобутності слов’янських народів, їх права на вільний розвиток, гарантований вільним федеративним союзом слов’янських республік. Значний внесок в розвиток культурологічної думки зробив М. Драгоманов (1841-1895 рр.). З позицій порівняльно-історичної методології М. Драгоманов виступав проти хуторянського етнографізму, висував ідеї вільного розвитку народної культури у національну культуру, просякнуту загальнолюдськими цінностями [2, с. 55].

Цілісну концепцію історії української культури висунув М. Грушевський (1866-1934 рр.). Вона базувалася на тезах самобутності і самостійності української культури. Одним з перших він піддав сумніву і критиці теорію єдиної монолітної культури Київської Русі, доводив існування різних етноплемен ще за епохи трипільської культури. Не протиставляючи українську і російську культури, він все ж вважав першу більш близькою до європейської культури.

2.   Мова первісних людей

Як одна з основних ознак суспільства мова почала формуватися на етапі появи первісної людини. За однією з гіпотез, це було тривале поступове перетворення біологічно зумовлених неусвідомлюваних інстинктивних вигуків в осмислені звукові засоби комунікації давніх людей. Припадало воно в основному на другу половину неандертальської фази розвитку людини (мустьєрська епоха в кінці раннього палеоліту, бл. 200-50 тисячоліть тому).

Становлення мови в первісному суспільстві було закономірно підготовлене важливими об’єктив. передумовами соціального і біологічного характеру. Вирішальною соціальною передумовою був поступовий перехід до справжньої трудової діяльності, пов’язаної з виготовленням знарядь праці. Суспільний характер праці, необхідність координації дій учасників трудового процесу викликали потребу в свідомому застосуванні певних звукових сигналів. Іншою об’єктивною передумовою формування мови була здатність предка людини відтворювати ряд спадково закріплених вигуків, які інстинктивно пов’язувалися з певними типовими для стада істотними життєвими ситуаціями — небезпекою, появою здобичі, зміною напряму руху тощо. Поступово такі вигуки почали свідомо застосовуватися первісної людьми у зв’язку з відповідними діями, спочатку в самій трудовій ситуації, а згодом і поза нею як її позначення. Припускають, що до початку розвитку звукової мови на основі інстинктивних вигуків, а частково й пізніше, предки первісних людей протягом тривалого часу (можливо, 2 — 3 млн. років) спілкувалися за допомогою жестів [5, с. 19].

Потім урізноманітнення видів праці і пов’язаних з ними трудових ситуацій привело до свідомого варіювання вигуків і розширення їхньої кількості. Артикуляційно нерозчленовані спочатку вигуки дедалі більше ставали членороздільними. Звукові комплекси, які набували характеру мовних знаків — слів, спочатку мали не-диференційну семантику й означали як певний процес дії, так і його об’єкт, знаряддя чи результат. З наступним виділенням у свідомості уявлень і примітивних понять про предмети як об’єкти, що мають істотне значення для життя людини, почали створюватися форм. варіанти назв для предметів, відмінні від позначень дій. Це зумовлювало розширення лексичного складу мови і вдосконалення її фонетичної структури.

Оскільки ці процеси, що відбувалися в умовах роздільного існування первісних людських колективів на віддалених одна від одної територіях, уже втратили безпосередній зв’язок з первісними природними вигуками, спільними для всього виду предка людини (і для раннього неандертальця), у різних первісних людських колективах почалося формування на єдиній початковій основі багатьох місцевих різновидів мов.

3.   Охарактеризуйте вплив християнізації Європи на розвиток європейської культури

Формування середньовічного типу культури на території колишньої Римської імперії відбувалося різними шляхами. Східна Римська імперія зберегла свою державність і єдність. Візантія протягом усього середньовіччя залишалася великою і впливовою державою, візантійська культура стала прямим продовженням античної. Але в 1453 р. після завоювання турками-османцями її історія уривається [2, с. 64].

Для середньовічної культури характерні дві ключові відмінні ознаки: корпоративність і домінуюча роль релігії та Церкви.

Середньовічне суспільство, як організм з клітин, складалося з безлічі станів (корпорацій). Людина по народженні належала до одного з них і практично не мала можливості змінити своє соціальне становище. З кожним станом було пов’язано своє коло політичних і майнових прав та обов’язків, наявність привілеїв або їх відсутність, специфічний уклад життя, навіть характер одягу. Існувала сувора корпоративна ієрархія: два вищих стани (духовенство, феодали-землевласники), потім купці, ремісники, селяни (останні у Франції були об’єднані в «третій стан»). Чітку формулу вивів на рубежі X — XI ст. єпископ французького міста Лана Адальберон: «.. одні моляться, інші воюють, треті працюють…» [2, с. 64]. Кожний стан був носієм відповідного типу культури.

Могутнім об’єднуючим чинником у таких умовах виступали релігія і церква. Визначальна роль християнської релігії і церкви у всіх галузях суспільного і культурного життя складала принципову особливість європейської середньовічної культури. Церква підпорядкувала собі політику, мораль, науку, освіту і мистецтво. Весь світогляд людини середніх віків був теологічним (від грецького «теос» — бог) [2, с. 65].

Чим же можна пояснити таке виняткове становище релігії в середньовічному суспільстві? Одну з відповідей на це питання дає сам зміст християнського віровчення. Воно виникло в процесі боротьби і взаємного впливу безлічі філософських і релігійних течій. Якщо говорити про початкове християнство, то однією з головних ідей, які забезпечили значне поширення нової релігії, була ідея рівності людей — рівності як гріховних істот перед всемогутнім і всемилостивим Богом — але все-таки рівності. Християнство, яке виникло в колоніях Стародавнього Риму, в середовищі рабів і вільновідпущеників, з самого початку не було релігією одного народу, воно мало наднаціональний характер. Як релігійне вчення християнство базується на трьох головних ідеях:

— ідеї гріховності усього людського роду, зараженого первородним гріхом Адама і Єви;

— ідеї порятунку, який необхідно заслужити кожній людині;

— ідеї спокутування всіх людей перед Богом, на шлях якого стало людство завдяки стражданням і добровільній жертві Ісуса Христа, який з’єднав в собі як божественну, так і людську природу [2, с. 65].

У ранньому християнстві дуже сильною була віра в швидке друге пришестя Ісуса Христа, Страшний суд і кінець грішного світу. Однак час ішов, нічого подібного не відбувалося, і на місце цієї ідеї в середні віки приходить ідея втіхи — потойбічної нагороди (відплати) за добрі або погані вчинки, тобто раю і пекла.

Основи офіційного церковного світогляду середніх віків були закладені на рубежі IV-V ст. у працях Августина, згодом зарахованого до лику святих. Він розробив вчення про «Божественну благодать», згідно з яким церква є посередником між Богом і людьми («єдинорятуюча роль церкви»). Тільки церква залучає людей до Бога. Як хранительниця «Божої благодаті», вона може дати людині спокутування гріхів. Згідно з Августином, весь хід історії передбачається божественним промислом, тому людина не спроможна його змінити і грішно навіть намагатися це зробити. Треба смиренно приймати як багатство, так і бідність, вони — наслідок первородного гріха Адама і Єви. Цей же гріх спотворив людський розум, відтоді людина повинна шукати собі опору у вірі. Звідси — постулат: «Вірую, щоб розуміти», який проголошує пріоритет віри над розумом [2, с. 67].

На кінець античності християнство являло розвинену світоглядну систему. Був вироблений «символ віри» — короткий виклад основних догматів християнської церкви. До нього увійшли догмат про «триєдиність Бога», який єдиний і, разом з тим, складається з трьох осіб — Бога-отця, Бога-сина і Бога-духа Святого, догмат про воскресіння Христа та інші.

Перші християнські общини відрізнялися демократизмом, однак досить швидко служителі культу — духовенство, або клір (від грецького «клер» — жереб, оскільки спочатку їх вибирали за жеребом) перетворюється на сувору ієрархічну організацію. Спочатку найвище становище в клірі займали єпископи. Римський єпископ став домагатися визнання за ним першості серед всього духовенства християнської церкви. У кінці IV — на початку V ст. він привласнив собі виняткове право іменуватися Папою і поступово одержав владу над всіма іншими єпископами Західної Римської імперії. Християнська церква стала іменуватися католицькою, що означає всесвітня, вселенська [2, с. 67].

Ще в останні сторіччя існування Римської імперії християнство з релігії пригноблених перетворюється у державну релігію. Папа оголосив себе «намісником Христа на Землі». На ту ж роль претендував патріарх Константинопольський. У церкви виявилося два організаційних центри. У 1054 р. Папа римський і патріарх Константинопольський наклали один на одного прокляття. При спільній релігії церква розкололася на західну — римсько-католицьку і східну — православну.

В умовах краху Західної Римської імперії, швидкого утворення і такого ж швидкого розпаду «варварських» королівств, постійного перекроєння кордонів, феодальної роздробленості церква виявилася найбільш організованою силою, своєрідним островом «порядку в безпорядці». Мабуть, найбільш стабільною державою Європи була Папська область — середня Італія, яка перейшла у VIII ст. під безпосереднє управління римських пап (існувала до XIX століття). Саме для обґрунтування права на владу в цій державі була створена легенда про «Константинів дар»: ніби римський імператор Константин, переносячи столицю у Візантію, своїм наступником у Римі залишив Папу [2, с. 68].

Політичний вплив папства поширювався на всю Європу. Дуже довго тільки Папа призначав єпископів у всі країни. Церква широко використовувала систему покарань (в тому числі стосовно правителів): «відлучення», яке ставило людину поза церквою, «анафема» — урочисте публічне прокляття, «інтердикт» — заборона відправляти культ на цілій території та інші. Обрання Папи з XI століття стало проходити на особливих зборах кардиналів (від латинського «головний», найвища після Папи Римського духовна особа в католицькій церкві) без найменшої можливості втручання світської влади.

Приблизно третина всіх орних земель в Європі належала церкві, всі держави виплачували «десятину» (десяту частину податків, які збиралися) на її користь. У католицькій церкві до Х століття встановився звичай безшлюбності (целібату) духовенства. Цей звичай тісно пов’язав стани феодалів і духовенства: в сім’ях феодалів старший син звичайно успадковував земельну власність, а другий ставав священиком.

Особливу роль у поширенні впливу церкви відігравали монастирі. Вони виникли в III столітті в Єгипті і являли собою спочатку поселення самітників (від грецького «монах» — самітник). Монастирі в Європі стають і великими землевласниками, і центрами багатогалузевих господарств, і укріпленими фортецями, і осередками культурного життя. Перший чернечий орден організував Бенедикт Нурсійський в VI столітті. Надалі орден бенедиктинців об’єднував до двох тисяч монастирів. У XII ст. у зв’язку з серією великих народних виступів виникає нова течія в чернецтві. Франціск Асізський в Італії і Домінік в Іспанії майже одночасно виступають з проповіддю бідності, відмови від власності, поваги до простої праці. Головним для священика вони вважали не урочисте богослужіння, а проповідь в мандрівках серед простих людей. Такі погляди дістали дуже широку підтримку. Рим офіційно визнав францисканців і домініканців — ордени жебракуючих ченців-проповідників [2, с. 70].

Треба врахувати ще одну причину впливовості церкви, особливо в ранньому середньовіччі. Це — загальний культурний занепад, виродження античної культури, які настали після V століття. Руйнувалися політичні, культурні зв’язки, більшість населення стала аграрною. Письменність перетворюється на рідкість. На зміну класичної приходить вульгарна (народна) латина. У таких умовах саме церква виступає охоронцем античної культурної спадщини. Священики виявляються найбільш освіченими людьми. Адже і серед правителів тоді письменні люди були відносною рідкістю. Наприклад, Карл Великий — творець величезної імперії, герой переказів і легенд — поважав освіченість, знав латину, грецьку, цікавився літературою. Але… писати він не вмів. Його біограф розповідає, що імператор возив «на постелі під подушкою дощечки і листочки, щоб у вільний час привчити руку виводити букви. Але мало мав успіху» [2, с. 71].

При монастирях організовувалися скрипторії — спеціальні майстерні для переписування книг. Рукописні книги виготовлялися з пергаменту — особливим чином обробленої телячої або овечої шкіри. При монастирях же звичайно існували бібліотеки. Крім Біблії, переписувалися книги християнських богословів, житія святих, уцілілі античні твори (без такого переписування до нас ці твори просто не дійшли б).

Школи протягом раннього середньовіччя відкривалися тільки при церквах і монастирях. Поступово складається шкільна програма. Вона не мінялася потім віками. До неї входили «сім вільних мистецтв»: три вступні дисципліни — «тривіум» — граматика, риторика (оволодіння ораторським мистецтвом), діалектика (тобто формальна логіка); чотири дисципліни вищого циклу — «квадріум» — арифметика, геометрія, астрономія, музика [2, с. 74].

Висновки

Становлення культурологічної думки почалося у стародавньому світі, її розвиток мав свої особливості у Середні віки і Новий час.

Давньогрецькі філософи Платон, Протагор, Полібій і китайський філософ Сима Цянь вважали культуру частиною божественної природи і її виявом.

Епоха Відродження утверджує гуманістичний ідеал. Культура уявляється мислителям Відродження результатом вільної творчої діяльності людини. Свобода і творчість як принципи людського співжиття протиставляються середньовічній ієрархії, підлеглості церкві.

За Кантом причиною виникнення культури є суспільна сутність людини. Філософ виділяє дві реальності: світ природи (тваринного начала, зла, жорстокості) і світ свободи (людини, культури, моралі). Перетинаються і примирюються два протилежних начала в уявленнях про прекрасне й у творенні прекрасного, що власне і є метою культурної діяльності.

Як одна з основних ознак суспільства мова почала формуватися на етапі появи первісної людини. За однією з гіпотез, це було тривале поступове перетворення біологічно зумовлених неусвідомлюваних інстинктивних вигуків в осмислені звукові засоби комунікації давніх людей. Припадало воно в основному на другу половину неандертальської фази розвитку людини (мустьєрська епоха в кінці раннього палеоліту, бл. 200-50 тисячоліть тому).

Визначальна роль християнської релігії і церкви у всіх галузях суспільного і культурного життя складала принципову особливість європейської середньовічної культури. Церква підпорядкувала собі політику, мораль, науку, освіту і мистецтво. Весь світогляд людини середніх віків був теологічним (від грецького «теос» — бог).

Список використаних джерел

1. Антофійчук В. І.Культурологія: Термінологічний словник. — Чернівці : Книги-ХХІ, 2007. — 159, с.
2. Багацький В. В. Культурологія: Історія і теорія світової культури ХХ століття: Навчальний посібник. — К. : Кондор, 2004. — 302 с.
3. Гіптерс З. В. Культурологічний словник-довідник: довідникове видання. — К. : Професіонал, 2006. — 327, с.
4. Культурологія: Навчальний посібник В. Л. Петрушенко, Л. А. Пинда, Є. А. Подольська; ред. : В. М. Пічі. — 4-е вид., стериотип. — Львів : Магнолія 2006, 2007. — 357, с.
5. Немировская Л. З. Культурология. История и теория культуры. — М. : ВСХИЗО, 1992. — 92, с.