Вступ.

1. Плани війни і стратегічне розгортання.

2. Головні причини розв’язання Першої Світової війни.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Перша світова війна 1914—1918, імперіалістична війна між двома коаліціями капіталістичних держав за переділ уже поділеного світу, переділ колоній, сфер впливу і додатка капіталу, поневолення ін. народів. Спочатку війна охопила 8 держав Європи: Німеччину й Австро-Угорщину, з одного боку, Великобританію, Францію, Росію, Бельгію, Сербію і Чорногорію — з іншої. Пізніше в ній брали участь більшість країн світу. Усього у війні брали участь на стороні австро-німецького блоку 4 держави, на стороні Антанти 34 держави (включаючи 4 британських домініони і колонію Індію, що підписали Версальський мирний договір 1919). За своїм характером війна була загарбницькій і несправедливої по обидва боки; лише в Бельгії, Сербії, Чорногорії вона включала елементи національно-визвольної війни.

У розв'язанні війни брали участь імперіалісти всіх країн, але головним винуватцем її була буржуазія Німеччини, що почала Першу Світову війну «… найбільш зручний, з її точки зору, момент для війни, використовуючи свої останні удосконалення у військовій техніці і попереджаючи нові озброєння, уже намічені і вирішені Росією і Францією».

Влітку 1914 р. загострення міжімперіалістичних протиріч дійшло до фатальної межі. Світ опинився в полум'ї Першої світової війни. Ця війна була збройним протистоянням двох воєнних блоків: Четверного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія) і Антанти (Англія, Франція, Росія), але поступово у її орбіту було втягнуто 38 з 59 держав світу, 3/4 населення земної кулі. Ворогуючі сторони ставили перед собою фактично одні й ті ж цілі: ствердження власного домінування у світі, загарбання чужих територій, встановлення контролю за ринками збуту та джерелами сировини, послаблення хвилі народних виступів за соціальне та національне визволення, знешкодження опозиційних політичних сил, концентрація народної уваги не на внутрішніх проблемах, а на зовнішній загрозі.

1. Плани війни і стратегічне розгортання

Генеральні штаби розробляли плани війни задовго до її виникнення. Усі стратегічні розрахунки орієнтувалися на короткочасність і швидкоплинність майбутньої війни. Німецький стратегічний план передбачав швидкі і рішучі дії проти Франції і Росії. Передбачалося протягом 6—8 тижнів розгромити Францію, після чого всіма силами обрушитися на Росію і переможно закінчити війну. Основна маса військ (4/5) розгорталася на західній границі Німеччини і призначалася для вторгнення у Францію. Їм ставилася задача завдати головного удару правим крилом через Бельгію і Люксембург, обійти лівий фланг французької армії на захід від Парижа і, відкинувши неї до німецької границі, змусити капітулювати. Проти Росії виставлялося прикриття (одна армія) у Східній Пруссії.

11 липня 1914 р. у Сараєво сербський патріот, гімназист Гаврило Принцип вбиває наступника Австрійського трону Франца-Фердинанда. 23 липня Австро-Угорщина вручила Сербії фатальний ультиматум. Монархію Габсбургів підтримала Німеччина.

24-25 липня царський міністр іноземних справ С.Д.Сазонов заявив представникам європейських держав у Петербурзі, що Росія не дозволить Австро-Угорщині йти на територіальні загарбання, ставши, таким чином, на сторону Сербії.

До 4 серпня країни Троїстого союзу (Австро-Угорщина, Німеччина, Італія) і Антанти (Росія, Англія, Франція) оголосили одна одній війну. До кінця року вона переросте у світову, і в неї буде втягнуто 38 з 59 держав світу з населенням 1,5 млрд. чоловік.

Зароки війни до армії мобілізують 73,5 млн. чоловік, 10млн. з яких загине, 20 млн. будуть поранені, а 3,5 млн. залишаться інвалідами.

Чому локальний австро-сербський конфлікт набрав загальноєвропейського характеру, чому Балканський півострів став одним з головних вогнищ міжнародної напруженості? Чи існувала альтернатива війні, чи боротьба імперіалістичних держав за переділ світу була неминучою?

Російські історики Інституту слов'янознавства і балканістики в колективній праці роблять такий висновок: «Неможливо пояснити перетворення Балкан в небезпечне вогнище Європи тільки суперництвом там протиборствуючих угруповань держав… Цей сумний факт став можливим тому, що боротьба держав поєднувалася там з суперництвом молодих національних держав, з прагненням буржуазії окремих країн досягти переваги на півострові, зайняти перше місце під балканським сонцем, потіснити сусідів».

Здавалось, що спокій на Балкани прийде після цілковитої поразки Туреччини в першій Балканській війні 1912-1913 рр. і перемоги Сербії, Чорногорії, Греції і Румунії над Болгарією в другій Балканській війні. За Бухарестським миром 1913р. до Сербії і Греції відійшла частина Македонії, а Південна Добруджа дісталася Румунії. Болгарія відмовилася на користь Туреччини від Адріанополя.

Переможена Болгарія виступила з протестом проти грабіжницьких умов договору. Зав'язалися вузли найгостріших протиріч: болгаро-румунських навколо Південної Добруджі, болгаро-грецьких і сербських стосовно розмежувань в Македонії і болгаро-турецьких — заради земель у Фракії.

В Сербії таємна офіцерська організація «Чорна рука», яка тісно співпрацювала з контррозвідкою Росії, вела пропаганду війни проти Австро-Угорщини за визволення і об'єднання югославських земель навколо королівства.

Заручившись підтримкою австро-німецької сторони, прагнула реваншу Туреччина.

Бухарестський договір створив сприятливі умови для підступної великодержавної дипломатії країн Антанти і Троїстого союзу в Південно-Східній Європі. Обидві коаліції намагалися притягнути на свою сторону балканські країни, об'єднавши їх в загальний блок.

Але ця їхня політика зазнала краху.

Не було ніякої надії, що балканські держави домовляться між собою про мирний переділ кордонів. Етнічна строкатість населення півострова, складна і трагічна його історія не лишали підстав для задоволення взаємних домагань[8, c. 152-154].

Австро-угорське командування планувало воєнні дії на двох фронтах: у Галичині — проти Росії і на Балканах — проти Сербії і Чорногорії. Не виключалася можливість утворення фронту проти Італії, що була ненадійним членом Потрійного союзу і могла перейти на сторону Антанти. Це обумовило складання трьох варіантів плану війни і розподіл сухопутних сил на три оперативних ешелони (групи): групу «А» (9 корпусів), що призначалася для дій проти Росії, «мінімальну групу Балкан» (3 корпуса) — проти Сербії і Чорногорії і групу «Б» (4 корпуса), що була резервом верховного командування і могла бути використана як для посилення перших двох груп, так і для утворення нового фронту у випадку виступу Італії. Генеральні штаби Австро-Угорщини і Німеччини підтримували між собою тісний зв'язок, координуючи свої стратегічні плани. Австро-угорський план війни проти Росії передбачав завдати головного удару з Галичини між Віслою і Бугом на С.-В. назустріч німецьким військам, що повинні були одночасно розвивати настання зі Східної Пруссії на Ю.-В. до Седлецу з метою оточення і розгрому угруповання російських військ у Польщі. Австро-угорський флот на Адріатичн море мав задачу обороняти узбережжя.

Російський Генеральний штаб розробив два варіанти плану війни, що носили наступальний характер. Варіант «А» передбачав розгортання головних сил російської армії проти Австро-Угорщини, варіант «Г» — проти Німеччини, якщо вона буде завдавати головного удару на Східному фронті. Здійснений у дійсності варіант «А» планував концентричні настання в Галичині й у Східній Пруссії з метою розгрому конфронтуючих угруповань супротивника, а потім загальне настання в межі Німеччини й Австро-Угорщини. Для прикриття Петрограда і Півдня Росії виділялися дві окремі армії. Створювалася також Кавказька армія на випадок вступу у війну Туреччини на стороні Центральних держав. Балтійському флотові ставилася задача обороняти морські підступи до Петрограда і не допускати прориву німецького флоту у Фінську затоку. Чорноморський флот не мав затвердженого плану дій.

Французький план війни проти Німеччини («план № 17») передбачав перехід у настання силами правого крила армій у Лотарингії і силами лівого крила проти Меца. Можливість вторгнення німецьких військ через Бельгію спочатку не враховувалася, тому що нейтралітет Бельгії був гарантований великими державами, у тому числі і Німеччиною. Лише 2 серпня був затверджений варіант до «плану № 17», що містив уточнення: у випадку настання німецьких військ через Бельгію розвивати бойові дії на лівому крилі до рубежу р. Маас від Намюра до Живе.

Великобританія в розрахунку на те, що воєнні дії на суші будуть вестися арміями її союзників — Росії і Франції, не планувала операцій сухопутних військ. Вона зобов'язалася тільки направити на континент у допомогу французам експедиційний корпус. Флотові були поставлені активні задачі — установити далеку блокаду Німеччини на Північному морі, забезпечити безпека морських комунікацій, розгромити німецький флот у генеральному бої[3, c. 103-104].

Відповідно до цих планів відбувалося стратегічне розгортання збройних сил. Німеччина висунула на границю з Бельгією, Люксембургом і Францією на фронті 380 км від Крефельда до Мюльхаузена (Мюлуз) сім армій (1-я — 7-я; 86 піхотних і 10 кавалерійських дивізій; усього близько 1600 тис. чіл., до 5 тис. знарядь). Основне угруповання цих сил (п'ять армій) розташовувалися північніше Меца на фронті 160 км. Оборона північного узбережжя Німеччини покладалася на Північну армію (1 резервний корпус і 4 ландверні бригади). Верховним головнокомандуючим був імператор Вільгельм II, начальник штабу — генерал Х. Мольтке-мол. (з 14 вересня 1914 — Е. Фалькенхайн, з 29 серпня 1916 до кінця війни — генерал-фельдмаршал П. Гінденбург). Французькі армії (1-я — 5-я; 76 піхотних і 10 кавалерійських дивізій; усього близько 1730 тис. чіл., понад 4 тис. знарядь) розгорнулися на фронті до 345 км від Бельфора до Ирсона під командуванням генерала Ж. Жоффра (із грудня 1916 — генерала Р. Нівель, з 17 травня 1917 до кінця війни — ген. А. Петен; 14 травня 1918 верховним головнокомандуючим союзними військами став маршал Ф. Фош). Бельгійська армія (6 піхотних і 1 кавалерійська дивізія; всього 117 тис. чіл., 312 знарядь) під командуванням короля Альберта 1 зайняла рубіж на схід Брюсселя. Британська експедиційна армія (4 піхотних і 1,5 кавалерійські дивізії; всього 87 тис. чіл., 328 знарядь) під командуванням фельдмаршала Дж. Френча (із грудня 1915 до кінця війни — генерал Д. Хейг) зосередилася в районі Мобежа, примкнувши до лівого флангу угруповання французьких армій. Головне угруповання військ союзників знаходилося західніше Вердена.

Проти Росії Німеччина виставила в Східній Пруссії 8-ю армію. (14,5 піхотних і 1 кавалерійську дивізії; усього понад 200 тис. чола., 1044 знаряддя) під командуванням генерала М. Притвиця, у Сілезії — ландверний корпус генерала Р. Войрша (2 ландверні дивізії і 72 знаряддя). Австро-Угорщина мала на фронті від Черновиц до Сандомира 3 армії (1-ю, 3-ю, 4-ю), на правому фланзі армійську групу Г. Кевеса фон Кевесхаза (з 23 серпня — 2-я армія) і в районі Кракова — армійську групу Куммера (35,5 піхотних і 11 кавалерійських дивізій; усього до 850 тис. чіл., 1848 знарядь). Верховним головнокомандуючим був ерцгерцог Фрідріх, з листопаду 1916 — імператор Карл 1; начальник штабу — генерал-фельдмаршал Ф. Конрад фон Хетцендорф, з 28 лютого 1917 — генерал А. Арц.

Росія на своїй західній границі мала 6 армій (52 піхотні і 21 кавалерійську дивізії; усього понад 1 млн. чола., 3203 знаряддя). Було утворено два фронти: Північно-Західний (1-я і 2-я армії) і Південно-Західний (3-я, 4-я, 5-я і 8-я армії), 6-я армія обороняла узбережжя Балтійського моря і прикривала Петроград, а 7-я — північно-західне узбережжя Чорного моря і границю з Румунією. Другочергові і сибірські дивізії підійшли на фронт пізніше — наприкінці серпня — вересні. Верховним головнокомандуючим був призначений 20 липня (2 серпня) великий князь Микола Миколайович (список осіб, що займали цю посаду в наступному, див. у ст. Верховний головнокомандуючий. Начальниками штабу верховного головнокомандуючого були: генерал Н. Н. Янушкевич [19 липня (1 серпня) 1914 — 18(31) серпня 1915], генерал М. В. Алексєєв [18(31) серпня 1915—10(23) листопаду 1916; 17 лютого (2 березня) — 11(24) березня 1917; 30 серпня (12 вересня) — 9(22) вересня 1917]. Наприкінці 1916 і в 1917 тимчасово виконуючими обов'язки начальника штабу були генерал В. И. Ромейко-Гурко, В. Н. Клембовский, А. И. Денікін, А. С. Лукомский, Н. Н. Духонин. З 20 листопаду (3 грудня) 1917 начальниками штабу були М. Д. Бонч-Бруевич (до 21 лютого 1918), С. И. Кулешин, М. М. Загю[1, c. 121-123].

2. Головні причини розв’язання Першої Світової війни

Але головною причиною світової війни були економічні й політичні протиріччя між державами Антанти і Троїстого союзу. Найгостріші суперечності виявилися насамперед між Німеччиною і Росією, Німеччиною і Великою Британією, Німеччиною і Францією, Австро-Угорщиною і Росією, а також між державами всередині самих воєнних блоків.

Воєнному протиборству Німеччини і Росії передувало протистояння німецького і російського імперіалізму на економічному та політичному ґрунті. Німеччина намагалася підкорити Росію економічно і послабити її в політичному і військовому відношенні. Вона планувала «повернути» Російську імперію на Схід, відкинувши її до кордонів Московського князівства. Міністр внутрішніх справ Німеччини Г. фон Дельбрюк стверджував: «Росію необхідно перетворити в колишню напівазіатську державу».

Зовнішньополітичну доктрину імперських кіл підтримувала громадська організація шовіністичного спрямування — Паннімецький союз, її центральний орган «Аллдейче блеттер» не переставав пропагувати ідею відторгнення від Росії українських земель. Він неодноразово повторював, що могутність Росії по відношенню до Європи і Близького Сходу зумовлена наявністю України. Якщо захопити її, цю коштовну економічну перлину, то Росія відтиснеться до Волги й Уралу, перестане бути європейською країною і перетвориться на пересічне азіатське державне об'єднання.

На шляху Німеччини до світового панування стояли також Англія і Франція. Німецькому імперіалізму марилася колоніальна імперія в Центральній Африці, він прагнув покласти край пануванню Англії на морі, захопити промислово розвинені північно-східні райони Франції. В свою чергу, правлячі кола Англії хотіли зберегти свої колонії та панування на морі, відібрати у Туреччини багаті нафтою Месопотамію і частину Аравійського півострова.

Понад 40 років Франція носилась з ідеєю реваншу за поразку у франко-прусській війні 1870-1871 рр. Вона розраховувала повернути собі Ельзас та Лотарингію, приєднати лівий берег Рейну та Саарський вугільний басе Австро-Угорщина не лише намагалася зберегти величезні колоніальні володіння в Євро а й виношувала загарбницькі плани що Волині і Поділля, що перебували у складі Росії та балканських країн — Сербії, Боснії і Герцеговини[6, c. 114-115].

Яка ж роль Російської імперії у розв'язання Першої світової війни? Сьогодні російські історична наука визнає, що за роки радянської влади вивчення історії війни велося тенденційно, односторонньо, з класових позиці Цей глобальний конфлікт перебував у ті жовтневого перевороту більшовиків. До цього часу немає жодної повноцінної узагальнюючої праці про Велику світову війну 1914-191 рр., як її називають у світі.

Але якщо історична школа академіка М.М. Покровського відводила Росії роль призвідника війни, то учасники спеціальної наукової сесії 1968 р. заявили, що «їй належить другорядна роль у порівнянні з головними імперіалістичними державами — Англією і Німеччиною» Відкинули вони і концепцію про роль царизму як «сторожового собаки імперіалістичних інтересів» та інші.

Вивівши Росію з когорти паліїв війні і не заперечуючи тези, що імперія займала першорядні позиції в територіальному розподілі світу, російські історики стверджували, що імперія була в першу чергу зацікавлена у збереженні статус-кво, ніж у перекроюванні карти земної кулі.

На наш погляд, такі висновки не в повній мірі відповідають історичній дійсності. Об'єктивність дослідження проблеми швидше присутня у висновках А. В. Ігнатьєва, який стверджує, що «імперському менталітету правлячої бюрократії навіть не спадало на думку хоч би тимчасово відмовитись від великодержавної ролі, в крайньому разі в традиційних східному і слов'янських питаннях. Збереглися експансіоністські прагнення в Азії, можливість здійснення яких, однак, була обмежена необхідністю концентрації сил в Європі і конкуренцією інших держав».

Російський царизм з часів Івана Грозного не залишала ідея перетворення імперії в «третій Рим». Завжди думав проте, щоб російський хрест поставити на турецькій мечеті Айя Софія, і останній імператор Микола II.

«Вікно в Європу», вирубане Петром І, мало сприяло експансіоністським планам імперії. Лише загарбання України, Криму і вихід до Чорного моря перетворили Росію в могутню державу.

«Для створення Великої Росії, — писав у 1908 р. П.Б.Струве, — є лише один шлях — направити всі сили на ту область, яка дійсно підсильна її реальному впливу. Це — весь басейн Чорного моря, тобто всі європейські і азіатські країни, що виходять до Чорного моря. Там для нашого незаперечного господарчого і економічного панування є справжній базис: люди, кам'яне вугілля, залізо… Основою російської зовнішньої політики мусить бути, таким чином, економічне панування в басейні Чорного моря».

Україна, а саме її мав на увазі П.Б. Струве, впродовж декількох віків з її великими людськими і економічними ресурсами була справжнім базисом колоніальної експансії царизму. Ще далі йде в розробці загарбницьких планів імперії її міністр іноземних справ С.Д. Сазонов, нагадуючи цареві, що той, хто володіє протоками Босфор і Дарданелли «має ключ для наступального руху в Малу Азію і для гегемонії на Балканах».

Деякі російські дослідники закликають не ігнорувати морального фактору виступу Росії на захист Сербії, що зазнала нападу Австро-Угорських військ. Але яка ціна цього морального фактора? 310 млн. чоловік, що загинули на війні, 5 млн. були росіяни, українці, білоруси та представники інших народів імперії.

Велика Перша світова війна мала колосальне соціально-економічне і епохальне загальноісторичне значення. Наслідками війни і могутніх революційних катаклізмів стали розпад імперій Романових, Гогенцоллернів і турецьких султанів, почався незворотний процес руйнування колоніальних держав — Великої Британії і Франції, на історичну арену вийшли нові держави: Австрія, Угорщина, Польща і Фінляндія, Чехословаччина і Югославія, Радянська Росія і Українська Народна Республіка, держави Прибалтики, Кавказу, Близького і Середнього Сходу.

Мирні договори, укладені державами-переможницями з Німеччиною та її союзниками в 1919 р., створення Ліги націй і угоди, підписані в 1921-1922 рр. у Вашингтоні, зафіксували нове співвідношення сил у Європі, Африці й на Далекому Сході[2, c. 357-358].

Висновки

В наш час постає багато питань щодо першої світової війни і її відношення до нас, українців. Потрібно підкреслити, що залежно від відповіді на ці питання залежить наше ставлення до багатьох інших процесів, зокрема тих, які безпосередньо пов’язані з процесом сучасного державотворення.

Перша світова війна поклала початок глибоким змінам у житті суспільства, які повністю проявили себе у часи революції, а їх віддалений відгомін відчувався впродовж усього ХХ століття. Перш за все, війна поставила українські землі у центр великих геополітичних змін у Центральній і Східній Європі, які завершилися аж з розпадом соціалістичної системи і Радянського Союзу у 1989-1991 рр. Від самого початку боїв літом 1914 р. українські землі стали одним із основних воєнних театрів на східному фронті, де у боротьбі зійшлися два старі супротивники – Австро-Угорщина й Німеччина з одного боку, та Росія, з іншого. Без перебільшення можна сказати, що Україна з її багатими людськими і природними ресурсами була одним з найбільш головних виграшних призів для кожного з них.

Розділена між двома головними суперниками в цій війні, Україна була дуже зруйнована і була полем запеклої битви. Близько 3 мільйонів українців воювали у складі російської армії, а 250 тисяч — цілком на боці австрійської армії. кілька кровопролитних боїв відбувалося в Галичини. західних українці, вважаючи, що Росія більш небезпечний, ніж Австрія, підтримали віденське уряд в це війні. Вони сподівалися включити всю в склад Австрії та домогтися для неї прав широкої автономії.

Список використаної літератури

1. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник/ Василь Білоцерківський,. — 3-е вид., виправлене і доп.. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 535 с.

2. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Бойко. — 3-тє вид., випр., доп.. — К.: Академвидав, 2004. — 687 с.

3. Кормич Л. Історія України: Підручник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і науки України. — 2-ге вид., доп. і перероб.. — К.: Алерта, 2006. — 412 с.

4. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник/ Наталія Котова,. — Харків: Одіссей, 2005. — 413 с.

5. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. — 3-е вид., виправлене і доп.. — К.: Знання-Прес, 2006. — 598 с.

6. Олійник М. Історія України: Навчальний посібник для судентів дистанційної та заочної форм навчання/ Микола Олійник, Іван Ткачук,. — 3- вид., виправлене та доповнене. — Львів: Новий Світ-2000, 2007. — 262 с.

7. Чуткий А. Історія України: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів/ Андрій Чуткий,; Міжрегіональна академія управління персоналом . — К.: МАУП, 2006. — 345 с.

8. Юрій М. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних факультетів всіх рівнів освіти/ Михайло Юрій,. — К.: Кондор, 2007. — 249 с.