Протягом багатьох століть з часу падіння Західної Римської імперії (476 р. н. е..) на території Італії створювалися і нищилися невеликі держави, різні області країни захоплювали та грабували сильніші сусіди – Франція, Німеччина, Іспанія.

Великі географічні відкриття, а також посилення Туреччини в Середземномор’ї привели до переміщення морських торговельних шляхів. Все це перешкоджало розвитку економіки країни, на тривалий час встановилося панування феодальної аристократії, посилювався вплив католицької церкви на всі сторони суспільно-політичного життя. Роздроблена, постійно розорювана вторгненнями іноземних армій, нескінченними війнами місцевих володарів, міжусобицями феодалів, Італія ще в XVII ст. була розчленована на 11 держав, серед яких найбільш значними були Папська область, Пьємонтське королівство, Неаполітанське королівство, герцогство Міланське, герцогство Тоскана, Венеціанська республіка [20, c. 122].

Папська область – теократична держава, що проіснувала з VIII по XIX ст., й очолювалась римським папою. Папська область пройшла великий історичний шлях. Початок їй поклав франкський король Піпін Короткий, в 756 р. подарував папі Стефану II Римську область і частину прилеглих земель. Якийсь час вона входила до складу «Священної Римської імперії німецької нації», але при татові Інокентію III (1198-1216 рр..) стала фактично незалежною державою. У середні століття Папська область була однією з найбільш відсталих областей Північної і Центральної Італії, в ній довше, ніж в інших районах країни, зберігалася кріпосна залежність.

Населення області протягом кількох століть страждало від воєн пап з німецькими імператорами і місцевою знаттю. У XVI-XVIII ст. в Папській області складається режим абсолютної влади. У роки наполеонівського панування на території Папської області була утворена Римська республіка, а багато її районів включені до складу Франції.

Після Віденського конгресу, що відновив Папську область як самостійну держава, феодальна клерикальна реакція виявилася тут сильнішою, ніж де-небудь в Італії.

П’ємонт складали території північного заходу Італії. У XI-XV ст. він включав безліч феодальних володінь, об’єднаних до XV ст. і став на початку XVIII ст. основною частиною Сардинського королівства. Згодом П’ємонт висунувся в число найбільш економічно розвинених держав Італії.

Ворогом політичного об’єднання Італії, як і раніше, було папство. Папські володіння розрізали Італію на дві частини, а самі папи, які прагнули лише до політичного панування та зростання свого багатства, ні в якій мірі не бажали рахуватися з корінними інтересами італійського народу.

Найбільш видним представником папської теократії після Григорія VII був Інокентій III. Він наполегливо добивався визнання за папством головної ролі не тільки в церковних, а й у світських справах, заявляючи, що папська влада подібна сонцю, а імператорська – місяцю, яка світить лише відбитим сонячним світлом. Інокентій III писав, що папи «поставлені господом над народами й царствами, щоб виривати, дозволяти, щоб будувати й насаджувати …». Тільки імператор і наймогутніші королі могли цілувати папі руку, інші ж королі і князі повинні були цілувати хрест на папській туфлі. Значення папської курії при Інокентія III надзвичайно зросла. Вона стала вищою інстанцією в країнах Західної Європи за всіма церковними справами питань віровчення [12, c. 66].

Папство владно втручалося і в політику. Широко вдаючись до політичних інтриг, розпалюючи і використовуючи феодальні усобиці, Інокентій III домігся того, що нерідко папство виступало як арбітр у боротьбі між феодалами. Йому вдалося зміцнити позиції папства не тільки в Італії, Швеції, Данії, Польщі, а й у деяких інших країнах. Так, васальну залежність від папи визнали королі Арагона та Португалії. Крім того, втрутившись у боротьбу англійських баронів з королем Іоанном Безземельним, Інокентій III змусив Іоанна визнати папу своїм сеньйором, а королівство Англії – феодом, нібито отриманих від нього.

Нові явища в економічному житті країн Західної Європи, зростання міст і розвиток товарно-грошових відносин наклали свій відбиток на господарські порядки в різних церковних установах. Церкви та монастирі посилили експлуатацію своїх залежних селян (з метою отримання більшої кількості продуктів, які могли бути реалізовані на ринках) і взяли найактивнішу участь у європейській торгівлі. Найбільшим банкіром в Західній Європі стала папська курія, куди стікалися величезні кошти з усіх кінців Європи у вигляді пожертвувань і всіляких зборів [2, c. 206].

Католицька церква проповідувала народу бідність і смиренність. Однак розкішне життя папського двору нічого спільного не мало ні з аскетизмом, ні з зневагою до мирських благ. Поповнюючи свої грошові доходи, вище духовенство – папський двір, кардинали, архієпископи, єпископи і абати монастирів – широко торгувало всілякими «святинями», реліквіями і мощами. У самих великих масштабах папство організувало продаж індульгенцій – грамот про відпущення гріхів. Індульгенції розвозилися ченцями по всій Європі і продавалися на ринках, на площах і в церквах. Нерідко папи віддавали продаж індульгенцій на відкуп банкірським конторам. У папській курії була складена особлива такса вартості відпущення різних «гріхів» (убивств, грабежів, розпусти і т. д.), які церква «прощала» за певну суму грошей. Можна було купити індульгенцію не лише за скоєні, а й за майбутні злочини.

Величезні доходи папству приносили хрестові походи . Папи встановили спеціальні збори на їх організацію. Гроші, що надходили звідусіль, йшли в папську скарбницю. Для залучення до Риму прочан 1300 рік був проголошений «ювілейним» або «святим» роком. Всім, хто прибуде протягом цього року в Рим для поклоніння його «святинь», було обіцяно відпущення гріхів. Цей захід виявився настільки вигідним, що святкування «ювілейних» років було встановлено папами спочатку кожні 100 років, потім 50, потім через 33 роки і нарешті кожні 25 років.

З незмінною жорстокістю інститут папства нападав на народні антифеодальні рухи. З посиленням феодальної експлуатації і з загостренням соціальних суперечностей в місті і селі множилися різні єресі, бо при засиллі католицької церкви, протест трудящих мас проти феодальної експлуатації за формою нерідко набував характер єретичного, з церковної точки зору, навчання. XIII століття було відзначений в історії Європи широким поширенням єресей, спрямованих проти церкви і феодальних порядків [5, c. 618].

Найрадикальнішу частину учасників єретичних рухів становили широкі маси поневоленого селянства і плебейське населення міст. Міста були місцем, де виникав дух зневіри і критики, дух боротьби проти пануючого класу і панівної церкви. Представники найбільш радикальних єресей проповідували «повернення до простоти первісного християнства», розуміючи під цим встановлення соціальної рівності і знищення експлуататорів і насильників. Оголошуючи оточуючий їх світ з його установами та нерівністю світом зла, який створив диявол, прихильники цих єресей заперечували і феодальну державу, і католицьку церкву в цілому.

Різноманіття середньовічних єресей пояснювалося строкатістю соціального складу їх послідовників. Однак загальним для всіх єретичних рухів була ворожнеча до існуючого суспільного ладу, до багатої і могутньої церкви, до папського Риму, до духовенства, особливо чернецтва. З XIII в. переслідування єретиків посіло одне з головних місць в діяльності папства. Інокентій III виступив натхненником розправи північнофранцузських лицарів з антифеодальним рухом народних мас на півдні Франції (хрестовий похід проти альбігойців).

Для боротьби з єретичними рухами і для придушення вільної думки папство створило інквізицію. Як регулярно діючий таємний церковний суд, інквізиція виникла в XIII в., фактично ж – значно раніше.

Історія інквізиції – одна з найбільш ганебних і страшних сторінок історії католицької церкви і папства. Організована у вигляді незалежного від місцевої влади судилища, підпорядкованого безпосередньо папі і його представникам, інквізиція наводила жах на цілі області. Тисячі ні в чому не винних люди після найжахливіших тортур присуджувалися інквізиторами до смерті на багатті. Завзяття інквізиторів підігрівалося ще більше тим, що майно страчених переходило в руки церкви. Спалюючи звинувачених у єресі або вільнодумстві на вогнищах, церква з властивим їй лицемірством стверджувала, що вона «не проливає крові» [7, c. 225].

Церква разом з єретиками нещадно переслідувала знахарів і «чаклунів», тобто людей, які способами первісної магії «лікували» хвороби, виганяли «бісів» і «пророкували» прийдешнє, а також «відьом», тобто жінок, яких жорстокі й неосвічені інквізитори звинувачували у «зв’язку з дияволом». Основною причиною переслідувань знахарів, «відьом» і «чаклунів» було прагнення середньовічної церкви до встановлення свого монопольного впливу на маси, яким вона вселяла, що тільки церква може врятувати людей від «нечистої сили».

Для свідомого обдурювання людей, для підтримки мракобісся і неуцтва папи випускали спеціальні булли, в яких «доводилось» існування «відьом». «Вчені» мракобіси-церковники писали цілі дослідження про знахарства, встановлювали різні розряди відьом і ступінь їхньої залежності від диявола і тортурами змушували нещасних людей, особливо жінок, – часто нервовохворих – зізнаватися в таких «злочинах», яких вони ніколи не могли зробити, а після цього відправляли їх на вогнище.

На початку XIII ст. виникли так звані «жебракуючі» чернечі ордени , які зіграли велику роль у зміцненні папства і в боротьбі католицької церкви проти народних рухів. Виникнення цих орденів, як і активізація діяльності інквізиції, було також пов’язане з ім’ям папи Інокентія III, одного з найбільш послідовних виразників теократичних прагнень папства.

Діяльність «жебракуючих» чернечих орденів з’явилася як би доповненням до діяльності інквізиції. Остання винищувала небезпечних для панівного класу людей, ордени ж мали своїм завданням духовне поневолення народних мас. Це були – Францисканський орден, що називався так за ім’ям його засновника – Франциска Ассизького, і Домініканський орден, заснований іспанським дворянином Домініком Гусманом [25, c. 134].

Ченці цих «жебракуючих» орденів жили милостинею і проповідували народу «євангельську бідність», аскетизм, стриманість і покору. Вони бродили по всіх містах і селах, проникали в саму глиб народних мас і прагнули відвернути своєю проповіддю маси від класової боротьби, заглушити в них ненависть до гнобителів а вселити їм відданість папі і церкви. Показний «доброчесним життям» і особистої бідністю «жебракуючі» ченці прагнули завоювати популярність в народі. Насправді ж «жебракуючі» ордени незабаром після виникнення (в результаті дарувань з боку королів, імператорів і феодалів і різних привілеїв, отриманих від папства, а також шляхом вимагань у віруючих) перетворилися на багатющі церковні організації. Величезні багатства були накопичені Домініканським орденом, якому папство передало всю справу інквізиції і який збагатився за рахунок майна людей, спалених інквізиторами-домініканцями на вогнищах.

За допомогою «жебракуючих» орденів і інквізиції католицька церква душила паростки наукового знання. До Домініканському ордену належав такий стовп католицького богослов’я, як один з найбільш шанованих церквою представників церковної схоластики – Фома Аквінський (1225-1274). Його твір «Сума теології», який отримав найвище схвалення з боку католицької церкви, являв собою систематичний виклад католицького віровчення (У 1879 р. в енцикліці папи Льва XIII Фома був оголошений вічним і незаперечним «авторитетом» в області релігії, філософії, історії, політики та моралі.). Богослови з «жебракуючих» орденів в середині XIII ст. захопили в свої руки і керівництво найбільшими університетами в Західній Європі.

Однак саме в цей час, коли папська влада, здавалося б, була на вершині своєї могутності, теократичні устремління пап зіткнулися з прогресивним ходом історичного розвитку. Поступове згуртування на Заході централізованих феодальних монархій прирікало теократичні претензії пап на невдачу. Величезні багатства католицької церкви порушували жадання світських феодалів, а її монархічний центр – папство вступило в неминучі зіткнення з королівською владою всіx країнах, де вона зміцнювалася. Королівська влада продовжувала всіляко підтримувати папство в його боротьбі з народними рухами, але в той же час стала рішуче присікати втручання римських пап у внутрішні державні справи. В інтересах пануючого класу церква повинна була бути введена в відомі межі і обмежена притаманною їй функцією, а саме: вона повинна була, як і колись, переконувати трудящі маси покірливо коритися своїм панам, папство ж було змушене відмовитися від своїх теократичних домагань. Перший рішучий удар папству було завдано з Франції [25, c. 209].

2. Роль католицької церкви в об’єднанні Італії

З кінця XVIII ст. в Італії розгорнувся рух за звільнення країни від іноземного ярма і об’єднання її в єдину державу (чи федерацію держав). Цей рух, названий «Відродження», супроводжувався боротьбою проти феодально-абсолютистських порядків, за становлення буржуазного ладу, що тривав 100 років і завершився об’єднанням країни в єдину державу – Італійське королівство.

В останній третині XVIII в. в середовищі дрібної та середньої буржуазії, а також ліберального дворянства виник антифеодальний республіканський рух, що виріс на ідеях Великої французької революції 1789-1794 рр., й був спрямований насамперед на звільнення країни від іноземної окупації і прийняття конституції. Це був так званий рух карбонаріїв. Таємні товариства карбонаріїв швидко поширилися по всій країні. До їх складу входили патріотично налаштовані представники буржуазії, офіцери, чиновники, люди вільних професій, ремісники і селяни. Серед карбонаріїв були як республіканці, так і монархісти.

Поштовхом до розвитку країни стало перебування на території Північної і Центральної Італії армії Наполеона Бонапарта. За порівняно невеликий термін (1796-1810 рр..) був проведений ряд буржуазних реформ: скасовані внутрішні митні збори, скасовані феодальні привілеї, введені нові французькі Цивільний та Кримінальний кодекси, проведена секуляризація і розпродаж церковних земель, ліквідована інквізиція [25, c. 212].

Після поразки наполеонівської Франції Віденський конгрес (1814-1815 рр.) скасував більшу частину прогресивних заходів, відновив феодально-абсолютистські порядки. Австрія як учасниця антинаполеонівської коаліції (до якої входили також Великобританія, Росія та Пруссія) сприяла реакції на італійській землі і стала панівною силою в Італії, на всій території якої, крім П’ємонту, стала господарювати австрійська адміністрація.

Тільки П’ємонт (Сардинське королівство), яким керувала Савойська династія, зберіг незалежність. Саме П’ємонту судилося зіграти роль об’єднуючого центру Італії. Боротьба за об’єднання країни почалася з поширенням по всій її території різних таємних революційних товариств, в числі яких були і найбільш відомі організації карбонаріер. На італійській землі розгорається полум’я національно-визвольної боротьби.

У 1820-1821 рр.. карбонарії підняли повстання в П’ємонті і Неаполі, в результаті чого уряди цих держав змушені були погодитися на прийняття конституцій, які проголосили режим обмеженої монархії. Але повстання були придушені австрійськими військами, конституції скасовані.

У 1831 р. та ж доля спіткала повстання в Папській області, Пармі, Модені й у деяких інших дрібних італійських державах.

На початку XIX ст. італійське національно-визвольний рух і рух об’єднання формуються в два політичні течії. Одне з них, революційне, припускало залучення широких народних мас у боротьбу за національне визволення і об’єднання країни, формувалося навколо групи інтелігентів і буржузії, що входять до підпільного руху «Молода Італія», керованого Дж. Мадзіні. Концепція Дж. Мадзіні передбачала об’єднання країни за допомогою народної революції в єдину і незалежну демократичну республіку. Однак вимога передати поміщицьку землю селянам Дж. Мадзіні не підтримав [36, c. 122].

Друга течія об’єднувало великих торговців, підприємців, поміщиків. Вони підтримували видного політичного діяча Кавура, який виступав з ідеєю об’єднання країни і реформ під керівництвом Савойської династії при повній неучасті народу в політичній боротьбі. Це праве крило національно-визвольного руху під час революції 1848-1849 рр.. виступило в союзі з реакційними феодальними групами.

Ці фактори в поєднанні з контрреволюційною інтервенцією європейських держав (Франції, Австрії та ін) привели до поразки революції 1848 р. і відновлення дореволюційних порядків на всій території країни. Лише П’ємонт, знову зберігши незалежність і отримавши Конституцію 1848 р., приступив до прискореного розвитку економіки – будувалися нові фабрики і заводи, прокладалися залізниці і т. п.

Вирішальним етапом об’єднання Італії стали революційні події 1859-1860 рр.. Велику роль у справі об’єднання країни зіграв Дж. Гарібальді – один з керівників революційного крила в національно-визвольному русі. Він очолив похід загону революціонерів (так званої тисячі) проти влади Королівства «обох Сицилії» (південь Італії), що призвело до звільнення цієї області країни від влади реакції. У ті ж роки звільняються від австрійської окупації і ліквідують монархії Ломбардія, Парма, Тоскана, а проведені в них плебісцити узаконюють приєднання цих держав до П’ємонту.

У 1861 р. Сардинське королівство трансформувалося в єдине Італійське королівство. У 1866 р. до єдиної Італії приєднується Венеція, в 1870 р. ліквідується Папська область. Папа позбавляється світської влади, а Рим стає столицею нової держави.

У Італійського об’єднаної держави встановилися складні відносини з папою. Він не погодився з рішенням уряду Італії про позбавлення його світської влади, оголосив себе «моральним бранцем».

Урядом робилися кроки щодо нормалізації відносин з Ватиканом, результатом чого став Закон про гарантії (13 травня 1871 р.), в якому підтверджувався принцип поділу світської та духовної влади (остання зберігалася в руках папи) і визначався ряд привілеїв глави католицької церкви. В їх число входили недоторканність папи і території Ватикану; виплата субсидії в 3 млн. лір; свобода телеграфного та поштового зв’язку з католицьким світом; право дипломатичних відносин з іншими державами; свобода проведення конклавом (зборів вищих ієрархів церкви) з обрання папи; владу над італійським духовенством зі скасуванням умов дозволу уряду на публікацію документів органів Ватикану і затвердження урядом їхніх розпоряджень [11].

Папа не прийняв вищезгаданий закон, відмовився отримувати гроші від італійського уряду і заборонив членам католицької партії брати участь у виборах в палату депутатів парламенту. Це сприймалося як непряме визнання Італійської держави. Відносини Італійської держави з Ватиканом були врегульовані тільки в 1929 р., при фашистському режимі.

Національно-визвольний і демократичний рухи в Італії завершилися компромісом між торгово-промисловою буржуазією і великими землевласниками, відносини яких з селянами ще носили феодальний або напівфеодальний характер. Тому слід зазначити незавершеність соціально-економічних і політичних перетворень в країні, що виразилося насамперед у положенні селянства, яке складало основну масу населення Італії.

Завершення возз’єднання Італії перетворило її в конституційну монархію, яка закріпила панування представників блоку торгово-промислової буржуазії і поміщиків.

Структура нової держави визначалася певною мірою тим, що об’єднання здійснювалося за допомогою послідовного приєднання до Сардинського королівства інших італійських держав після проведених у них плебісцитів. Нова держава стала продовженням Сардинського королівства, від якого воно успадкувало династію, Конституцію 1848 р. (Альбертинський статут), різні сторони законодавчого, адміністративного, фінансового та військового устрою.

Основою державного ладу Італії на ціле століття стала Конституція 1848 р. – Альбертинский статут [11].

Починаючи з об’єднання Італії в 60-х роках ХІХ ст., церква і держава перебували у складних, а часом і антагоністичних відносинах. Об’єднання Італії було закінчено в 1870 р. захопленням Рима, що поклало кінець світській владі римських пап. Уряд на чолі з прем’єр-міністром К. Бендо ді Кавуром (1810-1861) на початку своєї діяльності прагнуло до секуляризації суспільних інститутів і громадського життя, залучаючи до цього процесу італійську інтелігенцію, що виявилася тією силою, яка істотно обновила найважливіші області життя. У члени парламенту були обрані видатні представники нації, серед яких імена літературознавця і видавця К. Арріги, поета Дж. Кардуччі, композитора Дж. Верді, філософа, публіциста, історика де Санктіса та ін. Деякі приклади цього процесу такі: введення обов’язкового цивільного шлюбу (1865 р.); обмеження католицької релігійної освіти в державних школах (1877 р.); реформа карних законів для захисту релігії (1889 р.); встановлення контролю за добробутом і благодійними установами (1890 р.). Опозиція церковної ієрархії була далі посилена мірами, спрямованими на зменшення економічної влади церкви, особливо шляхом скасування певних об’єктів церкви і конфіскації їхньої власності (1866 р., 1867 р.). Однак крайній радикалізм Кавура (у тому числі й у питаннях релігії) обернувся національною трагедією. Італію залишили видатні діячі науки, культури, мистецтва, освіти. Почалася відома еміграція італійців на американський континент. Відзначаючи ці факти, сучасний італійський соціолог Сільвіо Феррарі пише: «…Італія була обвинувачена у спробі позбавити Римського папу і Церкву залишків їхньої волі… що викликало ворожість з боку багатьох католиків до Королівства Італії. Через ряд причин конфлікт між Католицькою церквою і Королівством Італії не був вирішений до I Світової Війни» [11].

Досить складним і суперечливим явищем у суспільному і духовному житті Італії став конкордат Латеранських угод (1929 р.), підписаних урядом Муссоліні. У результаті була створена держава Ватикан, відновлена частина привілеїв церкви в ряді областей: матримоніальні справи, економічні питання, релігійна освіта в державних школах (яка була заборонена протягом ліберального періоду), мистецтво та наука (утворені Академія наук на чолі з Г. Марконі, Академія мистецтв – Г. Д’аннунціо).

Проголошення Республіканської Конституції в 1948 р. в Італії створило основу для перегляду тих умов конкордату, що були найменш сумісні з принципами волі та рівності в релігійних питаннях, збереженими в Конституції. Однак через ряд причин національного і міжнародного плану реформа Італійського закону про церкву затяглася до 80-х років ХХ ст. На той час в Італії відбувся процес секуляризації.

За Конституцією Італії (1947 р.) та її виправленнями (60-80-і рр.) держава і католицька церква, кожна в межах власної сфери, є незалежними і суверенними. Їхні відносини регулюються відповідно до Латеранських угод. Виправлення цих Угод не вимагають ніякої процедури конституційного перегляду. Фундаментальні положення італійського закону про церкву містяться в Конституції. Статті 7, 8, і 19 припускають охорону волі індивідуума в релігійних питаннях і гарантують систему співробітництва між державою і релігійними деномінаціями. Так, згідно зі статтею, відносини між державою і католицькою церквою диктуються конкордатами, які розглядаються як такі, що мають ту ж юридичну чинність, що й міжнародні угоди. Стаття 19 гарантує релігійну свободу кожному, незалежно від його громадянства, і забезпечує право на вільне сповідання своїх релігійних переконань у будь-якій формі. Тобто свобода мати і поширювати атеїстичні чи агностичні переконання цілком гарантується. Крім того, свобода змінювати свою релігію розглядається одностайно як конституційне право, навіть якщо це не включено до статті.

17 березня 2011 року Італійське держава відзначає своє 150-річчя, що також є ювілеєм об’єднання країни. У цей день в 1861 р. в Турині було проголошено утворення Італійського Королівства, а першим королем Італії став король Сардинії Віктор Еммануїл [31].

Папа Бенедикт XVI, який також є примасом Італії і правлячим єпископом столиці країни Риму, не міг пройти повз цієї знаменної події і передав своє послання на ім’я президента Італії Джорджо Наполітано.

У цьому посланні Бенедикт XVI зазначає, що об’єднання Італії в одну державу в другій половині XIX століття було закономірним підсумком розпочатого ще в Середні століття формування італійської національної ідентичності, причому Католицька церква внесла в цей процес чималий вклад. Мова може йти не тільки про роль Церкви у сфері освіти чи соціального служіння, але також про створені під патронатом Церкви шедеврах мистецтва і про духовність багатьох святих, які жили на італійській землі.

Церква і віруючі продовжують вносити свій внесок в життя італійського суспільства до цих пір. Хоча «рисорджименто», або рух за об’єднання Італії, вважався рухом антиклерикальним, антикатолицьких або навіть антихристиянським, не можна обійти мовчанням участь католиків у становленні об’єднаної держави. Нині діюча в Італії Конституція від 1947 р. створювалася при прямій участі католиків, в ній знайшли відображення багато політичних ідей видатного поборника «рисорджименто», італійського філософа XIX століття Антоніо Росміні, три роки тому зарахованого до лику блаженних [40].

Колись гостре «Римське питання» було відображенням конфлікту між Папським Престолом і молодою Італійською державою, однак, незважаючи ні на що, між світським суспільством і церковною громадою існували глибокі взаємні симпатії, Церква вела активну діяльність у сфері виховання та благодійності.

Папа у своєму посланні Президенту високо оцінює значення Латеранських угод від 1929 р., переглянутих в 1984 р., для остаточного врегулювання відносин між Святим Престолом і Італією. Нині Церква і Італійське держава керуються принципом «здорової світськості» – вони тісно співпрацюють, при цьому чітко розрізняючи сфери своєї компетенції [31].

Список використаних джерел і досліджень

1. Бартошек М.Л. Римское право. Понятия. Термины. Определения. Рос-тов-на-Дону: Издательство «Феникс», 2007. – 213 с.
2. Батыр К.И. и др. История государства и права зарубежных стран. Учебник. – М. , 2003. – 496 c
3. Брюссель, 1974. Лобье, Патрик де. “Социальное учение католической церкви”. – Брюссель, 1978. – 61 с.
4. Ватикан. Історія / Сайт географії http://geoswit.ucoz.ru/index/0-418
5. Всемирная история. Энциклопедия: в 10-ти т. Том 3. – М.: Государственное издательство политической литературы, 1957. – 900 с.
6. Всеобщая история религий мира [Текст] : иллюстр. энцикл. – М. : Эксмо, 2007. – 736 с.
7. Гергей Е. История папства. – М.: Республика, 1996. – 463 с.
8. Головащенко С. І. Історія християнства: Курс лекцій: Навч. посібник. – К.: Либідь, 1999. – 352 с.
9. Графский В. Г. Всеобщая история права и государства: Учебник для вузов. – М.: Издательство НОРМА, 2003. – 744 с.
10. Губман Б.Л. Современная католическая философия; человек и история. – М., 1988. – 192 с.
11. Журавльова О.І. Вiд конкордату до системи конституцiйних угод (досвiд церковно-державних вiдносин Iспанiї та Iталiї) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.iai.gov.ua/_u/iai/dtp/CONF/10/articles/sec2/s2a3.html
12. Зонова Т. В. Дипломатия Ватикана в контексте эволюции европейской политической системы. – М.: РОССПЭН, 2000. – 200 с.
13. Іван Павло II. Дар і Таїнство. У п’ятдесяту річницю моїх ієрейських свячень. Переклад: о. Івана Козовика. – Івано-Франківськ: «Нова Зоря», 1998. – 103 с.
14. Ісіченко Ігор, архієпископ. Загальна церковна історія. – Х.: Акта, 2001. – 608 с.
15. Карсавин Л.П. Католичество: общий очерк. – Брюссель, 1974. – 151 с.
16. Католицизм. Словарь атеиста. –М.: Политиздат, 1991. –320 с.
17. Католическая энциклопедия. В 4 томах. Том 1.. – М.: Издательство Францисканцев, 2002. – 1923 с.
18. Кислюк К. В., Кучер О. М. Релігієзнавство: Навч. посібник. – К.: Кондор, 2004. – 646 с.
19. Кількість католиків у світі збільшується (станом на 22.02.2011) / http://risu.org.ua/ua/index/all_news/catholics/vatikan/34507/
20. Ковалев С.И. История Рима. – СПб.: Издательство Санкт-Петербургского университета, 2007. – 224 с.
21. Козлов М. Католическая экклезиология: папский примат и папская непогрешимость // Ионинский листок. – № 22 (297) / http://iona.kiev.ua/publishing.php?menu=il&number=297&id=4
22. Козлов М. Курс лекцій по сравнительному богословию. – М.: Издательство Православного Свято-Тихоновского Богословского Института, 2000. – 232 с.
23. Кулаков А.Е. Религии мира: Пособие для учащихся. – М.: АСТ, 1996. – 346 с.
24. Лебедєва Н.Г. та ін. Релігієзнавство: Навч. посібн./ Н.Г. Лебедєва, О.Т. Джурелюк, Д.О. Самойленко. – Алчевськ: ДонДТУ, 2008. – 293 с.
25. Лозинский С.Г. История папства . 3-е изд. – М.: Политиздат, 1986. – 382 с.
26. Лубський В. І. Історія релігій: підруч. / В. І. Лубський, М. В. Лубська – (2-ге вид.). – К.: Центр учбової літератури, 2009. – 776 с.
27. Лубський В. Релігієзнавство. Навчальний посібник / К.: Вілбор, 2002.- 432 c.
28. Малерб М. Религии человечества. – М.: «Университетская книга», 1997. – 600 с.
29. Мень А. История религии. В 2-х кн. – М.: Форум – Инфра-М, 2001. – Кн. 1. – 216 с.
30. Павлов С. В., Мезенцев К. В., Любіцева О. О. Географія релігій: Навчальний посібник. – К.: «АртЕк», 1998. – 504 с.
31. Папа Римский дал оценку взаимоотношениям Церкви и Итальянского государства [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.cnlnews.tv/2011/03/18/pope/
32. Поликарпов В.С. История религий: Лекции и хрестоматия. – М.: «Гардарика», «Экспертное бюро», 1997. – 312 с.
33. Поснов М.Э. История Христианской Церкви (до разделения Церквей – 1054 г. ). – К.: 1991. – 334 с.
34. Религии мира. Энциклопедический словарь Ф. А. Брокгауза и И. А. Ефрона / Редактор-сост. И.Е. Арясов. – М.: «Вече», 2006. – 640 с.
35. Релігієзнавство: конспект лекцій. Навчальний посібник / Київ, 2006. – 142 c.
36. Релігієзнавство: Підручник/ Ю.А Калінін, Є.А Харьковщенко; За ред. Ю.А. Калініна, Є.А. Харьковщенка. – К.: Наукова думка, 1995. – 254с.
37. Релігія в сучасному світі: Матеріяли до курсу релігієзнавства. За ред. Г. Зімона/ З пол. перекл. Г. Теодорович.–Львів: Свічадо, 2007.–504с.
38. Свенцицкая И.С. Раннее христианство: страницы истории. – М.,1989. – 336 с.
39. Яроцький П. Л. Релігієзнавство: Навч. посібник. – К.: Кондор, 2004. – 308 с.
40. http://www.rchgi.spb.ru/christian/resurs_2.htm – католицькі ресурси від Рос. христ. гуманіт. Інст-ту (Санкт-Петербург)
41. http://www.vatican.va/ -інформаційний сервер Ватикану (англ.)